Були часи, коли театром у Львові керували жінки. Зокрема, у 1874–1880 роках директоркою та режисером театру «Руської бесіди» була Теофіла Романович (1842–1924).
Як писав Іван Франко в журналі «Зоря» у 1885 році: «Бесіда» повірила їй зорганізування нової трупи і дирекцію театру, котре то становище та енергічна і многозаслужена женщина кілька літ, на загальне вдоволення, займала» ¹.
Поет-молодомузівець, дослідник історії галицького театру Степан Чарнецький так оцінював діяльність Т.Романович: «З днем 1 січня 1874. «Бесіда» віддала театр Теофілі Романовичці (правдиве прізвище: Рожанковська). Дирекція Романовички тривала до кінця 1880 р. й записалася як краща доба в історії розвитку театру. Нова директорка незабаром доказала, що, крім акторського таланту вона має доволі енергії, меткости, й витривалости, щоб самостійно кермувати мандрівним театром. До того ж вона виявила дуже гарні тенденції – зберігати чистоту української мови на сцені» ².
Теофіла Романович народилася 175 років тому, а саме 16 травня 1842 року на Буковині, в родині греко-католицького священика Теодора Рожанковського (1804–1863). Вважається, що народилася вона у селі Долгополе над Білим Черемошем (тепер с. Довгопілля Путильського району Чернівецької області).
Дозволю собі з цим не погодитися, бо у Долгополі (Câmpul Lung) ніколи не було греко-католицького храму. За даними австрійського перепису населення 1900 року, у цьому селі, що тоді належало до Вижницького повіту, було 1108 мешканців, з них 1037 русинів. Із них 1039 були православними, а лише двоє – греко-католиками. Зараз у селі функціонує Свято-Дмитріївська церква УПЦ МП.
Щоправда зі східного (лівого) берега Білого Черемоша розташоване село Довгополе, куди як у ХІХ столітті, так і нині ходять молитися до греко-католицької церкви Св. Михаїла. А це вже не Буковина, а Галичина (тепер це село належить до Верховинського району Івано-Франківської області). У 1830-1840-х роках парохом служив там о. Іван Терлецький.
А згідно зі шематизмами Львівської греко-католицької архієпархії. о. Теодор Рожанковський у 1835–1842 роках був адміністратором і парохом церкви Св. Дмитра у Долгополі в Південній Буковині. Тепер це місто Кимпулунг-Молдовенеск (рум. Câmpulung Moldovenesc) у повіті Сучава (Румунія).
Це була перша парафія молодого священика після закінчення семінарії, посвячення й одруження з Анною Полевою (1818–1899). Вона була донькою священика Якова Полевого. Священиком став і її брат – Лев Полевий (1823–1883), який брав активну участь у громадському та політичному житті Галичини: належав до засновників Галицько-руської матиці, Народного дому у Львові, товариств «Просвіта», «Руська Рада», Общества ім. М.Качковського, обирався до Галицького сейму та Державної ради (Райхсрату).
У першій половині ХІХ століття до Буковини, поряд із німцями та поляками, переселялося й багато русинів з Галичини. Для них засновувалися нові греко-католицькі церкви. Парафії в Буковині не були заможними, тому сюди посилали переважно молодих.
Першим в родині Рожанковських народився син, якого назвали Льонгином. Львівський історик Ігор Чорновол писав про нього: «Рожанковськнй Лонгин (народився 28.10.1836, с. Довгополе, тепер Верховинського р-ну Івано-Франківської обл.) – правник, посол на Сейм у 1877–1895 рр., 1894-1895 – голова москвофільського клубу. Народився у сім’ї греко-католицького священика на Буковині, мати – рідна сестра Л.Полевого. Навчався на юридичному факультеті Львівського університету (1854–1859). Працював у судах Чернівців (1859–1863), Городенки (1863–1876), Бродів, начальником суду у Сокалі (1876–1881), з 1881р. – радник суду у Золочеві. У 1890 р. відкрив власну канцелярію в Золочеві» ³.
Варто згадати, ще одного посла до Галицького сейму з цієї родини – першого командувача Українських Січових Стрільців (УСС), доктора права Теодора Рожанковського (1875–1970) – сина Льонгина Рожанковського й Осипи з Шухевичів.
Після народження Теофіли у 1842 році отця Теодора перенесли на парафію Св. Михаїла до Качики в тій же румунській Південній Буковині. У 1844-му він повернувся ненадовго в Галичину – до церкви Вознесіння Господнього в селі Люча на Гуцульщині. А з 1846 року осів уже на постійно на парафії Св. Миколая у містечку Заставна на Буковині, де прослужив до своєї смерті.
Серед дітей Теодора й Анни Рожанківських назвемо ще сина Юліана (1847–1895), який став греко-католицьким священиком, і молодшу доньку Марію (1852–1930), що пішла слідами Теофіли й стала акторкою, перейнявши також сценічне прізвище Романович.
Теофіла та Марія дебютували одночасно 1867 року в Тернополі – на сцені театру «Руської бесіди» в трупі Омеляна Бачинського. О.Бачинський перебрався зі своєю трупою через російський кордон до Кам’янця на Поділлі. Як писав І.Франко, «в падолисті 1867 р. враз з своєю жінкою, актором Моленцьким і чотирма початкуючими акторками виїхав до Росії, забравши з собою деякі ліпші декорації, майже весь репертуар і музикалію, хоч се була не його власність, але театру, взглядно «Бесіди». По такім гарнім початку галицька Русь лишилась нараз зовсім без сцени, помимо того, що деякі люди, «чающие спасения от севера», говорили о великій, мабуть 17000 рублевій запомозі, котра має приплисти для галицько-руського театру в такім разі, коли той театр стане пропагатором об’единительної ідеї…» ⁴.
Однак із цієї авантюри нічого не вийшло. Товариство «Руська бесіда» взялося запрошувати до керівництва своїм театром митців із Надніпрянщини: «Зав’язалась кореспонденція зразу з п. Карпенком, а далі з п. Гулаком-Артемовським, уталантованим композитором музикальним, але ані з одним, ані з другим переговори не довели до пожаданого кінця» ⁵.
До керівництва театром покликали Антона Моленцького (1843–1924), який приїхав до Львова 1869 року. Він залучив до театру кількох нових акторів, серед яких були Теофіла Романович та її майбутній чоловік Михайло Коралевич, який виступав під сценічним псевдонімом Душинський. Але через кілька років через хворобу А.Моленцького його театр занепав. Т.Романович очолила рештки трупи і виїхала до Росії, де виступала переважно у Наддніпрянщині.
На початку 1874 року стала Теофіла Романович директоркою театру «Руської бесіди» у Львові. «Вона подбала передовсім про те, щоб скомплєктувати добрий театральний гурт. Вже на початку, крім директорки, входили в склад гурту такі сили, як Марія Романович-Рожанковська, Броніслава й Павлина Камінські, Семків, Висоцька, Ляновська, Наторський, Стефурак, Душинський-Коралевич, Стефанович, Людкевич, Маньковський, Петро Кумановський, Витошинський, Йосифович; пізніше гурт зріс. У театрі працюють Волович, Гриневецький, Біберович, а в першій половині 1875 р. – Марко Кропивницький та Плошевський…» ⁶.
Марко Кропивницький грав багато визначних ролей, співав у перервах народні пісні, та довго не витримав в умовах галицької нужди й повернувся на Наддніпрянщину, де йому судилося відіграти визначнішу роль в історії розвитку українського театру. Зокрема, 27 жовтня 1882 року в театрі міста Єлисаветграду (тепер місто Кропивницький) відбулася перша вистава професійного українського театру, який під орудою М.Кропивницького відокремився від театрів російського і польського.
У Львові театр «Руської бесіди» грав свої вистави у касині Гехта біля Поєзуїтського городу (тепер парк ім. Івана Франка), у залі Ремісничого товариства «Ґвязда» на вул. Францішканській (нині вул. Короленка), 7 і в інших приміщеннях. Часом вдавалося потрапити на сцену Скарбківського театру (театру Скарбка; зараз Театр ім. М.Заньковецької). Але найчастіше доводилося ставити вистави у галицькій провінції, як у більших містах (Тернополі, Перемишлі, Станиславові, Коломиї), так і в малих містечках і більших селах, де відбувалися ярмарки. Виступали й у Чернівцях і на батьківщині Т.Романович – у Сучаві.
Її майбутній чоловік Михайло Коралевич був не лише актором, але й секретарем театру, а також встиг закінчити право на новоствореному Чернівецькому університеті ім. Франца Йосифа І.
Заангажував він до театру і свою сестру Іванну (1858–1937), яка стала акторкою під псевдо Уляновська. У 1879 році вона вийшла заміж за актора та режисера Івана Біберовича (1854–1920) і стала однією з найзнаменитіших артисток у Галичині.
Але це вже було без Теофілі Романович, яка 1880 року залишила керівництво театром «Руської бесіди» й у 1881–1883 роках мала знову власну антрепризу, а у 1883–1885 рр. виступала на сцені Першого руського драматичного товариства у Чернівцях. Одружилася з Михайлом Коралевичем, який отримав посаду судового радника в столиці Буковини й припинила свою театральну кар’єру. Їх син Семен Коралевич, як і батько, закінчив Чернівецький університет і працював до 1921 року викладачем класичних мов у Вижницькій українській гімназії, а потім в Українській приватній жіночій гімназії. Його «оселила» у своєму романі «Повнолітні діти» Ірина Вільде (Дарія Макогон).
Згідно з адресною книгою Чернівців за 1909 рік, Михайло Коралевич мешкав на вул. Семигородській, 18 (тепер вул. Головна, 72). А 1913 року судовий радник М.Коралевич вже є власником вілли на престижній Gartengasse, 9 (нині це вул. Федьковича, 23).
«Могил Михайла Коралевича та Теофілії Романович у Чернівцях на цвинтарі на вулиці Зеленій не віднайдено. Не віднайдено й могили Марійки Романович, яка поїхала до свого племінника Степана у Вижницю, де той працював у гімназії, і там померла» ⁷.
Ігор МЕЛЬНИК
ПРИМІТКИ
¹ Франко І. Руський театр в Галичині // Зібрання творів у 50 томах. Т. 26. – К., 1980. – С. 371-372.
² Чарнецький С. Нарис історії українського театру в Галичині. – Л., 1934. – С. 70.
³ Чорновол. І. 199 депутатів Галицького сейму. – Л., 2010. – C. 174.
⁴ Франко І. Руський театр в Галичині // Зібрання творів у 50 томах. Т. 26. – К., 1980. – С. 269.
⁵ Там само. – С. 269.
⁶ Чарнецький С. Нарис історії українського театру в Галичині. – Л., 1934. – С. 70–71.
⁷ Горак Р. Іванна Біберович з Фалиша: артистка Руського Народного Театру. – Просценіум: театрознавчий журнал. 2011, №2/3. – С. 21.
Джерело: https://zbruc.eu/
