Продовжуємо спробу дивитися на світ очима львівського підкоморія Войцеха М’ясковського. Отож, побачивши місто імператора Констянтина та центр східного християнства, наш герой та його делегація поверталися додому. У майбутньому їх чекатимуть нові випробовування та небезпека, їх держава буде на межі розвалу і в повітрі буде тхнути не те що смаленим, а мертвизною й смертю. Але поки все відносно спокійно і мандрівники тихенько повертаються після виконаного завдання. Вони тріумфатори, бо багато досягнули – про мир домовились, бранців з полону визволили і навіть досі залишаються живими. Але дорога додому також не діамантами встелена, а в голові, наче мухи, роїлись надокучливі думки. Про що саме думали подорожні і що їм загрожувало – читаємо нижче.
Як ми пам’ятаємо з попередньої частини, попри теплий прийом і вдалі дипломатичні перемовини, польську делегацію з Константинополя (Стамбула) попросили – надто багатьох невільників вони визволили, а тим самим позбавили багатьох благ турецьких вельмож. І мабуть таки дійсно кількість та склад визволених виглядали вражаюче, бо в звіті М’ясковського зазначалось, що усі дуже дивувалися, коли бачили, що з батьками та родичами відпустили навіть малих дітей, які народилися у Константинополі. Дуже сумнівно, що М’ясковський і ко аж такі лицемірні і робили би собі піар на такому питанні.
Усіх колишніх невільників посадили на човни і відправили додому. Посли ж поїхали окремо і в дорогу їх ніби сам цезар (тобто султан) проводжав. Як зазначено в тексті, виїжджали польські посли з “тої столиці бусурманської” Адріанопольською дорогою. Вона, на думку автора джерела, довша і краща, що давало нагоду забути про обов’язки, перетворитись у “туристів” і ще раз подивитися місто.
З Константинополя додому делегація добиралась довго і важко. Як зазначено у тексті опису М’ясковського, голодували і по кілька днів не їли. При цьому, ще й йшли сухою і випаленою сонцем землею. Ні трави, ні води, ні рік на своєму шляху не бачили. Великий посол описує, як одного дня його запросили до намету одного з місцевих правителів, де прямо на землі, на брудній шкірі, подали понад десять страв. Жодна зі страв, на відміну від представників приймаючої сторони, йому до рота не лізла.
Описує М’ясковський і одну неприємну для нього історію – як напередодні, на одне з місцевих поселень, напали шість човнів запорозьких козаків. Тепер паша зганяв увесь місцевий люд, аби показати, у тому числі польському послові, який саме проїжджав його володіння, що може дати відсіч ворогові. Ви лише уявіть собі, що в той час думав М’ясковський. Ще вчора він переконував візира, що козаки на прив’язі, а король Речі Посполитої – друг султана, а вже сьогодні запорожці пустошать узбережжя турецьких володінь.
Треба визнати, що М’ясковський дуже цікавий та колоритний оповідач і це простежується у кількох моментах. Зокрема, коли описує як його приймав один місцевий паша. Оцінюючи військо останнього, польський посол вказав, що лише кілька воїнів можуть зрівнятися з козаками, а все інше – це мотлох. М’ясковський відзначив, що намет місцевого паші кращий і вишуканіший ніж у візира, натомість сам паша мінливий і дурний. Говорили вони про війська, козаків і прикордонні фортеці.
Дорога – штука складна. Послам короля Речі Посполитої також було непросто. Як зазначає М’ясковський, якось вийшло проти них 400 чоловік турків. Між противниками було й кілька обмундированих воїнів, а далі, за висловом автора реляції, “мотлох”, “хлопці такі, що як мій хлопець”. Сумніваюсь, що стоячи у полі, перед ворогом, М’ясковський так само думав, але у тексті написав, що 100 польських воїнів цей молох могли би у ніщо перевернути – бо на головах у них чалма, а якщо голову зняти, то ті хлопи утричі зменшилися би. Може тому М’ясковський так все описав, що до битви не дійшло – його відвели до місцевого паші, вони переговорили і на тому все закінчилося. По останньому польський посол також “пройшовся” і сказав, що у того комплекція, яка більше пасує Венері, аніж Марсу.
Ще один перл Войцех М’ясковський видав у напрямку Василія Лупу, молдовського господаря. Сутичка між ними трапилася, коли польські посли їхали до Константинополя, що було описано в першій частині цієї історії. Дорогою додому М’ясковський наперед відрядив до господаря делегацію і просив, аби його прийняли інакше, ніж першого разу. Василій Лупу знову ж проігнорував комунікацію з польською делегацією і удостоївся просто таки шедевральної характеристики від М’ясковського: “не хоче господар з курника вилазити”.
Свою мандрівку до Константинополя і повернення додому Войцех М’ясковський підсумував ще однією “соковитою” фразою: “хвала Богу, живий і здоровий вийшов з Ясс і перейшов Прут та Дністер до Кам’янця”. У першу неділю, після повернення на територію Речі Посполитої, великий посол одразу ж пішов до костелу, де подякував Богу, що все так щасливо склалося. Вже згодом прозвітував королю – подав перелік із 210 викуплених, а також детальніше розповів про умови миру з новим правителем Османської імперії – султаном Ібрагімом.
Якби Войцех М’ясковський жив у наш час, то напевне виклав би гнівний пост у мережі фейсбук, звернений до перекладачів. У свій же час єдине, на що він спромігся – це критикувати останніх у своїй реляції. Таким чином, посол притримувався думки, що міг би зробити значно більше, але на заваді стали саме перекладачі. Їх, відповідного рівня, він не мав при собі – бо перекладачів “поганських мов” у Речі Посполитій – дефект. Іноземці ж перекладати для нього не хотіли, навіть коли обіцяв заплатити. Відповідали, що він поїде, а їх повісять за першої оказії.
Особливо цікаво читати у тексті М’ясковського оповіді на кшталт тієї, яка буде наведена нижче – де посол не приховує власних поразок і невдач. Так, попереджаючи короля і двір, що татари не завжди слухають турків і діють самовільно, він передав свою розмову з візиром з цього приводу. Зокрема, свою погрозу, що якщо татари і далі будуть так себе поводити і нападати, то король з військом піде на Крим, забере усіх в’язнів і витне татар. На цю погрозу візир відповів дуже впевнено і спокійно – що поляки не мають такої сили. Аби йти на Крим – треба мати 200 тисяч надійного війська. Інакше там немає чого робити. Складно собі уявити, як такі слова мав би сприйняти король, але це тема для зовсім іншої історії.
У пригодах Войцеха М’ясковського, львівського підкоморія і посла короля Речі Посполитої, після цього можна поставити три крапки …
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
- Мицик Ю. З описів посольства В. М’ясковського до Туреччини у 1640 р. / о. Юрій Мицик [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://docs.google.com/viewer?url=http%3A%2F%2Fshron1.chtyvo.org.ua%2FMytsyk_Yurii%2FZ_opysiv_posolstva_V_Miaskivskoho_do_Turechchyny_u_1640_r.pdf
- Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI – XVII ст. / Наталя Яковенко. – Київ: Критика, 2002. – С. 58, 219.
- Relacya legacyi p. Miaskowskiego, podkomorzego Lwow do Ibraima I Amuratha Cesarzów Ottomańskich. Roku 1641 // Zbiór pamiętników o dawnej Polszcze. – W Lipsku: Drukiem Breitkopfa I Haertela, 1840. – T. V. – С. 48 – 54.
