Карпати – унікальний гірський масив з неповторною флорою і фауною, батьківщина кількох етнографічних груп з автентичною духовною і матеріальною культурою. Це край, оповитий містичними розповідями, казками й легендами про спілкування людини з природою, місце, де вода, земля й повітря наділені цілющими властивостями. З Карпатами пов’язане життя багатьох визначних особистостей – громадських і політичних діячів, науковців, митців. Наприкінці ХІХ ст., із розвитком рекреаційного потенціалу, інфраструктури, особливо залізничного сполучення, карпатський регіон перетворився на привабливий для інтелектуалів туристичний центр. У середовищі української інтелігенції навіть утвердилася своєрідна «мода» відпочивати влітку в Карпатах. Інтерес до гірського відпочинку посилювали письменники й науковці.
Завдяки появі низки художніх творів про самобутнє життя гуцулів, зокрема авторства Юрія Федьковича та Івана Франка, інтелігенція, зачарована письменницькими образами та оповідками, прагнула на живо побачити описані краєвиди та людей. А етнографічні праці Володимира Гнатюка та п’ятитомна «Гуцульщина» Володимира Шухевича ще більше посилили інтерес до культури та побуту гірських народів, особливо гуцулів. Відтоді Карпати стали справжньою «Меккою» для фольклористів, етнографів, літераторів, які збирали матеріал і черпали натхнення для подальшої праці. Враження, отримані під час подорожей надовго закарбовувались у пам’яті. Яскраві спогади про відпочинок у горах залишила донька Івана Франка Анна: «Як не хотілося покидати це життя там на горах, як незабутні були ті свіжі ранки, коли вибігаєш на шпиль гори, щоб звідти любуватися сходом величнього сонця – довкола полонини, а там темні ліси, над тобою високо синє небо й там десь ширяє орел. Довкола тишина й маєстат могутньої природи, а сама здаюсь така маленька, така тендітна мов порошинка… Тих кілька днів на полонині були для мене повні невимовного чару, – мов пісня, мов казка…».
На початку ХХ ст. дедалі більше українських інтелігентів поодинці чи разом з родинами обирали гори, щоб утекти від міської метушні, оздоровитися, відпочити на природі, замилуватися прекрасними краєвидами. І не перешкоджали цьому навіть погані дороги, а подекуди й бездоріжжя, відсутність будь-якого транспорту. Іноді до місця призначення доводилося добиратися кілька діб: селянськими возами, верхи на конях чи пішки, без жодного натяку на комфорт. Але усі ці труднощі компенсували гори… Фантастична енергетика, чисте повітря, цілющий клімат, неповторні пейзажі.
Відпочивали інтелектуали у приватних садибах (часто на запрошення родичів, приятелів, знайомих) чи здравницях, поєднували оздоровлення з активним дозвіллям – збиранням грибів і ягід, риболовлею, купанням в гірських річках, подорожами горами і полонинами, сходженнями на гірські вершини, кількаденними пішими переходами. А ще смакували традиційними стравами горян і обов’язково афинами (чорницями), ожиною, ґоґодзами (брусницею). Та й повертались додому не з порожніми руками – везли з відпочинку сушені гриби, варення з лісових ягід, мед, бундз (прокопчений свіжий сир з овечого молока) та бринзу (солений, розсипчастий сир з овечого молока).
Основоположником моди на сільський туризм можна вважати Івана Франка, який щиро замиловувався красою Карпат і дуже полюбляв тихий відпочинок на лоні природи. Ще з студентських років він подорожував у гори. З кінця 70-х років ХІХ ст. був ініціатором і активним учасником кількох студентських мандрівок, організованих молодіжними товариствами. Згодом долучав до свого захоплення друзів, приятелів, співробітників.
Чимало інтелектуалів обирали сільський туризм через фінансові аргументи – він не потребував значних коштів, був економним для родини. А ще такий відпочинок поєднував «приємне» з «корисним» – адже саме там інтелігенти мали змогу поглибити свої етнографічні захоплення, ближче познайомитись із селянами, їхнім способом життя, світоглядом, а також зібрати значний фольклорний матеріал, натхнення для подальшої праці – наукової, літературної, громадської тощо.
Географія туристичних зацікавлень інтелігенції досить різноманітна. Особливою популярністю користувалася Гуцульщина: села Довгополе, Микуличин, Дора, Яремче (спершу було присілком Дори, на початку ХХ ст. стало селом, а статус міста отримало лише 1963 р.), Буркут, Жаб̓’є (тепер смт. Верховина), Криворівня, м. Косів. Туристичний інтерес до певних населених пунктів був зумовлений особливими кліматичними умовами, джерелами лікувальних мінеральних вод, колоритом місцевості, активним товариським життям місцевого духовенства, яке запрошувало до себе на відпочинок друзів і знайомих. Парафіяльні священики відіграли значну роль у популяризації Гуцульського краю. Іноді вони збирали у своїх помешканнях ціле товариство галицьких інтелектуалів, які радо приймали запрошення, приїжджали разом з сім’ями на кілька тижнів, а то й місяців.
Село Довгополе Косівського повіту (тепер – Верховинського району Івано-Франківської області).
Одним із осередків відпочинку української інтелігенції було село Довгополе. (Взагалі існувало два села з такою назвою, їх розмежовувала р. Білий Черемош. Одне розташовувалось на території Гуцульщини, інше – на Буковині – Н.М.). Довгополе Галицьке стало популярним завдяки місцевому греко-католицькому пароху о. Іванові Попелю. Людина високоосвічена, активний громадський діяч, засновник і член багатьох культурно-освітніх, економічних товариств на Гуцульщині, всіляко заохочував науковців вивчати самобутність краю. Хоч сам не мав змоги займатись дослідженнями, зате радо сприяв у цій справі іншим. Він запрошував до себе на відпочинок українських інтелектуалів, якщо не мав змоги прийняти усіх у своєму домі, підшукував для гостей помешкання у селі. Іван Попель любив влаштовувати для відпочивальників обіди й вечері, дозволяв користуватися своєю бібліотекою. А ще був чудовим співрозмовником. У різні роки у нього влітку гостювали Василь Стефаник, Марко Черемшина, Володимир Гнатюк, Леся Українка, Ольга Кобилянська. Та найповажнішим гостем був Іван Франко. Він разом з сім’єю відпочивав у Довгополі, починаючи з літа 1898 року. Правда, у самого пароха письменник не зупинявся через певні проблеми, очевидно, побутового характеру. З цього приводу Іван Франко у листі до Михайла Павлика підкреслив: «Ми також не є в нього (о. Івана Попеля), а тільки живемо на Довгополі буков[инськім], а тільки віктуємося у нього…». Там письменник дуже вдало поєднував відпочинок і роботу по збору фольклору. Враження від перебування добре відображені у листуванні Івана Франка. Зокрема в листі до Михайла Павлика письменник так описав свій відпочинок: «Я тут читаю «Руслана», «Буковину» і «Kur[jer] Lw[owskij], лажу з дітьми по горах…».
А в листі до Осипа Маковея від 23 липня 1898 року Іван Франко, як палкий прихильник рибальства, з прикрістю зауважував: «Я жию тут досить добре. Гори трохи зависокі на мої ноги. Черемош гарний, але зовсім безрибний…». 14 серпня у листі до Михайла Павлика письменник, дізнавшись про погіршення здоров’я приятеля, радив йому теж приїхати на відпочинок у Дровгополе: «Се тут пора чудова. Купіль в Черемоші знаменита і незимна». Саме там Іван Франко зібрав матеріал, що ліг в основу його оповідань «Опришок Мирон Штола» та «Гуцульський король». В той же час у Довгополі відпочивав художник Іван Труш, який під час канікул писав портрет письменника.
У липні 1903 року у Довгополі відпочивав і Осип Маковей. Його гостинно приймав у себе о. Іван Попель.
Село Микуличин Надвірнянського повіту (тепер підпорядковується Яремчанській міській раді).
Розташоване у долині річки Прут, воно вабило не лише мальовничою природою, а й гірськими вершинами, на які сходили любителі активного туризму. Одним із таких мандрівників був вчитель Академічної гімназії у Львові Ярослав Вітошинський.
Він щороку відпочивав у горах, щоразу долаючи нові туристичні маршрути. Упродовж 1887–1891 років проводив канікули у Микуличині, здійснив сходження на вершини гір Свинянка, Явірник, Маковиця, Ліснів та Хом’як.
Згодом обирав складніші маршрути. У 1894–1896 роках Ярослав Вітошинський відпочивав у Яремче, звідки кілька разів здійснив сходження на гору Синячку, а 1897 році – на Говерлу. У продовж 1898–1909 років залюбував для літніх канікул присілок Микуличина – Ворохту (статус присілка вона мала до 1927 року). Разом із приятелями вчитель піднімався на вершини Ребровач, Ворохтянський Діл, Магура, Кукул, Хом’як.
Ярослав Вітошинський також пропагував гірський туризм серед молоді. У 1901–1905 роках він організував низку подорожей вихованців Академічної гімназії зі Львова до Микуличина. А в 1902 і 1905 роках гімназисти під його керівництвом навіть сходили на Говерлу.
Село Микуличин славилося і своїм рекреаційним потенціалом. Родзинкою місцевих здравниць було лікування жентицею – сироваткою, що залишається від збродженого молока, з якої вийняли будз чи вурду (варений сир з овечого молока). У Микуличині розташовувались декілька вілл, власниками яких були українці – греко-католицький священик о. Тадей Галайчук, окружний лікар Володимир Глушкевич тощо. На початку ХХ ст. «Народна гостинниця» у Львові винайняла у Тадея Галайчука будинок і перетворила його на готель із рестораном. Для комфорту відпочиваючих також функціонували бібліотека і пивний бар. Щоб урізноманітнити дозвілля гостей, адміністрація «Народної гостинниці» влаштовувала концерти, літературні вечори і бали, у яких брали участь імениті гості. Наприклад, Філарет Колесса під пас відпочинку в Микуличині влітку 1902 року на такому концерті навіть диригував чоловічим хором.
В різні роки в Микуличині відпочивали адвокат з Калуша Андрій Кос, лікар Лев Коссак з родиною, професор української гімназії в Тернополі Євген Мандичевський, письменники Василь Стефаник та Богдан Лепкий, Василь Щурат, Філарет Колесса тощо. У 1902 році там проводив канікули адвокат Кирило Трильовський з родиною. Яскраві спогади про свій відпочинок в Микуличині залишив Богдан Лепкий. Він, зокрема, писав: «Не тямлю, котрого року вибрався я на прогулянку на Чорногору з В. Івасюком і Ф. Колессою. Ми йшли пралісом ціле пополудне, вечором о 9 годині стали під Чорногорою і тут нас заскочила гірська сльота. Кілька днів довелось нам пересидіти в колибі на гуцульських харчах. Вечором, як дощ трохи устав, тягнув доглядач колиби дві ялиці, роздував ватру, ми грілися, а він оповідав нам свої гірські пригоди. Під тим враженням я написав вірш «Ялиця».
Залюбував Микуличин і професор Львівського університету Кирило Студинський. Він навіть мав намір спорудити у селі віллу для відпочинку родини. Достеменно не відомо, чи придбав професор земельну ділянку і чи розпочинали якісь будівельні роботи.
Єдине, що підтверджує задум Кирила Студинського, документально збережений проєкт будинку, розроблений у 1913 році інженером-архітектором Йозефом Фісхом. Очевидно, реалізувати цей намір професору перешкодила Перша світова війна.
Деякі інтелектуали облюбували відпочинок у присілку Микуличина – Ворохті, що розташовувався у верхів’ї р. Прут, на висоті 850 м над рівнем моря.
Там постійно проводила літні канікули родина відомого громадського діяча, директора товариства «Дністер» Степана Федака. Ще наприкінці ХІХ ст. він придбав у Ворохті будинок, де відпочивав з дружиною і дітьми, а також запрошував на канікули друзів. Там бували Андрій Мельник і Євген Коновалець. У 1921 році під виглядом туристичної прогулянки в гори вони навіть організували у ворохтянському будиночку зібрання членів УВО.
У Ворохті відпочивав також математик Микола Чайковський (син адвоката і письменника Андрія Чайковського). Зокрема у 1914 році він разом з дружиною Наталією Тунівною мешкав у санаторії доктора Франца Міхаліка. Перебування упродовж 1913 року молодого подружжя в Берліні, далеко від рідних, негативно позначилося на здоров’ї Наталії. За порадою лікаря Мар’яна Панчишина Чайковські поїхали у Ворохту, де їх і застала Перша світова війна.
Село Дора Надвірнянського повіту (тепер частина м. Яремче)
На початку ХХ ст. на справжній курортний центр перетворилось Яремче – присілок села Дора (номінально було відділене від Дори у 1902 році). Воно користувалось особливою популярністю серед представників польської та єврейської інтелігенції. Це можна пояснити кращою інфраструктурою, комфортнішими пансіонатами і садибами, а водночас – і більшими витратами відпочиваючих. Протягом 1894–1899 років у Яремчі було споруджено 50 вілл для відпочиваючих. В перші роки ХХ ст. там проводили вакації до 1500 гостей за сезон. Особливо сприяв популяризації місцевості «Клуб Яремчанський», заснований 1896 року. Він мав на меті залучити якомога більше «літників», тому докладав чимало зусиль, щоб зробити Яремче комфортнішим для відпочинку. Його члени облаштували сходинки до водоспаду Пробій, прокладали і маркували піші туристичні маршрути в гори, визначили місця для риболовлі тощо.
Українські інтелектуали, зазвичай, не могли похизуватись заможністю, а тому підшукували дешевші помешкання. Вони обирали для відпочинку довколишні села, де недорого у селян можна було винайняти на літо кімнату, а то й цілу хату. Тим паче, що краєвидами чи кліматом ці населені пункти нічим не поступались Яремче. Одним із таких було село Дора, що у середині ХХ ст. територіально увійшло до складу Яремче. Перед Першою світовою війною там відпочивав композитор та викладач гімназій Філарет Колесса з родиною.
Село Буркут Косівського повіту (тепер Верховинського району Івано-Франківської області)
Курортна місцевість, що славилася джерелами мінеральної лікувальної води, дуже схожої за характеристиками на «Боржомі». Особливою популярністю в українських інтелектуалів користувався вололікувальний заклад удови по священику о. Михайлові Лакусті з с. Ясенів Горішній (тепер с. Верхній Ясенів Верховинського р-ну), Теофілії Лакусти. Туди приїжджали вчені, художники, письменники. Інфраструктура закладу також буда доволі розвиненою, як на той час: відпочиваючі могли скористатися гарячими ваннами, холодильниками з льоду, і навіть майданчиком для гри в кеглі.
Кілька разів у Буркуті проводила літні канікули сім’я Франків. Вони мешкали у головному корпусі закладу, а кімната, яку займали, згодом отримала назву «Франкової». Родина мандрувала околицями села, ходила у ліс по гриби, Іван Франко рибалив у гірських потоках. Він любив бродити по мілких водах гірських річок і ловити форель, слижів (різновид риб ряду коропоподібних) та бабок (вид понто-каспійських риб родини Бичкових, водиться у прісних водоймах, зокрема Дністрі та його притоках ).
У 1901 році у Буркуті відпочивала Леся Українка з чоловіком Климентом Квіткою. Відомо, що письменниця пробула там понад 40 днів. 1 серпня у санаторії Лесю Українку відвідали Іван Франко, Микола Міхновський та Олександр Кульчицький. На згадку про це вони залишили свої автографи на листівці з краєвидами Буркута.
На жаль, індустріалізація та урбанізація у ХХ ст. негативно вплинули на демографічні показники цієї місцевості. На сьогодні у Буркуті не залишилось жодного мешканця, він поповнив категорію безлюдних сіл в Україні.
Містечко Косів, село Москалівка Косівського повіту
Повітовий центр вабив відпочивальників красою пейзажів, а ще річкою Рибницею. У 1890-х роках там часто відпочивала родина Франків. Найгіршою частиною подорожі була дорога. Добирались туди залізницею до станції Заболотів, а згодом винаймали селянський віз і так дві-три доби їхали до місця призначення. Донька Івана Франка Анна згадувала, що іноді, коли не було воза «[…] доводилось їхати жидівською «балагулою», зверху закритою полотняною будою».
Дорога гірськими стежками і мостами була вкрай небезпечною, особливо вночі. Декілька разів траплялося, що коні з’їжджали в рів і віз із пасажирами перевертався. Найбільше Косів запам’ятався Франкам тим, що місто, а особливо його околиці, більше нагадувало село з маленьким охайними будиночками, прикрашеними мальовничими квітниками й обсадженими рясними садами. Головними прикрасами цих садів були сливи, вони «…заглядали у вікна, товкли по головах прохожих, виглядали з трави, наповняли повітря п’янким солодким ароматом». Місцеві мешканці варили з них варення, яким любили смакувати гості.
Родина Івана Франка відпочивала і в самому Косові, і в селі Москалівка поблизу. Навколишні краєвиди настільки милували око, що часто Франки, добравшись до околиць міста, вирішували прогулятись до Москалівки пішки полями.
Високе різнотрав’я, пахучі квіти настільки закарбувались у пам’яті Анни Франко-Ключко, що згодом у своїх спогадах вона занотувала: «І досі сниться мені той луг, ті квіти, той запах, той легенький теплий вітерець, а я поміж них, молоде дівча, – біжу й підстрибую, щаслива й радісна». Відпочивав у Москалівці і відомий етнограф Володимир Гнатюк з родиною. Як щирий прихильник Гуцульщини, він обирав саме цю місцевість для сімейного дозвілля.
Таким чином, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Гуцульщина стала дуже популярним туристичним центром, який дедалі більше облюбували українські інтелектуали. З року в рік покращувалась інфраструктура регіону, особливо залізничне сполучення, з’являлись нові відпочинкові центри, здравниці, приватні садиби, що приймали гостей на літо. Та найбільшою родзинкою Карпат був унікальний гірський клімат і мінеральні джерела, які приваблювали нових і нових відпочивальників.
Наталія МИСАК
історикиня
Джерела та література:
- Кукула С. Я жию тут досить добре…(Іван Франко в Довгополі Галицькім, в отця Івана Попеля). URL: http://lib.if.ua/
- Тимінський Б. «Заклад купелевий» у Буркуті. URL: http://carpathy.nadvirna.com
- Трильовський К. З мого життя. Київ – Едмонтон – Торонто: ТАКСОН, 1999. 278 с.
- Флис С. Вілли і пансіонати старої Гуцульщини: «Народна гостинниця» отця Тадея Галайчука. URL: http://kurs.if.ua/
- Флис С. Вілли і пансіонати старої Гуцульщини: «радикальна» садиба ворохтянського «січовика» Гаврилюка URL: https://kurs.if.ua/
- Франко І. Зібрання творів у 50-ти т. Т. 50: Листи (1895–1916). К.: Наукова думка, 1986. 703 с.
- Франко П. Іван Франко зблизька. Іван Франко у спогадах сучасників. Львів : Книжково-журнальне видавництво, 1956. С. 381–388.
- Франко Т. Мої спогад про батька. Іван Франко у спогадах сучасників. Львів : Книжково-журнальне видавництво, 1956. С. 372–380.
- Франко-Ключко А. Іван Франко і його родина: Спомини. Торонто: Ліґа Визволення України, 1956. 132 с.
