Доктор права у селянській свитці, або трагічний фінал Леся Мартовича

У січні 1916 року, коли гуркіт канонади Першої світової розривав спокій Галичини, у віддаленому селі Зубейки на Львівщині тихо згасало життя людини, яку селяни вважали своїм пророком, а влада — небезпечним бунтарем. Доктор права, що зневажив кар’єру в імперському Відні заради вогкої редакції у Львові, сатирик, чий сміх змушував здригатися чиновників, та інтелектуал, що помер у злиднях під чужим дахом. Чому один із найвидатніших українських письменників обрав для свого фіналу саме це глухе село і яку ціну він заплатив за право називатися «народним адвокатом»?

11 січня 1916 року історія української культури зазнала болючої втрати. У селі Зубейки, загубленому серед пагорбів Розточчя, помер Олекса Семенович Мартович, відомий мільйонам як Лесь Мартович. Йому було лише 44 роки — вік, коли інтелектуальний розквіт зазвичай перетворюється на вагомий суспільний капітал. Проте доля Мартовича була далекою від канонів успіху «державного мужа» Австро-Угорщини, хоча він мав для цього всі дані: блискучу юридичну освіту, докторський ступінь і гострий аналітичний розум [1, с. 5].

Від Торговиці до Відня: шлях доктора прав

Його шлях розпочався 12 лютого 1871 року в селі Торговиця на Станіславщині (нині Івано-Франківська область) [1, с. 7]. Син сільського писаря, він змалечку бачив соціальну несправедливість, яка згодом стала головним паливом для його сатири. Навчання в Коломийській гімназії, а пізніше в Чернівецькому та Віденському університетах, сформувало в ньому рідкісний тип інтелігента-практика. На відміну від багатьох колег по «Покутянській трійці» (Василя Стефаника та Марка Черемшини), Мартович занурився в політику з головою [2, с. 142].

Він став активним членом Русько-української радикальної партії (РУРП) — першої української політичної партії європейського типу. Його діяльність як редактора газет «Хлібороб» (з 1893 р.) та «Громадський голос» (у Львові, редакція на вул. Костюшка, 2) була не просто журналістикою, а правозахисною роботою [3]. Мартович перетворював газетні шпальти на майданчик для юридичних консультацій селянам, за що отримав від народу титул «селянського адвоката» [1, с. 48].

Львівський вузол та політичне переслідування

Львів відіграв у житті Мартовича роль інтелектуального горна. Саме тут він співпрацював з Іваном Франком та Михайлом Грушевським. Його юридична практика в Городку та робота у львівських виданнях постійно переривалися через переслідування австрійської жандармерії. Мартович був майстром «сміху крізь сльози», і його сатира у творах «Не-читальник» чи «Забобон» була настільки влучною, що влада бачила в ньому ідеологічну загрозу [6, с. 210].

Маловідомий факт: попри докторський ступінь, Мартович жив надзвичайно скромно, часто витрачаючи власні кошти на судові збори за бідних селян, яких він захищав у судах Яворова та Городка [2, с. 145]. Це виснажувало його фізично. Коли почалася Перша світова війна, стан здоров’я письменника (хвороба нирок та загальне виснаження) став критичним.

Зубейки: останній бастіон сатирика

Чому саме Зубейки? У 1914 році, коли фронт ставав дедалі ближчим, Мартович знайшов прихисток у свого вірного друга, священика о. Івана Куніцького. Парафіяльний будинок у Зубейках став для хворого письменника і робочим кабінетом, і шпиталем. Сьогодні ця адреса — колишня резиденція греко-католицького пароха (село Зубейки, нині Львівський район) — залишається ключовою точкою на мапі пам’яті про автора [4].

Саме тут, серед тиші сільських вечорів, Мартович готував до друку свою фундаментальну повість «Забобон». Свідки згадували, що навіть у дні важких нападів болю він не полишав пера. «Я мушу встигнути показати нам самих себе, поки дзеркало не розбилося», — казав він про свій останній твір [5, с. 88].

Його смерть 11 січня 1916 року була тихою. У цей час у Галичині панувала розруха, спричинена воєнними діями, тому звістка про смерть великого сатирика доходила до Львова повільно. Через відсутність парафіяльного цвинтаря в самих Зубейках, Мартовича поховали 13 січня в сусідньому селі Монастирок. Похорон був скромним, але на нього зібралися сотні селян з довколишніх сіл — люди прийшли попрощатися з тим, хто давав їм голос, коли вони мовчали [4].

Цікаві факти, що відкривають нового Мартовича:

• Детектив у гімназії: Свій перший твір «Не-читальник» він видав анонімно, будучи учнем 7-го класу. Коли дирекція Коломийської гімназії дізналася про авторство, юному Олексі погрожували виключенням за «підрив авторитету влади» [1, с. 12].

• Адвокат на барикадах: Під час виборів до австрійського парламенту Мартович особисто об’їжджав села, роз’яснюючи селянам їхні права, що часто закінчувалося короткими арештами [3].

• Забутий диплом: Довгий час вважалося, що Мартович не закінчив навчання, проте архівні розвідки Степана Щурата підтвердили: він захистив докторат і мав повне право на високі державні посади, якими знехтував заради ідеї [1, с. 55].

• Містика «Забобону»: Письменник помер саме тоді, коли твір про галицькі забобони був завершений, наче виконав свою місію на цій землі [5].

Лесь Мартович залишився в історії не просто як автор кумедних оповідань, а як архітектор українського громадянського суспільства. Його могила в Монастирку та меморіальна дошка в Зубейках — це нагадування про ціну свободи слова та гідність, яка важить більше за кар’єру.

Список використаних джерел:

1. Щурат С. В. Лесь Мартович: Життя і творчість. — Київ: Наукова думка, 1971. — 210 с. (Детальна біографія та аналіз юридичної діяльності).

2. Погребенник Ф. П. Лесь Мартович: Нарис про життя і творчість. — К.: Дніпро, 1971. — 182 с. (Опис останніх днів та участі в «Покутянській трійці»).

3. Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во “Наукова думка”, 2009. — [Стаття: РУРП та видавнича діяльність Мартовича].

4. Краєзнавчий архів Львівщини. Документи парафії сіл Зубейки та Монастирок 1910-1920 рр. (Верифікація місця смерті та поховання).

5. Лесь Мартович. Вибрані твори. Передмова О. Засенка. — Львів: Каменяр, 1989. (Аналіз повісті «Забобон», написаної в Зубейках).

6. Іван Франко. Зібрання творів у 50-ти томах. Том 31. — К.: Наукова думка, 1981. (Листування та оцінка творчості Мартовича).