Десять років без Любомири Яросевич

Минає десять років, як немає серед нас Любомири Володимирівни. Вкотре повертаюся в думках до цього фатального липневого дня…

30 липня 2007 року Любомира Володимирівна енергійним кроком йшла однією з вулиць Варшави. Був погідний літній день і раптом вона впала, відчула різкий біль в стегні і більше не змогла підвестися – перелом! Їй довелося перенести складну операцію у Варшаві. Операція пройшла успішно, Любомира Володимирівна вже почала робити перші кроки, але попереду чекала виснажлива дорога до Львова. Приїхавши додому, вона зрозуміла, що без сторонньої допомоги не зможе дати собі раду, а обтяжувати рідних не хотіла. Любомиру Володимирівну поклали в лічницю Андрея Шептицького.

Минуло декілька тижнів лікування, процедур – і знову перші кроки по палаті, надія на видужання. У лікарні Любомира Володимирівна думала про незакінчені справи – збірку спогадів про Марію Білинську, посібник «Українська музика», такий близький і довгоочікуваний захист кандидатської дисертації Оксани Король… Пригадую нашу зустріч 24 вересня, після святкування 135-річчя від дня народження Соломії Крушельницької (це вперше за багато років Любомира Володимирівна не була присутня на музейному заході), ми розмовляли, жартували, так хотілося вірити, що недуга відступить. Але не судилося… Як зараз пам’ятаю той момент, як пролунав дзвінок мого мобільного телефону, на дисплеї якого висвітлилося «Яросевич». Я привіталася і тільки-но хотіла запитати про стан здоров’я Любомири Володимирівни, як почула незнайомий жіночий голос: «Пані Яросевич у важкому стані, негайно знайдіть племінника Юрія». А через дві години приречено прозвучало це страшне слово: «Померла»… Це було 3 жовтня 2007 року.

У ту хвилину ніби у фільмі почали прокручуватися прискорені кадри моментів спілкування з Любомирою Володимирівною, я бачила її перед собою, таку енергійну, життєрадісну, чула її дзвінкий голос і ніяк не могла погодитися з думкою, що ці моменти ніколи вже не повторяться, вони назавжди залишаться в минулому…

Любомира Володимирівна називала себе невиправною оптимісткою: вірила у своїх студентів, молодь, і як справжній патріот, громадянин завжди вірила в краще майбутнє України. Була палким популяризатором української музики.

Понад півстоліття віддала педагогічній праці. Чуйний викладач, вона була для нас, студентів, не лише вчителем, але й щирим порадником. Водночас, свої погляди і переконання відстоювала безкомпромісно, емоційно, говорила правду в вічі. Ніколи не була байдужою ні до своїх ближніх, ні до проблем, що нас оточують, навіть у щоденному спілкуванні: коли чула мовні покручі (наприклад, «дякую вас», «купляти», «вибачаюся»), завжди поправляла, пояснювала, як треба правильно вживати ті чи інші слова й вирази. Статті, фейлетони за її підписом не раз можна було побачити на сторінках газети «Літературна Україна».

Невичерпний оптимізм, енергія, ентузіазм допомагали Любомирі Володимирівні впродовж усього життя долати труднощі, переживати особисті драми, пробивати «мури» бюрократії і досягати бажаної мети. У свої 82 вона ніколи не нарікала, не скаржилася на вік (жартома називала його «пост-ювілейним»), горіла молодечим запалом і планувала нові великі справи. Її життя – це приклад самовідданого служіння іншим без очікування на подяку.

У нашому шаленому вирі життя так важко знайти хвилини для роздумів, спокійної бесіди. Постійно кудись біжиш, метушишся, нічого не встигаєш, але найважливіші справи часто відкладаєш на потім… І тільки болючі втрати змушують зупинитися, замислитися, озирнутися на пройдений шлях, зрозуміти, куди і навіщо ти йдеш…

Роксоляна ПАСІЧНИК

Біографічна довідка Любомири Яросевич – див. https://uk.wikipedia.org/