Карантинні заходи в Україні вже багатьом давно набридли. Людям так і хочеться в найближчий час “вирватися на волю”, поїхати в незвідані краї, відпочити на природі… Частина людей планує свої поїздки в Карпати, частина – в інші мальовничі куточки України. Насправді, тут все буде залежати не тільки від бажання, але й від транспорту, який відновить свій розклад після припинення жорсткого карантину. Можна подорожувати й власним авто, але це є не надто цікаво.
Насправді не обов’язково дуже далеко планувати свої мандрівки. Біля Львова є чимало цікавих і мальовничих місцин, які милують око та звеселяють душу. Села Пустомитівщини, або “Підльвівська Швейцарія”, як її означив в одній із своїх публікацій Степан Гайдучок, для нас ховають ще багато таємниць. Пустомити, Щирець, Семенівка, Підсадки, Поршна, Вінява, Береги та околиці… – це далеко неповний перелік сіл, які можна відвідати пішки за один день. Опис цієї мандрівки, яку здійснив Степан Гайдучок у липня 1936 р., з’явився друком 30 липня 1936 р. у львівському часописі «Діло». Автор, на жаль, не вказав хто був разом з ним. Однак, тут можна припустити, що він здійснив подорож із своєю донькою Богданою Гайдучок, яка, як і батько, любила подорожувати.
Упродовж мандрівки Степан Гайдучок фіксував різноманітні події, які траплялися на шляху, описував природу. У статті є екскурси у минуле. Автор розмірковував над походженням назви села Семенівка. Це не випадково. Адже у цьому селі проживала його родина, а сам він деякий час навчався тут у початковій школі. З славної родини Диких у Семенівці походила мати Степана Гайдучка – Марія. А Василь Дикий 13 березня 1890 р. став його Хресним Батьком.
Про ці та інші події читайте у статті Степана Гайдучка “У підльвівські ліси”. Публікую із збереженням мови та правопису оригіналу.
Степан Гайдучок
У підльвівські ліси
Пустомити – це мала залізнича зупинка. Нераз ми її минали. Тим разом вишли тут з поїзду. Поправили наплечники і звідти мандрували. Вже в селі станули перед будинком кооперативи. Цілу історію розказували нам люди про дозвіл на неї, а відтак про заборону прибудівки. Виговорилися і лекше їм на душі стало.
Навіть двох кільометрів ми не перемаширували. Звабив нас озолочений горбок на схід села. На ньому серед ранньої синяви ми пристали. Білів горбок ланами розцвилої гречки. Груди ковальським міхом надувалися; поїлися медним повітрям. Божа комашня гаморила вічем. Як наш селянин літом, так вона запопадливо працювала. На безробіття не жалувалася, а в нас неодну думку будила.
Зором повели ми довкола. Щирецька гора неприступним замчищем виринула перед нами. Церква на ній білими стінами заясніла. Як кажуть, турки колись її облягали. Досі чотирикутним, оборонним муром обведена. А про золоту качку, що скрилася вгорі – чували ви? – Нарід таке оповідає. Так правда то. Тільки не ми, а жиди до тої качки докопалися вже давненько. Нас виручили. Копають в тій горі, ґіпс палять і на золото обертають.
Даремно шукаємо за місцем, де доісторична людина свою кремяну пилку загубила. Люта мусіла вернути на котрусь з поблизьких піскових видм до хати. Про тую пилку д-р [Ярослав] Пастернак у своїй археольоґії українських земель згадав та й нам очі на бувальщину тих земель отворив.
Над Мазурською Семенівкою [тепер село Пустомитівського р-ну Львівської обл. – А. С.] довгенько дебатуємо. Погоджуємося, що теперішня назва “Семянуфка” недоладна. В XV. віці “тенуарієм” її був німець Тобія Кунат. Від Семена можна було назвати оселю Семенівкою, але Сємян ледви чи який був. Мабуть і оселя мусіла бути колись українська. Так принайменше твердять у дооколичних селах. Дотого ще до нині в селі памятають яку провідну ролю там грала родина Диких.
Жалували ми, що не пішла з нами п. Оля. Вона любить торфовиська. Історію землі в них відшукує. А пасовиська Семенівки – торфовиська. Часом буває, що неосторожні пастухи огонь розпалять, то з трудом землю погасять. Починає горіти; бувало і три дні горить. Від недавна пастухи на лад тибетанців вогонь розкладають і бараболю печуть. Назбирають сухих коровячих кізяків і з них вогонь палять. Ліси далеко. Вміють собі порадити.
Нам час в дальшу дорогу на схід. Пасе хлопчина дві корові в придорожньому рові й виспівує:
Їхав пан через лан,
Бричка туркотіла…
Ми затулюємо вуха. Пісня тільки для етнольоґа.
Став у Підсадках [тепер село Пустомитівського р-ну Львівської обл. – А. С.] сріблом заблистів. Жалує мо, що ми без каюка. Моглиб піонірами каючництва в тих околицях стати. Спортове наше товариство в поблизькій Порошні [у селі Поршна – тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл. – А. С.] вже десять літ істнує і не додумалося до цього спорту.
В недалекій Віняві [тепер село Пустомитівського р-ну Львівської обл. – А. С.] церкви нема. Тож селяни з нас посмішковуються і питають: “Чи на Віняву до церкви йдете?” Всеж йде там до ліпшого. Черниці осіли в присілку Береги [тепер село Пустомитівського р-ну Львівської обл. – А. С.]. Людям підпору дають. Хлопчина в Липників [тепер село Пустомитівського р-ну Львівської обл. – А. С.] до них за порадою манджав.
Заманив нас Нагорянський ліс. Пірнули ми в нього. По верхівях тиха дума ходила, а ми пнялися ярками в ліси Бенедиктинок. Святошної тиші не переривали. Ліс полонив думку й серце. За І[ваном] Франком могли ми повторити:
“Той ліс – зразок ще первісного світа.
Де нікому природу маскувать;
Морозом бита, ярим сонцем гріта,
Вона лиш те живить, що має міць трівать.
У всю красу, у весь свій страх одіта, –
Однако їй кортить і руйнувать”.
Під зеленим склепінням грабини і кленів всихали грабки які не встигли видертися вверх на сонце. Рештки піря лисом спольованої птахи потверджували Франкові думки.
У смеречині на відпочинок ми присіли. Не смакувала папіроска, так живицею повітря розпарилося. Вивірка обгризком шишки на нас кинула та немов Киплінґів Мавглі, подалася вершками смерік у свою путь. Десь подальше від нас лікарем обстукував хоровите дерево довбак.
В полудневе сонце мандрували ми зрубами. Поважними ґаздами стояли задумані дуби. Радістю пташиного співу видзвонював зруб. Порожні гніздочка що хвилини нам попадались, Зливою соняшного тепла насолоджувалися три серни. Дитячими очима глянули в наш бік і скоком пропали в гущивнику. На часок зі стежки ми за ними збочили і повернули назад на неї. Жерепом путав ноги грабовий молодняк.
На краю ліса чубатий вудвудок спід ніг випорхнув. Коси пересвистувалися як львівські вуличники.
Над річкою Зубрею присіли ми при хлопцях риболовах. Вудками на щупаки чигали, а ловили коблики. Своїми оповіданнями про поблизькі села душу нам підбадьорили. Одні з нас річку перескочили, другі перебродили. Тепер пропали ми в лісах Потоцького. На свіжих зрубах заходили ми в гуцульські колиби. Ілюзію Карпат пережинали. Гуцули зимою два тисячі сягів на паливо тут виробили. А в лісі на “Могилах” над самітним гробом галицькою стрільця спинилися ми. В лісах самотно помер. Руки гаєвих його похоронили. Вже тепер мало хто про його гріб памятає.
Ліси у своїй шаті мінялися. Раз голими зрубами переходили, то знову у бір попадали, модрина нам стрийський парк пригадувала. Хтось по розточену хробами баранючу головку (рід губ) схилився, під вечір у бекання сернюків вслухувалися; у борсукові ями теж заглядали, На поляні мабуть лис зник перед нами.
Хоч лісами могли ми аж до Бережан зайти, вечором у Підмонастирі на поїзд сіли. Не жалували, що пішки 36 км. за день лісами зробили. Полюбили їх. Їх життям жили. У безмірній книзі природи читали.
Джерело: Гайдучок С. У підльвівські ліси // Діло. – Львів, 1936. – 30 липня. – Чис. 169 (14418). – С. 2.
Степан Гайдучок (13.03.1890 р., село Підтемне Пустомитівського р-ну Львівської обл. – 16.03.1976 р., місто Львів) – професор тіловиховання, журналіст, громадський та культурно-просвітній діяч, вояк Галицької армії; активний діяч, практик і теоретик гімнастично-спортивного руху, один з організаторів і активних діячів руханкових і спортивних товариств («Український спортовий кружок» в Академічній гімназії у Львові, «Сокіл-Батько», «Україна», «Пласт», «Карпатський лещетарський клуб», «Український спортовий союз», «Український студентський спортовий клуб», СК «Сагайдачний» у Філії Академічної гімназії у Львові та ін.), збирач документів і укладач фотоархіву українського гімнастично-спортивного руху, учень і послідовник професора Івана Боберського.
Андрій СОВА
історик
Джерела і література:
- Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
- Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
- Сова А. Степан Гайдучок – творець та літописець історії українського гімнастично-спортового руху. URL: http://photo-lviv.in.ua/stepan-hajduchok-tvorets-ta-litopysets-istoriji-ukrajinskoho-himnastychno-sportovoho-ruhu/ (дата звернення:03.2018).
- Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
- Сова А. «З моєї торби», або розповідь Степана Гайдучка про село Підтемне. URL: https://photo-lviv.in.ua/z-moiei-torby-abo-rozpovid-stepana-hayduchka-pro-selo-pidtemne/ (дата звернення:02.2020).
- Сова А. “Підльвівська Швейцарія”, або мандрівка Степана Гайдучка неподалік Львова. URL: https://photo-lviv.in.ua/pidl-vivs-ka-shveytsariia-abo-mandrivka-stepana-hayduchka-nepodalik-l-vova/ (дата звернення: 15.05.2020).
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
