І ще було одне братство, що дбало про здоров’я своїх співгромадян, — аптекарі, або, як їх звали в народі, — «ароматники». Обсяг їхньої діяльності був набагато ширший, ніж нині, а промисел більш патріархальний: аптекарі продавали свої зілля, мазі та еліксири в ярмаркових будах під Ратушею, торгували також восковими свічками, перцем, прянощами, виробляли цукор, марципани, тістечка, печива. Таким чином, тодішні аптекарі були ще й кондитерами і кулінарами.
Природно, ці професійні побратими перебували майже завжди на стадії конфлікту, старі міські акти повні їхніх взаємних позовів і протестацій. Часом хірурги, замість пускати кров нужденним громадянам Львова, сварилися, билися і судилися через професійну конкуренцію. Сутички ці деколи навіть загрожували громадському спокою, як-от 1601 року, коли магістрат вдався до рішучих дій, видавши судовий декрет, де під загрозою штрафу у 50 марок карав ініціаторів «професійних війн».
Натомість цех хірургів швидко згуртовувався і ставав, як один муж, коли «панове медики» намагалися втручатися в його права. Прикладом може слугувати відомий у Львові процес на початку XVII століття, коли доктори медицини домоглися у короля декрета на право щороку інспектувати аптеки і перевіряти зілля. Тоді хірурги зашуміли, як бджоли у вулику: «Що той доктор теоретик може розумітися на хірургії, — писали вони у протесті, — ми ознайомлені з практичною фізикою (practica physica), добре на ній розуміємося і не дозволимо нікому проводити ревізії аптек».
Заради вигоди деколи лікарі ставали аптекарями, і правдиві аптекарі, зачувши конкурента, ініціювали судові процеси. «Пан доктор Ґроссваєр, — йдеться в документах одного процесу, — не лікуванням займається, але роботою, котра панам аптекарям належить: продає свічки, зілля, марципани, горілку, цукор, гендлює перцем, шафраном, цинамоном, гвоздиками та іншим корінням».
Проте доктора Ґроссваєра львівські аптекарі все-таки вважали своїм, його діяльність не викликала в них аж занадто бурхливих негативних емоцій, натомість образа на «чужинців», що брутально втручалися у сферу їхніх прибутків, доходила до шалу. Саме таке обурення викликали дії доктора медицини університету в Падуї
Станіслава Кастеллі, котрий відкрив у Львові цирульню і заходився голити бороди та пускав кров. Цех хірургів подав на нього позов за незаконне виконання ремесла і зажадав, аби порушник вписався до цеху хірургів і склав відповідний іспит на професійність. У відповідь на це Кастеллі волав зі сарказмом: «Як можуть цехові цирульники екзаменувати того, кого знаменита академія вже проекзаменувала?» Врешті патріотичний магістрат Львова таки змусив Кастеллі записатися до цеху.
Тогочасних медиків нещадно критикували. «Ті, що займаються хірургією, — відзначав міський і крайовий фізик (лікар) Фон Люц, — повні неуки, яким надані безмежні можливості для лікарської практики, але які займаються безкарним вбиванням людей.
Це баби-повитухи — цілковиті невігласи. Аптеки продають ліки за цінами, які їм подобаються, бо немає жодної такси, ліки неякісні, позаяк аптеки не підлягають ревізіям».
Але в тих добрих часах цех хірургів, попри все, дбав про досконалість своєї професії. В одному з цехових актів відзначалося: «В хірургічному ремеслі мають бути люди гідні, освічені, вправні, аби могли рятувати здоров’я громадян, а не вбивати їх своєю некваліфікованістю».
Утім, настали часи, коли разом із іншими цеховими ремеслами занепала й львівська хірургія. Почався цей процес від часу створення у Львові окремого цеху єврейських цирульників. Відтоді конкуренція прибрала форму питання: хто повинен голити померлого християнина: хірург єврейський чи католицький? Та й між самими євреями конкуренція прибрала таких форм, що мала втрутитися влада і видати розпорядження: «Позаяк серйозні незгоди і колотнеча між єврейськими цирульниками призводять до громадського неспокою, особливо коли цирульники, стоячи перед дверима, один від одного відтягують клієнтів, обіцяючи їм нижчі ціни, то раз назавжди постановляємо суворо, під карою п’яти гривень, аби ніхто, ані самі цирульники, ані їхні жінки, діти чи челядь не наважувалися ставати перед дверима і відтягувати до себе громадян,
які приходять голитися чи пускати кров».
Загалом же львівська медицина у давні часи завдяки освіті своїх фахівців, набутій в університетах Італії, Франції, Чехії та Німеччини, і завдяки застосуванню найновіших досягнень у своїй галузі відзначалася високим рівнем, як у кожному європейському місті.
Першу частину можна почитати тут
Ілько ЛЕМКО
Джерело: Лемко Ілько. Цікавинки з історії Львова. — Львів: Апріорі, 2011.
