Чому і як Бандера вів здоровий спосіб життя

Попри значну кількість літератури про політичне життя Степана Бандери до сьогодні залишається мало дослідженим його приватне життя та звичайні людські звички. Зокрема етап, коли він ще юнаком більше 8 років формував свій характер у Пласті. Тобто від 14 до 21 року свого життя. У той час, коли найбільше формується лідерські якості.

Про свою участь в Пласті Степан Бандера в автобіографії згадує скромно: “До Пласту я належав від 3-ої гімназійної кляси (від [10 жовтня] 1922 р.); у Стрию був у 5-му пластовому курені ім. кн. Ярослава Осьмомисла, а після випускного іспиту [у 1927 році] в гімназії – в 2-му курені старших пластунів Загін “Червона Калина”, аж до заборони Пласту польською державною владою в 1930 р.”.

За цими короткими формулюваннями криється період життя, що виразно вплинув на формування характеру майбутнього провідника ОУН. До речі, одразу після Другої світової війни Бандера не публічно (перебував на конспіративному становищі) відновив своє членство у Пласті. І, як про це свідчить спеціальний лист пластового проводу за 1977 рік, “був членом українського Пласту до останньої хвилі свого життя”.

Чому Бандера дбав про своє здоров’я?

У часи юнакування Бандери основним та єдиним ціннісним орієнтиром для самовиховання у пластовому русі був Пластовий закон із 14 позицій. Закон цей є адаптованим до українських реалій лицарським кодексом. Зараз він став одним із трьох компонентів Пластової присяги, яка централізовано у Пласті запроваджена вже після Другої світової війни.

Вплив Пластового Закону на формування характеру не лише С. Бандери, але й більшості визначних лідерів ОУН та УПА, які переважно були пластунами, відзначив відомий історик і вихованець стрийського Пласту Лев Шанковський[1].

На його думку саме в цьому Законі, запозиченому від ідеології британського скавтінґу, “треба шукати джерел для “Декалогу [українського націоналіста]”, що його уклав пластун Степан Ленкавський”.

Сьогодні, як і колись, кожного пластуна зобов’язує 12-та точка Пластового закону: “Пластун дбає про своє здоровя”. У 1920-х роках ця точка звучала інакше: “Пластун є дбалий”.

Формулювання змінилось, однак зміст залишився без змін: пластун шанує і плекає своє здоров’я (без хоробливого страху про нього) як власність суспільства, тому він не вживає ніяких отрут для самозадоволення, зокрема не п’є алкогольних напоїв і не курить тютюну.

На думку основоположника Пласту Олександера Тисовського порушують Пластовий Закон ті, хто не робить щоденної ранкової руханки (у “совку” більш відома під назвою “зарядка”). Або “для товариства” чи “для догодження власній слабосильності” вживають алкогольні напої чи курять тютюн.

До вчинків, які порушують Пластовий Закон через занедбування здоров’я, основоположник Пласту відносив також такі: “віддаватися розпусті, читати ординарні твори і перейматися ними, вести пусті без змісту розмови”. Ординарним твором є той, який нічим не вирізняється з-поміж інших.

Цікаво, що у базовому британському скаутському законі немає згадки про здоров’я взагалі. Там був пункт, що “Пластун є чистий в думках, словах і вчинках”. Але на наших теренах із здоров’ям цей пункт пов’язував не лише Пласт.

Польські скаути (гарцери) багато десятиліть саме через цей пункт не вживали алкоголю. А шомри, тобто єврейські скаути, опираючись на цю вимогу жорстко обмежували себе в дошлюбних і позашлюбних статевих стосунках.

Вимога Пласту дбати про здоров’я стала обов’язковою і в ОУН

Риси, виплекані в Пласті під впливом унікального пластового методу (і в оточенні єврейських та польських скаутських рухів Галичини), допомагатимуть С.Бандері, як керівнику ОУН.

Однокласник, пластовий провідник і революційний побратим Бандери Ярослав Рак – “Мортик” твердив, що Степан був добрим пластовим юнаком, зокрема “всі 14 точок Пластового Закону він не тільки знав… напам’ять, а й виконував їх практично…”. Тобто, зокрема, дбав і про своє здоров’я.

Ярослав Рак мав достатньо часу пізнати “Бабуся” (саме таким було перше псевдо С. Бандери в Пласті), щоб так твердити. Адже постійно був його безпосереднім пластовим керівником: провідником гуртка “Вовк”, до якого в 1922 році вступив Степан, відтак провідником юнацького куреня ім. Я. Осьмомисла, а далі – провідником Загону старших пластунів “Червоної Калини”.

“Бабусь” майже завжди входив до складу проводу перерахованих пластових одиниць на чолі з “Мортком” до 1930 року включно. А згодом вони разом пройшли Варшавський і Львівські судові процеси над ОУН.

Пластові вимоги самовиховання характеру у 30-40-х роках вийшли далеко поза межі Пласту. Саме вони лягли також в основу легендарних “12 прикмет українського націоналіста”, оформлених вихованцем бережанського Пласту Ярославом Старухом, та у “44 правил життя українського націоналіста”, створених Зеноном Коссаком і Дмитром Мироном – вихованцями відповідно дрогобицького і бережанського пластових осередків.

Оскільки 12 прикмет і 44 правила життя укладені були вже після заборони поляками Пласту (для формування сильних характерів серед молоді), але ще до різних розламів в ОУН, то визнають їх “своїми” усі українські націоналістичні організації. Принаймні ті, які вибудовують свою традицію від ОУН під проводом Євгена Коновальця.

Коли визначний лідер та організатор Пласту Ярослав Старух, задовго до того як стане провідником бандерівської республіки на теренах сучасної Польщі (у Закерзонні), укладав 12 прикмет, то 11-м пунктом характеру націоналіста записав по-суті пластову вимогу:

“Здоровий, це значить, що він хоче бути здоровим. Він хоче, щоб ціле молоде українське покоління було здорове. Україна потребує сильних і здорових тілом і духом синів. Тому він в міру можливості вправляє та поширює руханку і спорт, не нищить свого здоров’я вживанням отрут — не п’є і не курить, — ні гулящим життям”.

Я.Старух додав лиш два мотиваційні речення (яких не було в Пластовому Законі), а також в кінці ще тезу-орієнтир: “В українського націоналіста Велика Ідея в серці, вогонь революційного духа в грудях, міцні й гнучкі м’язи, сталеві нерви, бистрий соколиний зір і слух та твердий п’ястук”. П’ястук – це кулак.

Тобто дбати про своє здоров’я Бандеру зобов’язували, як вимоги Пласту, так і вимоги ОУН (укладені на основі пластових приписів). У пластовому юнацтві це стало звичкою, а у дорослому житті це був подвійний обов’язок – пластовий і націоналістичний.

Сучасним пластунам, які можуть взимку ходити в літньому однострої, слід пам’ятати ще одну тезу сформульовану старшим братом основоположника Пласту – Степаном Тисовським (професійним військовим юристом, підполковником УГА). За кілька місяців до вступу Бандери до Пласту він написав і видав реферат “Пластові Закони” (Львів, 1922) із роз’ясненням усіх 14-ти пластових точок. Там є і така теза:

“Браком дбалости [пр]о здоровля є між иншим також легковаження упімнень і приказів відносно хоронення перед перестудженням, коли пластун (-ка) сам не дбає про це, щоби при нагоді прилюдних виступів на отвертім воздусі, прогульок тощо, бути відповідно тепло одітим”.

Із фізичними даними у Бандери були проблеми з дитинства

Саме через поганий стан здоров’я Степан зміг вступити до Пласту лише з третьої спроби, в 13 років. У своєму життєписі Бандера зазначає, що вже в першому році навчання в гімназії (1919—1920 роки), маючи всього 10 років, а згодом і в другому гімназійному класі, він хотів стати пластуном.

Однак його старання були безуспішними через ревматизм суглобів, на який він хворів від раннього дитинства. Інколи не міг навіть ходити, а напередодні вступу до Пласту восени 1922 року був близько двох місяців у лікарні на водну пухлину в коліні.

Ревматизм — захворювання запального характеру, пов’язане зі стрептококовою інфекцією (дитинство Бандери припало на період першої світової війни і через його село кілька років переходила лінія фронту). Проявляється ревматизм перш за все ураженням суглобів. Хвороба характеризується загостреннями, яким за 1-2 тижня передує ангіна або фарингіт (запалення слизової оболонки горла).

Наслідки дитячої хворобливості Степана згадує Ярослав Рак у спогаді про свою першу з ним: “Сам собою він був низький, непоказний, мав трохи задовгі, непропорційно довгі ноги і, здається, після якогось запалення колін чи суглобів, якось так ненормально ходив. То не впадало так дуже в очі, але коли ближче було приглянутися, то було видно, що його хід був ненормальний”.

Керівник Служби безпеки ОУН Степан Мудрик досвідченим поглядом розвідника спостеріг: “Придивившись уважно до його [Бандери] ходи, можна було зауважити, що правою стопою ставав легко на правий бік”.

У 1920-х роках в Пласт приймали орієнтовно з 14 років. Дітей віком 8-14 років згодом почала охоплювати вікова група пластунів-новаків, але оформлюватись вона почала лише із 1924 року.

Тобто, важливою перешкодою, чому Степан не міг стати пластуном ще в першому гімназійному класі, очевидно, було і вікове обмеження. Навіть у сучасному Пласті в юнацтво приймають після того, як охочому “виповниться 11 років”.

На перешкоді міг стояти і низький ріст. Ярослав Рак, так описував ріст Степана-юнака: “Невеликий ростом, з пластовим найменням “Баба” або “Бабусь”, він завжди стояв у лаві на кінці, як найменший”. Польська поліція зафіксувала ріст Степана у 19-річному віці – 159 см. А у старшому віці, як спостеріг Степан Мудрик: “Він був невисокого росту, десь 166-167 см”.

Дитячі хвороби давалися взнаки і пізніше, особливо через конспіративне “циганське життя”, що підривало здоров’я. Так, наприклад, у листопаді 1953 року Бандера писав: “Від кількох днів переходжу простуду, мабуть прийдеться покластися на два дні, бо перемагає мене”. Доїжджаючи до Мюнхена автобусом чи поїздом (автомобілем було задорого), Степан часто застуджувався, хворів на грип, а найбільше докучав йому ревматизм.

У листі від 1 січня 1955 року Степан писав своєму дядькові Осипу Бандері, наставнику із дитячих років: “Тільки як позбудуся ревматизму? Часами дуже докучає, головно в раменах і в крижах (в нижній частині спини, в попереку. – Ред.); я не раз не годен ночами спати. Маю електричну машинку до масажу, це не лікує, але зменшує трохи болі, головно по ночах. Лікуватись нема як, головно через брак часу, доки ще годен, сяк-так тягну”.

Тіловихованням Бандера займався із юнацького віку

Вимоги Пласту до своїх членів у 1920-х роках були заохочували самостійну фізичну підготовку юнацтва. Так, наприклад, для здобуття пластового ступеня “Розвідувач” (який здобув і Бандера 7 березня 1925 року) потрібно було “вміти перебігти пластовим кроком 2 км дороги за 15 хвилин”[2]. Тобто здійснити форсований марш, коли 20-30 кроків потрібно йти, а далі 20-30 – бігти.

Як і багато його ровесників, Бандера став членом українського спортивного товариства “Сокіл”. А студентом належав до ще й до Українського Студентського Спортивного Клубу у Львові, особливістю якого на тлі ряду інших було те, що гуртувались у ньому переважно члени підпільної УВО-ОУН (виступав від його імені, серед інших, і Роман Шухевич).

З ігрових видів спорту С. Бандера полюбляв шахи і кошиківку (баскетбол). Останнє зацікавлення виглядає щонайменше дивним для низькорослого “Баби” з ударною лівою рукою (був шульгою; навіть, пістолет носив у кобурі під правою пахвою).

Стрийський пластун Петро Мірчук згадував, що часто з Бандерою “грали в шахи і дискутували”. Захоплення шахами згадує й Іван Равлюк, згадуючи про підготовку візиту Степана Бандери – “Попеля” до Англії: “Я… почав організовувати симультанку. Симультанка – це гра рівночасно на кількох шахівницях. Я знав, що Степан Попель є відомий шахіст”.

Скоріш за все Бандера займався і японським бойовим мистецтвом джио-джитсу, яке в часи юнакування Степана активно популяризувалось у Пласті, зокрема одним із членів його юнацького куреня майбутнім професором Євгеном-Юлієм Пеленським. Це мистецтво він прямо рекомендував у своєму посібнику “Пластовий гурток” (Львів, 1930). Офіціоз Пласту “Молоде життя” час-до-часу публікувало відповідні навчальні ілюстрації для вправ.

У кожному разі невеликий зростом Бандера вирізнявся в боротьбі. Тарас Федорів переказує характеристику С. Бандери, яку зафіксували у своїй пам’яті односельці зі Старого Угринова: “Він не був аж занадто великого фізичного здоров’я, але був дуже рухливим і кмітливим”.

Стрийський пластун Григорій Мельник писав: “В часі прогульок чи в літніх таборах він завжди борюкався з “Мортеком” — Ярославом Раком. “Мортек” був далеко більший і сильніший, отже, Степанові часто спішив на поміч колега [Іван] Степанків, і вони удвох врешті-решт “молотили Мортека, як гамана”. Після одної такої баталії Мортек, “набравши балабухів повний міх”, рятувався втечею в ліс”.

Пластовий побратим Володимир Ерденберґер згадував Бандеру: “Характер в нього був неуступливий, що неодноразово доводило до сутичок і рукопашних змагань на шкільному подвір’ї під час перерв, так і під час пластових сходин і збірок….

Він пручався, як вуж, виховзуючися із рук противника, обличчя його в такі хвилини то червоніло, то біліло із внутрішнього завзяття, а з прикушуваних губів от-от, здавалося, потече кров. Звичайно противник змучений давав за виграну, бо всі вже добре знали його вдачу, що перемогти його можна б лише тоді, якщо зважитися на вбивство”[3].

Тямив Бандера і у фехтуванні на шаблях, яке називали “шермом” або “шермєркою”. Пластовий побратим Григорій Мельник був втягнутий в дуель із польськими студентами-корпорантами. Серед українців були й наші “корпоранти”, які теж займалися цим спортом і Грицько зробив з ними декілька вправ. Однак Степан не оцінив високо тих тренерів, а запропонував Романа Шухевича. Ромко в той час студіював у Ґданську, але незабаром приїхав до Львова, щоб краще під тренувати Г.Мельника.

Бандера кожного дня робив руханку. Роман Руденський, студентський приятель Степана, згадує:

“Підготовляючись до великих чинів і майбутніх небезпек, він заправляв своє тіло й духа дуже суворими засобами. Бувало, взимку, коли Степан робив свою ранішню руханку, він часто вибігав в одних тільки купелевих штанятах надвір і “купався” в глибокому снігу… постійно дбав про зміцнення свого тіла”[4].

Звичка робити руханки укорінилась у Степана на все життя. Про це, зокрема, свідчить Степан Мудрик: “[Бандера] регулярно робив фізичні вправи” і був “в грудях і плечах широкий”. Про це згадує і Слава Стецько: “Бандера сам себе любив дисциплінувати. Наприклад, руханку завжди робив”.

Роман-Богдан де Леліви Шулякевич, згадуючи розповіді свого батька про його спільний студентський побут із С. Бандерою, наводить важливу деталь: “Їх улюбленим спортом була гімнастика. І мій батько говорив мені, що він і Бандера потрафили на одній руці підноситись вертикально три рази“.

Звичка дбати про своє здоров’я залишилась у Степана і в тяжкі часи тюремного ув’язнення. Поляк, кореспондент варшавського журналу “Куліси”, Марек Садзевіч у 1959 році писав: “[влітку 1938 року] я бачив Бандеру у Вронках (тюрма Wronki біля Познаня – Ред.). Був це сильний характер. Він дбав про свою фізичну форму, ґімнастикувався, читав, сподіваючись, що майбутність принесе ще йому волю. І він не помилився у своїх розрахунках. 1939 року вийшов з в’язниці…”.

Любив мандрувати по горах і таборувати на природі

У Пласті Бандера найбільше полюбив пішохідний туризм, адже крім всього іншого, мандрівництво само собою допомагало лікувати хворі коліна. Тож недивно, що серед інших зарахованих пластових вмілостей Степана є “Мандрівництво” та “Картографія”.

Першою пластовою мандрівкою С. Бандери, тоді ще учня четвертого класу гімназії (1923 рік) стала прогулька до карпатських скель Бубнища, популярно званих ще Довбушевими. А повертались юнаки зі скель через гору Ключ, щоб спеціально оглянути місця боїв і могилу Українських Січових Стрільців, які там знаходяться.

Таїсія Гайдукевич згадує родинні перекази про це пластове захоплення Степана: “Будучи в гімназії учнем, разом із тими хлопцями-гімназистами вони постійно ходили в різні походи, по горах, в ті туристичні, можна сказати, такі перші мандрівки”.

Терени мандрування Степана докладно описує В. Ерденберґер у спогаді “Ой літа ви наші юні молоді!”: “Ми разом неодноразово промірили наші Карпати від Трускавця і скель Довбуша в Уричі на північному сході по Попа Івана і Черемош на південному заході навздовж, а навширш від Розгірча по Маківку і Лавочне у високому Бескиді, від Брошнева по Попадю в Ґорґанах, а від Ворохти по Буркут у Чорногорі“.

Влітку 1924 року Степан взяв участь у першій обласній (крайовій) пластовій зустрічі, яка, згідно з наказом ВПК, розпочалась 12 липня точно о 12.00 на “Писаному Камені”.

Стрийська делеґація, в складі якої був С. Бандера йшла пішки до потрібного місця з Ворохти через Криворівню і Ясіню. Дорогою мандрівники потрапили у велику гірську бурю – але 14-15-літні юнаки досягнули своєї мети вчасно. Якими жертвами це вдалось, засвідчує простий факт: ніхто з них не повернувся додому в уцілілих черевиках…

Студентом С.Бандера брав активну участь у літніх пластових таборах. Тривали вони тоді не два тижні (як сьогодні), а щонайменше три. Підйом у тих таборах звичайно був о 5.00 ранку. Зокрема Степан взяв участь у таборах Загону старших пластунів “Червона Калина”. Влітку 1929 року у мандрівному по Ґорґанах і Бескидах, а у 1930 році в стаціонарному під бескидською горою Парашкою (де вів всю господарку табору).

Зберігся опис маршруту того мандрівного табору 1929 року. Маршрут його починався із пластового табору Сокіл, далі вів на гори Високу, Ігровець, Сивулю, Кливу, Попадю, Спіскову, Яворову Кичеру (де відбулася зустріч із закарпатськими пластунами та пластунками із Праги), а далі на Мшану, гору Яйко Ілемське, село Людвиківку (тепер – Мислівку), гору Маґуру, село Либохору і на гору Маківку. За сучасними спортивними вимогами цей маршрут відповідає пішому походу другої категорії складності з перевищенням, тобто із загальною дистанцією у близько 200 км.

Вихованець львівського Пласту професор Володимир Янів, який в липні 1932 року нелеґально переходив кордон з “Бабою” в гуцульських Карпатах (в околицях Ясені) згадував: “Степан Бандера в мандрівці наслідував мандрівних філософів чи пустельників: він говорив до птахів чи “молився” до дерев. Робив це у формі шаржу, але рівночасно було з того видно, наскільки він насправді природу любить і розуміє”.

Євген Побігущий у статті “Загадковий незнайомий” наводить цікавий факт: С. Бандера краще знав околиці баварських гір, де тимчасово мусив проживати, аніж місцеві мешканці. Чоловікові, який шукав місце під табір для молоді (де були б і ліс, і вода, і площа для спорту) німець порадив звернутись до невідомого чужинця (С. Бандери), “який напевно добре знає тутешню околицю”, оскільки часто “проходжується з дітьми по горах”.

Степан Мудрик-Мечник, згадуючи Бандеру, писав: “Спілка Української Молоді (СУМ) кожного року влаштовувала виховно-вишкільні табори. Такі ж табори влаштовував Пласт. Найстарша дочка Бандери Наталка належала до Пласту і була там на таборі. Син Андрій і молодша дочка Леся були на таборі СУМ, до них часто приїжджав батько. Він просив виховників, щоб вони його дітей трактували, як усіх інших”.

Але і сам Бандера був невибагливим на таборах, навіть, у 1950-х роках. Євген Побігущий писав: “Табір затихає. Діти по шатрах засипляють на ліжках і навіть не знають, що тут біля них під деревом спить С. Бандера, але не на ліжку”[5].

Григорій Ковтко, згадуючи табір 1956 року, відзначив: “Ми ночували в одній стодолі і… там на соломі спить і Степан Бандера… Над ранок ми пізнали, які наші провідники: Степан Бандера… та інші. Вони ходили митись під джерело зимної води. Помилися, отак показали, як треба себе гартувати”.

Василь Малисевич навіть через сорок років пам’ятав поради С. Бандери, які отримав перед відходом кур’єром в 1957 до України: “Він сказав, що треба берегти [під час рейду] здоров’я, зокрема, які частини… Сустави, і голову…. Такі, які можуть простудитись після якогось походу”.

Любив плавання, біг та лижі

Для здобуття ступеня “Скоба”, який Бандері не надали через неможливість пройти спеціальний вишкільний табір, слід було “Вміти правильно плавати, [а] в зимі їздити на лещетах (лижах)”[6]. Тобто по суті Пласт заохочував юнацтво постійно займатись щонайменше двома видами спорту – одним літнім і одним зимовим.

Для здобуття ступеня “Скоба” Бандера склав вмілість “Плавання”, яка тоді включала такі вимоги:

а) переплисти в одязі, маючи щонайменше сорочку, штани і шкарпетки, 50 метрів та роздягнутись у воді;

б) проплисти 500 метрів без одягу;

в) вміти плавати “перекладанцем” (кралем, тобто стилем crawl), боком, “німецьким способом на грудях” (очевидно, брассом; фр. “brasse” – розводити руками), на спині, за допомогою і без допомоги рук;

г) стрибнути у воду на голову і на ноги;

д) пірнути і втриматись під водою найменше 10 секунд;

е) підняти із дна різні вкинуті предмети та плавати із різжними предметами не замочивши їх у воді;

є) вміти рятувати потопаючого із води та надати йому першу допомогу. Навіть у старшому віці Степан дуже любив плавати, і далеко запливати.

До спортивних уподобань С. Бандери входила також легка атлетика – передусім біг. У скоках в висоту низький ростом Степан був найкращим серед однолітків.

За свідченням отця Миколи Пристая, момент одного показового стрибка Степана гімназійний професор Іван Криницький сфотографував для історії (світлини відшукати ще не вдалось). З 1924 року І. Криницький був опікуном пластового полку ім. Я. Осьмомисла, до якого належав Бандера. Професор особисто брав участь у пластових мандрівках і дбав про фізичне виховання пластунів та стрийської молоді, як в гімназії, так і поза нею.

У 1950-х роках, проживаючи у Мюнхені, Бандера часто в кінці робочого дня виїжджав з охоронцем Василем Шушком за місто до лісу Перлях і бігав. Цю свою звичку пояснював так: “ми мусимо бути здоровими, бо Україна потребує здорових людей, тілом і духом”.

З юнацтва Бандера любив лещетарство, як бігове (нордійське), так і гірське (альпійське). Степан Мечник твердить: “Взимку часто їздив на лещетах, але в нього не завше був час”. Володимир Бандера згадував зустріч із Степаном у Міттенвальді після Другої світової війни: “Він був уже немолодим, але дуже спорт любив. Навіть тоді супроводив мене і брата до поїзда, але сам їхав на нартах (бігових лижах. – Ред.). Дбав про здоров’я“.

Спогад про захоплення Бандери гірськими лижами залишила Дзвінка Чайковська: “Взимку ми їздили в Альпи на лещета. З нашої родини їздив тільки Роман, а в них — ціла родина. Це було прекрасно дивитися, як вони йшли на дошках — перший звичайно Провідник, за ним пані Слава, відтак Наталка, Леся і Андрій. Потому всі вони з’їжджали. Це були прекрасні прогулянки. Деколи їхало більше авт — ціле товариство”.

Бандера залучав до спорту й своє оточення. Особистий охоронець Василь Шушко, загадуючи у своїх спогадах Степана, пише: “заохочував, щоб молоді люди займалися більше спортом, виїздили в гори чи влітку на озера плавати, займалися гімнастикою, одне слово, щоб всі трималися при доброму здоров’ї”.

Не пив і не курив

У власному життєписі Бандера зазначає коротко і просто: “не курив і не пив алькоголю”. Навіть у старшому віці дотримувався абстиненції, в тому числі у родинному і товариському житті. Своє скромне весілля у 1940 році із Ярославою Опарівською організував без спиртного.

Слава Стецько свідчить: “Провідник ніколи не пив і не курив. Ми дуже часто бували на святах у Бандерів, але жодного випадку не пригадую, щоб ми колись пили щось спиртне. Ми не пили жодного вина, коньяку, жодної горілки”.

Роман Дебрицький згадує також про стосунки любителів тютюнового диму курців і С. Бандери: “Провідник пішов до другої кімнати до телефону, а ми з [Ярославом] Бенцалем, спершу він, а опісля я, пішли до кухні закурити цигарку. І Бенцаль, і я були пристрасні курці, але в канцелярії Провідника ми не курили, з пошани до Бандери, що не палив”.

Лев Футала описує зустріч С. Бандери з командирами УПА, які перейшли рейдом в Західну Німеччину: “Ми засіли до обіду, до якого подано теж пляшку вина. Налили келихи, Провідник побажав нам на все добре й попросив випити. Коли ж ми попросили, щоб і він випив з нами, Провідник скромно відповів: “Ви знаєте добре, що я жадного алкоголю не вживаю!””.

У питанні алкоголю Степан був категоричним. “На одній зустрічі з американцями, – згадує Василь Фіцик, – один з них витягнув з течки пляшку горілки і поставив на стіл. Провідник Степан Бандера обурився тим і випросив американців з кімнати”.

***

Після другої світової війни Бандера коротко і однозначно зрезюмував цінність Пласту: “Багато героїв українських визвольних змагань сучасности …завдячують Пластовому Уладові дуже багато у визначенні свого життєвого шляху та у формуванні свого характеру”[7].

Ця стаття є розширеним викладом одного із розділів книги “Пластовий характер Степана Бандери”, яка нещодавно вийшла із друку. Текст підготовлено замість публічної презентації цієї книги.

Юрій ЮЗИЧ

Джерело: Історична правда