Здоров’я грудей — важлива складова жіночого благополуччя. Саме тому так важливо регулярно проходити огляд у фахівця. Досвідчені найкращі мамологи Львова допоможуть вчасно виявити зміни у молочних залозах, провести діагностику та визначити, чи є привід для занепокоєння. Одним із найпоширеніших діагнозів, із яким звертаються жінки, є кіста молочної залози.
Що таке кіста молочної залози?
Кіста — це порожнисте утворення, заповнене рідиною, яке формується в тканинах грудей. Найчастіше воно є доброякісним і не несе загрози життю, але може викликати дискомфорт, болючість чи відчуття ущільнення. У більшості випадків кісти виникають у жінок віком від 30 до 50 років, особливо в період гормональних коливань або передменопаузи.
Серед основних причин появи кіст лікарі називають гормональні порушення, стрес, травми грудей, нерегулярне статеве життя, запальні процеси або спадкову схильність. Іноді кіста може утворюватися після годування грудьми, коли залишки молока перекривають протоки.
Як виявити кісту?
На початкових етапах кіста часто не має симптомів і виявляється лише під час планового огляду чи УЗД. Проте зі збільшенням утворення можуть з’явитися:
відчуття ущільнення або «кульки» у грудях;
біль чи тиск у ділянці молочної залози;
асиметрія грудей;
виділення із сосків.
Для точного діагнозу обов’язково проводиться ультразвукове дослідження або мамографія. Саме тому регулярна профілактика дозволяє виявити зміни ще до появи неприємних відчуттів.
Більше про те, як формується кіста молочної залози, які її види існують та як лікується, можна дізнатися у матеріалах медичного центру «Родина». Своєчасна діагностика допомагає уникнути ускладнень і підібрати найефективнішу терапію.
Як лікують кісту грудей?
Тактика лікування залежить від розмірів і характеру утворення. Невеликі кісти зазвичай спостерігають динамічно, проводячи періодичне УЗД. У разі збільшення або появи болю лікар може провести пункцію — видалення рідини з порожнини кісти під контролем ультразвуку. Іноді призначається гормональна терапія для відновлення балансу.
У більшості випадків кіста добре піддається лікуванню та не переходить у злоякісну форму. Важливо лише вчасно звернутися до спеціаліста й не займатися самолікуванням.
Регулярні огляди у мамолога, самообстеження грудей і правильний спосіб життя — це найкраща профілактика утворення кіст та інших патологій молочних залоз. Якщо ви помітили зміни або дискомфорт, не відкладайте візит до лікаря — турбота про себе починається з уваги до свого здоров’я.
Повсякдення давнього Львова – це безліч найнесподіваніших та дуже неочікуваних подій і їхніх відтінків. У місті проживали представники багатьох різних народів, були носії найрізноманітніших культур і релігій. Саме звідси й походить означене вище різноманіття. Відтак траплялися тоді речі, про які зараз навіть важко подумати, які неможливо уявити та дуже важко співставити з нашим сьогоденням. Про одну з таких далі детальніше.
Одна (не) звичайна поїздка до Османської імперії
Невдовзі після завершення Хотинської війни (1621 р.) львівський вірменин Христофор Серебкович супроводжував посла Речі Посполитої, князя Христофора Збаразького, у черговій дипломатичній місії до Османської імперії. Десь з листопада 1622 року Серебкович, також знаний як Хачко, перебував в оточенні князя Збаразького. Він виконував функції перекладача, інформатора та посередника у спілкуванні посадовця Речі Посполитої з великим візиром Османської імперії Мехмедом.
Князь Христофор Збаразький. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Ця справа була нелегка, дуже тривала, передбачала величезну кількість ризиків, підводного каміння, підступу, заплутану дипломатичну гру обох сторін перемовин. Тому упродовж 1622-1624 років львівський вірменин Христофор Серебкович перебував при дворі султана Османської імперії і був активним учасником перемовин, вивідування інтересів та позицій, укладення мирного договору. Паралельно Серебкович клопотав перед султаном, а радше візиром, ще й щодо величезної кількості дрібніших питань: інтереси купців, долі бранців тощо. Безумовно, що головним питанням все ж залишалося укладення мирного договору між Річчю Посполитою та Османською імперією, правителями цих державних утворень. Врешті, саме це завдання втілити цілковито і не вдалося.
Невільничий ринок у Константинополі, картина ХІХ століття. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Між тим, повертаючись до самого посольства князя Христофора Збаразького до Османської імперії в першій половині 1620-х років, у складі делегації, звично, було багато людей. Скажімо, купці. Зокрема, чимала група вірмен, інших львівських купців. Усі вони сподівалися, у цей спосіб, отримати преференції на митниці. Оминути сплату мита в Волощині та Константинополі. Князь Збаразький взяв їх під свою протекцію, а вони обіцяли йому віддячитись.
Вірменський квартал, сучасна вулиця Вірменська
Купці дійсно щасливо повернулися тоді додому (зокрема, до Львова) і ще й непогано заробили. Проте князь був не зовсім задоволений і неодноразово апелював після поїздки до старійшин львівської вірменської громади. У своїх зверненнях він обурювався, що купці нібито йому подякували, але лише на словах. При цьому, князь Збаразький апелював і до згаданого вище Серебковича, який на власні очі бачив старання князя задля блага купців. До честі купців, князю вони таки віддячили – тепер не лише на словах.
Хто такий Христофор (Хачко) Серебкович?
У першій чверті XVII століття львівський вірменин Христофор Серебкович дуже часто бував при дворі турецького султана. У статусі королівського посланця, але й як купець та представник інтересів купецтва. Він неодноразово обирався тоді караван-башею, тобто очолював торгові каравани, які їхали зі Львова, з наших теренів, до Константинополя (Стамбула). Це свідчить про авторитет Серебковича у купецькій спільноті, представником якої він сам був, а також про його обізнаність із усіма тонкощами та специфікою справи, якою займався. Знаково, що у Серебковича все було настільки добре, що впродовж певного часу він навіть жив у Стамбулі і був там представником інтересів львівських купців.
Купці і ремісники. Фото з http://www.museomilano.it/storia-commercio-estero-milano-lombardia-parte-iii-comuni-visconti/
Христофор Серебкович походив із середовища львівських вірмен. Його батька звали Міколай, а маму Гертруда – більше інформації немає. Перші надійні свідчення про Серебковича стосуються першої половини XVII століття. Спочатку це була економічна діяльність, торгівля, але все частіше він фігурує і при дипломатичних посольствах. Вперше до послуг Серебковича звернулися після поразки військ Речі Посполитої у битві під Цецорою. Одразу по тому він їздив з таємною місією на терени сучасної Грузії, де, між іншим, дізнавався про можливість організації диверсій проти турків.
Битва під Цецорою. Фото з https://uk.wikipedia.org
Ще пізніше розпочався більш офіційний період його міжнародної діяльності, про що вже згадувалося вище. Знаково, що хоча Христофору Серебковичу і не вдалося цілком примирити Річ Посполиту та Османську імперію, противника дуже сильного і серйозного, його зусилля оцінили надзвичайно позитивно. На загал кампанія, частиною якої він був, вважалась вдалою. Відтак коли Серебкович приїхав до Варшави звітувати, йому подякували, залишили на службі, він став королівським секретарем.
Герб Корибут князів Вишневецьких і Збаразьких. Фото з https://uk.wikipedia.org/
У останні роки життя Христофор Серебкович переорієнтувався на обслуговування персональних інтересів заможних шляхтичів. Працював на Збаразьких, вів господарські справи Вишневецьких і опікувався реалізацією товарів з їхніх маєтків. У певний час навіть був звинувачений у перевищенні своїх повноважень. Відтак Вишневецькі навіть домагалися арешту усіх маєтків, якими Серебкович володів у Львові. Проте суд став на бік львівського вірменина. Саме у Львові Серебкович доживав віку і помер тут між 1648 і 1650 роками.
На полях поїздок на Схід
Практично жодна поїздка на Схід в давнину не минала без присутності серед команди мандрівників вірменина – купця, перекладача, провідника караванів. Вірмени в давнину були найкращими знавцями східних мов, а тому, можна так сказати, монополізували торгівлю зі Сходом, а часто були ще й незамінними при кожному дипломатичному посольстві.
Середньовічне місто і торгівля. Фото з https://www.wrighthistory.uk/
Кожна така поїздка була надзвичайно небезпечною і ніхто не міг бути певним, що повернеться з неї живим і здоровим. З іншого боку, у випадку успішної кампанії та повернення додому, людина могла непогано заробити.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Григор’єва Т. Візантійська традиція та османська гостинність: на прикладі польських посольств до Стамбула у XVII столітті // Медієвіст, 2013 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.medievist.org.ua/2013/06/xvii.html
Осіпян О. Новий зміст старих грамот: “запрошення” вірмен на Русь князями “Данилом Федоровичем” та “Федором Дмитровичем” (за матеріалами судових процесів 1578 та 1654 рр. у Львові). // Спеціальні історичні дисципліни. Число 22-23. – С. 532 – 533.
У середньовічній атмосфері Музею історії релігії, серед античних артефактів і мерехтіння свічок, львів’ян та гостей міста запрошують на цикл витончених музичних вечорів. Осінь у Львові зазвучить органом, скрипкою, фортепіано, вокалом — і навіть музикою з кінофільмів, що оживатиме поруч із шедеврами класики.
8 листопада, 19:00 — «Музика до кінофільмів»
Чарівна мандрівка у світ кіно – музика з культових стрічок, які закохали у себе мільйони. «Привид опери», «Амелі», «Гладіатор», «Титанік», «Пірати Карибського моря», «Володар перснів», «Інтерстеллар» тощо – шедеври кіномузики пролунають у виконанні знаних львівських музикантів.
На сцені: Олена Мацелюх (орган), Ігор Мацелюх (флейта Пана, саксофон), Ольга Стрілецька (фортепіано). Ведуча — Катерина Назар.
9 листопада, 19:00 — «Музика Йоганна Себастьяна Баха при свічках»
Велич і духовна глибина генія бароко звучатиме в органному виконанні заслуженої артистки України Олени Мацелюх. Це вечір, де кожен акорд торкається душі, а простір свічкового світла переносить в атмосферу європейських соборів XVIII століття. Ведуча — Катерина Назар.
15 листопада, 18:00 — «Антоніо Вівальді. Чотири пори року при свічках»
Славетний цикл Вівальді оживе у виконанні скрипальки Марти Гереги та органістки Олени Мацелюх. До музичного вечора долучиться й мистецький перформанс — художниця Ольга Куц створюватиме живопис просто під час концерту, перетворюючи звук на колір та світло. Ведуча — Катерина Назар.
Організатори зазначають, що на гостей чекає не лише унікальний концертний досвід, а й келих ігристого та солодкий подарунок, аби зробити вечір ще теплішим і святковішим.
“Запрошуємо вас на вечори, де музика оживе у свічковому сяйві, а кожна нота веде у світ краси, натхнення та емоцій. Приходьте, щоб прожити ці моменти разом – вони стануть вашою осінньою магією”, – зазначають організатори.
У селі Суховоля Зимноводівської територіальної громади відкрили нову сучасну школу, яку будували в межах Надзвичайної кредитної програми для відновлення України за фінансової підтримки Європейського інвестиційного банку.
Будівництво школи розпочали ще у 2016 році за рахунок державного, обласного та місцевого бюджетів. У 2024–2025 роках завершили зведення та перекриття двох поверхів навчального корпусу, встановили покрівлю, виконали гідроізоляцію фундаменту, утеплили горище, встановили вікна і двері, провели всі інженерні мережі, блискавкозахист, внутрішні оздоблювальні роботи, фасад, облаштували укриття, гараж, котельню, благоустрій території, закупили та змонтували обладнання.
У Суховолі Відкрили Новозбудовану Школу
Будівля загальною площею понад 8 тисяч квадратних метрів розрахована на 500 учнівських місць. Тут створили комфортні умови для навчання, дозвілля та розвитку дітей. Є просторі навчальні кабінети, майстерні, спортивна й актова зали, їдальня, укриття подвійного призначення, котельня та сучасна трансформаторна підстанція. На подвір’ї – футбольне поле, спортивні та ігрові майданчики, зелені зони відпочинку.
Шкільну їдальню та кухню облаштували за новими стандартами реформи шкільного харчування, ініційованої першою леді Оленою Зеленською, яка спрямована на формування культури здорового харчування серед дітей.
У Суховолі Відкрили Новозбудовану Школу
«Загальна вартість будівництва – більше ніж 220 мільйонів гривень, з яких: понад 181 млн грн – кошти з державного бюджету. Щира подяка всім, хто доклав зусиль, щоб ця школа стала реальністю – від проєктантів і будівельників до педагогів та мешканців села, які вірили й підтримували. Окрема вдячність Європейському Союзу, партнерам та сільському голові Володимиру Гутнику за наполегливість, ініціативу й щоденну роботу, яка допомогла втілити мрію громади в життя.
Дорогі діти, ця школа – ваш старт до великих звершень. Нехай у цих стінах народжуються мрії, відкриття й перемоги. Навчайтеся з натхненням, розвивайте свої таланти, вірте у власні сили та у майбутнє нашої країни. Такі проєкти – це доказ того, що Україна відновлюється, живе і впевнено рухається вперед. Ми будуємо країну, де хочеться залишатися, навчатися та творити», – наголосив начальник Львівської ОВА Максим Козицький.
У Суховолі Відкрили Новозбудовану Школу
Стара школа у Суховолі була в аварійному стані: діти навчалися у дві зміни, у приміщеннях із грибком, пічним опаленням, без їдальні, спортзалу та внутрішніх туалетів. Частина школярів була змушена відвідувати заклади у сусідніх селах, які також переповнені.
Зимноводівська громада є найбільш густозаселеною на Львівщині, тому відкриття нової школи стало подією, на яку чекали тисячі жителів. Навчання у комфортних, безпечних і сучасних умовах отримають понад 500 дітей, а також створено 83 робочі місця для педагогів та технічного персоналу.
У Суховолі Відкрили Новозбудовану Школу
Довідково
Будівництво школи у Суховолі реалізували в межах Надзвичайної кредитної програми для відновлення України – однієї з ключових ініціатив ЄС та ЄІБ, спрямованих на відновлення критичної соціальної інфраструктури: лікарень, шкіл, дитсадків, соціального житла, адміністративних центрів.
За результатами конкурсного відбору у 2023 році на Львівщині затвердили 8 проєктів соціальної інфраструктури на загальну суму 789,2 млн грн (з них 646,2 млн грн – державний бюджет, 143 млн грн – кошти громад).
Серед них – дві лікарні, три дитячі садки та три школи, зокрема й Суховільська та Брюховицька, які до цього багато років залишалися довгобудами.
Коли заглиблюєшся у філософські думки, деколи здається, що існує лише минуле і майбутнє, а сучасного ніби й не існує. Якщо б ми змогли поставити час на паузу, тоді б ми сказали – ось будь ласка маєте сучасне, утім позаяк це є неможливо, бо час безперервний і зупинити його жодним чином немає змоги, то існує лише одне цілісне у часі перетікання минулого у майбутнє, а сучасного, таким чином, на жаль, не існує.
Однак віртуально ми все ж можемо уявити собі точки стику між минулим і майбутнім, і на цьому стику відбуваються дивовижні речі. Стики між історичними епохами, війнами і миром, різними ідеологіями, технічними винаходами, мистецькими шедеврами, людськими долями… Здається на цих стиках відбувається неймовірне диво народження тієї найвищої сутності нашого існування, за якою ми так невпинно і пристрасно полюємо, але якої ніколи так і не досягнемо, бо час поставити на паузу неможливо…
1 листопада – це не лише згадка про Листопадовий Чин, 1 листопада 1944 року помер Великий Митрополит Андрей Шептицький, а на день пізніше 2 листопада того ж 1944 року народився найвидатніший клавішник усієї рокової музики Кіт Емерсон. Лише одного дня забракло їм, аби стати сучасниками, лише на один день не відбулося стику між їхніми долями, долями людей різних епох. Зате сучасниками митрополита Андрея були й залишаються надалі: Рінґо Старр (народився 1940 року), Пол Маккартні (1942), Мік Джаггер (1943).
Не менш цікаво, що Майкл Джексон, який народився 1958 року, був сучасником убитого 1959 року Степана Бандери, а народжений 1967 року Курт Кобейн – сучасником Дмитра Донцова, який помер 1973 року. Розповідають, що в 1950-х роках у Парижі зустрілися Ігор Стравінський і Квінсі Джонс, таким чином відбувся живий контакт між учнем Миколи Римського-Корсакова і вчителем Майкла Джексона.
Трапляються такі моменти, коли епохи таки зустрічаються між собою, і епоха, що минає, передає естафету епосі прийдешній, і власне тоді відбувається диво живого контакту між поколіннями, цінність якого навіть важко осягнути. Мені пощастило взяти інтерв’ю у найстарішого у світі композитора 102-річного Миколи Колесси власне за два місяці до його смерті 8 червня 2006 року. Він у найменших деталях розповідав про 1 листопада 1918 року у Львові, і спогади тодішнього 15-річного хлопця, живого учасника тих подій є надзвичайно образними, яскравими, інформативними, тобто такими, які важко переоцінити.
Вже згодом мені спало на думку, що якщо б, замість мене, тоді у пана Миколи брав інтерв’ю, скажімо двадцятирічний юнак, то цей юнак у віці 80 років, тобто 2066 року міг би про це розповісти своїм онукам чи правнукам, а ті, своєю чергою, скажімо, року 2118 могли б розповісти вже своїм онуками чи правнукам, що їхній дід чи прадід на власні очі бачив живого Миколу Колессу – очевидця подій 1 листопада 1918 року. Таким чином жива ниточка поколінь могла б тягнутися цілих 200 років…
Відзначаючи 107-му річницю Листопадового Чину, цікаво буде послухати розповідь живого учасника тих подій, видатного українського композитора і музичного діяча, власне те, про що розповідав авторові цієї публікації Микола Колесса:
«Листопадовий зрив – це була велика радість, яка настала серед наших людей, коли вперше на Ратуші замайорів синьо-жовтий прапор. Поляки на це все реагували по-різному: частина була налаштована вороже, частина лише переживала за те, щоби все було без крові, нехай тут вже буде Україна, але не потрібно проливати крові. Але без крові не вдалося.
Власне поляки добре до цього підготувалися. Вони стріляли по українцях із-за рогу, і це ситуація була прикра для наших людей. Наші не любили посилати своїх синів до армії, щоби вони вчилися військової професії, і тому нам було важко воювати з польським легіонерами, бо вони були дуже організовані.
1 листопада 1918 року зі самого ранку о сьомій годині нас, пластунів повідомили про збір на вулиці Пелчинській (тепер Вітовського) біля Пелчинського ставу на місці сьогоднішнього парку культури (на цьому ставі після Першої світової війни була платна ковзанка), але я, на жаль, запізнився. Далі я пішов теперішньою вулицею Івана Франка і біля касарні навпроти церкви стояли вояки в австрійських мундурах із синьо-жовтими кокардами на шапках. Зразу промайнула думка: «Наші вже взяли владу в руки!» Далі я попрямував на площу Ринок, бо всі казали, що там має відбутися щось важливе. Підійшовши з вулиці Краківської, я побачив, що на площі зібралося багато людей, здебільшого поляків і євреїв, українців було небагато.
Представники української влади сиділи в будинку магістрату і готувалися урядувати у місті. Мене здивувало, що українські вояки, котрі стояли на усіх кутах вулиць, прилеглих до Площі Ринок, почали розганяти людей. І тут хтось дурний взяв та й стрілив, це був злий знак, бо далі поляки почали стріляти. Мабуть перший постріл зробив український вояк, котрий пильнував вхід на площу від Краківської. Тоді активізувалися польські гімназійні учні, яких потім назвали «орлєнта». Наші також мали своїх «вірлят», але чомусь про них мало говорять.
“І ратуш обеспечують наші стрільці” – Степан Гайдучок. Листопад 1918 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Українські вояки не знали Львова так добре, як поляки, вони були здебільшого селянські хлопці і зле орієнтувалися у місті. Поляки стріляли звідусіль: з-за рогу, з вікон, з пивниць, зі стриху і потім кудись зникали, так, як би їх не було, бо вони знали всі ходи і виходи у Львові. Я бачив, як група польських студентів від костелу Ельжбєти стріляла вниз до міста вулицею Городоцькою до касарні Фердинанда, де були українці. Поляки вибігали вперед, робили постріли і зразу швидко ховалися, потім робили це знову і знову. Вони утворили цілу лінію фронту. Ця лінія йшла вулицею Оссолінських (Стефаника), далі попри університет, тоді ще Галицький сейм, далі вулицею Городоцькою. Стрілянина була такою, що стіни нагадували обличчя людини, хворої на віспу, так близько влучали кулі одна від одної. Великі бої йшли за Головну пошту, поляки майже цілком зайняли парк Костюшка. Я належав до групи українських гімназійних учнів, які допомагали нашим військовим інформацією про те, де гуртуються поляки, звідки стріляють.
Наші вояки потребували їжі, і українці Львова кинули клич, щоби жінки приходили до Народного дому, бо там недалеко на Вірменський вулиці організували кухню, де готували для наших вояків гарячий чай, варили кукурудзяну кашу. Моя мама в тій кухні працювала два дні. Якось вона йшла туди з цілою групою інтелігенції. Вони рухалися від Домініканського костелу вулицею Вірменською. Біля Вірменської церкви хтось вистрілив по цій групі, де йшов у військовім мундурі український письменник і журналіст Тиберій Горобець (Степан Чарнецький). Вочевидь хотіли поцілити в нього, але потрапили в мою маму: куля поцілила ззаду, пройшла два сантиметри від серця і вийшла через груди. Я надійшов і дивлюся: маму несуть на ношах до брами будинку на розі вулиць Вірменської і Краківської, цього будинку зараз не існує, він завалився 1923 року. У брамі було повно крові, далі від Головної пошти над’їхала вантажна машина, в якій везли поранених українців. Маму накрили коцом і поклали до машини. Далі машина рушила в напрямку вулиці Личаківської, а я побіг за нею, хоча це було небезпечно.
На початку Личаківської біля Бернардинського оборонного муру була невеличка казарма, де стояли наші українські військові пости. Вони до мене кричали, щоби я зупинився і могли стрілити до мене, але я не послухався і біг за машиною далі. Я біг Личаківською вгору до вулиці Гофмана (тепер Патріарха Димитрія Яреми) до військового шпиталю, якраз неподалік ми тоді там мешкали на вулиці Голомба (Верхратського).
Я забіг додому, а там власне щойно повернувся з Києва мій стрийко професор Олександр Колесса, посол до австрійського парламенту, і він був делегований парламентом до Києва, щоби довідатися, що там діється. А тоді якраз там взяв владу в руки Скоропадський. Стрийко був незадоволений, що я його збудив, потім я забіг до кабінету батька і кричу: «Маму поранили!» Стрийко з татом зразу побігли до шпиталю, де був вхід з вулиці Боніфратрів (тепер Кравчука). Маму привезли до шпиталю і залишили десь у коридорі. Повз неї, тяжко поранену, проходили і цивільні, й військові і ніхто на маму не звертав уваги. Там було повно лікарів і поранених з часу Першої світової війни: австрійців, німців, мадярів, поляків, чехів, хорватів, сербів, боснійців. Мій стрийко сказав, що він є Reichsratsabgeordnete, тобто посол до австрійського сейму. Зразу зробився рух, військові лікарі зорієнтувалися, кого мають перед собою. Маму швидко поклали на операційний стіл. Якби не стрийко, то мама могла померти, бо вже думали, що вона вмирає і навіть до неї приходив священник.
Мій стрийко розповідав батькові свої враження про Київ і був налаштований дуже песимістично, бо Скоропадський навіть не знав української мови і з усім своїм оточенням говорив російською. Далі я сам бачив, як офіцери Скоропадського у Львові прогулювалися Академічною, і це нагадувало параду, бо вони виглядали a la запорожці. Жодної допомоги українці в Галичині від наддніпрянців не дочекалися.
Бої у Львові тривали цілоденно до 20 листопада, а цього дня поляки оточили Львів. Тоді багато хто казав, що українці передчасно залишили Львів. Наші вояки вийшли через Личаківську рогачку на Винники. 21 листопада на Михайла пам’ятаю хтось дзвонить до нас додому, а я був удома разом з батьком, зі своїми сестрами і зі служницею. Чоловік у німецькому шоломі з револьвером увійшов до кімнати батька і щось з ним говорив, а ми тимчасом дуже пильнували за іншими, бо батько перед тим нас попереджав, щоби ми дивилися за руками, аби нам часом не підкинули якогось револьвера і не звинуватили у тому, що ми озброєні і належимо до військового опору проти поляків. За десять хвилин усі пішли геть.
У ті дні підпалили синагогу прогресистів на площі Старий Ринок, зараз цієї синагоги не існує, її зруйнували німці під час Другої світової війни. А в листопаді 1918 року ходили чутки, що палити цю божницю польському шумовинню допомагало також і жидівське шумовиння. Поляки тоді кричали: «Бий жида!», за те, що ті нібито допомагали українцям. Тоді євреї чинили нерішуче і відкрито не стали на український бік, але були й такі, хто справді допомагав українцям. Пізніше, коли вже поляки зайняли Львів, я сам бачив, як в оточенні своїх друзів ішов вулицею молодий високий гарний жидівський хлопець у мундурі і шапці січового стрільця».
У п’ятницю, 7 листопада 2025 року, о 16:00 у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (головна будівля, проспект Свободи, 20, м. Львів, Україна) відбудеться урочисте відкриття виставкового проєкту «Архангел Михаїл – Ангел Перемоги», приуроченого до знаменних дат музею та його фундатора.
Експозиція охоплює десять століть української духовної сили та об’єднує унікальні пам’ятки XI–ХХІ століть зі збірки музею, що розкривають образ Архангела Михаїла як захисника та покровителя воїнства. Серед понад 4 000 одиниць іконопису XIV–XVIII століть, які є гордістю музею, особливу увагу приділено двом мініатюрним металевим іконкам ХІ–ХІІІ століть, знаменитому зображенню святого Михаїла на дияконських дверях Жовківського іконостаса Івана Рутковича (1697–1699) та іконі Петра Холодного (1920-ті роки). Основу сучасного відділу становлять роботи понад 30 митців львівської іконописної школи, а також твори відомої київської художниці Катерини Косьяненко. На відкритті відбудеться представлення срібної пам’ятної монети НБУ 2025 року та каталожного видання Марії Гелитович, яке доповнює виставку двадцятьма іконами XV–XVIII ст.
Виставковий проєкт приурочено до 120-річчя з часу заснування Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького та 160-річчя від дня народження його фундатора, митрополита Андрея Шептицького. Музей, заснований у 1905 році як «Церковний музей», є однією з найвизначніших в Україні скарбниць національної культури та мистецтва, його понад 175-тисячне зібрання віддзеркалює еволюцію художньої культури України впродовж девʼяти століть. Культ святого Михаїла сягає найдавніших часів українського християнства, його образ завжди був символом незламності українського народу та набуває особливого звучання сьогодні – у час захисту української держави.
Начальник управління нумізматичної продукції та касових операцій Департаменту грошового обігу НБУ Євген Кондратенко, який презентуватиме срібну пам’ятну монету із зображенням Архистратига, зазначив: «Сучасне переосмислення давньої іконографії свідчить про тяглість традиції та про живу присутність небесного покровителя у культурному та духовному просторі України».
Виставка «Архангел Михаїл – Ангел Перемоги» триватиме у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) до 14 грудня 2025 року. Відвідати її можна у дні роботи музею: Вівторок – Неділя з 10:00 до 18:00 (каса до 17:30). Проєкт має високу важливість, оскільки він не лише вшановує пам’ять Митрополита Андрея Шептицького та є звітом наукової роботи музейної команди, але й транслює духовні та суспільні ідеали українського народу, особливо актуальні в умовах сучасної боротьби за державність.
Скульптурна група Петра Войтовича над входом до головного залізничного вокзалу
АТ «Укрзалізниця» поставила собі амбітну ціль – до кінця 2027 року завершити будівництво європейської колії (стандарт $1435$ мм) до Львова. Реалізація цього масштабного інфраструктурного проєкту дозволить значно інтегрувати західноукраїнський транспортний хаб у європейську залізничну мережу, відкриваючи можливості для прямого пасажирського сполучення з ключовими містами ЄС.
Про це повідомив голова правління компанії Олександр Перцовський під час нещодавнього заходу «На шляху до інтеграції: діалог між урядом та бізнесом щодо вступу України до ЄС», передає RegioNews із посиланням на «Інтерфакс-Україна».
«Ми ставимо собі дуже амбітну ціль – до кінця 2027 року поєднати Львів з євроколією», – наголосив Перцовський.
Нові маршрути: Відень, Краків та Варшава
Зведення колії європейського стандарту до Львова має стратегічне значення. Воно дозволить львів’янам та гостям міста подорожувати до європейських столиць та великих міст без необхідності пересадки чи технічної зміни візків (як це відбувається зараз на кордоні через різну ширину колії – $1520$ мм в Україні та $1435$ мм в ЄС).
Серед пріоритетних напрямків, які стануть доступними для прямого сполучення:
Відень (Австрія);
Краків (Польща);
Варшава (Польща).
Додаткові деталі проєкту:
Маршрут: Роботи розпочнуться на ділянці, що має з’єднати кордон з Польщею (зокрема, від Мостиськ) зі Львовом.
Вартість: Раніше орієнтовна загальна вартість проєкту розширення євроколії до Львова оцінювалася приблизно у 10,92 млрд грн. Початок будівництва проєкту був перенесений на 2026 рік.
Стратегічні хаби: Окрім Львова, стратегічними хабами для продовження євроколії в УЗ розглядають Ковель та Чернівці, що має на меті сполучити Волинь та Буковину з Польщею та Румунією відповідно. Наприклад, у вересні 2025 року євроколію вже було доведено від Чопа до Ужгорода на ділянці довжиною $22$ км.
Окремим, але не менш важливим завданням є узгодження з Євросоюзом процедури спрощення прикордонного та митного контролю на залізниці.
За словами голови УЗ, компанія прагне застосувати досвід, аналогічний автомобільному транспорту, де контроль може відбуватися швидше та простіше, аби пасажири не втрачали час на кордоні.
Завдяки реалізації такого механізму, пасажири зможуть проходити всі необхідні перевірки безпосередньо у потязі або на кінцевих станціях, що суттєво скоротить загальний час подорожі та зробить залізничне сполучення з Європою максимально зручним та конкурентним.
Кавова індустрія вступає у фазу радикальних змін. У 2025 році кава остаточно відходить від ролі простого ранкового стимулятора, перетворюючись на складний, багатогранний інгредієнт для висококласних коктейлів. Тенденція до холодного заварювання, функціональних добавок та несподіваних смакових комбінацій формує новий ландшафт барної культури. Цей аналіз допоміг провести наш партнер Торгова Марка Кава Старого Львова. Він ґрунтується на критичній оцінці галузевих звітів, даних про споживчі запити та інноваційних меню, виділяє п’ять ключових напоїв, які домінують на світовій кавовій сцені, пропонуючи споживачам не просто напій, а справжній гастрономічний досвід
1. Espresso Martini: Класика, Що Відмовляється Старіти
Espresso Martini зберігає свій титул беззаперечного короля кавових коктейлів у 2025 році, як підтверджують численні звіти та стабільний попит у закладах по всьому світу [[3.2], [3.5], [3.10]]. Однак, його актуальність підтримується за рахунок креативних модифікацій.
Espresso Martini
Інноваційний Вектор 2025: Сучасний тренд — це заміна традиційного еспресо на Nitro Cold Brew або Cold Brew Concentrate [[3.2], [3.5]]. Ця зміна забезпечує коктейлю більш шовковисту текстуру та м’якший, менш гіркий смак. Крім того, набирають обертів незвичайні смакові твісти:
Savory & Sweet: Додавання пікантних або умамі-нот, наприклад, пасти місо чи копченого перцю чилі, створює незвичний контраст із солодощами кавового лікеру [[3.4], [3.5]].
Тропічний Акцент: Зростає популярність використання бананового лікеру як інгредієнта, що додає коктейлю м’якості та фруктової глибини [[3.4]].
2. Carajillo: Латиноамериканський Мінімалізм
Стрімкий зліт коктейлю Carajillo (еспресо з лікером Licor 43 або бренді), що походить з Іспанії та Латинської Америки, став одним із найпомітніших трендів 2025 року [[3.2]]. Його популярність пояснюється простотою, інтенсивністю смаку та швидкістю приготування.
Carajillo
Новий Фокус: Хоча класичний варіант залишається затребуваним, індустрія експериментує з міцними основами:
Smoky Twist: Вживання мескалю або копченої горілки створює Smoky Carajillo, який відповідає загальному тренду на пікантні та димні ноти в коктейлях [[3.5]].
Функціональність: Простота напою робить його ідеальною базою для адаптації під “свідоме споживання”, включаючи версії з якісними безалкогольними лікерами.
Тренд на напої, що поєднують каву та газовані компоненти, стає однією з домінантних літніх та денних пропозицій 2025 року [[1.6], [3.6]]. Ці коктейлі задовольняють попит на освіжаючі та низькоалкогольні (low-ABV) варіанти.
Cold Brew Spritzes & Fizzes
Ключові Комбінації:
Еспресо-Тонік 2.0: Класичний мікс еспресо, тоніку та льоду еволюціонує за рахунок додавання натуральних фруктових екстрактів (наприклад, бузини або граната), що надають складності смаку [[1.7], [3.6]].
Кавовий Мохіто (Cappuccino Mojito): Цей складний напій на основі Cold Brew, рому, лаймового соку та м’ятного сиропу ілюструє поєднання кави з трав’яними та цитрусовими нотами [[3.2]].
Включення просекко або ігристої води з фруктовим сиропом до Cold Brew створює ідеальні Spritzes, які є легкими та фотогенічними.
4. Функціональні Кавові Мікси: Здоров’я у Келиху
У 2025 році кава — це вже не лише кофеїн. Зростання свідомості споживачів стимулює попит на функціональні напої, де задоволення поєднується з користю [[1.4], [3.1], [3.7]]. Цей тренд активно проникає і в коктейльну культуру.
Cold Brew Coffee
Тренд на Wellness: Кавові коктейлі збагачуються інгредієнтами, відомими своїми властивостями:
Колаген та Адаптогени: Додавання колагенових пептидів або адаптогенних грибів (як-от левова грива чи чага) до Cold Brew створює напої, що позиціонуються як такі, що покращують здоров’я шкіри чи когнітивні функції [[3.1], [3.7]].
Спеції-Суперфуди: Використання куркуми, імбиру чи кардамону у кавових основах додає напою не лише смакових відтінків, а й антиоксидантних властивостей [[1.2]].
Такі напої часто представлені як безалкогольні “суперфуд” лате, але їхня рецептурна складність виводить їх за рамки звичайної кави.
5. Фісташкова Індульгенція: Текстура та Горіхові Смаки
2025 рік підкреслює важливість текстури та індульгентних смаків. Серед нових популярних добавок чітко виділяється фісташка — її насичений, трохи солоний горіховий профіль ідеально поєднується з гірчинкою кави [[3.1], [3.3]].
Pistachio Creations
Креативні Десерти:
Pistachio Creations: Кавові напої з фісташковою пастою, які можуть бути як гарячими, так і холодними лате, або ж основою для десертних алкогольних коктейлів.
Iced Cracking Latte: Елемент гри додається через шоколадну скоринку, яка покриває напій і тріскається при першому ж контакті з ложкою, забезпечуючи незабутній візуальний та тактильний досвід [[3.1]].
Mocha Old Fashioned Twist: Модернізовані класичні напої, що використовують горіхові сиропи та біттери для створення густого, десертного смаку [[3.5]].
Ці напої фокусуються на наданні споживачам максимально насиченого та приємного досвіду, що є важливим елементом “есктраординарного споживання” (experiential drinking).
У п’ятницю, 7 листопада 2025 року, у Львівському палаці мистецтв до 60-річчя легендарного фільму Сергія Параджанова відбудеться показ стрічки з оригінальної плівки – з автентичним звучанням і неповторною атмосферою карпатського світу “Тіні забутих предків”
Перед показом – зустріч-розмова про фільм і український кінематограф зі спікерами, серед яких:
Римма Зюбіна, українська акторка, телеведуча та громадська активістка. Виконавиця головної ролі Дарини в фільмі «Гніздо горлиці». Ведуча програми «По обіді шоу» на UA: Перший (2018-2019), шоу «Новий День» на телеканалі «Прямий» (2019).
Аліна Доротюк, українська журналістка, інтерв’юерка та блогерка, відома своєю роботою у сфері світської журналістики. Вона працювала над такими проєктами, як “Неймовірні історії кохання” та “Зірковий шлях”, а також веде власний YouTube-канал з інтерв’ю відомих українців, зокрема акторів.
Марічка Крижанівська, львівська журналістка, дитяча письменниця та казкарка, авторка і ведуча програм «Мандрівки Україною», «Тільки у Львові», редакторка рубрики «Культура» на «24 каналі», авторка документальних фільмів про культурні феномени України.
Олександра Салій, науковиця, викладачка, літературознавиця, авторка монографії про гуцульський текст в українській літературі кінця XIX – початку XX століття.
Модератор – Роман Метельський, засновник Львівського Фотомузею та відомого сайту «Фотографії старого Львова».
«Мені навіть страшно: так безмежно люблю я цей фільм. Тепер я знаю, що таке український геній. Здається, я ніколи не стояв так близько до чогось настільки великого, сильного і прекрасного», – так захоплено висловився про стрічку відомий італійський режисер Федеріко Фелліні після її перегляду.
Фільм «Тіні забутих предків» (1964) – це екранізація однойменної повісті Михайла Коцюбинського. Стрічка режисера Сергія Параджанова стала не лише візитівкою українського поетичного кіно, а й світовим кінофеноменом, що привернув увагу до культури Гуцульщини. Фільм вирізняється новаторською операторською роботою Юрія Іллєнка, автентичними етнографічними елементами та глибоким символізмом. Світова прем’єра відбулася в 1965 році, і з того часу фільм здобув понад 20 міжнародних призів, зокрема на кінофестивалях в Аргентині та Салоніках. Картина мала значний вплив на українську культуру та національну свідомість, ставши, зокрема, приводом для протестів у київському кінотеатрі «Україна» у 1965 році.
Команда кардіохірургів Першого медичного об’єднання Львова (1 ТМО) успішно виконала першу в історії медичного центру та одну з перших в Україні балонну ангіопластику гілок легеневої артерії (BPA)
Команда кардіохірургів Першого медичного об’єднання Львова (1 ТМО) успішно виконала першу в історії медичного центру та одну з перших в Україні балонну ангіопластику гілок легеневої артерії (BPA). Ця мініінвазивна процедура стала єдиним шансом на порятунок для пацієнта з Одещини, який страждав на важку та виснажливу хворобу — хронічну посттромбоемболічну легеневу гіпертензію (ХПТЕЛГ).
Чоловік, ім’я якого не розголошується з етичних міркувань, довгий час боровся з хронічною посттромбоемболічною легеневою гіпертензією (ХПТЕЛГ). Це рідкісне, але вкрай небезпечне захворювання, при якому рештки тромбів, що не розсмокталися після перенесеної тромбоемболії, закупорюють легеневі артерії. Як наслідок, тиск у легенях критично зростає, спричиняючи виражену задишку та падіння сатурації навіть при мінімальному навантаженні.
Команда кардіохірургів Першого медичного об’єднання Львова (1 ТМО) успішно виконала першу в історії медичного центру та одну з перших в Україні балонну ангіопластику гілок легеневої артерії (BPA)
Операція, яку раніше робили лише за кордоном
Раніше для пацієнтів із ХПТЕЛГ єдиним радикальним рішенням була складна відкрита операція — легенева тромбендартеректомія. Однак у цьому випадку хірургічне втручання було неможливим, оскільки тромботичні ураження розташовувалися надто дистально (у найдрібніших, віддалених гілках легеневих артерій), куди класичні хірургічні інструменти не могли дістатися.
Як зазначив інтервенційний кардіолог Василь Процько, співавтор допису та член команди, єдиним шансом залишалась ендоваскулярна балонна ангіопластика.
“Це сучасна методика, яку рутинно ще не виконують в Україні. Такі операції проводять лише в окремих клініках за кордоном,” — пояснив лікар.
Після проходження стажування у Бостоні (США) лікарі Василь Процько та Віктор Сало прийняли рішення запровадити цю високотехнологічну процедуру у стінах 1 ТМО.
Команда кардіохірургів Першого медичного об’єднання Львова (1 ТМО) успішно виконала першу в історії медичного центру та одну з перших в Україні балонну ангіопластику гілок легеневої артерії (BPA)
Фантастичний результат та шлях додому
Операція, яка включала введення спеціального тонкого катетера з балоном через судину (зазвичай, стегнову) до легеневої артерії, пройшла успішно. Балон розширив заблоковані гілки, відновивши нормальний кровообіг у легенях.
“Ефект перевершив очікування — вдалося суттєво знизити рівень легеневої гіпертензії, пацієнт почувається значно краще, ” — підкреслив Василь Процько.
Вже за два дні після втручання щасливий пацієнт, якому повернули повноцінне дихання, зміг вирушити додому на Одещину.
Команда 1 ТМО висловила подяку адміністрації, зокрема Олегу Самчуку, Юліану Голику, Маряні Свірчук, за надану можливість навчатися у найкращих світових медичних центрах та розвивати ендоваскулярну медицину в Україні.
Це досягнення відкриває нову еру в лікуванні складних серцево-судинних захворювань в Україні, даруючи надію пацієнтам, які раніше потребували дорогого лікування за кордоном.
«Боже великий, Боже вітців наших! Дай нашому народови якнайбільше добрих, святих християнських родин… Дай нам таких дітей, що були б потіхою та славою батьків і красою свого народу…», – Митрополит Андрей Шептицький, Пасторські послання 1899–1914 рр.
У родині Шептицьких виросло п’ятеро синів (Роман (Андрей), Олександр, Станіслав, Казимир (Климентій), Леон). Двоє з них переусвідомили себе українцями і присвятили своє життя служінню знедоленому та бездержавному народу. Решта троє залишилися в парадигмі польської ідентичності, посильно і небезталанно доклавшись до розбудови другої Речі Посполитої. Митрополит Андрей став духовним та політичним екзархом Галичини, Климентій – архімандритом студитів, блаженним католицької віри та Праведником народів світу, Олександр – відомим землевласником та інноватором у сільському господарстві, Станіслав – генералом війська польського та міністром військових справ другої польської республіки, Леон – відомим меценатом та колекціонером. Попри різні життєві шляхи та духовні орієнтири, усі брати, як і їхні батьки, пронесли взаємну любов та повагу через бурхливі роки воєн та політичних здвигів і залишилися глибоко вкоріненими у метафізичний ландшафт Галичини.
Династичне коло родини Шептицьких – це приклад видатних галицьких сімей, для яких родинні цінності стали джерелом сили й натхнення крізь покоління. Саме спадкові моральні принципи та традиції були їх вірним дороговказом на життєвих шляхах. Шептицькі завжди вміли приймати долю у всій її складності – у радощах і втратах, у життєвих викликах та смиренні. Їхня велич зміцнювалась у вірі, а аристократична гідність – у хисті залишатися людяними навіть у найважчі часи. Відтак їхня історія і сьогодні є начасним повчанням про силу духу, шляхетність і єдність роду, котра робить нащадків сильнішими, добрішими та мудрішими.
Деонтологічні принципи у сім’ї самого митрополита Андрея очікувано продовжували сталі родові звичаї, що формували як окремі особистості дітей, так і всебічно впливали на їхню подальшу суспільну реалізацію. Родинні цінності Шептицьких не були абстрактними категоріями, адже дійсно послідовно втілювалися у щоденній духовній практиці й манерах виховання – глибока побожність, шляхетні чесність і соціальна відповідальність становили фундамент їхнього життя.
Родина Шептицьких у Прилбичах
Із середини ХІХ ст. Шептицькі жили у селі Прилбичі (тепер Яворівський район Львівської області) постійно, і саме тут Іван (Ян) Кантій, суворий, але справедливий батько, виховував дітей у дусі працьовитості та служіння громаді. Слід відзначити, що родинний маєток був не лише рідною оселею, а й культурним і духовним осередком, де формувалися характер і світогляд дітей. У цих стінах вони щодня споглядали нелегку працю селян і гостро відчували соціальну нерівність. Приклад батька, сповненого моральної відповідальності та чуйності до простих людей, виховував у синів співчуття й почуття служіння. Водночас мистецький талант матері відкривав серця до краси та жертовного служіння Богові, які формували глибоку єдність сім’ї. Деонтологічна система Софії Шептицької була простою і водночас глибокою: молитва, віра, постійне звернення до Пресвятої Богородиці. Особливу увагу вона приділяла духовному зростанню синів: разом із ними готувалася до сповіді та причастя, разом переживала труднощі навчання, підтримувала віру в їхні сили.
Таким чином, власний життєвий приклад обох батьків показово привчав до моральної норми служіння іншим – дітям прищеплювали ідеали християнської самопожертви (здатності опікуватися нужденними та захищати тих, хто потребує опори), що формувало у них моральну міць духу, необхідну для протистояння труднощам. Крім того, особливу увагу подружжя приділяло розвитку індивідуальності своїх синів. Батьківська любов і повага до кожної особистості поєднувалися з високими етичними стандартами, однак базувалась на пієтеті засадам відданості, дисципліни та почуття родового обов’язку. Родина у Шептицьких стала тим ґрунтом, на якому виростали люди з високим духом і чистим сумлінням, здатні підтримати знедоленого й подарувати світло іншим.
У контексті складних історичних обставин саме родинні цінності ставали гарантом стійкості, мудрості та соціальної відповідальності сім’ї, а педагогіка «християнської любові та особистого прикладу» подружжя заклала підвалини майбутнього духовного та інтелектуального зростання суспільно-історичних лідерів епохи. А сьогодні етична спадщина родини Шептицьких засвідчує, що справжня велич сім’ї визначається не матеріальним добробутом, а здатністю виховати покоління, яке несе духовні та моральні орієнтири у світ.
Вечір відбудеться за участі дружини – Соломії Лободи і друзів – Тараса Пастуха, Василя Ґабора та ін.
Якщо Ви хочете більше довідатися про Андрія Кіся:
фотохудожника, світлинами якого проілюстровано десяток книжкових видань;
конструктора книг, який вніс у дизайн української книги багато іновацій, як свого часу це зробив Павло Ковжун в оформленні книги в Галичині у 30-х рр. ХХ ст.
мецената окремих видань (а про це меценацтво будемо розповідати вперше) — то про все це і вестимуть мову на вечорі пам’яті Андрія Кіся його друзі…
Подія організована під патронатом Львівської обласної ради та Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА і у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу Мистецтв.
Подія організована під патронатом Львівської обласної ради та Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА і у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу Мистецтв.
Сьогодні, 1 листопада 2025 року, Львівщина відзначатиме знакову для історії України подію, яка відбулась 107 років тому – утворення Західноукраїнської Народної Республіки.
Цьогоріч заходи розпочнуться об 11:00 год. з покладання квітів та запалення лампадок до Меморіалу воїнам Української Галицької Армії та до могили Президента Української Національної Ради Західноукраїнської Народної Республіки Євгена Петрушевича, що знаходяться на полі почесних поховань № 76 Личаківського кладовища (вул. Вахнянина).
Опісля, о 13.00 год. відбудеться урочисте покладання квітів та запалення лампадок до Меморіалу Українських Січових Стрільців на Янівському цвинтарі (вул. Т. Шевченка, 128).
«Понад сто років тому українці показали, що здатні самі творити своє майбутнє і відстоювати право на власну державу. Сьогодні, пам’ятаючи про воїнів Української Галицької Армії та Січових стрільців, ми не лише вшановуємо минуле — ми продовжуємо їхню справу. У цьому наша сила і єдність», – наголосив директор департаменту комунікацій та внутрішньої політики Львівської ОДА Юрій Горун.
Львівська ОДА запрошує жителів та гостей міста, у 107-му річницю утворення Західноукраїнської Народної Республіки, прийти та вшанувати пам’ять борців за волю України минулих поколінь.
“І ратуш обеспечують наші стрільці” – Степан Гайдучок. Листопад 1918 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Рівно о 4:00 годині ранку 1 листопада 1918 року [3.6] Львів прокинувся українським. Цей блискавичний збройний виступ, відомий як Листопадовий Чин (або Листопадовий Зрив), назавжди увійшов в історію як одна з найбільш організованих та рішучих державотворчих акцій ХХ століття. Він ознаменував народження Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) [1.2].
Але що стояло за цією ідеальною військовою операцією? Хто наважився кинути виклик геополітичному хаосу і численній польській громаді міста? І чому ця блискуча перемога тривала так недовго?
Львів, листопад 1918 р. Під світлиною підпис Степана Гайдучка: “Бувше австрійське намісництво Галичини з українською хоругвою. Осідок української цивільної влади в листопаді”. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Передвісники Зриву: Чому 1 листопада, а не пізніше?
Крах Австро-Угорської імперії у жовтні 1918 року створив вакуум влади, який національні рухи почали заповнювати. Українська Національна Рада (УНРада), проголошена у Львові 19 жовтня 1918 року [1.1], вела переговори про мирну передачу влади. Політики діяли повільно, сподіваючись на легітимність.
Саме ця нерішучість створила критичну небезпеку.
Інтригуючий факт 1: Польська Ліквідаційна Комісія, метою якої було встановлення польської влади у Східній Галичині, мала прибути до Львова саме 1 листопада. Це стало критичною точкою: дія або поразка. Українські військові не могли допустити, щоб поляки випередили їх, і тому вирішили діяти негайно, попри не до кінця готові політичні структури [3.6].
На той момент більшість адміністративних посад у Львові займали поляки, а самі українці становили лише близько 20% населення міста, тоді як поляки — близько 40% [3.4]. Ці цифри робили план перевороту вкрай ризикованим, майже самогубним.
Геній Дмитра Вітовського: Відвага проти дипломатії
Головним рушієм і організатором військового виступу був двадцятирічний сотник Дмитро Вітовський (1887–1919), який очолив Військовий Комітет (згодом перейменований в Українську Генеральну Команду) [3.6]. Його штаб розмістився у старовинному Народному Домі на вулиці Театральній, 22 [2.1, 3.6].
Дмитро Вітовський
Інтригуючий факт 2: Вітовський, відчуваючи вагання і страх цивільних політиків, взяв на себе всю повноту відповідальності. На запитання членів УНРади, чи має він гарантії успіху, він, за спогадами, відповів легендарною фразою, що увійшла в історію: «Якщо сьогодні не опануємо Львова, то завтра його опанують поляки!» [3.8, додаток].
Саме в Народному Домі в ніч на 1 листопада українське командування зібрало сили. До складу загонів увійшли переважно українські військові австро-угорської армії та Січові Стрільці, що налічували всього близько 60 старшин і 1400 вояків [3.6].
Площа Ринок та ратуша у перші листопадові дні 1918 року
Адреси, які стали стратегічними мішенями
Операція була проведена з ювелірною точністю і вражаючою швидкістю, за принципом «захопити й утримати».
Ратуша (пл. Ринок): Першим і найважливішим символічним жестом стало встановлення синьо-жовтого прапора на вежі Ратуші. Це сталося о 6-й годині ранку 1 листопада [3.2, 3.6].
Інтригуючий факт 3: Українські вояки захопили Ратушу, а четар (нині лейтенант) Григорій Трух не просто взяв комендатуру, а й арештував австрійського генерала Пфеффера, демонструючи повний перехід влади [3.5].
Головний залізничний двірець (пл. Двірцева, 1): Стратегічний ключ до підкріплення був зайнятий одним з перших [3.6].
Інтригуючий факт 4: Захоплення вокзалу було критично важливим! Вже по обіді 1 листопада сюди дістався перший транспорт із близько 800 вояків Українських Січових Стрільців (УСС) — перше велике підкріплення для захисту щойно проголошеної держави [3.1].
Пошта, Банк, Намісництво та Летовище: Усі ключові адміністративні та комунікаційні центри перейшли під український контроль [3.6].
Казарми (вул. Лисенка, 12): Тут було сформовано Перший Львівський піхотний полк імені князя Лева, що підкреслювало державницький, а не тимчасовий характер Чину [2.1].
“Вхід до “Народного Дому” при вул. Театральній. Там містилася українська військова команда і там містився військовий комітет перед захопленням влади у Львові. З військового погляду незручне місце для керування боями” – Степан Гайдучок. Восьмий зліва у військовому однострої Іван Боберський. Львів, листопад 1918 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Нейтралітет, що врятував операцію
Однією з найбільших несподіванок стало забезпечення нейтралітету неукраїнських військових підрозділів, що квартирувалися у Львові.
Інтригуючий факт 5: Завдяки завчасній підготовці та спеціально надрукованим угорською мовою листівкам, загони поручика Іллі Цьокана змогли домовитися з угорськими солдатами, які розміщувалися у школі ім. Конарського (район сучасної вул. Зиблікевича). Угорці оголосили про свій нейтралітет [2.3].
Підрозділи австрійців, німців та угорців здебільшого дотрималися нейтралітету, що дозволило провести початковий етап повстання майже безкровно [3.4, 3.5]. Це вберегло невеликі українські сили від катастрофи.
Львів, листопад 1918 р. Під світлиною підпис Степана Гайдучка: “Українська стійка як охорона українського уряду”. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Війна за місто: Кривавий фінал “Зриву”
О 7:00 ранку 1 листопада Дмитро Вітовський відрапортував УНРаді: “Влада у Львові в наших руках” [3.6]. Українська держава, яка отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) 13 листопада [1.2], була проголошена на території площею понад 70 тис. км² [3.5].
Але польська сторона, яка вважала Львів своїм історичним центром, не змирилася. Вже надвечір 1 листопада розпочався польський збройний опір [3.7].
Інтригуючий факт 6: Перші осередки польського опору розмістилися у Будинку техніків (тепер вул. Горбачевського) та Школі імені Сенкевича (нині вул. Залізняка, 21) [3.5]. Ці загони, що складалися з місцевих поляків, чудово орієнтувалися в забудові, тоді як українські вояки були переважно вихідцями з сіл [1.1, 3.4].
Почалися жорстокі вуличні бої. Це стало початком Українсько-польської війни.
Інтригуючий факт 7: Українська Галицька Армія (УГА), яка народилася в цих боях, до кінця листопада нараховувала близько 4700 вояків, але проти них виступило 6700 польських солдатів з підкріпленням, яке прибуло з Перемишля [3.1].
Під тиском переважних сил противника, 22 листопада 1918 року українське командування було змушене покинути Львів [3.7, 3.1].
Пам’ятник ЗУНР та УГА у Львові
Символ незламності та Злуки
Незважаючи на втрату столиці, Листопадовий Чин став найважливішою подією, що матеріалізувала ідею незалежності.
Інтригуючий факт 8: Відразу після Чину УНРада встановила контакти з гетьманським урядом Павла Скоропадського в Києві, прохаючи фінансової та матеріально-технічної допомоги. Таким чином, Чин став прямим поштовхом до Злуки ЗУНР з Українською Народною Республікою (УНР) 22 січня 1919 року [3.4, 3.8].
Інтригуючий факт 9: Вулиця Листопадового Чину [3.2, 2.4], що пролягає в історичному центрі Львова, є постійним нагадуванням про подію, яка хоч і не втримала місто, але створила державу.
Інтригуючий факт 10: Український політичний діяч і вчений Кость Левицький назвав цю подію “Великий Зрив” [1.3], підкреслюючи, що це був рішучий стрибок від колоніального минулого до власної державності.
Листопадовий Чин був блискучою, хоча й трагічно короткою, військовою перемогою. Він довів, що українці здатні не лише мріяти, а й брати владу в руки, коли цього вимагає історія.
У суботу та неділю, 8-9 листопада, у Львові, на території !FESTrepublic (вул. Старознесенська, 24-26), відбудеться Другий міжнародний поетичний фестиваль «Земля Поетів». Організатори зібрали 10 причин, чому цієї осені варто відвідати найбільший поетичний фестиваль в Україні.
«Земля Поетів» – найбільший поетичний фестиваль в Україні.
«Земля Поетів 2025» відбуватиметься вдруге. Це найбільший поетичний фестиваль в Україні. Цього року він збере 100 учасників: поети, музиканти, актори, режисери, філософи, блогери, лідери думок… За два дні відбудеться понад 50 подій – у чотирьох літературних локаціях, розташованих поруч: «Шевченко», «Франко», «Леся» і «Стус». Поетичні читання, літературні дискусії, концерти і театральні вистави, – тут кожен знайде події для себе.
Обличчя сучасної української поезії.
Серед знаних поетів, яких можна буде побачити, почути наживо, взяти автограф чи сфотографуватися на «Землі Поетів 2025», – Сергій Жадан, Юрій Іздрик, Катерина Калитко, Артур Дронь, Наталка Білоцерківець, Мар’яна Савка, Людмила Таран, Галина Крук, Юлія «Тайра» Паєвська, Іван Андрусяк, Дмитро Лазуткін, Сергій Пантюк, Сергій Мартинюк, Марина Пономаренко, Єлизавета Жарікова та багато інших.
Концерти топ-виконавців.
Цьогорічний фестиваль має потужну музичну складову. У вечірній програмі – великі сольні концерти гуртів «Жадан і Собаки», «Vivienne Mort», Іздрика та «Мертвого півня», а також Марії Бурмаки. А серед зіркових гостей «Землі Поетів» – музиканти Віктор Морозов, Анжеліка Рудницька, Зіновій Карач, Юрій Йосифович, знані блогери Дарʼя Астафʼєва,Андрій Шимановський, Віталій Гордієнко та ін.
Театральні формати.
Вперше на «Землі Поетів» окремими подіями будуть представлені театральні постановки за участі Ростислава Держипільського, Романа Ясіновського, Римми Зюбіної. Зокрема, відбудеться перформанс «Ціна світла» від Театру Курбаса на вірші американської поетки Аманди Ґорман. А також – дві вистави: «Дощ падає, діти ростуть» (за віршами Артура Дроня та Олега Каданова) і «Любов варта всього» (імерсивна вистава-перформенс).
«Пам’ятати усіх. Повернення імен на Землю Поетів».
Головне гасло фестивалю незмінне – «Поети творять націю». Утім, цьогоріч центральний концепт події закрутиться довкола теми «Пам’ятати усіх. Повернення імен на Землю Поетів». На подіях пригадуватимуть авторів різних течій епохи між двома світовими війнами – галицьких модерністів, січових стрільців, поетів Празької школи, а також поетів-емігрантів. Мета – актуалізувати імена, які зараз рідко звучать, але є важливими для сучасності. «А ще нам треба перепрочитати Юрія Покальчука, Ігоря Римарука, Олега Лишегу, Ірину Калинець, Назара Гончара, Аттилу Могильного, Миколу Холодного та багатьох інших важливих для нашої культури поетів. Окрема подія буде присвячена Ігорю Калинцеві, який ще торік читав свої вірші на «Землі Поетів», а нещодавно пішов у засвіти», – зауважує засновниця і програмна директорка фестивалю «Земля Поетів», поетка та видавчиня Мар’яна Савка.
Іноземні гості.
Родзинкою міжнародної програми фестивалю стане «Кафе «Європа» – відомий у світі майданчик для інтелектуальних розмов. Тут будуть зустрічі з легендою польської літератури Ришардом Криніцьким та знаменитою американською поеткою Каролін Форше, з Кшиштофом Чижевським (Польща), Крісом Мерілом (США), Володимиром Єрмоленком, Максимом Буткевичем, Мирославом Мариновичем та іншими іноземними й українськими поетами і філософами.
Голоси «Землі Поетів».
Цьогорічна аудіальна програма фестивалю знову матиме окрему локацію з інсталяцією у залі «Леся» і втілиться у звуковому літописі української свободи. Новий альбом від застосунку LitCom «Голоси. Свідчення» об’єднує поетичні записи, зроблені під час віхових моментів нашої історії — від унікального звучання голосу Євгена Маланюка в еміграції до пророчого Дмитра Павличка перед розстрілами на Майдані.
У різних аудіотреках звучать Крим 2014, майже окупований Маріуполь, Євромайдани Харкова й Кіровограда, Мовний Майдан, Помаранчева революція, перепоховання Василя Стуса й Занківчанківські вечори — голосами Сергія Жадана, Артема Полежаки, Атени Пашко й навіть Ліни Костенко з 90-х та ін.
Збір на «Хартію».
У ході дводенного фестивалю «Земля Поетів 2025» відбуватиметься збір для 2-го корпусу Національної гвардії України «Хартія», у лавах якого служать поети-учасники фестивалю Сергій Жадан і Юлія «Тайра» Паєвська. Мета збору — 500 000 гривень. Ведучим аукціонів на фестивалі буде харизматичний Олександр «Колмен» Сердюк.
Хто має право на безкоштовний вхід?
Безкоштовний вхід на фестиваль діятиме для військовослужбовців, пенсіонерів і дітей до 12 років (включно).
Безкоштовний трансфер для гостей.
Традиційно від Порохової Вежі (зі сторони вулиці В. Винниченка) до !FESTrepublic буде організовано безкоштовний трансфер. 8 і 9 листопада мікроавтобус курсуватиме кожні пів години від 11:00 до 20:00.
Поетичний фестиваль «Земля Поетів» відбувається за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
Новий сингл Павла Табакова “Вона не знає молитви” – історія про справжні почуття, народжені у буремні часи новітньої війни. У цій пісні мільйони українців знайдуть щось своє, сокровенне. Але є те, що об’єднає усі сприйняття, – віра, надія й любов.
Співак, композитор, переможець популярних телепроєктів “Шанс” і “Голос країни” Павло Табаков створив музику на вірш відомої української поетки Мар’яни Савки. Поезію “Вона не знає молитви” вона написала ще в часи АТО, у 2015-му. Згодом вірш увійшов до поетичної збірки Савки “Оптика Бога”.
“Ці слова миттєво вразили мене, зачепили найпотаємніші струни душі, – розповідає Павло Табаков. – “Вона не знає молитви, / Просто ворушить губами. / І сіється сніг чи порох / На вії, мокрі від сліз. / Просто їй хочеться жити / Поміж людьми й голубами, / Коли на екрані титри / І світ іде під укіс”… – ці рядки настільки пройняли, що, сівши за рояль, я одразу почув музику. Мелодія, попри драматичний розвиток, сповнена оптимізму, надій і віри у щасливий фінал”.
Героями кліпу “Вона не знає молитви”, який відзняв Сергій Князєв, стала реальна пара – Роксоляна та Олександр. Вона – львів’янка, професійна танцівниця. Він – з Кропивницького, військовослужбовець. У 2023-му на Донбасі Сашко отримав важке поранення. Далі були складне лікування, протезування, реабілітація. Перебуваючи на відновленні у Львові, при реабілітаційному центрі Next Step Ukraine від Фонду Revived Soldiers Ukraine, воїн вирішив піти на уроки танців. Так і зустрів кохання свого життя – Роксоляну.
Відтоді пара нерозлучна, хоча й живуть на два міста, адже Олександр повернувся до військової служби у рідному Кропивницькому. Нещодавно освідчився коханій. Весілля панують наступного року. Можливо, першим весільним танцем закоханих тепер стане пісня Павла Табакова “Вона не знає молитви”. Принаймні, у відео Роксоляна та Олександр не просто станцювали, а ще раз прожили перед камерами свою вражаючу історію кохання.
Сьогодні хочемо познайомити читачів Фотографій Старого Львова із спогадами Др. Зенона Русин українського лікаря, під час Української революції — підхорунжого в УСС, санітарного четаря УГА про події, що відбувалися в ніч 31 жовтня на 1 листопада у Львові 1918 року.
Спогад було опубліковано в часописі “Український вісник” (№34 від 02.11.1941) – органі Українського національного обʼєднання, що виходив у 1937-45 рр. у Берліні.
Нагадаємо, що автор статті був у складі команди — з Левом Ґецом, Степаном Паньківським, Миколою Коником і Миколою Пачовським — котра вранці 1 листопада 1918 р. вивісила на Львівській ратуші прапор України.
Площа Ринок та ратуша у перші листопадові дні 1918 року
Ніч з 31 жовтня на 1 листопада у Львові 1918 року
Воєнний спомин
Кажуть, що час та роки затирають у пам’яті завжди як сумні, так і соняшні переживання, що немає на світі ані такого горя, ані такої радості, які не пропали б в імлі забуття.
Бувають одначе події, які різьблять у мізку незабутній до смерті образ. Такою подією у моєму житті були переживання в ніч з 31 жовтня на 1 листопада у Львові.
Як військовому австрійської армії, судилось мені, перебувати у Львові на відпустці від травня 1918 року. Була це т. зв. відпустка на університетські студії. У вільний від праці час сходились члени Медичної Громади у домівці при вулиці Пекарській. Доступ на ці конспіративні сходини мав тільки малий гурт військових, які вміли мовчати та були готовими піти на любий заклик. Довгих балачок не було. Голова Медичної Громади не любив зайвих дискусій. Нам було ясно, що розпад Австрії близький, що боротьба за нашу Вільну Батьківщину невідклична, що боротьба ця не буде легка, що ми, студенти-військові, будемо мусити виконувати її з найбільшою посвятою. Ми були горді, що ті, які кермуватимуть боротьбою мають до нас стільки довір’я.
Народний дім, кін. ХІХ ст.
31 жовтня після обіду одержав я від голови Медичної Громади та нашото провідника Володимира Скоморовського короткого наказа: сьогодні о годині 10-тій ввечері ставитись з оружжям у Народньому Домі! Клич: «лев» – відгук «Львів».
Сердешніше та довше, як це було у звичаї, прощав я на «добраніч» моїх батьків. У кімнаті, де я одинцем мешкав, приготовив наплечника, провірив магазин Мавзера й вийшов на вулицю, щоб знаною дорогою у студенну ніч попрямувати до Народнього Дому.
Головна брама від вулиці Рутовського була замкнена. На моє стукання ніхто не відповідав. Бічна брама від вулиці Вірменської, якою звичайно заходилось, була теж закрита.
Тільки після кількох хвилин паде запит:
– Клич?
– Лев!
Львів, листопад 1918 р. Під світлиною підпис Степана Гайдучка: “Українська стійка як охорона українського уряду”. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Вузенько відкритою брамою, так що ледве. пропхатись було можна, увійшов я та при слабому освітлені нафтової лампки побачив чотирьох молодих людей. Два з них були в одностроях. Ще заки я вспів зор’єнтуватись, зложивсь перший з них до мене крісом на «готов».
– Ваше прізвище?…
Я відповів. Другий провірив щось у листку, який освітив електричною ліхтаркою.
– Все в порядку! Ідіть тепер скоро на перший поверх, заля Бесіди!
У головній кімнаті зібрався гурток військових, занятих гарячкового працею над планами та мапами. Між ними багато знайомих облич: сотник Вітовський, хорунжий Паліїв, поручник Гнатевич, поручник Бубела.
Голошусь по-військовому. Підходить до мене хорунжий Паліїв.
– Перебираєте команду сторожі при брамі від вулиці Вірменської. Брама від вулиці Рутовського буде покищо замкнена. Вхід тільки за поданням клича. До помочі маєте стрільців, які там вже на службі. По провірці спрямовувати всіх на гору до малої залі. Час-до-часу споглянути на вулицю. Підозрілих, що крутяться під Народнім Домом арештувати та посадити під охороною в кімнаті, що на ліво від входу. Оружжя вжити тільки в остаточності. Все виконувати тихо, щоб не звертати уваги поліції. Служба аж до відкликання! Ще які питання?
– Наказ!
Тільки тепер я побачив, що наймолодший з вартових носив під плащем однострій гімназійного ученика сьомої класи. Усі вартові були при зброї, вони мали старі кріси типу Верндля. Спочатку було спокійно. Десь біля одинадцятої вчувались щораз частіше приспішені кроки поодиноких людей, гуртків, стукотання в браму. Падуть питання, кличі, відкривається вузенька брама, провіряеться квитки й сильвети боєвиків зникають у темноті подвір’я. Рішучість у поведінці, вогонь в очах зраджують готовість на все.
Львів, листопад 1918 р. Під світлиною підпис Степана Гайдучка: “Однорічний (себто з матурою гімназії кандидат на старшину) на стійці. Вже саме озброєння вказує на брак військового солідного вишколу”. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Ближче до півночі число залоги Народнього Дому зростало. Мені стало ясно, що мандрівка, скоріше чи пізніше, зустрінеться з підозрінням поліції. Треба бути готовим до сутички. Ждати не прийшлось довго. Рівномірні, військові кроки людей почали наближуватись до брами. Коло брами затихли. По хвилині рознеслось енергійне стукання. Я був переконаний, що це не наші. На клич далась чути відповідь: «Отвожиць натихм’яст! Поліція!»
Не знаю як воно сталось, може інстинктовно, на слово «поліція» відсунув один із вартових скобель, а тоді, розкриваючи широко браму, вдерся до середини кремезний поліціянт.
– Стій! Стріляю! – крикнув молодий студент, прикладаючи йому до грудей кріса. Поліціянт хотів одібрати йому оружжя. У цей момент рознісся стріл. Як дерев’яна колода поваливсь поцілений у саму грудь. Такі стріли з Верндля все бувають смертельними. Від вулиці почулись свистки та нервове бігання поліціянтів. Згодом усе замовкло.
Упав перший чоловік у боях за Львів.
Усе було ділом кількох секунд.
Я зрозумів, що наш стріл накличе більший відділ поліції. Наказав на хвилину нікому не відкривати брами, а сам побіг із звітом до команди.
Сотник Вітовський наказує:
– Зміцнити сторожу брами, вислати воружені стежі в напрямі Гетьманських валів і Ринку, а ви, наказує сотник мені, підете із стежего п’яти людей до казармів при вулиці Курковій, щоб провірити, чи станціоновані там війська вже під нашою командою. Звідтіля підете до палати намісника довідатись, чи намісництво вже обсаджене. Зо звітом вернути сюди, наказ виконати скоро.
Дмитро Вітовський
Йдемо темного опустілою Вірменською вулицею у напрямі Гетьманських валів.
Нараз чуємо, що від сторони костьолу Кармелітів посувається в нашу сторону більший відділ людей. Бачити нічого не можна. Долітають до нас: військовий маршевий крок, бр’язкіт оружжя, стукіт кінських копит. Свій, чи ворог? Бережно, ховаючись за дерева, підходимо ближче. Можна вже розпізнати, що це приблизно півсотні скорострільців. У шепоті я розпізнав звуки української мови. Ідемо на вулицю Куркову.
При вході до казармів падуть слова стійки:
– Хто йде?
Хочу говорити з командантом сторожі – відповідаю – й показую вартовому мою виказку та довідуюсь, що тут усе в порядку. Чужинці, які служили у полку зложили оружжя, поляків арештовано. Команду перебрали українські старшини.
Львів, листопад 1918 р. Під світлиною підпис Степана Гайдучка: “Бувше австрійське намісництво Галичини з українською хоругвою. Осідок української цивільної влади в листопаді”. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Тепер йдемо під палату намісника. Тут уже всі входи обставлені українськими стрільцями. Один стійковий був аж надто обережний і наказав нам лягти на землю. Щойно по хвилині один із підстаршин вирятував нас із немилої ситуації.
Завдання виповнене. Ми вертаємося в Команду. На подвір’ї Народнього Дому зустрічаємо відділ піхотинців у австрійських одностроях. На шапках у них жовто-блакитні ленточки.
Зголошуюсь у сотника Вітовського й одержую другого наказа. Змісту й слів його не забуду, як довго житиму.
– Пане підхорунжий! Візьміть прапора та вивісіть його на вежі Ратуша.
Не знаю, чи був, або зможу ще бути колись більше гордий, як тоді, коли мав виповнити цього наказа. З Народнього Дому до Ратуша було близько. Перед входом стояли два готові до стрілу скоростріли. На обширному подвір’ї розтаборилось військо. Наше Військо! Як у казармах розставлено кріси, скоростріли, ба навіть польова кухня. Голошусь у команданта Ратуша сотника Мартинця.
Українські позиції біля входу до ратуші, листопад 1918 року
Відшукую двірника-поляка й жадаю відкрити браму на ратушеву вежу. Він побачив у моїх руках прапор і, мабуть, догадався в чому діло. Ключів не міг ніяк відшукати. Тільки стрілецький аргумент (за невиконання наказу – куля в лоб) зробив своє. Ключ найшовсь. Дотепний пожежний вартовий замкнув ще другі двері від самого входу на платформу від середини. Треба було пробігти довгими сходами ратушевої вежі вдолину. Короткі серії із скорострілів сотника Мартинця у вікна вежі промовили вартовому до патріотично-польської душі.
Стрільці заплатили вартівникам за їхню «службовосьць» штовханцями. До мачтової мотузки прив’язую жовто-блакитний прапор, підтягаємо його вгору… На вежі львівського Ратуша лопоче він розвіяний морозним листопадовим вітром і опромінений першими проміннями сходячого сонця. Ніхто з нас, там на вежі, не соромився сліз, що тиснулись на очі. З подвір’я львівського Ратуша пливе до нас пісня; «Ще не вмерла Україна». У записній книжечці ми написали тоді – першого листопада 1918 року.
У п’ятницю, 31 жовтня 2025 року, о 16:00 у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (головна будівля, проспект Свободи, 20, Львів, Україна) відбудеться урочисте відкриття виставки «Вітер у кукурудзяному полі» видатного українського графіка, живописця й мистецтвознавця Якова Гніздовського.
Експозиція «Вітер у кукурудзяному полі» представляє 58 оригінальних робіт митця. Це твори із музейного зібрання, а також колекцій Українського католицького університету і Shum Art Gallery. Виставка приурочена до 110-ї річниці від дня народження та 40-ї річниці смерті художника. Вона продовжує багаторічну традицію музею, чия колекція поповнювалася роботами Гніздовського у 1985–1994 роках завдяки дарам від родини та представників діаспори. Музей пропонує відвідувачам поглянути на творчість митця крізь призму його мистецьких зацікавлень, демонструючи вплив давніх майстрів графіки – від японського дереворізу до європейського мідериту, які розкривають витоки його унікального методу.
Яків Гніздовський (1915–1985) – один із найвідоміших українських художників XX століття, який здобув світове визнання, живучи в еміграції. Народившись на Тернопільщині, він отримав освіту у художніх академіях Львова, Варшави та Загреба. Після Другої світової війни, живучи в Мюнхені, він брав активну участь у культурному житті українських митців-емігрантів. У 1949 році митець емігрував до США, де його дереворізи та живопис експонувалися у провідних музеях і галереях світу, а його роботи зберігаються у Бібліотеці Конгресу США, Бостонському та Філадельфійському музеях. Окрім творчої спадщини, Гніздовський залишив по собі низку есеїв та мистецтвознавчих праць, серед яких «Дереворізи Жака Гніздовського 1944–1975» та збірка екслібрисів.
«Я також вірю, що простий факт важкої і доброї праці, яка необхідна для вирізування кліше із дерева (дереворізу), є добрим для митця, адже дає йому час думати. Деякі митці шукають спонтанности, і я теж це подивляю, але для мене цінною є контемпляція». – Яків Гніздовський.
Виставка «Вітер у кукурудзяному полі» триватиме у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького до 14 грудня 2025 року. Оглянути експозицію можна з вівторка по неділю з 10:00 до 18:00 (каса працює до 17:30). Цей проєкт має високу мистецьку та історичну важливість, оскільки дає можливість широкому загалу познайомитися із творчістю художника світового рівня, який поєднав у своїй унікальній графіці традиції Сходу і Заходу, а його роботи є невід’ємною частиною культурної спадщини України та світу.
