В номінації “Музика” було обрано лауреаткою Софію Соловій, солістку Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика. Її нагородили за виконавську майстерність та створення мистецьких проєктів 2021-2024 років.
“Львівська обласна премія в галузі культури є однією з найпрестижніших в Україні. Дуже важливо, що конкурс на здобуття премії відбувається попри воєнний стан, адже розвиток галузі культури в час війни є особливо важливим. Вітаємо переможців премії в галузі культури! Ваше натхнення, креативність і невтомна праця надихають інших і вносять неоціненний внесок у розвиток мистецтва. Дякуємо журі за злагоджену роботу, за висловлені думки і пропозиції, за професійність і справедливість при обранні переможців», – зазначив заступник голови ЛОВА Іван Собко.
Довідка.
Софія Соловій — українська оперна співачка. Навчалася у Львівській середній спеціалізованій музичній школі ім. С. Крушельницької на фортепіанному (клас Н. Близнюк) та музикознавчому відділах. Продовжила навчання у Львівській національній музичній академії імені М. В Лисенка за спеціальностями «Cольний спів» та «Музикознавство». В Італії вона вдосконалювала вокальну майстерність спершу в Академії оперного мистецтва в Озімо (Osimo Accademia del Canto Lirico), згодом — на майстер-класах Р. Кабаіванска, В. Маттеуцці, Дж. Джельметті, К. Дездері.
Лауреатка численних міжнародних конкурсів, серед яких Міжнародний конкурс імені Віотті (Верчеллі, Італія), Міжнародний конкурс імені Станіслава Людкевича — Stanislav Liudkevych International Competition (Торонто, Канада), Міжнародний конкурс імені Оттавіо Діїно (Рим, Італія) та ін.
Виступала на сценах оперних театрів Афін, Берґамо, Венеції, Ніцци, Неаполя, Риму, Любляни, Люксембургу. Учасниця численних фестивалів. Гастролювала Швейцарією, Японією, Південною Кореєю, Чилі, ОАЕ.
Діяльність Ставропігійського інституту у Львові впродовж 1916—1922 років висвітлювали, як його члени, так і сучасні історики. Однак, печатка інституту окресленого періоду залишалась поза увагою науковців.
В червні 1915 року, з відступом російських військ зі Львова, виїхало керівництво інституту на чолі з сеньйором Іваном Цибиком. З собою вони вивезли: „всі музеальні предмети, суректи, інвентарні та бухальтерські книги, та грамоти і рішення за весь час російської інвазії“.
Влітку 1915 року в приміщеннях Ставропігійського інституту у Львові розміщувалась Збірна станиця Українських січових стрільців.
Збірна станиця Українських січових стрільців, м. Львів, вул. Бляхарська, 9 (тепер – вул. І. Федоровича)
Щоб забезпечити збереженість залишеного інститутського майна дирекція львівської поліції призначила куратора — старшого комісара поліції Адама Смулку. Ці обов’язки він виконував з липня 1915 року до лютого 1916 року. В січні 1916 року було прийнято 116 нових членів інституту. Куратор скликав на загальні збори усіх членів, як давніх, так і нових, для обрання керівництва.
Надзвичайні збори Ставропігійського інституту у Львові, скликані на 2 лютого 1916 р., в кількості 76 членів, обрали: сеньйором — Григорія Кузьму, заступниками сеньйора — Івана Кивелюка та Юліяна Січинського. До Ради увійшли також: д-р Степан Баран, Олександер Барвінський, д-р Сидір Голубович, Сидір Громницький, Олександер Кмицикевич, д-р Олександер Кульчицький, д-р Кость Левицький, д-р Євген Озаркевич, Сидір Мидловський, Михайло Стефанівський, Лев Шехович, д-р Василь Щурат. До контрольної комісії обрано: Карла Бандрівського, Григорія Пежанського та Омеляна Саєвича.
30 квітня 1916 р. загальні збори Ставропігійського інституту у Львові, в кількості 47 членів, обрали нове керівництво: сеньйором — Лева Шеховича, заступниками сеньйора — Олександра Кмицикевича та Юліяна Січинського. До Ради обрано: Карла Бандрівського, д-ра Степана Барана, Олександра Барвінського, д-ра Сидора Голубовича, Сидора Громницького, Романа Зубика, д-ра Олександра Кульчицького, д-ра Костя Левицького, д-ра Євгена Озаркевича, Сидора Мидловського, Михайла Стефанівського, д-ра Василя Щурата. До контрольної комісії обрано: Осипа Делькевича, Дениса Коренця, Омеляна Саєвича. 26 грудня 1916 р. на загальних зборах обрано: заступником сеньйора — Степана Федака, членами Ради — Володимира Левицького (Лукича), Зенона Лукавецького, Михайла Пачовського.
Наступні чергові загальні збори Ставропігійського інституту у Львові, які відбулись 22 квітня 1917 р., в кількості 43 членів, обрали: сеньйором — д-ра Степана Федака, заступниками сеньйора — Олександра Барвінського та Юліяна Січинського. До Ради увійшли: д-р Степан Баран, д-р Сидір Голубович, Сидір Громницький, Роман Зубик, Володимир Левицький, д-р Кость Левицький, Зенон Лукавецький, д-р Любомир Рожанський, Михайло Стефанівський, д-р Василь Щурат, Михайло Яценьо. До контрольної комісії обрано: Дениса Коренця, Михайла Павлишака та Омеляна Саєвича.
Ставропігійці активно працювали над поширенням використання української мови. Так, на засіданні 3 квітня 1918 р. вирішено написи на будівлях інституту замінити на україномовні. Усі печатки також було замінено українськими. Особливість нової печатки в тому, що напис по колу, на відміну від попередніх, з використанням „язичія“, виконаний українською мовою.
Печатка Ставропігійського інституту у Львові
Зображення в центрі печатки відповідає одному із варіантів, який використовували раніше. У середині картуша маньєристичного стилю, „патріарший“ хрест на пагорбі — символ статусу інституції, а саме прямого підпорядкування Константинопольському Патріархові, згідно привілею від 1592 року. Найдавніше використання „патріаршого“ трираменного хреста на пагорбі зустрічаємо на одному з метопів фризу ставропігійського храму Успіння Пресвятої Богородиці збудованого ще в 1591—1629 роках.
Патріарший хрест, символ статусу Львівського ставропігійського Успенського братства на фризі храму Успіння Пресвятої Богородиці
У 1709 році Львівське ставропігійське Успенське братство перейшло в підпорядкування Апостольському Престолові, однак, незважаючи на зміну Патріархів (з Константинопольського на Римського), традиційна для нього символіка використовувалась до 1939 року, вже його правонаступником — Ставропігійським інститутом у Львові.
Окрім печатки українізовано й канцелярський штамп інституту. З 1916 року канцелярією інституту відав Ярослав Вітошинський, з 1920 р. — Зиґфрід Турянський.
Штамп канцелярії Ставропігійського інституту у Львові
12 травня 1918 р. чергові загальні збори Ставропігійського інституту у Львові, в кількості 47 членів, обрали: сеньйором — д-ра Степана Федака, заступниками сеньйора — Сидора Громницького та Юліяна Січинського. До Ради обрано: Амврозія Андроховича, Олександра Барвінського, д-ра Сидора Голубовича, Романа Зубика, д-ра Костя Левицького, Йосафата Пиндюка, д-ра Любомира Рожанського, Романа Сосновського, д-ра Кирила Студинського, Володимира Тиховського, д-ра Романа Чайківського, Михайла Яценя.
Під кінець Першої світової війни українці рішуче приступили до відновлення своєї державності. 1 листопада 1918 р. у Львові встановлено українську владу. Однак, поляки з допомогою західних держав виступили зі зброєю проти права українського народу на самовизначення. Розпочалась війна. У листопаді 1918 року в приміщенні Ставропігійського інституту у Львові, де раніше розташовувався вивезений москвофілами музей, свої засідання проводила Українська Національна Рада, а в „1919—1920 р. були тут бюра Українського Горожанського Комітету“.
Під час війни за незалежність Західно-Української Народної Республіки загальних зборів не було, поточні питання інституту вирішував сеньйорат, оскільки будь-які зібрання в місті були заборонені польськими окупантами.
8 травня 1921 р. загальні збори Ставропігійського інституту у Львові, обрали: сеньйором — д-ра Степана Федака, заступниками сеньйора — д-ра Романа Чайківського та Володимира Децикевича. До Ради увійшли: Микола Бабин, Іван Бережницький, Іван Брик, Сидір Громницький, Михайло Денис, Зенон Лукавецький, Онуфрій Пащак, Юліян Січинський, Михайло Стефанівський, Ярослав Стефанович, Михайло Ференцевич, Михайло Яценьо.
З січня 1916 року по лютий 1922 року, до Ставропігійського інституту у Львові було обрано 207 членів, за іншими даними — 212.
Незважаючи на війни, ставропігійці розробили документацію щодо реставрації храму Успіння Пресвятої Богородиці з врахуванням вимог пам’яткоохоронців та рекомендацій авторитетних мистецтвознавців, і провели певні заходи щодо збереження та обнови храмового комплексу. Також ставропігійці активно розвивали науково-педагогічний напрям діяльності. На підставі традиції високої школи Львівського ставропігійського Успенського братства 9 березня 1920 р. в приміщенні вивезеного музею розпочато курси Українського таємного університету, проведення яких відразу заборонила поліція. У 1921 р. інститут видав „Збірник Львівської Ставропігії“ з розвідками: О. Барвінського, А. Андроховича, І. Брика, І. Крип’якевича, В. Карповича, М. Тершаковця, М. Голубця, І. Свєнціцького, вступним словом К. Студинського і покажчиком Я. Гординського. Схвальну (правда з упередженими ідейними застереженнями) оцінку це видання отримало навіть від москвофілів.
Характеризуючи діяльність старопігійців у 1916—1922 роках, М. Третяк зауважив, що: „Слѣдуетъ еще прибавить старанія правленія въ цѣли созданія эмблемовъ и отличий для членовъ, около реституціи „Альбома“ и музея, основанія библіотеки, а все это осталось неисполнено по поводу недостатка средствъ“.
Під час польської окупації становище свідомих українців стало доволі складним, оскільки вони опинились поміж агресивним державним апаратом та лояльними до влади москвофілами, які наполегливо вимагали повернення їм інституту. Рескриптом Львівського воєводства, від 16 лютого 1922 р., вибори членів Ставропігійського інституту у Львові, проведені ще в 1916 році, визначено незаконними. Так, через москвофілів і поляків, закінчився шестирічний період української історії Ставропігійського інституту у Львові.
Руслан СЕРЦЕЛЕВИЧ
магістр історії, член Українського геральдичного товариства
Джерела
Центральний державний історичний архів України, м. Львів. — Ф. 129, Оп. 2, Спр. 21: Звіти про діяльність і списки членів за 1916—1919 рр. — 38 арк.
Барвінський А. Ставропигійська церква Успенія Пр. Богородиці у Львові і заходи коло її обнови і прикраси // Збірник Львівської Ставропігії. Минуле і сучасне: Студії, замітки, матеріяли / Під ред. К. Студинського. — Львів, 1921. — Т. 1. — С. 1—54.
ВаврикъВ. Р. Черные дни Ставропигійскаго Института. — Львовъ, 1928. — 72 c.
Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI—XVII віцї. — Київ; Львів, 1912. — 248с.: іл.
Збірник Львівської Ставропігії. Минуле і сучасне: Студії, замітки, матеріяли / Під ред. К. Студинського. ‒ Львів, 1921. — Т. 1. — 372 с.
Изъ истории Ставропигйскаго Института въ 1914—1922гг. // Временникъ Ставропигійскаго института съ мѣсяцесловомъ на 1923 годъ. — Львовъ, 1922. — С. 56—61.
Киричук О. Ставропігійський інститут у Львові (1914—1924 рр.) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. — Вип. 6: Західно-Українська Народна Республіка: історія і традиції. — Львів, 2000. — С.335—340.
Котлобулатова І. Львів на фотографії — 2: 1860—2011 / Наук. і літ ред. Ю. Бірюльов. — Львів: „Центр Європи“, 2011. — 352 с.: іл.
[Крипякевич І.] І. К. Руська вулиця у Львові // Життя і знання. — Р. IV. — 1931, березень. — Ч.6 (42). — С. 174—177.
Крипякевич І. Історичні проходи по Львові (З багатьома ілюстраціями). — Львів: Накладом Товариства „Просвіта“ у Львові, 1932. — (Видання Товариства „Просвіта“ Ч. 771). — 168 с.
Мудрий В. Змагання за українські університети в Галичині. — Львів; Нью-Йорк: НТШ, 1999. — 194 с.: іл.
ОрлевичІ. Львівський Ставропігійський інститут (1914—1925) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. — Вип. 18: Західно-Українська Народна Республіка: до 90-річчя утворення. — Львів, 2009. — С. 153—169.
Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: Иллюстрированный справочник-каталог. — Т. 3: Львовская обл.; Николаевская обл.; Одесская обл., Полтавская обл., Ровенская обл. / Ред. кол.: Г. Н. Логвин (отв. ред.) и др. — Киев: „Будівельник“, 1985. — 337 с.: ил.
Привілеї національних громад міста Львова (XIV—XVIII ст.) / Упоряд. М. Капраль; Наук. ред. Я. Дашкевич, Р. Шуст. — Львів: МГКО „Документальна скарбниця Львова“, 2000. — 576с: іл. — („Львівські історичні пам’ятки“. — Т. II).
Серцелевич Р. Печатка Музею Ставропігійського інституту у Львові // Знак. Вісник Українського геральдичного товариства / Ред. А. Гречило. — 2012, серпень. — Ч. 57. — С. 5.
Третякь Н. Исторія Ставропигійскаго Института въ послѣднемъ десятилѣтіи. 1915—1925. // Временникъ Ставропигійскаго Института съ мѣсяцесловомъ на обыкновенный годъ 1925 числящій 365 дней. — Львовъ, 1924. — С. 45—61.
Яворскій Ю. Кукушкино яичко въ Ставропигіи // Временникъ Ставропигійскаго института съ мѣсяцесловомъ на 1923 годъ. — Львовъ, 1922. — С. 62—64.
Необхідно зробити УЗД? Багато клінік та діагностичних центрів нашого міста пропонують таку послугу. Проте обирати медичний заклад слід уважно — від якості діагностичного обладнання, яке використовується, та кваліфікації лікаря-діагноста залежить інформативність дослідження. Про те, яка ціна УЗД у Львові, та як правильно обрати клініку, поговоримо у нашій статті.
Критерії вибору закладу для ультразвукового дослідження
У медичному центрі Medialt зауважують, що слід звертати увагу на:
Обладнання та досвід. Один з основних критеріїв під час вибору клініки для УЗД — це якість обладнання та рівень кваліфікації лікарів. Важливо поцікавитися, на якому апараті буде проводитися УЗД. Сучасні апарати забезпечують високу точність і чіткість зображення, що дуже важливо для встановлення правильного діагнозу. Переконайтеся, що клініка використовує новітні технології та має в штаті досвідчених фахівців з підтвердженою кваліфікацією.
Рейтинг клініки та відгуки пацієнтів. Рекомендації від інших людей можуть дати уявлення про якість обслуговування та рівень комфорту, який забезпечується в клініці. Відгуки можуть також допомогти оцінити, наскільки швидко та професійно реагують на запити та проблеми пацієнтів.
Ціни на послуги та додаткові витрати. Вартість УЗД залежить від досліджуваної ділянки. Проте в різних медичних центрах прайс на послуги може відрізнятися доволі суттєво. Тому порівняйте різні варіанти та пам’ятайте, що занадто низька вартість може бути свідченням такої ж якості послуг.
Ось ще кілька порад, які допоможуть вам у виборі клініки для УЗД:
Перевірте наявність сертифікатів і ліцензій.
Дізнайтесь про досвід лікарів та їх спеціалізації.
Оцініть умови перебування в клініці, комфортність та чистоту.
Переконайтесь, що клініка дотримується високих стандартів конфіденційності та захисту особистих даних пацієнтів. Це важливо для забезпечення безпеки вашої медичної інформації та збереження приватності.
Дізнайтеся, чи надає клініка додаткові послуги, зокрема можливість отримання висновків та рекомендацій лікаря на місці, доступ до медичних записів через онлайн-системи, або швидка видача результатів. Зручність розташування клініки та можливість запису на прийом онлайн також є важливими факторами. Зверніть увагу на графік роботи клініки та можливість запису на прийом у зручний для вас час. Наявність термінових обстежень та швидкість отримання результатів можуть бути важливими у випадках невідкладної ситуації. Будьте здорові!
Усе інше не має жодного значення, якщо на певній території, в державі чи суспільстві, занедбують освіту. Освіта є основою усього, а найперше – модернізації, поступу та будь-якого розвитку. Тому нічого дивного, що для життя давнього Львова виняткове значення мала школа при Успенському ставропігійному братстві. Сьогодні спадщина цієї інституції є надзвичайно важливою та значимою для української національної ідеї. Проте школа – це завжди і у всі часи школа. Її буття апріорі оточене величезною кількістю колоритних деталей. На окремі з них, якщо говорити про школу при Успенському ставропігійному братстві у Львові, зараз звернемо увагу.
Гербова печатка Львівського братства. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Кого навчали?
Двері школи при львівському Успенському братстві були відкриті як для дітей людей заможних, так і вбогих. Закономірно, що більшість серед учнів цього закладу становили діти львівських ремісників та купців. Були також і діти жителів міст і сіл, розташованих поблизу Львова. Повнішу картину дають списки учнів школи, які провадили досить регулярно та систематично. Окремі з цих записів надзвичайно колоритні та життєві, містять відомості про учнів та їхніх батьків. Наприклад, “Я Иван Багатирець крамар отдаю сина … Михаила Стефану (Зизанію) даскалу рускому на науки словенского (-українського) писма: а маю платити на квартал по 18 гроши и воз дров на зиму” (за виданням: Гронський Й. Львів: історичні студії. Львів, 2022).
Одна з найважливіших праць Стефана Зизанія, “Казання св. Кирила” (Вільно, 1596). Фото з https://uk.wikipedia.org/
Віддав свого сина Івана до “школи руское на науку” і пан Іван Більдаха. За це він мав платити “гроши 12”. Пан Іван Красовський взагалі віддав на науку двох своїх синів – Романа та Андрія. За одного він мав платити “12 гроши”, а за іншого – “6 гроши”. Коли священик зі Знесіння, о. Андрій, давав на науку своїх синів Лукашка, Іванка та Петра, то також платив по “12 гроши” від перших двох і “6 гроши” від третього. Проте, коли своїх синів Якова та Григорія віддавала на науку “Марушка Стецковая”, про оплату за навчання в записах не згадано взагалі нічого. Остання була вдовою. Очевидно, тому грошей з неї і не взяли.
Храмовий комплекс Успенської церкви
Були й ситуації іншого характеру. Наприклад, коли пан Красовський віддав на науку Тимка з Яворова, що був сиротою. Або ж коли священник з Сихова, о. Іоанн, віддавав на науку свого сина Лазаря і платив “30 гроши”, але й просив, щоб сина навчили писати, аби той “умів скоропис” і розумівся на “божественних” науках.
Хто навчав?
Львівська братська школа славилась своїми наставниками. Тут вчителювали такі видатні особистості як письменники-полемісти, брати Лаврентій та Стефан Зизанії, мовознавець Памво Беринда, богослов та дослідник євангелій Кирило Транквіліон-Ставровецький, грек Арсеній Еласонський, майбутній митрополит Київський Йов (Борецький) та і ін.
Лаврентій Зизаній. Фото з http://www.litopys.com.ua/encyclopedia/vidatn-storichn-postat-kultura-osv-ta-arkh-tektura/stefan-zyzaniy/
Очевидно, що це були люди освічені та ерудовані, які знали мови та могли забезпечити дуже достойний рівень навчання. У одному з оригінальних джерел того часу про представників інтелектуального середовища при Львівському братстві було написано так: “…в писаніи Искуссных, в греческом языцҍ, и в латинском, паче же и в руском…”.
Дещо з організації навчального процесу
Школа при Львівському ставропігійному братстві вважається найстарішою братською школою в Україні. Вона мала свій статут – називався він “Порядок шкільний”. Перш ніж взяти дитину на навчання, відповідальна за це особа зачитувала її батьками чи опікунам ключові пункти зі згаданого документа. Тому батьки знали чому та як навчатимуть її дитину.
“Порядок шкільний”, освітній статут Львівської братської школи. Фото з https://www.google.com/
Навчання в школі розпочиналося вранці, по 9 годині. Взимку могли бути певні відмінності – після відповідного рішення вчителя, могли розпочати навчання пізніше. День звично починався з молитви. Тривало навчання і після обіду також. Спочатку перевіряли домашнє завдання, а по тому вчитель подавав новий матеріал. Уроки могли відбуватися і в формі бесіди, диспуту. Суботи часто присвячували повторенню вивченого за тиждень. Звично декілька учнів приходили в клас завчасно – щоби прибрати. За байдикування чи безпідставні прогули учнів карали. Когось навіть могли послати до учня додому задля перевірки його реального стану та відповідності дійсності його хвороби.
Ілюстрація навчального процесу. Фото з http://promova.net/
Навчали в школі як малих дітей, так і старших учнів. Як елементарному читанню та писанню, так і справному володінню українською, грецькою, латинською і польською мовами. Вивчали граматику, риторику, арифметику, геометрію, а у старших класах – філософію.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Ґронський Й. Львів: історичні студії / упоряд. Н. Лоштин; відп. ред. Л. Сніцарчук; НАН України, ЛННБ України ім. В. Стефаника. Львів, 2022. – С. 59-60.
Ісаєвич Я. Львівська братська школа // Енциклопедія історії України, 2009 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua/
Наскільки український театр Галичини 20-30-х років ХХ ст. був залучений у модернізацію національної культури? Яким чином здійснювалося оновлення самого українського театру в контексті динамічних соціокультурних змін у Галичині, зрушеній воєнними, соціальними, світоглядними катаклізмами від початку ХХ ст.?
Доступні нині численні документальні свідчення сигналізують про багатовекторність українського театрального процесу в міжвоєнній Галичині, його зв’язок із авангардним театром радянської України (насамперед сценічними практиками Леся Курбаса) і одночасною включеністю в європейський культурний простір, частиною якого він де-факто був до 1939 р…
Під модернізацією українського мистецького середовища розуміємо широкий спектр процесів, спрямованих на «оновлення мови культури», що включав у себе, зокрема, дискурси європеїзації, інтелектуалізму, антинародництва, «культу сучасності», секуляризації, деканонізації та розвінчування «культурних табу», урбанізації, зміну моделі комунікації мистецтва з реципієнтом та ін.
Роман ЛАВРЕНТІЙ – кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри театрознавства та акторської майстерності Львівського національного університету імені Івана Франка, головний редактор театрознавчого журналу «Просценіум» (від 2023), голова Театрознавчої комісії Наукового товариства імені Шевченка.
Автор бл. 100 наукових публікацій (з них понад 30 енциклопедичні), редактор і укладач низки наукових видань. Прочитав низку відкритих лекцій з історії українського театру у Львові (Україна), Кракові (Польща), Празі (Чехія) та Відні (Австрія). Розробив та провів кілька авторських екскурсій, присвячених театральній історії Львова.
Наук. інтереси: Історія українського та зарубіжного театру кін. ХІХ – першої пол. ХХ ст.; естетичні трансформації в мистецькій мові українського театру Галичини міжвоєнного періоду; українська театральна культура в іменах; міжнаціональний діалог у сфері театрального мистецтва та соціокультурний контекст.
Вибрані проєкти:
2023
Розробник віртуального музею «Перший Український “Гамлет” (Львів, 1943)» – до 80-річчя української прапрем’єри трагедії В. Шекспіра (авторка ідеї та концепції – Майя Гарбузюк). Учасники міжнародного проєкту: Кафедра театрознавства та акторської майстерності Львівського національного університету імені Івана Франка й Український міжуніверситетський шекспірівський центр Запорізького національного університету та Шекспірівський інститут Бірмінгемського університету (Великобританія). https://www.artsteps.com/view/657d8dcb3e7698b59c6de2a7
2020-2021
Відкритий авторський навчальний курс з історії театру на платформі ArtForLife “Театр для кожного”. Автори – Софія Роса-Лаврентій, Роман Лаврентій, Любов Ільницька (2020-2021). https://artplatform.academy/teatrdliakognogo
24 жовтня 2024 р. в Музеї «Староскварявський іконостас XVI – XVIII ст.», філії Львівського музею історії релігії, відбудеться презентація проєкту IN HOC SIGNO VINCES / СИМ ЗНАКОМ ПЕРЕМОЖЕШ, який за грантової підтримки Українського культурного фонду реалізувала Громадська організація «Екологія. Культура. Мистецтво».
В рамках проєкту відбулася резиденція для художників-іконописців в Жовкві та Літня іконописна школа для дітей в с. Стара Скварява, створено промоційний фільм та видано каталог.
Уляна Томкевич. Arma Christi. Дошка, левкас, темпера, сріблення. 35×40.Розп’яття Уляни Томкевич в небесній блакиті, немов виростає із порожнього гробу. Знаряддя Страстей Христових тут прочитуються як атрибути Воскресіння. (Марія Цимбаліста)
Разом із метою промоції місцевості з використанням сучасних мистецьких практик, проєкт мав стратегічну мету – створення культурної протидії експансії «руского міра» в український сакральний простір. Розвиток українського сакрального мистецтва, створення спільнот іконописців є важливими для формування української ідентичності, вплив сакрального мистецтва на свідомість відбувається на дуже особистому рівні і має важливе значення. В цьому контексті реалізація резиденції для художників-іконописців є дуже органічною для Жовкви. Адже Жовква не лише європейське «ідеальне місто» зі замком, мурами, церквами, костелами, монастирями, синагогою, це також місто української культурної спадщини – тут наприкінці XVIІ ст. виник іконописний осередок, який вплинув на розвиток сакрального мистецтва України. Дерев’яна церква Пресвятої Трійці в Жовкві, церква Зіслання Святого Духа в Потеличі вписані в список ЮНЕСКО, в околицях збереглися дерев’яні церкви, в яких можна побачити ікони жовківської іконописної школи.
Роман Зілінко. Розп’яття з пристоячими. Дошка, левкас, акрил, поталь, земля. 53×39. В Романа Зілінка – Христос Розп’ятий, спокійний і смутний, його ноги спочивають на землі, він поруч з нами. А біля Ісуса – пристоячі Богородиця та улюблений учень Іван Богослов. (Марія Цимбаліста)
Тему арт резиденції запропонувала кураторка Марія Цимбаліста. Латинський вислів «Іn hoc signo vinces» в перекладі «Сим знаком переможеш» нагадує про християнські часи перших віків. В мистецтві того часу не зображені страждання і муки. Навпаки, образи Ісуса Христа і святих мучеників сповнені тріумфу і свідчать про переможне повернення до раю, промовляють символами і знаками. Реальні страждання залишаються немовби за кадром, і наші очі звернені до неймовірної надприродної сили хреста, хреста переможного. Марія Цимбаліста зазначила, що в часи жахливої війни Росії проти України необхідно повернутися лицем до цього парадоксу християнської надії – ділитися світлом, навіть якщо перебуваємо в темряві.
Орест Рабик. Розп’яття з пристоячими. Дошка, левкас, яєчна темпера, позолота. 40×40. Розп’яття Ореста Рабика височить на тлі жовківського краєвиду. Під хрестом предстоять українські святі, воїни, гетьмани… (Марія Цимбаліста)
В резиденції взяли участь: Оксана Андрущенко (Львів), Андрій Винничок (Львів), Роман Зілінко (Львів), Оля Кравченко (Львів), Катерина Кузів (Львів), Данило Мовчан (Львів), Ярина Мовчан (Львів), Уляна Нищук (Львів), Орест Рабик (Львів), Наталя Русецька (Львів), Наталя Сацик (Луцьк), Ірина Солонинка (Львів), Уляна Томкевич (Львів), Альбіна Ялоза (Київ).
Оля Кравченко. Ціна перемоги. Дошка, левкас, темпера, сріблення. 40-d. В Олі Кравченко сухе терня оживає наповнене образами мучеників, і перетворюється на вічнозелений вінець слави. (Марія Цимбаліста)
Кожен/на по-своєму відрефлексував/ла на запропоновану кураторкою тему і, шукаючи натхнення в культурній спадщині Жовківщини, учасники/ці проєкту обрали саме такі знаки, що є знаками нашої перемоги. Створені в оперті на українську традицію ікони, як цілісна колекція, стануть частиною збірки Львівського музею історії релігії.
Данило Мовчан. Тетраморф. Дошка, левкас, золочення, темпера 40×40. Данило Мовчан візуалізував наймістичніший символічний образ Божої слави – тетраморф. Це небесні сили в образі херувима з чотирма обличчями-фігурами – людини, бика, лева і орла з видіння пророка Єзекиїла, які стали символами чотирьох євангелістів – Матея, Луки, Марка і Івана. (Марія Цимбаліста)
Літня іконописна школа залучила 14 місцевих дітей. Школярі отримали базові знання про традиції іконопису. Заняття проводили викладачі Іконописної школи «Радруж» УКУ. В роботі використовували пігменти, якими працювали іконописці XVI ст. Для взірця було використано ікони молільного ряду Староскварявського іконостасу, що датується XVI ст.
Наталя Сацик. Богородиця, що тримає Розпяття. Дошка, жовткова темпера 40-d. В Наталі Сацик Покрова-Богородиця тримає Христа Розп’ятого. Їх черлені фігури оточені небесним світлом, майже абстрактні. Та все ж матеріальної конкретності образу додає природня дошка та непокрита ґрунтом паволока – грубе полотно по краю. (Марія Цимбаліста)
Дві тимчасові виставки: сучасні ікони «Цим знаком переможеш», створені під час тривання резиденції та копії ікон молільного ряду Староскварявського іконостасу створені дітьми, з 24 серпня експонуються поряд з історичним іконостасом в Музеї «Староскварявський іконостас XVI – XVIII ст.» і потривають до кінця листопада.
Виставка створених ікон в музеї
Оцінюючи проєкт Анжела Савченко, директорка Клубу інтелектуального туризму «Київські фрески» зазначила: «Малі місцевості ховають великі скарби, Жовква – це не лише «ідеальне місто» ренесансу, не лише лицарська слава, Жовква і Жовківщина це також українська традиція в сакральному будівництві, це українська іконописна школа, на ґрунті якої розвинулась українська барокова ікона. Проєктом «IN HOC SIGNO VINCES / СИМ ЗНАКОМ ПЕРЕМОЖЕШ» в Жовкві твориться майбутня сторінка української мистецької історії».
Палац в Бориничах. Фото: Національна бібліотека Польщі
Скільки їх є – тих палаців, маєтків та фільварків, які тішать око! А нині пригадаємо ті, що назавжди пішли у небуття і не пережили випробування часом та людською байдужістю.
Церква Успіння пресвятої Богородиці у Роздолі
Старовинне невеличке містечко Розділ стало унікальним об’єктом для досліджень як професійних істориків, так і місцевих краєзнавців. Розташоване на Опіллі, в межах Стрийського району на березі річки Дністер, воно має багатий архітектурний спадок.
На шляху до палацу Жевуських – Лянцкоронських, який є основною майбутньою туристичною атракцією субрегіону Розділля, можна побачити безліч цінних пам’яток краю. Тут не лише є нагода помилуватися місцевою архітектурою, відвідати сам палац, але й вирушити в подорож до навколишніх сіл, багатих на пам’ятки.
В цьому містечку колись існував розкішний дерев’яний греко-католицький храм. Дійшов він до нашого часу лиш на малюнках та кресленнях 1880-их років, а також численних світлинах початку минулого століття.
Церква Успіння пресвятої Богородиці у Роздолі. Фотографія: Національний цифровий архів Польщі.
Деякі дослідження пишуть, що у Роздолі існувала православна церква ще з XVII ст., а в 1700 році стала греко-католицькою. В парафіяльних звітах 1739 року зазначене існування дерев’яного храму Успіння Діви Марії, при якому діяльно братство, що налічувало 80 членів.
В деяких джерелах зазначається, що після того, як збудували нову муровану церкву наприкінці ХІХ століття, дерев’яну не розібрали, а завдяки власникам міста Лянцкоронським перетворили на музей.
Біля церкви стояла мурована дзвіниця з 4 дзвонами 1803 року побудови. Лиш вона і збереглася донині.
Маєток Борковських – Мицельських у Бориничах
Цей палац у Бориничах був настільки розкішний, що міг би конкурувати навіть із Роздільським! Але історія розпорядилася по-іншому.
На історичних картах фільварок у Бориничах фіксується ще з XVI ст. У 1873 році Станіслав Мицельський розбудував палац, який мав два поверхи та дві вежі з елементами “венеційської готики”.
Маєток Борковських – Мицельських у Бориничах. Ludwik Mysielski, Wspomnienie
Палац мав 49 кімнат, хол, великий зал для прийомів, коридори, санвузли і пивниці. Будівля була наповнена творами мистецтва, вишуканими меблями, колекцією зброї, монет і стародруків. Тут же розміщувалися велика бібліотека і палацова каплиця.
У 1914 році російська армія вчинила акт вандалізму, пограбувавши та спаливши палац.
До 1939 року родині Мицельських вже не вдалося його відбудувати та повернути йому минулу велич і красу. У совєтські часи руїни колись величного палацу зазнали остаточного знищення – їх демонтовано остаточно, а на місці колись розкішного палацу виник “колгоспний двір”.
Маєток Борковських – Мицельських у Бориничах. Автор фото: Іван Щурко
Донині збережені фрагменти палацової каплиці, парк з унікальними деревами й фрагменти романтичного кам’яного муру з наріжною декоративною вежею, що оточував палац і парк.
Маєток Вільгельма Кшиштоня у Держеві
Скарб, якого вже не побачимо, – маєток Вільгельма Кшиштоня у Держеві, що розташовувався буквально за 15 хвилин від палацу Жевуських – Лянцкоронських у Роздолі в напрямку на Захід та милував око ще відносно донедавна.
Кшиштоня був багатолітнім послом до Сейму Польської Республіки від Стрийського округу. Його палац представлений на історичних світлинах з кінця XIX століття, проте на давніх мапах маєток фіксується значно давніше.
У 1939 році в Держові гостював львівський природознавець і фотограф Йозеф Трешка, який і зробив ці світлини. Негативи віднайшов і опублікував польський культурознавець Кшиштоф Дуда. З них бачимо, що на головному фасаді маєток мав вишуканий, репрезентативний колонний портик, а зі сторони саду – затишну і простору дерев’яну веранду, що вела у сад.
Чому палац не встояв до наших часів? Річ у тім, що його сильно пошкодили у часи Другої світової війни й розібрали у повоєнні роки. На жаль, нині не знайдемо навіть його слідів.
Млин у Роздолі
Крім релігійних споруд та шляхетських маєтків, не менш важливу роль для функціонування громад відігравали промислові та господарські маєтки. Прикладом таких об’єктів є млини, що належали родинам Жевуських, Лянцкоронських та Стефанусів, зокрема, млини у Роздолі та Черниці.
Відомо, що граф Міхал-Юзеф Жевуський свого часу здійснив реорганізацію роздільської економії, перетворивши її на багатогалузеве господарство. До його складу входило 11 сіл, у шістьох з яких розташовувались панські фільварки. Економіка Жевуських охоплювала значну територію та відзначалася впровадженням сучасних аграрних технологій у вирощуванні зернових культур, коноплі, льону та хмелю.
Млин у Роздолі. Фотографія з фотоархіву Ореста Дзюбана, 1988 р.
Безпосередньо в Роздолі графська династія володіла водяним млином, який здавали в оренду міщанам. Крім того, роздільські міщани мали в оренді млин у сусідньому селі Черниці. На північ від Роздолу до кінця ХІХ століття існували ставки, де розводили форель.
Точна дата будівництва водяного млина на берегах річки Колодниці, лівої притоки Дністра, невідома. Перша згадка про млин у Роздолі зустрічається в документі про фундацію монастиря кармелітів Черевичкових, складеному Станіславом і Анною Жевуськими у 1646 році, проте, ймовірно, дерев’яний млин був зведений раніше – у 20-х роках XVII століття.
Наступні згадки про великий млин з каменю, який його власники перебудовували відповідно до нових технологічних вимог часу, датується 1817 роком, і відповідальним за його будівництво (можливо і автором складної споруди) був німецький архітектор Якуб Гемпель, який у той час працював над перебудовою палацу Жевуських. У 1825-1826 роках млин на Форелевому ставку знову було перебудовано – збільшено його площу та розбудовано в ньому олійню. Автором збережених креслень нової будівлі млина став Казімєж Вейсенбах. Млин було технічно удосконалено у 1920-х роках за Антоні Лянцкоронського. Розібрали на каміння пам’ятку після 2011 року.
В Роздолі було ще декілька менших млинів (відомо про два з них). Над складними технічними кресленнями працювали Шух, Фрей та Гжєгож Вішньовський, які виконали рисунки механізмів споруди.
Маєток Абрагамовичів у Красові
Цей маєток, на жаль, також уже не існує. А ще збереглося мало даних і практично немає історичних фото.
Давид Абрагамович – відомий галицький громадсько-політичний діяч, вірменин за походженням. Посол до Галицького крайового сейму, Райхсрату, віце-спікер і спікер Палати Послів, міністр Галичини, віце-президент Галицького рільницького товариства. А ще він був засновником Бурси Абрагамовичів у Львові та 25 років очолював Львівську повітову раду.
У 1912 році Давида Абрагамовича відвідував майбутній імператор Австро-Угорщини ерцгерцог Карл І, який певний час мешкав у палаці. Палац також мав гарний доглянутий парк і розвинутий фільварковий комплекс. Маєтком управляла Фундація Абрагамовичів, а прибутки скеровувалися на підтримку освітніх закладів, засновниками яких були представники родини. Відомо також, що Давид Абрагамович був патроном Церкви Різдва Христового у Добрянах.
Маєток Абрагамовичів у Красові
У час перших Визвольних змагань у палаці містився Штаб I-ої бригади УСС-УГА.
Донині в лісовій гущавині ще можна зустріти фундаменти старих палацових будівель та залишки колони зі скульптурою Богородиці, що стояла у палацовому парку. Серед лісу росте величний червонолистий бук – окраса давнього палацового парку.
На завершення додамо, що один із найбільших вражаючих палаців Львівщини, який міг не пережити зими 2023-2024 років, так буде врятовано. Мова йде про згаданий вище палац Жевуських-Лянцкоронських у Роздолі.
Початок реставраційних робіт запланований на весну 2025 року, проте він уже зараз живе активним життям, залучаючи відвідувачів та дослідників своєю багатою історією. Особливо приємна новина – палац відчинить свої двері для всіх охочих уже в листопаді цього року. Тож не втратьте можливості побачити його наживо.
Це дослідження виконане в рамках проєкту “МАНДРИ РОЗДІЛЬСЬКІ: мережа туристичних маршрутів субрегіону Розділля”, що реалізується за підтримки Українського культурного фонду.
Фото Львова кінця ХІХ – початку ХХ століття демонструє величну панораму міста, де переплітаються різні архітектурні стилі, що відображають його багатокультурну спадщину.
На світлинах видно величні будівлі, що вирізняються неоготичними та неоренесансними елементами, а також затишні вулички з бруківкою. Львів, що тоді був частиною Австро-Угорської імперії, постає як культурний та економічний центр, що живе динамічним життям.
Збережені у цифровому архіві Польщі, ці фото є цінним свідченням історії та архітектурної краси, які відображають дух епохи.
Чудова християнська співачка, авторка пісень, учасниця проєкту «Голос країни 10» AMELIKA OKEAN запрошує на концерт авторських пісень на славу Божу.
Концертна програма «Я шукаю неба» відбудеться вже 25 жовтня у Львівському будинку офіцерів.Початок о 19:00, повідомили організатори KIWIWAY concert agency.
«Хто співає, той молиться двічі», сказав блаженний Августин. Тож на вас чекає музично-молитовна розмова про віру, надію і любов, про ціль та істину життя, про Боже милосердя і Його чоловіколюбність. Для вас лунатимуть вже відомі «Як ласкаво дивиться Марія», «Я шукаю Неба», «Піднісся Хрест над світом», а також, багато нових, досі неспіваних пісень. Подаруйте собі та близьким чудовий вечір, проникливої та духовної музики!», – запрошують організатори KIWIWAY concert agency.
Відновлені поховання автора праці про український герб та прапор Тадея Скотинського та його дружини Ольги Тугович-Скотинської 1904-1949 і діти: Орисі (1942-1942) і Тадея 1939-1946.
У жовтні 2024 року у Львові на Янівському цвинтарі (поле №11) відремонтовано нагробок Тадея Скотинського (1901 – 1955), геральдиста, автора праці про український герб та прапор та могила його родини.
Поряд з Тадеєм Скотинським у відновленій могилі знайшли свій вічний спокій його дружина Ольга Тугович-Скотинська 1904-1949, діти: Орися (1942-1942) і Тадей 1939-1946.
Відновлене поховання Ольги Тугович-Скотинської 1904-1949 і діти: Орисі (1942-1942) і Тадея 1939-1946
Відновлено могилу за сприяння та кошти благодійного фонду “Для пам’яті”. До відновлення долучилися керівництво та працівники ЛКП “Муніципальна обрядова служба” та ритуальної агенції “DOLOREM”.
Відновлене поховання автора праці про український герб та прапор Тадея Скотинського
Під час другої світової війни національні символи використовували в УПА. Молодий дослідник Тадей Скотинський почав обстоювати думку, що кольори прапору треба розміщувати інакше – жовтий над синім. Це внесло багато плутанини, а найгірше – перейшло у політичну площину, особливо під час розколу ОУН. Загалом це погано виглядало під час війни. Якийсь порядок було наведено в діяспорі – вирішено було використовувати синьо-жовтий прапор, поки не буде проголошена незалежність України.
Поховання автора праці про український герб та прапор Тадея Скотинського до відновлення
Роман Купчинський висміяв цей конфлікт у поемі “Скоропад”. У незалежній Україні вдалося уникнути цієї дискусії. Двадцять восьмого січня 1992-го року Верховна Рада затвердила синьо-жовтий прапор як державний.
Поховання Ольги Тугович-Скотинської 1904-1949 і діти: Орисі (1942-1942) і Тадея 1939-1946 до відновлення
Гірша справа була з гербом. Д-р Гречило повідомив, що було оголошено конкурс і його проект герба, виконаний у співпраці із львівським художником Іваном Турецьким, переміг. Доповідач пропонував зберегти графічну форму герба малюнка Кричевського, щоб підкреслити, що Україна не починається з нуля. Він також запропонував проект великого герба: тризуб посередині, а по боках – давньоруський воїн і козак. Проект малого герба у лаконічному вигляді затвердили 19-го лютого 1992-го року.
Ви також можете підтримати інші проєкти благодійного фонду “Для пам’яті”, зробивши пожертву на банківський рахунок.
Рахунок благодійного фонду “Pro memoria”
Найменування отримувача БО БФ “Для пам’яті”. Код отримувача 45072379 Рахунок отримувача UA673052990000026009031028992 Назва банку АТ КБ “ПРИВАТБАНК”.
Презентація проєкту "Зв'язок поколінь: від УПА до ЗСУ"
Суха статистика подає дані про те, що в будь-якому суспільстві людей з інвалідністю в середньому 10 %, але в Україні ситуація інша, адже триває війна, що має жахливі наслідки. Ми маємо бути свідомі того, що є великий запит на організацію життя суспільства без бар’єрів. Люди з інвалідністю потребують розуміння, розуміння їхньої рівноправності з іншими, розуміння того, що інвалідність – це проблема суспільства, а не окремої людини. Важливим є розуміння того, що люди прагнуть бути залученими в життя. Тому не можна зволікати зі створенням інклюзивного простору, адже так ми формуємо важливі шляхи комунікації.
Мотивовані такими думками, наша команда працівників культури вирішила діяти. Було реалізовано проєкт «Облаштування інклюзивного простору в Музеї міста-курорту Трускавця “Зв’язок поколінь: від УПА до ЗСУ”», він дозволив створити інтерактивний мультимедійний простір, що надає інформацію про період національно-визвольної боротьби ОУН-УПА у глибокому підпіллі та про російсько-українську війну і загиблих воїнів Трускавецької ТГ. Цей соціально-культурний проєкт отримав фінансування в рамках програми Українського культурного фонду – Культура без бар’єрів » та реалізований командою Відділу культури Трускавецької міської ради.
Облаштовано інклюзивний простір для маломобільних груп населення, насамперед – воїнів ЗСУ та для постраждалих від війни. Складовими цього простору є мультимедійний стіл з тематичним контентом, сенсорний кіоск з інформацією про сучасну російсько-українську війну та книгою пам’яті загиблих воїнів Трускавецької Територіальної громади, а також телевізор для транслювання тематичних фільмів.
Презентація проєкту “Зв’язок поколінь: від УПА до ЗСУ”
Мультимедійний стіл містить 12 блоків:
Витоки збройної боротьби.
Провідники національно-визвольного руху.
Територіальна та військова структура УПА.
Присяга вояків УПА.
Криївки як форма конспірації.
Пропагандистська діяльність повстанців.
Повстанська криївка.
Роман Різняк – «Макомацький». Герой із Трускавця.
Спогади про криївкове життя.
Слід в історії України. Підсумки боротьби.
Історії окремих криївок Трускавеччини.
Підбірка повстанських пісень.
Варто зауважити, що 7 блок – це відеоекскурсія експозицією «Повстанська криївка», що знаходиться у підвальному приміщенні музею, і завдяки цьому люди з інвалідністю зможуть віртуально побувати там, де відвідування фізично є неможливим.
Цей мультимедійний стіл сповна розкриває тему національно-визвольної боротьби УПА в глибокому підпіллі, для цього використано різні аудіовізуальні засоби, а також додано шрифт Брайля, що дозволить людям з порушенням зору відкрити потрібний інформаційний блок.
Презентація проєкту “Зв’язок поколінь: від УПА до ЗСУ”
Проєкт «Зв’язок поколінь: від УПА до ЗСУ» сприяє меморіалізації національно-визвольної боротьби українського народу. Добрим прикладом є сенсорний кіоск, який містить три розділи: 1. Російсько – українська війна 2014 -2022.2. Російсько – українська війна 2022 -2024. 3. Книга пам’яті загиблих воїнів Трускавецької Тг.
Описані вище об’єкти проєкту були замовлені у київської фірми «3dcomlab» (ФОП Шишкін М.), і надалі успішно змонтовані в експозиції музею.
Новий інклюзивний простір зробив комфортним перебування в Музеї міста-курорту Трускавця воїнів ЗСУ, що проходять лікування у Трускавці. Адже півтора року діє музейний проєкт «Відвідування Музею воїнами ЗСУ», під час якого музей відвідало понад 2000 захисників та захисниць України, що проходять лікування та реабілітацію у Трускавці, та для яких працівниками музею проведено понад 200 екскурсій, крім цього проводиться інтелектуально-розважальна гра «Сіль за смаком».
Беручи до уваги те, що зріс запит на пізнання українцями власної історії, то можна стверджувати, що проєкт «Зв’язок поколінь: від УПА до ЗСУ» сприятиме поширенню знань про історію українського визвольного руху серед музейних відвідувачів та формуванню позитивного іміджу музею як сучасної інклюзивної установи. І що дуже важливо, буде вшановано не тільки загиблих героїв Трускавецької Тг, що віддали своє життя за мир і спокій в сучасній Україні, але й воїнів героїчного минулого.
Завдяки підтримці Українського культурного фонду у Музеї міста-курорту Трускавця організовано простір, де усунено бар’єри та пропагується єдність.
Марія КУРИЩУК менеджерка проєкту з наукових питань
Традиційно, в нашй недільній кавовій рубриці розкажу щось цікавеньке про наш улюблений львівський напій. Сьогодні, разом з нашим хорошим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, розглянемо покрокову інструкцію від Марко Черветті про те, як зварити каву в гейзерній кавоварці.
Мешканці Італії як ніхто знаються на добрій каві, цей напій тут практично зведено в культ. Добру каву тут можна знайти як у першому-ліпшому закладі, так і вдома в якоїсь італійської господині чи модного хіпстера. І якщо в закладах для приготування кави використовують професійні кавові машини, то вдома зазвичай всі варять каву в гейзерній кавоварці. Або, як її ще називають, мока-пот чи мока-експрес.
Секретами приготування смачної кави в гейзерній кавоварці ми попросили поділитися італійського шефа і бренд-шефа ресторанних проєктів Fozzy Group Марко Черветті.
Марко Черветті
Принцип роботи кавоварки мока наступний: пара від води, що закипає в нижній частині кавоварки, під тиском потрапляє у верхню частину, попутно насичуючись смаком і ароматом меленої кави, через яку вона проходить.
Цей вид кавоварки називається кавоварка гейзерного типу. Якщо зазирнути в неї в процесі приготування, то ви побачите, як кава підіймається вгору, наче невеликий гейзер.
Кавоварку 1833 року винайшов британець Самюель Паркер. За сто років, 1933-го італійський промисловець Альфонсо Біалетті запатентував її, закріпивши за нею італійське походження, і дав їй офіційну назву “мока-експрес”. Перші кавоварки мока були з алюмінію і мали характерний незграбний дизайн з кутами. З того часу зовнішній вигляд кавоварки не змінився.
Кава
Нижче даємо покрокову інструкцію від Марко Черветті щодо приготування кави в такій кавоварці. А до кави радимо приготувати смачний пиріг, Марко раніше ділився рецептами осінніх пирогів.
Як приготувати каву в мока-експрес
Знадобиться:
свіжомелена кава
вода
цукор
Як готувати:
Нижня частина кавоварки — це бак. Залити в нього воду під самий клапан
Зверху встановити ще один бак, вже для кави. Насипати туди каву з гіркою. Закрити кавоварку, обережно прикрутивши верхню частину до нижньої. Закручувати треба якомога тугіше.
Поставити кавоварку на плиту на середній вогонь. Відкрити верхню кришечку. Потрібно, щоб кава трохи подихала, а вологість — випарувалася.
Поки вода закипає, зробити суто італійську фішку: цукровий крем. У чашку насипати 2-3 чайні ложки цукру. Додати туди найперші краплі кави з кавоварки (після цього кришечку можна закрити). Ці краплі — найгіркіші. Розтерти їх із цукром до стану крему.
Приблизно в цей же час почне булькотіти кавоварка. Вимкнути її та розмішати: внизу — найбільш смачний і насичений концентрат кави, зверху — слабкіший.
Окрему чашку попередньо прогріти гарячою водою і додати ложку цукрового крему.Потім налити кави і подавати.
кава
За словами Марко, в Італії є приказка: “Жінка — як кава: спочатку гірка, а потім солодка”. Тому що в Неаполі є традиція класти цукор у каву, але не розмішувати. Саме тому, смакуючи гарячий напій, ви можете відчути всі відтінки кави по-італійськи: гіркоту, терпкість, кислинку і, нарешті, солодкість.
Лектор: Іван Яремко – дослідник історії львівського спорту, член Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка.
Модератор заходу: доктор історичних наук, професор, доцент кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського; дійсний член та голова Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка; старший дослідник, старший науковий співробітник відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Андрій Сова.
Подія організована у співпраці Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка, Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
Нинішня шахова слава Львова, здобута за останні 50 років успіхами повоєнного покоління гросмейстерів – Леоніда Штейна, Марти Літинської, Олександра Білявського, Адріана Михальчишина, Олега Романишина і підтримана нині Василем Іванчуком, Андрієм Волокитіним, Юрієм Криворучком, Мартином Кравцівим та іншими гросмейстерами, сягає своїм корінням ще довоєнних часів, коли наше місто – культурний та науковий центр Галичини – мало цілу плеяду відомих шахістів. Їхні імена довгі роки незаслужено замовчували, але саме ці люди несли світові розуміння поняття «Львів і шахи». Судіть самі. У післявоєнні роки Степан Попель був неодноразовим чемпіоном Парижа, учасником міжнародних турнірів в Європі і США; Ярослав Шевчик належав до кращих шахістів Австралії, виступав за збірну цієї країни; Лев Туркевич і брати Ярослав та Євген Онищуки – провідні шахісти Торонто в 50-ті роки; Мирослав Турянський після війни був чемпіоном найсильнішого клубу у Відні, був 10-м в чемпіонаті США 1953 року. Про декого з них буде розповідь сьогодні. Найбільшої слави пізнав Степан Попель, надзвичайно цікава і непересічна особа, в активі якого нічия з чемпіоном світу Робертом Фішером та інші успіхи. Сьогодні буде розповідь про нього та його колег Лева Туркевича і Мирослава Турянського, про яких написані книжки.
У межах читань відбудеться виставка літератури, упорядкована Іваном Яремком про шахи та праці Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ.
«У Грі Престолів ти перемагаєш або вмираєш» – одна з найвідоміших фраз книг та серіалів світу Льоду та Полум’я, як зазначає художня керівниця оркестру LUMOS Orchestra – Діана Коваль. У 2023 році відбулась грандіозна прем’єра шоу до серіалів “Гра Престолів” та “Дім Дракона” і цьогоріч, на прохання слухачів, організатори повторюють свою концертну програму.
“Гра Престолів: симфонія Льоду та Полум’я” це авторське шоу по мотивам книг Дж. Мартіна про світ де триває постійна боротьба: як між свіітлом та вічною темрявою, так і між пануючими при владі Домами. Та дане шоу – не просто концерт”, – доповнює Діана.
“Глядачі зможуть побачити на 5 екранах авторські картини, анімації та ілюстрації, що доповнюватимуть музику Рамін Джаваді: а це більше 40 різних композицій з усіх сезонів серіалів “Гра Престолів” та “Дім Дракона”. Також гості вечора зможуть насолодитись тематичними костюмами музикантів, декораціями та почути не лише класичні симфонічний оркестр та хор, а й багато старовинних музичних інструментів: лютню, дудук, бузукі, крумгорн та ін.
Окрім того, подія інтерактивна: кожен бажаючий може долучитись до боротьби Престолів, обрати свій Дім та допомогти його коронувати, а наприкінці вечора визначити долю світу – чи він відродиться у Вогні Життя чи загине у пітьмі Льоду”.
Молодіжний, неймовірно професійний та талановитий колектив LUMOS Orchestra, складається з кращих музикантів країни і вже не перший рік тішить слухачів атмосферними та якісними проєктами по: “Гаррі Поттеру”, “Володарю Перснів”, відеоіграх, фільмах Хаяо Міядзакі та ін. Ба більше – цьогоріч оркестр виступав на одній сцені з Шарон ден Адель (“Within Temptaion”) і був хедлайнером Atlas Weekend 2024! Також грав з фантастичним Полом Ромеро (композитор музики до культових ігор “Герої Меча та Магії”) та брав участь у кращих гік фестивалях України – FANCON, Comic Con Ukraine, Dice Con. З молодіжним хором “Євшан” вони творять на сценах справжню магію: втілюють свою щиру любов до фантастичних світів у високопрофесійне та емоційне музичне виконання і неповторні враження у серцях кожного.
Долучайтесь до події і разом ми створіть унікальне й незабутнє шоу!
Диригент концерту — Роман Кресленко
Художня керівниця оркестру — Діана Коваль
Художня керівниця хору — Ірина Кресленко
Гра Престолів розпочнеться 26 жовтня о 18:00 у Львівській філармонії (квитки доступні у касі філармонії та за посиланням:
Історичне фото з фондів Березнівського краєзнавчого музею
Розгадувати таємниці старих світлин завжди дуже цікаво і захоплююче. Інколи зміст зображеного може бути загадкою роки і навіть десятиліття. І ось той хвилюючий момент, коли фотографія нарешті “заговорила”.
Липень 1941 р. м. Березне. Березнівчани святкують проголошення Aкту відновлення Української державності в Львові. На цьому історичному фото – священники Микола Бухович (настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці) та Олександр Сагайдаковський (настоятель Миколаївського храму) серед воїнів УПА та міської інтелігенції, – ідеться у дописі на фейсбук-сторінці Березнівського краєзнавчого музею.
Про Миколу Буховича відомо, що вірою і правдою душпастир служив громаді 42 роки, проповідуючи і любов до Бога, і до України, зазначають музейники. Відомо, що він народився в 1873 році в селі Божове на Волині. Закінчивши духовну семінарію, деякий час працював учителем поблизу Луцька. У віці 30 років був призначений священником Різдво-Богородичної церкви в Березному (тоді її називали Сілецькою). Просвітянські гуртки, хати-читальні, бібліотека, самодіяльний народний хор й театр стали основою його життя. Отець Миколай глибоко знав нашу національну історію і з радістю передавав свої знання молодим просвітянам. Саме від Миколи Буховича березнівська молодь дізналася про гімн “Ще не вмерла Україна, і слава, і воля”. Він вперше показав їм жовто-блакитний стяг, наголосивши: “Це наш історичний, Український прапор”. Важливо зауважити, що служба в Сілецькому храмі велась виключно українською мовою…
Святкування проголошення Акту відновлення Української державності в Березному. Фото з фондів БКМ
У 1938 році поляки заарештовують найактивніших членів “Просвіти”, серед їх числа й 71-річний Микола Бухович… В нелюдських умовах в такому вже поважному віці священник пробув 3 місяці в таборі для політв’язнів Береза Картузька, що значно підірвало його здоров’я. В 1939 році піклуваннями прихожан Микола Бухович повернувся до своєї парафії, але переслідування продовжувались й надалі. У період, коли Березне було окуповане німцями, місцевій інтелігенції вдалося здобути дозвіл на відкриття в місті української гімназії, директором було обрано Миколу Буховича. Навчальний процес здійснювався українською мовою на основі довоєнних підручниках та книгах, впроваджувалась ідея незалежної Української держави. Саме тому гітлерівці в 1942 році закрили гімназію, а Миколі Павловичу довелося переховуватися, остерігаючись переслідувань з боку нацистів, можливого арешту чи навіть розстрілу.
Храм Різдва Пресвятої Богородиці в Березному, 1918 рік, фотостудія М. Янцевича при храмі. Фото з фондів БКМ
В 1944 році священник М. Бухович занедужав та в грудні 1945 року помер, не маючи відпочинку і перед смертю від частих відвідувань “небажаних” гостей (тоді уже НКВД), хоча вони і знали, що залишилось йому жити недовго… Великий патріот України мріяв, що наша Україна таки буде вільною і незалежною. Шкода тільки, що не знав, коли здійсняться його мрії…
Довідково
Микола Бухович — знакова постать для березнівчан. Його іменем названо одну з головних вулиць містечка та гімназію. Педагог, священник, громадський діяч і палкий патріот України. Його, уродженця Волині, життєві дороги привели до Березного. Він полюбив це місто й саме тут поєднав священницьке служіння з освітньою та громадською діяльністю. У міжвоєнні роки очолював у Березному товариство “Просвіта”, а в період німецької окупації Березного був директором місцевої гімназії.
Храм, служінню в якому отець Миколай присвятив чималу частину свого життя, у липні 1941 року зазнав руйнувань під час бойових дій. А в 1957 році його було розібрано на цеглу. За свідченнями місцевих мешканців, ту цеглу “совєти” використали для будівництва будинку піонерів.
23 жовтня 2024 року о 16 год у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) відбудеться відкриття виставкового проєкту “Один день з життя… Історія про незламність українського духу”.
Проєкт розповідає про життя військовослужбовців ЗСУ, котрі втратили кінцівки на російсько-українській війні. Втратили кінцівки, але не силу духу. Це історія про те, як вони долають себе і повертаються до життя, повертаються до боротьби. Це історія тих – хто вже переміг.
Над виставковим фотографічним проєктом працювали:
Олег Огородник – відомий львівський світливець, з 1991 член Спілки фотохудожників України. В 1995 отримав міжнародне звання AFIAP (художник), а вже в 1998 – міжнародне звання EFIAP (екселенс). З 2004 року є почесним членом Одеської фотографічної асоціації. В 2020 році став Лауреатом премії Василя Пилип’юка.
Ірина Баранська-Вороніна – фотохудожниця! З 2005 року член львівської спілки фотохудожників України! У 2013 році нагороджена бронзою Європи у Чеському міжнародному фотосалоні в категорії ” Портрет” У 2018 році презентувала соціальний проект “Батьки Героїв” У 2023 році з допомогою Національної академії сухопутних військ вперше в історії м.Львова відбулась фотовиставка на військову тему ‘ Герої” у фоє Львівської Національної опери.
Тарас Грень – відомий український військовий журналіст. Брав участь у перших в історії України міжнародних військових навчаннях «Щит миру» у 1994 році. Десять разів у якості начальника та організатора міжнародного об’єднаного пресцентру найбільших у Східній Європі мультинаціональних навчань сухопутних військ «Репід трайдент» з 2011 по 2021 рік. У якості старшого офіцера об’єднаного міжнародного прес-центру та фотографа брав участь у перших Українсько-Польсько-Литовських навчаннях «Три мечі» у 2021 році. Повномасштабне вторгнення зустрів в яксті прес-офіцера штабу ООС. На сьогодні проходить службу у Військово-медичному клінічному центрі Західного Регіону.
Софія Легін – музеєзнавиця, учена секретарка Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові. Понад двадцять років працює в галузі музейної справи. Співорганізаторка фотографічних фестивалів Львівські Фотофестини у 2019-2023 роках. Співзасновниця відновленого Українського фотографічного товариства (УФОТО) у 2021 р. Дослідниця історії УФОТО. Волонтерка Львівського фотомузею з часу його заснування.
Роман Метельський – почав фотографувати в 1987 році, відтоді не випускає з рук камеру. В 2010 році заснував сайт Фотографії старого Львова, який на сьогодні входить в десятку кращих фотографічних ресурсів України. В 2021 році став співзасновником та очолив відновлене Українське фотографічне товариство (УФОТО). В 2022 році став засновником та керівником Львівського Фотомузею. Учасник, автор та організатор багатьох українських та міжнародних виставкових фотографічних проєктів.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею, Львівського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю, Львівського освітньо-реабілітаційного центру, Державного Некомерційного Підприємства Центр Комплексної Реабілітації “Галичина”, Військово-медичного клінічного центру західного регіону та Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові.
ХХІ Фестиваль Давньої Музики у Львівській філармонії оголосив програму
Щорічний Міжнародний Фестиваль Давньої Музики у Львові у 2024 році пройде з 31 жовтня по 3 листопада. Цьогоріч він вкотре відбудеться під егідою антикризового проєкту «Україна. Музи не мовчать», започаткованого Львівською національною філармонією імені Мирослава Скорика з повномасштабним військовим вторгненням Росії в Україну.
Насичена історія Фестивалю — з 2003 року — спонукає пригадати безмір непересічних подій для української культурної сцени. Адже це єдиний в Україні фестиваль, що в такому об’ємі й на такому професійному рівні представляє давню музику різних європейських країн — вокальну та інструментальну, церковну і світську, оперну та ораторійну. Він був заснований відомим музикантом Романом Стельмащуком та, після його передчасної смерті продовжений керівницею знаного вокального ансамблю «A cappella Leopolis»Людмилою Капустіною. Уже два роки поспіль фестиваль супроводжує міжнародна мистецька рада, що складається з почесних опікунів — відомих знавців історично інформованого виконавства з Польщі, Німеччини та Франції, а також українських музикантів, представників Львівської національної філармонії.
Впродовж 4 концертних днів буде представлено 5 виняткових програм з творів українського та європейського бароко й раннього класицизму. На Фестивалі Давньої Музики виступлять відомі українські виконавці, а також іноземні учасники з Польщі: органіст Марек Топоровський, клавесиністка Уршуля Ставіцька та диригент Павел Осуховський.
Пілігрим рушає в невідому дорогу, як і слухач знайомиться з музичним твором. Проте кожну дорогу, як і найкращу музику, можна досліджувати заново. І стільки ще безвісних шедеврів приховано від нас завісою часу! Світ знайомиться з давньою українською музикою, і виявляється, що вона плекала кращі здобутки та творила нові закони у світовому масштабі.
Навіть попри воєнний стан в Україні, артистичне життя повинно продовжуватись, і в найскладніших умовах нагадувати нам про переможну життєздатність та цінність мистецького вислову від далекого минулого до ще незнаного майбутнього.
Розділ – невелике місто Галичини, що зберегло свій архітектурний колорит та історичний дух XVIII-XIX століть. А головним його магнітом був і залишається палац Жевуських-Лянцкоронських, який отримує нове життя та скоро відчинить свої двері для туристів.
Пропонуємо ознайомитися як з відомими, так і не дуже популярними пам’ятками міста, до якого лище 50 км від Львова. Поглянемо, що цікавого тут можна побачити.
Палац Жевуських-Лянцкоронських у Роздолі
Родзинкою міста та й всієї Львівщини є палац у Роздолі, зведений у XVIII столітті за ініціативою шляхтича Міхала Жевуського. Ця вишукана споруда в стилі французького ренесансу протягом століть була свідком багатьох історичних подій та змінювала власників.
Упродовж 1880-1908 років палац зазнав значних реконструкцій і доповнень за участю галицьких, франко-австрійських та сілезького архітекторів. Серед них – і відомий львівський архітектор Юліан Захарієвич.
Особливого розквіту палац досяг за часів родини Лянцкоронських, відомих меценатів та колекціонерів. Саме вони перетворили його на справжній оазис мистецтва, зібравши одну з найбагатших колекцій в Австро-Угорщині. Унікальні твори італійських та нідерландських майстрів, серед яких були роботи Рафаеля і Рембрандта, свого часу прикрашали розкішні інтер’єри палацу.
Палац Жевуських-Лянцкоронських у Роздолі. Фото: Cпадщина.UA
Окрім того, власники палацу збирали килими, порцеляну, зброю, нумізматику, фотографії та книги – бібліотека містила понад 20 тисяч томів. На початку XIX століття палац отримав водопровід, а понад 60 кімнат освітлювали електричні лампи.
Перед Другою світовою війни граф Кароль Лянцкоронський перевіз значну частину унікальної колекції до Відня. Після війни його дочка Кароліна Лянцкоронська задокументувала збережені твори мистецтва та передала їх польським музеям та науковим інституціям.
За часів Радянського Союзу тут функціонував санаторій республіканського значення “Роздол”.
Палац Жевуських-Лянцкоронських у Роздолі. Фото: Cпадщина.UA
В 2023 року палац та низку розташований поряд аварійний споруд викупила на державному аукціоні українська інвестиційна компанія “EFI Group” та має на меті перетворити цей розкішний палацово – парковий комплекс у найбільшу заміську культурно – туристичну дестинацію Галичини. Цей соціальний проєкт має назву “Палац Розділ” та втілюється у партнерстві з ініціативою “Спадщина.UA”.
Стара Школа у Роздолі
Історична споруда 1905 року з елементами класичного стилю та ранньої сецесії, а також поліхромним декоративним символічним жуком на фасаді, розташована в центрі Роздолу одразу біля палацу Жевуських-Лянцкоронських.
Роками продавалася на OLX на демонтаж заради добротної австрійської цегли, а в 2020 році викуплена засновницею “Спадщина.UA” Ганною Гаврилів з метою реновації та перетворення на мультифункціональний простір для місцевої громади.
Стара Школа у Роздолі. Фото: Cпадщина.UA
Ось такий історичний шлях пройшла ця будівля: первісно – будинок для сиріт, згодом – гімназія, пізніше – школа, в якій ще в 1990-х роках навчалися учні, тоді – руїна та громадський смітник, а наостанок – розкішна ревіталізована будівля, де сьогодні діє кав’ярня із символічною назвою “Перша кляса” з локальною випічкою та роздільською кухнею, хостел, лекторій, а зовсім скоро – і маленький туристично – інформаційний центр та локація, звідки починатимуться “Мандри Роздільські”.
Не менш цікавою є і історія відновлення “Старої школи” – всього лиш 1,5 роки на повну реновацію – від аварійного стану до 100% відновленої локації. Тут збережено всі цінні деталі, зокрема, відкриті дерев’яні балки та фасадні оздоби. Усі елементи, які не вдалося зберегти, були замінені на нові, виконані за зразками автентичних. Один із рідкісних на сьогодні успішних прикладів повного відновлення об’єкту культурної спадщини України на засадах економічної ефективності.
Фото 03-10 Фото: Cпадщина.UA
Броварня
Роздільська броварня є архітектурною пам’яткою місцевого значення. Її історія починається ще з 1789 року, відколи в документах з’явилися перші згадки про неї. За іншими даними, засновниками броварні в 1804 році стали представники родини Жевуських, які володіли цими землями, а згодом вона перейшла у спадкову власність родині Лянцкоронських.
Броварня. Фото: Cпадщина.UA
Сучасні будівлі пивоварні, розташовані на лівому березі річки Колодниці неподалік від палацового комплексу, були зведені на межі XIX-XX століть. Хоч стан броварні сьогодні частково залишає бажати кращого, вона все ще зберігає сліди колишньої величі і значущості.
Кажуть, що архітектурно головна споруда бровара є копією пивної мануфактури “Staropramen” у Чехії.
Сьогодні підприємство отримало інвестора та вже скоро в його історичних підземеллях можна буде скуштувати квас та живе пиво. А ще нещодавно було виявлено мережу підземних тунелів під палацом та пивницею, тож підземні гастро-туристичні мандрівки старим Роздолом – у переліку тих, що чекатимуть на відвідувачів в наступні роки.
Будинок Івана Кревецького
На вулиці Кревецького, 9 знаходиться ще одна важлива пам’ятка – будинок, провів останні роки свого життя Іван Кревецький (1887-1940) – видатний український історик, бібліограф та громадський діяч, пов’язаний зі школою Михайла Грушевського.
Будинок Івана Кревецького. Фото: Cпадщина.UA
Кревецький обіймав посаду керівника бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка, виконував обов’язки головного архівіста Української Галицької Армії, редагував урядову газету ЗУНР, а також журнали «Наша школа» та «Стара Україна».
Цей будинок, розташований у центральній частині міста, є історичним об’єктом, що нагадує про активну наукову та громадську діяльність власника та його внесок у розвиток української науки та культури.
Комплекс споруд монастиря оо. Кармелітів Черевичкових XVII-XXI ст.
Це унікальний зразок оборонної сакральної архітектури, центральною частиною якого є костел, який гармонійно доповнюється монастирським комплексом, що складається з келій, трапезної та інших господарських приміщень, оточених мурами та валами.
Комплекс споруд монастиря оо. Кармелітів Черевичкових XVII-XXI ст. Фото: Володимир Тицький
Комплекс споруд монастиря оо. Кармелітів Черевичкових – один з характерних монастирських ансамблів доби бароко, що був родовою усипальницею власників міста Жевуських.
У 1647 р. Жевуські запросили до Роздолу отців кармелітів, передавши їм незакінчений вже кам’яний костел. Відомо, що у 1780 році австрійська влада планувала закрити монастир, і аби цього не сталося, у ньому засновано шпиталь для тяжко хворих, яким опікувалися сестри шаритки. 11 січня 1992 року архієпископ Мар’ян Яворський освятив повернений верхній поверх костелу, його повернуто віруючим і освячено під титулом Матері Божої Скальпулярної.
Сьогодні тут знаходиться дитячий будинок – інтернат, що має ефективне керівництво та опікунську раду, відтак с
Це лише маленька частина захоплюючих історичних місць Роздолу, які ми рекомендуємо вам відвідати під час подорожі до унікального Роздільського палацу.
Це дослідження виконане в рамках проєкту “МАНДРИ РОЗДІЛЬСЬКІ: мережа туристичних маршрутів субрегіону Розділля”, що реалізується за підтримки Український культурний фонд.
Цьогоріч різдвяний Львів перетворився на цілісний мистецький простір, де музеї та галереї створюють особливу атмосферу духовності. Не залишилася осторонь і галерея «ФілАрт», розташована у...
