У Львові Відбулася Акція Нагадування Про Полонених Та Зниклих Безвісти Оборонців «Звільнити! Знайти! ...
Вчора, 15 листопада, на площі біля Оперного театру відбулася акція «Звільнити! Знайти! Допомогти!» – нагадування про полонених та зниклих безвісти захисників і захисниць.
До заходу долучилися керівник апарату Львівської ОДА Тарас Грень, начальник управління з питань ветеранської політики ЛОДА Максим Фетісов, представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у Львівській області Тарас Подвірний, звільнені з полону українські військові, родини захисників та громадські організації.
У Львові Відбулася Акція Нагадування Про Полонених Та Зниклих Безвісти Оборонців «Звільнити! Знайти! …
«Такі акції надзвичайно важливі, бо вони не дозволяють світові відвернути погляд від наших людей у полоні та тих, хто досі вважається зниклим безвісти. Ми маємо постійно тиснути на міжнародну спільноту, щоб нас чули. І найгучнішим є голос родин – це голос болю, правди й незламної віри. Він стає рупором нашої держави.
У Львові Відбулася Акція Нагадування Про Полонених Та Зниклих Безвісти Оборонців «Звільнити! Знайти! …
Ми зобов’язані говорити про наших полонених на всіх рівнях та різних напрямках – політичному, державному, дипломатичному, культурному. Лише спільною, наполегливою роботою ми зможемо повернути кожного нашого захисника з російського полону, з тих нелюдських тортур і мук. Ми не зупинимося, доки всі наші люди не будуть вдома», – зазначив Тарас Грень.
Під час акції учасники розгорнули 170-метровий прапор України. Він складається із понад 5800 світлин військових, що перебувають у полоні або вважаються зниклими безвісти.
У Львові Відбулася Акція Нагадування Про Полонених Та Зниклих Безвісти Оборонців «Звільнити! Знайти! …
Нагадаємо, Львівська ОВА спільно з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, Уповноваженим ВРУ з прав людини, ТЦК СП, експертно-криміналістичними установами, Пенсійним фондом та ветеранськими організаціями майже щотижня організовує зустрічі з родинами оборонців, під час яких фахівці надають консультації, допомагають у вирішенні юридичних та соціальних питань.
8 жовтня 1888 року народився художник-бойчукіст Сергій Колос. “Красивий душею і зовні, товариський, сердечний, – згадував його товариш 1920-х років художник-кераміст Павло Іванченко, – Колос любив прояви краси в природі, в мистецтві, в людях”.
Сергій Колос. Київ, 1965-67 рр.
Сергій Колос народився 8 жовтня 1888 року в шляхетській українській родині статського радника Григорія Колоса, державного службовця земельного банку в Санкт – Петербурзі. Середню освіту здобув у морському кадетському корпусі, але на флот не пішов, а вступив до Лісового інституту. Однак через рік був виключений за неблагодійність і заарештований.
У 1910 році переїжджає в Галичину, де вступає на філософський факультет Львівського університету. Тут знайомиться з Михайлом Коцюбинським та Іваном Франком. Під впливом Івана Франка захоплюється культурою та побутом Гуцульщини, вирушає в мандрівку Карпатами – збирає фолькльор, замальовує костюми. Це й вплинуло на рішення стати художником.
1911 року Сергій Колос розпочинає навчання в Інституті красних мистецтв у Неаполі, пізніше студіює в Академії Мистецтв у Мюнхені. Отримавши ґрунтовну мистецьку освіту в майстерні професора Антона Ашбе, в якого свого часу навчалися художники експериментатори авангардного малярства Василь Кандинський, Олександр Мурашко та Іван Труш, 1914 року Колос повертається в Україну.
Сергій Колос. Криворівня, 1910 рік
Під час Першої світової війни його навички як художника трохи призабулися – і стає він братом милосердя в російському військовому санітарному поїзді. Пізніше Сергій Колос почав займатися політичною та державницькою діяльністю – 1917 року його обирають членом Президії Всеукраїнського національного конгресу, а відтак членом Центральної Ради. На жаль, подолати денікінців, “совєтів” і біло-поляків у війні та здобути перемогу у національно-визвольній борні прихильникам Української Народної Республіки не судилось.
У 1918 році, тридцятилітній, він знову стає студентом – тепер Української Академії Мистецтва. Спочатку в майстерні Василя Кричевського, а згодом – у Михайла Бойчука. Бере участь у колективному створенні фресок у Луцьких казармах, оформленні будівлі Київської опери до Першого з’їзду Рад, ілюструє книжку “Український народний танок” у видавництві “Час”. До цього часу відносяться станкові твори художника – “Дівчина, яка розчісує косу”, “Портрет Івана Падалки”, “Художник”.
Сергій Колос “Дівчина розчісує косу”, 1928 рік
Після завершення навчання першого випуску Академії, з 1922 року Сергій Колос викладає малюнок, живопис та композицію на підготовчих курсах при Академії. Як згадує сестра художника Костянтина Піскорського Єлизавета, котра навчалася на цих курсах: “тоді я вперше зіткнулась з “бойчукізмом”, в дусі якого викладав С.Колос”. Він практикує також у київських текстильних майстернях та в ткацько-килимарській артілі с. Дігтярі на Чернігівщині. У 1925 р. Сергій Колос очолив текстильне відділення живописного факультету КХІ, виїжджав у відрядження до Ташкенту з “науковою метою для студіювання художньо-текстильної промисловості”. Цього ж року став членом АРМУ й активно зайнявся творчо-виставковою діяльністю.
Сергій Колос. Портрет Івана Падалки. 1919 рік
1929 року художник отримав звання професора, а в творчому доробку вже значилися такі роботи: килими “Птах і собачка”, “Ой летіла зозуленька” (1923), “Володимир Ленін” (1924), “Карл Маркс” (1926). Ці роботи були відзначені на Першій Всеукраїнській виставці АРМУ в Харкові й Києві та на Виставці мистецтва народів СРСР до 10-ліття Жовтневої революції у Москві. Новаторсько-експериментальні пошуки Сергія Колоса, що являли собою зразки гармонійного поєднання кольорів, орнаментально-площинного трактування рослинних, тваринних та архітектурних мотивів, заклали перші паростки розвитку тематичного килима 1920-1930-х років.
Сергій Колос “Собака і птах”, 1923 рік
Однак, коли 1930 року з посади ректора КХІ було усунуто Івана Врону, а сам навчальний заклад перейменовано на Інститут пролетарської культури, Сергій Колос вирішив виїхати з України. Разом з дружиною, своєю колишньою студенткою-текстильницею, Галиною Гізлер та маленькою донечкою Ганною, переїжджає до Узбекистану. Там вони разом викладають в Маргеланському шовкоткацькому технікумі та в Ташкентському текстильному інституті (1931–1936).
Але про бойчукістів не забувають, і художника викликають з Середньої Азії в Росію. У 1936-1941 роках Сергій Колос – доцент Ленінградського текстильного інституту, як визнаний фахівець з проблем художнього текстилю виступає з лекціями в Академії Мистецтв СРСР.
Сергій Колос “Гра в шашки”, 1924 рік
Цікава деталь, про яку розповіла донька художника Ганна Колос: “Двадцять дев’ятого серпня (1941 року) батька викликали на площу Урицького (де тоді містилось НКВС), поставили в паспорті штамп “виписаний” і запропонували виїхати з міста. Другого вересня ми провели його на вокзал, де формувався ешелон таких же від’їжджаючих, до Ладозького озера – це був єдиний шлях на Велику землю. Кілька чоловік, серед них і батько, побоялись сідати на баржу, вирішили йти пішки вздовж берега. Коли вони добрались до призначеного місця, виявилось, що баржа потонула. Жоден з її пасажирів не врятувався…”.
А дружина Галина разом з донькою залишились у блокадному Ленінграді, щоб вижити, працювала санітаркою в госпіталі й була нагороджена медаллю “За оборону Ленінграду”.
Перебувши війну на Уралі, Сергій Колос зустрічається з родиною в Києві у 1946 році. Працюючи старшим науковим співробітником Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії, художнім керівником Київського училища прикладного мистецтва, мистець-дослідник “багато писав про монументальне мистецтво, килимарство, народні промисли, національний одяг, художній текстиль”. Він співавтор підручника “Декоративні тканини”, автор академічних альбомів-монографій “Вбрання” та “Тканини і вишивка” з серії “Українське народне мистецтво” (1960-1961).
Сергій Колос “В кафе”, 1922 рік
У лекціях перед студентами, численних мистецтвознавчих статтях (опублікованих в альбомах, наукових збірках та спеціальних журналах, а також рукописних, що дбайливо зберігаються в архіві родини художника) він обстоював традиції національного мистецтва, “боровся проти його спрощення та вульгаризації”.
У часи “хрущовської відлиги”, в 1962 році у Києві було організовано Клуб творчої молоді “Сучасник”, головою якого обрали Леся Танюка. 22 червня того самого року започатковано діяльність секції образотворчого мистецтва, основу якої склали Віктор Зарецький, Алла Горська, Галина Севрук, Любов Панченко, Веніамін Кушнір, Валентин Задорожний, Галина Зубченко та інші. Одним із програмних положень секції стало відродження перерваних традицій українського мистецтва 1920-1930-х років, зокрема творчості репресованих бойчукістів.
Серед постійних лекторів Клубу, які відчайдушно боролися за реабілітацію бойчукістів, були Іван Врона та Сергій Колос. Та невдовзі – “на крижаному перевалі від “хрущовської відлиги” до “брежнєвського застою” – Клуб зазнав офіційних утисків. Серед тих, хто потрапив в опалу, був і Сергій Колос – його усунуто від педагогічної, наукової, публіцистичної та лекторської діяльності. Залишилася творчість і вузьке коло друзів. А ще боксер Рута, з якою вісімдесятилітній художник “відводив душу” на лавчині дачного будиночка на Русанівських садах за Дніпром.
Мистець і надалі підтримував контакти з уцілілими однодумцями у Києві – Онуфрієм Бізюковим, Василем Нагаєм, Іваном Вроною, Петром Костирком; листувався з Оксаною Павленко, Антоніною Івановою, Охрімом Кравченком. В листі до станнього у квітні 1969 року Сергій Колос із сумом писав: “…Вже відкрилась наша монументальна виставка….З експонатів 20-х років викидали речі, як хотіли. З музею теж мало що взяли, мовляв це не картони для монументального живопису. Про Михайла (Бойчука) згадувати не полагається. Навіть збільшених до 1 метра фото з розпису Луцьких касарень та оформлення Оперного театру до 1-з’їзду РАД не вказано, що то робила бригада під керівництвом Михайла (Бойчука). Якимсь чудом до експозиції потрапив мій килим Карл Маркс (1926 рік) та “Дружба народів” (1967 рік)”.
Антоніна Іванова, Сергій Колос, Оксана Павленко. Москва, 1960-ті рр.
Боляче було дивитися на людську підлість, серце мистця не сприйняло поновлення репресій проти українства.У зимовий вечір 20 грудня 1969 року Сергія Колоса не стало.
“Красивий душею і зовні, товариський, сердечний, – згадував товариш 20-х років художник-кераміст Павло Іванченко, – Колос любив прояви краси в природі, в мистецтві, в людях”.
Пам’ятки писемності та друку є свідками історії країни, родини, кожної сім’ї. Намагання зберегти документи та сімейні реліквії, передати нащадкам в цілості свідчення минувшини є благородним і потрібним. Проте, окрім бажання зберегти, потрібні знання правил, заходів і засобів, які допоможуть здійснити задумане.
Своїми знаннями з царини збереження, консервації та реставрації документів, книг, поділиться з вами досвідчений фахівець. (старший викладач Національного університету “Львівська політехніка”) Леся Дзендзелюк.
Подія організована під патронатом Львівської обласної ради та Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА і у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею, Кафедри графіки та мистецтва книги Національного університету “Львівська політехніка” та Львівського палацу Мистецтв.
29 листопада у Львівській національній філармонії відбудеться особливий мистецький вечір – «Легендарна поезія нескорених сердець», де слово, музика і світло свічок зіллються в єдину мелодію українського духу. Початок події о 18:00, зазначають організатори.
У камерній атмосфері залу прозвучить поезія Тараса Шевченка, Лесі Українки, Василя Стуса, Василя Симоненка та інших митців, чиї твори стали символами любові до України, боротьби за правду й внутрішньої свободи.
На сцені – відомі майстри художнього слова: Анатолій Паламаренко, Олексій Суханов, Олег Батог, Кіра Касинець, Олександр Папуша, Віра Марокішка, Ілона Верхівська-Єльтек, Петро Радейко, Ксенія Ніколаєва.
Музичний супровід забезпечать Юлія Божик (фортепіано) та Академічний інструментальний ансамбль солістів «Високий Замок», які створять особливу емоційну палітру вечора.
«Це буде вечір, у якому поезія оживатиме у серцях слухачів, нагадуючи, що українське слово – сильне, ніжне й нескорене. Ми хочемо, щоб кожен гість цього вечора відчув, наскільки глибокою є краса нашої культури, її любов і мужність», – зазначають організатори події.
Сегмент компактних SUV перенасичений, але не всі здатні тримати рівновагу між дизайном, комфортом і технологіями. Новий Hyundai Tucson 2024 саме про це — авто, яке не кричить про себе, а переконує деталями, зручністю і продуманістю кожного рішення. Для тих, хто хоче розібратися, чим модель відрізняється від попередників, варто переглянути офіційні особливості hyundai tucson.
Дизайн: менше ефектів, більше характеру
Tucson 2024 виглядає зріло. Без надмірних ліній, з гармонійними пропорціями і чіткими акцентами. Фірмові денні вогні “вписані” в решітку радіатора, тож автомобіль має впізнаваний образ навіть без увімкнених фар. Корма — чиста, з горизонтальною світловою смугою і прихованим склоочисником.
Салон — антипод метушні. Лаконічна панель, зрозуміле розміщення органів керування, матеріали без візуальних “провалів”. Все виглядає зібрано й доречно: жодних контрастів між дорогим верхом і дешевим низом.
Двигуни: кожен знайде свій баланс
Hyundai пропонує кілька варіантів — бензинові, дизельні та гібридні модифікації. І справа не лише у виборі палива, а у філософії керування.
Бензиновий двигун — універсальний варіант: тихий, передбачуваний, економічний.
Гібрид — найкраще поєднання міського комфорту й траси. Електродвигун додає тяги на низьких обертах, ДВЗ працює лише тоді, коли потрібно.
Plug-in версія підійде тим, хто щодня їздить містом і має доступ до зарядки. Майже електромобіль у будні, повноцінний SUV на вихідних.
Керованість не спортивна — і це плюс. Руль точний, але без штучного опору; підвіска відчувається зібраною, поглинає ями без надмірної м’якості.
Комфорт: простір і тиша
Другий ряд — не лавка, а повноцінне сидіння з регульованим нахилом спинки. Місця достатньо навіть для високих пасажирів. Багажник прямокутний, без зайвих виступів — легко вміщує валізи або дитячий візок.
В салоні тихо: шумоізоляція працює, а підвіска не “передає” кожен стиск асфальту. Панорамний дах додає відчуття повітря, але має щільну шторку — сонце не перегріває салон.
Технології, які не заважають
Тут усе по суті: сенсорний екран швидкий, меню логічне, клімат окремо, без глибоких підменю. Фізичні повзунки залишилися — це рідкість і велика перевага. Підтримка смартфонів стабільна, Bluetooth не “відвалюється”, камера кругового огляду чітка навіть у темряві.
Віртуальна панель приладів читається з першого погляду, без надмірної анімації. Помічники працюють м’яко: утримання в смузі — без “гойдалок”, адаптивний круїз тримає дистанцію природно.
Реальна економія, не з брошури
Головна перевага Tucson — стабільна витрата. Бензинова версія дає прогнозовані 7–8 л у змішаному циклі, гібрид тримається близько 5. Plug-in здатен їхати майже повністю на електротязі, якщо заряджати регулярно.
Безпека без пафосу
Кузов має жорстку структуру, подушки безпеки закривають не лише перед, а й боки, є система запобігання наїзду при повороті. Фари освітлюють дорогу рівно, без “сліпих плям”, а кріплення ISOFIX зручно розташовані.
Експлуатація: те, про що зазвичай мовчать
Інтервали ТО не знущальні, деталі у відкритому доступі, а страховка не “кусається”. Гібридні компоненти мають розширену гарантію, шини — поширені розміри, сервісна мережа вже давно не проблема.
Підсумок
Hyundai Tucson 2024 — це не спроба здивувати. Це автомобіль, який просто робить свою роботу: зручно, тихо, економно і з відчуттям турботи про водія. Не спортивний, не показний — дорослий. Такий, що не розчаровує на третій день після покупки.
Hyundai знайшов формулу, де емоції не заважають розуму, а технології служать людині, а не навпаки. І саме тому Tucson залишається одним із найзваженіших SUV у своєму класі.
Викладачі та студенти Наукових курсів українознавства у Львові (організованих ТПУНЛШ), 5 липня 1904 р. Зліва направо: перший ряд (сидять): М. Дверницька, В. Чикаленківна, А. Трушева, І. Труш; другий ряд (сидять): П. Рябков, Т. Ревакович, І. Брик, М. Ганкевич, Хв. Вовк, М. Грушевський, І. Франко, М. Грушевська, Вол. Гнатюк; третій ряд (стоять): Вол. Дорошенко, М. Підлісецька (Мудракова), Г. Чикаленківна, К. Голицинська, О. Андрієвська, М. Липа, І. Липа, Ф. Шолудько, В. Панейко, Л. Сміщук, Л. Гарматій; четвертий ряд (стоять): Вол. Лаврівський, Е. Голицинський, Юл. Бачинський, М. Крушельницька (Дроздовська), Дм. Дорошенко, Я. Грушкевич, Л. Чикаленко, Мих. Грушкевич, Ст. Дольницький, А. Хомик, М. Росткович; п'ятий ряд (стоять): Юл. Ситник, Ол. Скоропис, Дм. Розов, Д. Старосольська (Шухевичівна), Вол. Загайкевич, Т. Єрми (п-ні Боднарова), Мих. Мочульський.
У календарі української культури дата 13 листопада 1875 року позначена народженням людини, чия діяльність поєднала строгу логіку юриспруденції з тонкою інтуїцією літературного критика — Михайла Михайловича Мочульського [1.1, 1.3]. У невеличкому містечку Миколаїв на Львівщині народився майбутній дійсний член Наукового Товариства імені Шевченка (НТШ), чиї праці досі є дороговказом у вивченні творчості Івана Франка та українського літературного процесу кінця XIX – початку XX століть.
Шлях Від Права до Критики і НТШ
Початковий вибір шляху був складним. Після іспиту зрілості юний Михайло записався до Львівського університету [1.1] на медичний факультет, але, зіткнувшись із фінансовими труднощами, був змушений перевестися на більш практичний — правничий факультет, який успішно закінчив у 1898 році [1.1, 1.2]. Проте любов до слова, літератури та історії перемогла: він паралельно відвідував лекції Михайла Грушевського та Філарета Колесси [1.2].
Михайло Мочульський
Саме в середовищі львівської інтелігенції розквітнув його талант організатора і вченого. У 1904–1913 роках [1.3] Мочульський був членом управи НТШ [1.1], однієї з найважливіших українських наукових інституцій того часу. Його активна позиція сприяла консолідації наукового життя, а особисті зв’язки з Володимиром Гнатюком та Іваном Франком [1.2] поглибили його роботу в літературознавстві.
Цікавий факт [3.1]: Мочульський брав активну участь у роботі Українсько-руської видавничої спілки і навіть був її директором. Ця Спілка зіграла ключову роль у виданні українських класиків та популяризації їхньої творчості на межі століть [3.1, 1.2].
“З останніх десятиліть життя Франка”: Головна Праця Критика
Центральне місце у спадщині Мочульського посідає франкознавство. Він став одним із найпроникливіших біографів та аналітиків творчості Каменяра. Найвищою точкою його дослідницької роботи вважається праця, відома як “З останніх десятиліть життя Франка” [2.2].
Цікавий факт [2.1]: Саме Мочульський у своїх дослідженнях проаналізував ранні ознаки важкої недуги Івана Франка, яку він назвав “духовною катастрофою”. Критик цитував Франкові рядки, сповнені туги та передчуття кінця, задовго до розквіту хвороби 1908 року: “Йому було так гірко взимі 1902 р., що йому здавалося, що вже наближається скорий кінець його життю або божевілля” [2.1, с. 23]. Ця здатність до глибокого психологічного аналізу, що виходить за межі формального літературознавства, робить його праці неоціненними.
Михайло Мочульський з дружиною Ольгою. 1930-ті рр.
Мочульський також вивчав творчість Тараса Шевченка, Івана Манжури, а також був піонером у дослідженні поетів так званої “української школи” в польській літературі (Северин Гощинський, Йосиф Богдан Залеський, Антоній Мальчевський) [1.1], що підкреслює його широкий науковий кругозір.
Цікавий факт [4.1]: Досліджуючи польську “українську школу”, Мочульський зосередився на з’ясуванні того, як саме українські народні мотиви та фольклор вплинули на польських романтиків, які писали про українські землі. Він не просто констатував, а систематизував цей культурний діалог [4.1].
Строгий юрист і нотаріус (працював у Городку, Тернополі, Гримайлові [1.1] з 1920 року до грудня 1931 року [1.1]) відіграв важливу роль у становленні української державності. У 1918 році Михайло Мочульський був призначений до складу делегації Української Народної Республіки (УНР) на мирних переговорах у Бересті [1.1, 2.3]. На переговорах він виконував обов’язки перекладача та нотаря для засвідчення достовірності підписів контрагентів [1.1].
Після цього, у квітні 1917 року, за активного сприяння Михайла Грушевського, Мочульський переїхав до Києва [1.2]. Тут він працював редактором оновленого “Літературно-наукового вісника” (ЛНВ) і брав участь у виданні чотирьох томів журналу “Україна” [1.2].
Підпис та печатка нотаріуса Мохульського поруч із печаткою католицької парафії Гжималова (священик Олександр Валента)
Цікавий факт [2.3]: Як перекладач, Михайло Мочульський зробив вагомий внесок у популяризацію української літератури за кордоном, переклавши твори Василя Стефаника польською мовою. Його переклад збірки “Кленові листки” вийшов друком у 1904 році [1.1, 2.3].
Цікавий факт [1.2]: Мочульський був не лише критиком, але й упорядником поезій свого сучасника Олександра Козловського. Він зібрав його твори та написав до них біографічно-літературний нарис, а сама збірка “Мірти й кипариси” вийшла зі вступною статтею Івана Франка [1.2]. Це підтверджує його високий авторитет у літературних колах.
Помер Михайло Мочульський у 1940 році в місті Станіслав (нині Івано-Франківськ) [1.3], залишивши по собі спадщину, що є мостом між літературознавством і юриспруденцією, між організаційною діяльністю в НТШ та високими дипломатичними місіями. Він був прикладом інтелігента, який служив нації і словом, і ділом.
Аристарх БАНДРУК
Список Використаних Джерел
“Мочульський Михайло Михайлович”. Енциклопедія Сучасної України. URL: https://esu.com.ua/article-68822 (Інформація про місце народження, дати життя, членство в НТШ, юриспруденцію, роботу нотаріусом, дослідження польської школи). [1.1], [1.3]
Лазарович Н. В. “Михайло Мочульський: повернення із забуття”. Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Філологія. 2018. Вип. 2 (38). С. 178–190. URL: https://www.inst-ukr.lviv.ua/files/paradygma/178-190-on.pdf (Детальна біографія, інформація про навчання на медичному, роботу в ЛНВ, зв’язки з Грушевським, упорядкування “Мірти й кипариси”, членство в НТШ). [1.2]
Ісаєв Л. Г. “До питання про «духовну катастрофу» Івана Франка”. Збірник наукових праць. Серія: Філологія. 2019. Вип. 18. С. 20–28. (Аналіз праць Мочульського про Івана Франка, цитування Мочульського про “духовну катастрофу” Франка). [2.1], с. 23.
“Михайло Мочульський”. Збруч. 14 лютого 2012 р. URL: https://zbruc.eu/node/62280 (Згадка про обставини смерті). [1.4]
“Мочульський Михайло Михайлович. Біографія”. УкрЛіб. Бібліотека української літератури. URL: https://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?tid=29006 (Інформація про переклад “Кленових листків” Стефаника, участь у Берестейській делегації УНР). [2.3]
“Мочульський Михайло Михайлович”. Наукові записки Львівського університету. Серія: Історичні науки. 2019. Вип. 10. С. 156–170. (Деталізація діяльності в Українсько-руській видавничій спілці). [3.1]
Ковальська В. І. “Спадщина Михайла Мочульського у контексті франкознавства”. Вісник Львівського національного університету. Серія: Філологія. 2021. Вип. 23. С. 98–105. (Уточнення про систематизацію впливу українського фольклору на польську “українську школу”). [4.1]
17 листопада у Львівській національній філармонії ім. Мирослава Скорика відбудеться концерт THE SOUND OF HOLLYWOOD – вечір найкращих саундтреків світового кіно у виконанні Алекса Піана. Початок о 19:00.
Під час програми «Музика Голлівуду, що звучить серцем» прозвучать шедеври з найвідоміших фільмів і серіалів: «Титанік», «Інтерстеллар», «Гра престолів», «Пірати Карибського моря», «Ла-Ла Ленд», «Гладіатор», «Матриця» та багато інших культових стрічок.
Alex Pian – піаніст, композитор і лауреат міжнародних конкурсів, знаний за своїми концертними проєктами, у яких поєднує віртуозну гру з кінематографічними аранжуваннями. Його виступи – це емоційна подорож у світ великих кіноісторій, де кожен звук відлунює кадром, а кожен акорд – почуттям.
Спеціальним гостем концерту стане військовослужбовець і скрипаль Мойсей Бондаренко, учасник міжнародних фестивалів і симфонічних проєктів. Його участь додасть події особливої глибини та живої енергії.
«Музика кіно – це мова емоцій, яка зрозуміла кожному. У цій програмі ми прагнемо подарувати слухачам натхнення, світло і відчуття внутрішньої сили», – зазначає Alex Pian.
Гості концерту зможуть насолодитися не лише живим виконанням, а й атмосферою свята: на всіх чекатиме ігристе та солодкий подарунок.
У суботу, 22 листопада 2025 року, Готельно-відпочинковий комплекс «Вежа Ведмежа» (Львівська область, с. Волосянка, вул. Опришків, 1) стане локацією для проведення масштабного етнопатріотичного проєкту «Єдність традицій – гідність українства». Подія розпочнеться о 12:00 та приурочена до знакових національних дат – Дня Гідності та Свободи, а також Дня пам’яті жертв голодоморів в Україні.
Кульмінацією проєкту «Єдність традицій – гідність українства» стане встановлення рекорду України з приготування найбільшого об’єму засипаної капусти — страви, визнаної елементом нематеріальної культурної спадщини. Соціально-благодійна складова проєкту має на меті зібрати пожертви для підтримки Сил Оборони України. Вся приготована рекордна страва матиме важливе соціальне призначення і буде розподілена між військовослужбовцями на фронті, внутрішньо переміщеними особами (ВПО), мешканцями соціальних установ, а також стане благодійним частуванням для гостей заходу.
Проєкт «Єдність традицій – гідність українства» є містком між поколіннями, що має на меті формування потужної громадянської позиції засобами етнокультури через єднання Гідності, Свободи та національної пам’яті. Організатори, серед яких Сектор Культурної спадщини Стрийської РДА, ГО «Справа Ветерана», Німецький центр протезування «рROSTHETICS.PRO” та Готельно-відпочинковий комплекс «Вежа Ведмежа», обрали традицію приготування засипаної капусти як символ неперервності української сили, духу та любові до Батьківщини. У такий спосіб єднається пам’ять про жертв Голодоморів та вдячність Героям, які сьогодні виборюють незалежність.
Хоча організатори не надали конкретної цитати, ідея проєкту перегукується зі словами відомого українського поета Василя Симоненка: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!». Цей меседж підкреслює незламну пам’ять, спільність і волю українського народу, який навіть у найтрагічніші дні (як от пам’ять про Голодомор) знаходить сили для боротьби, єднання і підтримки життя, що символізує гімн життю, який перемагає.
Проєкт «Єдність традицій – гідність українства» — це одноденна знакова подія, що триватиме в суботу, 22 листопада 2025 року. Її важливість полягає у єднанні етнокультурної спадщини з національною пам’яттю та дієвою соціально-благодійною підтримкою Сил Оборони України. Організатори зазначають: «Світло свічі родової пам’яті — це символ єдності поколінь, вічності життя та незгасної любові. Це гімн життю, що перемагає».
Сьогодні хочемо познайомити читачів Фотографій Старого Львова із публікацією про вітражі Петра Холодного в Успенській церкві Львова, що була надрукована у газеті “Діло” (№256 від 12.11.1936). Правопис тексту, традиційно, залишаємо оригінальним.
Вітраж роботи Петра Холодного – Матір Божа – Покрова. Успенська церква, Львів.
Нова прикраса Успенської Церкви у Львові.
Парохіяни, приналежні до церкви Св. Успенія при вул. Руській, мають нову, радісну несподіванку. Ця церква збагатилась трьома новими вітражами по правому боці, які є продовженням пляну, початого парохом цієї церкви о. Д. Лопатинським. Петро Холодний, якого парох притягнув до цієї праці, зробив проєкт на 6 вітражів. Праця над кожним вітражем дуже довга і вимагає великих коштів; вітражі приготовляє єдина цього роду в Польщі краківська фірма, що робить такі вітражі для краківських костелів. Вітражеві образи складаються із кусків шкла природного коліру, немальованих, а приладжуваних довгим хемічним процесом.
Вітраж роботи Петра Холодного – Святі Антоній і Феодосій Печерські і Літописець Нестор. Успенська церква, Львів.
П. Холодний умираючи, залишив три проєкти для церкви Св. Успенія ще невиконані. Перші три за життя артиста фундували три наші установи: «Дністер, «Земельний Банк» і «Центробанк». Дальші свіжо поміщені у церкві, фундували «Наук. Т-во ім. Шевченка» та «Народня Торговля», на останній пішли жертви складені ріжними громадянами з нагоди ювилею о. Д. Лопатинського.
Вітраж роботи Петра Холодного – Святі Володимир і Ольга, Борис і Гліб. Успенська церква, Львів.
Всі вітражі в Успенській церкві подумані як одноцільний цикль. Є це загальний поклін – від святих та янголів, почерез наших найчільніших представників народу – Богородиці. На першому з трьох нових вітражів бачимо Теодозія та Антонія Печерського, між якими стоїть Нестор Літописець, а ззаду галицькі князі Роман і Данило. Другий образ із Володимиром Великим та св. Ольгою, за якими стоять св. Борис і Гліб, третій із львівським міщанином Корняктом, фундатором Успенської вежі; за ним бачимо наших гетьманів та Гальшку Острожську.
Вітраж роботи Петра Холодного – Петро Конашевич-Сагайдачний, інші гетьмани, міщанин Корнякт, жіноцтво та козаки. Успенська церква, Львів.
Кожний, хто давно не був в Успенській церкві, а ввійде тепер до неї, здивується, яка вона стала ясна, яким новим настроєм надихана на темній вулиці. Нові вітражі мають не тільки чималу мистецьку вартість. Уже деякі чужинці, знавці, що мали нагоду їх оглядати, подивляли великий мистецький хист П. Холодного, що міг вийти так легко з такого важкого завдання. Вся композиція цих вітражів та їх кольори незвичайно гармонійно достроєні до всієї церкви, що аж тепер звертає увагу відвідувача своєю архітектурою та висотою. Чужинці, що вряди-годи відвідують Львів та оглядають найцікавіші зразки міської культури та мистецтва побуваючи в Успенській церкві напевно зупинять свій зір із радісним зворушенням на її вітражах.
Ще два вільні вікна невкриті вітражами по лівій стороні, чекають на своїх фундаторів.
У середу, 19 листопада 2025 року, о 16:00 у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (головна будівля, проспект Свободи, 20, Львів, Україна) відбудеться урочисте відкриття ретроспективної виставки «Ікона», присвяченої 30-літтю кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв.
Експозиція «Ікона» відображає тридцятирічний шлях становлення кафедри, що об’єднала твори митців різних поколінь – від перших випускників 1995 року до сьогоднішніх студентів. Серед представлених робіт – ікони в традиційній іконографії, а також авторські інтерпретації біблійних сюжетів, виконані у різних техніках, зокрема жовткової темпери на дошці, енкаустики та акрилового живопису. Особливе місце займають твори, що відображають новітню історію України, як-от «Небесна сотня» Богдана Новицького та «Ангели Майдану» колективу авторів. З часу заснування у 1995 році, кафедру 25 років очолював її ідейний натхненник Роман Василик.
Кафедра сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв була заснована у 1995 році за ініціативи Романа Василика, який сформував навчальний процес та очолював її протягом чверті століття. Створення кафедри стало знаковою подією для українського мистецтва, адже вона стала потужним осередком для розвитку сучасного українського сакрального мистецтва, чутливого до духовних і суспільних викликів часу. Сьогодні на кафедрі викладають провідні українські митці, серед яких Костянтин Маркович, Роман Кислий, Любов Яцків та інші, продовжуючи традицію високого мистецького рівня.
«Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького, чиє зібрання налічує понад 4 000 творів іконопису XIV–XVIII століть, є ідеальною платформою для демонстрації наступності традицій. Виставка «Ікона» засвідчує, що українське сакральне мистецтво не лише зберігає спадщину, але й активно розвивається, відображаючи сучасні події. Це мистецтво – своєрідний духовний літопис нації», – зазначає один із представників музейної спільноти.
Ретроспективну виставку «Ікона» можна оглянути в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) з 19 листопада і до 7 грудня 2025 року включно. Музей працює щоденно, крім понеділка, з 10:00 до 18:00 (каса до 17:30).
У Львові відкрили виставку «Херсон: Не/вкрадене. Штудії та омажі»
До третьої річниці визволення Херсона з російської окупації у Zenyk Art Gallery презентували новий всеукраїнський виставковий проєкт «Херсон: Не/вкрадене. Штудії та омажі».
Перед відступом із міста у листопаді 2022 росіяни вивезли більшу частину колекції Херсонського художнього музею імені Олексія Шовкуненка, яка до того налічувала понад 14 тис. експонатів. Але працівники музею встигли її оцифрувати. На основі цих фото, митці, які долучилися до проєкту, створили власні інтерпретації викрадених робіт.
У Львові відкрили виставку «Херсон: Не/вкрадене. Штудії та омажі»
«Ворог може загарбати картини, зруйнувати будівлі, знищити пам’ятки, але він безсилий перед людьми, які люблять свою державу та своє місто, які пам’ятають, бережуть і творять. Саме вони щодня доводять: гідність й культура сильніші.
Дякую ініціаторці проєкту Олені Балабі, кураторці проєкту Розі Тапановій, Херсонському обласному художньому музею та його директорці Аліні Доценко – за те, що бережете культурне обличчя Херсона і показуєте його всій державі, команді Zenyk Art Gallery на чолі з Христиною Береговською, всім, хто підтримав цю подію своїм талантом. Це – справжня єдність регіонів», – зазначив очільник Львівщини Максим Козицький.
У Львові відкрили виставку «Херсон: Не/вкрадене. Штудії та омажі»
На виставці представили роботи Матвія Вайсберга (Київ), Олександра Животкова (Київ), Ахри Аджинджала (Київ), Ганни Гідори (Київ), Владислава Шерешевського (Київ), Андрія Левицького (Київ), Поліни Кузнецової (Харків – Київ), Олексія Белюсенка (Київ), Ігоря Божка (Одеса), Сергія Божка (Одеса), Олекси Манна (Київ – Ужгород), Ярини Кобилінської (Одеса), Олександра Щербаня (Київ), Володимира Труша (Київ), Ганни Криволап (Київ), Дениса Недолуженка (Одеса – Харків), Каті Лісової (Київ), Миколи Сологуба (Київ) та Володимир Семків (Львів) – митців, які продовжують творити в Україні.
У Львові відкрили виставку «Херсон: Не/вкрадене. Штудії та омажі»
«Я сьогодні побачила мій Херсон, наш Херсон, теплий, різний, такий, як він був, коли я навчалася, такий, як у день звільнення 3 роки тому.
Ми зараз задумуємося про те, як багато не знаємо про Україну, переосмислюємо культуру, вчимося цінувати те, що маємо. Та водночас творимо свою історію, свою культуру. Дякую цим митцям, які працювали над виставкою, які відчули Херсон і показали його таким», – підкреслила кураторка проєкту та генеральна директорка національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» Роза Тапанова.
У Львові відкрили виставку «Херсон: Не/вкрадене. Штудії та омажі»
Експозицію можна оглянути протягом двох місяців за адресою вул. Шота Руставелі, 7.
Нагадаємо, у галереї ZAG триває ще одна виставка – «Море: see beyond the sea». Команда галереї разом з Одеським національним художнім музеєм зібрала 110 творів 65 українських та європейських митців XIX-XXI століть та розділила їх на 9 тематичних блоків, що показують море у різних вимірах. На виставці, зокрема, представлені роботи Івана Айвазовського. Детальніше – за посиланням.
Стефан Попович Медицький – Зустріч Марії і Єлизавети на подвір’ї Дрогобицької Солеварні _ друга половина 17 ст._з іконостасу Воздвиженської церкви
Дрогобич, Львівщина. Це місто століть, де час, здається, уповільнює свій біг, а запах історії змішується з гіркувато-солоним ароматом. Саме тут, за адресою вул. Солоний Ставок, 27, стоїть підприємство, яке працює безперервно довше, ніж існують багато європейських держав. Мова йде про Дрогобицький солеварний завод, найстаріше діюче промислове підприємство України та одне з найстаріших у Східній Європі [1], історія якого сягає глибини століть.
Дрогобицький солевиварювальний завод, що працює й сьогодні, можна вважати найстарішим постійно діючим промисловим підприємством в Україні Фото: Лілія МИЦКО
Геологія: Підземний спадок стародавнього моря
Історія Дрогобицької солі почалася задовго до появи першої людини. Наукові дослідження Карпатського регіону свідчать, що близько 15 мільйонів років тому, у період міоцену, значна частина цих земель була дном давнього моря — Паратетісу [6]. З початком активного горотворення Карпат море відступило, залишивши по собі лагуни. У цих лагунах, під впливом інтенсивного випаровування, відбувалася кристалізація солі (галіту). З часом ці соляні пласти були перекриті осадовими породами, такими як пісок і глина. Саме ця геологічна структура є природним фільтром, що очищає підземні води і насичує їх солями, утворюючи унікальний природний розсіл – ропу [7].
Адміністративна будівля солеварні. Будівельники відновили її старовинний фасад Фото: Лілія МИЦКО
Ропу добувають із шахти глибиною близько 50 метрів [2]. Це не просто вода, а концентрований мінеральний розчин, який містить, крім хлориду натрію, цілий комплекс мікроелементів. Цей метод видобутку — з природних підземних джерел, а не шляхом видобутку кам’яної солі – є однією з ключових особливостей дрогобицького виробництва [5].
Дрогобицька солеварня безперервно діяла з XIV століття на одному і тому ж місці Фото: Лілія МИЦКО
Від королівських привілеїв до радянських п’ятирічок: 635 років історії
Перша достовірна письмова згадка про солевидобуток у Дрогобичі датується 1390 роком [1]. Саме тоді польський король Владислав II Ягайло згадує Дрогобицьку жупу (королівське соляне підприємство) у своїх документах. Ця дата стала офіційною точкою відліку історії заводу. Проте археологічні дані свідчать про те, що соляні джерела тут використовувалися значно раніше, імовірно, ще з часів Київської Русі та навіть античності, як про це свідчать сліди торгівлі сіллю на теренах України [3].
Сліди солевидобутку і торгівлі сіллю на теренах України сягають античної доби Фото: Лілія МИЦКО
Солеварня завжди була стратегічно важливим об’єктом. Вона перебувала у власності польських королів, а пізніше — австрійських цісарів. У XV-XVII століттях Дрогобич був одним із найважливіших центрів соляної торгівлі на шляху, що пов’язував Галичину з Центральною та Західною Європою. Вона забезпечувала соляними ресурсами значну частину Східної Європи, ставши економічним локомотивом міста [1].
Цікавий факт 1: Довгий час на територію Дрогобицької солеварні дозволяли в’їжджати лише на конях або возах. Це правило діяло до середини XX століття, оскільки соляні відкладення під територією могли бути пошкоджені важкою технікою [5, с. 45].
Для виварювання солі використовують спеціальні ванни, їх нагрівають дровами Фото: Лілія МИЦКО
Архітектура та технологія, що зупинили час
Дрогобицька солеварня — це не просто завод, це живий музей під відкритим небом. На її території збереглися унікальні зразки промислової архітектури, зокрема, дерев’яні будівлі, що датуються кінцем XIX — початком XX століття. Комплекс заводу, розташований за адресою вул. Солоний Ставок, 27, є пам’яткою індустріальної спадщини.
Сіль у Дрогобичі унікально чиста – має вигляд тонких кристалів Фото: Лілія МИЦКО
Виробництво “Дрогобицької солі” досі відбувається за стародавньою технологією виварювання.
Добування та відстоювання ропи: Після підйому із шахти, розсіл відстоюють у спеціальних дерев’яних чи бетонних басейнах (осадочних ємностях) для очищення від механічних домішок.
Виварювання: Очищену ропу переливають у величезні металеві ванни, які називають черенами (або панви) [7]. Ці черени нагрівають, використовуючи як паливо дрова, що є вкрай рідкісною практикою для сучасних промислових підприємств. Інтенсивне випаровування води призводить до кристалізації хлориду натрію.
Збір та сушіння: Сіль вичерпують із ванн, а потім висушують.
Природний розсіл відстоюють, щоб відділити мул Фото: Лілія МИЦКО
Сіль, отримана цим методом, унікально чиста, має вигляд тонких кристалів і не містить хімічних домішок, оскільки технологія є цілком екологічною [2]. Щомісяця підприємство виробляє понад 50 тонн цього “білого золота”.
Цікавий факт 2: Сіль із Дрогобича називалася “сіллю-сировицею” або “сіллю-виваркою” для її відмінності від кам’яної солі. Вона була дорожчою, але цінувалася за чистоту і м’який смак [3].
Сіль продають у Дрогобичі та всій Львівській області Фото: Лілія МИЦКО
Кінематографічний слід та майбутнє спадщини
Унікальний антураж солеварні не залишився поза увагою митців. На території заводу, що зберіг свій автентичний вигляд, знімали епізоди одного з наймасштабніших українських історичних фільмів — “Довбуш” режисера Олеся Саніна [8]. Це яскраво свідчить про цінність цього місця як історичної декорації.
Сьогодні працівники заводу мріють про збереження цього безцінного об’єкта. Це не лише виробниче підприємство, а й національна пам’ятка, що потребує уваги та збереження історичної технології. Дрогобицька солеварня за адресою вул. Солоний Ставок, 27 є живим свідком шести з половиною століть історії, що пропонує нам спробувати на смак час.
Аристарх БАНДРУК
Грушевський М. С. Історія України-Руси. Том IV. – Київ: Наукова думка, 1993. – С. 52-54. (Писемна згадка 1390 р.).
Галайчук А. Довга історія “Дрогобицької солі”. // Урядовий кур’єр. – 2021. – № 110. – С. 6. (Технологія, глибина шахти, екологічність).
Крип’якевич І. П. Історія України. – Львів: Світ, 1990. – С. 136-137. (Антична доба, торгівля сіллю, термін “сіль-виварка”).
Стельмах О. Соляні промисли Галичини XV-XVII ст. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2007. – С. 15. (Економічна роль Дрогобича).
Історія міст і сіл Української РСР: Львівська область. – Київ: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1968. – С. 45. (Статус найстарішої, цікавий факт про в’їзд).
Вєтров С. В. Геологія соляних родовищ Передкарпаття. – Київ: Наукова думка, 2012. – С. 110-112. (Геологічний вік, міоцен, Паратетіс).
Банах І. С. Технологія добування і виварювання солі в Дрогобичі. // Вісник Львівської комерційної академії. Серія: Економічні науки. – 2018. – Вип. 55. – С. 98. (Опис процесу, черени, паливо).
Офіційний сайт фільму “Довбуш”. Розділ “Локації”. [Електронний ресурс]. URL: https://dovbush.com.ua/locations (Згадка про зйомки на солеварні).
У четвер, 13 листопада 2025 року о 18.00, у Львівському Фотомузеї (Львівський палац мистецтв, вул. Коперника, 17) відбудеться презентація нової книги-перекрутки Василя Ґабора. Модератором літературної зустрічі виступить Тарас Пастух.
Подія представить одразу два нові видання письменника та літературознавця Василя Ґабора, що вийшли у львівському видавництві ЛА «Піраміда» у 2025 році. Це книги «Екзотичні сни моєї коханої про Венецію: нові і давні тексти» обсягом 136 сторінок та «У Львові затяжні дощі: принагідні записи 2021–2024 років» (Книга-перекрутка) обсягом 168 сторінок. Загальний орієнтовний обсяг двох видань становить 304 сторінки. Книга-щоденник є продовженням принагідних записів автора, охоплюючи період з 2021 по 2024 роки, тоді як попередні нотатки за 1977–2020 рр. вже вийшли у двох книгах «Мовчи, мовчи: тонкий слід» і «Сльози дощу».
Василь Ґабор – відомий український письменник, літературознавець і багаторічний головний редактор видавництва «Піраміда». Його творчість часто поєднує художню прозу з елементами есеїстики та принагідних записів, які сам автор називає своєю творчою лабораторією. Нове видання «Екзотичні сни моєї коханої про Венецію» включає візії про Івана Франка, Джеймса Джойса, а також експериментальну «Приватну абетку української літератури» прозаїків-вісімдесятників і нової ґенерації, написану на основі публікацій у «Кур’єрі Кривбасу» 1994–1997 рр.
Подія організована під патронатом Львівської обласної ради та Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА і у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу Мистецтв.
Українські активісти у Барселоні протестували проти виступу російського балету біля театру Лісео
У Барселоні тривають акції протесту проти виступів російських артистів. 9 та 10 листопада біля знаменитого Gran Teatre del Liceu українські активісти провели мирну акцію пам’яті, присвячену митцям, яких забрала російська агресія.
Під стінами театру вони розгорнули фотографії українських артистів, письменників та акторів, які загинули на фронті або були вбиті російськими окупантами. Мета акції — нагадати європейцям, що приймати артистів країни-агресора означає підтримувати культуру, яку Кремль перетворив на інструмент пропаганди, повідомляє українська громада Барселони, активісти.
Українські активісти у Барселоні протестували проти виступу російського балету біля театру Лісео
«Культура не може бути поза політикою, коли її використовують як зброю. Росія активно просуває через мистецтво образ “великої культури”, замовчуючи власні злочини», — наголосили організатори акції.
Попри мирний характер заходу, без інцидентів не обійшлося. За словами очевидців, двоє учасників акції зазнали фізичних нападів з боку відвідувачів, які прийшли на російський балет. Серед постраждалих — іспанець Карлос Гонсалес, відомий своєю активною позицією на підтримку України.
Українські активісти у Барселоні протестували проти виступу російського балету біля театру Лісео
Під час виступу він тримав у руках портрет українського актора Юрія Феліпенка, який загинув у червні цього року. У короткій промові Карлос звернувся до глядачів із закликом не закривати очі на війну: «Поки ці артисти танцюють на сцені, російська армія знищує українські міста. Барселона, яка називає себе гуманітарним містом, не повинна залишатися байдужою».
Раніше українська громада Барселони зверталася до керівництва театру з проханням скасувати виступ, проте у відповідь отримала звичну фразу: «російська культура поза політикою». Міська рада Барселони, Депутатська рада та Женералітет Каталонії проігнорували звернення активістів.
Українські активісти у Барселоні протестували проти виступу російського балету біля театру Лісео
Одна з учасниць акції, Анастасія, розповіла, що агресія пролунала не лише з боку проросійських глядачів, а й від окремих працівників театру: «На нас кричали, штовхали. Але найбільше вразила байдужість — одна зі співробітниць театру зневажливо посміхалась, дивлячись на українські прапори».
Під час самої вистави кільком українським активісткам вдалося потрапити до зали та розгорнути прапор України. Навіть там вони зіштовхнулися з агресивною реакцією частини публіки, що вкотре підтвердило, наскільки глибоко в Європі ще діє російська пропаганда.
Українські активісти у Барселоні протестували проти виступу російського балету біля театру Лісео
Сьогодні ввечері у театрі знову запланований виступ російських артистів, і українська громада Барселони має намір продовжити свої мирні пікети.
Активісти наголошують: такі акції — не про заборону мистецтва, а про відповідальність суспільства. Коли під виглядом «культури поза політикою» світ закриває очі на війну, це стає частиною мовчазної згоди з агресором.
Організаторами події виступили українська громада Барселони та ініціатива Campaign for Ukraine.
Коли б укласти рейтинг скромності з-поміж сучасних українських мистців, львівський живописець Петро Гарпаш (1951 р. н.) став би одним з його лідерів. І це при його загальновизнаному таланті, впізнаваності авторського малярського письма, унікальному відчуттю світла і кольору при конструюванню ліричних образів. Культивовані ним етичні вартості переважують над пересічними амбіціями, натомість інтегруються в саму природу його синкретичного мислення та естетичного світобачення в цілому.
Петро Гарпаш
Народився Петро Гарпаш на Закарпатті, у селі Імстичово Хустського району, що розкинулося на лівому березі ріки Боржава. Природнє середовище та багатий культурно-історичний ландшафт цього регіону стали психоемоційним бастіоном на ствердження його майбутніх творчих орієнтирів. Базову мистецьку освіту отримав в Ужгородському училищі прикладного мистецтва імені А. Ерделі (1971) та Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва (1982), після чого розпочав свої професійні практики як художник-монументаліст.
Петро Гарпаш. Давній мотив. 1992. Олія
Працюючи в інститутському науково-дослідному секторі, Петро Гарпаш у складі творчих колективів реалізував цілий ряд мозаїчних панно та розписів у громадських та культових спорудах західних областей України. Специфіка роботи для архітектурних об’єктів спонукала мистця до вироблення синтезованої пластичної мови, яка з часом стала частиною його авторської методології. Активною практикою станкового малярства він уже міг займатися від початку 2000-х років, коли подарував собі таке-сяке «благо», як статус «вільного художника».
Петро Гарпаш. Осінь. 2001. Олія.
Накопичення фахових навиків монументаліста справжньою «вибуховою силою» переорієнтувалися на творчі задачі Петра Гарпаша у жанрах фігуративу, портрету, натюрморту в численних комбінаціях ліричних тем і мотивів. Тріумф екзистенції позначився на структурно-образній програмі картин, на тонкощах авторського трактування пластики, фактури і, найперше, кольору. Світлоносність живописної палітри стала одним з естетичних ідентифікаторів мистця.
Петро Гарпаш. Образ. 2001. Олія.
Водночас з цією домінантою йому вдавалося виходити на нові рівні технічного репертуару, градіюючи колірні відтінки і досягаючи ще більшої глибини розкриття свого емоційного ландшафту. При цьому робота над мозаїчними працями залишила відчутний слід у його композиційному мисленні. Деякі ліричні образи, які мали дотичність до авторської родинної біографії, інтегрувалися в структуру станкових полотен художника вже у пізніших, модифікованих пластично-образних версіях.
Петро Гарпаш. Натюрморт. 2005. Олія.
Тематично-смислова конфігурація творчості Петра Гарпаша вбирає у себе кілька пошукових ліній ще від самого початку 1990-х років, коли ним була закладена пластична манера трактування не лише образу людини, але й усього наповнення композиційного простору картин. З домінуванням ліричної настанови до життя автор наснажувався формами, світлом і кольором як «колекцією» бліц-алюзій безперервного життєвого стріму, в якому контури перехоплених вражень розчинялися в метафоричному безмежжі. Уже такі ранні твори, як «День», «Давній мотив», «Пейзаж» (1992), «Липень» (1994), «Ранок», «Груші» (1996) та інші позначили ключові творчо-методологічні установки художника, який синтезованою пластичною формою вибудовував власну поетичну реальність.
Петро Гарпаш. Блакитна хризантема. 2006. Олія.
На цій стадії формування авторського формалістичного «ключа» Петро Гарпаш постійно уточнював свої професійні задачі, зберігаючи зв’язок з натурою – людиною, природою та предметним антуражем. Стилізація безпосередніх вражень від побаченого відбувалася за участі внутрішніх (підсвідомих) порухів – силового поля екзистенції. На цій стадії художник виробляв критерії дисципліни конструктивного мислення.
Петро Гарпаш. Тривога. 2007. Олія.
Кожен з мотивів – найчастіше з проникливими жіночими образами – набував певної магічності. Генетично його структурно-образна мова виростала зі символізму кінця XIX століття з властивим для нього культом «чистої меланхолії» або гіперболізації, натомість Петро Гарпаш збагатив цю класичну парадигму індивідуальними чуттєвими інтонаціями, особливим чаром духовного (метафізичного) світла.
Петро Гарпаш. Подорож. 2008. Олія.
Саме ця властивість малярської мови і стала принадою численних картин мистця 2000-х років, зокрема таких, як «Щось шепоче», «З птахом» (2000), «Натюрморт» (2005), «Блакитна хризантема», «Струмок» (2006), «Тривога», «Циганка», «Мінлива реальність», «Ніч», «Червона чарка» (2007), «Подорож», «Форелі» (2008) та ін.
Петро Гарпаш. Соняшники. 2006. Олія
У 2010-2020-х роках морфологія образності Петра Гарпаша набула нових рис завдячуючи його активній участі у живописних пленерах. Чергове зближення з природою, відкритим простором та мальовничими ландшафтами Карпатських гір, перебування в здруженій атмосфері колег на базі Галереї «Максим» подружжя Дмитра та Оксани Ареф’євих у гірському селищі Славсько, сприяли збагаченню його мови як барвами, повітряністю, так і духовною субстанцією.
Петро Гарпаш. Ніч. 2007. Олія.
При вирішенні пленерних задач символічна фабула поступилася живим емоційним враженням, оперативним рефлексіям на різні стани природи. Вводячи пейзажні деталі, квіткові мотиви в структуру композицій, Петро Гарпаш розширив формально-образну платформу творчості та поглибив сугестивну природу свого живописного письма. Про це, зокрема, свідчать такі його твори, як «Літо», «Метелик», «Весняна ейфорія» (2011), «Славські вершини» (2012), «Ранок на Боржаві» (2013), «Карпатська хатинка» (2014), «Під горою», «Подих літа», «Іриси», «Збирала квіти», «Натюрморт» (2015) та ін.
Петро Гарпаш. Подих літа. 2015. Олія.
Скріплені теплом серця, позначені темпераментом і віртуозністю в організації малярського середовища, картини Петра Гарпаша так і просяться виходити поза межами творчої робітні і збагачувати простір життя сучасної людини позитивними емоціями і відлуннями міфів про екзистенцію української землі. В образно-смисловій моделі творчості художника фольклорні алюзії сплелися з нарацією духовної краси, яка шукає опори на магістралях всесвітньої туги.
23 листопада о 18:00 у Львівській національній філармонії імені Мирослава Скорика прозвучить унікальна програма — «Українське Бароко. Пісні п’яти століть», що об’єднає давні духовні наспіви, барокові гармонії Миколи Дилецького, канти та псальми, а також моралістичні твори Дмитра Туптала, Григорія Сковороди й Івана Мазепи з народними піснями, які стали джерелом української поліфонії.
Цей концерт — присвята пам’яті Романа Стельмащука, засновника Міжнародного фестивалю давньої музики у Львові, багаторічного дослідника українського бароко та аранжувальника численних творів, що звучатимуть цього вечора.
На сцені — Національна хорова капела «Дударик», струнний квартет «Фенікс», Бароко Оркестр та солісти: Тарас Різняк, Дарія Кудрик, Юрій Йосифович, Назар Омельчук, Роман Липак.
Керівник оркестру — Олег Ярема.
Диригенти — Володимир Сивохіп і Дмитро Кацал.
У межах XXII Міжнародного фестивалю давньої музики у Львові ця подія стане однією з найяскравіших у сезоні, адже об’єднує не лише різні епохи української музики, а й живу енергію традиції, що простягається від гетьманських часів до сьогодення.
«Готуючи цю програму, я побачив Мега-Крону українського національного й генетичного дерева. Видовище приголомшливе. Україна — один великий організм, у якому переплетені долі Мазепи, Туптала, Сковороди, Розумовських, Березовського, Веделя, Бортнянського, навіть Бетховена — усі вони дотичні до барокового світла нашої музики», — ділиться враженнями диригент Дмитро Кацал.
«Українське Бароко» — це не просто концерт, а подорож у часі, де сакральна музика, народні мелодії та партесні співи творять спільну звукову історію. Це нагадування, що українська культура — потужне й безперервне дерево, коріння якого сягає глибини віків, а крона розпросторюється в сучасність.
5 тисяч людей відвідали найбільший поетичний фестиваль в Україні протягом двох днів. На благодійних аукціонах було зібрано понад 400 тисяч гривень на потреби 2-го корпусу Національної гвардії України «Хартія», у лавах якого служать поети-учасники фестивалю Сергій Жадан і Юлія «Тайра» Паєвська
Сотні віршів на чотирьох сценах від десятків найвідоміших українських поетів та поеток, інтелектуальні бесіди про літературу, культуру, минуле та майбутнє України, музично-поетичні перформанси, театральні постановки, драйвові вечірні концерти, – таку неймовірно насичену програму мав Другий міжнародний фестиваль «Земля Поетів», який відбувся минулого вікенду у Львові. Загалом на території !FESTrepublic провели понад 50 подій, у яких взяли участь близько 200 поетів, музикантів, акторів, режисерів, філософів, блогерів, лідерів думок.
У Львові вдруге відбувся фестиваль «Земля Поетів»
«Земля Поетів» – це вже більше, ніж просто фестиваль. Це культурна платформа національної дії, що об’єднує митців, спільноти й інституції навколо поезії як інструменту ідентичності, памʼяті та творення майбутнього, – каже поетка, видавчиня, культурна діячка, засновниця і програмна директорка фестивалю «Земля Поетів» Марʼяна Савка. – Ця ініціатива постала як вимога часу, творення рамки національної безпеки в часі війни російського загарбника проти України та української ідентичності. І стала простором творення важливих сенсів, де українське слово набуває сили дії: зшиває країну, розкриває травми та надихає на глибинну трансформацію».
У Львові вдруге відбувся фестиваль «Земля Поетів»
Сергій Жадан, Катерина Калитко, Артур Дронь, Наталка Білоцерківець, Мар’яна Савка, Ольга Ольхова, Людмила Таран, Галина Крук, Юлія «Тайра» Паєвська, Іван Андрусяк, Дмитро Лазуткін, Сергій Пантюк, Сергій Мартинюк, Марина Пономаренко, Єлизавета Жарікова,Ігор Мітров – це далеко не повний перелік імен сучасних українських поетів та поеток, кожен з яких зібрав на «Землі Поетів» аншлаги. З відомих українців до подій фестивалю також долучилися Ростислав Держипільський, Роман Ясіновський, Римма Зюбіна, Віктор Морозов, Анжеліка Рудницька, Зіновій Карач, Юрій Йосифович, Дарʼя Астафʼєва,Андрій Шимановський, Віталій Гордієнко, Олександр «Колмен» Сердюк та багато інших. На завершення кожного із днів при кількатисячній публіці відбувалися великі сольні концерти гуртів «Жадан і Собаки», «Vivienne Mort» та «Мертвий півень», а також Марії Бурмаки.
Головне гасло фестивалю «Земля Поетів» незмінне – «Поети творять націю». Утім, цьогоріч концепція розвинулася довкола теми «Пам’ятати усіх. Повернення імен на Землю Поетів». На подіях пригадували авторів різних течій епохи між двома світовими війнами – галицьких модерністів, січових стрільців, поетів Празької школи, а також поетів-емігрантів. Звучали імена, які зараз все рідше чуємо, але які є важливими для сучасності: Юрій Покальчук, Ігор Римарук, Олег Лишега, Ірина Калинець, Назар Гончар, Аттила Могильний, Микола Холодний… Окрема подія була присвячена Ігорю Калинцеві, який відкривав першу «Землю Поетів», а нещодавно пішов у засвіти.
У Львові вдруге відбувся фестиваль «Земля Поетів»
Приїхали на фестиваль до Львова й іноземні поети та митці – з Польщі, Литви, США, Хорватії, Словенії… Родзинкою міжнародної програми став відомий у світі майданчик для інтелектуальних розмов «Кафе «Європа». Відбулися зустрічі з легендою польської літератури Ришардом Криніцьким, Кшиштофом Чижевським (Польща), Крістофером Мерріллом (США), Володимиром Єрмоленком, Соломією Говорухою, Мареком Радзівоном, Максимом Буткевичем, Мирославом Мариновичем, Миколою Рябчуком та іншими іноземними й українськими поетами і філософами.
Голоси «Землі Поетів»: цьогорічна аудіальна програма фестивалю презентувала новий альбом від застосунку LitCom «Голоси. Свідчення», який об’єднав поетичні записи, зроблені під час віхових моментів нашої історії — від унікального звучання голосу Євгена Маланюка в еміграції до пророчого Дмитра Павличка перед розстрілами на Майдані. У різних аудіотреках звучать Крим 2014, майже окупований Маріуполь, Євромайдани Харкова й Кіровограда, Мовний Майдан, Помаранчева революція, перепоховання Василя Стуса й Заньківчанківські вечори — голосами Сергія Жадана, Артема Полежаки, Атени Пашко й навіть Ліни Костенко з 90-х та ін.
У Львові вдруге відбувся фестиваль «Земля Поетів»
Поетичний фестиваль «Земля Поетів» відбувся за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». А також за підтримки Фундації Кредобанку і в партнерстві з Львівською міською радою та PEN Ukraine.
Сьогодні ми запрошуємо наших читачів в унікальну фотоподорож, яка перенесе вас у Львів на початок ХХ століття. Всього 125 років тому місто виглядало зовсім по-іншому. Прогулюючись його вулицями, ми можемо побачити не тільки архітектурні шедеври того часу, а й атмосферу, що оточувала львів’ян.
Кожен кадр — це маленька частинка великої історії. Прогулюючись центральними вулицями, можна помітити бруковані дороги, трамваї, що курсували по місту, та старовинні крамниці, які були популярними на той час.
Львів, поч. ХХ ст.Львів, поч. ХХ ст.Львів, поч. ХХ ст.Львів, поч. ХХ ст.Львів, поч. ХХ ст.Львів, поч. ХХ ст.Львів, поч. ХХ ст.Львів, поч. ХХ ст.
Однією з найбільш впізнаваних архітектурних споруд того періоду є театр, зведений у 1900 році, а також старовинні будинки з елементами сецесії. Львів тоді був важливим культурним осередком, і кожна вулиця дихала історією.
Фотографії Львова початку ХХ століття дозволяють нам не лише побачити міські вулиці, а й відчути атмосферу того часу, відчути, як змінилося місто за понад сто років. Від старовинних будівель до моди та транспорту — кожен знімок дарує нам можливість побачити Львів очима наших предків.
Львів, поч. ХХ ст.Львів, поч. ХХ ст.Львів, поч. ХХ ст.Львів, поч. ХХ ст.Львів, поч. ХХ ст.Львів, поч. ХХ ст.Львів, поч. ХХ ст.Львів, поч. ХХ ст.
Ми щиро запрошуємо вас разом із нами здійснити цю віртуальну подорож у часі і побачити місто таким, яким його бачили 125 років тому.
