Коли у 1648 році козацько-татарські війська на чолі з Богданом Хмельницьким стояли під стінами Львова, міщани відправили до гетьмана делегатів для переговорів. До складу цієї компанії входили представники від різних громад Львова, найбагатші та найвпливовіші люди. Був там і “русин” Павло Лаврисевич.
Ситуація повторилась і у 1655 році, коли батько Хмель привів під стіни Львова дикунів з далекої і чужої Московії. Потім був 1672 рік, коли місто Лева брали османські війська і козаки гетьмана Дорошенка. У 1672 році коло замкнулося, бо в складі делегації від міста знову був Лаврисевич – тепер вже Степан, син Павла. Саме останньому довелося випити цю гірку чашу до дна… Не завжди дипломатична робота – це про приємне та з користю для здоров’я.
Говорити від імені міста
На 1648 рік статки львівського купця Павла Лаврисевича оцінювали в 20000 злотих. Він був одним із найбагатших русинів у місті і відігравав визначальну роль у житті української громади Львова. Це все і стало для нього “перепусткою” на переговори з гетьманом Богданом Хмельницьким у 1648 році. Від імені львівського магістрату та міської громади, разом з “регентом сорока мужів” Анджеєм Чеховичем, “ерудованим” Андрієм Вахловичем, Христофором Захновичем від вірмен, саме Павло Лаврисевич розмовляв із гетьманом та татарами від “роксоланів”, тобто русинів, тобто українців. Тоді все закінчилося благополучно викупом, козацько-татарські війська відійшли від Львова.
Проте відійшли, щоб повернутися. Принаймні, Богдан Хмельницький. Минуло лише декілька років і в 1655 році гетьман знову взяв Львів в облогу. Цього разу, вже з міським писарем і доктором права Самуїлом Кушевичем, вірменином Христофором Захновичем, Павло Лаврисевич знову представляв львівську громаду на перемовинах із Богданом Хмельницьким та московитами. Ставка Хмельницького була неподалік собору святого Юра, а ставка московського боярина Бутурліна – при Янівській дорозі (зараз вулиця Шевченка). У Львові тоді перебувало лише декілька тисяч захисників, а сил у противника було значно більше. При цьому, не було нікого, хто би міг прийти львівським міщанам на допомогу. Попри це все, мешканці міста трималися, а делегація львівських переговорників займала чітку та консолідовану позицію.
Між іншим, першим з пропозицією про перемовини звернувся до львів’ян саме гетьман Богдан Хмельницький. Надалі впродовж двох, орієнтовно, тижнів сторони вели діалог. Нібито львівські делегати відмовилися присягнути на вірність московському царю. Принаймні, у “Хроніці міста Львова” Дениса Зубрицького є пасаж, що Хмельницький запропонував львів’янам присягнути царю. Самуїл Кушевич відповів на це так: “…Здоров’я нас, котрі тут є, в руках вельможного пана…, але ми ніколи не зробимо того, щоби скласти присягу на ім’я московського царя і віддати місто. Ми вже присягали нашому милостивому королеві … Янові Казимирові і хочемо, як би не склалася його фортуна, дотримати свого слова…”. Ці слова підтримали і інші посланці.
Загалом позиції сторін дуже відрізнялись. Наприклад, запит Богдана Хмельницького “Жидів, оскільки вони є ворогами Христа і всіх християн, видати з усіма маєтками і з дітьми і з жінками” львівські переговорники також відхилили. Про що сторонам все ж вдалося домовитись, то це викуп з міста за знаття облоги. Хоча й тут є нюанси, адже розмір викупу вдалося суттєво зменшити у порівнянні з тим, що початково вимагали нападники. При цьому, значну його частину ще й взагалі виплачували товарами.
Яблуко від яблуні
Можна собі уявити, що у львівської родини Лаврисевичів була така непроста доля – представляти місто на перемовинах із ворогами. Принаймні, коли у вересні-жовтні 1672 року під стінами Львова стояли козаки гетьмана Петра Дорошенка і турки та татари султана Османської імперії Мехмеда IV, їм на зустріч знову вийшов Лаврисевич – тепер вже Степан. Як і батько раніше, той також представляв місто на відповідальних перемовинах. Він був знаною у Львові людиною, важливим діячем Львівського братства.
Щоправда, на відміну від батька, доля Степана Лаврисевича склалась не так добре. Львів ніколи не мав багато оборонців, а у 1672 році ситуація взагалі була кепською. Лише 500 солдатів у гарнізоні, якими командував досвічений військовий Еліаш Лонський. Проте у ворога сил було значно більше. Під щільним обстрілом, представники міста досить швидко попросили про помилування. Вони звернулись до гетьмана Петра Дорошенка із запитом про виплату викупу та припинення облоги.
Проте апетит у атакуючої сторони був чималий. У ті осінні дні далекого 1672 року мешканці Львова так і не зуміли зібрати всю суму, яку з них вимагали. Тут і почалося найгірше, адже Лаврисевичу-молодшому, разом з іншими представниками від міста, довелося іти до турків заручниками. Цей період виявився досить навіть тривалим – 8 років.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
- Гронський Й. Львів: історичні студії / упоряд. Н. Лоштин. – Львів, 2022. – С. 100.
- Мельник І. Облога Львова 1655 року // Zbru , 2015 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://zbruc.eu/node/43547
- Степанков В. Львівські облоги 1648, 1655, 1672 // Енциклопедія історії України, 2009 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua/
- Jaworski F. Obrona Lwowa, 1655 r.: wspomniena… – Lwόw, 1905. – S. 14 – 54.
