«Я все ще думаю про тебе» – це зворушлива балада про кохання, яке не згасає з часом. Ліричні рядки, такі як «я все думаю про тебе, я все ще думаю про нас, і теплим літом і зимою, і у весняний час», передають глибину почуттів і торкаються найтонших струн душі.
Користувачі мережі захоплюються словами пісні, а також тим, як чуттєво артист її виконує.
У мережі пишуть:
«Зеновій Гучок -надзвичайно талановитий співак. Люблю Ваші хіти, слухаю понад 30 років. В Славську завжди ходжу на Ваші концерти. Останній раз була влітку. Враження неймовірні. Ви супер. Здоров’я»
«А шо не кажіт, а наше – то є наше, нє?»
«Він як колишній, який все говорив, часом пише смс як думає про мене, про нас!»
«Хороша пісня.Чудове виконання»
«Це Супер! Тур по Україні!»
«Була в Раковці на святкуванні Різдва. З Вашою участю. Ви – драйвовий! Вперше бачила і чула – супер!»
«Гарячий український козак!! Кохати, щоб жити!!!»
«Піджачок заліковий! Супер!»
«Голос супер дзвінкий!! Бажаю якомога більше виступів і прем’єр!»
Водночас Зеновій Гучок зазначив, що це не просто пісня, а сповідь серця.
Повна версія пісні – на YouTube:
«Впевнений, вона знайде відгук у серцях багатьох слухачів, адже це не просто пісня – це сповідь серця, яка торкнеться кожного, хто кохає чи колись кохав. Ніжні мелодії та проникливі слова перенесуть вас у світ теплих почуттів!», – розповідає про нову пісню Зеновій Гучок.
Занедбані єврейські надгробки у Львові. Фото: Олександр Назар
У Львові завершили створення онлайн-бази транскрипцій і перекладів єврейських мацев, які були знайдені в місті.
У Львові завершили роботу над базою даних єврейських надгробків, що були вилучені з міських вулиць та інших локацій. Про це повідомив голова Товариства єврейської культури імені Шолом-Алейхема Олександр Назар.
Занедбані єврейські надгробки у Львові. Фото: Олександр Назар
Надгробки, викрадені під час Другої світової війни та використані як будівельний матеріал, повернули на Янівське кладовище. Понад 200 надгробків або їхніх фрагментів задокументовали фотографіями високої роздільної здатності.
«Прізвища розбірливі на більш ніж 100 каменях (навіть більше, включаючи батьків), імена померлих на більш ніж 130 і імена батьків на більш ніж 100. Усе це чудово, враховуючи значні пошкодження, яких камені зазнали під час видобутку під час війни, а також знос і структурні напруги під вулицями, стінами та сходами в наступні роки», – йдеться в повідомленні.
Занедбані єврейські надгробки у Львові. Фото: Олександр Назар
У базі можна шукати інформацію за допомогою англійської, української та івриту. В майбутньому дані внесуть у міжнародну єврейську базу JewishGen JOWBR.
Сьогодні, на 63-му році життя, відійшов у вічність Святослав Володимирович Терський — науковець, історик, археолог, доктор історичних наук, професор. Про це на своїй сторінці повідомив Львівський історичний музей.
Святослав Терський народився 1962 року в сім’ї відомого українського археолога Володимира Шеломенцева-Терського. У дитячі роки був учасником батькових археологічних експедицій.
Закінчив історичні факультети Чернівецького та Львівського університетів. Під час навчання: активний учасник студентського наукового товариства, яке потім й очолив.
Святослав Терський
У 1984 році почав працювати науковим працівником відділу історії первісного суспільства Львівського історичного музею. Від 1986 року під його керівництвом здійснював польові дослідження літописних міст Перемиля, Володимира, Лучеська та пам’яток княжої доби, у рамках діяльності Волинської археологічної експедиції. У 1990-х роках також досліджував Пересопницю, Чемерин та інші.
З 2001 року викладав у Національному університеті «Львівська політехніка». У 2011 році захистив докторську дисертацію «Військова інфраструктура Волинського князівства в XI–XIV ст.» при Національному університеті «Львівська політехніка». Останні роки – професор катедри історії України та етнокомунікацій.
Святослав Терський
Автор понад 300 наукових публікацій, у тому числі 9 монографій, 14 підручників та навчальних посібників.
Висловлюємо щирі співчуття родині, друзям та близьким Святослава Терського. Про чин похорону – згодом.
Унікальний католицький храм у Ковелі мав бути пам’ятником усім полякам, які здобували державність для своєї країни. Він так й увійшов у історію сакрального будівництва міжвоєнної Волині — тодішніх Східних Кресів Польської Республіки — як костел-пам’ятник. Однак оцінити цей шедевр архітектури сучасники можуть лише за старими світлинами.
Ковельський костел Крові і Хвали святого Станіслава Біскупа та Мученика — одна з найбільших втрачених неоготичних споруд в Україні, яка була ще й найбільшим костелом Луцької римо-католицької єпархії. Його будівництво тривало майже 15 років, — з 1924-го до 1939-го — але повністю роботи так і не завершилися.
Костел у Ковелі. Стан робіт на листопад 1932 року
Передісторія появи костелу-пам`ятника
На початку 20-х років ХХ століття полонізація новоприєднаних до Польщі територій Волині та волинського Полісся була одним із головних завдань польської влади. Як наслідок — бум будівництва римо-католицьких костелів на нових теренах. Причому стилістика храмів повинна була якнайвиразніше втілювати так званий “дух польськості”. Саме такий храм намагалися звести й у повітовому Ковелі. На початку 1920-х років Ковель був третім за кількістю населення після Рівного та Луцька містом Волинського воєводства. Вигідне географічне розташування на перетині важливих залізничних магістралей (у східному напрямку Рівне-Здолбунів, у західному — Люблін-Варшава, в північному — Брест-Сарни-Камінь-Каширський, у південному — Львів) сприяло розвитку міста. До Ковеля, як і в інші міста Східних Кресів, масово переселялись поляки для “освоєння” цих територій. Що, в свою чергу, сприяло зростанню чисельності католицьких громад. Для задоволення їхніх духовних потреб місцевою владою за погодженням з Міністерством релігійних визнань і публічної освіти було ухвалено рішення про зведення в Ковелі нового костелу. Причому це мав бути храм-пам’ятник на пошанування усіх полеглих за відродження польської державності. Одним із ініціаторів і сподвижників цієї ідеї був місцевий незаперечний моральний авторитет священник Фелікс Шнарбаховскі. Ідея костелу-пам’ятника йому була особливо близька, бо його батько був учасником польського січневого 1863 року повстання проти російського панування. Отець Фелікс був відомим другом і захисником євреїв і українців. Його обрали головою Комітету побудови храму.
Фелікс Шнарбаховскі
Про будівництво писала польська преса. У березні 1925 року Фелікс Шнарбаховскі на сторінках “Polski pomnik kresowy” (щомісячний бюлетень, присвячений актуальним справам на Волині), що виходив у Ковелі, закликав громадськість долучатися до збору коштів на спорудження костелу-пам’ятника.
Бюлетень “Polski pomnik kresowy”, що видавався у Ковелі
А в 1928 році в статті Адама Чекальского “Будівництво костелу-пам’ятника в Ковелі” (часопис “Przewodnik Katolicki” № 48 від 25 листопада 1928 року) йшлося вже про заслуги в будівництві костелу самого Фелікса Шнарбаховского. Фундамент костелу-пам’ятника заклали “на піщанистому пагорбі, де, як гласить легенда й оповідають історичні хроніки, лежать кістки французів і поляків із наполеонівської армії та останки польських повстанців 1831 року. Тож він буде вічно живим монументом пам’яті про наших героїчних предків, які полягли на рубежах Речі Посполитої, захищаючи Християнство і Польщу”, – писав репортер.
“Przewodnik Katolicki” № 48 від 25 листопада 1928 року“Przewodnik Katolicki” № 48 від 25 листопада 1928 року
Отець Фелікс не дожив до завершення будівництва. Його не стало в 1931 році. Похорон священника перетворився на велелюдну маніфестацію волинян усіх віросповідань і національностей. Поховали отця біля ще недобудованого костелу. А опіку над будівництвом перебрав ксьондз пралат Маріан Токажевскі. У 1940 році ув’язнений “совєтами” і помер у тюрмі.
Проєкт майбутньої святині створив відомий польський архітектор Стефан Шиллєр за участі Вєслава Кононовича.
Стефан Шиллєр
Утім, за припущеннями деяких дослідників, Вєслав Кононович допрацьовував проєкт після смерті Шиллєра в 1933 році. На спорудженні храму працювали надзвичайно кваліфіковані майстри, серед яких муляри Анджей Ходак і Юзеф Кардаш, інженер Ізидор Сєдлєцкі.
Підпис гласить, що на фото – керівники і працівники на будівництві костелу в Ковелі, 5 вересня 1932 року
Місце для монументального храму обрали в самісінькому центрі Ковеля (нині на місці костелу розташований стадіон). Будівля костелу Святого Станіслава (повна назва — костел Крові і Хвали святого Станіслава Біскупа та Мученика) була найвищою в малоповерховому Ковелі. Цікаво, що, наприклад, за станом на 1931 рік, у місті було всього сім триповерхових і один п’ятиповерховий будинок. Однак ані будівничі, ані громадськість не передбачали, що зведення величної католицької святині стане справжнім довгобудом, який так і не буде завершено остаточно.
Стан будівництва на листопад 1932 рокуНервюрне склепіння костелу ще неоштукатурене
За пожертвами їздили навіть до Америки
Будівництво храму фінансувала польська держава, однак роботи все ж таки кілька разів зупиняли через брак коштів. Велика вартість храму пояснювалася зокрема необхідністю надміцних і складних фундаментів під таку грандіозну споруду. Забігаючи наперед, зазначимо, що на початок 1939 року вартість будівництва сягнула двох мільйонів злотих — нечувано великої суми для того часу. Водночас держава не відмовлялася від цього амбітного проєкту й неодноразово зверталася до громадськості по фінансову допомогу. Так, наприклад, було випущено поштову марку під девізом:”Уся Польща — на костел-пам’ятник у Ковелі на Волині”, придбавши яку, можна було внести благодійні кошти на будівництво.
Марка, придбавши яку, можна було жертвувати на будівництво костелу
Активну участь у пошуку фінансування брав уже згадуваний ксьондз Фелікс Шнарбаховскі. У 1925 році очолюваний ним Комітет у Ковелі випустив листівку із закликом жертвувати на костел-пам’ятник.
Листівка із закликом жертвувати на костел-пам’ятник
Ковельські залізничники в 1928 році впродовж трьох місяців перераховували п’ять відсотків від зарплатні на побудову однієї з веж, яку планували назвати Залізничною. Місцеві селяни надавали вози і коней з власних господарств для потреб будівництва. Навіть юні ковельчани власноруч підносили цеглу на будові, як свідчить ось це фото.
Ковельські діти також допомагали на будівництві
Як повідомляв часопис “Przewodnik Katolicki”, Фелікс Шнарбаховскі організував кампанію зі збору коштів навіть у Північній Америці серед польської діаспори. Одержимий ідеєю добудови костелу, він вирушив за океан. Пожертвування американських поляків у сумі 20 тисяч доларів дали змогу звести стіни костелу до висоти бічних нав, йшлося у часописі.
Стан робіт на листопад 1928 року
Хоч і недобуд, але величний
Попри незавершеність будівлі, костел Святого Станіслава в 1935 році все ж таки освятили й почали богослужіння. А будівельні роботи тривали. Потрібно було завершити оздоблення інтер’єрів. Не встигли встановити над входом статую головного святого костелу — Станіслава, а на фасаді вівтарної частини — Розп’яття. Так і залишилося нез’ясованим, чи були викінчені різьблені вівтарі та ліпні деталі внутрішнього оздоблення.
Та, попри всі недоробки, храм був прекрасним. Він велично підносився над низькоповерховим повітовим містечком.
Стан робіт на 1932 рікПідпис на фото гласить: “Дивіться, вельмишановні фундатори костелу-пам’ятника в Ковелі на Волині! Сьогодні, першого грудня 1931 року, завдяки вашим невеличким пожертвам ось так виглядає католицька святиня на Кресах. Іменем Христа просимо допоможіть нам закінчити вашу власну справу”. І подається рахунок для пожертвСтан робіт на 1932 рік
Деякі його параметри певно були б гідні книги архітектурних рекордів того часу. Довжина костелу становила понад 60 метрів, ширина разом з каплицею та основою вежі 43 метри. Головна вежа сягала 72-х метрів заввишки. Висота основної нави (зали) сягала 18-ти метрів. Костел постав на кам’яних фундаментах, цегляний із залізобетонними елементами конструкції.
Костел з ще недобудованою головною вежеюКостел станом на перше грудня 1931 року. У написі на фото – прохання про пожертви і номер рахунку
Церковний майдан мав площу приблизно 1,65 гектара. Внутрішні стіни та стеля були покриті благородною білою полірованою штукатуркою. На хорах було встановлено орган. Костел міг вмістити до семи тисяч парафіян.
Фото внутрішніх інтер’єрів костелу з соціальних мереж КовеляФото з соціальних мереж КовеляКостельний орган. Фото з соціальних мереж Ковеля
Рівненська професорка архітектури Ольга Михайлишин у статті “Архітектура костелу в Ковелі як втілення ідеї національного стилю архітектора Стефана Шиллєра” (“Архітектурна спадщина Волині”, зб. наук. праць / НУВГП, Рівне, 2008 рік) писала:
“В образі костелу вдало поєднані неоготичні та необарокові елементи. Асиметрично вирішена брила храму – це нескінченний рух об’ємів навколо високого масиву головного нефу: низьких, накритих розвиненими дахами бічних нефів, що прориваються назовні критими ґаночками масивних галерей і входів, ярусних гранчастих башт, башточок і каплиць з різноманітними варіантами завершень. Бароковий рух фасаду виразно підкреслює вертикаль триярусної башти над південним входом у храм, завершеної бароковим “шоломом”-куполом вишуканого силуету, обрамленим посередині висоти чотирма граційними башточками, що є яскравим свідченням зв’язку з архітектурною традицією храмового народного будівництва. Розширення стін до основи костелу, наявність контрфорсів, облицювання їх тесаними гранітними блоками, масивний черепичний дах над цегляними стінами посилюють загальне враження монументальності”.
Діючий костел, 1935 рікКостел-пам’ятник у Ковелі, фото після 1935 року
“На символіці обраних для будівлі святині форм і стилю наголошувала і тодішня преса, підтверджуючи велике ідеологічне значення будівництва ковельського костелу. Так, в газеті “Католицьке життя” зазначалось: “Виразом духу кресів” є неоготичний стиль, що є втіленням західної культури, окрім близькості східних зразків. Надвіслянська готика підкреслює польський характер, а вежі храму у вигляді оборонних башт символізують твердиню і є пам’ятником полеглим польським солдатам”, – йшлося у статті Ольги Михайлишин.
Підпис унизу листівки: “Костел-пам’ятник у Ковелі на Волині. На головній вежі бракує верхівки, оскільки не вистачає коштів на її завершення”Ще одна листівка, на якій зазначається, що внутрішні роботи не закінчені через брак коштів. Подібні листівки випускав Комітет з будівництва костелу, аби їх могли придбавати і вносити пожертви (див. наступне фото)На звороті листівок (ліворуч унизу) писали адресу для пожертв. На листівках також зазначалось, що видавництвом їх займається Комітет з побудови костелу
Коротке життя храму-пам‘ятника
Монументальна споруда, зводили яку майже 15 років, і на яку витратили шалену кількість коштів, так і не була остаточно завершена до початку Другої світової війни. Однак навіть у такому незавершеному вигляді унікальний костел у Ковелі приваблював не лише прихожан, а й численних туристів краю. На екскурсію до костелу привозили й дітей з усього Ковельського повіту, причому, незалежно від віросповідання.
Навіть ще незавершений храм вражав своєю монументальністю
У 1939-1944 роках костел був діючим. Ані “совєти”, ані німці богослужіння не забороняли. Мешканці ховалися в храмі під час обстрілів і бомбардувань.
А шостого липня 1944 року, в день зайняття Ковеля радянськими військами, костел, уже понівечений внаслідок артилерійських обстрілів та бомбардувань, був дуже сильно зруйнований. За версією місцевих краєзнавців, головна костельна вежа була висаджена в повітря німецькими окупантами, щоб позбавити війська червоної армії вдалого спостережного пункту.
Руїни костелу, фото з соцмереж
У 1945 році руїни монументальної споруди костелу-пам’ятника розібрали. Будівельний матеріал, як стверджують ковельські краєзнавці, використали для ремонту і добудови тюрми НКВС. А на розчищеному місці, де не залишилося бодай сліду колишнього величного храму, постав стадіон.
Так завершилась історія унікального архітектурного шедевру, який міг би бути туристичною родзинкою сучасної Волині. І нині лише старі фотографії, дбайливо збережені в польських архівах та приватних колекціях, дають можливість оцінити усю велич і красу знищеної святині.
Поняття « візуальної історії»: коли воно виникло та чому актуальне. Плакати, як визначні пам’ятки «візуальної історії»;
Колекцію плакатів зі збірки «Воєнних друків» НБЛНУ 1905-1945 років. Важливість збереження плакатів як національного надбання України.
Твори визначних художників-плакатистів, зокрема таких, як Павло Ковжун, Владислав Яроцький, Каміль Мацькевич, Зигмунд Камінський, Кароль Фріч, Тадеуш Грановський та інші. Розповідь про окремі плакати та їх реставрацію.
Реставрацію та консервацію плакатів. Опис та послідовність процесів реставрації. Важливість консервації збереження пам’яток візуальної історії.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею, Наукової бібліотеки ЛНУ ім. Івана Франка та Львівського палацу Мистецтв.
«Експортний потенціал Львівщини» – це двомовний каталог, на сторінках якого вже розміщені понад 200 підприємств Львівської області різних галузей промисловості.
Це і будівельна, деревообробна, легка, машинобудівна, меблева, металообробна, поліграфічна, харчова, хімічна промисловість. Кожна сторінка презентує окреме підприємство, містить ілюстрацію виробництва, або ж продукції, а також контактні дані тощо.
Розміщення інформації в каталозі відбувається на безоплатній основі.
«Сьогодні для нашого бізнесу як ніколи важливо виходити на нові зовнішні ринки збуту, презентувати якість та конкурентоздатність українських товарів за кордоном. Наш каталог – це чудова можливість для експортоорієнтованих підприємств Львівської області промотувати свої товари чи послуги за кордоном, з метою пошуку нових партнерів та клієнтів, а також ще одна нагода заявити про діяльність свого підприємства. Відтак, департамент економічної політики оновлює інформацію вже про наявні профілі компаній та запрошує нові експортоорієнтовані підприємства презентувати свою продукцію», – розповіла т.в.о директора департаменту економічної політики Львівської ОДА Галина Широчук.
Як працює Експортний каталог?
його розповсюджують на різноманітних В2В зустрічах, міжнародних форумах, під час офіційних візитів за кордон, торговельних місій, виставкових заходів;
у відповідь на конкретний запит з боку іноземних компаній та представництв;
поширюють під час зустрічей з офіційними іноземними делегаціями
розміщують на офіційних веб-ресурсах обласної військової адміністрації та інших державних установ;
поширюють через українські дипломатичні установи за кордоном.
Щоб розмістити інформацію про своє підприємство на сторінках каталогу – потрібно заповнити анкету (українською та англійською мовами) та надати фотографії логотипу підприємства та продукції.
Анкета за посиланням. Ознайомитись з поточною онлайн-версією каталогу можна за посиланням.
За більш детальною інформацією можна звертатись у відділ з питань підтримки експорту та міжнародної торгівлі департаменту економічної політики Львівської ОДА: E-mail: exportservice.loda@gmail.com.
7 лютого 1483 року в римській друкарні Еухарія Зільбера вийшла праця професора Болонського університету Юрія Дрогобича «Прогностична оцінка поточного 1483 року», перша з відомих на сьогодні виданих книг українського і східно-європейського автора.
Уроджений Юрій Михайлович Донат-Котермак народився у 1450 році в родині солевара, що проживала в Дрогобичі Руського воєводства Королівства Польща. Після отримання початкової освіти у місцеій парафіяльній школі та львівському ліцеї, у 1468 році він поступив до Яґеллонського університету в Кракові, де через п’ять років отримав ступінь магістра, і продовжив вивчення натурфілософії в Болонському університеті, де у 1478 році під латинізованим ім’ям Джорджио да Леополі («Георгій зі Львова») став доктором філософії і залишився на викладацьку роботу.
Євген Дзинра. Юрій Дрогобич, барельєф
У 1478–80 роках Юрій Дрогобич, продовжуючи в Болоньї вивчення медицини, читав лекції з астрономії, у віці 31 року на два роки був обраний ректором школи медицини і вільних мистецтв при університеті і в 1482 році отримав докторський ступінь в галузі медицини. Захопившись астрономією, Дрогобич почав проводити розрахунки координат міст, положення планет і фаз Місяця, на підставі сонячного затемнення, яке відбулося 29 липня1478 року, намагався пов’язати космічні явища із подіями на Землі.
7 лютого 1483 року в римській друкарні Еухарія Зільбера Юрій Дрогобич видав свою першу книгу — «Прогностична оцінка поточного 1483 року» (повна назва — «Iudicium prenosticon Anni MCCCCLXXXIII currentis Magistri Georgii Drohobicz de Russia almi studii Bononiensis artium et medecine doctoris»), 19 сторінкову працю, присвячену папі Сикстові IV, в якій на основі аналізу взаємного розташування небесних світил, оцінки різних астрономічних явищ та зодіакального календаря було зроблена спроба передбачити земні події.
Пам’ятник Юрію Дрогобичу, Дрогобич.
Незважаючи на астрологічний характер праці, Дрогобич дав точні прогнози двох місячних затемнень, фаз Місяця, вказав, що при визначенні положення Сонця і планет важливе значення має географічне положення спостерігача, і вперше, хоча й неточно, вказав координати ряду міст Польщі, Литви і Західної України. Одним з найбільш важливих аспектів цього трактату було бачення автора про те, що світ не є абстрактним поняттям і що люди здатні вивчити його закономірності і закони. До нашого часу дійшло два примірники книги Дрогобича, які зберігаються в бібліотеках Ягеллонського і Тюбінґенського університетів.
У 1486 році Юрій Дрогобич повернувся до Кракова, де через рік став професором кафедри медицини в місцевому університеті і читав лекції, коли в Ягеллонському університеті навчався Миколай Коперник, а в 1492-у — деканом факультету медицини і лейб-медиком короля Казимира IV Ягеллона. У 1491 році за участі Юрія Дрогобича краківський друкар Фіоль Швайпольт видав перші книги церковно-слов’янською мовою «Осьмогласник», «Часослов» та «Тріодь», які протягом наступних кількох століть перевидавались у Києві та Львові.
Помер Юрій Дрогобич 4 лютого1494 року у Кракові, де й був похований.
9 лютого всіх львів’ян та гостей міста запрошують на концерти у Палаці Мистецтв. При світлі тисячі свічок там прозвучать композиції з найвідоміших романтичних фільмів у виконанні струнного квартету. Початок – о 16.00 та 18.30, повідомили організатори.
Ця подія обіцяє стати справжнім святом для душі, занурюючи вас у затишну атмосферу.
“Уявіть собі: м’яке мерехтіння свічок, що створює тепле світло, яке огортає кожен куточок залу, зливається з музикою в єдине ціле. Кожна нота, кожен акорд звучить особливо, підкреслюючи красу моменту”, – розповіли організатори.
У програмі концерту прозвучать наживо відомі мелодії з романтичних кінофільмів: Титанік, Ла-Ла Ленд, Привид – Незабутня мелодія, Сніданок у Тіффані, Аладдін, Красуня і Чудовисько, Бріджертони, Тіло охоронець, Запах жінки та багато інших.
Проведіть цей незабутній час, насолоджуючись чарівною музикою та теплою, камерною атмосферою!
13 лютого на Площі Ринок відбудеться перша цьогоріч “Люта донація” у Мобільному центрі крові, де львів’яни можуть безпечно та швидко здати кров в центрі міста. Для цього потрібно зареєструватись на донацію за посиланням та підготуватись до здачі дотримуючись дієти донора.
Мобільний пункт здачі крові, який робить процес донорства доступнішим для мешканців Львова, відновлює свою роботу. Це частина проєкту “Твоя кров. Моє життя. Наша перемога”, що допомагає зібрати необхідні запаси крові для цивільних пацієнтів та військовослужбовців, які її потребують.
Бладбас – це спеціально обладнаний автобус, що курсує містом і дозволяє охочим здати кров у зручній локації. Львів став першим містом в Україні, де активно впроваджено таку практику. Протягом 2024 року понад 1300 мешканців долучилися до виїзних донацій, і тепер мобільний пункт знову доступний для всіх, хто прагне допомогти. Запрошуємо львів’ян, гостей міста та працівників Львівської міської ради доєднатись до виїзної донації.
Не вживати алкоголь та не займатися інтенсивними фізичними навантаженнями за 48 годин.
Пити більше води напередодні.
Взяти з собою паспорт або ID-картку.
Проєкт “Твоя кров. Моє життя. Наша перемога” реалізується ГО “Ветеран Медіа” спільно з ГО “Народна самооборона Львівщини”, Першим територіальним медичним об’єднанням Львова, ініціативою “Твоя кров рятує!” та за підтримки Агентів Крові.
Місце проведення: Площа Ринок (площа за будівлею Львівської міської ради). Дата та час: 13 лютого, 09:00 – 12:00
За наявності додаткових питань та пропозицій – телефонуйте: +380631792086, Каріна.
Панорама Львова Абрагама Гоґенберґа/Ауреліо Пассаротті, 1617-1618
Знаменитий львівський райця і бургомістр Йоганн Альнпек писав про середньовічний Львів: «Тут натовпи євреїв, це майже їх земля обітована». У найдавнішій міській актовій книзі є записи 1383 і 1384 років, де йдеться про існування громади євреїв, що проживають у межах міських фортифікацій. Деякі історики припускають, що певна частина євреїв переселилася до Львова ще у князівські часи зі зруйнованого монголами Києва, є гіпотеза, що львівські євреї розмовляли мовою, близькою до старокиївської говірки. Дехто вважає, що євреї стародавнього Львова нібито прибули сюди з Візантії чи навіть є нащадками населення Хозарського каганату.
Король Казимир ІІІ
Друга хвиля євреїв ринула до Львова у XIV столітті вже з іншого напрямку завдяки польському королеві Казимиру III. Казимир був єдиним європейським монархом, що указом 1349 року надав притулок у своїй державі євреям, вигнаним із багатьох європейських країн. Польський історик Ян Длуґош пояснює це пристрастю короля до своєї коханки, красуні-єврейки Естер, яка мала на нього великий вплив і народила для нього позашлюбних дітей: двох хлопчиків і двох дівчаток. Подальшим глобальним наслідком такої політики Казимира було те, що у кінці XIX — на початку XX століття на землях колишньої Речі Посполитої, а це здебільшого російська Польща, австро-угорська Галичина і російське Поділля, мешкало сімдесят відсотків усього світового єврейства.
Вигляд львівських євреїв, 1860 р. з книги Мартина Бубера Wisdom in our time, p. 21
З припливом євреїв із країн Заходу повсякденною мовою євреїв Львова досить швидко став ранній варіант мови ідиш, і цих «німецькомовних» євреїв стали називати ашкеназім — від єврейської назви Німеччини — Ашкеназ. Дослідники підкреслюють, що
галицькі володарі — Данило, Лев та їхні наступники, контактуючи зі сусідніми країнами, особливо з Польщею, Угорщиною, Чехією, Австрією, могли надавати єврейській громаді юридичний статус, подібний до статусу громад Центральної Європи: йшлося про право на торгівлю, ремесло, особисту безпеку і підлягання судові короля,
сплату податку до державної скарбниці. Ймовірно, якась частина заможних євреїв переселилася з Підзамча над Полтвою до нового середмістя. З іншого боку, слушною є думка, що багато євреїв львівського середмістя були новими переселенцями з Німеччини, Чехії, Південної Польщі.
Львівські євреї на вулиці, кін. ХІХ – поч. ХХ ст.
Як писав професор Маєр Балабан, різне походження пояснює великі відмінності, які збереглися аж до початку XX століття в побуті й ментальності євреїв передмістя і міста. Євреї княжого міста, на думку відомого історика Якуба Шаля, мали багато спільних рис із місцевим населенням Львова, і це відбивалося в їх мові, одязі, звичаях. Наслідком цього стали збережені протягом тривалого часу українські закінчення імен на -ко і по батькові на -ович. Львів став єдиним містом у регіоні, де була не одна єврейська громада, а дві: на Жовківському передмісті, в найдавнішій дільниці, і в місті у мурах. Відмінності між євреями передмістя і середмістя були такими великими, що громади одного народу вороже ставилися одні до одних, і навіть шлюби між представниками приміських і міських львівських євреїв були великою рідкістю. Ці розбіжності були майже повністю подолані за ліберальної австрійської влади у другій половині XIX століття.
Єврейська фура, 1897 р.
Існує поширена, хоча й не цілком підтверджена думка, що до найдавніших поселенців Львова належали караїми, яких євреї вважали юдейською сектою; самі ж вони себе позиціонують окремою народністю. Розмовляли караїми мовою тюркської групи,
близькою до кипчацької. В літургії вживали мову гебрайську, а за релігійними віруваннями були неталмудичними юдеями: визнавали тільки Старий Заповіт, але не Талмуд і не пізніші рабинські коментарі до Біблії.
Історики не дійшли спільного висновку, хто такі згадані в декількох джерелах сарацини. Відомо, що етнонім «сарацини», який первісно означав арабів, став уживатися щодо всіх мусульман, тому є припущення, що у Львові сарацинами називали купців з Єгипту. З іншого боку, згадка Бартоломея Зиморовича про «євреїв і схожих до них ортодоксальних сарацинів» свідчить, що він під сарацинами мав на увазі караїмів — сповідників юдаїзму. Денис Зубрицький, своєю чергою, твердить, що «перш ніж турки з ’явилися на границі руських і польських країв, у латинських документах часто поруч із татарами, вірменами, євреями та іншими купцями згадуються сарацини». Натомість у руських тогочасних документах замість сарацинів згадуються сурожці, сурожани (Сурож — давня назва Судака в Криму). Це були генуезькі італійці, що мали колонії на берегах Азовського моря і в Тавриді. Азовське море русини звали Сурозьким, отож латинські сарацини й руські сурожани — це одне й те саме.
Краківська брама у XVII ст., пластична панорама Львова Я. Вітвіцького
Те, що Краківська вулиця у Львові і брама при ній первісно називалися Татарськими, є основним доказом існування у первісному Львові окремої дільниці для татар, а може, й для всіх мусульман. Проте якщо вона й існувала, то дуже недовго. В джерелах
кінця X IV і наступних століть не виявлено конкретних вказівок про татар — мешканців Львова, хоча Бартоломей Зиморович у своїй хроніці «Потрійний Львів» під 1403 роком пише таке: «Татари, обдаровані руським міським правом, у той час оселилися на вулиці, що тепер називається Краківською, а тоді від брами називалася Татарською, але будучи неодноразово оскарженими за викрадення шляхетних хлопчиків і дівчаток, були всі купно випроваджені за мури і там, за міськими ровами, протягом багатьох років займалися грабарством, аж нарешті Вітовт запровадив їх до Литви. Місто звільнилося таким чином від котів-злодюг. Від того часу окраїни міста, де мешканці розводили садочки й городи, почали заселятися».
Денис Зубрицький
Зиморовичу опонує у цьому питанні Денис Зубрицький: «Нам видається наклепом закид про те, буцімто татари викрадали дітей, це були спокійні ремісники й торгівці, зрештою, для чого їм були ці викрадення? Приховати цих дітей серед себе вони б не могли, живучи серед християн, а куди б вони могли їх вивезти? Орди й кочів’я татар, їхніх родичів були далеко від Львова. Татари не потребували дітей, бо мусили б їх годувати. Кочівники-татари потребували сильних і рослих, щоб використати їх для роботи, або отримати за них викуп, або продати як невільників. Дітей натомість залишали напризволяще або вбивали. Врешті осілі татари, що прив’язалися до місця й мали спокійні, товариські стосунки з місцевим населенням, не могли мати спілки з кочовими татарами, останні гидували й зневажали перших як таких, що зреклися свого національного життя. На мою думку, ці татарські мешканці час від часу приймали християнську віру й поволі розчинилися серед польського, руського чи вірменського населення міста. Цей закид щодо викрадення дітей робили й євреям, тому Зиморович, який жив уже в той час, коли гору взяла нетерпимість, звинувачує в цьому й татар».
Ілько ЛЕМКО
Джерело: Лемко Ілько. Цікавинки з історії Львова. — Львів: Апріорі, 2011
9 лютого в Музеї історії релігії відбудеться концерт чарівної класики Антоніо Вівальді. Гості вечора поринуть у світ, де музика перетворюється на магію. Зала наповниться сяйвом тисячі свічок, а кожен відвідувач отримає в подарунок ігристе та солодощі.
«Чотири пори року» Вівальді – це не просто музика, а подорож крізь час і емоції. У виконанні органа та струнних цей шедевр зазвучить по-новому, наповнюючи простір ніжністю весни, спекотною пристрастю літа, золотою меланхолією осені та кришталевою чистотою зими. Нехай цей вечір стане для вас справжнім музичним одкровенням!”, – запрошують організатори.
Виконавці концерту – Олена Мацелюх – орган, Лілія Цура – скрипка, Ольга Стрілецька – клавесин.
Катерина Назар – ведуча концерту.
Чарівним доповненням програми стане ЙОГАНН СЕБАСТЬЯН БАХ та один із його найпопулярніших творів – “Токата і фуга ре мінор”, “BWV 565”.
Також художниця Ольга Куц у режимі реального часу втілить у фарбах образи твору, додаючи новий вимір сприйняття мистецтва.
Воїн Михайло Матвіїв з Львівщини, який отримав протез внаслідок важкого поранення, разом з іншими п’ятьма українськими військовими піднявся на Кіліманджаро
Воїн Михайло Матвіїв з Львівщини, який отримав протез внаслідок важкого поранення, разом з іншими п’ятьма українськими військовими піднявся на Кіліманджаро. Військові готувались до сходження на гору чотири місяці. Про це повідомили у Львівській ОВА у середу, 5 січня.
Михайло Матвіїв є бійцем Центру спеціального призначення НГУ «Омега». У грудні 2023 року військовий отримав важке поранення біля Великої Новосілки, втративши нижню кінцівку. Після протезування Михайло повернувся до активного життя. Разом з іншими п’ятьма військовими він готувався до сходження на Кіліманджаро протягом чотирьох місяців.
Михайло Матвіїв
“Ми це зробили!Кіліманджаро 5895! Сказати що це було важко, це нічого не сказати. Під час сходження всі болячки які могли статись, стались (температура, гірська хвороба, натерта культя, головна біль) Але незважаючи на ці всі фактори, які хотіли збити мене з курсу, я продовжував рухатись і ми все таки дійшли до кінцевої точки всією командою”, — поділився враженнями у своєму інстаграмі Михайло Матвіїв
Станіслав Єжи Лец, 1964, в одній із варшавських кав'ярень, фот. CAF/PAP
Станіслав Єжи Лец – один із найвизначніших світових мислителів ХХ століття. Бурхливе життя сатирика, який завжди лишався в душі поетом, почалось у Львові.
ХХ століття рясно вродило і сатириками, і філософами, і поетами. Воно й зрозуміло: бурхливі часи виставляли високі рахунки тим, кому випало в них жити. Кожен оплачував їх та осмислював, як міг. Серед усіх своїх колег по цеху Станіслав Єжи Лец зайняв несподівану нішу: він завжди був людиною на перехресті світів, сенсів, культур та народів. Він завжди писав вірші, але справжню славу здобув завдяки «Незачесаним думкам», які нотував на паперових серветках, сидячи в кав’ярнях. Його творчий доробок, здається, відомий усім, та далеко не всі знають, що слова, які стали ледь не частиною колективного несвідомого, все ж таки мають автора – Єжи Леца.
Карикатура на Станіслава Єжи Леца, малюнок: Єжи Швайцер, псевдонім Джотс, близько 1960-1966 рр., фот. Muzeum Literatury / East News
Народився Станіслав Єжи де Туш-Лец 6 березня 1909 року у Львові. Його дім стояв на перетині вулиць Францисканської і Кармелітської. Сучасна львівська адреса польського поета і сатирика – вулиця Просвіти, 8. Хлопчик був пізньою дитиною Аделі де Сафрін (у дівоцтві) та Бенона де Туш-Леца. Матір виводила свій рід від євреїв, що мали колись на березі Генісаретського озера славнозвісну школу рабинів, а батько керував «фактурною касою» і мав серед своїх клієнтів, яким надавав бухгалтерські і банківсько-рахункові послуги, імператорський двір у Відні. Саме за це батько майбутнього поета та сатирика отримав титул барона. Рід Леців мав землі та маєтки на Буковині. Однак, з розпадом монархії, зникла і латифундія баронів де Туш-Лец.
Пропа́м’ятна таблиця на честь Станіслава Єжи Леца у Львові, фот. Галина Лильо
У 1914-му родина тікає зі Львова (от-от місто мала зайняти російська армія) до Відня, де минули найщасливіші роки маленького Леца. Тут, певно, й зародилася любов Єжи Леца до Франца Йосифа І – портрет цісаря завжди висів у кабінеті сатирика. Через два роки від серцевого нападу помирає барон де Туш-Лец, і його вдова з дитиною повертається до звільненого Львова. Тут Станіслав Єжи Лец отримує освіту в німецькомовній євангелістській середній школі, потім – у гімназії Юзефи Ґольдблат-Камерлінґ, а вже у 1927 році вступає до львівського університету Яна Казимира (зараз це Львівський національний університет імені І. Франка), де рік вчиться на факультеті польської філології, а потім переводиться на юридичний факультет. Зі Станіслава Єжи Леца міг би вийти непоганий юрист – у його біографії є навіть короткий період служби в адвокатській конторі в Чорткові – однак творчістю займатися йому хотілося більше.
Станіслав Єжи Лец, 1964, фот. CAF/PAP
Саме у Львові Станіслав Єжи Лец дебютує з авангардистською поетичною збіркою «Барви» – власне, її він уперше й підписує полонізованим варіантом свого прізвища Lec, яке з ідишу перекладається як «блазень, пересмішник». Цікаво, що німецький варіант прізвища, Letz, також промовистий і перекладається як «останній». Химерна синергія сенсів неодноразово знаходила відгомін у житті та творчості мислителя (Коли я добіг до фінішу [cel] і озирнувся, то побачив: ЛЄЦ [Lec]). У Львові за порадою редактора львівського часопису «Сиґнали», який познайомив Леца з Богданом-Ігорем Антоничем, починає перекладати вірші українських поетів на польську. Взагалі, у Станіслава Єжи Леца з українською культурою якщо й не близькі, то точно дружні стосунки. Перетинався він і з Євгеном Маланюком, коли, втікши від переслідувань зі Львова до Варшави, увійшов до кола приятелів відомого польського поета Юліана Тувіма. Та й свого перекладача на українську, Ігоря Костецького, він також добре знав і вважав за друга. Одного разу Єжи Лец навіть вступив до Спілки радянських письменників України (щоправда, наскільки це було добровільно – питання відкрите, бо ж інших способів публікувати свої твори й отримувати за це платню в окупованому совєтами місті було неможливо).
Станіслав Єжи Лец і Вєслав Боровський, Галерея Krzywe Koło, Варшава, 1960, фот. Tadeusz Rolke / Agencja Gazeta
Єжи Леца захоплювала ліва ідеологія – політичні переконання яскраво проявлялися і в його ліричних, і сатиричних роботах. Він матиме прикру нагоду розчаруватися майже в усіх ідеологіях, які пропонувало ХХ століття, бо пройде через жорна усіх репресивних систем (У борні ідей гинуть люди.) Письменник муситиме взаємодіяти з червоними окупантами, нацисти відправлять його в концтабір під Тернополем, звідки він двічі намагається втекти (вдруге успішно), а під час ліквідації варшавського гето у 1943 році згорає живцем його матір. Стає він і героєм війни – навесні 1944-го Станіслав Єжи Лец приєднується до партизанської народної армії. Після війни працює аташе польської дипломатичної місії у Відні, потім емігрує до Ізраїлю, однак не знаходить там себе (Ну ось ти пробив головою мур. А що робитимеш у сусідній камері?). Вже за два роки вертається до Польщі, де й залишається до кінця своїх днів.
Поезія контрапунктом проходить крізь увесь творчий доробок польського митця, виявляючись як напряму у віршах, так і в його афористиці. Прикметними є розмисли на цю тему вже згадуваного Ігоря Костецького, відомого своєю блискучою з точки зору перекладацького експерименту адаптацією сонетів Вільяма Шекспіра. У передмові до мюнхенського видання 1965-го року українського перекладу «Нових незачесаних думок» він ставить такі риторичні питання:
Та чи справді ж факт, що щось поділено на приблизно рівномірні відтинки, між якими, проказуючи, роблять довші, ніж звичайно павзи, – править уже самий із себе за ознаку поезії? Чи справді словесні твори, де такої рівномірности нема, неодмінно належать до прози?
Після «польської відлиги», коли Станіслава Єжи Леца знову почали друкувати, його творчість вивершується гострими, як лезо бритви, та закрученими, мов стрічка Мебіуса, афоризмами. Спираючись на потужну літературну традицію, яка ввібрала в себе талмудичні настанови, польську сатиру та німецьку класику, автор вдихнув нове життя в жанр, який встиг уже в певному сенсі підупасти й перетворитися на продукт розчленування більших текстів на розумні думки, які трохи кульгають, бо їм вирвали контекст. «Думки» Єжи Леца натомість самобутні, а головне – самодостатні. Їх вирізняє унікальна позачасовість. Філософські сентенції польського сатирика ідеально описують і сталінський терор, і нацистські концтабори, і апартеїд, і культурну революцію в Китаї, і тоталітарний режим сучасної росії (Експлуатація людини людиною? Отже, все по-людськи). Що показово, відносно спокійні часи вони описують також ідеально. Єжи Лец завжди жонглював універсаліями. Вправний акробат і блазень, він ставить усе догори дриґом, вивертаючи на показ справжню суть речей. Простір Лецових афоризмів витворює свій окремий універсум, в якому є місце улюбленим персонажам і повторюваним образам: королі, блазні, жонглери, кати, маріонетки (Я бачив маріонеток, у яких замість мотузок були кайдани). А ще – людська глупота. Її дуже багато в «Незачесаних думках». Згідно з життєвою філософією Єжи Леца, всі біди людей – від їхньої вселенської глупоти. Вона є джерелом болю, насилля, жорстокості. Справжній homosapiens, людина розумна, на насилля не здатен. Лернейську гідру можуть здолати тільки Слово та Розум (Думка безсмертна, за умови, що вона знову і знову народжується).
За життя Єжи Лец був зітканим із протиріч аутсайдером. Його перша дружина писала колись: «Бувши молодим, користуючись розкошами, які дала йому його родина, — був соціалістом; у Польщі фашистській — був комуністом, у Львові за «радянських часів» — писав вірші німецькою; у Народній Польщі — виліз титул де Туш-Лец». У творчості письменник також стояв трохи окремо від усіх. Спадок єврейського народу він підважував скептичним ставленням до релігії (А може, Бог нагледів мене собі на атеїста?), а потоки своєї іскристої філософії затитулював дискусійним парафразом на Гейне – замість настанови «schongekammte, friesierteGedanken» («думай красиво і зачесано») з’явилися «Myśli nieuczesane» («Незачесані думки»). Автор постав новим Сократом свого часу – мудрецем, що тривожить заскорузлий спокій суспільства парадоксальними зауваженнями та незручними запитаннями (Знак питання – це герб свободи).
Обкладинка українського перекладу «Незачесаних думок» Станіслава Єжи Леца, 2006, вид-во «Дух і Літера», фот. Анатолій Пітик
Померши дуже рано, у 1966-му, Єжи Лец лишив по собі кілька поетичних збірок і тисячі незачесаних думок (Той, хто випереджає свій час, часто вмирає завчасу). Хай як банально це звучить, але творчість його обезсмертила. Ще за життя він здобув світову славу, його читали, перечитували та вивчали по всьому глобусу – від шанованих професорів з Болоньї до дисидентів та простих інтелектуалів. Безумовно, саме обрана Лецом форма коротких гострих реплік-ударів робить його настільки легким для запам’ятовування та цитування (Говоріть коротше, аби почути кінець речення ще за тієї ж епохи). В сучасній Україні про Леца говорять, можливо, менше, ніж варто було б. За часів незалежності українською, здається, Єжи Лец виходив тільки двічі: у 2006 році та в 2018 – збірка афоризмів «Незачесані думки» та фотоальбом «Лец. ХХ століття». У тому ж 2018 році у Львові, на фасаді будинку за адресою Словацького, 6, де мешкав молодий поет і письменник, було відкрито меморіальну таблицю. Тим не менш, незачесаний сатирик зі Львова завжди незримо присутній у нашому культурному полі. Геніальний пересмішник знову зробив це: максимально точно описав абсурд, що коїться навколо нас за понад пів століття до того, як той почався. Хоча, чи можна насправді стверджувати, що абсурд має свій початок і кінець? Коли ми опинилися на дні, то почули грюкання знизу!
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
Модератор – Василь Ґабор.
Гостей презентації обіцяє приємно здивувати актор театру Марії Заньковецької Роман Біль, заслужений артист України, читанням однієї з новел Ніни Бічуї.
Присутні зможуть також ознайомитися зі всіма новинками «Приватної колекції».
Ніна Бічуя. Щодня може настати будь-який день: нові тексти та переклад з п’єси Станіслава Пшибишевського «Сніг». Львів: ЛА «Піраміда», 2025. 168 с.; Роман Геринович. Навчіться не говорити про очевидне: вірші і світлини. Львів: ЛА «Піраміда», 2025. 72 с. (Книга-перекрутка).
Назвою для своєї нової книжки письменниця-шістдесятниця Ніна Бічуя взяла слова Ґертруди Стайн, – і в книжці приємно дивує польотом фантазії, глибиною думки і вишуканістю письма. Її проза пройшла випробування часом і є перлиною української літератури 60-х років ХХ ст., але дуже мало сучасних читачів про це знають… І лише по-справжньому відомі письменники й знавці літератури відгукуються про її письмо так, як Галина Пагутяк: «Шляхетна проза. Ніхто в нас не годен зараз так писати…»
До нашого видання ввійшли нові, а також давніші, але досі не друковані тексти авторки, реконструкція загубленого твору та частковий переклад п’єси Станіслава Пшибишевського «Сніг».
Несходима вулиця Городоцька, львівське подвір’я з балконами уздовж трьох поверхів, фотоапарат «Смена-8» – і десятирічний хлопчик, який на котромусь із цих балконів зробив свою першу світлину. Він тоді не знав, що спинив мить, яку спинити належало. І не знав, що це не кожному вдається. З роками практики і відкриттів виявилось: Роман Геринович це уміє. Розмаїття жанрове й тематичне; стиль власний і розуміння сенсу фотографії як факту історії та мистецтва; особливе зацікавлення «вуличною фотографією». Іронія без насмішки; співчуття й розуміння без підкреслення людських слабкостей; сприйняття себе самого як частки світу, а може, і Всесвіту… Коли забракне простору чи точності у фотографії, шукає їх у поезії: в світлині чує Слово, у своїх віршах бачить світлину. Фотороботи зберігаються в приватних колекціях; понад десять персональних і близько тридцяти колективних виставок (в Україні та за кордоном). Каталоги персональних виставок – як своєрідні збірки поезії; журнальні публікації віршів, окрема збірка поезій «In brevi» прозорі, як світлини.
13 і 14 лютого о 19:00 сцена Львівської національної філармонії оживе завдяки одній із найвеличніших музичних композицій ХХ століття – Carmina Burana Карла Орфа, повідомили у пресслужбі Національної капели “Дударик”.
Ця подія обіцяє стати справжнім музичним феноменом, адже Carmina Burana – це не просто концерт, а емоційну насолоду, яка занурить слухачів у світ середньовічної поезії, палких любовних історій і невблаганної сили долі. Легендарна O Fortuna з перших нот запалить бурю почуттів, адже ця мелодія давно стала символом епічності та драматизму.
“Ця подія – прекрасний подарунок до Дня закоханих. Солісти, хор Дударик та чудові мелодії Карла Орфа створять справжню атмосферу “букетно-цукеркового періоду”. Тексти про кохання, життя, фортуну і море чудової музики зроблять цей вечір фантастичною музичною пригодою”, – запрошує на подію Дмитро Кацал, директор, диригент та художній керівник “Дударика”:
Основою для кантати стали середньовічні вірші зі збірки Carmina Burana, знайдені у 1803 році в монастирі Бенедиктбойєрн у Німеччині. Карл Орф майстерно передав у музиці всі грані людського буття – кохання, радість, бунт і силу долі, що невпинно обертає колесо Фортуни.
Тексти, написані середньовічною латинню, старофранцузькою та середньовічною німецькою, звучать так, наче звертаються безпосередньо до сучасного слухача. Завдяки потужному звучанню хору, оркестру та солістів, ця кантата дарує унікальне поєднання сили, ніжності та магічної атмосфери.
Виконавцями вечора стануть:
Анна Шумаріна – сопрано
Андрій Попович – тенор
Володимир Щигіль – баритон
Віоліна Петриченко – фортепіано
Максим Лимарев – фортепіано
Львівська національна академічна чоловіча хорова капела “Дударик” (художній керівник Дмитро Кацал)
Група ударних інструментів “LVIV PERCUSSION” (керівник Володимир Веретельник)
Володимир Сивохіп – диригент
“Запрошуємо всіх поціновувачів класичної музики та романтичних емоцій поринути у магічний світ “Карміни Бурани” і подарувати собі та своїм близьким незабутні враження!” – кличуть на події організатори.
13 та 14 лютого / 19:00
Львівська національна філармонія
Цікаво, скільки з нас знає, як насправді звали Марію Заньковецьку? Геніальну акторку, яку ми здебільшого асоціюємо з львівським театром і майже не знаємо, в скількох важливих речах вона була першою і якою трагічною була доля цієї талановитої українки – Марії Адасовської у дівоцтві, Хлистової за першим чоловіком і Заньковецької за псевдонімом, який вона собі придумала на згадку про рідне село Заньки на Чернігівщині.
Скільки з нас знає, що вона – донька дворянина і судді, онука героя воєн Наполеона І, спадкоємиця роду, який мав власний герб і походив з малоросійської шляхти. Скільки з нас усвідомлює, що саме мініатюрна (зростом 1.50 м) Заньковецька свого часу робила те, на що її сучасниці ще не наважувалися…
МАЙЖЕ ПЕРША КРУШЕЛЬНИЦЬКА
Марія Заньковецька в ролі «Івги Цвіркунки» в опереті Миколи Лисенка «Чорноморці», 1892 р.
Заньковецька дійсно мала всі шанси стати першою Крушельницькою – і у часі, народившись на 18 років раніше, і за красою голосу. Марія мала сильне меццо-сопрано і плани підкорити оперні сцени, займалася вокалом, купалася в оваціях на аматорських виступах у родинному колі, але через дифтерит втратила голос. Щоб залишитися на сцені, зайнялася акторством і захопилася театром.
Марія Заньковецька
ПЕРША НАТАЛКА ПОЛТАВКА
Марія Заньковецька у ролі Наталки Полтавки
Варто було Заньковецькій показати себе на сцені, їй одразу запропонували роль – неабикого, а Наталки Полтавки. Це була її перша роль і перша постановка п’єси у театрі. Цю роль вона зіграла у 1882 році в міському театрі Єлисаветграда (нині Кропивницький) у трупі Марка Кропивницького. Загалом їй належать понад 30 ролей у кращих українських трупах Старицького, Садовського-Тобілевича, Саксаганського, Карпенка-Карого.
Марія Заньковецька
ПЕРША ЗІРКА СЦЕНИ
Марія Заньковецька
Це вже потім були Соломія Крушельницька, Віра Холодна, Наталя Ужвій, а першою українською зірковою сцени була саме Марія Заньковецька.
Її грою захоплювалися і корифеї театру, і глядачі, і можновладці. Кропивницький на знак визання акторського таланту подарував їй перстень. Чайковський під час гастролей української театральної трупи в петербурзі надсилав Заньковецькій лавровий вінок – як символ безсмертності її таланту. Чехов захоплювався її роллю Олени в «Глитай або ж паук», Толстой листувався з українкою та планував написати під неї п’єсу.
Три місяці гастролей росією мали нечуваний аншлаг. Настільки, що навіть російський цар Олександр III запропонував Заньковецькій перейти в імператорський театр і призначив платню 24 тисячі рублів. «Я не проміняю на 24 тисячі рублів 24 мільйони (кількість українців у той час)», – відповіла Марія.
Марія Заньковецька
ПЕРША ЖІНКА-ОЧІЛЬНИЦЯ ТЕАТРАЛЬНОЇ ТРУПИ
Марія Заньковецька
Заньковецька була, фактично, першою в Україні жінкою-очільницею театру – Української народної трупи, яку сама ж заснувала у 1918 році. За це гетьман Скоропадський призначив їй довічну держпенсію – теж першу в незалежній Україні. Першою, але вже у радянській Україні, Заньковецька отримала звання народної артистки УРСР.
Марія Заньковецька
ПЕРША ЖІНКА, ЯКА ПОДАЛА НА РОЗЛУЧЕННЯ
Марія Заньковецька
Заньковецька чи не перша українка, яка насмілилася подати на розлучення. У 33 роки, після 12 років життя з нелюбом – офіцером Хлистовим, через ревнощі якого втратила дитину (він штовхнув, вона впала, стався викидень) і не могла толком займатися в театрі.
Заньковецька не просто розірвала церковний шлюб, а ще й перша в історії українського жіноцтва публічно взяла всю вину за невдалий шлюб на себе – нечувана у ті часи сміливість для жінки, адже за тодішніми законами винний у розлученні не мав права ще раз одружитися. Але Заньковецькій було байдуже: вона й без шлюбу давно, ще з юності, кохала іншого – театральну зірку того часу, свого партнера по сцені й керівника театру Миколу Садовського-Тобілевича. Власне за його покликом й стала акторкою.
Марія Заньковецька
НЕ ПЕРША, НЕ ЄДИНА
Микола Садовський-Тобілевич
Серце Миколи Садовського-Тобілевича – це, напевно, єдине, де Заньковецька не була першою. Роман двох зірок тривав майже 30 років! Спершу пристрасний, жагучий зв’язок надихав обох на нові творчі звершення. Потім сталося розчарування і почалася драма. Садовський-Тобілевич «гуляв», каявся, Заньковецька терпіла, прощала, наостанок пішла і від нього, і з його театру. Пішла на межі самогубства.
Він «назло» одружився, народив двох синів, але так і не пристав до офіційного сімейного вогнища – метався між коханками й театрами, все шукаючи творчого натхнення без Марії. Не знайшов. І після кількох років життя без неї до неї ж повернувся. Ще й з молодшим сином.
Марія Заньковецька з Миколою Садовським та Марком Кропивницьким (на фото зліва)
…І НЕ ОСТАННЯ
Марія Заньковецька
Марія прийняла обох Садовських-Тобілевичів – коханого Миколу та його сина. Виховувала хлопчика, як рідного, опікувалася ним.
А от його велелюбний батько продовжував опікуватися молодими акторками. І знову одружився – знову не з Марією…
Вона важко це переживала. Поринула у творчість, ролі, свій театр. Останні роки доживала з родиною племінниці. І померла через рік після Тобілевича, у свої майже 80.
Дивовижна жінка дивовижної долі. Настільки, що давно час створити про неї серіал. Не лише п’єсу, яку знаменитій акторці у 1971 році присвятив письменник Іван Рябокляч…
З 4 по 9 лютого навчально-спортивна база літніх видів спорту прийматиме грандіозний «Тиждень боксу», який об’єднає Чемпіонат України серед дорослих U23 та благодійний вечір професійного боксу.
У змаганнях візьмуть участь близько 200 найсильніших боксерів і боксерок з усіх регіонів України, включно з прифронтовими територіями. З них – 23 спортсменів зі Львівщини (13 чоловіків і 10 жінок).
БОКСЕРИ ТА БОКСЕРКИ ЗІ ЛЬВІВЩИНИ:
54 кг Володимир Крігер
57 кг Арсеній Михайлюк
57 кг Іван Завадський
60 кг Михайло Скрипка
67 кг Олександр Ільницький
67 кг Роман Гавриляк
67 кг Богдан Тесля
71 кг Володимир Савайда
71 кг Віталій Главач
80 кг Олег Вітик
86 кг Віталій Баран
+ 92 кг Валентин Міськович
+92 кг Нікіта Хохонь
48 кг Софія Турбініна
48 кг Соломія Линів
50 кг Марія Кравченко
57 кг Адріана Котович
60 кг Іванна Ягелло
70 кг Уляна Босак
70 кг Тетяна Дячишин
75 кг Ольга Пилипчук
+81 кг Наталя Годик
Старший тренер збірної Львівщини – заслужений тренер України Роман Семенишин.
«Окрім Чемпіонату України, 8 лютого відбудеться благодійний вечір професійного боксу. Його проведуть на підтримку Збройних сил України. У планах – зібрати 3 мільйони гривень для потреб армії та реабілітації поранених воїнів», – розповів керівник управління молоді та спорту Львівської обласної військової адміністрації Роман Хімʼяк.
Тиждень боксу відбудеться під патронатом голови Львівської ОВА Максима Козицького, за сприяння управління молоді та спорту Львівської ОВА. Змагання організовані Міністерством молоді та спорту України, Національним олімпійським комітетом, Федерацією боксу України, Львівською асоціацією професійного боксу, Львівською обласною федерацією боксу, Благодійним фондом KAVA та спортивним клубом «Галицькі леви».
Всеукраїнські адаптивні змагання серед ветеранів війни BESTRONG GAMES
На вихідних у селі Сокільники, що на околиці Львова, уже втретє за останні пів року відбулися масштабні всеукраїнські адаптивні змагання серед ветеранів війни BESTRONG GAMES. Масштабний турнір для ветеранів війни та людей з інвалідністюоб’єднав 96 учасників з різних міст України: від Ужгорода – до Маріуполя.
Перший день змагань здивував рекордною кількістю учасників – 48 спортсменів змагалися в настільному тенісі. А за перемогу у волейболі сидячи боролися вісім збірних команд – представники Львова, Харкова, Дніпра, Рівного, Полтави, а також міксовані команди з різних міст. Крім того, в цей день пройшли змагання з жиму лежачи.
Всеукраїнські адаптивні змагання серед ветеранів війни BESTRONG GAMES
У другий день BESTRONG GAMES турнір перемістився у ТРЦ King Cross Leopolis, де учасники змагалися у веслуванні на тренажерах та AirBike. Це стало ще одним випробуванням витривалості та сили духу для спортсменів. Також у цей день відбувся благодійний збір, під час якого вдалося залучити 50 тис. грн. на обладнання для адаптивного залу, що невдовзі запрацює в Сокільниках (вул. Данила Галицького, 1).
Всеукраїнські адаптивні змагання серед ветеранів війни BESTRONG GAMES
Найкращі спортсмени серед ветеранів війни та людей з інвалідністю отримали заслужені нагороди. Утім, як зауважують організатори змагань, головною перемогою для кожного учасника BESTRONG GAMES стала можливість випробувати свої сили, знайти підтримку та зробити ще один крок до відновлення.
Всеукраїнські адаптивні змагання серед ветеранів війни BESTRONG GAMES
“Бачу, як з кожним нашим турніром в Україні росте інтерес до адаптивного спорту, а також підготовки учасників, – розповідає організатор BESTRONG GAMES Євген Лукащук, засновник Громадської організації «BE STRONG», тренер з адаптивної фізичної підготовки ветеранів війни. – Розширюється й географія охочих спробувати свої сили. А ще, все більше жінок долучаються до змагань, що показує інклюзивність спорту. Змагання для ветеранів війни та людей з інвалідністю – це не лише про спорт, а й про підтримку, мотивацію та інтеграцію. Вони допомагають людям, які пройшли на війні непрості випробування, відчути командний дух, повернути віру в себе та свої сили”.
Всеукраїнські адаптивні змагання серед ветеранів війни BESTRONG GAMES
Наразі триває збір коштів для облаштування сучасного адаптивного залу у Сокільниках, який буде доступним на постійній основі та призначеним для ветеранів війни. “Зал буде обладнаний спеціальними тренажерами, інвентарем для занять адаптивними видами спорту, а також зонами для групових і індивідуальних занять, – зауважує Євген Лукащук. – Функціонал залу дозволить проводити тренування, терапевтичні сесії, спортивні заходи та навіть змагання”.
Всеукраїнські адаптивні змагання серед ветеранів війни BESTRONG GAMES
Планується, що навіть тренерами в залі працюватимуть ветерани та члени їхніх сімей. Усе – задля створення умов для системної фізичної та психологічної реабілітації через спорт. Долучитися до підтримки залу можна тут: https://send.monobank.ua/jar/2aVK9ZET11
Тим часом, наступний етап змагань BESTRONG GAMES відбудеться уже 22-23 лютого у Львові, на базі СКА.
На початку XX століття Львів, будучи столицею Королівства Галичини та Володимирії, являв собою унікальний культурний феномен. Різдво тут не було просто релігійним святом —...
