У 1940–1980-х роках резидентури кдб срср у Канаді і США широко практикували оперативні заходи з компрометації через так звану прогресивну пресу визначних українських діячів, які активно боролися за духовне і національне відродження. Одна з таких операцій була спрямована проти тодішнього митрополита Української православної церкви Канади, а невдовзі – УПЦ США, у майбутньому – Святішого Патріарха Київського і всієї Руси-України Мстислава.

У 1940–1980-х роках резидентури кдб срср у Канаді і США широко практикували оперативні заходи з компрометації через так звану прогресивну пресу визначних українських діячів, які активно боролися за духовне і національне відродження. Одна з таких операцій була спрямована проти тодішнього митрополита Української православної церкви Канади, а невдовзі – УПЦ США, у майбутньому – Святішого Патріарха Київського і всієї Руси-України Мстислава (народ. 10 квітня 1898 р.). Про це розповідають розсекречені документи з архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України.

Ад’ютант Симона Петлюри

Оперативній справі, яку майже 40 років вели на Степана Скрипника, в кдб урср дали назву “Скорпіон”. Знак Скорпіона в гороскопах часто сприймається як загадковий і складний для розуміння, втілює таємницю та безмежну енергію буття, а особи, народжені під цим знаком, вирізняються неабиякою внутрішньою силою, мають волю до перемоги та відданість ідеалам. Але чекісти навряд чи так заглиблювалися в астрологію. Зазвичай практикували присвоювати об’єктам оперативної розробки якісь негативні або зловісні найменування, як ось: “Гієна”, “Павук”, “Шакал”, “Безталанний” тощо.

Водночас у першому документі, долученому до справи і датованому 4 жовтня 1944 року, зустрічається цікава характеристика С. Скрипника і певна загадковість.

“…Коли Бандера з благословіння митрополита Шептицького проголосив у Львові самостійну незалежну Україну, – повідомляв агент нкдб урср “Росс”, – тоді до Києва приїхав колишн. посол у польському сеймі знаменитий Степан Скрипник, і його в Києві висвятили в єпископи з ім’ям Мстислав. По прибуттю Мстислава (Скрипника) у Рівне я постарався побачитися з ним. Мені довелося побувати в Рівному, і я зайшов до нього. Ми розмовляли близько години. Із цієї бесіди я переконався, що єп. Мстислав пішов у монахи і єпископи винятково заради того, щоб стати князем в українській самостійній державі…” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10345. – Арк. 2).

На останню фразу чекісти звернули особливу увагу, і до неї неодноразово поверталися в майбутньому, відстежуючи зростання С. Скрипника у церковній ієрархії. Крім цього їх неабияк зацікавило його минуле. Дізналися, що він є племінником Симона Петлюри і навіть був його ад’ютантом. На еміграції ж нібито ці родинні зв’язки додавали йому авторитету в українській громаді. Але відомості про той період життя у справі доволі скупі і фрагментарні. Навіть рік народження зазначається приблизний – “у 1900–1905 роках”.

Насправді Степан Іванович Скрипник народився 10 квітня 1898 року в Полтаві. Його батько походив із полтавського козацького роду, мати була рідною сестрою Симона Петлюри. Навчався в Полтавській першій класичній гімназії, невдовзі – в офіцерській школі в Оренбурзі. У березні 1918 року вступив добровольцем до кінно-гайдамацького полку імені Костя Гордієнко. У 1920 році у складі 3-ї Залізної дивізії Армії УНР брав участь у боях із більшовиками й одержав старшинське звання хорунжого. Особистим ад’ютантом Головного Отамана військ і флоту УНР Симона Петлюри був упродовж 1920–1921 років.

Після поразки визвольних змагань жив в еміграції у Варшаві. Там закінчив Вищу школу політичних наук. У 1930–1939 роках був послом польського сейму від українців Волині. Користуючись цим статусом, рішуче відстоював інтереси співвітчизників. У той період відбулося його зближення з церквою. Він прослухав курс богослов’я у Варшавському університеті, співпрацював із єпископатом і духовенством Української автокефальної православної церкви.

Про депутатство в польському сеймі докладних відомостей в архівних документах немає. Водночас це й не дуже цікавило чекістів. “У 1939 р. зі звільненням Західної України Червоною армією, – йдеться в розсекречених документах, – Скрипник разом з іншими членами Міністерства польського сейму втік до Румунії, звідти через Францію виїхав на територію Німеччини, потім – генерал-губернаторства. Після певного часу мешкання у Кракові Скрипник виїхав до м. Холм, де працював у старостві саможондовим інспектором і одночасно очолював там так звану “ЕОУН” – Емігрантську Організацію Українських Націоналістів” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10345. – Арк. 25–26).

Наступні документи стосуються життя і діяльності С. Скрипника в роки Другої світової війни. Той період чекісти досліджували особливо ретельно. І на те були свої причини.

Одразу після звільнення українських територій від гітлерівських військ органи нкдб урср розгорнули роботу зі збирання відомостей про те, що робили місцеві мешканці під окупацією. Найбільший інтерес проявляли до активістів. Серед таких був і С. Скрипник.

Про нього отримали такі письмові свідчення від одного з очевидців: “З окупацією німцями в 1941 р. Західної України він із генерал-губернаторства приїхав на Волинь, в м. Рівне. Там він організував Установу Довір’я і редакцію газети “Волинь”. Установа Довір’я становила собою українську верховну владу на Волині. До її складу мали увійти представники від усіх окружних міст Волині. Тому у вересні 1941 р. були запрошені представники із міст Рівного, Кременця, Дубна, Луцька, Володимира і Ковеля на зібрання до м. Рівного Самчук Улас, Корноухов, Волошин Ростислав… Практичну роботу Установа Довір’я на Волині не проводила, тому що невдовзі після її організації на Волинь прибула німецька цивільна влада, яка вищезазначену Установу не визнала” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10345. –Арк. 7).

Серед архівних документів є інформація про перше засідання Української ради довір’я на Волині під головуванням С. Скрипника. Ця установа мала саме таку назву. На тому засіданні йшлося про організацію культурно-освітньої роботи, навчання дітей у школах, садівництво тощо. Окремо порушувалося питання про релігійне життя і становище православної церкви. Наводиться текст постанови стосовно цього. Цей текст долучений до справи саме як свідчення антирадянської діяльності С. Скрипника. Ось витяг із нього:

“Рада довір’я стоїть на тій непорушній основі, що Церква в Україні як могутній чинник національно-релігійного і морального виховання народу, повинна бути Церквою національною і українською. Відтак Рада вважає, що такою Православна Церква в Україні може бути тільки тоді, коли вона буде незалежною, автокефальною. В тій цілі Уряд Української Народної Республіки незадовго перед московсько-більшовицькою навалою на Україну видав 1-го січня 1919 року закон про автокефалію Української Православної Церкви.

Стоячи на ґрунті закону1-го січня 1919 року, як державного акта, яким встановлено автокефалію Української Православної Церкви, Рада довір’я стверджує, що й в даний момент осередок церковної влади незалежної Української Православної Церкви не може знаходитися в руках чужої по крові ієрархії та поза межами національної української території. А тому Рада довір’я рішуче протестує проти всяких спроб залишити Українську Православну Церкву в полоні московському, до якого на теренах північно-західних українських земель вона потрапила року 1939 під насильством большевицьким, а також і проти спроб підпорядкувати Українську Церкву чужій Варшаві…” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10345. – Арк. 105–106).

На тому засіданні було створено “Тимчасову Адміністрацію Української Православної Церкви”, яку очолив архієпископ Полікарп (Сікорський). А С. Скрипник, як зазначається в довідках нкдб, став активним організатором української автокефальної церкви. Згадується, що навесні 1942 року він прийняв постриг у ченці, став єпископом Переяславським УАПЦ і взяв собі церковне ім’я Мстислав.

Попри завдання керівництва нкдб урср оперативним працівникам збирати негативну інформацію про С. Скрипника, у довідках трапляються й позитивні характеристики на нього. Зокрема, агент “Іванов” серед іншого повідомляв: “…Серед єпископата УАПЦ лише він вирізнявся і за своїм розумом, і за вмінням “дипломатично” діяти, і за характером. Серед інших, тьмяних і безликих, лише Мстислав і становить собою яскраву особистість За зовнішністю він доволі представницька людина (має чорне волосся з сивиною, таку саму бороду, повнотілий, з театральними рухами, які співвідносяться з його саном)” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10345. – Арк. 37).

Не зовсім вписувалося до створюваного чекістами негативного образу “німецького симпатика” і повідомлення про перебування С. Скрипника у Харкові у липні 1942 року. Тоді він зустрічався з керівниками місцевої “Просвіти”, Харківської управи, провідними українськими діячами. Дехто йому радив зробити візит до німецької комендатури і гестапо.

“Мстислав відповів, що цього не слід робити, – йдеться у витягу з доповіді агента нкдб “Сорбоніна”. – …Під час бесід він дуже обережно підкреслював, що не у всьому політика німців відповідає настроям українських громадських кіл, що потрібно очікувати великих і малих конфліктів і що слід бути до всього готовим”.

Далі агент зазначав, що коли залишився з “Мстиславом” наодинці, той уже відвертіше говорив про те, що “німці розправилися з чудовими українцями в Києві, що тією розправою залякали людей, що неправильно вважати, нібито вони за українську державність…, що нині становище його й інших єпископів-українців надзвичайно важке, оскільки доводиться хитрувати і якось будувати політику з німцями й водночас враховувати величезне невдоволення мас німцями і підтримувати цей протест та невдоволення, якщо хочеш бути пастирем свого народу і чесним по відношенню до нього” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10345. – Арк. 37).

Невдовзі після цього, за свідченнями агента “Сорбоніна”, представники німецької окупаційної влади наказали Мстиславу протягом 24 годин залишити Київ. Архієпископ Полікарп нібито вступив у перемовини з Райхскомісаріатом про можливе місце його служіння. Німці запропонували Ростов, Луганськ і Сталіно. При цьому Полікарп намагався добитися дозволу на єпископське служіння в Сімферополі, але марно. “Здається, відповіді на це прохання не було, – зазначається в доповіді, – а він зник, принаймні нам невідомо куди…”

Із відкритих джерел відомо, що 12 жовтня 1942 року єпископа Мстислава заарештувало гестапо. За німецької окупації він відсидів у тюрмах Чернігова, Прилук та Києва. За клопотанням духовенства звільнений у квітні 1943 року. У 1944 році емігрував до Варшави, згодом – до Словаччини, а звідти – до Німеччини, де очолював єпархії УАПЦ в Гессені та Вюртемберзі.

У 1947 році виїхав до Канади, де був обраний першоієрархом Української греко-православної церкви з титулом єпископа Вінніпезького і всієї Канади. А вже через три роки переїхав до США. Там, як зазначається в одній із довідок кдб урср, “схилив на свій бік архієпископа Теодоровича і здійснив возз’єднання двох церков: Американо-української православної церкви і Української православної церкви в Америці, створивши єдину УАПЦ у США. На соборі возз’єднання церков Скрипник був обраний канцлером УАПЦ у США”.

З’ясовуючи причини переїзду С. Скрипника з Канади до США, в Оттавській резидентурі кдб срср отримали інформацію про те, що до митрополита нібито не надто прихильно ставилася частина українських вірян, які були лояльно налаштовані до срср. Тобто вони не сприймали відстоювання ним ідеї про необхідність існування окремої єдиної української православної церкви, як і самостійної Української держави. На цьому вирішили зіграти і здійснити заходи з його компрометації через можливості резидентури в Канаді.

План компрометації

Невдовзі знайшлася і особа, через яку можна було б такі заходи провести. На початку 1950-х років службою перлюстрації кореспонденції було зафіксовано проходження кількох листів із Канади до мешканки одного із сіл Тернопільської області. Як з’ясували, до сестри писав рідний брат Давид Карпюк.

У листах розповідав про своє життя, нарікав на певні проблеми, зокрема на безробіття та деякі інші негаразди за кордоном. Зазначав, що побоюється їздити в гості до знайомих у США, бо як дізнаються, що він комуніст, то можуть бути великі неприємності. При цьому хвалив радянську владу і заявляв, що і раніше відстоював проголошені нею ідеали, і боротиметься за них надалі.

А в одному з листів написав: “Ще одне попрошу, якщо можна. Можливо хтось у селі знає Скрипника, того, що був у Борсуках, у волості секретарем при поляках. Він тут у Канаді єпископом і дуже бреше на радянську владу. Я вже з ним сварився. Я хочу, щоб мені хто-небудь все про нього написав, що він робив при німцях у вас. Я б його тут у газетах прописав…” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10345. – Арк. 50–51).

За останню фразу одразу вхопилися і почали збирати на Д. Карпюка інформацію. Невдовзі з Києва до регіональних управлінь кдб у Рівненській і Волинській областях надійшли вказівки такого змісту:

“Один із прогресивних журналістів серед українських емігрантів, який мешкає за кордоном, має намір опублікувати низку статей, спрямованих на компрометацію окремих лідерів ОУН і згодом видати брошурою для поширення за кордоном. У зв’язку з цим кдб при рм срср рекомендував надати авторові необхідні матеріали.

Надаючи важливого значення можливості розвінчання зв’язків оунівських лідерів, а також уніатських і католицьких авторитетів з німцями в період Другої світової війни і співробітництва їх з іноземними розвідками нині, а також можливості показу перед еміграцією протиріч всередині націоналістичного табору, І управління кдб при рм урср здійснюється підбір наявних матеріалів на низку лідерів ОУН і авторитетів серед церковників, зокрема на архієпископа Мстислава – Скрипника С. І. та інших націоналістичних “авторитетів”, які діяли на території області”. (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10345. – Арк. 146–147).

Про те, що збирання компромату розпочалося, відрапортували в москву. Звідти надійшло схвалення запланованих заходів. Понад те запевнили, що після надходження “викривальних матеріалів” все зроблять, як слід. “Наша резидентура в Канаді, – йшлося в документі, датованому 15 вересня 1954 року, – має можливості здійснювати компрометацію українських націоналістів через українську прогресивну пресу… Вміло підібрані документальні матеріали (накази окупаційної влади, статті з газет, листівки, календарі, фотознімки тощо), розміщені в канадській українській пресі, зіграли б величезну роль у справі компрометації і дискредитації цих осіб…” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10345. – Арк. 64).

Про подробиці того, як резидентура працювала з Д. Карпюком чи іншими представниками “української прогресивної преси”, Київ не інформували. Очікували лише на заявлені матеріали. Тим часом з регіонів, як свідчать архівні документи, почали надходити відповіді.

“Документальних відомостей про зв’язки Скрипника Степана Івановича з німецькою окупаційною владою не маємо”, – повідомляло управління кдб при рм урср по Київській області. “Повідомляємо, що матеріали, які могли б скомпрометувати в США архієпископа Мстислава – Скрипника Степана Івановича, – йшлося в іншій відповіді, – укдб при рм по Волинській області не має”.

Лише з Рівненської області надіслали низку статей із українських газет того періоду. У них повідомлялося про участь С. Скрипника у відновленні української церкви, створення Установи Довір’я на Волині та інші справи. Цитувалися його слова із публікацій в газеті “Волинь”, де він висловлював надію, що можливо українському народові все ж вдасться нарешті скинути кайдани страшної московської азійської неволі, і “серед вільних народів Нової Європи займе і український народ гідне йому місце”.

Реакція із москви на надіслані матеріали була відверто негативно. Не такого очікували. У чергових вказівках вимагали надіслати принаймні оригінали, а не копії газетних статей чи витягів з них, якщо більше нічого не вдасться знайти. А більше і справді, як свідчать архівні документи, знайти не вдалося.

Тож у Києві затвердили постанову стосовно подальшої оперативної розробки С. Скрипника такого змісту: “У 1954–1955 рр. І відділом кдб при рм урср здійснювалися підготовчі заходи з його компрометації серед українського населення в Канаді і США. Подальшу роботу щодо цього проводить пгу [Перше головне управління] кдб при рм срср, куди надіслані всі матеріали… З урахуванням того, що додаткових відомостей про злочинну діяльність Скрипника у нас немає, справу-формуляр на Скрипника Степана Івановича здати в архів…” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10345. – Арк. 136).

Відтак зі справи невідомо, чи вдалося резидентурі кдб у Канаді використати зібрані відомості. Водночас практика свідчить, що навіть якщо було недостатньо якихось компрометувальних матеріалів, їх заповнювали традиційними голослівними звинуваченнями в українському буржуазному націоналізмі, в шпигунстві на користь різних держав чи інших неіснуючих гріхах або злочинах, серед яких для кремлівського керівництва найбільшими були заклики до відродження незалежної від москви Української держави і Української Церкви.

Але всі ті потуги кдб жодним чином не вплинули на авторитет Степана Скрипника в церковному середовищі і не завадили йому відстоювати українські інтереси. 30 жовтня 1989 року він був проголошений патріархом Української автокефальної православної церкви в Україні та за кордоном. На Всеукраїнському православному соборі в червні 1990 року обраний патріархом Київським і всієї України УАПЦ. Після створення в 1992 році УПЦ Київського патріархату проголошений її патріархом. Тоді ж передав новоствореним Збройним силам України прапор 3-ї Залізної дивізії Армії УНР.

Одним із найвагоміших здобутків Мстислава у США стала побудова “Українського Єрусалиму” в Америці – духовного центру православної української діаспори у Саут-Баунд-Бруці (штат Нью-Джерсі). До його складу увійшли храм Св. Андрія, семінарія Св. Софії, бібліотека, музей, консисторія, дім для пенсіонерів, пам’ятники митрополитові Василю (Липківському) і великій княгині Ользі, цвинтар – пантеон визначних українців.

Помер Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Мстислав 11 червня 1993 року. Похований у крипті собору Св. Андрія в Саут-Баунд-Бруці.

Олександр СКРИПНИК

Джерело: Історична правда