На Стрийщині, у гірськолижному комплексі «Плай», відбувся благодійний вечір-аукціон з нагоди другої річниці проєкту «Пташки Перемоги», який збирає кошти на дрони для українських військових.
Про це 29 березня повідомили в Стрийській районній військовій адміністрації.
Під час заходу зібрали рекордну суму – 20 709 500 гривень. Активну участь у зборі коштів взяли громади Стрийщини, виділивши з місцевих бюджетів 11,5 мільйона гривень.
Моршинська громада виділила на потреби проєкту 1 мільйон гривень.
Загалом, громади Стрийщини виділили такі суми:
Славська громада – 1,5 мільйона гривень;
Тростянецька громада – 1,1 мільйона гривень;
Сколівська, Моршинська, Жидачівська, Ходорівська, Миколаївська, Новороздільська, Розвадівська громади – по 1 мільйону гривень;
Козівська, Грабовецько-Дулібівська, Журавненська громади – по 500 тисяч гривень;
Гніздичівська громада – 400 тисяч гривень.
Також під час заходу передали 120 FPV-дронів для українських воїнів.
За два роки проєкт «Пташки Перемоги» передав понад 17 тисяч дронів, допоміг пройти протезування 13 військовим та спрямував на підтримку ЗСУ 310 мільйонів гривень.
Оранжерейний комплекс ботанічного саду на вул. Марка Черемшини, 44
Ботанічний сад можна буде відвідувати вже з квітня, проте оранжереї відкриють лише з травня.
З 1 квітня ботанічний сад у Львові розпочинаємо сезон відвідувань. Про це 30 березня повідомили на сторінці ботанічного саду ЛНУ ім.І.Франка.
Відвідати ботанічний сад можна щовівторка, щосереди, щочетверга та щонеділі. “Саме зараз можна сповна насолодитися квітуванням шафранів, рясту, пшінки, зірочок та багатьох інших рослин – ефемероїдів, від яких влітку на поверхні землі не залишиться і сліду”, — розповіли у ботанічному саду.
Проте, у повідомленні наголошують, що оранжереї для відвідувачів відкриють лише у травні. До слова, львівський ботанічний сад ЛНУ ім.І.Франка розташований на вулиці Черемшини, 44.
Можливо вже багато років ваша ранкова кава була незмінною класикою. Але чому б не внести трохи різноманіття в цей приємний ритуал? Разом з нашим хорошим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова пропонуємо додати до нього дрібку гостроти — в буквальному сенсі.
Гастроентеролог і автор книги «Кулінарна книга з клітковиною «доктор Вілл Булсевич в одному зі своїх Instagram-відео поділився улюбленим способом зробити каву не тільки смачнішою, а й кориснішою — за допомогою спецій.
«Хочеться надати каві пікантності? Ось що я додаю у свою ранкову чашку, щоб зарядити день енергією», — каже доктор Б., стоячи біля полиці зі спеціями в супермаркеті.
На першому місці – кориця. За його словами, це справжня база: солодкувата, універсальна і чудово поєднується з іншими прянощами. Її можна додавати як у саму гущу перед заварюванням, так і в готовий напій — результат у будь-якому разі порадує.
Кориця
Якщо хочеться ще більше смаку і користі, Булсевич радить спробувати гарбузові спеції – ту саму ароматну суміш із кориці, імбиру, мускатного горіха і гвоздики. Смак, знайомий за осінніми лате з кав’ярень, легко відтворити вдома. І не потрібно чекати вересня — домашня пряна кава смакує в будь-яку пору року.
А ось його особистий must-have: тріо з кориці, куркуми та імбиру. «Ці спеції разом — просто диво», — каже доктор Б., додаючи, що трохи соєвого молока робить напій особливо ніжним.
Імбир
Таке поєднання багате на антиоксиданти і допомагає впоратися із запаленнями, підтримувати здоров’я серця і полегшувати травлення. Куркума з імбиром давно відомі своїм зігрівальним і відновлювальним ефектом — їх навіть додають у чай і корисні шоти для імунітету.
Додавання спецій до кави — простий спосіб внести користь у щоденний ритуал. І не тільки для смаку: деякі прянощі дійсно працюють на благо кишківника і всього організму. Тож зазирніть до кухонної шафки, знайдіть улюблені спеції та сміливо експериментуйте. Ваше здоров’я скаже «дякую».
Жорна часу — це розповідь про людей, через яких проходить історія. Про тих, кого час випробовує на міцність, хто тримає на собі війну й мир, біль і надію.
Ця виставка — про жорна, що перемелюють епохи, але залишають незламні серця. Про обличчя, в яких зберігається пам’ять предків, і погляди, сповнені сили рухатись далі. Тут поєднуються минуле й сучасне, традиція й боротьба, людська гідність і свобода.
Це історії тих, хто стоїть на межі — між втратою й життям, страхом і вірою, темрявою й світлом.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею, кафедри образотворчого мистецтва, дизайну та методики їх навчання ТНПУ ім. В. Гнатюка міста Тернополя та Львівського палацу мистецтв.
У Львові відкрили Пагорб пам’яті полеглих захисників
Вчора, 29 березня 2025 року, на одному з пагорбів у Стрийському парку висадили дерева в пам’ять про полеглих захисників, вздовж алеї тепер ростимуть 35 сосен, 7 магнолій та кущі.
Про це повідомили в Українському католицькому університеті.
Ініціаторами проєкту виступили Український католицький університет, Український інститут когнітивно-поведінкової терапії та Центр «Коло сім’ї». До висадження дерев долучилися рідні полеглих воїнів, представники міста, львів’яни.
У Львові відкрили Пагорб пам’яті полеглих захисників
«Один з випускників Українського католицького університету – Олесь Щерба – писав з бойової позиції своїй коханій, що він під Бахмутом бачив вщент знищений сад. І писав, що мріє побачити, як сад розквітне. Я думаю, що ця мрія об’єднує всіх наших полеглих захисників, бо всі вони віддали життя за те, щоб Україна була вільною квітучою країною. І сьогодні ми втілили цю мрію – разом з їхніми рідними висадили тут дерева.
У Львові відкрили Пагорб пам’яті полеглих захисників
Також ми хотіли, щоб у Стрийському парку було місце, де можна побути наодинці з тими, хто відійшов у вічність, але є в нашому серці. Щоб цей простір був місцем сили та натхнення, місцем, де ми можемо розповідати історії та надихатися. Цей Пагорб – для всіх, це наше загальне місце пам’яті», – зазначив директор Інституту психічного здоров’я УКУ та УІКПТ, лікар-психіатр центру «Коло сім’ї» Олег Романчук.
Як у Мостиськах покривали хронічний дефіцит бюджету (остання третина ХІХ – початок ХХ століття)
12 серпня 1866 року цісар Франц Йосиф І підписав закон про міські і сільські громади, згідно якого адміністративно-територіальні одиниці отримували досить широкий обсяг самоврядування з відповідними повноваженнями й обов’язками. У містах обирали бурмістра та раду, з середовища останньої – управління ґміни (у її склад входив бурмістр та не менше двох асесорів). Всі видатки мали покриватись з доходів ґміни. Якщо ж вони були вищими, ніж прибутки, у громаді приймали рішення про накладання додатків до окремих державних податків.
Про самоврядне управління ґміною Мостиськ на сьогодні відомо ще зовсім мало. Деяку інформацію знаходимо у тогочасній пресі¹. Наприкінці 1860-х років у житті міста однією із центральних тем було питання створення школи. У відповідному дописі зазначено, що навіть ті міщани, «які ледве підписатись могли», одноголосно висловлювались щодо необхідності організації навчального закладу. Проте тодішній магістрат ледве спромігся знайти для місцевої школи трьох учителів та для дівчат – одну учительку. Після адміністративної реформи та створення повітів місто придбало кляшторний будинок, який раніше належав домініканцям, де і планувалось організувати школу. Оскільки діяв новий закон про ґміни, міська рада зуміла зібрати капітал у розмірі 16 тис. золотих ринських. Частина з них призначалась на облаштування згаданої будівлі, частина – на позичковий фонд та придбання ділянки, яка мала призначатись на військові казарми. Та поки почали укладати статут позичкового фонду, міркувати про розподіл коштів, збігло чимало часу. А гроші, як скаржився автор допису, просто лежали, не приносячи користі. Дехто з членів ради, а також міський касир, розуміючи неприпустимість такого зволікання, радили, і навіть наполягали, аби керівник ґміни аптекар Шальбот відвіз гроші до ощадної каси у Львові. Щоправда, Шальбот у такій пропозиції не добачав резонів: «А що ж це, я не в стані відповісти за тих пару ренських?». 24 березня 1868 р. зранку у Мостиськах прогриміла новина: з міської каси вкрали усі гроші.
Цей випадок спричинив до того, що міську раду звільнили від обов’язків (у липні 1868 р.). Скарги підписували, щоправда, лише «30 найсміливіших мостиських міщан». Були й такі, які чинили опір. Євреї від скандалу дистанціювались. Тимчасове управління ґміною віддали трьом міщанам – двом католикам і одному єврею. Вибори призначили на 1 грудня 1868 р. Відтак Керівником ґміни став місцевий кушнір², а його заступником – римар³.
Новий керівник мостиської громади Максиміліан Мушинський розпочав управління містом, фінансовий стан якого був у критичній ситуації. Зокрема, необхідно було виплатити заборгованість міському адвокату (777 ринських), оплатити ремонтні роботи – каналу в межах ринку (200 ринських), дороги (200 ринських), будівлі школи (1000 ринських) та ін. У дописі вказували, що у повіті немає жодної «головної школи», найближчі знаходяться у Перемишлі, Ярославі, Городку і Самборі. Тому автор висловлював сподівання, що загальній справі допоможе шкільна рада і повітовий виділ, а також заможні місцеві обивателі. Зокрема, названо графа Олександра Цетнера, повітового маршалка графа Едварда Стадницького, а також власника Рудників графа Борковського, «які відомі своїми добрими намірами ширити освіту». Питання виділення субвенції обговорювалось на засіданні управління гміни 9 червня 1869 р., яке було скликане з ініціативи повітового старости Я. Згурського.
Мостиська, поштівка 1909 року
У Мостиськах проблеми з бюджетним дефіцитом виявились хронічними. Збори додатків до державних податків фіксуються принаймні з 1871 р. Краєвою ухвалою від 15 листопада 1870 р. ґміна міста Мостиськ отримала дозвіл збирати у наступному 1871 р. оплати з поставлених в межі міста спиртних трунків, а зокрема – по 12 центів з однієї нижньоавстрійської міри, або ж по 4 золоті ринські і 80 центів з одного відра спиртних трунків⁴.
Також згідно краєвої ухвали від 6 січня поточного року ґміна отримала дозвіл на збір згаданих оплат у 1872 і 1873 рр. Відтак репрезентація ґміни Мостиськ просила про продовження права збору додаткових оплат на період з 1 січня 1874 до кінця 1879 р. Своє прохання магістрат аргументував тим, що умови, через які цей збір був затверджений 1971 року, не змінились. Навіть навпаки: на спорудження дороги до залізничної станції та видатки у зв’язку з епідемією міська влада змушена була видати всю готівку, та ще й взяти у борг. Усі заплановані роботи безумовно мусили бути виконані. 21 жовтня 1873 р. краєвий виділ засвідчив, що мотиви, подані репрезентацією ґміни Мостиська, є слушними, тому прохання слід задовільнити⁵. Розпорядження, яким гміна Мостиська отримала право на збір мита на вище наведених умовах, було підписане у Відні 2 лютого 1874 року⁶.
У 1875 р. тариф оплат був змінений: замість 12 центів від однієї нижньоавстрійської міри чи 4 золотих ринських і 80 центів з відра, від 1 січня 1876 р. встановлювався наступний збір: 8½ цента з літра або ж 8 золотих і 50 центів з гектолітра⁷. У 1880 році магістрату знову дозволили збирати оплату зі спиртних напоїв – по 8 центів з одного літра. Йшлося про алкоголь, який виготовляли і споживали у межах ґміни, або завозили у місто для споживання. Не дозволялось збирати оплату з товару, який не споживався у місті.
У 1890 р. рада ґміни Мостиська знову повернулась до цього питання. На засіданні від 21 січня було ухвалено запровадити ґмінні оплати з пива та меду у розмірі 2 центів з одного літра на шість років. Виручені кошти мали піти на покриття дефіциту бюджету. У межах гміни про ухвалу проінформували – протест вніс тільки тамтешній пропінатор. Це не стало перепоною – 15 лютого 1890 р. повітова рада затвердила ухвалу, а 8 серпня повітовий виділ запропонував відповідну петицію на затвердження у ґмінне управління.
Ц-.к Дирекція пропінаційного фонду, якій передали згадану петицію на розгляд, у своїх висновках (8 і 25 жовтня 1890 р.) висловилась проти рішення ґміни, вказавши на те, що такі оплати будуть суперечити інтересам пропінаційного фонду. Натомість, у ц.к. Дирекції пропінаційного фонду заявили, що можуть погодитись на право ґміни збирати оплату лише з пива та меду, які виготовляють приватні особи для свого вжитку. Натомість додаткові збори не повинні торкатись трунків, які поставляє державець пропінації або ж його шинкарі. У краєвому виділі у зв’язку з цим констатували, що таке обмеження ґміни прирівнювалося б до повної відмови у їхній вимозі, бо дохід у такому разі був би мізерним, і ніяким чином би не повпливав на залагодження питання з бюджетним дефіцитом.
Крайовий виділ, через відмову Ц.К. Дирекції пропінаційного фонду, запропонував петицію ґміни Мостиськ на розгляд у сеймі. У виділі вважали, що мотиви ґміни поважні і заслуговують на позитивне рішення. Зокрема вказували, що у 1890 р. бюджетний дефіцит становив 1935 зл. 12 центів. Цей недобір, як стверджували, не можна було ліквідувати завдяки додатків до існуючих податків, бо «місцеве населення убоге і без цього значно обтяжене податками» (на 4000 мешканців вони становлять 6848 зл. 85 центів). Місто мало певне майно, але цього не вистачало, аби покрити усі видатки. Краєвий виділ звітував перед сеймом, що ремесло і торгівля у Мостиськах занепадало, зокрема, через ліквідацію у місті військової стації. У ґміні підрахували, що якби дефіцит таки намагалися покрити за рахунок підвищення податків, то їх потрібно було б збільшити на 40%. Також зазначили, що дефіцит місцевого шкільного фонду склав 950 зл. 36 центів. Якщо і його вирішили б покрити завдяки додатку до податків, то їх довелося б збільшити на 55%, що для місцевому населення не під силу.
У краєвому виділі вважали, що додатковий збір з пива і меду, який буде збиратись поряд з уже існуючим, був би менш обтяжуючим для мешканців, ніж підвищення безпосередніх податків. Тому вердикт ц.к. Дирекції пропінаційного фонду щодо підвищення беспосередніх податків, на думку фахівців виділу, був безпідставним. Що ж до позиції ц.-к. Дирекції пропінаційного фонду, то вимоги мостиської ґміни там відкинули, мотивуючи це наступними аргументами:
а) додатковий збір зменшив би консумпцію, оскільки ціни на пиво зросли б;
б) розташування Мостиськ, у порівнянні з іншими ґмінами, є вигідним, бо громада збирає значний дохід з оплат від алкогольних напоїв (2750 зл.), який був завтерджений ухвалою від 2 березня 1887 року;
с) консумпційні оплати обтяжують доколишнє населення, яке прямує у Мостиська на торги і ярмарки. Справедливим є, аби мешканці ґміни Мостиська, які мають першочергову користь з прав, які надає їм ухвала магістрату, безпосередньо спричинялись до обов’язків, які лежать на ґміні.
У відповідь на ці закиди Краєвий виділ зазначав:
щодо а) накладання до збору з літра пива найбільше 2 центів, яке може бути ухваленим, не може спровокувати відчутного зменшення консумпції, тому пропінаційному фонду не слід переживати про зменшення доходу;
щодо б) незважаючи на вигідне розташування Мостиськ, на яке вказує пропінаційна Дирекція, і доходу в розмірі 2750 зл., який стягує ґміна з спиртних напоїв, незаперечним фактом залишається дефіцит бюджету, який місто не може покрити;
щодо с) довколишнє населення, яке, споживаючи пиво і мед, буде наражатись на такі невисокі оплати, не сплачує зате багато за користування ґмінними пляцами і торговиськами, про що пропінаційна Дирекція в своєму першому відгуку від 8 жовтня цього року говорила. Магістрат зумисне не запроваджує вищих торгових і пляцових оплат, оскільки це могло в спровокувати занепад ярмарків і торгів.
Ц.к. пропінаційна Дирекція також вказувала на те, що у ґміні, яка також володіла власним правом пропінації, буцімто збирали оплати не лише з горілки, але також і з пива. Доказом цього були нібито тексти укладених контрактів, згідно яких державець пропінації мав право збирати певні оплати з пива і меду, які спроваджувались третіми особами для власного ужитку. Проте з’ясувалось, що ці оплати, про які згадує Дирекція пропінаційного фонду, не були додатковими зборами з напоїв, які йшли у бюджет ґміни, а що це були оплати на користь державця від тих осіб, які відмовлялись купувати його трунків. Отож, це була лише частина пропінаційного прибутку, але не оплата на користь ґміни.
Отож, краєвий виділ констатував серйозний недобір у бюджеті Мостиськ, акцентуючи при цьому, що місцеві чиновники застосовували всі можливі інструменти для заощадження. Оскільки всі видатки були пов’язані з урядовими розпорядженнями, зобов’язаннями ґміни і ухвалами ради міста, з їх переліку не можна було практично нічого викреслити так, аби це відчутно не заторкнуло господарство міста. У місті на поточний рік обов’язкові видатки становили 7478 ринських і 76 центів. Від прелімінованих податків залишалось 3908 зл, які мали йти на господарські потреби ґміни – утримання будинків, асекурацію, опалення канцелярії, в’язниці і міської охорони, освітлення міста, брукування, каналізацію, підтримку убогих і т.д. Також у краєвому виділі наголошували, що не потрібно забувати про статус Мостиськ як садиби ц.к. староства, що нараховувало більше 4000 мешканців. Очевидним було, що потреби міста в міру його розвитку щораз зростатимуть. Відмова ґміні у цих оплатах спричинить тільки те, що місто не зможе виконати нічого з того переліку, який був передбачений у бюджеті. Така ситуація спостерігалась у 1890 р. – через брак коштів та очікування затвердження жаданих оплат всі роботи пов’язані з будівництвом і ремонтом тротуарів, шутруванням, утриманням криниць, міських будинків та каналізації були фактично зупинені. У бюджеті на їх виконання передбачалось витратити 2100 ринських.
Беручи до уваги таке бачення ситуації, крайовий виділ пропонував сейму прихильно розглянути петицію ґміни та ухвалив проект, згідно якого Мостиська отримує право на збір оплат з пива та меду у розмірі 1 золотий ринський і 70 центів з гектолітра (такий тариф, на думку ц.к уряду був максимальним, який міг призначатись для ґмін). Сейм вирішив питання позитивно – дозвіл було надано на шестирічний період. Оплата стосувалась напоїв, які були виготовлені для споживання у місті, чи привезені у місто для продажу чи споживання. Тобто йшлося тільки про місцеву консумпцію⁸. 23 грудня 1892 року Мостиська отримали право збору оплати з усіх видів алкогольної продукції у розмірі 8 центів з літра до кінця 1895 р.⁹
Торговиця в Мостиськах, поштівка 1906 року
Ще один розгляд петиції мостиської ґміни відбувся 1907 року на 18-му засіданні 3 сесії Галицького сейму. Член крайового виділу Верещинський доповідав, що 12 листопада 1906 р. мостиська ґмінна рада постановила запровадити додаткову оплату з пива у розмірі 2 крони з одного гектолітра на період шести років. Про цю ухвалу у ґміні належно проінформували, після чого з’явились протести – від бровара Красічинського та Ізраеля Рехта. Їх відкинули – 24 січня 1907 р. ухвалу затвердили на повітовій раді у Мостиськах. Запровадження оплати ґміна мотивувала потребою зменшення відсоткової стопи ґмінних додатків до безпосередніх податків, які щороку накладались для покриття дефіциту бюджету ґміни. В 1905 р. на потреби міста видатки становили 24 293 крони 62 геллери. Крім цього, на шкільництво йшло 10 696 и 69 геллери. Разом, за підрахунками ґміни – 34 390 крони і 31 геллер. Доходи становили 29 549 крони і 66 геллерів, відтак дефіцит – 4 840 крони i 65 геллери. Для покриття цього недобору було накладено 30 відсотків додатку на безпосередні податки, що збирались у ґміні. В 1906 р. видатки на потреби ґміни склали 25 599 крон 5 геллерів, а на школу – 10 096 крон і 69 геллерів. Разом – 35 695 крон і 74 геллери. Доходи у цьому ж році становили 30 668 крон і 52 геллери, а дефіцит – 5 027 крон і 22 геллери. Його також удалось покрити завдяки 30-відсотковій надбавці до безпосередніх податків. Невтішна ситуація була і в 1907 р., навіть попри те, що зменшились видатки на школу (7 609 крон і 50 геллерів). Дефіцит бюджету становив 4 878 крон і 84 геллери. Недобір знову ж було ліквідовано завдяки 30-відсотковій надбавці. Ц.к. Дирекція галицького пропінаційного фонду у Львові у листі від 1 березня 1907 р. засвідчила, зважаючи на складну ситуацію у Мостиськах, що не буде заперечувати, аби ґміні надали право до кінця 1910 року на збір додаткової оплати у розмірі 2 крон від гектолітра. Оплату мали вносити усі, хто виготовляє пиво для місцевої консумпції, або ж для цієї цілі привозить – для продажу чи власного вжитку. Йшлося лише про місцеву консумпцію в межах ґміни¹⁰.
***
Мостиськам не вдавалося вилізти зі злиднів ні в описуваний період, ні в міжвоєнний час, надто ж у перші повоєнні роки. Наприкінці ХІХ ст. місто було знане у Галичині і трохи дальше не лише зі славетних «фуяр» та кінних ярмарків, які одначе тоді уже занепадали, але і зі своєї занедбаності. В якійсь мірі Мостиська навіть стали взірцем відсталості. Описуючи огидний стан тротуару біля костелу оо. Капуцинів у Кракові 1888 року, автор допису зазначив, що він, можливо, є «відповідним для Мостиськ або якоїсь іншої галицької діри, але не для Кракова»¹¹. Ще один характерний допис: 1903 року мешканці вул. Босяцької за посередництвом редакції газети просили магістрат Кракова, аби там собі нагадали, «що і тут мешкають люди, які платять податки. Вулиць настільки занедбаних важко відшукати і в Мостиськах»¹².
Мар’ян ХОМЯК
_______________________
¹ Dziennik Lwowski. Organ demokratyczny. 24 czerwca 1869. Rok III. Nr. 146. S. 3.
² Кушнір – ремісник, що вичиняє хутро із шкури та шиє хутряні вироби.
³ Римар (лимар) – майстер, який виготовляє ремінну збрую.
⁴ Одна міра – 1,415 л, одне віденське відро – 56,6 л.
⁵ [Kadencja III, sesja IV, pos. 4] Sprawozdanie Stenograficzne z Rozpraw Galicyjskiego Sejmu Krajowego. 4. Posiedzenie 4. Sesyi 3. Peryodu Sejmu Galicyjskiego. S. 36.
⁶ Dziennik Ustaw i Rozporządzeń Krajowych dla Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem. 1874, cz. 9.
⁷ [Kadencja III, sesja VI, al. 7] Alegata do Sprawozdań Stenograficznych z Szóstej Sesyi Trzeciego Peryodu Sejmu Krajowego Królestwa Galicyi i Lodomeryi Wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem z roku 1875. Alegat 7.
⁸ [Kadencja VI, sesja II, pos. 22] Sprawozdanie Stenograficzne z Rozpraw Galicyjskiego Sejmu Krajowego. 22. Posiedzenie 2. Sesyi VI. Peryodu Sejmu Galicyjskiego. S. 838-840.
⁹ Dziennik Ustaw i Rozporządzeń Krajowych dla Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem. 1893, cz. 2.
¹⁰ [Kadencja VIII, sesja III, pos. 18] Sprawozdanie Stenograficzne z Rozpraw Galicyjskiego Sejmu Krajowego. 18. Posiedzenie 3. Sesyi VIII. Peryodu Sejmu Galicyjskiego. S. 1033-1034.
¹¹ Kurjer Krakowski. 8 czerwca 1888. R. 2. Nr. 129. S. 2.
¹² Nowiny dla Wszystkich. Dziennik ilustrowany. 1903. R. 1. Nr. 103.
2 квітня 2025 р. о 16 год. у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) відбудеться презентація збірки творів адвоката і письменника Ієроніма Калитовського.
«Ієронім Калитовський. Твори. Щоденник. Листи» т.І – книга із серії “Славні стрияни”, підготованої працівниками Стрийського краєзнавчого музею “Верховина”, присвячена Ієроніму Калитовському. В томі зібрані твори та щоденник з часу Першої світової війни. Презентує видання директор Стрийського краєзнавчого музею «Верховина» Микола Закусов.
ІЄРОНІМ КАЛИТОВСЬКИЙ (1866-1926) – громадський діяч, правник та літератор того часу. Походив з священичої родини о. Павла Калитовського з с. Бутини на Сокальщині. Отримав правничу освіту у Львівському університеті , працював помічником адвоката у Борщеві, згодом перенісся на адвокатську посаду до Заліщик, а відтак уже на постійно осів у Стрию на запрошення адвоката д-ра Євгена Олесницького.
Ієронім Калитовський
Розгорнув активну діяльність і старався добрими справами прислужитися стрийській громаді: в період ЗУНРу був мером міста; багаторічний голова Стрийської «Просвіти»; наступник Євгена Олесницького, товариш Василя Стефаника.
Окрім адвокатської практики мав замилування до красного письменства (літературний псевдонім Трохим Дріт): писав вірші, фейлетони, оповідання, переклади, друкувався в сатиричних журналах.
У 1907 році одружився із племінницею дружини Михайла Грушевського Марії – Стефанією Левицькою.
Подія організована у співпраці Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові та Стрийським краєзнавчим музеєм «Верховина»
На Львівщині створили першу охоронну зону для збереження та захисту рідкісних птахів
Відповідне розпорядження підписав начальник ОВА Максим Козицький. Торік на теренах Бродівського лісництва місцеві жителі знайшли гніздо чорного лелеки. Воно було розташоване на віковому дубі, заввишки 16 метрів.
Цю ділянку лісу обстежили начальник управління охорони природних ресурсів департаменту екології та природних ресурсів Львівської ОДА Андрій Сенюк, старший науковий співробітник національного природного парку «Північне Поділля» Володимир Баточенко, провідний науковий співробітник Державного природознавчого музею НАН України, професор кафедри зоології Львівського національного університету ім. Івана Франка Андрій Бокотей.
В результаті обстежень дійсно виявили природне гніздо чорного лелеки, діаметром 1,2 метра. За інформацією науковців НПП «Північне Поділля» станом на червень 2024 року в цьому гнізді перебували 2 молоді птахи. Окрім цього зафіксували перебування дорослого птаха чорного лелеки у заплаві річки Покрова в місці її впадіння у р. Стир.
Відтак у лісівників з Бродівщини виникла ініціатива створення там охоронної зони. Відповідне клопотання вони надіслали в департамент.
Для збереження та охорони старовікового дерева дуба звичайного з гніздом лелеки чорного департамент підготував необхідні документи разом Бродівським надлісництвом філії «Карпатський лісовий офіс», ДП «Ліси України», НПП «Північне Поділля», науковцем Андрієм Бокотеєм, Львівською обласною громадською екологічною організацією «Західноукраїнське об’єднання лісівників і екологів».
Начальник Львівської ОВА Максим Козицький підписав відповідне розпорядження про створення першої охоронної зони для збереження біорізноманіття в лісах у Львівській області та затвердив відповідний Паспорт охоронної зони, яким встановлена допустима та недопустима діяльність на цій території для забезпечення оптимальних умов проживання птахів.
Оскільки лелека чорний, лякливий, гніздиться в глухому лісі й не любить шуму – навколо його гнізда в радіусі 100 м створюється ділянка суворої охорони, де заборонена будь-яка лісогосподарська діяльність та перебування протягом всього року. Також заборонена будь-яка лісогосподарська діяльність в радіусі 500 м від гнізда у період з середини березня до 1 серпня в зоні сезонної охорони в період гніздування птаха. В межах зони також заборонено змінювати гідрологічний режим.
На Львівщині створили першу охоронну зону для збереження та захисту рідкісних птахів
Лелека чорний – рідкісний вид птахів, що охороняється на міжнародному та національному рівнях. Охороняється Конвенцією з міжнародної торгівлі вимираючими видами дикої фауни і флори (CITES), Боннською та Бернською конвенціями, Угодою про збереження афро-європейських мігруючих водно-болотних птахів (AEWA).
Лелеку чорного занесено до Червоної книги України з 1994 року. В Україні гніздиться на Поліссі, Малому Поліссі, Карпатському регіоні, подекуди, на півночі Лісостепу. Цих птахів є дуже мало в Україні. Найчастіше, під час сезонних перельотів, чорного лелеку можна побачити на зволожених луках поблизу водойм та боліт, або на прольоті.
«Нерідко є випадки, коли птахи залишають кладки внаслідок проведення поблизу лісогосподарських робіт (у гніздовий період). На жаль, погане знання біології цього птаха часто призводить до того, що під час рубок навіть у позашлюбний сезон, у кращому випадку залишається тільки дерево з гніздом, а ліс довкола вирубують, зрозуміло що птах тоді покине гніздо. Одним з найбільших проблем сьогодні – є нестача старовікових дерев у лісах, на якому лелека може облаштувати свої гнізда. Інтенсивні лісогосподарські роботи призводять до значного омолодження лісів, тому більшість дерев просто не можуть втримати велике потужне гніздо з масивною конструкцією. Такі гнізда можуть буди зведені лише на потужних старовікових деревах», – зазначив Андрій Сенюк.
Що таке охоронні зони та механізм її створення?
Кабінет Міністрів України затвердив Постанову від 12 травня 2023 року №499, яка складається з двох документів: Порядку створення охоронних зон для збереження біорізноманіття у лісах та Порядку створення охоронних зон для збереження об’єктів Червоної книги України.
Ця постанова регламентує можливість створювати охоронні зони навколо популяцій видів Червоної книги.
На відміну від об’єктів природно-заповідного фонду, охоронна зона створюється в короткий термін – до 30 днів. Для цього зацікавлені сторони та облдержадміністрації повідомляють місцеві органи самоврядування та лісогосподарські підприємства про наміри та підстави створення таких зон.
Слід зазначити, що для того щоб створити охоронну зону – не потрібно погодження органів місцевого самоврядування чи лісогосподарських підприємств, Кабінет Міністрів України передбачив, що все вирішує обласна адміністрація на підставі звернення наукових установ або зацікавлених організацій за умови що надано повний пакет необхідних документів.
Охоронні зони створюються для збереження об’єктів Червоної книги України, рідкісних видів, найстаріших або визначних старовікових дерев, гнізд червонокнижних птахів та унікальних екосистем.
28 березня 1842 року у Львові відкрито театр Станіслава Скарбека. На той час це був один із найбільших театрів у Європі, що стало важливим культурним кроком для розвитку українського мистецтва та ідентичності в умовах австрійського правління.
Театр Станіслава Скарбека, відомий сьогодні як Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької, є однією з найвизначніших культурних пам’яток Львова та України. Збудований у XIX столітті за ініціативи графа Станіслава Скарбека, цей театр став не лише архітектурним шедевром, а й важливим осередком мистецтва. Його історія сповнена захоплюючих деталей, які розкривають як велич задумів його засновника, так і унікальність самої споруди. У цій статті ми розглянемо 10 цікавих фактів про театр Станіслава Скарбека, які допоможуть краще зрозуміти його значення.
Вигляд на театр Скарбека. Літографія Карла Ауера
1. Ім’я на честь мецената
Театр отримав свою пер10 першу назву — Скарбківський — на честь графа Станіслава Скарбека, австрійського аристократа, землевласника і мецената польського походження. Народжений 20 листопада 1780 року в Обертині, Скарбек був людиною з авантюрним духом і великими амбіціями. У 1833 році він вирішив збудувати у Львові театр, який би став культурним центром Галичини. Для цього він вклав значну частину свого статку, навіть заклавши власні маєтки, щоб завершити будівництво. Завдяки його зусиллям театр став реальністю, а його ім’я назавжди увійшло в історію.
2. Третій за величиною театр Європи
На момент відкриття 28 березня 1842 року театр Скарбека був третім за розмірами театром у Європі, поступаючись лише міланському “Ла Скала” та дрезденському придворному театру. Споруда займала площу 95,45×76,25 метрів і могла вмістити 1460 глядачів, включно з 54 ложами. Оркестрова яма була розрахована на 40 музикантів, а глядацький зал мав форму підкови, що забезпечувало чудову акустику та огляд сцени.
Тадеуш Рибковський.Театр Скарбека
3. Фундамент на 16 тисячах дубових паль
Оскільки театр будувався на болотистій місцевості поблизу річки Полтви, для укріплення фундаменту довелося вбити в ґрунт близько 16 тисяч дубових паль. Ці колоди, привезені з маєтків Скарбека під Миколаєвом, були спеціально оброблені, щоб витримувати вологість. Саме завдяки цій інженерній майстерності будівля стоїть і досі, ставши однією з найдорожчих споруд Львова.
4. Урочисте відкриття двома виставами
Існує певна історична суперечка щодо того, яка саме вистава відкрила театр. Польські джерела стверджують, що це була комедія “Дівочі обітниці” Олександра Фредра, друга дружина якого, Зофія Яблоновська, була коханою Скарбека. Натомість львівські історики наполягають, що першим твором стала п’єса “Життя як сон” австрійського драматурга Франца Грільпарцера. Можливо, обидві вистави йшли одна за одною, знаменуючи початок театрального життя.
Театр графа Скарбека у Львові. Фото кінця ХІХ століття
5. Театр як комерційний проєкт
Скарбек задумав театр не лише як культурний осередок, а й як прибутковий бізнес. Будівля була спроєктована так, щоб окрім театральної зали (10 тис. м²), решта площі (7,5 тис. м²) відводилася під крамниці, кав’ярні, салони та навіть житло для акторів. Завдяки цьому театр звільнявся від податків на 50 років, що зробило його фінансово успішним проєктом.
6. Зіркові гості на сцені
За свою історію театр Скарбека приймав видатних митців. На його сцені виступали Сара Бернар, Лесь Курбас, Панас Саксаганський, Ніколо Паганіні, Ференц Ліст та багато інших. Ці імена підкреслюють статус театру як одного з провідних культурних центрів Європи XIX століття.
Театр Скарбека (сучасний Театр ім. Марії Заньковецької). Зображення ХІХ ст.
7. Театр і Галицький сейм
До побудови окремої споруди Галицького сейму (нині головний корпус Львівського університету) парламентарі Галичини часто орендували приміщення театру для своїх засідань. Цей факт свідчить про багатофункціональність будівлі та її значення для громадського життя міста.
8. Зміна призначення
Після смерті Скарбека у 1848 році театр поступово втрачав своє первинне значення. У 1892 році він припинив функціонувати як театральна сцена. З 1900 до 1939 року тут розміщувалася філармонія, а згодом — кінотеатр. Лише у 1944 році, коли до Львова переїхала трупа Марії Заньковецької, будівля знову стала театром, отримавши сучасну назву.
Більярдний салон у каварні “Театральна”, що до І світової війни містилась у партері театру Скарбека (тепер театр ім. Марії Заньковецької), поч. ХХ ст.
9. Архітектурний стиль класицизму
Театр спроєктували архітектори Йоган Зальцман і Людвіг Піхль у стилі класицизму, що вирізняється строгістю форм, симетрією та гармонією пропорцій. Фасад будівлі прикрашений колонами та декоративними елементами, які надають їй величного вигляду. Цей стиль був популярним у Європі того часу, відображаючи ідеали просвітництва.
10. Любовна історія Скарбека
Особисте життя Станіслава Скарбека додало театру романтичного ореолу. Під час балу на відкритті театру граф закохався у юну Софію Яблоновську. Вони одружилися, але шлюб не був щасливим і завершився розлученням. Цікаво, що після цього Скарбек підтримував дружні стосунки з другим чоловіком Софії, Олександром Фредром, чиї п’єси часто ставилися в театрі.
Фрагмент Міського театру та Театру Скарбека
Театр Станіслава Скарбека — це не просто архітектурна пам’ятка, а символ епохи, в якій переплелися амбіції, мистецтво та інновації. Від сміливого задуму графа до виступів світових зірок, від інженерних чудес до комерційного успіху — кожен факт його історії вражає. Сьогодні театр імені Марії Заньковецької продовжує традиції, закладені Скарбеком, залишаючись осередком української культури. Ця споруда нагадує нам, що великі мрії, підкріплені наполегливістю, можуть залишити слід на століття.
Президент України Володимир Зеленський підписав указ про відзначення державними нагородами з нагоди Міжнародного дня театру. У списку нагороджених – 11 солістів та акторів львівських театрів.
Відповідно до указу від 27 березня, звання «Заслужений артист України» присвоєно 11 львів’янам:
Бережанському Тарасу Григоровичу – солістові опери – провідному майстру сцени Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької,
Березі Миколі Мечиславовичу – провідному майстру сцени Львівського академічного молодіжного театру імені Леся Курбаса,
Ворочеку Максиму Сергійовичу – солістові опери Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької,
Зборовській Людмилі Василівні – актрисі Львівського академічного театру естрадних мініатюр «І люди, і ляльки»,
Марусенку Арсену Володимировичу – артистові балету – провідному майстру сцени Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької,
Міхневичу Ігорю Львовичу – солістові опери Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької,
Онещак Марії Богданівні – провідному майстрові сцени Львівського академічного молодіжного театру імені Леся Курбаса,
Фроловій Тетяні Володимирівні – артистці драми Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки,
Цвєтінській Маріанні Сергіївні – солістці опери – провідному майстру сцени Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької,
Шевчуку Юрію Аркадійовичу – солістові опери – провідному майстру сцени Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької,
Шумейко Марії Григорівні – артистці драми Державного підприємства «Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької».
Державні нагороди присвоєно «за вагомий особистий внесок у розвиток національної культури і театрального мистецтва, вагомі творчі здобутки і високу професійну майстерність».
Вкрадене крісло Митрополита Андрея Шептицького, фото Львівської архиєпархії УГКЦ
26 березня відбулася унікальна історична подія ― до Архикатедрального Собору святого Юрія у Львові повернули реліквію, яку багато років вважали втраченою ― крісло Митрополита Андрея. Його вдалося віднайти і повернути завдяки зусиллям наших військових і духовенства. Про це повідомила Львівська архиєпархія УГКЦ.
Старший пастор протестантської громади «Гетсиманія» Валерій Марченко розповів про шлях цієї реліквії додому.
Вкрадене крісло Митрополита Андрея Шептицького, фото Львівської архиєпархії УГКЦ
― Це вдалося зробити зокрема й завдяки зусиллям нашого капелана Руслана, який служив у Третьому інтернаціональному легіоні. Разом із побратимами він допоміг повернути крісло митрополита Андрея Шептицького. Слід підкреслити, що цей капелан п’ять років тому виїхав до Барселони, але з початком повномасштабного вторгнення росії повернувся в Україну та став до лав захисників. Він брав участь у боях на Харківщині, Сумщині, Курщині. Нещодавно капелан отримав поранення і проходить лікування в Барселоні, проте зв’язок із побратимами він не втрачає.
Львівський митрополит УГКЦ Ігор Возьняк і пастор львівської протестантської громади «Гетсиманія» Валерій Марченко, фото Львівської архиєпархії УГКЦ
Під час визволення окупованих територій Харківщини і Сумщини, поблизу Курщини, військові знайшли старовинне крісло у реставратора, який розповів його історію. Як стверджує пан Валерій, у 1980-х роках митрополит російської православної церкви Никодим Руснак незаконно вивіз цю реліквію зі Львова. У 1983 році він став архиєпископом, а з 1985 по 1989 рік – митрополитом Львівським. Перед від’їздом із митрополичих палат він вивіз багато речей, серед яких і це крісло.
Вкрадене крісло Митрополита Андрея Шептицького, фото Львівської архиєпархії УГКЦ
Із Харківщини (поблизу Курщини) крісло привезли українські військові. Завдяки контактам із легіоном і його лейтенантом Юрієм цю реліквію вдалося повернути в Україну. Воно потребує реставрації та відновлення втрачених деталей.
Митрополит і Архєпископ Львівський Ігор підтвердив автентичність знахідки та її зв’язок із Митрополитом Андреєм Шептицьким.
Тепер духовенство разом із істориками та меценатами вирішуватиме питання реставрації й збору коштів. Попередньо планують передати крісло до Музею Митрополита Андрея Шептицького.
Панорама Львова Абрагама Гоґенберґа/Ауреліо Пассаротті, 1617-1618
Богохульство, чаклунство, зв’язок із потойбічними силами у середньовічні часи були найстрашнішими злочинами, утім, незважаючи на це, не бракувало охочих, зокрема й у Львові, поспілкуватися з нечистим. Історичні документи безсторонньо фіксують такі факти. Так, 1572 року на передміському цвинтарі церкви Воздвиження Чесного Хреста неподалік Краківської брами (стояла на сучасній площа Різні), яка ще два з половиною століття тому стояла на нинішньому перетині вулиць Краківської і Лесі Українки, поховали одну передмістянку. Впродовж наступних днів після похорону несподівано померло декілька людей, які мешкали неподалік церкви.
Краківська брама. Малюнок Єжего Глоговського. 1910 рік. Фото Вікіпедії
Серед львів’ян ширився поголос, що начебто причиною цього є власне ця похована жінка, Після того, як могилу розкопали, найгірші припущення підтвердилися: покійна лежала в труні, закусивши в зубах кінчик своєї зав’язаної під підборіддям хустки, хоча, коли її ховали, ніхто нічого підозрілого не бачив. За порадами львівських екзорцистів померлу поклали обличчям донизу і, відрубавши голову, знову закопали. Після такої процедури пошесть навколо церкви припинилась.
А 1641 року в нашому місті сталася насправді надзвичайна подія – кримінальний суд Львова звинуватив у богохульстві ченця Альберта Віроземського, який уклавши з дияволом угоду, віддав спокусникові свою душу разом із тілом. У матеріалах судової справи йшлося, що це найганебніший людський вчинок за всю історію міста.
Гравюра монастиря та костелу Бернардинів. Гравюра комплексу Карла Ауера. 1830—1840-ві роки XIX ст. Фото Вікіпедії
Почалося все з того, що Віроземський, який мешкав у Бернардинському монастирі, маючи намір стати ченцем, викрав у настоятеля печатку і підробив документ, нібито він є священником ордену і може давати шлюб, сповідати, причащати і хрестити дітей. Фальшивий священнослужитель почав їздити селами навколо Львова, відправляти служби і, звісно, отримувати за це гроші.
Коли шахрая викрили, той одразу втік із монастиря, однак ченцям-бернардинам вдалося його схопити і посадити до монастирського підземелля. Найсуворішим покаранням, яке міг застосувати до ошуканця церковний суд, було позбавлення прав і привілеїв духовного сану, але річ була у тім, що Віроземський, не отримавши ще духовного сану, вважався людиною світською. А це виявилося для нього вкрай небезпечною обставиною, тому що за такі речі світський лавничий суд мав засудити його до страти.
Львів на гравюрі1772 року. Фото Facebook/Мандрівки старим кордоном
Жадоба до життя у грішного Альберта була такою сильною, що він вирішив укласти цирограф, тобто контракт із дияволом про продаж своєї душі. У ті часи, тобто у XVI і XVII століттях, було написано багато праць про злих духів, зокрема про те, як їх викликати і як із ними боротись. Віроземського ж цікавило лише одне – як вийти на нечистого, аби укласти з ним договір.
Ганебний контракт був написаний на стіні в’язничної камери кров’ю грішника: «Я своєю кров’ю ставлю підпис і піддаюся під владу князя Люцифера. Взамін за це прошу двадцять років життя, після чого він має право взяти мене з душею і тілом. Згідно з цим контрактом, зрікаюся Бога і Матері Божої і віддаюся під владу усім дияволам, зобов’язуюся їм служити та їх прославляти, а вони повинні мені давати усе, що я потребую. Прошу звільнити мене з в’язниці цієї ж ночі. Цей контракт підписую з Вегліком, який винесе мене з в’язниці». Згодом на судовому засіданні Віроземський докладно описав цього таємничого Вегліка, посередника нечистого, який мав вигляд молодого привабливого хлопця і проходив до нього просто крізь стіну камери.
Коли наглядачі виявили на тюремній стіні цирограф, це їх так шокувало, що у них навіть не виникло жодного сумніву щодо диявольського сліду у цій справі. Тому Віроземського прискіпливо оглянули і зафіксували на його пальці ранку, з якої той виточував кров для написання своєї угоди з дияволом.
Після тривалого вивчення цієї справи суд визнав Альберта Віроземського винним у підробці документів та богохульстві. Вирок був однозначний – спалення, отож сподівання грішника на диявола виявилися марними.
У другій половині XVII століття у Львові був зафіксований страшний злочин, пов’язаний із релігійним фанатизмом. Фактично йшлося про першого в нашому місті справжнього серійного вбивцю. Єврей із Краківського передмістя, прозваний за свою кремезність Бером (тобто ведмедем), нападав на своїх жертв неподалік Єзуїтської хвіртки. Тіла вбитих Бер ховав у напівзруйнованому будинку під міським муром. Упійманий на гарячому, вбивця визнав, що мордував християн через релігійну нетерпимість. Стратили Бера 1671 року.
Різновидом святотатства у давньому Львові вважалося і святокрадство. 1641 року вихрещений єврей на ім’я Матеуш обікрав костел монастиря Святого Станіслава, який колись розташовувався між сучасними вулицями Фурманською і Тиктора. У монастирі був притулок для прокажених, тому львів’яни охоче офірували гроші і коштовності на його розбудову. Злодій викрав із костелу золоту дароносицю і встиг продати крадене якомусь Борухові, який після цього миттєво зник із міста. А самому святокрадцеві не поталанило – за вироком міського суду його спалили. До того ж єврейська громада міста мусила виплатити містові дві тисячі золотих компенсації за негідний учинок свого члена.
Утім не всі випадки крадіжок із храмів розглядалися як святотатство. 1628 року на сходах Ратуші міські слуги відшмагали якогось шевця, який вкрав із православної церкви «книги, у срібло оправлені». Вочевидь цей злочин був потрактований як звичайна крадіжка, тому й покарання не було занадто суворим.
Крадіжки із храмів траплялися у Львові й пізніше. Після наполеонівських війн австрійський уряд, рятуючи занепалу економіку, почав вилучати з обігу срібні монети, замінюючи їх на паперові гроші, які згодом несподівано девальвували. На це відгукнувся дотепний і цинічний львівський злодій. Обікравши один із костелів, він на місці злочину залишив напис: «Цісар при Сонці, я при Місяцеві», що неоднозначно натякало на спільну з ясновельможним цісарем діяльність, яка полягала у вилученні для власних потреб церковного срібла.
Не бракувало у Львові також і святотатців, які наважувалися плюндрувати святі символи. У цьому стосунку характерною є історія каплиці Личаківської Божої Матері. Приблизно від другої половини XVIII століття при Личаківській дорозі стояла фігура Матері Божої. Одного разу якийсь австрійський урядовець, проїжджаючи повз фігуру ввечері, зачепив її коляскою і зламав вісь. Наступного дня розлючений чиновник наказав розібрати фігуру і кинути її під паркан. Невдовзі він осліп. Через деякий час коштом доброчинців тут була зведена гарна каплиця, яку вже вдруге 1959 року у рамках так званої хрущовської кампанії боротьби з релігією знищили радянські вандали. 1998 року каплицю відновили, зберігаючи її давній вигляд.
Церква Святих Ольги та Єлизавети. Фото Facebook/Мандрівки старим кордоном
Один із найчудовіших львівських храмів – церква Святих Ольги та Єлизавети – була зведена 1911 року у неоготичному стилі. При будівництві храму у фундамент замурували капсулу з пам’ятним актом, де було занотовано, що «цей дар Богові буде нездоланною фортецею віри і духу народу». З приходом до Львова тоталітарної московської влади у червні 1946 року храм закрили. Чудова пам’ятка минулого з роками нищилася. Під стінами усередині костелу до пізньої весни залежувався торішній сніг, бо сонце туди не діставало. Сповідальні були розламані, дерев’яні ажурні ґрати вирвані з м’ясом, на кам’яній візерунковій підлозі валялися фрагменти скульптур янголів із відбитими носами й крильцями. На хорах були звалені в купу зім’яті свинцеві органні труби.
Пізніше, у 1970-х роках, тут зберігали цемент і крейду. Костел перетворили на склад, і лише старі бабці польки, котрі навколішки молилися на широких сходах головного входу і букетики квітів, якими вони прикрашали замкнені вхідні двері, нагадували про те, що це Божий храм.
З цим храмом пов’язана ганебна й трагічна історія святотатства. Безбожній радянській владі дуже муляв очі хрест на найвищій (85 метрів) рукотворній точці міста, і партійні керівники вирішили його спиляти. Є декілька версій про те, хто ж був цей хрестоламець, який зважився на грішний вчинок. Одні говорили, що це був син першого секретаря львівського міськкому компартії, інші – ув’язнений, якого пообіцяли за це достроково випустити на волю, треті казали, що це був досвідчений альпініст із такелажним оснащенням.
В одну з ночей 1962 року грішник поліз центральною вежею храму догори, розраховуючи завершити свою чорну справу до світанку, щоб його не бачили люди. Осідлавши найвищий шпиль, він почав пиляти хрест. Майже під самими зірками, над залитим місячним сяйвом дахом костелу, всім тілом припавши до холодного металу хреста – що думав і відчував цей чоловік?..
Вул. Бандери поблизу церкви Святих Ольги та Єлизавети. Фото Facebook/Мандрівки старим кордоном
Робота виявилися не з легких. До світанку вдалося просунутись ледь наполовину. Почали ходити трамваї. З вокзалу потягнулася незліченна юрба робітників, які доїжджали до міста зі сіл на дизелях та електричках. Багато людей ішло через площу на роботу на завод «Електрон». До восьмої ранку площу загатив натовп людей, які посилали прокльони нечестивцеві. Гіпноз юрби зненацька перевершив критичну масу, величезний хрест надломився, і скинув додолу хрестоламця. Більшість львів’ян були переконані, що хрест впав разом із грішником, утім насправді виявилося, що хрест просто загнувся донизу, а 1994 року його випрямили.
Наступним кроком безбожної влади восени того ж 1962 року було знищення ще одного хреста, який стояв перед храмом. Міськвиконком на цьому не зупинився і виношував два варварські проєкти: розвалити костел на шматки і вивезти за місто або відреставрувати і перепрофілювати на якийсь палац культури чи планетарій. Перше, як підрахували, коштувало два мільйони рублів, друге – приблизно чотири. На щастя, грошей у міста не виявилося ані на те, ані на інше.
У липні 1991 року храм передали греко-католицькій громаді, і після реставрацій 1990-х і 2000-х років він став одним із найгарніших храмів Львова.
У Львові на численні прохання слухачів оголосили про додатковий концерт «Наш Білозір – 70!» у Центрі Довженка на Сихові. Додатковий концерт відбудеться 3 травня о 19:00, повідомили організатор VINIL concert agency.
Спеціально для цього заходу підготували концертну програму з прекрасних пісень, які зберігають національний код українців. Зокрема, до програми концерту, присвяченого 70-річчю Ігоря Білозіра, увійдуть найулюбленіші пісні публіки – «Ніби вчора, рідна мамо», «Весільний марш», «Коханий», «Пшеничне перевесло», «Лицарі», «Мамина світлиця» та інші.
На сцені виступатимуть Оксана Білозір, культова «Ватра» та інші артисти.
«На жаль, життя композитора трагічно обірвалося в 45 років. Проте культурне надбання, яке залишив по собі Ігор Білозір, продовжує жити. На честь композитора названа вулиця у Львові, а 2025 рік на Львівщині проголошено Роком Ігоря Білозіра», – нагадують організатори VINIL concert agency.
Такий наказ 25 березня підписав міністр культури та стратегічних комунікацій України Микола Точицький.
Як повідомив начальник Львівської ОВА Максим Козицький ця сорочка, легенди, пов’язані з нею, та назви елементів її крою стали десятим елементом зі Львівщини, який внесли до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини.
“Сокальська сорочка – не просто одяг. Це пам’ять. Це жива історія, яка збереглася у руках наших майстринь”,- зазначив очільник області.
Він додав, що Львівщина має вже 10 визнаних елементів нематеріальної культурної спадщини:
Яворівська дерев’яна забавка
Яворівський пиріг
Різдвяна сферична звізда (Жовківський район)
Надсянська говірка
Глинянський візерунковий текстиль
Городоцький шов
Дзвонарство
Бойківська писанка
Засипана капуста (Жидачівщина)
Сокальська сорочка
“Дякую всім, хто доклав великих зусиль, щоб це стало реальністю. Але є ще багато роботи! Дякую кожному й кожній, хто дбає про спадщину. Зараз надважливо зберегти і примножити те, що робить нас нами”, – підсумував Максим Козицький.
Відомий український письменник Юрій Винничук на сторінках видання ZBRUC.eu пише про те як лазні та готелі міста Львова приваблювали любителів оргій та повій.
Коли цукерник і міський радник Фердинанд Ґросс (1842–1917) викупив у 1887 р. збанкрутіле Купельове підприємство святої Анни на Академічній 10, увійшовши в спілку з архітектором Яном Шульцем, редактором Алєксандером Мільським, столярами й братами Францішком і Юзефом Вшеляками, то й не підозрював, що в цьому закладі, що перебував під опікою святої Анни, будуть не тільки митися й купатися.
Вул. Академічна, кін. ХІХ-поч.ХХ ст.
За два роки він змінив його на обладнаний з великим смаком і елегантністю купельовий заклад. Стару будівлю частково розібрали і ґрунтовно перебудували. На партері з’явилися лазнички, обладнані ваннами мармуровими, цинковими і зі штучного каміння, а ще римські парильні та просторий плавальний басейн, поповнюваний джерельною водою. Для жінок і для чоловіків функціонували осібні приміщення.
Купіль працювала круглий рік, а за один раз могла прийняти щонайменше 50 осіб. Стіни лазничок вкривали фрески в мавританському і ренесансовому стилі, італійські та африканські краєвиди й арабески. Автором цих малюнків був Ян Дулі (1839–1901) – видатний театральний декоратор.
Еліта Львова хутко зорієнтувалася, що в лазні, та ще й у самому центрі, дуже зручно влаштовувати чудові оргії, і викуповувала цілий басейн чи парильню для компанії. А це відразу посприяло появі там буфету з розмаїтими напоями і закусками. Душові кабінки і кімнати з ваннами теж знайшли попит – клієнти стали водити туди повій.
Вул. Академічна, кін. ХІХ-поч.ХХ ст.
В совєтський час там продовжувала діяти лазня, куди й мені не раз доводилося завітати. На жаль, екзотичні малюнки не збереглися. Новій владі вони чимось заважали, бо не вписувалися в сталінський ренесанс.
Парильна складалася з трьох приміщень. У першому, меншому, була шатня з дерев’яними кабінками, куди кожен складав свої речі. Тут також видавали бляшаний «тазік», а на полиці в баняку було «рідке мило» – темна в’язка мазюка з підозрілим запахом, якою рідко хто користався, бо кожен мав своє мило. А можна було його придбати і в лазебника, як і «мочалку». В наступному приміщенні по обидва боки були крани з гарячою і зимною водою і спільні душі, а посередині стояли довгі лави. Кожен набирав собі в «тазік» воду, шукав вільне місце на лаві, клав свій «тазік» і починав хлюпати на себе воду та намилюватися. Після цього йшов під душ.
Наступне приміщення зяяло гарячим густим паром. Це й була парильня. Туди заходили з повстяними шапками на головах і з березовими віниками. Парильню найбільше облюбовували визволителі.
Вулиця Академічна, фото початку ХХ століття
Здавалося б, де-де, а в парильні, де купа народу, розпуста неможлива. Однак там завше ушивалися любителі юнацьких тіл. Починалося з пропозиції потерти спину одне одному або побити від душі віником, а в ході цього простого процесу нав’язувався контакт і готовність піти після парильні до кабінки.
Душ для двох осіб у кабінці не був чимось дивним. Коли я був малим, то ходив з татом. Але й закохані парочки, вдаючи подружжя, купували квиток в одну кабінку за 30 копійок, а цьоці, яка розподіляла кабінки, давали ще стільки ж, зате отримували годину для задоволення і гігієни, і пристрасті.
Під шум спадаючої з душу води все ж вчувалися приглушені охи та ахи, а то й розлогіші коментарі та інші захоплюючі звуки. Тому тут завше звучала класична музика.
Вул. Академічна і будинок Промислово-Торговельної Палати (сучасна адреса пр. Шевченка, 17)
Але вернімося в епоху пана Фердинанда Ґросса. Не допустити розпусти у своєму купілевому закладі він не міг – та й не дуже хотів, бо мав з того гарний зарібок. Єдине, на чому твердо наполіг, – щоб не вчащали туди усілякі задрипанки, а лише пурєдні повії, чия санітарна книжечка бездоганна.
Натомість чимало львівських готелів не були аж такими вибредними.
«Коли б не ці готелі, коли б не ця легкість отримання затишного місця для вуличних амурів, проституція у Львові змаліла б принаймні до однієї четвертої свого теперішнього об’єму, – писалося в журналі “Czystosc i higiena” (1906, №4). – Решта зникла б з бруківки через брак можливості усамітнитися. Щоправда, є ще у Львові і лазні, які служать тій самій меті, що й згадані готелі, але ці інституції поодинокі і настільки брудні та незручні, що навіть скромний у своїх запитах львів’янин уникає їх як заразних місць».
Березовий віник
Звісно, що вулична проституція ніколи б настільки не розвинулася на початку ХХ ст., якби їй не помагали третьорядні готелі, даючи коханцям притулок на короткий час за відносно невисоку оплату. Ці готелі були ганьбою міста і зразком неохайності: постіль і рушники зазвичай брудні, лазничка відсутня, лише мидниця і кухоль з водою. А кльозет – на коридорі.
У такому готелі ніхто не поселявся і під час найбільших ярмарків чи з’їздів, навіть коли справжні готелі були переповнені. Вони служили винятково для однієї мети з такою безсоромністю і цинізмом, що перевершували навіть лупанари. Портьє, що стирчав увесь день при вході, не мав іншого завдання, аніж заманювати перелітних гостей з обіцянкою доставити щось «extra fein» – «цілком свіжу дівчину» або «покоївку з другої кам’яниці, яка страждає від нервів і потребує на ґвалт потіхи».
Еротика на листівці 20-х років 20 століття
Місцеві знали добре ціну таких обіцянок, але не один добродушний турист з провінції потрапляв на звабу цих райських обіцянок і платив грубі гроші за звичайну повію. Бо коли вже дозволив себе заманити до готелю і погодився зачекати в номері на «цілком свіжу дівчину», портьє вибігав на вулицю і ловив першу-ліпшу хвойду, яка в руки попала, і яких під готелями ніколи не бракувало. Якщо дівчина не мала капелюшка ані кращого вбрання, готелярка вдягала її у свої манелі, давала власний капелюшок, закидала на неї свою пелерину і тицяла в руку парасолю. Після завершення такого маскараду дівчину вели на поверх. Кельнер тим часом кликав клієнта, який уже починав втрачати терпіння, і повідомляв, що «дівчина прийшла, але чекає в коридорі, бо ся встидає зайти»
Клієнт пригладжував свої штири п’юрка на голові і вибігав на коридор. Пристойно вбрана дівчина не викликала у нього жодних сумнівів чи підозр. Але тоді й розпочиналася найкумедніша сцена під сонцем. Клієнт починає умовляти дівчину найчулішими словами, щоб не боялася зайти до його покою лише на хвилинку і на шклянку вина. Кельнер зі свого боку їй дорікає за нерішучість, мовляв, чого вона дозволяє себе так довго просити, адже там на неї чекає добра забава і ще краща плата. Приєднуються до вмовлянь і покоївка, і сама готелярка, аж врешті завдяки зусиллям усіх тих осіб вдається схилити дівчину зайти в номер і бути ввічливою для клієнта.
Еротика на листівці 20-х років 20 століття
Якщо ж вона і в номері вдало грала ролю соромливої дівчини, то готель і буфет мали з цього неабиякий зиск. Дівчина отримувала в п’ять і в десять разів більшу оплату, аніж отримала б у звичайних умовах, буфет заробляв на дешевих, але дорого порахованих напоях, готель – на подвійному або потрійному рахунку за номер, а наприкінці вся готельна служба, яка брала участь в акції спокушання невинності до гріха, нагадувала клієнтові, що саме їхні аргументи остаточно схилили дівчину завітати в номер. І не раз те, що можна було мати за корону, обходилося двадцятьма коронами і посміхом для цілого готелю і самої дівчини.
Готельні портьє мали домовленість з вуличними повіями, що за кожного клієнта, звабленого до готелю, належить їм 20–30 відсотків зарібку. Ці малі, темні, брудні й смердючі номери з постіллю, яку міняли раз на місяць, приносили значний дохід власникові готелю. Навіть якщо винаймали номер тільки на 10 хвилин, ціна виносила від 40 центів до 1 зл. Таким чином ця типова нора, за яку в інших умовах ніхто б не дав ані корони за добу, приймала 5–10 клієнтів щодня, а власник отримував близько 5 золотих.
Еротика на листівці 20-х років 20 століття
Окрім того, що ці готелі були гніздами проституції, яку активно пропагували і до якої схиляли, вони стали ще й осередками злочинності, бо співпрацювали з торговцям живим товаром. Адже споїти дівчину, вчинити насильства над нею було найбезпечніше саме в такому готелі, де служба за добру оплату посприяє у всьому.
Запрошення до готелю 10–12-тирічної дівчини з сексуальною метою, що всюди могло б викликати обурення й авантуру, тут було на порядку денному і річчю цілком натуральною, а портьє завше мусив мати під рукою неповнолітніх дівчат для гостей, які їх вимагали. Окрім цього, були готелі, що постачали клієнтам повій, які спеціалізувалися на різноманітних збоченнях. І взагалі не було нічого для такого готелю неможливого, аби-но лиш оплата відповідала замовленій послузі.
Еротика на листівці 20-х років 20 століття
Ці готелі були також великою зручністю для таємної проституції, хоча жінка, яка відважувалася увійти туди, майже нічим уже не відрізняється від фахової повії. Хоча були й такі фахові повії, які в ті нори за жодну ціну не пішли б через огиду до пануючого там бруду і через презирство до шльондр, які туди ходять.
Як свідчив очевидець у часописі «Czystosc i higiena» (1906, №4), «коли туди приходила жінка, що не була повією, хитрий кельнер завше називав її “пані добродійка” і трактував як дружину клієнта, що її привів. Мабуть, це мав бути для неї певного роду декорум».
У Львові таких готелів на початку ХХ ст. було понад тридцять. Найбільше їх розмістилося на Казимирівській, Городоцькій і в бічних вулицях, як-от Різницька, Станіслава та інших. Поліція лише стежила за тим, щоб готелі цього ґатунку не висувалися в бік центру. І коли «Швейцарський» готель на Баторія став оселею залітного кохання, мусив під тиском поліції змінити власника, назву і характер.
Еротика на листівці 20-х років 20 століття
Преса обурювалася, що поліція толерує «Польський» готель на Сєнкєвіча, «де оселилася розмаїта розпуста, а готель сприяє прихованій проституції в таких розмірах, що вже давно спеціяльний поліцейський аґент фіксує всіх жінок, які входять і виходять, і якими потім багатішає книга II (мова про книгу, до якої вписували не зареєстрованих проституток, – Ю. В.). Цей готель є частиною львівської скандальної хроніки, стільки вже чоловіків переловило там своїх дружин на подружній зраді, стільки батьків, братів чи коханців вистежували там своїх доньок, сестер і наречених! Щоденна преса з приводу цього готелю містила вже не раз єхидні статті проти поліції, але вочевидь вузли, що в’яжуть поліцію з цим готелем, мусять бути надто міцними», – обурювався журналіст Станіслав Брандовський.
Тут він висловив підозру, яка давно пережила його самого. Совєтська міліція і каґебісти продовжували шляхетну працю видоювання заробітків у повій. Нічого не змінилося й зараз. Вузли ці й далі міцні і надійні. І з лазнями в тому числі.
У суботу, 29 березня, у Львові, Центрі Довженка, що на Сихові, з великим сольним концертом виступить Світлана Тарабарова (TARABAROVA). Початок – о 18:00.
Співачка, композитор, молода багатодітна мама Світлана Тарабарова запрошує львів’ян на «Світлу сторону музики». Так називається концертна програма яскравої виконавиці.
«Ми жартома хотіли назвати шоу «Музика, діти і моя остання нервова клітина», – ділиться емоціями Світлана.
І вона дуже близька до істини, адже на її концертах кожен знайде пісню, яка торкнеться серця. Для когось це будуть старі добрі хіти «Літай як на крилах», «Мені Казково» або «Так добре з тобою». Хтось згадає, як колисав дитину під «Сонечко» або робив з нею руханку під «Я і ти». Хтось згадає свої «Солодкі 16». Для когось досі слова пісні Тарабарової «Повертайся живим» є оберегом. А хтось, нарешті, повірить, що він насправді «Young pure and beautiful».
«І вже напевне разом ми знайдемо ту «Останню нервову клітину», – додає співачка.
Та це лише незначна частина хітів, які почують ті, хто прийде на концерт Світлани Тарабарової у Львові 29 березня.
А ще співачка інтригує, що готує несподівані дуети. І гарантує кожному у залі море теплих емоцій.
Квитки на сольний концерт Світлани Тарабарової (TARABAROVA) у Львові 29 березня доступні онлайн: bit.ly/TARABAROVA
У вівторок, 25 березня, у Львові вшанували пам’ять українського політика, публіциста, літературного критика, голову Львівської обласної ради першого демократичного скликання, Героя України В’ячеслава Чорновола.
У цей день минає 24-та річниця від дня його загибелі в автокатастрофі.
Заступник голови Львівської обласної ради Юрій Холод, керівництво ОВА, депутати обласної та міської рад, представники громадськості поклали квіти до пам’ятника Герою у сквері «На валах».
Опісля присутні виконали Державний гімн України та духовний гімн «Боже великий єдиний…»
В’ячеслав Чорновіл – український дисидент, політик, політичний в’язень комуністичного режиму, символ боротьби за незалежність України, депутат Верховної Ради України перших трьох скликань .
Член Української гельсінської групи, а згодом Української гельсінської Спілки. Очолював партію Народний Рух України. Балотувався у Президенти України.
Текіла — культовий мексиканський напій, який уже давно асоціюється з подачею, що передбачає солоний обідок та трохи лаймового соку. Цікаво, що за час існування дистиляту звичний ритуал його споживання еволюціонував настільки, що в деяких країнах пропонують чарку, майже повністю заповнену гімалайською сіллю. Чому якісна пляшка текіли — це ще не все, що потрібно для отримання максимальної насолоди від легендарного напою, розберімося в статті.
Трохи солі для насолоди
Найголовніша з причин супроводжувати напій сіллю — її здатність зменшувати печіння, яке зазвичай виникає після пиття текіли одним духом. Сіль — інструмент сенсорного відволікання. Вона посилює смаки й аромати, врівноважуючи інтенсивність алкоголю.
Водночас не тільки сіль відіграє важливу роль для пом’якшення пекучого шлейфу. Свіжовичавлений лаймовий сік також робить свою справу. Багато людей смокчуть або кусають лайм відразу після того, як вип’ють порцію текіли. Кислота допомагає збалансувати яскравий смаковий профіль та створити пікантний контраст. Відповідно, поєднання солі з лаймом додає складності самому напою та всьому процесу дегустації.
Ритуальне підґрунтя використання солі
На думку деяких людей, посипання чарки сіллю додає застіллю мексиканського колориту — навіть якщо дегустація відбувається в іншій частині земної кулі. Проте це робити не обов’язково, адже насправді традиція походить не з Мексики, а нав’язана маркетологами зі США, які таким чином маскували неприємні різкі смаки в дешевих напоях. На батьківщині дистилят п’ють у чистому вигляді, щоб сповна насолодитися гострими трав’янистими нотками. Інколи її супроводжують «Сангрітою» — безалкогольним коктейлем на основі томатів.
Що з погляду науки та культурології
Ще один цікавий аспект вживання текіли із сіллю — це те, як вона стимулює вироблення слини. Коли вона покриває обідок келиха й поєднується з міцним напоєм, то стимулює смакові рецептори та активізує слинні залози. Це не тільки готує піднебіння до вхідних смаків, але й допомагає очистити та зволожити ротову порожнину, посилюючи загальне смакове сприйняття, разом із посмаком.
Хоча додавання солі на обідок склянки помилково пов’язане з мексиканською культурою, воно також стало популярним в інших країнах. Однак його частково переосмислили відповідно до різних смакових уподобань. Наприклад:
Німеччина. Текілу Oro подають із паличкою кориці та скибкою апельсина. Це дає змогу отримати новий сенсорний досвід.
Польща. Традиційне доповнення — склянка фруктового соку, яким запивають дистилят.
Японія. Тут вважають за краще пити текілу з крихітних склянок маленькими ковтками, що нагадує дегустацію саке.
Культура споживання текіли постійно розвивається. Тому можна сміливо експериментувати не лише зі способами подачі, а й добавками та різними типами солі.
Уявіть собі тихий куточок Львова, де бруківка Личаківського цвинтаря переходить у меморіал, овіяний історією двох світових воєн. Пагорб Слави – це не просто поховання,...
