28 березня 1842 року у Львові відкрито театр Станіслава Скарбека. На той час це був один із найбільших театрів у Європі, що стало важливим культурним кроком для розвитку українського мистецтва та ідентичності в умовах австрійського правління.
Театр Станіслава Скарбека, відомий сьогодні як Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької, є однією з найвизначніших культурних пам’яток Львова та України. Збудований у XIX столітті за ініціативи графа Станіслава Скарбека, цей театр став не лише архітектурним шедевром, а й важливим осередком мистецтва. Його історія сповнена захоплюючих деталей, які розкривають як велич задумів його засновника, так і унікальність самої споруди. У цій статті ми розглянемо 10 цікавих фактів про театр Станіслава Скарбека, які допоможуть краще зрозуміти його значення.
Вигляд на театр Скарбека. Літографія Карла Ауера
1. Ім’я на честь мецената
Театр отримав свою пер10 першу назву — Скарбківський — на честь графа Станіслава Скарбека, австрійського аристократа, землевласника і мецената польського походження. Народжений 20 листопада 1780 року в Обертині, Скарбек був людиною з авантюрним духом і великими амбіціями. У 1833 році він вирішив збудувати у Львові театр, який би став культурним центром Галичини. Для цього він вклав значну частину свого статку, навіть заклавши власні маєтки, щоб завершити будівництво. Завдяки його зусиллям театр став реальністю, а його ім’я назавжди увійшло в історію.
2. Третій за величиною театр Європи
На момент відкриття 28 березня 1842 року театр Скарбека був третім за розмірами театром у Європі, поступаючись лише міланському “Ла Скала” та дрезденському придворному театру. Споруда займала площу 95,45×76,25 метрів і могла вмістити 1460 глядачів, включно з 54 ложами. Оркестрова яма була розрахована на 40 музикантів, а глядацький зал мав форму підкови, що забезпечувало чудову акустику та огляд сцени.
Тадеуш Рибковський.Театр Скарбека
3. Фундамент на 16 тисячах дубових паль
Оскільки театр будувався на болотистій місцевості поблизу річки Полтви, для укріплення фундаменту довелося вбити в ґрунт близько 16 тисяч дубових паль. Ці колоди, привезені з маєтків Скарбека під Миколаєвом, були спеціально оброблені, щоб витримувати вологість. Саме завдяки цій інженерній майстерності будівля стоїть і досі, ставши однією з найдорожчих споруд Львова.
4. Урочисте відкриття двома виставами
Існує певна історична суперечка щодо того, яка саме вистава відкрила театр. Польські джерела стверджують, що це була комедія “Дівочі обітниці” Олександра Фредра, друга дружина якого, Зофія Яблоновська, була коханою Скарбека. Натомість львівські історики наполягають, що першим твором стала п’єса “Життя як сон” австрійського драматурга Франца Грільпарцера. Можливо, обидві вистави йшли одна за одною, знаменуючи початок театрального життя.
Театр графа Скарбека у Львові. Фото кінця ХІХ століття
5. Театр як комерційний проєкт
Скарбек задумав театр не лише як культурний осередок, а й як прибутковий бізнес. Будівля була спроєктована так, щоб окрім театральної зали (10 тис. м²), решта площі (7,5 тис. м²) відводилася під крамниці, кав’ярні, салони та навіть житло для акторів. Завдяки цьому театр звільнявся від податків на 50 років, що зробило його фінансово успішним проєктом.
6. Зіркові гості на сцені
За свою історію театр Скарбека приймав видатних митців. На його сцені виступали Сара Бернар, Лесь Курбас, Панас Саксаганський, Ніколо Паганіні, Ференц Ліст та багато інших. Ці імена підкреслюють статус театру як одного з провідних культурних центрів Європи XIX століття.
Театр Скарбека (сучасний Театр ім. Марії Заньковецької). Зображення ХІХ ст.
7. Театр і Галицький сейм
До побудови окремої споруди Галицького сейму (нині головний корпус Львівського університету) парламентарі Галичини часто орендували приміщення театру для своїх засідань. Цей факт свідчить про багатофункціональність будівлі та її значення для громадського життя міста.
8. Зміна призначення
Після смерті Скарбека у 1848 році театр поступово втрачав своє первинне значення. У 1892 році він припинив функціонувати як театральна сцена. З 1900 до 1939 року тут розміщувалася філармонія, а згодом — кінотеатр. Лише у 1944 році, коли до Львова переїхала трупа Марії Заньковецької, будівля знову стала театром, отримавши сучасну назву.
Більярдний салон у каварні “Театральна”, що до І світової війни містилась у партері театру Скарбека (тепер театр ім. Марії Заньковецької), поч. ХХ ст.
9. Архітектурний стиль класицизму
Театр спроєктували архітектори Йоган Зальцман і Людвіг Піхль у стилі класицизму, що вирізняється строгістю форм, симетрією та гармонією пропорцій. Фасад будівлі прикрашений колонами та декоративними елементами, які надають їй величного вигляду. Цей стиль був популярним у Європі того часу, відображаючи ідеали просвітництва.
10. Любовна історія Скарбека
Особисте життя Станіслава Скарбека додало театру романтичного ореолу. Під час балу на відкритті театру граф закохався у юну Софію Яблоновську. Вони одружилися, але шлюб не був щасливим і завершився розлученням. Цікаво, що після цього Скарбек підтримував дружні стосунки з другим чоловіком Софії, Олександром Фредром, чиї п’єси часто ставилися в театрі.
Фрагмент Міського театру та Театру Скарбека
Театр Станіслава Скарбека — це не просто архітектурна пам’ятка, а символ епохи, в якій переплелися амбіції, мистецтво та інновації. Від сміливого задуму графа до виступів світових зірок, від інженерних чудес до комерційного успіху — кожен факт його історії вражає. Сьогодні театр імені Марії Заньковецької продовжує традиції, закладені Скарбеком, залишаючись осередком української культури. Ця споруда нагадує нам, що великі мрії, підкріплені наполегливістю, можуть залишити слід на століття.
Президент України Володимир Зеленський підписав указ про відзначення державними нагородами з нагоди Міжнародного дня театру. У списку нагороджених – 11 солістів та акторів львівських театрів.
Відповідно до указу від 27 березня, звання «Заслужений артист України» присвоєно 11 львів’янам:
Бережанському Тарасу Григоровичу – солістові опери – провідному майстру сцени Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької,
Березі Миколі Мечиславовичу – провідному майстру сцени Львівського академічного молодіжного театру імені Леся Курбаса,
Ворочеку Максиму Сергійовичу – солістові опери Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької,
Зборовській Людмилі Василівні – актрисі Львівського академічного театру естрадних мініатюр «І люди, і ляльки»,
Марусенку Арсену Володимировичу – артистові балету – провідному майстру сцени Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької,
Міхневичу Ігорю Львовичу – солістові опери Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької,
Онещак Марії Богданівні – провідному майстрові сцени Львівського академічного молодіжного театру імені Леся Курбаса,
Фроловій Тетяні Володимирівні – артистці драми Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки,
Цвєтінській Маріанні Сергіївні – солістці опери – провідному майстру сцени Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької,
Шевчуку Юрію Аркадійовичу – солістові опери – провідному майстру сцени Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької,
Шумейко Марії Григорівні – артистці драми Державного підприємства «Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької».
Державні нагороди присвоєно «за вагомий особистий внесок у розвиток національної культури і театрального мистецтва, вагомі творчі здобутки і високу професійну майстерність».
Вкрадене крісло Митрополита Андрея Шептицького, фото Львівської архиєпархії УГКЦ
26 березня відбулася унікальна історична подія ― до Архикатедрального Собору святого Юрія у Львові повернули реліквію, яку багато років вважали втраченою ― крісло Митрополита Андрея. Його вдалося віднайти і повернути завдяки зусиллям наших військових і духовенства. Про це повідомила Львівська архиєпархія УГКЦ.
Старший пастор протестантської громади «Гетсиманія» Валерій Марченко розповів про шлях цієї реліквії додому.
Вкрадене крісло Митрополита Андрея Шептицького, фото Львівської архиєпархії УГКЦ
― Це вдалося зробити зокрема й завдяки зусиллям нашого капелана Руслана, який служив у Третьому інтернаціональному легіоні. Разом із побратимами він допоміг повернути крісло митрополита Андрея Шептицького. Слід підкреслити, що цей капелан п’ять років тому виїхав до Барселони, але з початком повномасштабного вторгнення росії повернувся в Україну та став до лав захисників. Він брав участь у боях на Харківщині, Сумщині, Курщині. Нещодавно капелан отримав поранення і проходить лікування в Барселоні, проте зв’язок із побратимами він не втрачає.
Львівський митрополит УГКЦ Ігор Возьняк і пастор львівської протестантської громади «Гетсиманія» Валерій Марченко, фото Львівської архиєпархії УГКЦ
Під час визволення окупованих територій Харківщини і Сумщини, поблизу Курщини, військові знайшли старовинне крісло у реставратора, який розповів його історію. Як стверджує пан Валерій, у 1980-х роках митрополит російської православної церкви Никодим Руснак незаконно вивіз цю реліквію зі Львова. У 1983 році він став архиєпископом, а з 1985 по 1989 рік – митрополитом Львівським. Перед від’їздом із митрополичих палат він вивіз багато речей, серед яких і це крісло.
Вкрадене крісло Митрополита Андрея Шептицького, фото Львівської архиєпархії УГКЦ
Із Харківщини (поблизу Курщини) крісло привезли українські військові. Завдяки контактам із легіоном і його лейтенантом Юрієм цю реліквію вдалося повернути в Україну. Воно потребує реставрації та відновлення втрачених деталей.
Митрополит і Архєпископ Львівський Ігор підтвердив автентичність знахідки та її зв’язок із Митрополитом Андреєм Шептицьким.
Тепер духовенство разом із істориками та меценатами вирішуватиме питання реставрації й збору коштів. Попередньо планують передати крісло до Музею Митрополита Андрея Шептицького.
Панорама Львова Абрагама Гоґенберґа/Ауреліо Пассаротті, 1617-1618
Богохульство, чаклунство, зв’язок із потойбічними силами у середньовічні часи були найстрашнішими злочинами, утім, незважаючи на це, не бракувало охочих, зокрема й у Львові, поспілкуватися з нечистим. Історичні документи безсторонньо фіксують такі факти. Так, 1572 року на передміському цвинтарі церкви Воздвиження Чесного Хреста неподалік Краківської брами (стояла на сучасній площа Різні), яка ще два з половиною століття тому стояла на нинішньому перетині вулиць Краківської і Лесі Українки, поховали одну передмістянку. Впродовж наступних днів після похорону несподівано померло декілька людей, які мешкали неподалік церкви.
Краківська брама. Малюнок Єжего Глоговського. 1910 рік. Фото Вікіпедії
Серед львів’ян ширився поголос, що начебто причиною цього є власне ця похована жінка, Після того, як могилу розкопали, найгірші припущення підтвердилися: покійна лежала в труні, закусивши в зубах кінчик своєї зав’язаної під підборіддям хустки, хоча, коли її ховали, ніхто нічого підозрілого не бачив. За порадами львівських екзорцистів померлу поклали обличчям донизу і, відрубавши голову, знову закопали. Після такої процедури пошесть навколо церкви припинилась.
А 1641 року в нашому місті сталася насправді надзвичайна подія – кримінальний суд Львова звинуватив у богохульстві ченця Альберта Віроземського, який уклавши з дияволом угоду, віддав спокусникові свою душу разом із тілом. У матеріалах судової справи йшлося, що це найганебніший людський вчинок за всю історію міста.
Гравюра монастиря та костелу Бернардинів. Гравюра комплексу Карла Ауера. 1830—1840-ві роки XIX ст. Фото Вікіпедії
Почалося все з того, що Віроземський, який мешкав у Бернардинському монастирі, маючи намір стати ченцем, викрав у настоятеля печатку і підробив документ, нібито він є священником ордену і може давати шлюб, сповідати, причащати і хрестити дітей. Фальшивий священнослужитель почав їздити селами навколо Львова, відправляти служби і, звісно, отримувати за це гроші.
Коли шахрая викрили, той одразу втік із монастиря, однак ченцям-бернардинам вдалося його схопити і посадити до монастирського підземелля. Найсуворішим покаранням, яке міг застосувати до ошуканця церковний суд, було позбавлення прав і привілеїв духовного сану, але річ була у тім, що Віроземський, не отримавши ще духовного сану, вважався людиною світською. А це виявилося для нього вкрай небезпечною обставиною, тому що за такі речі світський лавничий суд мав засудити його до страти.
Львів на гравюрі1772 року. Фото Facebook/Мандрівки старим кордоном
Жадоба до життя у грішного Альберта була такою сильною, що він вирішив укласти цирограф, тобто контракт із дияволом про продаж своєї душі. У ті часи, тобто у XVI і XVII століттях, було написано багато праць про злих духів, зокрема про те, як їх викликати і як із ними боротись. Віроземського ж цікавило лише одне – як вийти на нечистого, аби укласти з ним договір.
Ганебний контракт був написаний на стіні в’язничної камери кров’ю грішника: «Я своєю кров’ю ставлю підпис і піддаюся під владу князя Люцифера. Взамін за це прошу двадцять років життя, після чого він має право взяти мене з душею і тілом. Згідно з цим контрактом, зрікаюся Бога і Матері Божої і віддаюся під владу усім дияволам, зобов’язуюся їм служити та їх прославляти, а вони повинні мені давати усе, що я потребую. Прошу звільнити мене з в’язниці цієї ж ночі. Цей контракт підписую з Вегліком, який винесе мене з в’язниці». Згодом на судовому засіданні Віроземський докладно описав цього таємничого Вегліка, посередника нечистого, який мав вигляд молодого привабливого хлопця і проходив до нього просто крізь стіну камери.
Коли наглядачі виявили на тюремній стіні цирограф, це їх так шокувало, що у них навіть не виникло жодного сумніву щодо диявольського сліду у цій справі. Тому Віроземського прискіпливо оглянули і зафіксували на його пальці ранку, з якої той виточував кров для написання своєї угоди з дияволом.
Після тривалого вивчення цієї справи суд визнав Альберта Віроземського винним у підробці документів та богохульстві. Вирок був однозначний – спалення, отож сподівання грішника на диявола виявилися марними.
У другій половині XVII століття у Львові був зафіксований страшний злочин, пов’язаний із релігійним фанатизмом. Фактично йшлося про першого в нашому місті справжнього серійного вбивцю. Єврей із Краківського передмістя, прозваний за свою кремезність Бером (тобто ведмедем), нападав на своїх жертв неподалік Єзуїтської хвіртки. Тіла вбитих Бер ховав у напівзруйнованому будинку під міським муром. Упійманий на гарячому, вбивця визнав, що мордував християн через релігійну нетерпимість. Стратили Бера 1671 року.
Різновидом святотатства у давньому Львові вважалося і святокрадство. 1641 року вихрещений єврей на ім’я Матеуш обікрав костел монастиря Святого Станіслава, який колись розташовувався між сучасними вулицями Фурманською і Тиктора. У монастирі був притулок для прокажених, тому львів’яни охоче офірували гроші і коштовності на його розбудову. Злодій викрав із костелу золоту дароносицю і встиг продати крадене якомусь Борухові, який після цього миттєво зник із міста. А самому святокрадцеві не поталанило – за вироком міського суду його спалили. До того ж єврейська громада міста мусила виплатити містові дві тисячі золотих компенсації за негідний учинок свого члена.
Утім не всі випадки крадіжок із храмів розглядалися як святотатство. 1628 року на сходах Ратуші міські слуги відшмагали якогось шевця, який вкрав із православної церкви «книги, у срібло оправлені». Вочевидь цей злочин був потрактований як звичайна крадіжка, тому й покарання не було занадто суворим.
Крадіжки із храмів траплялися у Львові й пізніше. Після наполеонівських війн австрійський уряд, рятуючи занепалу економіку, почав вилучати з обігу срібні монети, замінюючи їх на паперові гроші, які згодом несподівано девальвували. На це відгукнувся дотепний і цинічний львівський злодій. Обікравши один із костелів, він на місці злочину залишив напис: «Цісар при Сонці, я при Місяцеві», що неоднозначно натякало на спільну з ясновельможним цісарем діяльність, яка полягала у вилученні для власних потреб церковного срібла.
Не бракувало у Львові також і святотатців, які наважувалися плюндрувати святі символи. У цьому стосунку характерною є історія каплиці Личаківської Божої Матері. Приблизно від другої половини XVIII століття при Личаківській дорозі стояла фігура Матері Божої. Одного разу якийсь австрійський урядовець, проїжджаючи повз фігуру ввечері, зачепив її коляскою і зламав вісь. Наступного дня розлючений чиновник наказав розібрати фігуру і кинути її під паркан. Невдовзі він осліп. Через деякий час коштом доброчинців тут була зведена гарна каплиця, яку вже вдруге 1959 року у рамках так званої хрущовської кампанії боротьби з релігією знищили радянські вандали. 1998 року каплицю відновили, зберігаючи її давній вигляд.
Церква Святих Ольги та Єлизавети. Фото Facebook/Мандрівки старим кордоном
Один із найчудовіших львівських храмів – церква Святих Ольги та Єлизавети – була зведена 1911 року у неоготичному стилі. При будівництві храму у фундамент замурували капсулу з пам’ятним актом, де було занотовано, що «цей дар Богові буде нездоланною фортецею віри і духу народу». З приходом до Львова тоталітарної московської влади у червні 1946 року храм закрили. Чудова пам’ятка минулого з роками нищилася. Під стінами усередині костелу до пізньої весни залежувався торішній сніг, бо сонце туди не діставало. Сповідальні були розламані, дерев’яні ажурні ґрати вирвані з м’ясом, на кам’яній візерунковій підлозі валялися фрагменти скульптур янголів із відбитими носами й крильцями. На хорах були звалені в купу зім’яті свинцеві органні труби.
Пізніше, у 1970-х роках, тут зберігали цемент і крейду. Костел перетворили на склад, і лише старі бабці польки, котрі навколішки молилися на широких сходах головного входу і букетики квітів, якими вони прикрашали замкнені вхідні двері, нагадували про те, що це Божий храм.
З цим храмом пов’язана ганебна й трагічна історія святотатства. Безбожній радянській владі дуже муляв очі хрест на найвищій (85 метрів) рукотворній точці міста, і партійні керівники вирішили його спиляти. Є декілька версій про те, хто ж був цей хрестоламець, який зважився на грішний вчинок. Одні говорили, що це був син першого секретаря львівського міськкому компартії, інші – ув’язнений, якого пообіцяли за це достроково випустити на волю, треті казали, що це був досвідчений альпініст із такелажним оснащенням.
В одну з ночей 1962 року грішник поліз центральною вежею храму догори, розраховуючи завершити свою чорну справу до світанку, щоб його не бачили люди. Осідлавши найвищий шпиль, він почав пиляти хрест. Майже під самими зірками, над залитим місячним сяйвом дахом костелу, всім тілом припавши до холодного металу хреста – що думав і відчував цей чоловік?..
Вул. Бандери поблизу церкви Святих Ольги та Єлизавети. Фото Facebook/Мандрівки старим кордоном
Робота виявилися не з легких. До світанку вдалося просунутись ледь наполовину. Почали ходити трамваї. З вокзалу потягнулася незліченна юрба робітників, які доїжджали до міста зі сіл на дизелях та електричках. Багато людей ішло через площу на роботу на завод «Електрон». До восьмої ранку площу загатив натовп людей, які посилали прокльони нечестивцеві. Гіпноз юрби зненацька перевершив критичну масу, величезний хрест надломився, і скинув додолу хрестоламця. Більшість львів’ян були переконані, що хрест впав разом із грішником, утім насправді виявилося, що хрест просто загнувся донизу, а 1994 року його випрямили.
Наступним кроком безбожної влади восени того ж 1962 року було знищення ще одного хреста, який стояв перед храмом. Міськвиконком на цьому не зупинився і виношував два варварські проєкти: розвалити костел на шматки і вивезти за місто або відреставрувати і перепрофілювати на якийсь палац культури чи планетарій. Перше, як підрахували, коштувало два мільйони рублів, друге – приблизно чотири. На щастя, грошей у міста не виявилося ані на те, ані на інше.
У липні 1991 року храм передали греко-католицькій громаді, і після реставрацій 1990-х і 2000-х років він став одним із найгарніших храмів Львова.
У Львові на численні прохання слухачів оголосили про додатковий концерт «Наш Білозір – 70!» у Центрі Довженка на Сихові. Додатковий концерт відбудеться 3 травня о 19:00, повідомили організатор VINIL concert agency.
Спеціально для цього заходу підготували концертну програму з прекрасних пісень, які зберігають національний код українців. Зокрема, до програми концерту, присвяченого 70-річчю Ігоря Білозіра, увійдуть найулюбленіші пісні публіки – «Ніби вчора, рідна мамо», «Весільний марш», «Коханий», «Пшеничне перевесло», «Лицарі», «Мамина світлиця» та інші.
На сцені виступатимуть Оксана Білозір, культова «Ватра» та інші артисти.
«На жаль, життя композитора трагічно обірвалося в 45 років. Проте культурне надбання, яке залишив по собі Ігор Білозір, продовжує жити. На честь композитора названа вулиця у Львові, а 2025 рік на Львівщині проголошено Роком Ігоря Білозіра», – нагадують організатори VINIL concert agency.
Такий наказ 25 березня підписав міністр культури та стратегічних комунікацій України Микола Точицький.
Як повідомив начальник Львівської ОВА Максим Козицький ця сорочка, легенди, пов’язані з нею, та назви елементів її крою стали десятим елементом зі Львівщини, який внесли до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини.
“Сокальська сорочка – не просто одяг. Це пам’ять. Це жива історія, яка збереглася у руках наших майстринь”,- зазначив очільник області.
Він додав, що Львівщина має вже 10 визнаних елементів нематеріальної культурної спадщини:
Яворівська дерев’яна забавка
Яворівський пиріг
Різдвяна сферична звізда (Жовківський район)
Надсянська говірка
Глинянський візерунковий текстиль
Городоцький шов
Дзвонарство
Бойківська писанка
Засипана капуста (Жидачівщина)
Сокальська сорочка
“Дякую всім, хто доклав великих зусиль, щоб це стало реальністю. Але є ще багато роботи! Дякую кожному й кожній, хто дбає про спадщину. Зараз надважливо зберегти і примножити те, що робить нас нами”, – підсумував Максим Козицький.
Відомий український письменник Юрій Винничук на сторінках видання ZBRUC.eu пише про те як лазні та готелі міста Львова приваблювали любителів оргій та повій.
Коли цукерник і міський радник Фердинанд Ґросс (1842–1917) викупив у 1887 р. збанкрутіле Купельове підприємство святої Анни на Академічній 10, увійшовши в спілку з архітектором Яном Шульцем, редактором Алєксандером Мільським, столярами й братами Францішком і Юзефом Вшеляками, то й не підозрював, що в цьому закладі, що перебував під опікою святої Анни, будуть не тільки митися й купатися.
Вул. Академічна, кін. ХІХ-поч.ХХ ст.
За два роки він змінив його на обладнаний з великим смаком і елегантністю купельовий заклад. Стару будівлю частково розібрали і ґрунтовно перебудували. На партері з’явилися лазнички, обладнані ваннами мармуровими, цинковими і зі штучного каміння, а ще римські парильні та просторий плавальний басейн, поповнюваний джерельною водою. Для жінок і для чоловіків функціонували осібні приміщення.
Купіль працювала круглий рік, а за один раз могла прийняти щонайменше 50 осіб. Стіни лазничок вкривали фрески в мавританському і ренесансовому стилі, італійські та африканські краєвиди й арабески. Автором цих малюнків був Ян Дулі (1839–1901) – видатний театральний декоратор.
Еліта Львова хутко зорієнтувалася, що в лазні, та ще й у самому центрі, дуже зручно влаштовувати чудові оргії, і викуповувала цілий басейн чи парильню для компанії. А це відразу посприяло появі там буфету з розмаїтими напоями і закусками. Душові кабінки і кімнати з ваннами теж знайшли попит – клієнти стали водити туди повій.
Вул. Академічна, кін. ХІХ-поч.ХХ ст.
В совєтський час там продовжувала діяти лазня, куди й мені не раз доводилося завітати. На жаль, екзотичні малюнки не збереглися. Новій владі вони чимось заважали, бо не вписувалися в сталінський ренесанс.
Парильна складалася з трьох приміщень. У першому, меншому, була шатня з дерев’яними кабінками, куди кожен складав свої речі. Тут також видавали бляшаний «тазік», а на полиці в баняку було «рідке мило» – темна в’язка мазюка з підозрілим запахом, якою рідко хто користався, бо кожен мав своє мило. А можна було його придбати і в лазебника, як і «мочалку». В наступному приміщенні по обидва боки були крани з гарячою і зимною водою і спільні душі, а посередині стояли довгі лави. Кожен набирав собі в «тазік» воду, шукав вільне місце на лаві, клав свій «тазік» і починав хлюпати на себе воду та намилюватися. Після цього йшов під душ.
Наступне приміщення зяяло гарячим густим паром. Це й була парильня. Туди заходили з повстяними шапками на головах і з березовими віниками. Парильню найбільше облюбовували визволителі.
Вулиця Академічна, фото початку ХХ століття
Здавалося б, де-де, а в парильні, де купа народу, розпуста неможлива. Однак там завше ушивалися любителі юнацьких тіл. Починалося з пропозиції потерти спину одне одному або побити від душі віником, а в ході цього простого процесу нав’язувався контакт і готовність піти після парильні до кабінки.
Душ для двох осіб у кабінці не був чимось дивним. Коли я був малим, то ходив з татом. Але й закохані парочки, вдаючи подружжя, купували квиток в одну кабінку за 30 копійок, а цьоці, яка розподіляла кабінки, давали ще стільки ж, зате отримували годину для задоволення і гігієни, і пристрасті.
Під шум спадаючої з душу води все ж вчувалися приглушені охи та ахи, а то й розлогіші коментарі та інші захоплюючі звуки. Тому тут завше звучала класична музика.
Вул. Академічна і будинок Промислово-Торговельної Палати (сучасна адреса пр. Шевченка, 17)
Але вернімося в епоху пана Фердинанда Ґросса. Не допустити розпусти у своєму купілевому закладі він не міг – та й не дуже хотів, бо мав з того гарний зарібок. Єдине, на чому твердо наполіг, – щоб не вчащали туди усілякі задрипанки, а лише пурєдні повії, чия санітарна книжечка бездоганна.
Натомість чимало львівських готелів не були аж такими вибредними.
«Коли б не ці готелі, коли б не ця легкість отримання затишного місця для вуличних амурів, проституція у Львові змаліла б принаймні до однієї четвертої свого теперішнього об’єму, – писалося в журналі “Czystosc i higiena” (1906, №4). – Решта зникла б з бруківки через брак можливості усамітнитися. Щоправда, є ще у Львові і лазні, які служать тій самій меті, що й згадані готелі, але ці інституції поодинокі і настільки брудні та незручні, що навіть скромний у своїх запитах львів’янин уникає їх як заразних місць».
Березовий віник
Звісно, що вулична проституція ніколи б настільки не розвинулася на початку ХХ ст., якби їй не помагали третьорядні готелі, даючи коханцям притулок на короткий час за відносно невисоку оплату. Ці готелі були ганьбою міста і зразком неохайності: постіль і рушники зазвичай брудні, лазничка відсутня, лише мидниця і кухоль з водою. А кльозет – на коридорі.
У такому готелі ніхто не поселявся і під час найбільших ярмарків чи з’їздів, навіть коли справжні готелі були переповнені. Вони служили винятково для однієї мети з такою безсоромністю і цинізмом, що перевершували навіть лупанари. Портьє, що стирчав увесь день при вході, не мав іншого завдання, аніж заманювати перелітних гостей з обіцянкою доставити щось «extra fein» – «цілком свіжу дівчину» або «покоївку з другої кам’яниці, яка страждає від нервів і потребує на ґвалт потіхи».
Еротика на листівці 20-х років 20 століття
Місцеві знали добре ціну таких обіцянок, але не один добродушний турист з провінції потрапляв на звабу цих райських обіцянок і платив грубі гроші за звичайну повію. Бо коли вже дозволив себе заманити до готелю і погодився зачекати в номері на «цілком свіжу дівчину», портьє вибігав на вулицю і ловив першу-ліпшу хвойду, яка в руки попала, і яких під готелями ніколи не бракувало. Якщо дівчина не мала капелюшка ані кращого вбрання, готелярка вдягала її у свої манелі, давала власний капелюшок, закидала на неї свою пелерину і тицяла в руку парасолю. Після завершення такого маскараду дівчину вели на поверх. Кельнер тим часом кликав клієнта, який уже починав втрачати терпіння, і повідомляв, що «дівчина прийшла, але чекає в коридорі, бо ся встидає зайти»
Клієнт пригладжував свої штири п’юрка на голові і вибігав на коридор. Пристойно вбрана дівчина не викликала у нього жодних сумнівів чи підозр. Але тоді й розпочиналася найкумедніша сцена під сонцем. Клієнт починає умовляти дівчину найчулішими словами, щоб не боялася зайти до його покою лише на хвилинку і на шклянку вина. Кельнер зі свого боку їй дорікає за нерішучість, мовляв, чого вона дозволяє себе так довго просити, адже там на неї чекає добра забава і ще краща плата. Приєднуються до вмовлянь і покоївка, і сама готелярка, аж врешті завдяки зусиллям усіх тих осіб вдається схилити дівчину зайти в номер і бути ввічливою для клієнта.
Еротика на листівці 20-х років 20 століття
Якщо ж вона і в номері вдало грала ролю соромливої дівчини, то готель і буфет мали з цього неабиякий зиск. Дівчина отримувала в п’ять і в десять разів більшу оплату, аніж отримала б у звичайних умовах, буфет заробляв на дешевих, але дорого порахованих напоях, готель – на подвійному або потрійному рахунку за номер, а наприкінці вся готельна служба, яка брала участь в акції спокушання невинності до гріха, нагадувала клієнтові, що саме їхні аргументи остаточно схилили дівчину завітати в номер. І не раз те, що можна було мати за корону, обходилося двадцятьма коронами і посміхом для цілого готелю і самої дівчини.
Готельні портьє мали домовленість з вуличними повіями, що за кожного клієнта, звабленого до готелю, належить їм 20–30 відсотків зарібку. Ці малі, темні, брудні й смердючі номери з постіллю, яку міняли раз на місяць, приносили значний дохід власникові готелю. Навіть якщо винаймали номер тільки на 10 хвилин, ціна виносила від 40 центів до 1 зл. Таким чином ця типова нора, за яку в інших умовах ніхто б не дав ані корони за добу, приймала 5–10 клієнтів щодня, а власник отримував близько 5 золотих.
Еротика на листівці 20-х років 20 століття
Окрім того, що ці готелі були гніздами проституції, яку активно пропагували і до якої схиляли, вони стали ще й осередками злочинності, бо співпрацювали з торговцям живим товаром. Адже споїти дівчину, вчинити насильства над нею було найбезпечніше саме в такому готелі, де служба за добру оплату посприяє у всьому.
Запрошення до готелю 10–12-тирічної дівчини з сексуальною метою, що всюди могло б викликати обурення й авантуру, тут було на порядку денному і річчю цілком натуральною, а портьє завше мусив мати під рукою неповнолітніх дівчат для гостей, які їх вимагали. Окрім цього, були готелі, що постачали клієнтам повій, які спеціалізувалися на різноманітних збоченнях. І взагалі не було нічого для такого готелю неможливого, аби-но лиш оплата відповідала замовленій послузі.
Еротика на листівці 20-х років 20 століття
Ці готелі були також великою зручністю для таємної проституції, хоча жінка, яка відважувалася увійти туди, майже нічим уже не відрізняється від фахової повії. Хоча були й такі фахові повії, які в ті нори за жодну ціну не пішли б через огиду до пануючого там бруду і через презирство до шльондр, які туди ходять.
Як свідчив очевидець у часописі «Czystosc i higiena» (1906, №4), «коли туди приходила жінка, що не була повією, хитрий кельнер завше називав її “пані добродійка” і трактував як дружину клієнта, що її привів. Мабуть, це мав бути для неї певного роду декорум».
У Львові таких готелів на початку ХХ ст. було понад тридцять. Найбільше їх розмістилося на Казимирівській, Городоцькій і в бічних вулицях, як-от Різницька, Станіслава та інших. Поліція лише стежила за тим, щоб готелі цього ґатунку не висувалися в бік центру. І коли «Швейцарський» готель на Баторія став оселею залітного кохання, мусив під тиском поліції змінити власника, назву і характер.
Еротика на листівці 20-х років 20 століття
Преса обурювалася, що поліція толерує «Польський» готель на Сєнкєвіча, «де оселилася розмаїта розпуста, а готель сприяє прихованій проституції в таких розмірах, що вже давно спеціяльний поліцейський аґент фіксує всіх жінок, які входять і виходять, і якими потім багатішає книга II (мова про книгу, до якої вписували не зареєстрованих проституток, – Ю. В.). Цей готель є частиною львівської скандальної хроніки, стільки вже чоловіків переловило там своїх дружин на подружній зраді, стільки батьків, братів чи коханців вистежували там своїх доньок, сестер і наречених! Щоденна преса з приводу цього готелю містила вже не раз єхидні статті проти поліції, але вочевидь вузли, що в’яжуть поліцію з цим готелем, мусять бути надто міцними», – обурювався журналіст Станіслав Брандовський.
Тут він висловив підозру, яка давно пережила його самого. Совєтська міліція і каґебісти продовжували шляхетну працю видоювання заробітків у повій. Нічого не змінилося й зараз. Вузли ці й далі міцні і надійні. І з лазнями в тому числі.
У суботу, 29 березня, у Львові, Центрі Довженка, що на Сихові, з великим сольним концертом виступить Світлана Тарабарова (TARABAROVA). Початок – о 18:00.
Співачка, композитор, молода багатодітна мама Світлана Тарабарова запрошує львів’ян на «Світлу сторону музики». Так називається концертна програма яскравої виконавиці.
«Ми жартома хотіли назвати шоу «Музика, діти і моя остання нервова клітина», – ділиться емоціями Світлана.
І вона дуже близька до істини, адже на її концертах кожен знайде пісню, яка торкнеться серця. Для когось це будуть старі добрі хіти «Літай як на крилах», «Мені Казково» або «Так добре з тобою». Хтось згадає, як колисав дитину під «Сонечко» або робив з нею руханку під «Я і ти». Хтось згадає свої «Солодкі 16». Для когось досі слова пісні Тарабарової «Повертайся живим» є оберегом. А хтось, нарешті, повірить, що він насправді «Young pure and beautiful».
«І вже напевне разом ми знайдемо ту «Останню нервову клітину», – додає співачка.
Та це лише незначна частина хітів, які почують ті, хто прийде на концерт Світлани Тарабарової у Львові 29 березня.
А ще співачка інтригує, що готує несподівані дуети. І гарантує кожному у залі море теплих емоцій.
Квитки на сольний концерт Світлани Тарабарової (TARABAROVA) у Львові 29 березня доступні онлайн: bit.ly/TARABAROVA
У вівторок, 25 березня, у Львові вшанували пам’ять українського політика, публіциста, літературного критика, голову Львівської обласної ради першого демократичного скликання, Героя України В’ячеслава Чорновола.
У цей день минає 24-та річниця від дня його загибелі в автокатастрофі.
Заступник голови Львівської обласної ради Юрій Холод, керівництво ОВА, депутати обласної та міської рад, представники громадськості поклали квіти до пам’ятника Герою у сквері «На валах».
Опісля присутні виконали Державний гімн України та духовний гімн «Боже великий єдиний…»
В’ячеслав Чорновіл – український дисидент, політик, політичний в’язень комуністичного режиму, символ боротьби за незалежність України, депутат Верховної Ради України перших трьох скликань .
Член Української гельсінської групи, а згодом Української гельсінської Спілки. Очолював партію Народний Рух України. Балотувався у Президенти України.
Текіла — культовий мексиканський напій, який уже давно асоціюється з подачею, що передбачає солоний обідок та трохи лаймового соку. Цікаво, що за час існування дистиляту звичний ритуал його споживання еволюціонував настільки, що в деяких країнах пропонують чарку, майже повністю заповнену гімалайською сіллю. Чому якісна пляшка текіли — це ще не все, що потрібно для отримання максимальної насолоди від легендарного напою, розберімося в статті.
Трохи солі для насолоди
Найголовніша з причин супроводжувати напій сіллю — її здатність зменшувати печіння, яке зазвичай виникає після пиття текіли одним духом. Сіль — інструмент сенсорного відволікання. Вона посилює смаки й аромати, врівноважуючи інтенсивність алкоголю.
Водночас не тільки сіль відіграє важливу роль для пом’якшення пекучого шлейфу. Свіжовичавлений лаймовий сік також робить свою справу. Багато людей смокчуть або кусають лайм відразу після того, як вип’ють порцію текіли. Кислота допомагає збалансувати яскравий смаковий профіль та створити пікантний контраст. Відповідно, поєднання солі з лаймом додає складності самому напою та всьому процесу дегустації.
Ритуальне підґрунтя використання солі
На думку деяких людей, посипання чарки сіллю додає застіллю мексиканського колориту — навіть якщо дегустація відбувається в іншій частині земної кулі. Проте це робити не обов’язково, адже насправді традиція походить не з Мексики, а нав’язана маркетологами зі США, які таким чином маскували неприємні різкі смаки в дешевих напоях. На батьківщині дистилят п’ють у чистому вигляді, щоб сповна насолодитися гострими трав’янистими нотками. Інколи її супроводжують «Сангрітою» — безалкогольним коктейлем на основі томатів.
Що з погляду науки та культурології
Ще один цікавий аспект вживання текіли із сіллю — це те, як вона стимулює вироблення слини. Коли вона покриває обідок келиха й поєднується з міцним напоєм, то стимулює смакові рецептори та активізує слинні залози. Це не тільки готує піднебіння до вхідних смаків, але й допомагає очистити та зволожити ротову порожнину, посилюючи загальне смакове сприйняття, разом із посмаком.
Хоча додавання солі на обідок склянки помилково пов’язане з мексиканською культурою, воно також стало популярним в інших країнах. Однак його частково переосмислили відповідно до різних смакових уподобань. Наприклад:
Німеччина. Текілу Oro подають із паличкою кориці та скибкою апельсина. Це дає змогу отримати новий сенсорний досвід.
Польща. Традиційне доповнення — склянка фруктового соку, яким запивають дистилят.
Японія. Тут вважають за краще пити текілу з крихітних склянок маленькими ковтками, що нагадує дегустацію саке.
Культура споживання текіли постійно розвивається. Тому можна сміливо експериментувати не лише зі способами подачі, а й добавками та різними типами солі.
Коли у 1648 році козацько-татарські війська на чолі з Богданом Хмельницьким стояли під стінами Львова, міщани відправили до гетьмана делегатів для переговорів. До складу цієї компанії входили представники від різних громад Львова, найбагатші та найвпливовіші люди. Був там і “русин” Павло Лаврисевич.
Ситуація повторилась і у 1655 році, коли батько Хмель привів під стіни Львова дикунів з далекої і чужої Московії. Потім був 1672 рік, коли місто Лева брали османські війська і козаки гетьмана Дорошенка. У 1672 році коло замкнулося, бо в складі делегації від міста знову був Лаврисевич – тепер вже Степан, син Павла. Саме останньому довелося випити цю гірку чашу до дна… Не завжди дипломатична робота – це про приємне та з користю для здоров’я.
Богдан Хмельницький. Гравюра Вільгельма Гондіуса 1651 року
Говорити від імені міста
На 1648 рік статки львівського купця Павла Лаврисевича оцінювали в 20000 злотих. Він був одним із найбагатших русинів у місті і відігравав визначальну роль у житті української громади Львова. Це все і стало для нього “перепусткою” на переговори з гетьманом Богданом Хмельницьким у 1648 році. Від імені львівського магістрату та міської громади, разом з “регентом сорока мужів” Анджеєм Чеховичем, “ерудованим” Андрієм Вахловичем, Христофором Захновичем від вірмен, саме Павло Лаврисевич розмовляв із гетьманом та татарами від “роксоланів”, тобто русинів, тобто українців. Тоді все закінчилося благополучно викупом, козацько-татарські війська відійшли від Львова.
Посли львівськго магістрату у Богдана Хмельницького. Фото з https://zbruc.eu/node/43547
Проте відійшли, щоб повернутися. Принаймні, Богдан Хмельницький. Минуло лише декілька років і в 1655 році гетьман знову взяв Львів в облогу. Цього разу, вже з міським писарем і доктором права Самуїлом Кушевичем, вірменином Христофором Захновичем, Павло Лаврисевич знову представляв львівську громаду на перемовинах із Богданом Хмельницьким та московитами. Ставка Хмельницького була неподалік собору святого Юра, а ставка московського боярина Бутурліна – при Янівській дорозі (зараз вулиця Шевченка). У Львові тоді перебувало лише декілька тисяч захисників, а сил у противника було значно більше. При цьому, не було нікого, хто би міг прийти львівським міщанам на допомогу. Попри це все, мешканці міста трималися, а делегація львівських переговорників займала чітку та консолідовану позицію.
Табір козаків. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Між іншим, першим з пропозицією про перемовини звернувся до львів’ян саме гетьман Богдан Хмельницький. Надалі впродовж двох, орієнтовно, тижнів сторони вели діалог. Нібито львівські делегати відмовилися присягнути на вірність московському царю. Принаймні, у “Хроніці міста Львова” Дениса Зубрицького є пасаж, що Хмельницький запропонував львів’янам присягнути царю. Самуїл Кушевич відповів на це так: “…Здоров’я нас, котрі тут є, в руках вельможного пана…, але ми ніколи не зробимо того, щоби скласти присягу на ім’я московського царя і віддати місто. Ми вже присягали нашому милостивому королеві … Янові Казимирові і хочемо, як би не склалася його фортуна, дотримати свого слова…”. Ці слова підтримали і інші посланці.
Денис Зубрицький. Фото з https://uk.wikipedia.org
Загалом позиції сторін дуже відрізнялись. Наприклад, запит Богдана Хмельницького “Жидів, оскільки вони є ворогами Христа і всіх християн, видати з усіма маєтками і з дітьми і з жінками” львівські переговорники також відхилили. Про що сторонам все ж вдалося домовитись, то це викуп з міста за знаття облоги. Хоча й тут є нюанси, адже розмір викупу вдалося суттєво зменшити у порівнянні з тим, що початково вимагали нападники. При цьому, значну його частину ще й взагалі виплачували товарами.
Яблуко від яблуні
Можна собі уявити, що у львівської родини Лаврисевичів була така непроста доля – представляти місто на перемовинах із ворогами. Принаймні, коли у вересні-жовтні 1672 року під стінами Львова стояли козаки гетьмана Петра Дорошенка і турки та татари султана Османської імперії Мехмеда IV, їм на зустріч знову вийшов Лаврисевич – тепер вже Степан. Як і батько раніше, той також представляв місто на відповідальних перемовинах. Він був знаною у Львові людиною, важливим діячем Львівського братства.
Султан Мехмед IV. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Щоправда, на відміну від батька, доля Степана Лаврисевича склалась не так добре. Львів ніколи не мав багато оборонців, а у 1672 році ситуація взагалі була кепською. Лише 500 солдатів у гарнізоні, якими командував досвічений військовий Еліаш Лонський. Проте у ворога сил було значно більше. Під щільним обстрілом, представники міста досить швидко попросили про помилування. Вони звернулись до гетьмана Петра Дорошенка із запитом про виплату викупу та припинення облоги.
Облога Львова 1672 року.
Проте апетит у атакуючої сторони був чималий. У ті осінні дні далекого 1672 року мешканці Львова так і не зуміли зібрати всю суму, яку з них вимагали. Тут і почалося найгірше, адже Лаврисевичу-молодшому, разом з іншими представниками від міста, довелося іти до турків заручниками. Цей період виявився досить навіть тривалим – 8 років.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Гронський Й. Львів: історичні студії / упоряд. Н. Лоштин. – Львів, 2022. – С. 100.
Мельник І. Облога Львова 1655 року // Zbru , 2015 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://zbruc.eu/node/43547
Степанков В. Львівські облоги 1648, 1655, 1672 // Енциклопедія історії України, 2009 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua/
Jaworski F. Obrona Lwowa, 1655 r.: wspomniena… – Lwόw, 1905. – S. 14 – 54.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
Упродовж години ви дізнаєтесь про:
– Як ідея фільму виникла у Франції, подолала «радянську залізну завісу» та опинилась у творчих планах кіноактора, режисера і сценариста Івана Миколайчука;
– Українку-емігрантку Катерину Ясенчук, трагічна доля якої стала надбанням світових інформаційних агенств і лягла в основу сюжету кіносценарію «Острів сліз»/ «Чиста дошка»;
– «Пам’ять батьківщини» як наскрізну тему авторського доробку Івана Миколайчука;
– Основні прототипи та мотиви сюжету «Острову сліз» у контексті біографії самого Івана Миколайчука;
– Художника української діаспори у Канаді Василя Курилика, творчість якого надихала Івана Миколайчука.
Також ви дізнаєтесь про український аналітичний друкований часопис – журнал «Кіно-Театр», що незмінно виходить з 1995 року.
24 березня цього року одному із найвідоміших українських композиторів Ігорю Білозіру було б 70 років. Майже 25 років тому, у 2000-му, у віці 45 років, митець помер від травм після жорстокого побиття у центрі Львова… Але його багата пісенна спадщина живе в музичній культурі України та набуває щоразу нових барв. До 70-річчя Білозіра знана вокальна формація “Піккардійська Терція” записала і презентує одну із найвідоміших пісень композитора “Батьківське жито”.
Уже багато років в репертуарі “Терції” є пісня Ігоря Білозіра “Весільний марш” (у народі більш відома як “Чарочка вина”), без якої не обходиться жоден сольний концерт піккардійців. В останні кілька років акапельна формація збагатила свою програму ще двома піснями Білозіра – “Батьківське жито” і “Квіти у росі”. Цими днями – прем’єра студійної версії “Батьківського жита” (слова Романа Кудлика, музика Ігоря Білозіра; аранжування Володимира Якимця; з репертуару Оксани Білозір і ансамблю “Ватра”).
Піккардійська Терція
“Пісня “Батьківське жито” знайома кожному учаснику нашого колективу з дитинства, – розповідає художній керівник вокальної формації “Піккардійська Терція” Володимир Якимець. – Свого часу вона звучала скрізь і швидко знайшла шлях до сердець мільйонів слухачів. Ігор Білозір – один із тих українських композиторів, який вплинув на те, якою є “Терція”. Так само як і Володимир Івасюк, Микола Мозговий, Богдан Весоловський та багато інших. А наш колектив завжди із шаною та вдячністю пам’ятає тих, хто формував нас, співтворив наше творче обличчя. Тож пісні цих композиторів обов’язково були, є і будуть у нашому репертуарі. Намагаємося продовжити їхнє музичне життя, попри те, що їх уже немає з нами”.
“Батьківське жито” в “Терції” звучить максимально наближено до оригіналу. “Ця пісня – проста та геніальна, тож ми намагалися зберегти в ній її позитивний настрій та музичне світло, яке заклали талановиті автори, – додає Володимир Якимець. – Впевнений, якби не трагічна смерть Ігоря Білозіра у 2000-му році, він би ощасливив нас ще багатьма хітами – як патріотичними, так і ліричними й розважальними. Уся творчість Ігоря Білозіра – невичерпне джерело української національної культури. Не маємо права дати йому висохнути”.
До 70-річчя Ігоря Білозіра в Україні відбуваються концерти пам’яті композитора. Зокрема, “Піккардійська Терція” бере участь у двох концертних програмах в Національному театрі ім. М. Заньковецької у Львові 25 березня.
У селі Підкамінь, що на Львівщині, можна побачити одне з найзагадковіших місць всієї Львівської області. Мова йде про Чортів камінь, який є місцем сили, але деякі приписують йому магічні властивості.
Ходить легенда, що в тій місцевості зʼявилися християнські місіонери, які проповідували нову віру та це не сподобалось язичницьким богам, тому вирішили їх покарати. Тому Чорт скинув такий величезний камінь на християнський храм, щоб його позбутись. За розповідями, Чорт взяв камінь з Карпатських гір і полетів разом з ним до храму, але по дорозі вирішив трохи відпочити, поставив камінь, сів на нього й у цей момент пролунав дзвін з церкви.
Подільські Товтри, які починаються в селищі Підкамінь, Львівська область
Головний герой легенди хотів підняти камінь, але втратив свою силу і полетів геть, а камінь так і лишився стояти на тому місці. Така легенда виникла, бо народ не міг зрозуміти звідки зʼявився такий великий камінь, бо поряд з ним немає гір, або інших камʼяних масивів, які б могли пояснити його появу. Він знаходиться на височини 443 метри, посеред пагорбу, тому таке враження ніби його просто туди хтось приніс.
Монастир Походження Древа Хреста Господнього у селі Підкамінь на Львівщині
Висота каменю сягає 16-17 метрів, а ширина – 8-10 метрів. В околицях селища Підкаменя пролягає водорозділ басейнів Дністра та Дніпра. І вважається, що саме з цього місця починаються Подільські Товтри, які входять до семи природних чудес України. Також символом цього селища є монастир, який називається Монастир Походження Древа Хреста Господнього і є одним із трьох найбільших католицьких монастирів на Заході України.
Монастир Походження Древа Хреста Господнього у селі Підкамінь на Львівщині
У 1441 році вперше згадали про Чортів камінь, але звичайно, що камінь стояв і раніше, та приблизний вік його становить 11 мільйонів років. За словами дослідників, ця скеля сформувалась ще 10-15 мільйонів років тому, на дні Сарматського моря, яке на той період існувало в тій місцевості.
Посуд Висоцької культури 11-7 ст до н.е.
Також науковці говорять, що в 12-13 столітті на камені була побудована церква, про це свідчать характерні ознаки. На скелі видно ямки, сліди сходів, заглиблення та тріщини, які були розширені штучно і мали загальну довжину понад 10 метрів, вони були зроблені для забудови.
Чортів камінь та хрести 17 століття у селі Підкамінь на Львівщині
Також біля самого каменю стоять старовинні камʼяні хрести 17 століття, на деяких ще збереглися надписи. Та у підніжжі скелі були знайдені фрагменти посуду Висоцької культури. Недалеко від Чортів каменю є печери, по яких зараз багато туристів та місцевих ходять і навіть не здогадуються, приблизно 200-300 років тому одна з печер була житлом центів, а інша підземним храмом.
Хрести 17 століття у селі Підкамінь на Львівщині
Чортів Камінь місце, що вабить не тільки своєю красою, а й загадковістю. Воно є важливим історичним і культурним обʼєктом України, що відображає багату історію і силу нашого краю.
Раз на рік у неймовірному місті Львів стається щось дивовижне. Львів набуває нового кольору, а саме рожевого, так як навесні починає цвісти сакура.
Сакура – це декоративне дерево, підроду вишень які не плодоносять. Є багато видів сакури, вони можуть відрізнятися формою квітів, часом цвітіння та кольором, а колір квітів може бути як і білий, так і рожевий, навіть червоний.
Цвітіння сакури кожного року найчастіше починається на третій тиждень квітня і продовжується близько 14-ти днів, але загалом, квіти можуть розквітнути, як і раніше, так і пізніше, все залежить від погодних умов. Квіти сакури швидко відцвітають, а це символізує швидкоплинність життя.
Сакури усквер Івана Павла ІІ на Сихові у Львові
Місцеві та гості міста в першу чергу їдуть помилуватися прекрасним цвітом сакури на Сихів, а саме у сквер імені Івана Павла II. Він знаходиться на проспекті Червоної Калини і біля Церкви Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ. Вперше саджанці сакури були посаджені у 2011 році, також для цього парку був подарунок від посла Японії у вигляді 20 сакур, які також згодом висадили.
Сакури на площі Петрушевича у Львові
Трохи більше десяти сакур ростуть на Площі Петрушевича, це між вулицями Шота Руставелі та Зеленою, Личаківський район.
Найбільше щастить гостям міста Львів, які тільки приїжджають до Львова та їх зустрічають декілька сакур на Залізничному вокзалі і уздовж вулиці Чернівецької, яка одразу знаходиться напроти вокзалу.
Сакури біля залізничного вокзалу у Львові
Також цвітінням сакури можна милуватися на площі Митній, це майже центр Львова, початок Личаківської вулиці. Там Ваше око можуть також втішати райські яблука та мигдалі. До цього всього, всі охочі зможуть сфотографуватися не лише на фоні неймовірного цвітіння, а й на фоні Глинянської брами, яка була збудована в далекому 1618 році з ціллю захисту міста Львів.
Сакури на Площі Митній у Львові
За ініціативою львівських активістів у 2014 році сакури були висаджені неподалік від церкви святої Анни, вздовж вулиці Городоцької. Там налічується близько десяти дерев.
Сакури біля Домініканського собору у Львові
І не можу не написати про одне єдине деревце сакури, яке знаходиться біля Домініканського собору, яке додає тепла і ніжності подвірʼю, на якому воно росте. Там Ви не тільки зможете насолодитися цвітінням, але й можете відвідати собор і ближче познайомитись з одним із шедеврів архітектури.
Сакури біля церкви святої Анни у Львові
Загалом, у Львові є доволі багато місць, де можна навесні повністю проникнутися «новим життям» та свіжістю, і насолодитися прекраснішим цвітінням сакури. Обовʼязково кожній людини, яка проживає у Львові, або є гостем цього легендарного міста, варто прогулятися по квітучим вуличкам, влаштувати фотосесію, просто відпочити і відчути життя на повну.
Сьогодні хочемо представити нову колекцію ретро-фото, яка занурює нас у цікаву і драматичну історію міста Стрий та його околиць. Цього разу ми пропонуємо вам переглянути фотографії, зроблені в період Першої світової війни, які відображають ті важкі часи.
Місто Стрий та околиці, фото 1915-1917 рокиМісто Стрий та околиці, фото 1915-1917 рокиМісто Стрий та околиці, фото 1915-1917 рокиМісто Стрий та околиці, фото 1915-1917 рокиМісто Стрий та околиці, фото 1915-1917 рокиМісто Стрий та околиці, фото 1915-1917 рокиМісто Стрий та околиці, фото 1915-1917 роки
Світлини, що увіковічили момент, демонструють військові події, які охопили цей регіон у роки війни. Вони надають унікальну можливість зазирнути в минуле і побачити, як виглядали вулиці Стрия та його околиці, як змінилася архітектура та ландшафт під впливом війни.
Фотографії зображують різні аспекти життя під час війни: від мирних сцен, де зафіксовані жителі міста, до військових таборів і руху військ, що проходили через місто.
Місто Стрий та околиці, фото 1915-1917 рокиМісто Стрий та околиці, фото 1915-1917 рокиМісто Стрий та околиці, фото 1915-1917 рокиМісто Стрий та околиці, фото 1915-1917 рокиМісто Стрий та околиці, фото 1915-1917 рокиМісто Стрий та околиці, фото 1915-1917 рокиМісто Стрий та околиці, фото 1915-1917 роки
Особливу увагу привертають фото, на яких можна побачити військові підрозділи, розташовані на околицях Стрия. Ці знімки дають нам змогу уявити, як виглядала стратегічно важлива територія на фронтових лініях і як війна змінювала обличчя міст і сіл.
Легендарна хорова капела «Дударик» готує унікальну подію для шанувальників мистецтва. Вже у цей четвер, 27 березня у Львівській національній філармонії відбудеться концерт «Пісні п’яти століть – Поети», який об’єднає музику, поезію та відеоарт. Початок події о 19:00.
Нова концертна програма від капели “Дударик” пропонує незвичний погляд на українську літературу, представляючи поезії від Григорія Сковороди до Сергія Жадана у новому музичному форматі.
“Ідея проєкту народилася з любові до української поезії. Я багато читаю, часом навіть пишу. Вперше цей проєкт реалізував у 2017 році як “Від Шевченка до Костенко”. У мене є понад десяток творів на вірші українських поетів, а додавши до цього Сковороду, Гулака-Артемовського, Грінченка, Івасюка, Петриненка, Сингаївського – отримуємо концепцію “Від Сковороди до Жадана”. Це п’ять століть української поезії, і я впевнений, що глядачі захочуть ще”, – розповідає про проєкт диригент та художній керівник капели Дмитро Кацал.
У програмі концерту звучатимуть вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Василя Стуса, Василя Симоненка та інших видатних українських поетів. Творчий підхід до виконання поєднає хор, струнний квартет, рок-блюз бенд, чудові солісти – Анна Шумаріна, Дарія Кудрик, Юрій Йосифович, Тарас Різняк, Назар Омельчук та солісти капели, а також сучасні мультимедійні технології.
“Поезія має бути поруч – її потрібно чути, читати, цитувати. Наш проєкт – це ще один спосіб зустрічі з нею”, – зазначив Дмитро Кацал.
Проєкт «Пісні п’яти століть – Поети» стане особливим моментом у творчості «Дударика». Наступна подібна програма запланована лише на 2026 рік, тож цей вечір у Львові стане унікальною можливістю відкрити для себе поезію через музику.
У далекому 1908 році почалось будівництво будівлі, у якій в якій зараз працює один з найвідоміших театрів України – Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки, де глядачів тішать цікавими виставами та доволі активною культурною діяльністю.
Історія місця, де зараз розташований театр – вражає. У 18-му столітті там був розташований будинок, в якому жили монахи-авґустинці, у 19-му столітті – костел святої Анни. А ось вже на початку 20 століття почалось будівництво Католицького дому для Спілки католицьких товариств міста і доброчинних закладів, в якому заздалегідь внесли в план будівництва театральну залу.
Максиміліан Марцелі Тульє ( 1853 – 1939 рр. )
Професор Львівської політехніки Максиміліан Тульє, який був головою Спілки католицьких товариств, узгодив план будівництва і протягом всього часу контролював його зведення. За рік будівля була повністю готова і у 1909 році було закінчено будівництво.
У 1911 році відкрили вже Католицький дім, в якому Велику залу орендував кінотеатр, вже після першої Світової війни в залі Католицького дому функціонував Малий театр. Протягом 6-ти років, з 1948-1954, був Театр музичної комедії.
Юхим Лішанський
З 1931 по 1941 працював Юхим Лішанський, який був першим режисером та художнім керівником театру. Далі, протягом 6ти років, з 1941 до 1947 був Бенедикт Норд. На тот період до складу трупи входили Дмитро Голубинськи, Аркадій Аркадьєв, Гєоргій Полєжаєв та інші.
У 1954 року театр вперше виступив у Львові як Драматичний театр Прикарпатського військового округу. В складі були народні артисти України, такі як Віктор Щербаков, Анатолій Кравчук, Жанна Тугай та інші, на той час це були найвідоміші артисти, які збирали повні зали і викликали захват у глядачів.
Львівський драматичний театр імені Лесі Українки
На той період були такі вистави як «Більшовики» Міхаіла Шатрова, Васса Желєзнова» Міхаіла Горького, «Василь Тьоркін» за Алєксандром Твардовським, «Прага залишається моєю» Юрія Буряківського та інші.
Театр змінив назву з Прикарпатського військового округу на театр Західного оперативного командування. Він став першим армійським театром, який змінив мову вистав на українську.
У 2007 році історія Драматичного театру Західного оперативного командування припинила свою діяльність. У 2008 році це став Муніципальний театр. А ось вже у 2011 році його перейменували на Львівський драматичний театр імені Лесі Українки. Тоді був директор Микола Лисюк та художня керівниця Людмила Колосович, яка була акторкою, режисеркою та заслуженою артисткою України.
Всеукраїнський театральний фестиваль «Ні, я жива, я буду вічно жити!», присвячений 140-річчю від дня народження Лесі Українки та 100-річчю виходу у світ драми-феєрії «Лісова пісня» був проведений в театрі Лесі Українки у 2011 році.
Ольга Пужаковська. Фото: Ольга Климук
Ольга Пужаковська, менеджерка культури та громадська активістка, з 2017 року і до сьогодні є директоркою-художньою керівницею академічного театру. У цьому ж році зʼявляється команда «Драма.UA”. І потроху український театр і мистецтво починає виходити на новий рівень.
Починається сезон 2017-18 під назвою #координатинезмінні-сенсинові. Вже тоді намагалися максимально фантазувати і втілювати на сцені те, що не було звично бачити на сцені. Це були як експериментальнi пiдходи, такi як перфoрмaнси, сцeнiчнi читaння та імeрсивнi й пoстдрaматичнi вистaви, у спiвпрaці з мoлoдими укрaїнськими рeжисерaми тa драмaтургaми. Завдяки цьому кількість глядачів зросла майже в два рази.
Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки
Наступний сезон був 2018-19 #dramaticreconstraction, що має значення внутрішніх та зовнішніх змін у театрі. Тоді виставу «Горизонт 200» поставила головна режисерка Олена Апчел, за підсумком двох експедицій вугільними басейнами України. Також у 2019 році була зміна головного редактора і ним став Дмитро Захоженко.
І як раз новий сезон 2019-20 #страх-стьоб-емансипація розпочався з представлення глядачам нового головного редактора. На той період, однією з найвідоміших вистав була “Уявні маршрути Львовом», яку презентувала Вікторія Миронюк.
Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки
У цьому ж сезоні театр перестав працювати через повномасштабне вторгнення, артисти та учасники театру допомагали людям, які постраждали через війну. Але але в травні 2022 року знову відновив свою діяльність.
2022-23 сезон – #бутиуформі. І в листопаді 2022 року театр Лесі належить до European Theatre Convention, найбільшої театральної асоціації Європи.
Сцена з вистава «Леся. Історії»
У сезоні 2023-24 #тутітепер приєднався до театру режисер-дебютант Влад Білоненко з виставою «Клуб «Зневіра», режисерка Ольга Турутя та інші.
Як Ви вже могли зрозуміти, театр пропонує для глядачів різноманітний репертуар, в який входять і експериментальні постановки, і класичні пʼєси, і вистави для дітей. Театр не тільки має неймовірно талановиту трупу, але й має звʼязки та співпрацює з відомими українськими та зарубіжними режисерами.
Сцена з вистава «Леся. Історії»
Театр Лесі це абсолютно вільний та сучасний театр, в якому як і актори, так і глядачі можуть насолодитись мистецтвом і в якому ніхто не боїться порушувати актуальні теми, які тривожать людство.
Театр знаходиться на вулиці Городоцькій, 36 і працює кожен день, окрім понеділка. З більш детальною інформацією можна ознайомитися на офіційному сайті Театру Лесі, там можна переглянути афішу і вибрати для себе виставу яка по душі. В середньому квиток коштує 300 гривень.
Різдвяні листівки вперше з'явилися в Англії 171 рік рому. Сер Генрі Коул, засновник лондонського "Музею Вікторії та Альберта", завжди писав святкові привітання своїм численним...
