Трускавчани несуть встановлювати прапор на міську раду, 2 квітня 1990 р.
2 квітня, виповнилося 35 років з дня підняття національного прапора в містах Дрогобич та Трускавець. І, якщо Дрогобич щорічно вшановує цю дату вічами, зустрічами з ініціаторами та учасниками цієї важливої історичної події, то Трускавець чомусь в інформаційному полі присутній менше.
Пропонуємо нашим читачам спогад учасника цих подій у Трускавці Богдана Червака, на той час депутата Трускавецької міської ради від демократичного блоку, а тепер Голови ОУН, який він записав спеціально для видання “Джерела Трускавця” ще дев’ять років тому. Далі – пряма мова автора.
Трускавець, 2 квітня 1990 р.
З висоти чверть століття можу впевнено сказати: Трускавець був одним із небагатьох міст України, яке, без перебільшення, сміливо можна назвати авангардом української незалежності у ХХ сторіччі.
Як сприйняв Трускавець Акт 24 серпня 1991 року, яким проголошувалася незалежність України? Очевидно, що з радістю і піднесенням – адже був готовий до цього. Фактично за два роки до цієї події у нашому місті почався процес активного національного відродження. На той час у Трускавці діяли практично усі відомі в Україні так звані неформальні громадські об’єднання, які знаходилися в опозиції до КПСС. Від Товариства «Відродження» – до Народного руху України за перебудову. Їхній авторитет й підтримка людей були беззаперечними. При цьому ніхто і ніколи не приховував головної мети діяльності, як тоді казали «неформалів» – вихід України зі складу СРСР і проголошення самостійності Української держави.
Нагадаю, ще 26 червня 1989 року на площі біля церкви святого Миколая відбувся багатотисячний мітинг-реквієм, присвячений пам’яті жертв сталінізму, на який трускавчани вийшли із синьо-жовтими прапорами і Тризубом. Усі хто виступав – затаврували комуністичну і радянську владу й вимагали волі Україні.
Першим антирежимним осередком у Трускавці стало Товариство «Відродження», яке згодом переросло в міський осередок Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, сьогодні більше відоме за назвою «Просвіта». На засіданнях «Відродження» ухвалювалися рішення про утворення в місті осередків Руху, «Меморіалу», «Зеленого світу», інших організацій, діяльність яких призвела до розвалу Радянського союзу і проголошення незалежності України.
Товариство «Відродження» у Трускавці у складі Віктора Бурлакова, Василя Гаврилюка, Володимира Лаврінка, Володимира Сенкевича, В’ячеслава Умнова, Олеся Яворського, Мирона Бучацького, Богдана Червака і Володимира Іванова було створене ще у 1987 році, коли ще на більшості території України самостійницькі ідеї вважалися серйозною крамолою.
Без сумніву, що історичною подією для Трускавця, яка наблизила мить нашої державності, став день підняття над міською управою національного синьо-жовтого прапора.
Добре пам’ятаю атмосферу, яка панувала тоді в Україні, Львівщині і Трускавці. У березні 1990 року відбулися вибори до Верховної Ради тоді ще УРСР. Це були перші вибори, які дали можливість привести до одного з найвищих щаблів влади людей, які не приховували своїх антикомуністичних переконань і прагнули зробити Україну незалежною, передусім від Росії, державою.
Якщо у Верховній Раді таких людей було порівняно мало, то зовсім інша ситуація склалася на Львівщині. Тут тотальну і беззаперечну перемогу на виборах до органів місцевого самоврядування отримали «рухівці», натомість нищівної поразки зазнала партноменклатура.
Трускавець, 2 квітня 1990 р.
Трускавець не був, і не міг бути винятком. Напередодні виборів до Трускавецької міської ради патріотичні організації об’єдналися в «Демократичний блок», який маніфестував програму, що виразно засвідчувала його політичну мету: Трускавець у майбутньому буде містом незалежної Української держави.
«Демократичний блок» на виборах отримав переконливу перемогу. Понад дві третини депутатів стояли не твердих самостійницьких і антикомуністичних позиціях. А тому вже на другий день усім було зрозуміло, що одне з перших рішень, яке ухвалить Трускавецька міська рада, стосуватиметься національних символів, зокрема синьо-жовтого прапора.
Це сьогодні ми сприймаємо цей прапор як щось зрозуміле і об’єктивне. Тоді, підняти синьо-жовтий прапор означало зробити відвертий виклик імперській владі, яка хоч і агонізувала, але мала ще сили для придушення національного руху, особливо в Трускавці, який вважався надійним оплотом режиму через свій статус «загальносоюзного курорту».
Але тоді цей виклик необхідно було зробити, щоб показати, передусім українцям сходу і півдня України, що трускавчани – українці, які не терпітимуть окупаційної влади і під синьо-жовтим прапором змагатимуться за державну самостійність України.
Наскільки пам’ятаю, рішення про встановлення над будівлею Трускавецької міської ради національного прапора було прийнято одноголосно. Принаймні, ніхто не голосував «проти». Правда, представник місцевої прокуратури одразу ж заявив, що це рішення – «незаконне» і буде відмінене. Але на це ніхто не зважав.
Оскільки сесія відбувалася у тодішньому будинку культури «Мир», одразу ж виникло питання, хто нестиме прапор у центр Трускавця і встановить його на вежі. Вирішили, що новообрані депутати прямуватимуть колоною, а встановлять прапор наймолодші на цей час депутати. Таких виявилося двоє: Галина Шиманська і я.
Не забуду миті, коли Віктор Бурлаков передав мені і пані Галині прапор. Нас переповняли різні почуття, але насамперед гордості за трускавчан, що зберігаючи національну честь і гідність, довірили нам підняти на головній будівлі Трускавця синьо-жовтий прапор.
До цього часу не можу зрозуміти, звідки трускачани дізналися про час встановлення прапора. Адже тоді не було Інтернету, мобільних телефонів, а місцеві ЗМІ контролювалися владою. Але коли колона депутатів підійшла до приміщення Трускавецької міської ради, там їх оплесками вітали сотні людей.
Однак, перед тим як встановити на вежі український прапор, потрібно було з неї зняти імперський. Цю місію виконали активісти УГС на чолі з Мироном Матківським. Вони буквально зірвали червоно-синє полотнище і звільнили місце для українського прапора. До речі, син пана Мирона – Богдан Матківський сьогодні депутат Верховної Ради України (зараз Богдан служить у 27 Печерській бригаді вч А3066 НГУ – ред.) .
Прапор було піднято під спів гімну «Ще не вмерла Україна». Люди кричали «Слава Україні!» і плакали. Але це були сльози переможців.
Так Трускавець отримав свій, український прапор, який вже ніхто і ніколи від нього не відбере.
Богдан Червак, Голова ОУН, спеціально для «Джерел Трускавця», 2016 рік.
«Пропоную прецікаву розповідь про найдавніше минуле Кайзервальду і Старого Знесіння. Розповім вам про тутешні давні городища і язичницькі капища, де стояли кам’яні поганські боввани, яким приносилися жертви і про які збереглися писемні відомості. Оповім навіть про місце на Кайзервальді, де колись стояла на кам’яна фігура давньоримської богині Мінерви встановлена там у 1783 році після відвідин Кайзервальду нашим цісарем Францом Йосифом.
І, зрештою: ви гадаєте, що все знаєте про наш Високий Замок, який межує із Кайзервальдом..? Так..? А, чи відомо вам, що було знайдено під час археологічних розкопок 1955-1956 років, коли тривало будівництво телевізійної вежі на Високому Замку..? І, де ці унікальні речі тепер знаходяться?
А, може, ви чудово орієнтуєтеся, де і в якому місці знаходилася та, чи інша, замкова вежа і котра з них досі лежить у землі під оглядовим майданчиком (колишнім “кіпцем” унії любельської)? Припускаю, що для вас не є також секретом, скільки штурмів Високого Замку провів у жовтні 1648 року славетний козацький полковник Максим Кривоніс, щоби здобути цю твердиню, звідки відбувалися атаки і який був перебіг тих боїв?» – все це, і навіть більше, розповість вам, Микола Бандрівський – доктор історичних наук, археолог, автор шести наукових монографій з найдавнішого минулого Західної України.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею Львівського палацу мистецтв.
Урочисте відкриття надмогильного пам’ятника Івану Вакарчуку
Вчора, 4 квітня 2025 року, на Личаківському кладовищі у Львові відбулося урочисте відкриття надмогильного пам’ятника Івану Вакарчуку – видатному вченому, ректору Львівського національного університету імені Івана Франка та Міністру освіти і науки України (2007-2010).
У заході взяли участь родина, колеги, представники влади, наукової спільноти та громадськість. Присутні вшанували пам’ять Івана Вакарчука, згадуючи його вагомий внесок у розвиток української науки та освіти.
Урочисте відкриття надмогильного пам’ятника Івану Вакарчуку
«Посади не змінювали його. Він завжди залишався відкритим до людей і до нових ідей. Дякую йому за підтримку студентів, коли він був ректором.
Дякую за те, що коли він став міністром, у в українських дітей зʼявилася можливість вступати у вищі навчальні заклади без корупції. Це, мабуть, перша реальна реформа, яка показала, що в України є майбутнє, бо це реформа з турботою про молодь.
Урочисте відкриття надмогильного пам’ятника Івану Вакарчуку
І ще – величезне дякую йому за сина – Святослава Вакарчука.
Нехай він буде не тільки знаком шани, а й місцем, куди можна прийти з питанням. З болем. З вдячністю. І відчути полегшення. Світла пам’ять непересічній особистості, яка дуже багато доклалася до становлення нашої сучасної Держави», – зазначив начальник Львівської ОВА Максим Козицький.
Урочисте відкриття надмогильного пам’ятника Івану Вакарчуку
Під час заходу його син, Святослав Вакарчук, поділився історією створення цього пам’ятника. Він зізнався, що ідея зробити лаконічний меморіал із символом ψ виникла в нього ще з перших днів після втрати батька.
«Для мене це більше, ніж просто буква. Ще з дитинства я бачив розкидані по кімнаті батькові формули. Я не знав, що вони означають, але зорово запам’ятав їх, і цей образ залишився зі мною до сьогодні. У грецькій традиції літера ψ символізує душу. Як і квантова механіка, так і душа – незбагненні. Тому цей знак тут надзвичайно важливий і символічний», – розповів Святослав Вакарчук.
Також він висловив вдячність скульптору Василю Одрехівському, який зумів втілити цю ідею в життя.
Урочисте відкриття надмогильного пам’ятника Івану Вакарчуку
«Мені хотілося, щоб цей символ скромності, але водночас фундаментальності, гармонії, але незбагненності, завжди нагадував про мого тата. Бо таким він і був – фундаментальним, але простим, гармонійним, незбагненним, таким, що дуже любив життя і людей», – зазначив він.
Пам’ятник встановили на полі поховань №4 Личаківського кладовища.
Довідково:
Професор Вакарчук був реформатором вищої освіти, ініціатором зовнішнього незалежного оцінювання та низки освітніх програм. Його наукова та громадська діяльність зробила значний вплив на розвиток академічної спільноти в Україні.
Львів – це більше, ніж туристичний центр. Місто пропонує цікаві можливості професійного розвитку. Розповідаємо про популярні спеціальності та рівні доходів
Львів давно закріпив за собою статус одного з головних туристичних центрів України. Тисячі людей приїжджають сюди щомісяця, щоб подивитися на старовинну архітектуру, відвідати культурні заходи та насолодитися неймовірною атмосферою міста. Проте, це місто – не лише про прогулянки та відпочинок. Сьогодні у Львові пропонуються численні можливості для професійного зростання та побудови власного бізнесу. При цьому, для комфортного життя не обов’язково щодня працювати в офісі, адже на сайті Jooble публікується робота віддалено.
Чому все більше людей обирають Львів для життя та кар’єрного розвитку?
Популярність Львова як напрямку для переїзду обумовлена високою якістю життя. Місто має зручну інфраструктуру – кафе, ресторани, парки, коворкінги, спортзали, торгові центри та розвинену транспортну мережу. Тут надзвичайно розвинений культурний та освітній сектори, туристи та місцеві жителі можуть відвідувати театри, музеї, бібліотеки, конференції та навчальні курси. А львівські університети стабільно посідають перші місця у рейтингах українських вишів.
Іншими перевагами міста є:
Активна розбудова – у 2023 році Львівська область увійшла у список лідерів за кількістю проєктів новобудов, тут побудували близько 240 нових ЖК. Завдяки цьому тут простіше знайти житло з гарними умовами, ніж в інших містах.
Більше можливостей працевлаштування – місто приваблює підприємців та компанії завдяки сприятливим умовам розвитку бізнесу. За останній місяць тільки на сайті агрегаторі вакансій Jooble тут було розміщено близько 1,5 тис. оголошень.
Вищий рівень безпеки – Львівщина вважається відносно безпечним регіоном. В умовах повномасштабного вторгнення сюди переїхало понад 245 тис. людей.
Насичене життя – у Львові ніколи не буде нудно, адже тут постійно проходять концерти, фестивалі, ярмарки та гучні святкування різних подій.
До того ж місто має зручне географічне розташування, знаходячись за декілька годин їзди від таких країн як Польща, Чехія, Угорщина, Австрія та Словаччина. Це розширює можливості для туризму та професійного розвитку.
Робота у Львові: які спеціалісти мають найбільший попит?
На ринку праці Львова наразі відкрито більше, ніж 6 тисяч вакансій із середніми зарплатами 20000-25000 гривень. Нижче ми детальніше розповімо про популярні напрямки діяльності та спеціалістів, яких найбільше шукають роботодавці.
IT-сфера
Львів активно розвивається як технологічний хаб, кожного місяця тут відкриваються нові стартапи та IT-компанії. Наразі тут активно шукають розробників (Front-end, Back-end та Full Stack), аналітиків, тестувальників, системних адміністраторів та спеціалістів служби підтримки. Рівень заробітних плат залежить напряму від досвіду фахівців, він може складати від 20000 до 150000 гривень.
Транспорт та логістика
Місто є одним з найголовніших транспортних вузлів в Україні, тому тут завжди можна вибрати вакансію водія, експедитора, логіста, кур’єра та автомеханіка. Зокрема потрібні водії автобусів, вантажівок для здійснення міжнародних перевезень. Для просування своїх послуг, транспортні компанії також шукають менеджерів з продажу. Середні зарплати у цій сфері знаходяться на рівні 35000-40000 гривень.
Сфера обслуговування
Готелі, ресторани, кав’ярні та бари є невіддільною частиною туристичної інфраструктури міста. Заклади харчування пропонують вакансії офіціантів, барист, кухарів, кондитерів та адміністраторів залів. На роботу до готелів запрошуються адміністратори рецепції, покоївки, консьєржі та охоронці. На місяць працівники можуть заробляти від 20000 до 35000 гривень.
Робочі спеціальності
Мобілізація чоловіків, релокація промислових підприємств та постійна поява нових бізнесів створюють нагальну потребу у робочих спеціальностях. Зараз бізнеси активно набирають персонал на позиції різноробочого, вантажника, оператора виробничої лінії, пакувальника, комплектувальника та швачки. Середні рівні зарплат у вакансіях складають 20000-30000 гривень.
Дистанційна робота у Львові: ким можна працювати онлайн?
Якщо ви бажаєте приділяти більше часу особистому життю, родині та своїм хобі, рекомендуємо розглянути можливості дистанційної роботи від перевірених компаній https://ua.jooble.org/company. На львівському ринку праці зараз мають попит такі спеціалісти:
Менеджери з продажу – шукають потенційних клієнтів, ведуть перемовини з ними та продають послуги або продукти компанії. Можуть заробляти від 20000 до 70000 гривень.
SMM-менеджери – розробляють стратегії просування брендів, створюють цікавий контент та реклами у соцмережах. Отримують від 15000 до 50000 гривень.
Клієнт-менеджери – відповідають за взаємодію з клієнтами, обслуговують їх на всіх етапах співпраці, допомагають вирішити проблемні питання та задовольнити інші потреби. Спеціалістам пропонують в середньому 25000-40000 гривень.
Дизайнери – залежно від напрямку діяльності, можуть створювати логотипи, рекламні матеріали, оформлення сайтів, ілюстрації, макети та інше. На місяць заробляють від 30000 до 50000 гривень.
Спеціалісти технічної підтримки – допомагають користувачам у вирішенні технічних проблем, пов’язаних з програмним забезпеченням, сервісами або послугами компанії. У середньому заробляють 25000-40000 гривень на місяць.
Перераховані професії мають відносно низький поріг входження, тому пройшовши навчання, можна знайти першу роботу за декілька місяців.
Огляд 1980-х років почнемо з такої надзвичайно цікавої теми, як поступове впровадження української мови в хуліганському та кримінальному середовищах Львова. Цілковито зрозуміло, що кожна імперія створює свою кримінальну субкультуру, де домінує мова метрополії, і за Польщі мовою спілкування батярського світу була винятково польська.
Вже згадуваний отець Ганас, парох церкви святого Димитрія на Збоїщах, розповідав: «Українці у самому Львові не мали багато своїх батярів, бо навіть ті, хто походив з українських родин, часто асимілювались у польському батярському оточенні». Свідченням того, що українці, з огляду на іншу ментальність і родинне виховання, здебільшого стояли осторонь кримінального світу Львова є те, що українського батярського фольклору як такого практично не існувало, а чи не в єдиній українській пісні тих часів батяри згадуються у неприхильному контексті:
Помню, помню, помню я, Як мене мати любила, Помню, помню, помню я, Як все мені говорила: Синку, синку, синку мій, Не ходи з батярами, Бо візьмуть тя до тюрми, Закують в кайдани.
Заради справедливості варто згадати ще одну українську батярську пісню (тобто загалом існує лише дві українські батярські пісні):
Батяр я си батяр з малої дитини, Як мав штири роки, ходив до дівчини.
З приходом тоталітарної московської влади у кримінальному світі Львова від 1950-х років спілкувалися лише російською мовою. Пригадую хлопців місцевих українців, які, відсидівши на зоні, поверталися до свого середовища і говорили шкарадною російською мовою. Це було вкрай дивно чути, коли ти пам’ятав, як ці самі хлопці з дитинства спілкувалися лише українською.
До 1980-х років мовою спілкування у кримінальному світі Львова й надалі залишалася російська, але вже на початку 1980-х пацани на Трофейці поблизу Порохової вежі започаткували спілкування між собою українською, це були «старшаки»: Штраус, Тканя, Яшка, Боя. Серед авторитетів кримінального світу українською мовою у спілкуванні зі своєю братвою послуговувався Завіня, але найбільш цікаво, що він був перший, хто запровадив українську мову на «стрілках». Колись Микола Куліш прорік: «Справжня Україна відбудеться тоді, коли повії у Катеринославі пропонуватимуть себе українською мовою». Те саме можна сказати і про кримінальний світ.
Вулиця Радянська, сучасна вулиця Винниченка
Кримінальний і хуліганський світ Львова 1980-х років до часів перебудови продовжував традиції 1970-х. Райони жили своїм власним життям. Рогатка (чи Рогачка) була окремим робітничим районом, де стосунки будувалися на бартері. Хто крав горілку на лікеро-горілчаному заводі, обмінював її на вкрадене на м’ясокомбінаті м’ясо. Люди, які безпосередньо провадили ці бартери, могли чудово вижити, навіть не отримуючи зарплати. Рогачка воювала з Малеховом. 1983 року один зі «старшаків» району одружився і не мав, де справити весілля, тому вирішив зробити це в Малехові. Там сталася бійка з місцевими, і весілля було зірване. Тоді «старшаки» з Бомби зібралися на допомогу, приїхали трьома чи чотирма автобусами ЛІАЗ (їх називали «стодолами») і під час дискотеки розігнали весь Малехів.
У середині вісімдесятих місцем, навколо якого розгорталися великі бійки, був Кузнєчик (палац культури імені Кузнецова, знаний також як клуб трамвайщиків, нині палац культури імені Гната Хоткевича). Взимку 1985 року тут відбулася бійка, внаслідок якої підрізали 6 чи 7 пацанів. Наступного ранку міліціонери ретельно прочісували граблями насип біля залізничної колії, шукаючи зброю. А одна з найбільших бійок наприкінці епохи «вуличних баталій» відбулася 14 січня 1986 року під тим самим Кузнєчиком. Билися Збоїща і Голоско, підписалися ще якісь райони. Тоді вбили Володимира Захарка (1969-1986) з вулиці Заводської, який колись когось побив «не по темі». За це посадили двох хлопців.
Споруда Палацу культури імені Кузнєцова. Фото радянського періоду
Звичайно тодішня батярська молодь пиячила, і що більше ти міг випити, то на більшу повагу міг розраховувати. Але також було престижно займатися спортом, щонеділі хлопці збиралися, аби пограти в футбол. Звичай недільних футбольних матчів, нерідко між різними районами, протягом довгого часу був розповсюджений практично в усіх районах Львова. Футбольна команда зі Святого Саду брала участь у змаганнях між командами інших районів на Сакраментах (поле неподалік теперішньої вулиці Тершаковців), на Трофейці (тепер парк На Валах) та у Стрийському парку.
Від 1970-х років у Львові дуже популярним стало карате, наприкінці десятиліття цей вид спорту заборонили, але ентузіасти займалися ним нелегально. Одним із перших відомих тренерів-сенсеїв став Ярослав Андрушків, якого навчили тонкощам цього єдиноборства в’єтнамські студенти, коли він навчався у сімферопольському медичному інституті. Згодом Андрушків виріс у політика і очолив СНПУ (майбутнє ВО «Свобода»).
Після служби в армії осів у Львові москвич Андрій Чистов (школа боротьби ногами), у нього займалося багато людей, які мали контакт із кримінальним світом. На той час заняття карате коштувало 25 рублів на місяць, охочі займалися без кімоно, аби не привертати уваги міліції. Якщо спортсмен, відпрацьовуючи прийоми карате у парку, підіймав ногу вище пояса, йому доводилось пояснювати міліцейському патрулю, що він займається акробатикою.
Карате підпільно займалися навіть на кафедрі патанатомії медінституту, в лазні, усюди, де можна було домовитися про місце для тренувань. Під приводом занять фехтуванням і дзюдо займались карате і в школах. Офіційно займатися карате було дозволено лише тим, хто ходив у штаб ДНД (добровільних народних дружин, які допомагали міліції у дотриманні громадського порядку).
Кікбоксінг у Львові почав пропагувати Володимир Сурмач разом із Каначем, а на спортивний рівень цей вид спорту вивів Юрій Кардашевський, у подальшому відомий громадський діяч у царині пропагування спорту серед львівської молоді, депутат Львівської міської ради. 1979 року дозволяються спортивні секції безконтактного карате, водночас влада вводить кримінальну відповідальність за несанкціоноване навчання карате, тож фактично його забороняють на деякий час знову.
У 1980-і роки дедалі більшої популярності набував культуризм, яким почали захоплюватись іще з початку сімдесятих, потім він отримав назву атлетизм, аби не надавати цьому термінові західного «буржуазного» відтінку. Перші змагання з атлетичної гімнастики, з триборства провели у Львові 1982 року. Найвідомішими грандами культуризму у місті були Василь Безпаленко і Володимир Богданов. Культуристи, борці і боксери у ті часи здебільшого мали тісні зв’язки з кримінальним світом.
Найбільш згуртованими пацанами у 1980-х роках у Львові були роксовики, бо мали спортзал «Локомотив» і цілу купу спортивних секцій. Серед тієї молоді виростали яскраві особистості, і на середину вісімдесятих там сформувалася дуже міцна компанія, яка легко могла протистояти Центру. Найвідоміші роксовики того періоду – Завіня, Птєнєц, Ромко Глухий, Хімік, Рокеро.
На Коперника, Краківській, площі Ринок, Трофейці, Короленка були свої тусовки. Верхній Високий Замок був окремо від Ужгородської. На вулиці Вічевій був Угол, і там збиралися «старшаки», як-от Куций, якого згодом застрелили на вулиці Сніжній. Він працював продавцем, однак насправді був великим авторитетом у кримінальному світі. Цікаво, що біля церкви Марії Сніжної збиралися хлопці поляки.
На площі Данила Галицького (на Пожарці) мешкав потужний авторитет Ігор Заходило, його помешкання було навпроти міських туалетів, а мама працювала там прибиральницею. Навіть Завіня, який поставив «наперсточний станок» у подвір’ї монастиря Бенедиктинок, де нині школа Святої Софії, побоювався Заходила, бо той стріляв, не роздумуючи. Міліція у цьому районі не втручалася в розбірки, ходила тільки на скупку – отримати свою «долю», і одразу йшла геть. Тут все було куплене і отримати посаду дільничного коштувало великих грошей.
Гра в наперстки
Біля Винниківського ринку на Личаківській збиралися «гайові» (назва від Шевченківського гаю), а пацани з іншого боку Високого Замку, з вулиці майора Бугрова (Кордуби) мали гучну славу «нарваних», і з ними краще було не зв’язуватись. Вулиця Пекарська займалася боксом – Кардаш, Меліхан, на Руській був зал боротьби, на площі Ринок – клуб боксу. Тоді всіх об’єднував спорт, гітара, карти, вино.
Наприкінці вісімдесятих великої популярності набув «гоп-стоп», тобто грабунок серед білого дня на вулиці, здебільшого своїх же однолітків, і зробити це в чужому районі вважалося високим класом. Власне з тих часів походить слово гопник. На початку вісімдесятих, коли з’явилися валютні бари і ресторан у готелі «Дністер», біля «Жоржа» стояв валютник на прізвисько Червонець, у подальшому відомий український політик. У ресторані на Високому Замку відбувалися «сходняки» кримінальних авторитетів з цілого СРСР. Сюди з’їжджалися злодії в законі з усієї країни і старі кишенькові злодії. Це були настільки досвідчені професіонали, що про них ходили легенди. Розповідали, що кишеньковий злодій тих часів, коли заходив до трамвая чи тролейбуса, як на рентгені бачив, скільки у кого грошей в кишені, помиляючись на 2-3 рублі – не більше.
У ті часи у блатному світі у разі якоїсь крадіжки проблему можна було залагодити. Наприклад, у когось з району викрали сумку. Якщо б він написав заяву до міліції, то кримінальний світ ніколи б не мав із ним справи. Якщо ж потерпілий хотів швидко повернути річ, то йшов до злодіїв свого району (а вони завжди крали не у своєму районі, а в якомусь іншому), і вони в інших дізнавалася, де вкрадена річ.
З початком епохи рекету і наперсточників райони Львова перемішалися, бо головним став бізнес. Відтоді поняття території і двору почали нівелюватися. Головні прибуткові місця, як, наприклад, Краківський ринок, кримінальні угруповання ділили між собою за домовленістю. У 1980-х у Львові почалася епоха «лохотронів», і започаткували її наперсточники. Цю всенародно улюблену гру на гроші до Львова привезли кавказці, вони ж були першими вчителями львівських наперсточників.
У львівському пивному барі радянського часу
Ці «профі» з’явилися 1985 року там, де були найбільші скупчення людей: на головному залізничному вокзалі, автомобільному базарі на вулиці Хабаровській (Калнишевського), у автоцентрі «Львів-Лада» на вулиці Першого Травня (Городоцькій), в районі скупки за Оперним театром. Столик наперсточників називали «станком». На ньому працював «нижній», який був найбільшим професіоналом, йому допомагали троє або четверо «верхніх», які заманювали людей, створювали ажіотаж, а в разі потреби відводили вбік невдоволених програшем, це називалося «стояти на відводі». Занадто обуреному давали зрозуміти, що якщо він не замовкне, то його змусять це зробити.
З міліцією завжди була домовленість: наперсточникам давали певний час для роботи (пів години чи годину), а потім вони мали негайно зникнути з цього місця. Бум «наперстків» припав на 1986 рік, коли за півгодини можна було заробити 3-5 тисяч рублів (за сьогоднішньою купівельною спроможністю 200-300 тисяч гривень). Люди програвали усі гроші, навіть віддавали обручки. Зоряний час наперсточників закінчився 1990 року.
Кривулька - лемківська жіноча нагрудна прикраса. Департамент культури і туризму ТОВА
Лемківська жіноча нагрудна прикраса увійшла до переліку елементів нематеріальної культурної спадщини Тернопільщини. Про це повідомили на facebook-сторінці обласного департаменту культури і туризму.
“Рішенням обласної комісії з формування відповідного переліку до нього внесено елемент “Кривулька – лемківська жіноча нагрудна прикраса: орнаментальні традиції та технологія виготовлення”. Кривулька — це широкий заокруглений комір з бісеру, який прикриває шию, плечі і груди жінки. Така прикраса виплітається із дрібних кольорових намистинок бісеру на волосяній або шовковій основі”, — йдеться у повідомленні.
Кривулька, лемківська жіноча нагрудна прикраса. Департамент культури і туризму ТОВА
Також у дописі зазначили, що орнамент лемківських кривульок великий та відносно нескладний:
“У колориті — насичений та контрастний з перевагою червоного — оберегового кольору, який добре гармоніює із вишивками сорочок. На Тернопільщині носіями цієї традиції є представники багаточисельної лемківської спільноти, які оселилися тут після примусової депортації з їхніх рідних земель у 1944-1947 роках”.
Лемківська жіноча нагрудна прикраса, що увійшла до переліку елементів нематеріальної культурної спадщини Тернопільщини. Департамент культури і туризму ТОВА
У департаменті культури й туризму Тернопільської ОВА зазначили, що попри депортацію, яка розкинула лемків по всьому світу та асимілятивні процеси, традиція виготовлення та носіння лемківської жіночої нагрудної прикраси збереглася і її передають з покоління в покоління.
Презентація благодійної платформи «Дітям наших Захисників»
Мета Платформи — об’єднати представників бізнесу, щоб вони на постійній основі надавали допомогу для дітей-сиріт полеглих Героїв з усієї України.
Сьогодні, 3 квітня, на Львівщині відбулась зустріч організаційного комітету благодійної платформи «Дітям наших Захисників» з бізнесменами та представниками соціально-відповідальних компаній.
Створення платформи ініціювала авіакомпанія «Українські вертольоти» у партнерстві з Міністерством у справах ветеранів України та Українським національним комітетом Міжнародної Торгової Палати (ICC Ukraine).
Презентація благодійної платформи «Дітям наших Захисників»
Основна мета проєкту — залучення бізнес-спільноти до благодійної платформи «Дітям наших Захисників». Проєкт спрямований на допомогу повним сиротам, що втратили батьків під час війни. Таких дітей по Україні, на жаль, багато, але ініціатори переконані, що об’єднавшись, можна кожному та кожній знайти компанію-опікуна.
«Наша мета – щоб кожна дитина-сирота, яка втратила батьків на війні, отримала в житті свого Святого Миколая, який допоміг би їй рости і розвиватися», – зазначила координатор проєкту «Дітям наших захисників» Аліна Адамчук.
Як працюватиме платформа:
На першому етапі соціально-відповідальний бізнес бере під опіку дітей-сиріт загиблих Захисників та Захисниць із регіонів, які оберуть самі компанії. Далі — визначає кількість дітей і чим буде допомагати. В межах ініціативи бізнес об’єднується, щоб закривати реальні потреби сиріт — від фінансової підтримки до освіти, лікування, психологічної допомоги та розвитку талантів.
Презентація благодійної платформи «Дітям наших Захисників»
«Долучитися може будь-який бізнес, незалежно від розміру. Це не лише про гроші — допомога може бути різною: фінансова підтримка, розважальні заходи, відвідування оздоровчих таборів, професійні курси, психологічна підтримка. Кожна компанія самостійно обирає формат і обсяг підтримки, що робить цей механізм прозорим, гнучким і дієвим для змін у житті дітей», — зазначив керівник апарату Львівської ОВА Тарас Грень.
Соціально-відповідальний бізнес Львівщини активно відгукнувся. Багато підприємств, компаній, бізнесменів виявили бажання стати частиною платформи «Дітям наших Захисників».
«Соціально відповідальний бізнес – це не лише про економічний розвиток, а й про людяність і підтримку тих, хто цього найбільше потребує. Платформа «Дітям наших Захисників» дає можливість підприємцям не просто допомагати, а змінювати життя дітей-сиріт, надаючи їм опору, розвиток і шанс на краще майбутнє. Ми бачимо, що бізнес Львівщини активно долучається, і переконані, що ця ініціатива стане потужним всеукраїнським рухом», – підкреслив директор департаменту економічної політики Львівської ОВА Вадим Табакера.
Презентація благодійної платформи «Дітям наших Захисників»
Також начальник служби у справах дітей Володимир Лис зазначив, що важливо створити для дітей-сиріт відчуття стабільності та підтримки. Він наголосив, що суспільство має допомогти цим дітям знайти нову опору. За його словами, завдяки платформі «Дітям наших Захисників» сироти отримають не лише матеріальну допомогу, а й доступ до освіти, розвитку та психологічної підтримки.
Додамо, з початку повномасштабного вторгнення авіакомпанія «Українські вертольоти» надала благодійної допомоги на загальну суму 228 млн гривень. З них, 167 млн грн — на військову допомогу, 35 млн — для сімей загиблих захисників та майже 13 млн грн — дітям-сиротам полеглих Захисників та Захисниць. Компанія взяла під фінансову опіку 18 дітей круглих сиріт загиблих Героїв Київщини. Щомісяця на їхні потреби виділяє по 10 тис. грн на кожного і організовує для своїх підопічних розважальні, пізнавальні та оздоровчі заходи. Також планує взяти під фінансову опіку і дітей полеглих захисників Києва.
Саме тому авіакомпанія хоче розширити власну ініціативу й щоб небайдужий свідомий бізнес з інших регіонів, об’єднавшись, взяв під опіку дітей-сиріт аби покрити потреби круглих сиріт воїнів з усієї України.
Сьогодні пропонуємо читачам Фотографій Старого Львова першу частину статті українського історика, краєзнавця, мистецтвознавця та публіциста Миколи Голубця “Церков св. Духа у Львові”, що була опублікована у часописі Діло 1926 року (№ 204 від 15 вересня). Мову тесту залишаємо оригінальною.
Микола Голубець
Церков св. Духа у Львові
(З приводу її обнови.)
При вулиці Коперника 36, де по словам старосвітської, семинарицької співанки „ґешіхта кашу їсть”, зі скромного масиву одноповерхих забудувань, серед яких губиться неменше скромна і непомітна церковця св. Духа, здіймається легка і граціозна, барокова «семинарицька вежа», з гарно профільованим шеломом і годинником. Не збудована вона з ґраніту, як горда корняктівська кампаніля, капілтелі її кольон і пілястрів, віконні луки та вазони не випещені вибагливою долонею першорядного каміняра, що більше, оглядана зблизька чи в нутра заносить дешевизною матеріалу і ремісничим примітивізмом викінчення, але в свойому цілому, в загальному рисунку і сильветі, в грі вигнутих і вгнутих площ та ліній, в свойому замислі – одна в найкращих і найблагородніших у Львові. Так і бачиться, що повстала вона в епоху, коли після поважного й солідного міщанського ренесансу, перепоєного з львівськими самобутніми елєментами, прийшов культивований маґнатськими родами барок, в якому єднається шляхотність заграничних зразків з варваризмом місцевого виконання.
Вулиця Коперника
І стоїть ця вежа самітна, відділена від своєї церковці мешкальним будинком наче в доказ цього типового нескоординування маґнатських замислів з силами і творчими можливостями свого часу.
Хто будував вежу, а хто церкву, краще кажучи: хто був виконавцем привезеного десь ізза кордону зразка невідомо. Архивні відомости переконуюють нас, що фундаторкою нинішньої семинарицької церковці і вежі була княгиня Теофіля Вишневецька з роду Ліщинських, яка призначила свою фондацію для сестер Домініканок, в яких рясі сама вона доконала віка. Почалася будова 1722 року, а після напису на кронштині третього церковного контраверса закінчилася в серпні 1729 р. Невеличкі розміри монастирських забудувань, стилева безполовість церковці як також дешевизна просвічуюча в усій будові, яка трівала розмірно довго, переконують нас, що фундаторські витрати були мінімальні; далеко не княжі. Шістьдесять років прожила сестра Домініканка у своїй невибагливій домівці при вулиці «Широкій» (Коперника), поки цісарським декретом з дня 24 червня 1782 року не скасовано їх чина в Галичині, разом з монастирями у Львові, Перемишлі і Жовкві, при чому залишено при житті тільки монастирець Домініканок у Белзі під умовою, що останній прийме чин Уршулянок. Ще після конскрипції монастирів, зладженої на приказ Марії Тереси в 1774 р., монастир львівських Домініканок мав 25 черниць, які по касаті перенеслися разом зі своїм рухомим майном до Польщі. Нерухомости продано, а осягнені суми втілено до реліґійного фонду. В дрантивому і не дивлючись на свою недовговічність знищеному і запущеному монастирі, вміщено 1783 р. т. зв. ґенеральну духовну семинарію для питомців греко-католицького обряду в Австрії, яка до цього часу тиснулася в забудуваннях Театинів під Високим Замком.
Семінарія Святого Духа, котру було відкрито у 1783 році
Про акт передання помонастирських забудувань на поміщення для греко-католицької духовної семинарїї нагадує нам вмурована в партер семинарицької вежі таблиця з написом: Instructioni cleri religionis firmament vovit Josephus II Aug. Аnnо МDСС LХХХІІІ. В інтересній «Histor-ії Domow-ій» єпископа Петра Білянського, збереженій в Національному Музею у Львові, находимо під датою 13 жовтня 1733 широке й бомбастичне «opisanie obrzędu, którym Jaśnie Wielmożny cerkwi Generalnego Greko katolickiego Seminarium Lwowskiego».
Обнявши помонастирську спадщину в запущенні, подбав владика Петро Білянський про те, щоби «мешкальні» будинки зробити справді мешкальними, а каплицю приноровив до вимог греко-католицького обряду. Сталося це в роках 1784-1787. Тоді то підвищено кришу поверховего будинку між церквою і вежою, на городі з півдня побудовано обширний поверховий будинок з чотирма викладовими салями, в яких до часу, поки семинаристи почали ходити на університет, викладано богословські науки. Першими професорами були тут: Іван Дорожинський, що викладав богословє, парох Успенської церкви Іван Грабовецький, що вчив льогіки і метафізики, Теодор Захаріясевич, по якому вберігся переклад церковної історії Данненмаєра та Константин Липницький. З установленням богословя на університеті, перемінено згаданий будинок на «музеї», в яких семинаристи вчилися і перебували цілий день. Тодіж перестроєно церкву внутрі; в полукруглій абсиді уставлено зразковий вівтар з «піднебінням» на чотирьох кольонах, який відділено від решти церкви прекрасним бароково рококовим іконостасом, для якого виконав картини надворний маляр владика Лука Долинський, По боках церкви уставлено владичий престіл зправа та амвон з ліва; на стінах розвішано вісімнадцять картин на полотні кисти тогож маляра в гарних рококових рамах-картушах. В ризниці поміщено величаві ризи із спадщини по скасованому хрестовоздвиженському монастирі Манявського Скиту. В обновленій і перестроєній церкві відбулося дня 4 марта 1787 інавґураційне богослуження, на якому виголосив, тодіж друковану, проповідь о. Микола Скородинський, пізніший владика.
Вигляд на семінарію та церкву Св. Духа з внутрішнього двору. Будівля ліворуч це теперішній корпус географічного факультету ЛНУ ім. І. Франка. Праворуч тепер розміщено відділення зв’язку. Фото 1890-1895 рр. Автор: Натан Крігер
В днях 14 і 17 мая тогож року відвідав церкву і семинарію цісар Йосиф ІІ. З інтересного опису цісарської гостини, поміщеного в книзі одного з тогочасних професорів семинарії д-ра Феслера довідуємося ніж иншим про типові для тогочасного льоялізму інтриги в цій молодій інституції, яких жертвою впав пізніший владика Ангелович, небаром після цісарської гостини реабілітований та назначений ректором.
На привітання цісаря уставилося з семинарицькому подвірю понад 200 питомців. Цісар прийшов здовж рядів і оглядаючи кожного з осібна, звертався з шабльоновими, «цісарськими» запитами до тих, що так чи инакше звернули на себе увагу. Інтересно, що коли цісар приказав зібраним уставитися в групи по національностям, а властиво по краям, з яких походили питомці, останні розсепарувалися з таким поспіхом і непомильністю, яка аж здивувала цісаря. Видно, що тоді уже національні різниці ярко означувались поміж заселюючими львівську семинарію греко католиками Галичанами, Угро-русами, Словінцями та Хорватами. Опісля оглядав Цісар семинарицькі «музеї», спальні та їдальню, в якій цісарським звичаєм покушав семинарицької страви, яка йому, очевидно, смакувала. В коррекційній салі розговорився цісар з автором про пощукування в монастирських карцерах, при чому в дівочих монастирях натраплено на сліди далеко більших жорстокостей, аніж в анальогічних закутинах мужеських монастирів. Притокою до такої розмови мусіли бути жорстокости, яких наглядні сліди найдено в монастирі львівських Домініканок… Підчас свого другого побуту дня 17 травня оглянув цісар викладові салі, при чому д-р Феслер, запитаний цісарем про найкращих слухачів, назвав Івана Орлая, Петра Льодія і Василя Кукольника, усіх трьох уроженців Закарпатської України.
Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика
Два твори Людвіга ван Бетховена: ораторія «Христос на Оливковій горі» та Симфонія № 9 ре мінор виконають академічний симфонічний оркестр INSO-Львів комунального закладу Львівської обласної ради «Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика» та Національна хорова капела України «Думка» у суботу, 5 квітня.
«Ораторія, створена в період особистої кризи композитора, відображає його внутрішню боротьбу та пошук надії, звучатиме вперше в Україні. Дев’ята симфонія, з її знаменитим фіналом «Ода до радості» на слова Фрідріха Шиллера, стала символом єдності та незламності людського духу», — зазначають організатори.
У концертному залі імені С. Людкевича виступатимуть талановита українська співачка, яка підкорює європейські сцени Богдана Габриєлян (сопрано), відомий виступами на провідних оперних сценах світу Олександр Антоненко (тенор, Латвія), лауреат міжнародних конкурсів, знаний своїм потужним голосом та емоційністю виконання Михайло Малафій (тенор) та досвідчений вокаліст з глибоким тембром та виразною манерою виконання Володимир Шинкаренко (бас).
За диригентським пультом — Олександр Гордон (Австрія-Швейцарія), чия інтерпретація класичних творів отримала визнання на міжнародній арені.
Усі учасники Дитячо-юнацького конкурсу декламування поезії Шевченка – 2025 отримають призи від спонсора конкурсу – компанії “Карпатські Мінеральні Води”. Голова Золочівської районної ради Орест Кавецький повідомив про результати конкурсу декламування поезії Шевченка.
“Шановні конкурсанти! Перш за все, хочу подякувати вам за участь в 5-му щорічному Дитячо-юнацькому конкурсі декламування поезії Шевченка. Дякую також батькам, бабусям, дідусям, вихователям, вчителям, викладачам, бібліотекарам, працівникам Народних домів за те, що виховуєте патріотичне покоління справжніх українців та україночок. Окрема величезна подяка членам нашого іменитого журі за те, що долучились до такої потрібної ініціативи. Цей рік приніс нам нових талановитих зірочок. І не важливо чи виграли ви чи ні, адже сама краща оцінка – це оцінка рідних та близьких. Усі без виключення учасники Дитячо-юнацького конкурсу декламування поезії Шевченка – 2025 отримають призи від спонсора конкурсу – компанії “Карпатські Мінеральні Води”. Тож чекаємо вас на нагородженнях, які пройдуть вже у квітні. Слідкуйте за анонсами”, – ідеться у повідомленні Ореста Кавецького.
Переможцями та призерами, яких обрал журі стали:
Вікова категорія «Дошкільнята»
Вавричук Олександра (с. Куликів Лопатинської ТГ).
Харко Дмитро (с. Реклинець Великомостівської ТГ).
Сосніцька Каріна (с. Боратин Бродівської ТГ) та Шпирка Іван (смт Добротвір) (приз буде поділено між двома призерами).
Вікова категорія «Молодші школярі»
Карпишин Данило (м. Радехів).
Бурило Марія (с. Чепелі Підкамінської ТГ).
Яковчук Поліна (смт Добротвір) та Бокало Анна (м. Шептицький) (приз буде поділено між двома призерами).
Вікова категорія «Діти середнього шкільного віку»
Гуда Олена (с. Божок Золочівської ТГ).
Кравчук Володимир (с. Задвір’я Красненської ТГ).
Васильців Олеся (с. Висоцько Заболотцівської ТГ).
Вікова категорія «Юнацтво»
Переможець – Сухораб Соломія (м. Перемишляни).
Учасник фінального туру Йосафат Перетятко (с. Конотопи Сокальської ТГ) отримає від члена журі Данила Ставицького та його колективу заохочувальний приз.
Окрім того, переможці та призери 5-ти вище перелічених категорій/номінацій отримають запрошення від члена журі Зоряни Дибовської відвідати груповий майстер-клас акторської майстерності в Театрі Лесі у м. Львів.
Номінація «Найкращий виконавець пісні на слова Тараса Шевченка»
Гунько Олександра (с. Вороняки Золочівської ТГ).
Яйчук Анастасія (с. Стенятин Сокальської ТГ) та Войтович Мілана (м. Шептицький) (приз буде поділено між двома призерами).
Стеблик Володимир (м. Броди).
Переможець та призери номінації «Найкращий виконавець пісні на слова Тараса Шевченка» будуть запрошені на груповий майстер-клас акторської майстерності у м. Львів у Творчу школу Павла Табакова – члена нашого журі.
Зигмунт Курчинський, «Меркурій», 1912. Львів, фасад будинку банку на вул. Коперника, 4, фот. Володимир Песляк
З фасадів багатьох львівських будівель початку ХХ століття дивляться на перехожих статуї і барельєфи, покриті патиною часу. Вони зраджують руку одного майстра, проте для пересічного спостерігача є анонімними творами. А втім, їх автор Зигмунт Курчинський у перших двох десятиліттях минулого століття належав до найкращих представників львівської мистецької еліти.
Скульптор, графік і художній критик Зигмунт Курчинський народився 2 квітня 1886 р. у Львові, в родині кравця. Дитинство та юність Зигмунта пройшли у постійному подоланні злиднів. Як згадував його приятель молодості Владислав Узємбло, Зигмунт був забіякуватим, похмурим, замкненим у собі юнаком. З ножем у кишені часто вирушав на Кайзервальд на зустрічі батярів, безробітних та хуліганів. Під час навчання на відділі декоративної скульптури львівської Художньо-промислової школи (1901-1905) став членом молодіжної радикальної організації «Променисті».
Зигмунт Курчинський, фот. Wikipedia
У 1905-1908 роках Курчинський поглиблював освіту в Краківській академії. Був улюбленим учнем Костянтина Лящки, що, як й інші професори, покладав на нього великі надії. У Кракові Курчинський продовжував змагатися зі злиденністю, і недарма символічно втілив цей період свого життя в скульптурі «Худий кіт». Після закінчення Академії виїхав за кордон. Відвідав Мюнхен, в 1908 декілька місяців мешкав у Парижі, де стажувався у Павла Трубецького, а в майстерні Огюста Родена працював як каменяр. Чимало часу проводив у Луврі, особливо звертаючи увагу на скульптури Стародавнього Єгипту, Ассирії й грецької архаїки. Тоді формується його творча манера, в сполученні елементів сецесії, імпресіонізму та символізму (роденівського взірця) з інтерпретаціями архаїчних стилів під впливом Бурделя.
Розквіт творчості у рідному місті
Зигмунт Курчинський, «Гігіея», бл. 1909-1910, фот. зі збірки Юрія Бірюльова
В серпні 1908 року Курчинський повернувся до Львова. Почався найбільш плодотворний, енергійний період його життя, десятилітній «вибух» творчої діяльності. У 1908-1918 він виконав понад 200 скульптур. Молодий митець атлетичної будови тіла з ентузіазмом занурився в напружену працю. Отримав багато замовлень, і незабаром всі у Львові про нього говорили. За протекцією віце-президента міста Тадеуша Рутовського Курчинському створили сприятливі умови праці в колишньому Палаці мистецтв у Стрийському парку.
Курчинський з успіхом докладав зусиль у різних жанрах і формах скульптурного мистецтва. Виконував численні статуї і рельєфи для будинків, проєкти пам’ятників і нагробків, побутові, релігійні, алегоричні композиції, портретні погруддя, плакети і медальйони.На львівських виставках 1909-1918 показав понад 100 станкових творів у тонованому гіпсі, мармурі, бронзі, олові. Поступово переходив від живописно-декоративної інтерпретації скульптурного матеріалу в дусі імпресіонізму та сецесії до лаконізму й структурованості форми, гармонійності пропорцій, до творчості з елементами неокласицизму.
У 1908-1910 роках він часто розглядав скульптурну матерію як живописно-графічну. В рельєфі (плакеті) «Профіль» (1909, олово) митець додержується прийомів імпресіонізму та поетики символізму. На золотаво-сріблястій поверхні, що мерехтить мінливими відблисками, проступає, мов народжуючись на очах глядача, примарне дівоче обличчя з мінливим контуром. Рельєф здається омитим дивним повітрям, його хитка форма відповідає символістському прагненню недосказаності.
1909 роком датована невелика статуя «Живописець» (тонований гіпс). При всій її етюдності, зовнішній незавершеності це також експеримент на шляху пошуків синтетичного «скульптомалярства». Брунатно-жовта постать згорбленого чоловіка з палітрою викликає враження безформної маси, емоційно пожмаканої впадинами і вузлуватими зморшками.
Натомість у створених в 1910 гіпсових скульптурах «Музикант» і «Per aspera» Курчинський, навпаки, акцентував лінійну декоративність. Гострий та динамічний контур, енергійний рисунок голови й корпусу, нахил до геометризуючого моделювання поєднувались з контрастним виявленням широких гладких площин і живописно обробленої фактури, грою світла й тіні на поверхні.
Такі ж стилістичні риси характеризують відомий нині лише з архівної фотографії барельєф «Гігіея» (бл. 1909-1910).
На «Виставці трьох» (разом з живописцями В. Блоцьким і Ю. Водинським) влітку 1911 року у Львові Курчинський показав 24 скульптури 1908-1911 рр. Вони продемонстрували значний діапазон стилістичних нахилів, емоцій, технічних прийомів. За словами друга скульптора, українського письменника Михайла Яцківа творча сфера Курчинського тоді простягалась «від сурової, богатирської епічності до витонченої ліричності, від первісного, розгонистого пробудження душі до найвищого розквіту культури».
Зигмунт Курчинський, «Шопен», 1912, Львівський історичний музей, фот. Олександр Волков
Стилізація грецької архаїки під впливом Бурделя була застосована у гіпсовій плакеті «Шопен» (1912). Проте рішучого переходу до неокласицизму Курчинський не зробив і в станкових скульптурах 1912-1917 продовжував попередню імпресіоністичну стилістику. «Портрет Ельжбети Заремби» (1916, мармур) – дуже роденівський, із омитою повітрям, мрійливою головою, що ніби проявляється з лише частково обробленого блоку.
На шляху до нерозривного синтезу з архітектурою
Інтер’єр пекарні «Меркурій»,1909, фот. Фототека Львівського історичного музею
Талант Курчинського найповніше втілився у монументально-декоративній пластиці – він оздобив велику кількість новоспоруджених львівських будинків 1908-1914 років, добиваючись тектонічного взаємозв’язку своїх емоційно автономних скульптур з архітектурою. Особливо часто він співпрацював з Альфредом Захаревичем.
Зигмунт Курчинський, скульптура на будинку Коперника 3, Львів, фот. Wikipedia
Однією з перших спільних праць у Львові З. Курчинського й А. Захаревича став дім Страхової компанії Трієста (Assicurazioni Generali Trieste) на вул. Коперника, 3 (1908-1910). Скульптурне і живописне оздоблення цієї споруди виявляє сувору гармонію архітектурних мас. Розташування у ритмічному повторі скульптурних та керамічних вставок є тектонічним, вони домірні видимому модулю архітектури. Мідні маскарони, що символізують Гордість, Пересиченість, Здивування та Іронію, а також чотири монументальні кам’яні статуї на фронтоні супроводжують хвилеподібну «течію» фронтону, є її пластичними перебивками і наголосами.
Зигмунт Курчинський, «Меланхолія», «Мир» – скульптури у залі засідань Торгово-промислової палати (нині Обласна прокуратура), Львів, 1909, фот. Ілля Лєвін.
Одним з найкращих архітектурно-художніх комплексів Львова поч. ХХ ст. слід вважати будинок Торгово-промислової палати на вул. Академічній, 17-19 (нині Обласна прокуратура на просп. Шевченка, архітектор А. Захаревич за участю Т. Обмінського, 1907-1910).
Ідейним осереддям всього ансамблю є головний зал засідань. Його стіни облицьовані дубовими панелями, штучним зеленим мармуром і розчленовані спрощеними пілястрами з білого мармуру. Кожна з 12 пілястр (чотирьох наріжних і восьми серединних) увінчана в капітелі скульптурною групою. Скульптури виконав у 1909 Курчинський з вапняку, тонованого під кольоровий мармур і слонову кістку. На трьох стінах в проміжках між пілястрами фризоподібно розташовуються живописні панно Ф. Вигживальського. Як і панно, скульптури Курчинського створені об’ємно-площинно, орнаментальність лінійного рисунка ув’язана з моделюванням фігур. Фактурно-колірні особливості скульптури та живопису є подібними: гладкість обробки поверхні, введення у скульптуру білила, позолоти і вкраплювання зелені. Ідейно-образне зближення з панно полягає у тому, що скульптури представляють персоніфіковані образи, символічні узагальнення окремих моментів людського буття. Це шість парних груп: «Праця», «Відпочинок», «Меланхолія», «Мир» (або «Мистецтво та військовий обов’язок»), «Кохання», «Смерть» (або «Час»). Не маючи чітко виявленої сюжетної лінії, горельєфи проте сприймаються як ряд епізодів, логічно пов’язаних темою долі, складаються у цілому в філософсько-епічну поему про сенс життя.
Зусилля архітектури (Захаревич) та скульптури (Курчинський) поєднувались у цілісному вирішенні інтер’єру пекарні «Меркурій» на вул. Городоцькій (1908-1909, інтер’єр не зберігся). Головне приміщення з печами оздоблювали 18 великих рельєфів-панно в тонованому гіпсі. Можливість послідовного просторового огляду дозволила Курчинському розвинути ідейну програму рельєфів, пов’язану з призначенням споруди, в грандіозний сюжетний цикл міфологічного характеру «Історія хліба».
Сучасники вважали цю співтворчість Захаревича та Курчинського ідеальною, гадаючи, що вони досягли нерозривного сплаву двох мистецтв.
Зигмунт Курчинський, «Меланхолія (Сон), Танець (Знемога)», Львів, 1909, фасад будинку на розі вулиць Галицької та Валової, фот. Юрій Бірюльов
Справді, як спробу своєрідного бінарного архітектурно-скульптурного твору можна розглядати колишній будинок страхової фірми Теодора Балабана (нині на розі вулиць Галицької та Валової). Барельєфи здаються вирізьбленими безпосередньо у тілі стіни: скульптура входить у структурний зв’язок зі стіною шляхом фактурного і технологічного об’єднання. Коментуючи образ архітектури, скульптури мають і свій емоційний світ. Подібно до інших творів Курчинського, вони є водночас і персоніфікаціями різних станів людської психіки, і втіленнями абстрактних понять. Рельєфи на фасаді з боку вул. Галицької (1909) символізують вірогідно Меланхолію (або Сон), Танець (Знемогу), Війну (Сум) і Медитацію (або Комерцію – фігура Меркурія), а рельєфи з боку вул. Валової (1910) втілюють Вічність (Долю), Працю (Волю), Промисловість (Енергію), Мистецтво (Мріяння). Скорботна відчуженість, сонне заціпеніння одних персонажів контрастує зі спокоєм та величчю інших. Маски, розташовані на фронтоні, символізують Зневагу і Пересиченість.
Львівський банк (вул. Валова, 9, тепер відділ Ощадного банку) був задуманий А. Захаревичем як стилістичне продовження кам’яниці Т. Балабана та закінчений у 1911 р. Членування фасаду і аттиків трактовані тут аналогічно суміжній будівлі. Однак, щоб уникнути монотонності ансамблю обох споруд, чотири барельєфи Курчинського (алегорії рільництва та промисловості) розташовано на рівні третього поверху, дотримуючись тих самих засад композиційного сполучення скульптури з архітектурою.
Своєрідний «акорд» фінансових споруд А. Захаревича доповнює Кредитне товариство землевласників (тепер обласне відділення Національного банку) на вул. Коперника, 4. Головний та бічний фасади прикрашені скульптурами З. Курчинського, вирізьбленими з граніту у 1912 р.. Виділяються фігури великих риб, кінські голови і, особливо, величні напівфігури крилатого Меркурія.
Зигмунт Курчинський, горельєф «Гладіатор», Львів, вул. Паркова, 14, фот. Юрій Бірюльов
Вміння Курчинського узгоджувати свій художній задум з ідеями архітектури приваблювало не тільки Захаревича, але й інших львівських будівничих протягом 1909-1914 років. Однодумством, цілісністю архітектурно-пластичної «партитури» характеризуються спільні твори Курчинського і фірми Івана Левинського (будинки на нинішній вул. Парковій, 14 з горельєфом «Гладіатор» над входом, Грушевського, 10); Курчинського і Ю. Авіна: кам’яниці на вул. Конопницької, 4-6 та 14 (фасад прикрашають плинні жіночі силуети, згруповані у капітелі та майоліковий рельєф «Путто з квітами»); на вул. Словацького, 2-4, готель на вул. Наливайка, 6.
Портал будинку на вул. Гнатюка, 20-22 у Львові, 1911, фот. Юрій Бірюльов
Портал великого офісно-житлового будинку на вул. Гнатюка, 20-22 (проект Ф. Касслера і Р. Фелінського) декоративно фланкують статуї Курчинського, стилізовані у дусі стародавнього Єгипту.
Дім на розі вул. Карпінського і Бандери, 24 був збудований за проектом Касслера, його фасад прикрашають барельєфи авторства Курчинського, що зображують жінок, граючих із левенятком і гірським цапом. Можливо, тут присутня астрологічна символіка: Діви, що бавляться з Левом і Козерогом.
Під час війни, в 1915-1918 роках, творчість Курчинського пережила кульмінаційний підйом. Він заповнював свою майстерню у Палаці мистецтв все новими й новими творами. Мистецтвознавець Артур Шредер писав: “Міцна, кремезна постать у заляпаному гіпсом кітелі з закасаними рукавами майже зникає у великій майстерні серед різноманіття скульптур.”
В 1916 році на значній Виставці польського мистецтва у Львові Курчинський показав 12 скульптур, в 1917-му на виставці об’єднання «Четвірка» – 20. Серед них було чимало погрудь і портретних рельєфів. В 1915-1916 Курчинський опрацював декілька версій проекту пам’ятника легіонам, який планував поставити перед будинком Торгово-промислової палати. Одна з гіпсових моделей натурального розміру зображувала старого улана, що підтримує пораненого юнака.
У міжвоєнний період (1919-1939) Курчинський значно зменшив інтенсивність творчості. В цей час викладав рисунок і скульптуру в Художньо-промисловій школі, обирався депутатом міської ради. У 1931-1934 експонував на львівських виставках низку гіпсових композицій і портретних погрудь, в них продовжувалось властиве довоєнній творчості митця звернення до протилежних стилів: від імпресіонізму до архаїзації та неокласицизму.
Більш активно він займався архітектурною пластикою. Разом з архітектором Броніславом Віктором у 1920-1923 рр. доповнив фасади та інтер’єри двох старих кам’яниць на пл. Ринок – № 24 (композиція «Меркурій» на фронтоні, статуї путті й рельєфи з алегоріями торгівлі у вестибюлі) і № 31 (голови левів на балконі, неорокайльна ліпнина із зображенням Венери і фігури путті). У подібному ж стилі оздобив у 1924 тильний фасад палацу римо-католицьких архієпископів в с. Оброшині під Львовом (архітектор Б. Віктор), встановив тут біля садової тераси великі кам’яні урни з фігурами хлопчика, пантери й ягнятка, головами левів, квітами. На фасаді власного будинку Б. Віктора на вул. 22 січня (тепер І. Севери), 5 Курчинський помістив в 1930 році алегоричну жіночу постать «Промисловість» у стилі ар деко.
Зигмунт Курчинський, нагробок Тадеуша Рутовського,1922, фот. Юрій Бірюльов
У 1920-х роках Курчинський виконав декілька пам’ятників на Личаківському цвинтарі. Найкращим з них є нагробок Тадеуша Рутовського (1922). Міцну конструкцію центрального постаменту добре узгоджено з урочистою фігурою лежачого лева, її спрощений об’єм розрізають в асиметричному ритмі гострі складки. Звернення до взірців класицизму тут сполучається з луною пізньої сецесії – перебільшеною, декоративною напругою геометричних елементів. Одночасно, в 1922, постав нагробок зятя Рутовського, дипломата і аграрія Костянтина-Вільгельма Станека, що представляє в кам’яному горельєфі постать розп’ятого Христа.
У 1920-х рр. Курчинський працював також як живописець (намалював портрет дружини Доміцели, нині у родинній збірці у Вроцлаві) і графік – рисував олівцем і вуглем, робив офорти й автолітографії. У 1933 прочитав у Львові доповідь про творчість Мікеланджело.
Зигмунт Курчинський у зрілому віці, фот. надано Юрієм Бірюльовим
У 1936-1945 роках він мешкав з родиною у віллі в Зимній Воді під Львовом. У вересні 1939 залишив будинок, побоюючись червоноармійців, а дружина митця втопила деякі «крамольні» скульптури (напевно, портрети воїнів-легіонерів) у ставку. Тоді вілла була пограбована, зникли скульптури, книги, багатий архів, колекція картин художників Паризької школи. Проте найбільшою була втрата сина, вбитого нацистами, та втрата дружини, яка покінчила життя самогубством у зв’язку з цією трагедією.
У червні 1945 року Курчинський разом з невісткою та онуками виїхав до Вроцлава, де займався г. ч. реставрацією. У цьому місті і помер 11 березня 1954 р.
Майже всі станкові скульптури Курчинського нині втрачені. Навіть в його рідному місті збережено тільки 9 таких творів – вісім у музейних фондах і одне погруддя у приватній збірці. Натомість досить повне уявлення про Курчинського-монументаліста можна скласти, йдучи вулицями Львова. Те, що ми сьогодні про нього знаємо, дозволяє говорити про нього як про одного з найвидатніших скульпторів міста над Полтвою перших десятиліть ХХ століття.
24 квітня о 19:00 у Львівській національній філармонії імені Мирослава Скорика відбудеться унікальний концерт Національної хорової капели “Дударик” – “Любовні і жартівливі – шлягери п’яти століть”.
Що чекає на слухачів?
Цей вечір буде сповнений емоцій: від ніжності та романтики до сміху й сатиричних ноток. У програмі – народні, лемківські, жартівливі та любовні пісні, що охоплюють століття української музичної культури.
Хто виступатиме?
На сцені виступатиме чоловічий склад хорової капели “Дударик” у супроводі талановитих музикантів та солістів:
Музики: Олег Ярема, Володимир Заборовський, Дем’ян Севериненко, Дмитро Кацал.
Солісти: Тарас Різняк, Дарія Кудрик, Роман Липак, Дем’ян Севериненко.
Бенд: спеціально запрошені музиканти, які додадуть драйву та настрою вечору.
Чому варто відвідати концерт?
Це не просто концерт – це мистецький перформанс, що поєднує вокальну майстерність, живу музику та атмосферу справжніх українських вечорниць.
“Хочете відпочити душею, «згадати все», відчути хвилювання та мороз по шкірі, а може, ще й насміятися до кольок? Тоді цей концерт — саме для вас! Витончений і позитивний, зітканий з неповторного українського гумору та музики, зі запаморочливої любові й дружньої сатири. «Дударик» запрошує на пісенні вечорниці — любовні й жартівливі! А на додаток вам акомпануватиме наш чудовий бенд, а улюблені солісти заспівають для вас!” – запрошує на подію капела «Дударик».
В четвер, 3 квітня 2025 року, о 17:00 в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (просп. Свободи, 20) відубдеться урочисте відкриття міжнародного польського соціального проєкту – фотовиставки «Очі війни».
Очі війни» — це довгостроковий мультидокументальний соціальний проєкт, який ініціював і реалізував Польський прес-клуб (Polski Press Club). Він репрезентує 28 фотографій відомих польських воєнних фотографів: Марека М. Березовського, Войцеха Ґжендзінського, Аґати Ґржибовської, Патрика Ярача, Томаша Лазаря, Мацека Набрдаліка, Єнджея Новіцького та Мацея Станіка.
Ці світлини розповідають про трагедію війни та боротьбу українського народу за свою державність і свободу. Вони були опубліковані у провідних світових медіа. Виставка є свідоцтвом жахіть війни, які принесла на українську землю російська агресія.
Польські фотографи висвітлюють українсько-російське протистояння з перших днів повномасштабної війни.
Ця виставка – не просто хроніка подій. Це доказ того, що війна в Україні – це війна Росії проти української держави, її культури, суспільства та мови. Це боротьба за свободу, що триває вже понад 11 років, починаючи з анексії Криму та окупації Донбасу. Це підтверджують польські фотографи, які складають найбільшу групу іноземних кореспондентів в Україні. Вони — очі цієї війни.
Прем’єра фотовиставки відбулася 23 лютого 2025 року у Варшаві, на Краківському передмісті, напередодні третьої річниці російської агресії проти України. Фотовиставку відтоді продемонстровано в багатьох містах Польщі та по всьому світу, зокрема в Афінах, Шанхаї, Загребі, Дюссельдорфі та на Кіпрі.
Матеріали виставки перекладено вісьмома мовами, включно з українською та польською, і заплановано перекласти 25 мовами.
Дванадцять вибраних світлин, які відкривають правду очима тих, хто фіксує війну день за днем, вперше покажуть в Україні.
Кураторка виставки – Ева Мейснер, фотографиня, фоторедакторка та співавторка численних фотоальбомів;
Авторка текстів – Маґдалена Ріґамонті;
Графічне оформлення – Івона Ель Танбоулі-Яблонська (National Geographic, USA);
Продюсер – Ярослав Влодарчик і Polskі Press Club.
Партнер проєкту – Міністерство закордонних справ Республіки Польща;
Організатори виставок у кожній із країн-учасниць – представництва Республіки Польща за кордоном.
Плід у матці перебуває в комфортному водному середовищі, яке утворює амніотична рідина, тобто навколоплідні води. Ця рідина дуже важлива для розвитку вагітності. Вона амортизує, підтримує постійну температуру, полегшує рухи й допомагає розвитку кістково-м’язового апарату, допомагає розвиватися дихальній та травній системі, запобігає зрощенню тканин плода та матки. Кількість амніотичної рідини відіграє важливу роль, вона може сигналізувати про наявні проблеми та спричиняти ускладнення.
Якщо ви вагітні та потребуєте консультації чи ведення вагітності, досвідчений акушер-гінеколог завжди допоможе.
Багатоводдя
Надмірна кількість навколоплідних вод називається багатоводдям. Зазвичай воно розвивається у другій половині вагітності, але може з’являтися вже з 16-го тижня. Зустрічається в 1% вагітних. Багатоводдя на ранніх термінах є менш сприятливим через те, що існує більше можливостей для накопичення надлишкової рідини. В цілому ж цей стан у легкій формі вважається безпечним, причини його здебільшого з’ясувати не вдається.
Плід у матці
Помірне та тяжке багатоводдя має два основні механізми: зменшене ковтання плодом амніотичної рідини та збільшене сечовипускання плода. Причинами можуть бути аномалії розвитку плода чи анемія плода.
Інші причини:
Гіперглікемія у матері внаслідок діабету.
Багатоплідна вагітність однояйцевими близнюками з фето-фетальним синдромом.
Резус-конфлікт матері та плода.
Інфекція плода.
Порушення серцевого ритму плода.
Надлишок амніотичних вод збільшує розмір матки, посилює тиск на сусідні органи та може спричинити ускладнення, серед яких передчасні пологи, відшарування плаценти, тазове передлежання, випадання пуповини.
Коли варто турбуватися? Якщо з’являються набряки, незвична тяжкість у животі чи дискомфорт. Про ці симптоми слід повідомити свого лікаря.
Маловоддя
Маловоддя — це недостатня кількість навколоплідних вод. Його діагностують у 4% вагітних, здебільшого у третьому триместрі. Після 41 тижня вагітності маловоддя діагностують вже у 12% жінок, оскільки кількість амніотичної рідини знижується при переношуванні вагітності. Іноді незначне маловоддя з невідомих причин супроводжує нормальну вагітність на пізньому терміні.
Відомі причини маловоддя:
Переношена вагітність.
Вроджені аномалії нирок та сечовивідних шляхів плода.
Проблеми плаценти.
Гіпертонія чи прееклампсія матері.
Передчасний розрив плодових оболонок.
Інфекції.
Ускладненнями маловоддя можуть бути здавлення пуповини з розвитком гіпоксії плода, затримка росту плода, гіпоплазія легень.
Коли варто турбуватися? Якщо з’являється біль і спостерігається зниження активності плода.
Часті питання
Що небезпечніше — багатоводдя чи маловоддя?
Все залежить від ступеня порушення та причини. Найчастіше багатоводдя пов’язане з ризиком ускладнень для матері, як-от гестоз або кровотеча, а маловоддя менш сприятливе для плода, оскільки погіршує умови для його розвитку.
Чи може у разі багатоводдя або маловоддя народитись здорова дитина?
Може, здебільшого це й відбувається. І багатоводдя, і маловоддя зустрічаються нечасто, ще рідше у важкому ступеню.
Яке лікування?
Не існує лікування багатоводдя чи маловоддя. Іноді у разі маловоддя допомагає збільшення пиття води, але лише коли у жінки спостерігалося зневоднення. У разі багатоводдя може бути доцільним відкачування надлишку рідини. Якщо ж термін вагітності сягає 37 тижнів, тобто доношеності, може бути ухвалено рішення про стимуляцію пологів.
Чи можна запобігти маловоддю та багатоводдю?
Ні. Виняток становить діабет матері: вона має ретельно контролювати рівень цукру в крові й не допускати розвитку гіперглікемії.
Так, знаємо: правильніше казати американську співачку українського походження. Але Квітку Цісик вже років тридцять, від незалежності сучасної України, цілком заслужено вважають й українською співачкою теж – саме вона відтворила і популяризувала за кордоном, серед діаспори найвідоміші наші пісні.
Її дивовижне виконання «Пливе човен», «Ой верше, мій верше», «Карі очі, чорні брови», «Трембіта» не зміг повторити ніхто із сучасних вітчизняних співаків. А все завдяки рідкісному колоратурному сопрано, яке мала Квітка, і так званому «білому голосу» – унікальній манері фольклорного співу, якою вона володіла і яку можна почути лише в карпатських селах.
Квітка Цісик
Повне ім’я Цісик – Квітослава-Орися
Квітка – скорочення. Народилася в нью-йоркському районі Квінз, але все дитинство жила в оточенні української діаспори – батьки Іванна і Володимир Цісики емігрували після війни до США із Західної України.
У родині співачки всі пов’язані з музикою
Лише мама Квітки Цісик працювала в банку. А от батько до Другої світової війни був головним концертмейстером Львівської опери, навчався музики в Празі та Мюнхені. Після еміграції в Нью-Йорку заснував Український музичний інститут і очолив тамтешній струнний оркестр. Старша сестра Квітки Марія стала відомою піаністкою, була директором консерваторії в Сан-Франциско, вела майстер-класи в Карнегі-холі. Перший чоловік Квітки був композитором-аранжувальником, другий – інженером звукозапису.
Сім’я Цісиків. Сестра Марія, тато Володимир, мама Іванна та Квітка зі скрипкою
Квітка навчилася грати на скрипці у… чотири роки
Окрім того, українка займалася в балетній школі відомої балерини Роми Прийми-Богачевської, а закінчила Вищу школу музики і мистецтва у Нью-Йорку.
З семи до шістнадцяти років щосуботи вона відвідувала Школу українознавства, куди дівчинку записали батьки, щоб зберегти зв’язок з батьківщиною, і входила до «Пласту», де здобула ступінь пластунки-розвідувачки. При «Пласті» Квітка організувала співочий дівчачий гурт «Соловейки», який виступав на всіх культурних заходах української діаспорської громади. У студентстві разом з сестрою Квітка створила при Харпер-коледжі телевізійну програму «Думки про Україну», для якої готувала концертні виступи. Там же пролунали перші авторські пісні Квітки.
Маленька Квітка
Квітка Цісик – одна з небагатьох виграла стипендію SUNY
Це престижна стипендія на стажування у знаменитій Гентській консерваторії. Півтора місяці студіювала оперний спів із зірками нью-йоркської Метрополітен-опера. Втім, згодом обрала не оперу, яку їй рекомендували викладачі, не скрипку, на якій наполягав батько, а академічний спів.
Квітка грає під аконемент фортепіано. За клавіші відповідає рідна сестра – Марія
У 17 років Квітка Цісик почала виступати у нью-йоркських клубах
Треба було заробляти на життя після раптової смерті батька. Бігала на прослуховування, пробивалася на радіо, розсилала свої записи продюсерам, і це допомогло їй увірватися у музичний бізнес. Джазові, поп- і рок-зірки почали запрошувати її на беквокали, відомі продюсери – на записи саундтреків до кінофільмів і реклами. Один з них Квінсі Джонс згодом відкрив Майкла Джексона.
Пісня You Light Up My Life у виконанні Цісик отримала “Оскара”
You Light Up My Life або «Ти осяюєш моє життя» для однойменної кінострічки була відзначена найвищою нагородою кіноакадемії США в категорії «Найкраща музика, оригінальна пісня». Також ця пісня отримала «Золотий глобус» у категорії «Найкраща оригінальна пісня до кінофільму» і номінувалася на нагороду «Греммі» у категорії «Пісня року».
Цісик також виконала саундтреки у таких відомих фільмах, як «Ділова жінка», «Коло двох», «Один єдиний», «Віз».
Квітка Цісик грає на скрипці
Цісик була голосом реклами найвідоміших корпорацій
ABC, NBC, CBS, Burger King, McDonald’s, American Airlines, Coca-Cola, Pepsi-Cola – всі ці бренди замовляли голос Квітки для свої роликів і промокампаній. До самої смерті вона була голосом Ford Motor: за підрахунками автогіганта, заспіваний Цісик рекламний джинґ бренду Have You Driven a Ford Lately прослухали 20 мільярдів разів у всьому світі. З початку 1980-х Квітка була однією з найдорожчих і найпопулярніших виконавиць джинґлів у США.
Квітка всі свої немалі статки заробила завдяки таланту
Вона могла собі дозволити і придбала великі апартаменти і окрему триповерхову будівлю-студію в центрі Нью-Йорка. Вона мала власного коня Меркурія, песика чау-чау Медьо і спортивний Jaguar.
Квітка Цісик
Вона записала два диски з українськими піснями
Перший диск «Kvitka або Songs of Ukraine» вийшов у 1980 році. Другий – «Two colors» («Два кольори») – у 1989 році і обидва були номіновані на премію «Греммі» в категорії «Contemporary folk».
Для їхнього запису співачка витратила власні заощадження – майже 200 тисяч доларів – просто для того, аби українці в кожному куточку Америки і світу могли слухати рідних пісень. Квітослава залучила до запису 40 найкращих студійних інструменталістів Нью-Йорка, яких могла собі дозволити не кожна тодішня поп-зріка. Партію рояля виконувала старша сестра Марічка, в аранжуванні і укладанні допомагали обидва чоловіки Квітки.
Квітка побувала в Україні лише раз
Вона приїхала на батьківщину в 1983 році разом з матір’ю. Їхній приїзд був майже прихованим: творчість Цісик в СРСР була заборонена, а українці в Україні про неї нічого не знали.
В 1992 році Квітку запрошували виступити на концерті до другої річниці незалежності. Втім, через щільний гастрольний графік і стан здоров’я Цісик змушена була відмовитися.
Квітка Цісик
<Співачка була двічі заміжня. Перший чоловік Джек Кортнер – відомий джазовий музикант, один з найвідоміших композиторів музичного театру, телебачення та радіо. Її другий чоловік – Едвард Раковіч – відомий звукорежисер, засновник та президент Clinton Recording Studios у Нью-Йорку, де записувались Френк Сінатра, Боб Ділан, Тоні Беннетт, Ленні Кравіц, а також музика до знаменитих фільмів, зокрема, «Авіатора». У другому шлюбі в 1990 році у Квітки народився син Едвард-Володимир Раковіч, який став академічним піаністом.
Вона померла напередодні свого 45-річчя, у 1998 році, сім років борючись із раком молочної залози. Від цієї хвороби раніше померла її мама, а після неї – її сестра Марія. Квітка мріяла про третій диск з українськими піснями, але встигла записати лише пісню «Журавлі» на слова Богдана Лепкого. Ту, де відомі всім рядки: «Чути кру-кру-кру, в чужині умру…»
Неля ЗІНЧЕКНО
Фото з офіційного сайту Квітки Цісик, а також Brent Ramsey.
Український художник Михайло Барабаш жив і працював у Нью-Йорку понад двадцять років і за цей період створив у графічних малюнках та картинах унікальну колекцію міста Зеленого Яблука і його серця – Мангеттена та околиць і колоритних типажів ньюйоркців. Частина цих творів оприлюднена в книзі Михайла Барабаша «Нью-Йорк на лінії», яку автор буде презентувати під час зустрічі, але значно більше картин нью-йоркського періоду митця присутні зможуть побачити під час відеодемонстрації його майбутнього видання п. н. «Вечірній Нью-Йорк».
Участь у зустрічі візьмуть і виступлять Галина Новоженець, художниця і мистецтвознавиця, професорка Львівської академії мистецтв; письменник Богдан Смоляк і поетка Марія Шунь.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
9 березня у Emily Resort відбувся черговий благодійний вечір боксу під час якого були присутні військові ЗСУ. Про це повідомив організатор заходу Орест Кавецький.
“Друзі, 29 березня 2025 року ми стали свідками історичної події — після 25-річної перерви Львів знову приймав бої за титули світового масштабу! І це був не просто вечір спорту, це був вечір СИЛИ — сили українського духу, єдності та підтримки наших захисників.
Благодійний вечір боксу
Мені особисто запам’ятався момент, коли весь зал Emily Resort піднявся, аби привітати присутніх воїнів ЗСУ, учасників наших паломницьких місій на Афон. Ці довгі, щирі оплески — найкраще свідчення того, що ми всі розуміємо: є дві реальності, в яких ми живемо. Одна — де ми можемо насолоджуватися спортивними подіями в комфорті, інша — де наші брати боронять Україну на передовій”, – каже Кавецький.
Благодійний вечір боксу
Під час благодійного аукціону вдалося зібрати 1 200 000 гривень на підтримку ЗСУ. Окремо організатори відзначають придбання ікони зі святої гори Афон за 300 000 грн, які меценат благородно вирішив спрямувати нашим захисникам, щоб підтримати їхнє духовне зцілення після пережитого на війні.
Благодійний вечір боксу
Під час вечора боксу неймовірні поєдинки показали:
Арсеній Резніченко — новий чемпіон України та володар поясу WBC Ukraine
Василь “Рудий Лев” Чеботар, який продовжив свою безпрограшну серію (18-0)
Олександр Гриців — новий володар титулу WBC Francophone
Дмитро Куля та Роман Гавриляк, які показали справжній український характер на рингу
Благодійний вечір боксу
Також організатори змогли запросити юних боксерів із Шептицького та Золочівського районів, які вперше побачили бої такого рівня наживо. “Їхнє захоплення та мотивація — це інвестиція в майбутнє українського боксу. Впевнений, що серед них є майбутні чемпіони світу, гідні продовжувачі традицій Лапінського та Котельника!”
“Щиро дякую всім партнерам, без яких ця подія була б неможливою: нашому генеральному партнеру бренду природної мінеральної води “Карпатська Джерельна”, Захід Надра , Улар, Онур, та іншим партнерам. Окрема подяка моїй дружині Христині Кавецькій, яка завжди підтримує всі наші ініціативи та проєкти, команді K.O. Promotions та особисто Олександру Колеснікову за професійну організацію боксерської частини вечора.
Благодійний вечір боксу
Як я сказав учора — потрібно надіятися на себе, на наші Збройні Сили України. Максимально за них об’єднатися, максимально донатити, щоб наші хлопці-герої дожали тих окупантів і наша Україна здобула перемогу! І пам’ятайте: спорт і благодійність можна і потрібно поєднувати! Разом — ми сила!”, наголошує організатор благодійного вечора.
Орест Кавецький анонсува, що наступного року у Львові відбудеться бій за чемпіонський титул. “Ми продовжуємо повертати великий бокс до Львова!”
У Національному цифровому архіві Польщі зберігаються цікаві фотографії, що відображають життя Галичини наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Ці світлини належать до фонду Богдана Януша (псевдонім Василь Карпович), українського та польського археолога, етнолога, мистецтвознавця, публіциста і консерватора пам’яток.
Львів. Площа Ринок, 10Лаврівський монастир на ЛьвівщиніПалац архієпископів в селі ОброшинеПалац архієпископів в селі ОброшинеПалац архієпископів в селі Оброшине
Богдан Януш (1887 – 1930) працював редактором журналу «Консерваторські відомості» та займався охороною старовинних пам’яток у Львівському воєводстві в період з 1921 по 1930 рік.
Палац архієпископів в селі ОброшинеПалац архієпископів в селі ОброшинеПалац в ПоморянахПалац в ПоморянахЦерква в селі Вирів на Львівщині
Богдан Януш активно досліджував історію та архітектуру церков на території княжого Львова. Серед його наукових інтересів були церкви святого Миколая, святого Онуфрія, святої П’ятниці, а також зруйнована в 1776 році церква святого Теодора. Крім того, він займався вивченням вірменської катедри, що є важливим пам’ятником архітектури Львова. Його роботи допомогли краще зрозуміти історичну та культурну спадщину цього міста.
Уявіть собі тихий куточок Львова, де бруківка Личаківського цвинтаря переходить у меморіал, овіяний історією двох світових воєн. Пагорб Слави – це не просто поховання,...
