В четвер, 12 вересня 2019 року, о 12.00 Львівська обласна організація Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (вул. Коперника, 40а) в межах реалізації “Проекту збереження друкованої культурної спадщини” проведе презентацію видань, що надійшли на його адресу та буде передано представникам громади села Бишки, Козівського району, Тернопільської області.
На Тернопільщину передадуть 123 примірники літератури, які попередньо були опрацьовані (описані та внесені у електронний каталог, що є у відкритому доступі). Всі ці видання надійшли в Україну завдяки партнеру Проекту – транспортній компанії MEEST-America, Inc. Збірка повертається в село де 7 листопада 1919 року народився Дмитро Гайдук — український патріот, зв’язковий проводу ОУН, сумівець, фундатор 24 тому “Літопису УПА”. Цю літературу Д. Гайдук збирав разом із дружиною Галиною (Helene), яка й передала видання в Україну. Печатки та наліпки із зазначенням адреси родини Гайдук в місті Вісконсенс Деллс у США, дарчі написи на сторінках художньої літератури, довідниках, часописах, альманахах дадуть змогу дізнатись про життя української діаспори у США.
Запрошуємо журналістів та гостей ознайомитися з виданнями, що надійшли із США, в часі передачі літератури до Музею національно-визвольної боротьби ім. Якова Бусола у с.Бишки. При презентації відбудеться знайомство з людьми, які приймають ці видання для подальшої популяризації при проведенні національно-патріотичного виховання молоді.
Досить складно відповісти, чим є людина – великим і всеохопним дзеркалом епохи, або ж лише маленьким дзеркальцем, що дає можливість побачити хіба окремі риси сприйняття певних процесів, характерні для того чи іншого періоду. Мабуть, якщо ми говоримо про наш час – то радше друге. Якщо ж про давнину – то ближче до першого. Чому так, спробуємо показати на прикладі одного з жителів давнього Львова. Останній був водночас типовим і непересічним інтелектуалом для свого часу, хоч для нас сьогодні запросто може видатися навіть марсіанином. Принаймні, у якомусь сенсі. Отож, говоримо про представника львівського осередку Товариства Ісуса Тому Перковича (1652 – 1720), вправного художника словом, який зробив дуже багато, аби загадки і таємниці його часу були доступними і для нас.
Костел і колегіум єзуїтів у Львові. Фото з kameniar.lnu.edu.ua
У нашому розпорядження не так вже й багато біографічних моментів, які стосуються персони Томи Перковича. Але це не така вже й велика проблема, адже значно цікавішою і більш знаковою за біографію, була творчість цього діяча. Наприкінці XVII – на початку XVIII століття Тома Перкович згадується як викладач математики та професор канонічного права у Львівській єзуїтській академії. Згодом він також був префектом бібліотеки львівського осередку Товариства Ісуса, а також ректором академії у Львові.
Освітній статут єзуїтів “Ratio studiorum”. Фото з libraries.slu.edu
Як уже було вказано на початку цієї статті, Тому Перковича можна назвати типовим інтелектуалом для свого часу. Типовим, якщо говорити про мету і ціль творчості. Остання, безперечно сакрального характеру й відтінку, як зазначав один із сучасників Перковича Лазар Баранович, повинна була не лише служити засобом виховання читачів, але й наближати самого автора до спасіння його душі. Однак було в писаннях Томи Перковича і щось незвичайне, але про це – нижче.
Чернігівський єпископ Лазар (Баранович). Фото з https://uk.wikipedia.org
Одну з праць єзуїтського мислителя сьогодні можна побачити у фондах Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка. Тома Перкович упорядкував і видав у двох томах проповіді, присвячені тематиці Страшного суду та останніх днів людини – “Kazania przebrane z kaznodzieiów francuskich o czterech ostatnich rzeczach kaźdego człowieka”. При цьому, не просто наводив власні роздуми, а послуговувався міркуваннями сучасних йому французьких богословів.
Дивлячись на назву книги, а ще більше на її обсяг, сучасному читачеві на думку приходить хіба текст Рея Бредбері “451° за Фаренгейтом”, де книги не читали, а палили. З іншого боку, для дослідника і поціновувача книжної культури й друкованого слова, для культурологів і істориків праця єзуїта Томи Перковича є досить бажаним уловом. Хоча б тому, що вона є цікавим прикладом активного послуговування жителями наших територій інтелектуальним продуктом, який створювали тогочасні французькі автори. Зокрема, Тома Перкович згадує про єпископа Клаудіо Жолі, проповідника і місіонера Клода Коломб’є, а також багатьох інших – на основі чиїх праць він склав свої власні казання.
Тома Перкович не просто демонструє знання французької мови, але й здатність переосмислити концепції й ідеї сучасників, які жили з ним в один період. Тим самим він знову ж доводить, що жителі наших територій були і залишаються активною частиною європейської цивілізації. Свій рівень та масштаб автор підтвердив і іншими працями. Зокрема, у 1689 році, в Замості, вийшов його переклад з французької “Історії грецького відступництва” Л. Мембурга; у Львові, в 1720 році, “Християнські рефлексії на всі дні року”.
Руський і волинський воєвода Ян Станіслав Яблоновський. Фото з https://pl.wikipedia.org
На сам кінець, Тома Перкович не лише писав про французькі території і читав французьких інтелектуалів, але й був на теренах сучасної Франції. Їздив туди як представник руського воєводи Яна Станіслава Яблоновського. Свої мандрівки єзуїт переосмислив і описав в окремій праці.
Через наявність діячів рівня Томи Перковича, можемо сказати, що час XVI – XVIII століть зовсім не був в нашій історії “випаленим полем”, де нічого не відбувалося. Питання лише в виборі оптики – продовжувати переказувати казки, що все було погано, або ж почати вчити історію. Якщо друге, то персон рівня Томи Перковича, які писали власні оригінальні тексти і переосмислювали світ, знайдеться достатньо.
Кметь В. Історичні студії у Львівській єзуїтській академії (1661 – 1773) // Київська Академія. – Київ: Дух і Літера, 2016. – Випуск 13. – С. 190.
Кметь В, Притула Я. Перкович Тома // Encyclopedia. Львівський національний університет імені Івана Франка. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2011. – Т. 2. – С. 280.
Експозиція виставки "Мистецтво войовничого плакату"
Сьогодні, 10 вересня 2019 року, о 15:00 у Львівському історичному музеї (Кам’яниця Корнякта, пл.Ринок, 6, ІІІ поверх) відбудеться відкриття виставки “Мистецтво войовничого плакату”.
Фондова збірка плакату Львівського історичного музею налічує понад 13,5 тис. одиниць збереження. Серед такого різноманіття на особливу увагу заслуговують плакати часів Першої і Другої світових воєн, значна частина яких має непересічне мистецьке значення.
Експозиція виставки “Мистецтво войовничого плакату”
Чи не вперше в Україні можна буде оглянути у такому обсязі музейний воєнний плакат на виставці “Мистецтво войовничого плакату” у Львівському історичному музеї. Тут представлено 52 художні плакати, які дають можливість побачити як змінювався художній стиль, образотворчі метафори, символи, характер шрифту, техніка виконання плакату, зрештою, процес, етапи розвитку воєнного плакату майже за 50 років з початку ХХ ст.
Експозиція виставки “Мистецтво войовничого плакату”
Для плакатів російсько-японської та Першої світової воєн характерні сатира, ґротеск, коли сторони військових протистоянь висміювали противника, зображали його у викривленому, принизливо-карикатурному світлі. Водночас, частина робіт вихваляє подвиги (уявні та реальні) власного війська, окремих його представників. У мистецькому плані значна частина цих плакатів виконана у традиціях “російського лубка”.
Експозиція виставки “Мистецтво войовничого плакату”
Виразними представниками стилю були художники-аванґардисти К.Малевич, А.Лентулов, В.Маяковский, М.Равіцький. Водночас, європейську традицію карикатури представляли німецькі та англійські художники Е.Циммерманн, К.Мессер, Лінден, Дж.Амшвейц, В.Нолтінг – автори сатирично-карикатурних карт Європи. Графічні зображення на плакатах поєднувалися переважно із в’їдливими віршами та описами подій.
Експозиція виставки “Мистецтво войовничого плакату”
Для Другої світової характерний стримано-мінімалістичний, декоративний стиль плакатного мистецтва, коли на перший план виходить не сюжетна лінія, а пропаґандистсько-аґітаційний зміст. Художні образи доповнені текстовими патріотичними закликами, лозунгами. Це, насамперед, стосується робіт радянських художників Кукриніксів (Кульчицький, Крилов, Соколов), Д.Моора (Орлов), В.Дені, М.Долгорукова, В.Корецького та інших. Часто у плакаті цього періоду використовували фотографії, що суттєво відрізняло їх від плакатів першої чверті ХХ ст.
Експозиція виставки “Мистецтво войовничого плакату”
Три польські плакати на виставці представляють проросійську (Перша світова війна) та прорадянську (Друга світова війна) пропаґанду. Україномовні плакати репрезентують різні сторони протистояння у Другій світовій війні. Так, плакати худ. В.Литвененка з віршом В.Сосюри та худ. О.Довгаля з поезією Т.Шевченка мають антинацистське спрямування. Той же В.Сосюра у співпраці з худ. А.Резніченко “облічаєт” українських націоналістів. Водночас кілька плакатів дивізії “Галичина” та рукописний плакат ОУН передають антибільшовицькі настрої.
Автори виставки: Руслан Кошів, Світлана Олексенко.
Монтаж: Світлана Олексенко, Юрій Рябий.
Комп’ютерний дизайн, редагування, друк: Руслан Кошів, Тетяна Петрів,
Христина Маліновська, Уляна Яворська, Ольга Аржанова; за сприяння Мар’яни Хомин.
Руслан КОШІВ старший науковий працівник Львівського історичного музею
У Львові, в Музеї народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького відреставрували вітряк від мукомельного млину. Він привезений із села Ширівці Чернівецької області і датується початком XX століття.
Музейники кажуть, це один із найцікавіших об’єктів Шевченківського гаю, адже презентує не житлову чи господарську споруду, яких у музеї більшість, а виробництво і виготовлення борошна, інформує сайт 7 Днів.
«Цей вітряк, вітряк буковинського типу так званого, він розвертається повністю за вітром. У нижній частині є такий поворотний механізм, куди вставляється дишло, у це дишло впрягаються тварини тяглові: коні, чи воли, бо і волів багато утримували. І його відповідно в напрямку вітру розвертають так, щоб вітер попадав на крила вітряка», — розповів Сергій Ципишев, заступник директора музею.
За останні роки вітряк ремонтують вже втретє. А два роки тому його пошкодила сильна негода. Та й кажуть працівники музею, що нерідко і відвідувачі намагаються вручну розкрутити крила млина, забуваючи, що це все-таки експонат. Відтак цього разу ремонт тривав майже півтора року. Відновлення вітряка — справа нелегка, як фізично, так і технологічно.
Урочисте відкриття вітряка відбулось минулої неділі, на щорічному Святі хліба. Також відвідувачам вперше запрезентували і експозицію із солом’яних виробів.
«Вперше ми зуміли зібрати усі вироби, вони достатньо широко представляють господарські атрибути, посуд господарський, який використовували для жита, гороху, квасолі, для кукурудзи, зберігали яйця, також робили форму для хліба», – зазначив Руслан Сірий, головний зберігач фондів.
Загалом фондова збірка музею нараховує 77 солом’яних експонатів. Відтепер більшість із них зможуть побачити і відвідувачі музею.
На одному із інтернет ресурсів вдалось натрапити на колекцію світлин, які датуються ХІХ століттям. Усі вони були зроблені в Львові, а їх автором є знаний львівський фотограф Едвард Іґнацій Тшемеський (1843-1905), котрий був відомий як автор портретів та документальної фотографії. Тож сьогодні пропонуємо переглянути портрети, які створив фотограф у ХІХ столітті.
Світлина з ательє Едварда Тшемеського. Львів, ХІХст.Світлина з ательє Едварда Тшемеського. Львів, ХІХст.Світлина з ательє Едварда Тшемеського. Львів, ХІХст.Світлина з ательє Едварда Тшемеського. Львів, ХІХст.Світлина з ательє Едварда Тшемеського. Львів, ХІХст.Світлина з ательє Едварда Тшемеського. Львів, ХІХст.Світлина з ательє Едварда Тшемеського. Львів, ХІХст.
Едвард Тшемеський був членом Віденського фотографічного товариства та Літературно-мистецького кола у Львові. На створення власного фотографічного ательє він отримав дозвіл у 1869 році. Відомо, що заклад в будинку Бауровича на вул. Широкій 13 (тепер — вул. Коперника). Проте свій перший фотографічний павільйон він збудував роком раніше у 1868 році.
Світлина з ательє Едварда Тшемеського. Львів, ХІХст.Світлина з ательє Едварда Тшемеського. Львів, ХІХст.Світлина з ательє Едварда Тшемеського. Львів, ХІХст.Світлина з ательє Едварда Тшемеського. Львів, ХІХст.Світлина з ательє Едварда Тшемеського. Львів, ХІХст.Світлина з ательє Едварда Тшемеського. Львів, ХІХст.Світлина з ательє Едварда Тшемеського. Львів, ХІХст.Світлина з ательє Едварда Тшемеського. Львів, ХІХст.
У 1877—1887 роках фотоательє Тшемеського розміщувалося в Європейському готелі у Львові. З 1887 р. ательє знаходилося на вул. Третього Травня, 7 (зараз — вул. Січових Стрільців).
Завершальним акордом львівського музичного літа став міжнародний музичний фестиваль «Музика в старому Львові», що тривав впродовж 15-31 серпня! Його ініціатором та незмінним директором впродовж цих років є відомий диригент, художній керівник Академічного камерного оркестру «Віртуози Львова» Сергій Бурко!
Виникнувши в рамках партнерства із міжнародним фестивалем «Музика в старому Кракові», львівський фестиваль активно розвивається, щороку все більше дивуючи гостей! У 2019 року цікаві та насичені події охопили знакові для міста локації, об’єднали кращих музикантів та колективів із Польщі, США та України, які презентували різноманітні й іноді зовсім неочікувані музичні програми!
Однією із таких став концерт-передвідкриття фестивалю (13 серпня), де оркестр «Віртуози Львова» презентував нову авторську програму під назвою «Квадромузика». За участі колективу 15 серпня відбулось також й відкриття шостого фестивалю, а 21 серпня «Віртуози Львова» виступили у Кракові у межах вищезгаданого польського «Музика в старому Кракові», який, до слова, цьогоріч теж тривав впродовж 15-31 серпня. На усіх цих подіях оркестр виступив під орудою Сергія Бурка.
Не менш цікавими були три органні концерти: 16 серпня у Гарнізонному храмі св. апп. Петра і Павла американська виконавиця Ґейл Арчер презентувала свою нову програму, 24 серпня у Храмі Івана Хрестителя Олена Мацелюх (орган) та Маріанна Лаба (сопрано) знайомили публіку із творчістю угорських митців, а 25 серпня у Римо-Католицькому кафедральному соборі відомий польський органіст, ректор Музичної академії у Катовіце, Владислав Шиманський познайомив гостей із органом славетного Яна Слівінського.
VI Міжнародний музичний фестиваль «Музика в старому Львові»
Унікальний цикл із шести Сонат для скрипки і клавесина Й.С. Баха прозвучали впродовж двох вечорів 17 та 18 серпня у виконанні Олени Жукової та Євгена Кострицького. Оригінальні транскрипції відомих композицій класичної музики, унікальних зразків української академічної музики, відомих композицій естрадної музики виконували львівські колективи: Leo Brass Quintet на подвір’ї Палацу Потоцьких (24 серпня), квартет сопілкарів Dudalis у Музеї Пінзеля та Академічний інструментальний ансамбль «Високий замок» із солістками Львівської філармонії у програмі Soli Deo Gloria (30 серпня).
Останньою подією фестивалю (31 серпня) став концерт K&K String Quartet, у межах якого прозвучали камерні композиції віденських геніїв – Л. ван Бетховена і Ф. Шуберта.
Про особливості цьогорічного фестивалю розповів його директор Сергій Бурко: «Перш за все, найбільшим здобутком було те, що на концертах переважно була велика кількість відвідувачів. Згадаймо хоча б концерт Leo Brass Quintet, що відбувся на подвір’ї Палацу Потоцьких в День Незалежності, або концерт польського органіста, ректора Музичної академії в Катовіце, Владислава Шиманського (25 серпня), у Латинській катедрі. Події також передувала лекція про видатного майстра органів Яна Слівінського, на двох інструментах роботи якого й відбувалось виконання. Другою особливістю стала соцільна доступність подій фестивалю, адже цілий ряд концертів був безкоштовним. Не менш важливим також стало те, що у межах нашого проекту мали можливість виступити багато українських виконавців, які є надзвичайно талановитими та, безумовно, заслуговують на любов публіки!»
З впевненістю можна стверджувати, що фестиваль «Музика в старому Львові», який проводиться вже шостий рік поспіль, вже знайшов своє місце у мистецькому житті міста і нашої держави! Тож хочемо подякувати керівникам та організаторам за такі насичені і цікаві події й з нетерпінням чекаємо на наступний фестиваль «Музика у старому Львові» вже у 2020 році!
7 вересня 1943 року біля села Радовичі Турійського району розпочався триденний бій УПА з нацистами та польською допоміжною поліцією.
Німці з поляками підтягнули свої найкращі сили з добре укріпленого залізничного вузла Ковель. У бою брали участь дев’ять сотень УПА, понад 1000 повстанців, та близько 2000 гітлерівців. Повстанським з’єднанням сотень групи «Турів» керував Олексій Шум — Вовчак. Це був один з найбільших боїв УПА на Волині.
7 вересня рота нацистів несподівано натрапила на засідку УПА, яку організували сотні Байди (Леонід Повідзон) та Кубика (Тихон Зінчук). Під час першого бою німці втратили 5 вояків, 11 потрапили в полон. Наступного дня окупанти відправили каральну експедицію з міста Ковель – батальйон піхоти (470 осіб), три броньовані машини і бронепоїзд.
Запеклі бої з використанням артилерії тривали ще дві доби. Ворожий бронепоїзд було пошкоджено, загинуло 75 гітлерівців, чимало поранено. Вояки УПА мали чисельну перевагу, але були гірше озброєні, тож увечері 9 вересня відійшли вглиб лісового масиву. З боку УПА в бою під с. Радовичами загинуло 40 вояків, 3 поранено, здобуто багато трофейної зброї. Налякані поразкою нацисти, боячись штурму УПА залізничного вузла м. Ковель, ввели у місті особливий стан.
Звичай ставити придорожні хрести є дуже розповсюджений майже по цілій Європі; на Заході немає, здається, села, біля якого при дорозі не було б хреста чи фігури. Цей звичай був також і на Україні і до тепер заховався в повній красі на її західніх землях: в Галичині, на Волині і Поліссі.
Хрест на Україну перейшов від Греків в IX столітті, а може і раніше, коли між христіянським Херсонесом і поганською Русью зав’язались торговельні і культурні зносини. Масове розповсюдження придорожних хрестів на Україні, треба думати, розпочинається враз з офіційним приняттям христіянства за Володимира Великого, коли була розпочата боротьба з поганством: ставлено хрести на місцях поганських жертвених каменів, святовидів, правдоподібно ставлено їх також і на місцях призначених під будову церкви: знаємо, що в Греції був такий звичай; вже в VI віці Юстиніян наказув класти хрести всюди, де мають бути церкви.
В історичних документах перший раз згадується придорожний хрест на Україні в XI віці при звістці про смерть Євстратія, печерського ченця, якого Жидове розіп’яли на хресті у степу; в 1215 році було поставлено хреста на Волині коло села Зимна «при сухій дорозі» на могилі забитого Клима Христиніча; на Поділлю є придорожні хрести з датами 1470, 1550, 1640. Пізніше ставлено хрести біля струмочків і криниць як спогад про хрещення, на роздоріжжах, де ховали померлих від наглої смерти; ставили їх також як спомин про визначні події, добрі чи страшні: в пам’ять визволення з кріпацтва, на спогад страшної епідемії холери, чуми і т. д.
Придорожній хрест на Волині
На Волині коло села Заліси на Ковельщині, при всіх чотирьох в’їздах в село, стоять поперек доріг рядом по три хрести, які мають загородитихолері дорогу до села; поставлено їх підчас одної з епідемій цієї страшної хвороби.
Багато поставлено хрестів підчас великої війни і по її скінченні: щоб Бог дав вернути щасливо, або як поляг хтось з родини в чужій стороні, від своїх далеко – щоб земля була йому легка.
Тепер ставлять хрести на свойому полі просто на «славу Божу», «за відпущення гріхів», «щоб ліпше родило» і т. д.
Після польського повстання в 1865 роді було заборонено ставити придорожні хрести і фігури, їх переслідувано, просто нищено адміністраційною владою по підозрінню їх (неслушному зовсім) в польсько-католицькому походженні, через те, що вони на Московщині не зустрічались.
Тому теж на українських землях, які входили в склад російської держави, є далеко менше придорожніх хрестів, ніж їх є в Галичині, особливо хрестів старших, одначе на Поліссю і на Волині в її північно-західньому куті, серед глухих сіл, непрохідних болот, куди рідше доходили всякі накази, де нарід жив своїм, здавен давна усталеним життям – заховались деревляні старі хрести придорожні; не є вони ріжноманітні у формах, є одностайні як ця земля волинська, є бідні в декораціях, як бідний нарід, що їх ставив. Одначе мають свій вираз: стільки в них смутку, журби, стільки народньої віри…
Придорожній хрест на Волині
Придорожні хрести північно-західньої Волині є дуже прості. Основою такого хреста є дві перехрещені під прямим кутом поперечниці, творячи прямий чотирьохкутний хрест, в якому нижній кінець є значно довший від позосталих. Далеко рідше зустрічаються хрести шостираменні, повсталі через додання ще одної поперечниці в місці, де була табличка з написом над головою Христа чи де було Його підніжжа. Особливо рідкі є хрести восьмираменні.
Величина хрестів є дуже ріжна: можна зустріти придорожні хрести заввишки півтора метра, а часом дев’ятиметрові, а навіть більші, і такі хрести не є зовсім рідкістю, особливо на північній Любомльщині і Ковельщині. Чим дальше на північ, тим хрести не тільки вищі, але і більша їх кількість: стоять при дорозі, на нивах селянських, на підмоклих багнистих полях, чорніючи на тлі сірого неба, в селах при кожній стежині, криниці, а часом навіть на кожнім дворі.
Декорації їх бідні і не вибагливі; немає навіть на перехрещенні рамен деревляної таблички з вирізаним хрестиком, намальованого на блясі, або вирізбленого з дерева святого Розпяття, що досить часто можна спіткати в південній і східній частині Волині. Часто прибивають до хрестів символи Господньої муки: до бічних рамен з одної сторони молоток, з другої кліщі, нижче перехрещені спис і трость з губкою, під ними маленька драбинка, а ще нижче іноді табличка з тридцяти вирізаними кружками: тридцять серебряників означати мають; часом малюють їх срібною фарбою. Кінці рамен хрестів бувають декоровані. Найпростіше закінчення у вигляді простої деревляної обвідки навколо кожного рамена; на такому хресті така ж обвідка оточує і четвертий довший кінець хреста більш-менш на вишині чоловічого зросту в залежности від величини хреста. Часом прибивають до кінців хрестових рамен, в цьому випадку закруглених, по два вирізаних з дерева півкружка з кожної сторони рамени по одному, таким чином кожне рамя хреста обертається також в осібний хрестик, іноді замість півкружків прибивають кавалки дерева іншої форми. Досить часто можна зустріти на закінченнях вище описаних ще деревляні кульки або шишочки.
Кожний з придорожних хрестів північних повітів Волині завершується маленьким залізним хрестиком. Залізні ті хрестики, ковані місцевими ковалями по усталеній народній традиції, мають багату і ріжноманітну, хоч сталу, від давна означену форму (табл. 1). Починаючи від найпростішого хрестика, збитого з двох кавалків заліза з розплюснутими кінцями, попри цілу їх гаму, кінчаючи найбільш розвиненим, з вибагливо вигнутими лініями і великою кількістю маленьких хрестиків. Всі вони мають свій характер, своє власне обличча, властиве тільки для цього роду хрестиків. Помимо своєї ріжнородности на придорожних хрестах волинської півночі вони повторюються дуже часто, одначе ідентичних кованих хрестів надбаних – немає, принаймні я ніде не зустрічав і навіть тільки зближені форми зустрічаються рідко. Під всіма згаданими хрестиками завжди буває півмісяць, який часом, на хрестах найбагатіше розвинених, переходить в два маленькі, уставлені до себе під певним кутом, хрестики (табл, 1,7).
Придорожні хрести на Волині
Походження півмісяця над хрестом є ще й досі не достаточно висвітлене: припускають, що хрест на півмісяцю має означати перемогу хрис- тіянства над ісламом; добачують в півмісяцю змінену форму дракона, дві стилізовані галузки процвітшого хреста чи упрощене листя аканту.
На Україні також можна спіткати хрести, на яких півмісяць переходить в стилізовану рослину; такі хрести репродукує Щербаківський, Гуцало, хрест з Могили Шашкевича має під півмісяцем завиті вуса, в яких при певній дозі фантазії можна доглядіти прототипи півмісяця. Данилевич подає хрест (з села Рахманова на Кремянеччині), на якому під півмісяцем є другий півмісяць з ріжками у формі квітки; одначе квітки ці власне є дуже подібні до хрестиків замість півмісяця згаданих мною (Таб. 1, рис. 7). надбанний хрест на церкві в селі Кордишеві має також замість півмісяця такі ж самі хрестики.
Не вступаючи в дискусію на тему символічного значіння півмісяця і його сходження з Візантії, думаю, що на Україні власне півмісяць є первотною формою і має він означати перемогу христіянства над «Турком», а галузки чи квіти розвинулись з півмсяця, як його пізніша стилізація. Півмісяць є формою далеко простішою ніж стилізовані листики чи хрестики, а хоч часом і повстають форми простіші, як редукція більш скомплікованих, одначе в цьому випадку не видається це мені правдоподібним. Кінчики півмісяця переходять в рослинний орнамент, чи в маленькі хрестики на хрестах найбільш розвинених, які, без сумніву, перетворились зі старих, простіших; а трудно припустити, щоб на тих пізніших, більш розвинених хрестах залишились прототипи півмісяців і, навпаки, на найпростіших архаїчних були півмісяці, повсталі як еволюція старих галузок чи квіток.
Півмісяць з двох хрестиків видається мені варіантом перерібки півмісяця, подібної до анальогічної його ж перерібки на стилізовану галузь чи квітку.
Бляшаний півник, як символ невірности Петра, який так часто зустрічається на завершенні придорожних хрестів навіть і на Волині на півдні і сході, на хрестах північних ніколи не буває. Знаю тут лише один випадок завершення хреста півником в селі Куснищах на Любомльщині, і то цей півник уставлений є не безпосередньо на деревляному хресті, лише на маленькому залізному, який завертає хрест деревляний. На надбаннях хрестах соборів Київа і Чернігова були уміщені голуби, які символізували св. Духа. Можливо, що ці голуби змінились пізніше в півників, одначе, думаю, на згаданому хресті в Куснищах цей залізний хрестик з півником, як цілість, не є пережитком старих надбанних хрестів з голубами київського і чернигівського собору. Думаю, що майстер, який його кував, бачив в якійсь місцевості Дубенщини чи Кремянеччини півника на вершку придорожного хреста і хотів в рідному селі зробити такого ж, одначе не хтів змінити і місцевої традиції, опускаючи залізний хрестик; через те сполу ив він тих два завершення придорожного хреста, творячи щось своєрідного, оригінального, в цілости згармонізованого, цікавого, а навіть-дотепного.
Нижній довший кінець хреста майже завади буває прибраний гафтованим рушником або фартухом, часто на одному хресті буває багато таких вишитих декорацій; залежить це від богобійности місцевих жінок і кількости хрестів в близкости. Можливо, що, як думає Волков, є це пережитком звичаю одягати статуї святих; до того звичаю належить також надягати на скульптурне зображення Христа короткої туніки, помимо опасання. Тепер, звичайно, справжнє значіння цього звичаю є затрачене, бо декорують хрести, на яких жадного зображення Христа, чи якого-будь святого, немає. Часто тепер вбирають хрести побожні жінки, ж жертву при якійсь просьбі щоб хтось видужав, дівчата, щоб вийти заміж, або як подяку за якусь поміч, за добрий урожай і т.д. На придорожних хрестах часто буває вирізаний рік поставлення і початок якоїсь молитви.
Ці величезні хрести придорожні, зчорнілі, похилені, мохом оброслі, часом навіть вітром, бурею звалені, це один з багатьох проявів багатої народньої творчости. Це галузь релігійного мистецтва частини нашого народу. Це його смуток, радість, надія. Тут стільки найчистіших почувань, віри, мрій… багато традиції, консерватизму. Це взірці мистецтва дідів наших, документи давніх днів…
Документи розкидані, понищені, незнані.
Стаття українського архітектора і дослідника церковної архітектури Леоніда Маслова, яка надрукована в журналі «Церква і нарід». Кременець. 1937. ч. 8.
22 вересня 2019 р. о 15 год. у Науковій бібліотеці ЛНУ імені Івана Франка (вул. Драгоманова, 5), відбудеться презентація книги львівської дослідниці Оксани Пасіцької “Львівський Манчестер” і “Галицька Каліфорнія”: соціально-економічна діяльність українців Галичини (20–30-ті роки ХХ ст).
Монографія є ґрунтовним науковим дослідженням, у якому проаналізовано світовий досвід господарювання та розвиток ринкових відносин на західноукраїнських землях наприкінці ХIХ-першій третині ХХ ст.
Книга присвячена історії економічної діяльності українців Галичини у міжвоєнний період. Авторка дослідження торкається тематики української кооперації, розвитку приватного підприємництва, економічної освіти тощо. Ключовими персонажами книги є Василь Нагірний, Євген Олесницький, Остап Нижанківський, Іван Левинський, Климентина Авдикович, а також Андрей Шептицький.
Презентація проходитиме у рамках Тематичного кластера “Історія” 26 BookForum.
Фестиваль балканської культури «Pannonica 2019» у Польщі
На музичній мапі Європи починає спалахувати ще один гурт з України – один із найбільших фестивалів Польщі «Pannonica» назвав виступ українського проекту «LUIKU» «відкриттям цьогорічного фестивалю», а присутні на події промоутери уже запросили колектив на свої фестивалі на наступний рік.
Назвати виступ «LUIKU» на фестивалі «Pannonica» вдалим – не сказати нічого. Публіка танцювала і аплодувала від початку до кінця, драйв і танці не припинялись навіть під час повільних пісень.
Фестиваль балканської культури «Pannonica 2019» у Польщі
Дмитро Ципердюк – автор і лідер проекту – багато говорив зі сцени, переважно українською, і це знаходило відгук у публіки: полякам дуже імпонувало перебування на сцені таких українців. Виглядало на те, що для більшості публіки це було не те що відкриттям, а одкровенням.
Фестиваль балканської культури «Pannonica 2019» у Польщі
Польська преса не забарилася – репортаж головного редактора музичного дайджеста https://muzyczny-krakow.eu розповідає про перший день фестивалю. Ось переклад тієї частини матеріалу, де мова йде про виступ «Луйку».
Фестиваль балканської культури «Pannonica 2019» у Польщі
Лідером і локомотивом формації є Дмитро Ципердюк, який окреслює свій стиль словом «транскарпатія». Дмитро – це вулкан енергії і незвичайний сценічний образ. Описувати музику я не візьмусь, бо описати її неможливо. Скажу тільки, що виступ захопив і зачарував мене та публіку!
Фестиваль балканської культури «Pannonica 2019» у Польщі
Був то винятковий концерт, який викликав у пам’яті найбільш енергетичні виступи груп Lemon Bucket Orkestra, Shantel, Ekrema Mamutovica або Fanfare Ciocărlia.
Фестиваль балканської культури «Pannonica 2019» у Польщі
Я вніс цей виступ до свого списку елітарних концертів. Думаю, шо саме таких виконавців «паннонікова» публіка хоче тут чути і під таких хоче танцювати. То був справжній воооооооогонь, а не музика!
Звичайно, це моя думка, але багато з тих фестивальників, з ким я розмовляв, її поділяють».
Фестиваль балканської культури «Pannonica 2019» у Польщі
Подібну оцінку робить відома польська відеоблогерка https://balkanyrudej.pl/: «Найбільше вражень від вчорашнього концерту залишив у пам’яті гурт з України «Луйку». Якщо ви ще їх не знаєте – обов’язково погугліть і послухайте!».
«Найбільша несподіванка «Панноніки», «Фантастичне етно-електро», «Одкровення з України» – поляки не шкодують епітетів!
Фестиваль балканської культури «Pannonica 2019» у Польщі
Фестиваль «Pannonica» проходить щорічно з 2013 року. Цього року хедлайнерами фестивалю були легендарніKočani Orkestar з Македонії, Goran Bregović and Wedding & Funeral Band, Bora Dugić із Сербії. «Луйку» був першим колективом з України, який запросили до фестивальної сім`ї і, як бачимо, який справив справжній фурор! Фестиваль «Pannonica» є місцем зустрічі і святкування, контакту з живою культурою Нової Європи і природою. Це автентичний, некомерційний, багатопрофільний, пульсуючий енергією тигель, який притягує прихильників «паннонської» культури у всіх її численних варіаціях: мадярська, балканська, циганська і карпатська.
Фестиваль балканської культури «Pannonica 2019» у Польщі
«Pannonica» є культурною візитівкою Сондеччини, підтвердженням багатокультурності і багатства культури Нової Європи. Проходить у надзвичайно красивій долині ріки Попрад, посеред гір, на історичному шляху пересування народів з півдня на північ. Не хважаючи на те, що фестиваль відбувається у «хащах посеред нічого», він притягує до наметового містечка понад берегом Попраду численну, різну публіку з різних куточків Польщі і з-за кордону, яка приїжджає в пошуках вражень і емоцій, специфічного настрою і, ясна річ, традиційної музики, що є магнітом і приводом до різноманітних розваг.
Фестиваль балканської культури «Pannonica 2019» у Польщі
Крім концертів польських і європейських зірок, сильною стороною події є пульсуюче життям фестивальне містечко, на наметовому полі якого відбуваються музичні, ремісничі, танцювальні та театральні майстер-класи, а також покази фільмів, зустрічі з митцями і дискусії.
Вид на фортецю і сторожову вежу, фото кінця 1930-х років
Ім’я цієї жінки назавжди увійшло в історію стародавнього райцентру на Рівненщині. Його носить одна із веж Дубенської фортеці, яка віками залишалася неприступною, боронячи місто від ворогів.
Дубенська фортеця можливо й не вражає особливою красою, але місцевого колориту і шарму не позбавлена точно. Особливо це видно, якщо з протилежного берега Ікви роздивлятися, як у її водах відображається палац XVIII століття і зовсім не схожа на батальний бастіон вежа “Беатка” або Дівоча вежа. Власне, це була звичайнісінька невеличка сторожова башта, чимось схожа на пташине гніздо. Саме з неї вартові повідомляли про наближення ворога. Ця вежа зазвичай присутня на всіх рекламних світлинах Дубна, вона — своєрідна візитівка старого міста. А ім’я їй подарувала хоробра княжна з минулого.
Сучасний вигляд Дубенської фортеці
Слідами легенди
Колись чи не найбагатший у Європі Дубенський замок, що на території одноіменної фортеці, був бажаною здобиччю усіляких нападників. Про скарби тодішнього володаря Дубна князя Костянтина Острозького, які начебто були заховані в замкових підземеллях, точилися найнеймовірніші чутки. Та неприступні мури не давали нападникам жодного шансу їх перевірити. Дубенську фортецю жодного разу не було взято штурмом.
Замкова башта «Беатка», фото початку ХХ ст.
У ХVІ столітті татарські набіги повторювалися практично щороку. З початку 1577 року ординці двічі нападали на місто і замок. Спочатку намагалися викрасти задля викупу доньку князя Острозького Катерину. Однак, отримавши одкоша, відступили. Вдруге татари підійшли до Дубна в березні 1577-го, якраз під час приготувань до весілля племінниці князя Острозького Беати Дольської і князя Соломерецького. Але й цього разу пішли ні з чим. А спричинила відступ сама наречена Беата.
Вид на Дубенську фортецю зі сторони р. Іква, фото до реставрації, поч. ХХ ст.
…Коли підготовка до вінчання була в самому розпалі, в замок принесли тривожну звістку: через Злодійську долину до міста підійшли татари і вже готують облогу фортеці. У переповненому весільними гостями замку зчинився переполох. Одні воліли тишком-нишком повтікати, інші ж — почали готуватися відбивати напад. Налякана панікою наречена почала розпитувати в служниць, хто такі татари, про яких нічого не знала. Служниці ж переповіли чутки, що, мовляв, татари — це народжені сліпими такі люди з рогами на головах, дияволи словом… Спокуса побачити людей з рогами була такою, що Беата, не зважаючи на застороги й небезпеку, випросила дозволу вийти на один з бастіонів.
Дубенська фортеця і вежа «Беатка». Малюнок художника Лукомського кінець ХIX ст.
А коли побачила з вежі татарське військо, що готувалося до облоги, табір, ханське шатро, увінчане півмісяцем, молитву ординців перед боєм, дівчину буцімто охопила невимовна злість на чужинців. Беата одягла поверх весільної сукні чорну накидку, помолилася, і, наказавши воякам націлити гармату на шатро з півмісяцем, власноруч піднесла гніт з вогнем до запалу гармати. І сталося диво — ядро влучило в головний намет, де буцімто перебували сам хан із сином. За іншими переказами, — головнокомандувач татарського війська. Але замість радості оборонців Дубенської фортеці охопила тривога, і вони почали дорікати Беаті, мовляв, її вчинок призведе до жорсткого наступу, і в разі перемоги татар, пощади не буде нікому. Натомість ординці сприйняли влучний постріл, який позбавив їх воєначальника, як недобрий знак і відступили. Сама ж хоробра наречена, побачивши це, буцімто сказала:”А тепер можна й вінчатися”.
Вид на Дубенський замок, 1930-і роки до реставрації
Правда, це чи ні, хтозна… За віки, що минули, легенда про хоробру Беату обросла численними подробицями й доповненнями. За однією версією, Беату сподвигла на героїчний вчинок паніка і втеча частини гостей із замку. За іншою — навпаки, буцімто захоплені вчинком нареченої гості разом із військом кинулися за татарами, що відступали, й відігнали їх далеко від міста. Щоправда, чомусь жодної згадки про нареченого Беати легенда не містить. Утім, як би там не було, але відтоді сторожову фортечну вежу зі сторони річки Ікви називають “Беаткою” , або Дівочою вежею.
Вид на замок Острозьких і башту «Беата», середина 1920-х років
Тепер з “Беатки” стріляють “Шампанським”
За віки, що минули, змінилася і фортеця, і вежа. Неодноразово вони зазнавали руйнації і оновлення. Але й нині, як і раніше, колишня фортечна сторожова башта стоїть на сторожі, щоправда, від інших “ворогів” — обороняє від нещасливої долі закоханих.
Дівоча башта, сучасний вигляд
Принаймні тепер вони приходять сюди за своєрідним благословенням у день шлюбу. Тут призначають побачення і загадують заповітні бажання. Кажуть, варто лише торкнутися стін рукою, й омріяне збудеться. А ще — обов’язково стріляють “Шампанським”, салютуючи своєму щастю і хоробрій землячці з давнього минулого.
Вежа «Беата». Сюди поспішають, щоб загадати бажання
Що правда, а що вигадка в давній легенді, сучасники, можливо, й не дізнаються ніколи. Але красива оповідка безперечно додає колориту й історії Дубна в цілому, й Дубенської фортеці зокрема. Вежа “Беата” назавжди залишиться одним із символів нескореного міста.
Інформація та фото із відкритих джерел та фондів РОКМ, ДАРО
"Бонді" львівського танго Богдана Весоловського, або "З них починалась естрадна пісня"
Наступної неділі, 15 вересня 2019 року, в рамках “Знесіння Фест” в партнерстві з ГО “КонтрФорс” в приміщенні !FESTREPUBLIC (Старознесенська, 24-26) відома львівська музикознавиця Роксоляна Гавалюк прочитає лекцію про музичну культуру початку ХХ століття та “Бонді” львівського танго Богдана Весоловського “З них починалась естрадна пісня”.
Музикознавець Роксолана Гавалюк
В наш час львів’янам, і не лише львів’янам, вже добре відоме ім’я Бодана Весоловського – одного з перших професійних музикантів, які долучились до заснування української естрадної пісенної традиції в Галичині. У всіх на устах його славетне танго «Прийде ще час», яке стало своєрідним символом розважальної ретро-музики нашого краю. Однак його поява на обрії українського естрадного мистецтва була добре підготованою та закономірною, і творив його він не один.
Богдан Весоловський
У період міжвоєнного двадцятиліття Львів вже вирізняла сформована культура публічних аристократичних та загальноміських розваг (студентські та міські бали, фестини, карнавали), закладена іще у часи австрійського панування, у якої не було яскраво вираженого національного обличчя. Її важливою складовою була багатонаціональна танцювально-пісенна сфера, яка надалі залишилась панівною в естраді. З встановленням Польської республіки і посиленням польських впливів, в українській громаді Галичини особливо гостро постало питання конкурентоздатності своєї естрадної музики – музики, на якій виховувалась молодь – майбутнє нації. Такі цілі ставили перед собою тоді ще зовсім юні композитори-пісенники та виконавці, діяльність яких була пов’язана зі Львовом: Болгдан Весоловський, Володимир Балтарович, Ярослав Барнич, Степан Гумнілович, Євген Козак, Анатоль Кос-Анатольський та численні інші.
Концертний зал Музичного інституту ім. Миколи Лисенка, де навчались учасники «Ябцьо-Джазу»
Ці славні музиканти в міжвоєнні часи були здебільшого студентами, для яких естрада була гарним засобом підробітку на прикарпатських курортах чи перед кіносеансами. Але найважливіше: їх діяльність загалом відрізняється високим музичним професіоналізмом, хорошою освітою, яка забезпечила їх композиторську та виконавську майстерність та широкий європейський світогляд. Так, наприклад В. Балтарович, поряд медичною кваліфікацією, отримав добру музичну підготовку у Вищому музичному інституті ім. Лисенка у Львові по класу фортепіано та скрипки, а далі ще й студіював вокал у Празі (в консерваторії та Українському Вищому Педагогічному Інституті), Б. Весоловський був випускником Стрийської філії ВМІ, а також юридичного факультету Львівського університету та Консульської академії у Відні, А. Кос-Анатольський окрім навчання на юридичному факультеті Львівського університету опановував музичний фах у філії ВМІ в Станіславові та Львові, Консерваторії ім. К. Шимановського у Львові по фортепіано та композиції, Є. Козак – також випускник Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка (по класу флейти) та Консерваторії Польського музичного товариства, де навчався на вокальному і дириґентському відділах.
“Ябцьо Джаз”
Водночас кожен з них мав великий практичний досвідом. В. Балтарович разом з Н. Нижанківським був співзасновником мистецької групи “Богема” та жіночого квартету (з тією ж назвою), співав у чоловічому квартеті “Ревелєрси” під проводом Є. Козака, Б. Весоловський разом з А. Кос-Анатольським був учасником “Капели Леоніда Яблонського”, Є. Козак був організатором та учасником кількох естрадних вокальних ансамблів, брав участь у створенні ревю для театрів “Веселий Львів”, “Золотий усміх”, театру мініатюр “Не журись!” з с. Сокільники і “Театру малих форм”, А. Кос-Анатольський аранжував зразки зарубіжної естради для “Квартету ревелєрсів” при трупі М. Тобілевича у Станіславові у співпраці з Я. Барничем та І. Недільським, грав у джаз-бендах, співпрацював з кількома театральними трупами, особисто керував театром “Золотий усміх” та ін.
“Ябцьо Джаз”
Слухачі матимуть можливість ближче познайомитися з цими яскравими постатями та їх чудовими творами, сповненими щирих юних почуттів, мелодичним багатством і яскравим національним колоритом та переконатися, якими шедеврами нашої естрадної культури ми можемо і повинні пишатися.
У вівторок, 3 вересня, на вулиці Володимира Великого, 26а, де був розташований магазин «Океан», розпочали роботи з відновлення мозаїки «Море і риби», яку львівський художник Володимир Патик зобразив на його стінах у 1982 році. Попередньо орнамент з кольорових шматків смальти сканували у форматі 3D, що дозволяє бачити висоту рельєфу, відтак спростити процес реконструкції. Тепер же геодезисти роблять заміри та зйомку залишків об’єкта – про це повідомляє Zaxid.net.
«Для цього ми беремо геодезичну марку й за допомогою обладнання визначаємо координати того місця, куди її прикладаємо. Після цього звірятимемо результат із попередньою зйомкою. Таким чином хочемо виявити, чи є після руйнування мозаїки якісь зміщення», ‒ пояснив геодезист Віктор Кобринський.
Вже у середу на місці, де колись був магазин «Океан», почнуть будувати саркофаг. Укриття буде потрібним для того, щоб реставратори в будь-яку погоду за кошт забудовника, який зруйнував твір, могли відновлювати візерунок.
«10-12% збереженої мозаїки, які тут є , захищаються на момент створення нових фрагментів. Шматочки смальти, які вціліли, будуть чистити та шліфувати, відтак використають наново. Те, що зруйнували, зараз зберігається на одному з майданчиків забудовника, складене в шахтарські корита», ‒ зазначив син автора мозаїки Володимира Патика Остап Патик.
Роботи з реставрації твору «Море і риби» мав би оплатити забудовник. Це компанія «Ріел-Естейт Груп», яка, власне, зруйнувала візерунок. Рішення про це остаточно ухвалять на найближчому засіданні виконкому.
«Мозаїку повинні відновити настільки, наскільки це можливо, використовуючи 3D-візуалізацію й креслення. На це знадобиться орієнтовно 2-3 місяці», ‒ зазначив заступник міського голови Андрій Москаленко.
Нагадаємо, 18 липня, Facebook-спільнота «Зручне місто» опублікувала допис про те, що під час перебудови магазину «Океан» нові власники знесли частину мозаїки «Море і риби». Після цього міська рада скасувала містобудівні умови та обмеження забудовникові «Ріел-Естейт Груп». Крім цього, інспекція Держархбудконтролю заборонила будь-які будівельні роботи на місці колишнього магазину «Океан».
Від Кракова до Снятина проїхала напередодні Другої світової війни молодий фотограф National Geographical Magazine Дороті Госмер.
Коли 1937 року Дороті Госмер запропонувала National Geographical Magazine свої послуги закордонного кореспондента, заступник редактора журналу завагався. Навіть у США тоді молоді жінки не вирушали у подорожі далекими краями самостійно. Але головний редактор Ґілберт Ґросвенор повірив авантюрній дівчині – й не схибив.
Титул National Geographical Magazine за жовтень 1938 р.
У 1938-1940 роках на сторінках журналу були опубліковані три її статті про веломандрівки Польщею та Румунією (до складу яких тоді входили західноукраїнські землі). Госмер мала далекосяжні плани добратися аж до Японії, проте їх реалізації завадила Друга світова війна.
Ми подаємо фото і переклад уривків зі статті «На велосипеді через Румунію», яка вийшла друком у National Geographic Magazine у червні 1939 року. Оскільки нас цікавить передусім український відрізок подорожі Госмер, розповідь ми почнемо вже зі Львова. На жаль, до цієї вибірки не потрапили несподівана зустріч у косівському санаторії з польським політиком і публіцистом Романом Дмовським та побут американки в гуцульському селі Дземброня (де її хотіли удочерити). Далі – переклад з англійської.
Дівчина у святковому одязі стоїть під церквою у Сокільниках (село Пустомитівського району Львівської обл.), чекаючи на приятеля. Молодша дівчинка прикрасила волосся живими квітами. Фото: Дороті Госмер
Веселе місто Львів.
Львів є парадоксом. Як австрійський Лемберг, столиця Галичини, він відіграв криваву роль у [Першій] світовій війні. Місто брали, втрачали і знову брали, а потім його населення поділилося, й українці билися з поляками. На цвинтарі є навіть могили дівчат, які взяли до рук зброю.
Хай там як, а жителів міста називають «веселими лембергерами», і Львів – найрадісніше місто, яке я побачила в Польщі. Увечері всі прогулюються усадженою тополями Академічною [тепер проспект Тараса Шевченка], невимушено розмовляючи, сміючись, обмінюючись привітаннями. Чоловіки та хлопці розглядають гарненьких дівчат…
У Львові я зупинилася в гуртожитку – Домі студенток. Щоранку в нижній залі босонога селянка з великим кошиком ягід та вагами продавала мені мій сніданок – 250 грамів полуниць. Ще про їжу: тут буряковий суп [борщ] подають із тим, що поляки звуть «вушками». Ці «вушка» нагадують равіолі, ба навіть кращі за них. Сметану подають частіше, з певними солодощами, м’ясом – і завжди як заправку до салату. А ще я вперше куштувала холодний полуничний суп!
Плотогони сплавляють деревину Чорним Черемошем. Гірські річки у верхів’ях мілкі, тож у невеликих загатах накопичували воду, яку спускали в певний час разом з плотами-дарабами. Дороті Госмер разом зі своїм велосипедом теж випробувала цей небезпечний вид річкового транспорту. Професія лісосплавника відмерла у Карпатах наприкінці 1970-х рр.Фото: Дороті Госмер
Між українцями Польщі
Моя перша подорож на розбірному човні (байдарці) Дністром привела мене до землі «малих росіян», населеного переважно українцями регіону. У Львові, в домі визначного польського науковця я познайомилася з трьома ентузіастами річкових мандрівок. Почувши, що я прямую на південь, вони запропонували приєднатися до їхнього сплаву Дністром на вихідних. Мій велосипед вислали вперед. Ми мали прибути до Нижнева [село, тепер у Тлумацькому районі Івано-Франківської області] на Петра і Павла.
До нашого відправного пункту Галича ми дісталися в суботу пообіднім потягом. Він був заповнений євреями (які запихали через вікна і двері тюки та клунки, аж доки не заповнили купе від підлоги до стелі) та селянами (які додали свою частку – кошики з курми й мішки, що звивалися, рохкали та кахкали). Коли паровоз засвистів і ми вирушили, селяни перехрестилися. На кожній зупинці пасажири масово й метушливо виходили з вагонів, щоб попити води на станції.
Галич, приєднаний до Польщі у XIV столітті, був центром раннього князівства, від якого походить назва, що її Австрія дала провінції Галичина. Коли ми прибули, то героїчно витягли з вагона наші величезні клунки з загадковими частинами розбірних човнів… Сплавлялися за течією широкого Дністра між полів, що простягалися до пагорбів… Ледь не перекинувшись кілька разів, ми з ліхтарем розбили табір під піщаним обривом.
Гуцули зібралися для дружної бесіди на вулиці після церковної служби у Жаб’єму (тепер селище Верховина Івано-Франківської обл.). Два брати слухають розповідь товариша: ” В одному стійлі був мій кінь, а в другому – велосипед американки”. Фото: Дороті Госмер
Недільне купання
Коли нас розбудили дзвони білостінного монастиря неподалік, річка вже буяла життям. Очевидно, що неділя – це головний день миття на Дністрі для всього, крім білизни. Українські чоловіки та хлопці стояли голі в воді, миючи коней, корів і себе. Не менш оголені дівчата плюскалися тут-таки без натяку на сором’язливість. Вони весело до нас гукали, коли ми проходили поруч…
Уже по обіді ми дісталися Нижнева. Селяни були ще в урочистому настрої та святковому вбранні після ранкових релігійних обрядів. Дівчата в оксамитових жилетках і високих шкіряних чоботах групками збиралися на сільській дорозі, вдаючи байдужість до молодих чоловіків у вишиваних сорочках, які неквапом прогулювалися поруч, групками по десятеро, співаючи хорали своєю м’якою слов’янською мовою.
Старі чоловіки у білих лляних штанях та підперезаних пасками сорочках (на їхніх коротко стрижених головах – маленькі пласкі шапки) сиділи перед будинками з очеретяними дахами, що загиналися на краях угору, як дахи пагод. Посеред площі стояв павільйон під навісом, де священики виконували обряди на честь дня апостолів Петра і Павла.
Гуцули у Жаб’єму (тепер Верховина) виводять худобу на тваринний ринок. Більшість покупців на ньому – єврейські торгівці. До Другої світової війни США активно закуповували м’ясо в Польщі. Фото: Дороті Госмер
Серед хмар
Мій маршрут несподівано з горизонтального став вертикальним. Я вирушила відвідані обсерваторію, яку будували на найсхіднішій вершині Карпат, і водночас виявила над хмарами лінію фронту. Інженер, який мав інспектувати урядову обсерваторію на польському кордоні на горі Піп-Іван, запросив мене у цю подорож разом з ним та його дружиною.
Від лісництва, де залишили авто, ми годинами підіймались вгору під колючим дощем та серед хмар, які час від часу розходилися, щоб ми могли побачити азалії між клаптиками снігу. Здавалося, минула вічність, перш ніж я, змерзла й змокла до рубця, потрапила в хатину на вершині. Хоч обсерваторію й будує Ліга протиповітряної оборони, вона призначена для наукових досліджень, переважно астрономічних та метеорологічних. Близько 500 тонн будівельних матеріалів завезли наверх гірські поні [гуцульські коні].
До кордону з Румунією
Завершивши подорож гуцульським регіоном, я повернулася до Коломиї, звідки вирушила вздовж Пруту до кордону. Дорогою я потрапила до Заболотова, типового галицького містечка[тепер селище Снятинського району Івано-Франківської області]. Українські селяни, які проводять свої дні у полях, мають будинки на околицях. У центрі ж містечка пролягає довга, дуже нерівна брукована вулиця: обабіч простягнулися маленькі крамнички, перед якими сидять євреї у довгих чорних халатах…
Дороті Госмер перетинає польсько-румунський кордону районі Снятина. Прикордонника явно зацікавила американка-велосипедистка
В одному типовому українському селі, де я зупинялася, однією з крамниць володів єврей. Було просто дивовижно спостерігати, як він чаклував над своїми терезами, додаючи одну малесеньку вагу, прибираючи іншу і врешті-решт обговорюючи на їдиш ціну з дружиною. Покупці у цей час були безсторонніми глядачами, заворожено стоячи, ніби в церкві, де обряди виконуються грецькою чи церковнослов’янською мовою. Цей єврей вів активну бартерну торгівлю – стільки-то борошна за стільки-то картоплин. За кожне свіже яйце, яке приносили дівчата – а часом вони приходили лише з одним, – їм діставалося стільки-то скляних намистинок…
Попереду були останні милі моєї подорожі Польщею. Авто миттю з’їло би відстань, що лишалася до російського або румунського кордонів. Але мені, як перекотиполю, що має час та радість свободи, подуву вітру було досить, щоб податися на інший шлях.
Текст вступу: Дмитро ГУБЕНКО
Фото: Дороті Госмер
Джерело: National Geographic Україна №3 від червня 2013 року, ст. 136-141
Вже сьогодні, 6 вересня 2019 року, о 17.00 в Мистецькій галереї Гері Боумена (вул. Наливайка, 18), в рамках Днів європейської спадщини у Львові відбудеться відкриття виставки “Мистецтво і розваги львів’ян в часи без інтернету”.
Кліматична виставка старовинних фотографій дозвілля львів’ян та популярних
у «доінтернетну» епоху місць відпочинку, з колекції Котлобулатових, а також живопису, графіки та мистецтва фотографії відомих львівських митців.
Оглянути експозицію виставки “Мистецтво і розваги львів’ян в часи без інтернету” можна в Мистецькій галереї Гері Боумена (вул. Наливайка, 18) до 25 вересня.
Експозиція виставки “Львів. Вересень 1939 року”. Фото Роман Метельський
Вчора, 5 вересня 2019 року, в Музеї історії України (пл. Ринок, 24, відділ Львівського історичного музею) на 4 поверсі відкрилася виставка “Львів. Вересень 1939 року”.
Відкриття виставки “Львів. Вересень 1939 року”. Фото Роман Геринович
“Цю виставку ми приурочуємо до 80-річчя початку Другої світової війни. Нею ми хотіли показати трішки антропологічний підхід до самої війни. Воювало дві держави, тоді це називалося Польсько-німецька війна, але населення Львова однаково потерпало від цієї війни. Ви зможете подивитися як це відбувалося.
Відкриття виставки “Львів. Вересень 1939 року”. Фото Роман Геринович
Також цією виставкою ми хотіли продовжити цикл певних вшанувань попередніх років. Пам’ятаємо – 10 років тому була виставка на площі Ринок створена нашими та польськими науковцями до 70-ліття окупації Львова. Є книжка Ольги Гнатюк «Відвага і страх» про те, як українська, польська, єврейська інтелігенція переживали, взаємодопомагала собі, або, навпаки, часом не допомагала, в часи Другої світової війни. Це дуже болісні і важкі теми, але ми мусимо про них говорити, випрацьовувати свій об’єктивний погляд з точки зору української історіографії, – сказав директор Музею Роман Чмелик відкриваючи виставку.
Експозиція виставки “Львів. Вересень 1939 року”. Фото Роман Метельський
Виставку автори умовно розділили на два блоки: у першій залі представлено повсякденне життя львівських містян напередодні війни та боротьба окупаційних армій за контроль над містом, а в другій — період радянської окупації та її наслідки для
львівської спільноти.
Відкриття виставки “Львів. Вересень 1939 року”. Фото Роман Метельський
“Сподіваємося,що виставка не лише дасть можливість згадати багато важливих подій, які сталися у 1939 році, але також дізнатись для себе багато нового”, – зазначила куратор виставки, завідуюча відділом історії України Оксана Куценяк.
Експозиція виставки “Львів. Вересень 1939 року”. Фото Роман Метельський
Автори свідомо не перенасичували виставку експонатами, намагалися за допомогою музейних пам’яток допомогти відвідувачам відчути атмосферу міста Лева у вересні 1939 року, провести паралелі між минулим та сучасним.
Відкриття виставки “Львів. Вересень 1939 року”. Фото Роман Метельський
“Ми намагалися зробити виставку не перенасиченою, не робити копію антикварного магазину. Музей має багато речей, але показувати все одразу – без сенсу. Якщо ідею можна подати через один-два предмети – цього достатньо. Виставку ми робили з упором на людину як члена суспільства. Суспільство складається з спільноти. Спільнота між собою спілкується і через спілкування спільнот виникає суспільство. І війна, як би це прикро не звучало – це також засіб спілкування з крайніми аргументами”, – наголосив куратор виставки, старший науковий працівник Тарас Рак.
Експозиція виставки “Львів. Вересень 1939 року”. Фото Роман Метельський
Масштабність тих подій передають світлини, на яких зображено пошкоджені архітектурні споруди в результаті бомбардувань добре відомих на сьогодні: головного залізничного вокзалу, церкви св.Духа та храму св. Ольги та Єлизавети, та авіаційні бомби, які використовувались під час бомбардувань у Львові. Драматичність людського сприйняття передають оригінали та копії очевидців та учасників вересневих подій, зокрема спогади Лариси Крушельницької.
І знову, уже традиційно, знайомимо читачів Фотографій Старого Львова із тенденціями, що панували у моді 90 років тому. Які сукні, плащі та капелюшки носили модниці восени 1929 р. На початку весни ми писали про тенденції весняної моди 1929 року , а також розповідали, що було модним влітку того ж року.
Титул журналу “Нова хата” за вересень 1929 р.
Як завжди на допомогу у цьому питанні нам приходить журнал для плекання домашньої культури «Нова Хата» – жіночий часопис, що був дуже популярним у той час. Цікавим є те, що до кожної пропонованої моделі вбрання у журналі також додавалася готова викрійка. Пропоновані статті, що висвітлювали питання моди, та моделі одягу були опубліковані у 10, 11 та 12 числах журналу за вересень-листопад 1929 року (публікації подаються оригінальними).
Модні фасони осені 1929 р.
“Під осінь
Вже минають останні теплі дні, а з ними кінчаться літні спорти і прогульки. Сидимо тепер більше в хаті, відсвіженій і прибраній по вакаціях. Відвідуємо знайомих, просимо їх до себе, або їдемо разом на чайний вечір та до театру. Починається новий сезон і для моди. Легкі сукні літні і гладкі спортові ховаємо до шафи на спід до другої весни. Тепер потрібний теплий осінний плащ, гладка вовняна суконка до ходу та на щодень, шовкова темна сукня на вечір і по змозі ще одна чепурніша сукня до театру чи на вечерниці.
Модні фасони осені 1929 р.
На осінні плащі є тепер багато нових матеріялів, мягких – рідко плетених в ріжних красках і перетиканих у взори інакшими нитками. Назви тих матеріялів ось такі: Nivelyne, Burasport, Moyffle-Strié, Granya, Granikecla і т.д. Крій осінного плаща переважно спортовий зі зазначеним станом, а долиною легко звоновий, але може бути і рівний портовий з паском. Прибрання: стебни і наложені пліси.
Модні фасони осені 1929 р.
Сукні вовняні до щоденного заняття шиють з пояском у стані і прибирають ясними манжетами і ковнірцем. Спідничка долиною рівна поширена фалдами або звонами.
Візитові сукні шовкові – переважно є чорної краски. Стан і ту є зазначений пояском або прилягаючою баскіною але спідничка вже є долиною нерівна довша зі заду або з боків. Прибирають таку сукню лямівкою, легкою аплікацією, ковнірцем і манжетами з ясного шовку або кружева.
Модні фасони осені 1929 р.
Тоалєти вечереві мають дуже ріжноманітну форму. Від гладенької прінцески аж до широко відстаючої стилевої, але і ту стан є зазначений у природним його місці, а діл спіднички є все нерівний. На таку тоалєту модні є velour, мора, коронка, тафта, шовкова ґаза. Прибирають суконку гарними лискучими спряжками. Краски є ріжні, переважно пастелеві, але наймоднішими красками є червена у всіх тонах, а також бронзова від ясно-кавової аж до темно-каштанової. Дуже гарні є модні взористі мори і велюри.
Модні фасони осені 1929 р.
Плащі
Прибирання до осінних та зимових плащів – футряні ковнірі заступають літний шалик чи трикутню хустку. Вони усі такі мягкі, що можна їх вязати, обмотувати так як шовкову «опашку». Вони переважно трикутної форми і не держаться сильно плаща так що можна надавати їм ріжні форми.
Наймодніше футряне прибрання – це попелистий баранок.
Про моду
Нові осінні капелюхи дещо иньші, к ці, які носилося літом Вони також доволі великі – однак відкривають зовсім чоло, а береги опадають сильно на плече або рамена. Ця нова ліня капелюха підходить до видовження пополудневих і вечірніх суконь, які задом уже зовсім довгі – або сильно видовжені по бокам.
Модний фасон капелюха восени 1929 р.
Модний фасон капелюха восени 1929 р.
Рівночасно з цими моделями, які нагадують капелюхи морських піратів пробивається другий тип завою (турбану).
Матеріал це фільц, фільц і ще раз фільц – хоча бачиться і доволі багато оксаміту, усі капелюхи робляться зовсім мягко – найбільш скомплікований тип виглядав немовби нехотячи на голові прибрав таку форму”.
Вже сьогодні, 5 вересня 2019 року, в Музеї історії України (пл. Ринок, 24, відділ Львівського історичного музею) о 16:00 год. на 4 поверсі відбудеться відкриття виставки “Львів. Вересень 1939 року”.
Друга світова вуійна, яка розпочалася 80 років тому, суттєво вплинула на долю людства. В ній брала участь 61 країна – 80 % населення Землі, воєнні дії відбувалися на територіях 40 країн.
Експозиція виставки “Львів. Вересень 1939 року”
Львів у вересні 1939 року — тема, яка до сьогодні залишає багато питань як у істориків, так і у літераторів , простих людей тощо. Радянська пропаганда ніколи не пояснювала , як так сталося, що Львів у вересні 1939 року із заходу обложили війська вермахту, а зі сходу — червоноармійці. Чому місто стало ”розмінною монетою“ у грі двох диктаторів. В історичній пам’яті сучасних українців небагато асоціацій, пов’язаних з тими подіями. Тому український погляд на вересень 1939 року все ще формується.
Експозиція виставки “Львів. Вересень 1939 року”
Хоча Львів і вважався центром українства в Польщі, українці становили лише 16,2% всього населення, в той час як євреї – 31,9%, а поляки – 50,8%.
Експозиція виставки “Львів. Вересень 1939 року”
Паралельно з тим домінувала думка: “Львів — польський острів в русинському морі“. Трагічні події вересня 1939 року назавжди змінили долю багатонаціонального, багатоконфесійного Львова.
Експозиція виставки “Львів. Вересень 1939 року”
Сьогодні, як ніколи, на думку авторів виставки, спільними зусиллями крізь призму збережених матеріалів та спогадів, ми повинні максимально говорити про ці події, беручи до уваги погляди учасників та очевидців вересневих подій, аналізуючи архівні матеріали.
На виставці буде репрезентовано близько 100 музейних пам’яток та предметів з приватних колекцій. Серед них — світлини, зброя, головні убори, предмети повсякденного побуту, спогади очевидців та інше.
Експозиція виставки “Львів. Вересень 1939 року”
Виставку автори умовно розділили на два блоки: у першій залі представлено повсякденне життя львівських містян напередодні війни та боротьба окупаційних армій за контроль над містом, а в другій — період радянської окупації та її наслідки для
львівської спільноти.
Автори свідомо не перенасичували виставку експонатами, намагалися за допомогою музейних пам’яток допомогти відвідувачам відчути атмосферу міста Лева у вересні 1939 року, провести паралелі між минулим та сучасним.
Експозиція виставки “Львів. Вересень 1939 року”
Масштабність тих подій передадуть світлини, на яких зображено пошкоджені архітектурні споруди в результаті бомбардувань добре відомих на сьогодні: головного залізничного вокзалу, церкви св.Духа та храму св. Ольги та Єлизавети, та авіаційні бомби, які використовувались під час бомбардувань у Львові. Драматичність людського сприйняття передадуть оригінали та копії очевидців та учасників вересневих подій, зокрема спогади Лариси Крушельницької.
Експозиція виставки “Львів. Вересень 1939 року”
Сподіваємося, що виставка викличе бажання до глибшого пізнання локальної історії як елементу світового історичного процесу, спонукатиме замислитись, яких непоправних втрат для людської цивілізації може викликати потурання агресору, недотримання демократичних засад людського співіснування.
Експозиція виставки “Львів. Вересень 1939 року”
Автори концепції та куратори виставки: Тарас Рак, Оксана Куценяк. Аудіо- та відео контент: Андрій Познахівський.
Серце Львова б'ється в ритмі Площі Ринок. Це не просто центральний майдан, а живий організм, де кожен камінь, кожна кам'яниця приховує століття історій, загадок...
