Ужиткова графіка не надто часто опиняється в полі зору сучасних мистецтвознавців, здебільшого поступаючись більш «високим» видам мистецтва – живопису, станковій графіці тощо. Але кількість публікацій, присвячених історії української графіки загалом та ужиткової графіки Східної Галичини, збільшується, і в цих публікаціях (зокрема у двох монографіях О. Лагутенко [1]) зрідка трапляються посилання на тему ще менш популярну та вузькоспеціалізовану, а саме: на деталі розвитку ужиткової графіки єврейських митців Львова 1900–1939 рр.

Поява, розвиток, а згодом і розквіт ужиткової газетно-журнальної графіки може вважатись міждисциплінарною темою, дотичною також до історії преси. Водночас вона містить достатньо матеріалів суто мистецтвознавчих досліджень. Зокрема теорію та історію мистецтва мусять цікавити такі аспекти ужиткової графіки, як репродукування творів образотворчого мистецтва; розвиток мистецтва фотографії (як репортерської, так і мистецької); розвиток карикатури; стилістичні особливості рекламних оголошень та їх зв’язок з провідними мистецькими стилями тощо. Деякі аспекти. пов’язані з розвитком карикатури у єврейському мистецтві Галичини цього періоду, згадувались у монографії авторки, присвяченій світському єврейському мистецтву [2]. Ця стаття є побіжним оглядом деяких аспектів політичної сатири в карикатурі єврейської преси Східної Галичини.

Єврейська періодика Східної Галичини першої третини ХХ ст.

Щоденні, щотижневі, щомісячні та щорічні видання, а також одноденки (інформаційні листки, видані на честь виняткових подій), присвячені суспільному, політичному та культурному життю єврейської діаспори, видавались у Львові протягом всієї історії існування преси. Ці видання друкувались німецькою та польською мовами, а також їдиш та івритом. Єжи Мислінський, автор дослідження «Prasa polska w Galicji w dobie autonomicznej 1867–1918» [3], пишучи про галицьку єврейську пресу, зокрема зазначає:

«Єврейська меншина Галичини, сконцентрована переважно у містах, налічувала близько 10% від загального населення краю. Вона користувалась австрійською німецькомовною пресою, а також власною пресою, котра виходила на їдиш, івриті, німецькою та польською мовою. Враховуючи той факт, що австрійська статистика не вважала їдиш самостійною мовою, важко вказати точні дані стосовно єврейської преси. У 1881–1911 щороку видавалось 12–20 видів часописів. Загальні наклади єврейських суспільно-політичних видань у 1881 р. становили близько 75 000 примірників, а у 1910 – більше від 2 000 000. У середині XIX ст. єврейські часописи видавались на івриті. Початково асиміляція в Галичині мала германізаційний характер, що пояснює наявність єврейських часописів німецькою мовою (“Lemberger Judische Zeitung”, “Der Israelit”).

У 1881 році у Львові почала видаватись “Ojczyzna” (300–500 прим.) – перший часопис асиміляційного напрямку польською мовою. Цей же напрям представили потім “Jedność”, краківський “Tygodnik”, львівське академічне видання “Zjednoczenie”, а також “Słowo Żydowskie” (Тернопіль). Асиміляційні тенденції підтримувала також краківська газета “Der Tag”, що видавалось з 1909 р. (1500–5000 прим.).

Серед часописів сіоністського напрямку найстаршим був львівський щотижневик “Przyszłość”, що його видавали у 1890–1897 рр. (350–600 прим.), потім “Wschód” (700–1000 прим.), а також щомісячне видання для молоді “Moriah” (800–1200 прим.). Ці тенденції підтримувала львівська газета мовою їдиш “Tagblat” (6000 прим. у 1913). Позаяк сіоністи Петербурга не отримали дозволу на видання власного часопису, починаючи з 1 січня 1899 р. вони почали видавати у Кракові двотижневик “Der Jud”, котрий редагувався в Одесі, а поширювався у росії та в Польщі. Також у цьому керунку працювали видання “Die Jidisze Familie” та “Die Folkscajtung”. У Кракові у 1909–1911 рр. М. Фішер (Fischer) видавав щотижневик “Judische Illustrierte Zeitung”.

Інформація про галицьку єврейську пресу була б неповною, якби ми не вказали тут декілька назв соціалістичних видань. До найстарших належав львівський двотижневик “Der Arbajter” (1893–1896 рр., 500 прим.), що його діяльність продовжував “Jidiszes Folksblat” (550–600 прим.). Також слід назвати “Die Jidisze Folkscajtung” (1700 прим.), “Der Jidiszer Socjaldemokrat” (800 прим.), а також краківський тижневик “Jidisze Arbajtercajtung” (1904–1907. 800 прим.) та “Der Socjaldemokrat”, котрий видавався з 1908 р. у Львові (250–1500 прим.)».

Окрім процитованого видання, із сучасніших оглядів теми єврейської преси Галичини зокрема та Польщі загалом варто згадати статтю Адама Дилевського «Żydzi w życiu gospodarczym II RP. Сz. 5. Przemysł wydawniczy i poligraficzny» [4] та ін. Сподіваюсь, наведені тут видання у майбутньому полегшать пошук першоджерел інших дослідників теми ужиткової графіки у єврейському мистецтві Галичини.

В контексті єврейського мистецтва львівська єврейська преса цього періоду була суттєво вагомішою – і за кількістю, і за значущістю – за краківську. Пізніше, у міжвоєнний період, коли суттєво зросла кількість польськомовної єврейської періодики, безумовним її лідером стала львівська щоденна газета польського єврейства «Chwila».

Звісно, далеко не всі ці видання ілюструвались, – якщо не вважати ілюстраціями рекламні блоки та віньєтки. Ті ж видання, що потребували ілюстрацій через особливості, користуючись сучасною термінологією, текстового контенту, також досить різко різнилися між собою. Так, щорічники на зразок «Rocznika Żydowskiego» містили чудові репродукції творів відомих львівських єврейських художників. Стилістично це видання частково нагадувало німецький єврейський інформаційно-культурний журнал «Menorach» [5], підкреслено стримана та водночас піднесена стилістика котрого призначалась для заможної та освіченої єврейської буржуазії.

Натомість концепція інших щоденних газет, адресованих ширшим верствам єврейської діаспори, – міщанам, купцям, різночинцям тощо, – не тільки дозволяла постійно звертатись до жанру карикатури, але й, на відміну від більш «буржуазних» видань, у певному сенсі навіть вимагала такого жесту від головних редакторів. «Гарячі» новини будь-якого походження – від муніципальних до міжнародних – потребували в тому числі візуальних коментарів редакції; найлаконічнішим методом таких коментарів була саме карикатура.

Деякі карикатуристи Львова 1920–1930-х

У міжвоєнному Львові репутацію професійних карикатуристів-ілюстраторів щоденної періодики заробили, зокрема, такі художники, як Броніслав Шнейдер, Якуб Бікельс [6], Іґнацій Ізидор Гольдхубер, Євґеніуш Ґросс, Фриц Клейман (Клейманн), Міхал Тоепфер та Яніна Форзіммер.

Броніслав (Бено) Шнейдер (Schneider Bronisław, Beno), рисувальник, карикатурист, графік. Народився у 1915 р. у Львові. Вчився у Краківській академії мистецтв, потім закінчив факультет архітектури Львівської Політехніки. Свої сатиричні малюнки друкував у львівських часописах «Szczutek», «Wróble na dachu», «Omnibus». Після 1939 року співпрацював з радянським гумористичним виданням «Крокодил», що мав окремий випуск у Західній Україні. Окрім карикатури та рекламної графіки, займався також архітектурним проєктуванням інтер’єрів.

Якуб Бікельс (Bickels Jakub), психіатр, а також рисувальник та карикатурист, народився у Львові у 1911 р. Займався переважно політичною сатирою, а також портретами та карикатурами. Був постійним співробітником видання «Szpilki» з моменту його заснування (1935). Публікував свої малюнки також у часописах «Sygnały», «Wiadomosci Literackie», «Nasz Przegląd ilustrowany» тощо.

Іґнацій Ізидор Ґольдхубер-Чай (Goldhuber-Czaj Ignacy, Izydor), живописець, народився у 1896 р. на Волині, жив у Західній Галичині. Протягом 1920–1921 рр. навчався у Вільній школі живопису та рисунку ім. Мехоффера у Кракові; мешкав у Закопане. Працював статистом у кіно та театрі; входив до складу Спілки професійних польських художників. Натюрморти та пейзажі його авторства зрідка брали участь у виставках; іноді художник звертався до портрета та карикатури. Відомо також, що він створював декорації для Єврейського театру (Краків).

Євґеніуш Ґросс (Gros(s) Eugeniusz), живописець, педагог та суспільний діяч, народився у 1878 р. у Львові. Навчався у Львівській Політехніці, на факультеті інженерії. Протягом 1907–1909 рр. вчився у Краківській академії мистецтв, в майстерні Леона Вичулковського. Потім вивчав рисунок у Промисловій школі у Кракові. Близько 1920 р. оселився в Торуні, де багато років по тому працював викладачем. Протягом 1920–1936 рр. був активним діячем поморської філії Товариства прихильників образотворчого мистецтва, а також співзасновником Братства митців у Торуні, яке організувало більше від 30 виставок. Працював реставратором; був популяризатором мистецтва на радіо та у торунській пресі. Під час ІІ Світової війни мусив переховуватись, повернувшись до міста у 1947 р., став одним з співзасновників Торунської філії Спілки польських художників. Малював переважно краєвиди, а також натюрморти, зокрема з квітами; крім того, працював у жанрах карикатури та плакату.

Фриц (Фридерік) Клейман(н) (Kleinman(n) Fryc (Fryderyk), живописець, рисувальник, карикатурист та театральний декоратор, народився у 1896 (1897?) р. у Львові; загинув там же у 1943 році. Навчався у Кракові, Відні та Парижі. До війни співпрацював з львівськими артистичними виданнями: «Szczutek», «Wróble na dachu», «Szpilki», друкуючи в них гумористичні та сатиричні малюнки. Його мистецтво сформувалось на засадах німецького експресіонізму, зокрема, творчості Кірхнера, а згодом мало ознаки конструктивізму (вплив творчості Ф. Леже). Клейман створив ілюстрації до «Дон Кіхота» Сервантеса, а також до «Пісні Пісень» З. Шорра, виданих єврейською мовою. Проєктував театральні декорації для Театру мовою їдиш у Варшаві; для Віленської трупи; а також для єврейського та польського театру у Львові та для аматорської театральної трупи у Станіславові (нині Івано-Франківськ). Він проектував костюми для твору Левіка «Голем»; декорації та костюми для ряду сатиричних ревю студії Гольдфадена, а також три проєкти для львівського театру «Семафор». Протягом 1925–1926 рр. майстрував ляльки для вистав львівського вуличного театру. Під час окупації Ф. Клейман опинився у львівському ґетто, де зробив декорації для єдиної поставленої там сатиричної вистави. Його творчості було властиве тяжіння до деформації образу, багатство уяви, інтелектуальний пошук нових форм. Згодом працював ткачем у Янівському концтаборі, де створив безліч карикатур; відомо, що йому вдалося передати збірку своїх малюнків за межі ґетто.

Щодо життєвих та творчих обставин карикатуриста Міхала Тоепфера (Michał Toepfer), який народився та тривалий час жив і працював у Львові, докладну біографічну розвідку українською першим видав Юрій Винничук. Зокрема, у книжці «Кнайпи Львова» він докладно описує атмосферу львівської ресторації, заснованої Нафтулою, батьком Міхала (серед львівʼян-українців – Михайла Тепфера). Зокрема, у «Кнайпах…» з приводу його діяльності сказано наступне:

«Як на ресторатора він був особою незвичною – малював, рисував, писав, ба навіть у вільну хвилю компонував музику. Мав бзіка на пункті мистецтва, вважав себе митцем і кумплем митців. На повному серйозі високо цінував свої мистецькі здобутки і, яко метр, не шкодував порад – особливо літераторам початківцям, любив підказати що-небудь і малярам та музикам. Ті, в свою чергу, поблажливо його вислуховували, цінуючи передусім незвичну гостинність Тепфера, котра переходила межі прийнятих обов’язків власника кнайпи. (…) На початку віку велику популярність мав карикатурист Казимир Сіхульський. Слава його не давала спокою Нафтулі, і ось він у 1912 р. видає грубезну книженцію на якомусь жахливому бібулястому папері сіро-фіолетової барви під цікавою назвою: “Дзядівські та утішні пісеньки наґрипсував заприсяжений міський римар Міхал Тепфер а карики досить незграбно той сам учинив і в манускрипті видав”. Графоманські віршики були позначені номерами, але десь посеред книжки чекають зовсім незрозумілі для читача прогалини і стрибки в нумерації. Вкінці знаходимо кілька віршиків без номерів, зате з нотами. Такий самий балаган панував на тих вклейках. Спочатку вони були вклеєні з одного боку картки, далі – з обох, а вкінці ідуть картки пусті. Явно концепція автора зазнавала значних творчих нервів. Віршики були занадто слабенькі, аби про них говорити, але карики, чи то пак карикатури були трохи ліпші. З них найліпшою була карикатура самого автора» [7].

Яніна Форзіммер (Forzimerówna Janina), графік та живописець, також була львів’янкою. Вона належала до створеної у 1921 р. групи «Формістів» і брала участь в її виставках. Карикатури цієї художниці друкувались у львівському тижневику «Szczutek». Відомо, що близько 1924 р. вона оселилась за кордоном.

Максиміліан (Макс) Брандель (Maksymilian (Max) Brandel), карикатурист, народився 1910 року, помер 1975 року в Нью-Йорку. Співпрацював з „Chochoł” „Chwila”, „Szczutek” „Szpilki” „Wróble na Dachu”, під час радянської влади в західно-українській редакції “Крокодила”; від смерті від нацистів врятувався завдяки фальшивому паспорту громадянина Коста-Ріки, після війни деякий час працював в Парижі позаштатним редакційним карикатуристом і дизайнером візуального гумору для європейських газет і журналів, а 1948 року емігрував до Сполучених Штатів, де публікувався в „Mad Mogacine”) [8].

Симон (Шимон) Візенталь (Simon (Szymon) Wiesenthal), засновник та керівник Віденського Центру документації, всесвітньо відомий «мисливець» за нацистськими військовими злочинцями, агент і співробітник Моссаду [9], а в студентські роки – львівський карикатурист [10]. Народився 1908 року в Бучачі, помер 2005 року у Відні. Почав навчання в Чеському технічному університеті в Празі; потім, з 1932 року, вчився у Львівській політехніці. Працюючи архітектором, він паралельно рисував карикатури для газети «Chwila» та для сатиричного журналу «Omnibus»: львівська єврейська преса зберегла для історії свідчення його цілком природної суміші хобі та підробітку студентів-архітекторів всіх часів та народів.

Вільгельм Вахтель (Wilhelm Wachtel), художник, графік, ілюстратор. Народився 1875 року у Львові, помер 1942 року в США. Навчався у краківській Академії мистецтв під керівництвом Леона Вичулковського та Леопольда Леффлера, а згодом – в Академії художніх мистецтв у Мюнхені в Ніколауса Ґюзіса. Малював олією та пастеллю, займався графікою, ілюстрував книжки в стилях символізму, імпресіонізму та модерну на теми юдаїзму та сіонізму. 1935 року мав індивідуальну виставку у варшавській галереї Zachęta. Його роботи публікувалися в журналі «Ost und West», у сіоністському альманаху «Rocznik Żydowski», у віденському журналі «Менора», газеті «Inwalida Żydowski» тощо. Під час Другої світової війни він емігрував до Сполучених Штатів, де згодом загинув в автомобільній аварії.

Ці та інші, нині знамениті чи зовсім забуті художники, були випускниками факультетів архітектури чи інженерії Львівської політехніки, Краківської академії мистецтв, Вільної школи живопису та рисунку ім. Мехоффера або приватних шкіл львівських, паризьких та віденських художників. Вони малювали соціальну та політичну сатиру на сторінках видань «Sygnały», «Wiadomosci Literackie», «Nasz Przegląd ilustrowany», «Szpilki», «Szczutek», «Wróble na dachu», «Omnibus» та ін. Крім того, існує значна кількість імен, донині невідомих сучасним дослідникам через те, що автор (чи автори) більшості карикатур на сторінках щоденної, найбільш популярної польськомовної єврейської газети «Chwila» не підписували свої твори і, отже, залишились в історії мистецтв лише завдяки публікаціям своїх малюнків та псевдонімів.

Політична сатира на сторінках єврейської періодики Львова першої третини ХХ ст.

Політична реклама на сторінках єврейської преси була звичайним явищем. Вона присвячувалась переважно ідеалам сіонізму, котрий закликав єврейство діаспори відбудовувати нову батьківщину у Палестині. Піднесений тон політичної реклами добре сполучався із загальним настроєм релігійних сіоністів та просвітників, чия мета полягала в оновленні ментальності власного народу. Надмета ідеологів створення держави Ізраїль полягала в тому, щоби допомогти століттями призвичаєному до Європи єврейству уникнути чергових спалахів антисемітизму єдиним можливим методом: за допомогою алії – масового від’їзду єврейства на історичну батьківщину, де на них щонайменше не полюватимуть нацисти. Водночас ті ж єврейські художники, які малювали ідеологічні карикатури, але не поспішали від’їжджати, ілюстрували культурологічну, переважно аполітичну єврейську періодику, жартуючи над деякими темами у спосіб, котрий донині вражає глядача делікатним, як на сучасника, і м’яким почуттям гумору (іл. 1)

Гостра необхідність у політичній сатирі на сторінках єврейської преси виникла досить пізно і обумовлювалась посиленням тиску з боку одразу двох тоталітарних режимів, гітлерівського та сталінського, на Польщу, до складу котрої тоді входила Східна Галичина. Так само й певні питання, пов’язані з суспільними негараздами, висвітлювались карикатурами на сторінках єврейської періодики в останні мирні роки напередодні Другої світової. Карикатури такого типу у «Chwili» вирізняє, як на смак сучасника, напрочуд тонкий гумор, який можна вважати характерною ознакою культури Східної Галичини міжвоєнного періоду.

Тем, котрі стосувались антитоталітарної та антивоєнної тематики, зрідка торкався один з широко відомих на той час єврейських митців Галичини Вільгельм Вахтель. У циклі літографій «Прощання з вигнанням» один з сюжетів присвячено євреям, котрі поверталися інвалідами з Першої світової війни (іл. 2). Не слід відносити цю тему до випадкових або до підручних методів маніпуляції свідомістю широких верств читачів: про дійсні масштаби цієї проблеми свідчить той факт, що у Кракові протягом 1921–1937 рр. видавалась газета «Inwalida Żydowski», заснована при «Товаристві єврейських інвалідів, вдів та сиріт, що постраждали у Польщі під час І Світової війни».

Карикатури на політиків, від котрих залежало майбутнє Європи, з’являються на сторінках львівської преси лише наприкінці 1930-х, попри те, що новини з СРСР та Німеччини, в тому числі тривожні, акуратно перекладались для читачів цього видання з початку його існування. Так, у лютому 1931 р. газета друкує поруч два матеріали, присвячених єврейському питанню в Німеччині та в УРСР. У першому говориться про те, «що домішку єврейської крові, навіть у третьому поколінні, достатньо для заборони: (…) євреї не можуть служити в війську і не повинні голосувати на виборах. (…) Євреї сприймаються як іноземці з обмеженими правами, зокрема у сферах […] освіти, видавничої справи часописів німецькою мовою (позаяк інші взагалі припиняють своє існування), купівлі нерухомості тощо».

Поруч новини з УРСР повідомляють про Всесоюзну конференцію економічної ситуації євреїв в Росії, що відбулась у Києві під егідою української Академії наук і зокрема розглядала проблематику єврейських освітніх та виховних інституцій в СРСР, в тім числі тих, що «беруть участь економічній реконструкції єврейства, зокрема з маленьких містечок» [11].

Натомість іще менш оптимістичні новини середини – кінця 1930-х років вимагали відповідної реакції редакції, котра, проте, ще довго обмежується посиленням сіоністської реклами, уникаючи гострих зауважень щодо авторитарних лідерів сусідніх країн.

Так, у 1937 році С. Візенталь гостро реагує на конфлікти з британською владою щодо палестинських земель, користуючись у своєму сюжеті геральдичними мотивами, запозиченими з англійського мистецтва (іл. 3). У такому вигляді карикатуру піднесено на рівень, якісно відмінний від плебейських трактувань самої ідеї карикатури, скажімо, в ультраправих виданнях його країни та доби: серйозну проблему трактовано з вишуканістю, котра надає критиці надзвичайної гідності. У 1938 його колега М. Брандель реагує на розвиток подій поміж британськими та єврейськими силами уже зі значно меншою доброзичливістю.

Карикатури на Сталіна та його «колег» з’являються на сторінках «Chwili» приблизно у другій половині 1930-х. У 1938 р. М. Брандель створює карикатурну серію «Світ в кольорах», де розташовує в ідентичних позах та вбраннях сучасних йому диктаторів: Сталіна, Гітлера тощо (іл. 4, 5). У тому ж році його колега, чий підпис починається літерами «Ro», у сюжеті «Сучасний Марс» значно більш жорстко, ніж його колеги, висловлюється на тему ідентичності нацистського та радянського тоталітарних режимів, створюючи химеру, в котрій риси Гітлера та Сталіна сплавлені в одній особі (іл. 6).

Про високу якість цієї композиції свідчить той факт, що цю думку донині можна зустріти в сучасній історичній аналітиці політичної ситуації у Східній Європі кінця 1930-х рр. Натомість вроджена м’якість характеру змушує М. Брандля у карикатурах, присвячених Чемберлену та Сталіну, надрукованих у 1938 та 1939 роках (ІЛ. 7, 8), виявляла радше беззахисність, аніж висловлення перестороги.

Карикатура, зокрема політична, у єврейській пресі Галичини міжвоєнного періоду, безумовно, заслуговує на ґрунтовніше дослідження як унікальне джерело інформації щодо фіксації антитоталітарних настроїв серед львівської інтелігенції загалом та національних меншин полікультурного регіону зокрема. Наведені тут ілюстрації запозичені з єврейської «Chwili» – польськомовного єврейського видання щодо «справ політичних, суспільних і культурних», а отже такого, що не спеціалізувалось на візуальних матеріалах. Однак усі інші вищезгадані єврейські видання надають надзвичайно багатий матеріал для досліджень не лише історикам преси, але й фаховим культурологам та мистецтвознавцям.

Усі ці твори ужиткової графіки заслуговують на професійний аналіз, зокрема завдяки показникам, що відрізняють професійну графіку від любительської: це лапідарність форм, точність та впевненість ліній, штрихування з метою імітації світлотіні та кольору тощо. Крім того, позаяк тему політичної сатири і нині не можна віднести до анахронічних, реархівізація наративів антитоталітарної та антивоєнної направленості минулого століття, припустимо, допоможе заново переосмислити подібні процеси, що стосуються більш ніж актуальної сучасності.

Також варто зауважити, що єврейська інтелігенція, зокрема художники Східної Галичини 1930-х рр., у тій чи іншій мірі розуміли, що польська і тим більше єврейська спільноти є цілковито беззахисними у світлі наближення страшних історичних змін. Автори творів ужиткової графіки, на відміну від своїх колег-живописців, мали значно менше можливостей для будь-яких форм ескапізму, і, відповідно, реагували на події в світі за допомогою єдиного приступного їм методу: висловлювались наративами, котрі підводили підсумки під їх роздумами, викликаними останніми новинами.

Стриманість, властива смаку добре освічених людей, надавала створеним ним зображенням не стільки судомної злості наляканих людей, скільки печалі тих, хто частіше за інших перечитував біблійні приповідки. Крім того, карикатура була додатковим попередженням для читачів єврейської преси, певного типу натяком на те, що відбудова єврейської держави, котра згодом перетворилась на сучасну державу Ізраїль, здатна врятувати їх від загрози з боку знавіснілих тоталітарних держав.

Дана ПІНЧЕВСЬКА

Література

1. Лагутенко О. Українська графіка першої третини ХХ століття. – К., 2006; Лагутенко О. Нариси з історії української графіки ХХ століття. – К., 2007.
2. Твори єврейських карикатуристів у періодиці Галичини міжвоєнного періоду. // Пінчевська Б. М. Творчість єврейських художників Східної Галичини 1900–1939 рр. – Монографія. – Корсунь-Шевченківський, 2013. – С. 93–95.
3. Prasa Polska w latach 1864–1918. Pod red. Jerzego Łojka. – Warszawa, Państwowe wydawnictwo Naukowe, 1976. – с. 138–139.
4. Adam Dylewski. Żydzi w życiu gospodarczym II RP. Сz. 5. Przemysł wydawniczy i poligraficzny.
5. «Менора», «Menorach» – часопис донині дуже впливової міжнародної єврейської благодійної організації «Бней-Бріт», названий на честь її символу, – семисвічника. Німецька філія Бней Бріт була створена у 1882 р. Журнал існував і розповсюджувався у Західній Європі протягом 1886–1907 рр. та відрізнявся винятково якісною, як на ті часи, поліграфією, величезними репродукціями та фотографіями тощо. Видання побіжно згадувалось у статті, присвяченій Бней-Бріт, в Єврейській енциклопедії Брокгауза і Ефрона (Бней-Брит. Т. 4. Бе-Абидан – Брес, с. 681–683).
6. Біографії Я. Бікельса присвячено статтю у Словнику польських художників: Słownik artystów Polskich i obcych, w Polsce działających. Tom I. – Wrocław, 1971. – С. 152; Słownik artystów Polskich i obcych, w Polsce działających. Uzupełnienia i sprostowania do tomów I–VI. – Warszawa, 2003. – С. 24–25; за життя його діяльність була доброзичливо висвітлена в наступній статті: Szymon Spund. Dwa nowe talenty. Strassberg I Bickels obok siebie // Chwila. – 25 10 1935. – № 5960. – S. 8, де, окрім іншого, був надрукований портрет карикатуриста.
7. Юрій Винничук. Кнайпи Львова. – Львів: ЛА “ПІРАМІДА”, 2005. – С. 95, 97.
8. Eve Brandel. The Costa Rican Passport // Medium, 18.10.2024.
9. Мар’яна Шевелєва. Симон Візенталь – галицький мисливець на нацистів, сумління Голокосту. – Український інтерес. – 31. 12. 2024.
10. Patrick Comerford. Tales of the Viennese Jews: 8, Simon Wiesenthal and the café in Mauthausen.
11. Jak Hitler zamiera rozwiązać kwestię żydowską w «Trzeciej Rzeszy» // Chwila. – 02 02 1931. – № 4259. – s. 9; Wszechsowiecka konferencja ekonomiczna o sytuacji Żydów w Rosji. – Ibid.

Джерело: ЗБРУЧ