В одному з архівів Європи вдалося віднайти світлини Львова 1930-х років, які дають змогу поринути у атмосферу міського життя тієї епохи. Ці фотографії, датовані осінню 1934 року, збереглися у вигляді кадрів, які відображають повсякденне життя львів’ян. Одним із найбільш цікавих аспектів на цих знімках є вулична торгівля, яка була важливою частиною культурної та економічної тканини того часу.
На фотографіях можна побачити вуличні ринки, де люди активно торгують овочами, фруктами та грибами. Торгівля була невід’ємною частиною життя міста, а вуличні базари, що заповнювали головні вулиці, створювали особливу атмосферу. Мешканці Львова, приходили на базари не лише за продуктами, а й для того, щоб обмінятись новинами, поспілкуватись, а інколи й поділитись життєвими порадами.
Торгівці, багато з яких були місцевими, виставляли свої товари прямо на тротуарах, перетворюючи вулиці на барвисті та живі ринки. Ці кадри не лише передають суть побуту того часу, а й розповідають про взаємодію між людьми, їхню турботу про повсякденні потреби та ритм міського життя.
Не менш цікавим є й те, як змінилась архітектура Львова. Будівлі на фотографіях, деякі з яких нині вже не існують, додають ще більше історичної цінності цим кадрам. Кожен знімок ніби розповідає свою маленьку історію про життя того часу, занурюючи глядача в атмосферу Львова міжвоєнного періоду.
Казимир Сіхульський. Середня частина триптиху "Вербна неділя"
У 2025 році Страсний тиждень розпочнеться 14 квітня. Цій даті передуватиме Вхід Господень в Єрусалим, що в Україні зветься Вербна неділя. Завершиться Страсний тиждень 19 квітня Великою суботою.
Великдень, або Світле Христове Воскресіння, відзначатиметься 20 квітня. У 2025 році дати православного та західного Великодня збігаються, що трапляється нечасто.
Значення Страсного тижня
Страсний тиждень має велике духовне значення для християн, оскільки присвячений спогадам про страждання, смерть і воскресіння Ісуса Христа.
Кожен день цього тижня відзначається особливими богослужіннями та обрядами, що допомагають вірянам глибше пережити події, пов’язані з останніми днями земного життя Спасителя.
Значення кожного дня Страсного тижня
Великий понеділок – 14 квітня
Перший день Страсного тижня має особливе значення як початок духовного зосередження. У цей день віряни заглиблюються в молитву та покаяння, прагнучи оновити душу через щире усвідомлення власних провин. Це час, коли віра очищується від зайвого, а серце – від образ. Християнське богослужіння Великого понеділка також нагадує про прокляття безплідної смоковниці, як символ даремного життя без духовного плоду.
Великий вівторок – 15 квітня
Другий день тижня присвячений темам доброти, прощення і євангельської мудрості. У церквах згадують притчу про десять дів – образ духовної пильності й готовності до зустрічі з Христом. У вівторок особливо важливо налагодити зіпсовані стосунки, пробачити кривдників, допомогти тим, хто потребує. Це день, коли милосердя стає дійсним виявом любові до ближнього.
Велика середа – 16 квітня
У середу Страсного тижня згадують вчинок Юди Іскаріота, який заради срібняків зрадив Спасителя. Цей день спонукає задуматися над ціною зради, слабкістю людської душі та силою Божого прощення. Для християн це час глибокого внутрішнього аналізу, коли особливо важливо бути щирим із собою та з Богом.
Великий або Чистий четвер – 17 квітня
Четвер – один із центральних днів Страсного тижня, адже саме цього дня Ісус Христос установив Таїнство Причастя під час останньої вечері з апостолами. У багатьох храмах звершується обряд омивання ніг, як вияв смирення й любові. Віряни згадують цю подію як приклад жертовного служіння ближнім, а також розмірковують над особистою вірністю Христу.
Велика або Страсна п’ятниця – 18 квітня
Найсуворіший день тижня, що присвячений спогадам про страждання і смерть Ісуса Христа на Голгофі. Це день, коли час ніби зупиняється: дзвони мовчать, віряни зосереджені на скорботі, розкаянні та молитві. У храмах відбувається винесення Плащаниці – символ похованого тіла Спасителя. У цей день заведено дотримуватися найсуворішого посту, відмовлятися від розваг і тілесної насолоди.
Велика субота – 18 квітня
Цей день символізує перебування Ісуса в гробі. Віряни проводять Велику суботу в спокої, молитовному очікуванні дня Світлого Воскресіння Христового. Увечері починається святкове нічне богослужіння, що знаменує перемогу життя над смертю.
Тадеуш Рибковський. Ринок на Великдень біля Бернардинського костелу у Львові, 1895
Піст на Страсному тижні є найсуворішим. Обмеження в харчуванні покликані тільки допомогти віруючим напередодні Великодня зосередитися не на фізичному, а на духовному, і не є самоціллю. Насамперед мова йде про внутрішнє покаяння в гріхах, поганих вчинках і думках. Віруючі намагаються приділяти увагу молитві, а не розвагам та метушні, більше допомагати ближнім.
Що ж стосується власне правил харчування, то вони теж залежать від конкретного дня Страсної седмиці. Найсуворіший в році піст починається у Великий понеділок. У цей день дозволяється їсти лише хліб, фрукти і овочі, а також мед і горіхи. У вівторок і середу можна також їсти сиру їжу без олії. У четвер – невелике послаблення, можна гарячу їжу рослинного походження з рослинним же маслом. У Страсну п’ятницю віруючі утримуються від їжі до винесення плащаниці на богослужінні. В суботу можна гарячу їжу без олії.
Що не можна робити на Страсному тижні:
Не можна проживати Страсну седмицю так, як ніби це звичайний тиждень. Віруючим необхідно частіше ходити до церкви, звернути увагу на своє життя і підготувати свою душу до Великодня. Не варто сваритися з близькими, таїти в душі образу, заздрити. Не можна займатися магією, окультизмом. У православній церкві до цих занять завжди ставляться негативно. Також небажано захоплюватися ворожіннями та народними прикметами. Не варто зловживати алкоголем.
Страсний тиждень повір’я, прикмети та звичаї:
Особливі прикмети і звичаї на Страсному тижні пов’язані з Чистим четвергом. Згідно з прикметами, у Великий четвер, якщо людина хоче бути здоровою протягом року, їй необхідно скупатися до сходу сонця. Також цією водою можна змити всі гріхи, які накопичилися за рік. Згідно з народним повір’ям, людина, яка робить генеральне прибирання в будинку в цей день, отримує від бога дар знайти давно загублені речі. Є вірна прикмета – якщо в Чистий четвер пройде генеральне прибирання, то отримаєш за це багато радості.
У цей день слід перерахувати всі гроші на три рази, щоб весь рік “водилися” гроші. Слід усім у родині взяти по жменьці солі і зсипати в один пакет. Цю сіль прибирають і зберігають, і називається вона “четвергова сіль”, тобто сіль Великого Четверга. Нею ви зможете лікувати себе, а також своїх рідних і близьких. З цієї солі роблять обереги для сім’ї, худоби, городу, будинку.
Щоб парубки любили і не обходили увагою, кажуть при митті так: “Як світлий і гарний чистий четвер, так і я раба (ім’я) буду для всіх прекрасною. Амінь”.
У Велику п’ятницю обмітають кути ганчіркою, ця ганчірка допоможе позбавитися від болю в попереку, якщо нею обв’язати себе. Цією ж ганчіркою витирають ноги в лазні після миття, щоб ноги не боліли. Попіл, взятий у п’ятницю перед Великоднем, допоможе вилікуватися від алкоголізму, пристріту і від смертної туги.
У п’ятницю дивляться у вікно, примічаючи, кого побачать в першу чергу: якщо чоловіка, то до добробуту на три місяці. Якщо в цей час людина захворіє, то швидко одужає. Будь-яка проблема легко вирішується.
Якщо побачите стару жінку, то будуть низкою три місяці невдачі та хвороби, а жінку молоду – будете ці три місяці жити без проблем. Сім’ю, побачите – до миру в сім’ї, до примирення тих, хто у сварці. Собака – до туги, кішка – до прибутку, птиці – до нового знайомства і приємних вістей, інвалід – до смерті близької людини.
В цей день ні в якому разі не перуть.
У Страсну п’ятницю (остання п’ятниця перед Великоднем) заговорюють людей, які страждають депресією. Для цього три освячених фарбованих яйця опускають у воду, якою потім повинен вмитися хворий. У цей час потрібно читати особливе замовляння:
Зміцни мої вірні слова, Господь,
Зміцни, Христос, рабу Божу (ім’я).
Як люди радіють світлому Великодню,
Так і раба Божа (ім’я) нехай життю буде рада.
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.
Якщо дівчина не може вийти заміж, потрібно рушник, яким вона витерлася у Чистий четвер, віддати людям на Великдень, тим, що просять милостиню, разом із крашанками та паскою. Після цього незабаром виходять заміж.
Сьогодні ми, разом з нашим хорошим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, розкриємо для вас секрет вічної молодості.
Додавайте цю рідину у кожну чашку кави щоранку, й ви забудете про появу новий зморшок. Мало того, зможете повернути шкірі пружність та еластичність.
Кава — улюблений напій багатьох жінок, який дарує насолоду своїм смаком і зарядом енергії на весь день. Проте сучасні тренди у сфері краси довели, що кава може стати ще й союзником у боротьбі за молодість і здоров’я шкіри. У 2025 році модниці всього світу відкрили для себе простий, але ефективний секрет — додавання рідкого колагену до цього напою.
Рідкий колаген став справжнім проривом серед продуктів для збереження молодості. Його ефективність полягає у здатності підтримувати еластичність шкіри, стимулюючи природні процеси її оновлення. Це природний білок, який міститься в організмі, але з роками його вироблення поступово знижується, що призводить до появи зморшок і втрати тонусу. Саме тут рідкий колаген приходить на допомогу, компенсуючи ці втрати.
Кава
Косметологи пояснили, що слід додавати у каву для розгладження зморшок
Додавання цього компонента до ранкової кави стає не лише новим ритуалом краси, а й способом забезпечити організм поживними речовинами. Завдяки своїй рідкій формі, колаген легко засвоюється, а у поєднанні з гарячим напоєм не змінює його смак, залишаючи каву такою ж ароматною, як ви любите. Мало того, цей тренд підтримує концепцію внутрішньої краси, адже здоров’я починається зсередини.
Ключовий момент у використанні рідкого колагену — регулярність. Одноразова доза не принесе миттєвого ефекту, але при систематичному додаванні до кави результат не змусить себе чекати. Шкіра стане більш гладенькою і пружною, що неодмінно порадує кожну жінку.
Цей модний підхід вже завоював увагу багатьох зірок та блогерів, які діляться своїми враженнями і результатами. Вони говорять про те, як цей простий інгредієнт змінює звичний ранок і додає впевненості у собі.
Виварювання солі теперішній час, технологія практично не змінилася з 14 століття.
На Львівщині 26 квітня відбудеться розчищення території солеварні у Дрогобичі. Охочих запрошують долучитися. Крім прибирання організатори обіцяють розважальну програму. Про це повідомили у Дрогобицькій солеварні.
«Друзі, минулого року ми розпочали процес розчищення території солеварні від заростей, кущів та трави. Нарешті, основний етап добігає кінця, але під травою, на жаль, залишається чимало пластику, пляшок та інших відходів. Оскільки нас мало, а територія велика — ми вирішили звернутись до вас по допомогу, адже разом ми за день можемо очистити природу від засмічення та створити екологічно чисту зону в центрі нашого міста.
Готова крафтова сіль
Тож приходьте на Солеварню, допоможіть нам, а ми обіцяємо, що не обмежимось лише прибиранням, а й підготуємо для Вас цікаву розважальну програму для проведення часу корисно та приємно!», – йдеться у повідомленні.
Охочих приєднатись просять заповнити форму за посиланням.
Нагадаємо, що Дрогобицька солеварня працює з 1390 року і є найстарішою в Україні. Сіль, яку тут добувають методом випарювання, унікальна. Підприємство перебуває у власності Фонду держмайна і його декілька разів виставляли на приватизацію. Водночас керівництво солеварні хоче розвивати її та розраховує на майбутнє державно-приватне партнерство, а Дрогобицька міська рада хоче отримати завод у комунальну власність.
Дівочий гурт Mirami представляє новий емоційний трек “Забуваю”. Це сучасна історія про розставання, яке несе не лише біль, а й дарує новий початок. Потужні жіночі вокали, динамічний трендовий біт і мелодійні гармонії роблять цю композицію ідеальним саундтреком для тих, хто готовий залишити минуле позаду та відкрити своє серце для нових можливостей.
Автором слів та музики “Забуваю” є один із продюсерів тріо Mirami, відомий український саундпродюсер Андрій Бакун. “Забуваю” – це поєднання сучасного поп-звучання з енергійною танцювальною атмосферою», – каже він. “Ця пісня знайде відголосок не лише у жіночих серцях, а й в емоціях чоловіків, які прагнуть зрозуміти, чого ж хоче жінка», – додає другий продюсер гурту Олександр Дуда.
Лірична історія, розказана трьома спокусливими голосами Mirami, наповнена щирими емоціями, що знайомі кожному: від болю розставання – до внутрішнього звільнення. «Це гімн внутрішньої сили та свободи», – так новинку описують у команді.
“Ця пісня – про силу відпустити те, що більше не робить тебе щасливим. Це не про смуток, а про рух уперед. І ми впевнені, що кожен, хто її почує, відчує хвилю свободи разом із нами!” – коментують учасниці гурту.
Реліз треку “Забуваю” відбувається разом із прем’єрою однойменного кліпу, режисерами якого цього разу став творчий тандем Артура Попітака та Вероніки Гірман. Зйомки гарячого відео відбувалися у фітнес-клубі UNIFORCE у Львові. Новинка уже доступна на всіх стрімінгових платформах. Тож час забути минуле – й рухатися вперед разом із Mirami!
Українське дівоче тріо Mirami входить до числа найуспішніших українських музичних проєктів за межами України, про що нещодавно писав журнал Forbes Ukraine. У Польщі та інших країнах Європи досі мегапопулярна пісня Mirami «Сексуальна» («Sexualna»). Вона роками тримається там у музичних чартах стрімінгових платформ. Кліп на “Сексуальну-небезпечну” сумарно на офіційних YouTube-каналах досягнув уже понад 90 мільйонів переглядів.
Цей будинок, що влітку ховається у гущавині дерев, у старовинному міському районі Грабник обов’язково приверне увагу цікавого перехожого своєю незвичною архітектурою. Історія його появи та ім‘я його будівничого — цікава і мало відома сторінка минувшини Рівного та нашого краю.
Безповоротно зникають з мапи Рівного квартали, за якими сучасні рівняни могли б уявити, як виглядало місто в минулі часи. Невідомі широкому загалу й імена зодчих, які колись формували архітектурне обличчя нашого міста та інших міст Рівненщини.
На вулиці Пластовій (колишня Остафова) зберігся практично в первозданному вигляді єдиний будинок із запроєктованого і частково збудованого сто років тому кварталу (їх називали колоніями) для державних службовців.
Будинок незвичної архітектури влітку через гущавину дерев і не розгледіти
Широко розрекламована всепольська кампанія будівництва житла для чиновників стартувала на початку 1920 років у всіх воєводських і повітових містах Східних Кресів відродженої Польщі. Польська влада не приховувала, що не лише задля облаштування комфортного житла для приїжджих держслужбовців проводить цю кампанію.
“…ми продовжимо справу наших предків, які несли польську культуру на Схід, і звільнимо місцеве населення від нестерпного і, на жаль, досить поширеного враження про тимчасовий характер польської влади на східних кордонах Республіки Польща”, – описували амбітні завдання проєкту чиновники Міністерства громадських робіт у виданій відомством книзі “Budowa domów dla urzędników państwowych w województwach wschodnich” (“Зведення будинків для державних службовців у східних воєводствах”). Це був проєкт, який слугував розбудові й економічному розвитку міст.
Колишній будинок для службовців польської адміністраціїВигляд будинку на Пластовій з дворуВид на будинок з двору
Амбітний проєкт дістався й Рівного
Першими у Волинському воєводстві чиновницькі квартали мали з’явитися у Володимирі-Волинському, Горохові, Камені-Каширському, Ковелі, Кременці, Луцьку, Любомлі, Рівному, Сарнах, Дубні, Костополі та Здолбунові. Куратором кампанії було Міністерство громадських робіт Польщі. Будівництво проводилося з великим розмахом і супроводжувалося неабияким “піаром”. Міністерство фінансів виділило величезний кредит, а щоб здешевити і прискорити будівництво було розроблено типові проєкти житлових будівель.
При цьому особливу увагу приділяли їх архітектурі та організації життєвого простору навколо них, щоб показати, що новоприєднані землі — це також Європа, і державна влада не цурається різних європейських новацій. Звісно, не на останньому місці було й просування на схід польської містобудівної культури. У Рівному під головні критерії відбору ділянок — близькість до центру міста і велика площа — дуже підходило історичне східне передмістя Грабник. Власне ділянка між середмістям і давньою лісо-парковою зоною, де в кінці XVIII століття для князя Станіслава Любомирського було висаджено грабовий ліс. У міжвоєнний період польська влада планувала розбудувати там елітний житловий район. Щоправда певні проблеми виникли з викупом ділянок під забудову. Рівне залишалось приватновласницьким, тому влада мусила узгоджувати все з власником міста Адамом Любомирським. А він на той час мав неврегульовані питання спадщини з братом Губертом, що й гальмувало справу з викупом землі. Яку, зрештою, компенсацію отримали Любомирські невідомо, але ціна за гектар викуповуваної землі в різних містах коливалася від 429-ти до двох тисяч злотих. За генпланом 1926 року на Грабнику було виділено понад 270 ділянок під індивідуальну забудову, в тому числі, для прибуваючих до Рівного держслужбовців, осадників та військових.
План забудови колонії для урядовців у Рівному. Архітектор Теодор Бурше та інженер цивільного будівництва Юзеф Крупа
Польська влада вважала, що проєктуванням таких важливих державних об’єктів мають займатися виключно столичні фахівці. До розробки концепції майбутніх чиновницьких колоній було залучено 14 архітекторів — співробітників проєктного бюро Міністерства громадських робіт і будівельних відділів воєводських управлінь і так званих “вільних” спеціалістів. Загальне керівництво здійснював варшавський інженер-архітектор Алєксандр Прухніцкі. Було розроблено проєкти 33-х типів будинків: восьми дерев’яних і 25-ти мурованих. Це були будинки для старост, двох-, чотирьох-, шестиквартирні, бараки для поліції і так звані “кавалєрки” — житло для неодружених чоловіків.
На відміну від кварталів для військових, де новобудови “вписували” в структуру вже існуючих військових містечок, збудованих ще за часів російської імперії, концепція колоній для чиновників розроблялась заново. Вони мали стати символами високих стандартів життя.
Проєкт Теодора Бурше будинку на шість родинПроєкт Теодора Бурше будинку для неодружених чоловіків, так звана “кавалєрка”Інший проєкт Теодора Бурше будинку також для шістьох родинПроєкт будинку Теодора Бурше для двох сімей
Проєктувати квартал для урядової колонії в Рівному доручили молодому варшавському архітектору Теодору Бурше. Дослідники вказують, що з деякими розробками йому допомагав варшавський інженер-архітектор Юзеф Крупа-Коршиньскі.
Недобудований “райський” куточок у Рівному
Для Теодора Бурше — недавнього випускника Варшавської Політехніки — праця над проєктами такої грандіозної державної кампанії, як будівництво містечок для держслужбовців, було і першим серйозним екзаменом на професійність, і стартовим майданчиком для подальшого кар’єрного зростання. Молодого талановитого архітектора Теодора Бурше було призначено куратором будівельних робіт у Несвіжу, (тепер Республіка Білорусь), Рівному та Луцьку.
У колі колег. Теодор Бурше сидить праворуч. З родинного архіву Еwу MalewiczБудинок у Барановичах (сучасна Білорусь) за проєктом Бурше – копія рівненського будинку на ПластовійКолонія урядова в Луцьку, збудована за проєктом Теодора Бурше
У Рівному колонія держслужбовців за планом мала розміститися на схід від середмістя у бік лісо-паркової зони Грабник, започаткувавши новий район малоповерхової індивідуальної забудови. Проєкт майбутнього містечка для чиновників було виконано з урахуванням особливостей рельєфу тієї місцини. Природна улоговина “підказала” терасну систему розпланування і відповідний спосіб розташування житлових будинків. Нижня тераса мала слугувати громадським простором кварталу. Там мали розмістити сквер з відкритим басейном і фонтаном крізь які відкривався б вид на головний фасад новозбудованої школи.
Для забудови урядової колонії в Рівному розробили кілька типів житлових будинків для держслужбовців різних рангів: дерев’яні бараки, 1-2-квартирні дерев’яні будинки та 1-2-4-6-квартирні муровані будинки. До наших днів у первозданному вигляді зберігся якраз один із тих будинків — на вулиці Пластовій.
Проєкт шестиквартирного будинку на Пластовій у Рівному. З книги “Архітектура міжвоєнного Рівного в документах і публікаціях 1921-1939 років”
У своїх проєктах для Рівного Теодор Бурше послуговувався так званим садибним стилем, витоками якого була польська шляхетська садиба з її характерними елементами: колонним ґанком, високим ламаним дахом і альковами (нішами). Інтер’єр будинку також був типовим для старовинної шляхетської садиби. На першому поверсі розміщувалися кімната для гостей, кабінет, кухня та їдальня. На верхньому були спальні з сучасними зручностями — ванними і туалетними кімнатами.
Внутрішній вигляд одного з помешканьВнутрішнє планування будинку для неодружених чоловіківВсередині одного з помешкань
На жаль, рівненський проєкт урядового кварталу не було втілено повністю через події вересня 1939 року. Як виглядав той квартал можемо зокрема дізнатися з фотографій періоду німецької окупації, які зберігаються в Національному цифровому архіві Польщі (NAC). Донині зберігся лише один будинок. Інші зруйновані під час Другої світової або перебудовані.
У підписі під фотографією в польському цифровому архіві (NAC) зазначено, що це квартал будинків для однієї родини. У центрі – той самий будинок на Пластовій. Фото 1942 рокуВид на забудову на Грабнику. Архів NAC, 1942 рік
Хто такий Теодор Бурше? Доля архітектора
Народився він 31 травня 1893 року в сім’ї етнічного німця Ернеста Вільгельма Бурше, пробоща лютеранської церкви міста Згєж (сучасне Лодзьке воєводство) та Матільди Гармель. Здавна (рід відомий ще з XVI століття) чоловіки цього роду були здебільшого священнослужителями. У родині Теодора Бурше було 11 дітей. Між наймолодшим і найстаршим вікова різниця складала 31 рік. Теодор був наймолодшим.
Ернест Вільгельм Бурше – батько архітектора
Здобувши освіту в Імператорській Академії мистецтва в Петербурзі, після Першої світової війни він переїхав до Варшави. Там продовжив навчання на архітектурному факультеті Варшавської Політехніки. У 1920-х роках розпочав свою активну професійну діяльність як архітектор спочатку приватних, а потім і державних будівель. Невдовзі молодому, але вже авторитетному фахівцеві довірили реставрувати замки XVI століття в Мірі та Несвіжу (Білорусь).
Теодор Бурше (стоїть ліворуч) разом зі старшими братами
Успішну професійну діяльність Теодора Бурше перервала Друга світова. І вже 16 листопада 1939 року його разом з двома його братами арештувало гестапо та відправило до концентраційного табору “Заксенгаузен” (Німеччина), де утримували в основному політв’язнів. У тому таборі утримували й відомих українців — Степана Бандеру, Ярославу Стецько, Тараса Бульбу-Боровця, Олега Ольжича. Згодом Теодора Бурше перевели до одного з найстрашніших нацистських концтаборів — “Маутгаузен” (Австрія). Там на каменоломні архітектор Теодор Бурше працював до кінця війни. “Маутгаузен” був єдиним концтабором на території райху, який за нацистською класифікацією належав до категорії ІІІ. Ця категорія означала — “знищення через працю”. Умови утримання в таборі були найтяжчими в системі нацистських концтаборів. Серед табірного персоналу був популярним цинічний жарт, мовляв, з “Маутгаузена” можна вийти не інакше, як через трубу крематорія. З 1938 року і по п’яте травня 1945-го в таборі загинули близько 120 тисяч.
Проте Теодорові Бурше вдалося вижити в тих нелюдських умовах. Після звільнення та реабілітації він оселився у Варшаві. Саме тоді колишній бранець вирішив змінити написання свого прізвища з німецького Bursche на польський лад — Bursze.
Родина Бурше. Крайній праворуч стоїть Теодор Бурше. Фото довоєнного періоду
Працював у Відділі відбудови столиці. Саме він за довоєнними світлинами та листівками зміг відтворити в своїх проєктах вигляд давніх історичних кам’яниць Старої Варшави, знищених нацистами. За відданість професії Теодора Бурше було відзначено багатьма державними нагородами. Відомий зодчий залишив цей світ 19 березня 1965 року від ускладнень туберкульозу, на який захворів ще в концтаборі. Похований у Варшаві в родинному гробівці (до речі, ним же і спроєктованому) на Євангелістсько-Аугсбурзькому цвинтарі.
Гробівець родини БуршеНапис угорі гласить: ” Теодр Бурше, архітектор, колишній в’язень Маутгаузена, будівничий нової Варшави”
Інколи родинним гробівцем Бурше помилково називають інше поховання на цьому ж цвинтарі. Але це символічна могила Юліуша Бурше — брата Теодора, який був пастором і загинув у 1942 році в тюрмі в Берліні.
имволічний надгробок Юліуша Бурше. Напис гласить: “Пам’яті Юліуша Бурше – біскупа костелу євангелістсько-аугсбурзького в Польщі, мученика за справу костелу і народу”. Місцем смерті зазначено тюрму в Берліні
Про приватне життя архітектора відомо, що він був двічі одружений. Уперше він побрався в 1920 році з Казимірою Мацейовською, з якою мав трійко дітей: Анну (1921-1996), Теодора (1926-1992), Юліуша (1928-1995). Сини обрали професії, наближені до батькової. Теодор став архітектором, а Юліуш — консерватором пам’яток мистецтва, ректором Академії образотворчих мистецтв, директором Національного музею у Варшаві. Другою обраницею Теодора Бурше після Другої світової війни стала Аліна Вольф.
Теодор Бурше
Рівненська спадщина Теодора Бурше
Будинки за проєктами Теодора Бурше найбільше збереглися у білоруському Несвіжі, є кілька й у Луцьку. Окрім проєкту урядового кварталу в Рівному, Теодор Бурше залишив слід і в інших містах нашого краю. Він був автором близько десяти євангелістських храмів. Один з таких він спроєктував у 1926 році для Костополя.
Малюнок костелу в Костополі авторства Бурше з його автографом
Щоправда побудовано храм на пожертви прихожан і меценатів було лише в 1936-у. Кошти надходили з Лодзя, Варшави, Пабяніце, а також з міста, де народився архітектор — Згєжа. Костел постав у центральному районі Костополя неподалік адмінбудівлі староства.
Костел (кірха) у Костополі, міжвоєнний періодКірха в Костополі
Релігійна споруда служила прихожанам до 1944 року. Оскільки на момент повернення радянської влади лютеранська релігійна громада в Костополі перестала існувати, то костел вирішили “перепрофілювати”. У 1945-у знесли башту та шпиль будівлі, а в молитовній залі влаштовували вечори танців. У 1950-х сакральну споруду знесли. Нині творіння архітектора Бурше ми можемо побачити лише на фотографіях та малюнках.
Костопіль, будинок повітового староства, ліворуч видно кірху
Залишив по собі згадку відомий архітектор і в історичному Дубні. Утім, побачити його роботу наразі практично неможливо, але… Відколи Дубно на початку 1920-х років отримало статус адміністративного центру повіту, постала гостра потреба помешкань для місцевої адміністрації, державних установ, приїжджих держслужбовців. Не довго думаючи, місцева влада вирішила для цих цілей використати колишні палаци князів Острозьких і Любомирських у Дубенській фортеці. Зокрема у вересні 1925 року міністерство громадських робіт затвердило проєкт функціональної адаптації колишнього палацу Острозьких під житло для державних службовців, виконаний Теодором Бурше (проєкт підписаний двома авторами, але прізвище другого архітектора за підписом встановити не вдалося). Про це писала в своїй роботі “Невідомі проєкти відбудови замку Острозьких-Любомирських в Дубно (1920-30-ті роки)” докторка архітектури, завідувачка, професорка кафедри архітектури та середовищного дизайну НУВГП Ольга Михайлишин. Описуючи проєкт перепланування, запропонований Теодором Бурше, науковиця зазначала, що він передбачав просторі вестибюлі на двох поверхах, трикімнатні квартири з кухнями й усіма зручностями. Також однокімнатне помешкання для неодружених, дві двокімнатні квартири. Для поліпшення освітлення житлових і допоміжних приміщень на фасадах “прорізали” кілька нових вікон. Вхід у високі підвали (4,5 м) перенесли з північної сторони корпусу і сумістили із запроєктованою сходовою кліткою.
Сучасний вигляд колишнього палацу Острозьких
Ольга Михайлишин зауважила, що нині складно визначити ступінь реалізації проєкту. Але порівняльні креслення 1925-го та інвентаризаційні плани Львівської філії інституту “Укрпроектреставрація” 1986 років доводять, що палац таки перебудовували. Підтвердженням цьому слугують наявність в сучасній структурі будівлі елементів плану, передбачених проєктом Бурше, в тому числі, головних сходів (хоча дещо іншої конфігурації), віконних прорізів (замурованих у повоєнний період).
Урядові колонії в інших містах Рівненщини
Поряд із Теодором Бурше варто згадати й імена інших архітекторів, які будували урядові квартали в інших містах Рівненщини. Відомо про таке будівництво зокрема в Сарнах. Помешкання для держслужбовців звели на південному заході міста. Проєктував забудову Адам Кунцевич, який на той час уже був відомий тим, що склав плани розбудови портової Ґдині та Хелма. У 1928 році Адам Кунцевич також проєктував офіцерську колонію в Луцьку.
Сарни, урядова колонія
Низку будівель для помешкань чиновників у Сарнах зпроєктував ще один відомий польський архітектор Алєксандр Ранєцкі, який мав власну архітектурну майстерню у Варшаві. Також обіймав посаду інспектора секції відбудови краю, був заступником начальника відділу в міністерстві громадських робіт Польщі.
Сарни, будинок держслужбовця за проєктом Алєксандра РанєцкогоСарни, будинок старости. Архітектор Алєксандр РанєцкіІнтер’єр будинку для старостиСарни, будинок для чотирьох сімей. Архітектор Ранєцкі
Ще одне невідоме широкому загалу ім’я — Зигмунд Тарасін. Саме йому належать ідеї проєктів будинків для держслужбовців у Костополі та Здолбунові.
Костопільський квартал для чиновників мав конфігурацію своєрідного коридора вздовж вулиці. А двори будівель виходили на залізницю, створюючи цим своєрідну санітарно-захисну зону. З протилежного боку забудова межувала з озелененою набережною річки зі спортивними майданчиками.
Колонія для урядовців у КостополіВид на урядовий квартал у Костополі з боку залізниціБудинок для восьми сімей у Костополі за проєктом Зигмунта ТарасінаКостополь, будинок для дев’яти родин за проєктом Зигмунта ТарасінаПроєкт Зигмунта Тарасіна будинку для шести родин у ЗдолбуновіПроєкт Зигмунта Тарасіна будинку для п’яти родин у Здолбунові
Архітектори міжвоєння та їхні творіння — цікава і недовивчена сторінка історії нашого краю, яка ще потребує дослідження. Чимало сучасних мешканців краю і гадки не мають, що живуть у таких історичних будинках, зведених за проєктами іменитих архітекторів минулого.
О. Л. Михайлишин “Невідомі проєкти відбудови замку Острозьких-Любомирських в Дубно (1920-30-ті роки)” зб. “Архітектурна спадщина Волині”, вип. 3, 2012 рік;
“Budowa domów dla urzędników państwowych w województwach wschodnich”, Warszawa: Ministerstwo Robót Publicznych, 1925;
“ Budowa pomieszczeń dla korpusu ochrony pogranicza I domów dla urzędników państwowych w województwach wschodnich”, Warszawa: Ministerstwo Robót Publicznych, 1925;
Dymitr Zagacki “Spuścizna architekta w Polsce i na Białorusi” (за спогадами внука Теодора Бурше Томаша);
Подія, яка насправді не потребує анонсу. Подія, яка говорить сама за себе – 120 років класичної археології у Львові! 120 років традиції, розвитку і досягнень, не зважаючи на те, що Львів розташований поодаль від пам’яток античної культури. Це, як показує історія, не стало перешкодою до участі львівських археологів у вивченні пам’яток античної культури в різних куточках Ойкумени.
З моменту заснування кафедри класичної археології у Львівському університеті вивчення античних пам’яток вивело наукову спільноту Галичини на рівень загальноєвропейської презентації.
Отже, Львівський Фотомузей гостинно запрошує на розповідь Анастасії Баукової для ознайомлення із внеском археологів Львівського університету у вивчення матеріальної культури давніх греків та римлян, і щоб по-новому побачити таємничий світ класичної культури.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею Львівського палацу мистецтв.
Відкриття виставки “Грицько Чубай. Світло і Сповідь”. Фото: Ярина Кокотко
У львівській мистецькій галереї “БандеРоль” (вул. Словацького, 1; Головна Пошта) відкрили унікальну виставку “Грицько Чубай. Світло і Сповідь” – до 75-річчя знаного українського поета.
На виставці вперше публічно представлені особисті речі Грицька Чубая (1949–1982 рр.) – знакової фігури української поезії другої половини ХХ століття, одного із найяскравіших представників львівського андеґраунду. Оглянути експозицію можна до кінця квітня.
Експозиція виставки “Грицько Чубай. Світло і Сповідь”. Фото: Ярина Кокотко
Серед експонатів – шкіряний плащ і кептар Чубая, його друкарська машинка, рукописи, архівні фото, оригінал альманаху “Скриня”… А ще – екслібриси і картини, які малював поет. Унікальний архів зібрала донька Грицька Чубая – Соломія. Виставка – наче своєрідний діалог між нею та батьком, адже Соломія також малює. Її живопис – це розмова з татом, місточком у якій є його вірші. Оскільки Соломія Чубай не знала батька (він помер, коли їй було лише 2 роки), то, коли їздила на його батьківщину, на Рівненщину, надихалася краєвидами українським сіл. Картини Соломії також представлені в галереї “БандеРоль”. Експозицію підготував художник Петро Сметана, який презентував Україну на Венеційському Бієнале. А серед тих, хто відкривав її, була й дружина Грицька Чубая – Галина Чубай.
Експозиція виставки “Грицько Чубай. Світло і Сповідь”. Фото: Ярина Кокотко
Ще одним ексклюзивом виставки є унікальна вишиванка: бренд “Сварга” відтворив взір з оригінальної сорочки поета Грицька Чубая і стилізував її під пісню Соломії Чубай “Осіннє небо, синій парашут” на слова батька. А в рекламній кампанії взяв участь онук поета – Олекса, якому 16 років і який має діагностований аутизм – Синдром Аспергера. Ця сорочка – не просто виріб, вона символізує діалог уже трьох поколінь: батька та доньки, дідуся та онука.
Відкриття виставки “Грицько Чубай. Світло і Сповідь”. Фото: Ярина Кокотко
Виставка “Грицько Чубай. Світло і Сповідь” є своєрідним прологом у масштабному відзначенні 75-річчя поета у Львові цієї весни. Так уже 29 квітня (вівторок) у Національному драматичному театрі ім. М. Заньковецької відбудеться великий концерт “POETY. ЛЮБОВ. ВЕСНА”. Соломія Чубай у супроводі Луганського симфонічного оркестру та джаз-рок-гурту “Джалапіта” представить публіці пісенні твори не лише на слова Грицька Чубая, а й інших найкращих українських поетів ХІХ-ХХІ століть. Спеціальні гості концерту – лідер гурту “Кому Вниз” Андрій Середа, письменник Юрій Андрухович та поетка Мар’яна Савка. Ексклюзив вечора: Середа та Андрухович візьмуть участь у виконанні рок-симфонії “Вертеп”, яку створила Соломія Чубай зі своїми музикантами. Саме за поему “Вертеп” КГБ переслідувало поета Чубая. Організатор події – компанія “ЮМUA”.
Постер концерту “POETY. ЛЮБОВ. ВЕСНА”. Соломія Чубай у супроводі Луганського симфонічного оркестру та джаз-рок-гурту “Джалапіта”
Має проєкт й потужну благодійно-соціальну складову: частину коштів з концерту скерують на підтримку Центру Next Step Ukraine, який займається реабілітацією важко поранених воїнів.
Дарія Цвєк досі залишається найвідомішим українським народним кулінаром. Минулого року одне з львівських видавництв випустило у світ ювілейне, десяте, видання кулінарного бестселера Дарії Цвєк “Солодке печиво”. До нового видання увійшло понад 500 рецептів печива, булочок, пляцків, рулетів, струдлів, пиріжків, тортів, пудингів тощо. Сьогодні пропонуємо улюблений рецепт великодньої паски самої пані Дарії.
Дарія Цвєк так описувала ритуал випікання великодньої паски:
– Жінки колись дотримувалися особливої традиції при замісі тіста. У той час не смів ніхто прийти до хати, бо тісто могло не вдатися. Господиня молилася при замісі, і на замішаному тісті долонею робила знак хреста. Перед замісом мука повинна бути загрітою біля печі, її два рази просівали.
Якщо паска вдавалася, то була гордість господині на все село. Вдала паска – то був добрий прогноз на цілий рік. Верх паски перед печенням прикрашали з тіста: наверх укладали хрест, як символ терпіння Христа, між раменами хреста укладали з тіста птички-зозульки, як символ довголіття. Кругом укладали колоски, сформовані з тіста, як символ урожаю.
Дарія Цвєк у молодості. Фото з архіву її онука Андрія Матвіїшина
Дотримувалися тої особливої церемонії не тільки при замісі тіста, але також і під час випікання. Поки паска була в печі, нікому не можна було в хаті сісти, бо паска теж могла б сісти. Паски випікали тільки круглої форми: чим більша паска, тим дужче гордився сам господар, який дуже радо ніс її на рушнику до посвячення.
Спочатку треба замісити опару. Дріжджі розводимо у теплому молоці і додаємо 100 г цукру і 200 г борошна. Все добре перемішати і поставити у тепле місце, щоб опара збільшилась удвічі.
Після того, як суміш підросте – додайте решту цукру, жовтки, ізюм, цедру з лимона, сіль і борошно. Замісити тісто до однорідності і наприкінці додати розтоплений, але охолоджений жир. Місити приблизно 10-15 хв., поки тісто не почне відставати від рук!
Тісто поставити у тепле місце, щоб збільшилось удвічі. Тоді його опустити і зачекати, щоб знову підросло. Розкласти тісто на 1/3 частини посудини і дати знову піднятись удвічі. Духовку нагріти до температури 200 градусів. Всадити паску і після 10 хв. зменшити температуру до 170-160 градусів. Випікати ще 50 хв.
З тієї порції виходить 3 паски діаметром приблизно 18, 20 і 25 см.
Складники: 1 кг борошна, 400 г молока, 10 жовтків, 100 г мокрих дріжджів, 200 г масла або маргарину, 300 г цукру, 100 г ізюму, 1/2 ч. лож. Солі, потерта цедра з 1 лимона.
Дарія Цвєк звертала увагу на те, що борошна повинно бути рівно 1 кг, не більше (бо паска буде тугою) і не менше (бо паска опаде). І жир потрібно додавати обов’язково наприкінці!
Упродовж місяця – від 10 квітня до 10 травня – культурні заклади Львова передають безкоштовні квитки донорам крові.
Упродовж місяця – від 10 квітня до 10 травня – культурні заклади Львова та всієї області долучаються до акції «Наповнення»: музеї, театри, галереї, заповідники та філармонія передають безкоштовні квитки донорам крові.
Ця ініціатива в області стартує третій рік поспіль і покликана допомогти зібрати кров для поранених захисників та людей, які борються з важкими недугами, а також популяризувати культуру донорства та мистецькі заклади міста й області серед дорослих і дітей. Цьогоріч донорів крові будуть раді бачити у себе майже 40 культурних закладів Львова та Львівської області.
«Акція «Наповнення» – це ще один дієвий спосіб подякувати нашим військовим, які важко борються за нас, за Україну щодня. І в цій боротьбі потребують нашої підтримки, а часом і крові. Також це спосіб допомогти лікарям рятувати життя героїв. Якщо ми не на фронті, то маємо робити все для фронту. Я дякую всім нашим закладам культури, які долучаються до «Наповнення» банків крові щороку. І не менш вдячний тим, хто долучився вперше», – зазначив заступник начальника Львівської ОВА Іван Собко.
Організатори: Львівська обласна військова адміністрація, Львівська міська рада, Інститут стратегії культури, Львівська обласна рада, Опікунська рада обласного Центру служби крові і самі медичні установи.
Серед закладів, які безоплатно можуть відвідати цього року донори крові:
Музей народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького, Львівський скансен, ZAG Галерея, Дім Франка, Львівський історичний музей, Львівський Фотомузей, Львівський музей історії релігії, Музей Володимира Патика, Львівський музичний музей Соломії Крушельницької, Державний історико-культурний заповідник «Тустань», Державний історико-культурний заповідник «Нагуєвичі», Галерея Пентхаус, Галерея ШУМ, Jam Factory Art Center, Історико-етнографічний музей «Бойківщина» у Самборі, «Дрогобицька солеварня»,
Львівський муніципальний музей «Територія терору», Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові, Історико-краєзнавчий музей у Винниках, Львівський палац мистецтв, Центр інтелектуального мистецтва Меркурій, Палац Потоцьких, Історико-етнографічний музей «Бойківщина» у Самборі та інші.
Серед театрів – Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької, Націона́льний академі́чний украї́нський драмати́чний теа́тр і́мені Марі́ї Занькове́цької, Театр Леся Курбаса, Перший театр, Театр Лесі, Львівський театр ляльок, Театр «І люди, і ляльки«, Львівська обласна філармонія, Львівський органний зал, Львівський академічний муніципальний театральний, художньо-дослідницький та освітній центр «Слово і Голос».
Львівський обласний центр служби крові на вулиці Пекарській, 65, у Львові, робить забір донорської крові з понеділка по п’ятницю, від 8:30 до 13:30. Також Центр крові працює у деякі суботи, про що завчасу повідомляють на сторінці у фейсбуку:
Донорами можуть стати особи, віком від 18 до 60 років, без хронічних захворювань, які не хворіли та не вживали ліки протягом останніх 14 днів (антибіотики, противірусні, протизапальні), мають нормальний артеріальний тиск.
З собою обов’язково мати документ, який засвідчує особу.
Контакти Центру служби крові для консультації та номер телефону експедиції:
050 334 65 47, 093 552 15 14 – цілодобова довідка про наявність потрібної Вам групи крові та її компонентів
Забір крові у Міському банку крові (Миколайчука 9) відбувається за попереднім записом. Телефони: 0800333003, +380322 581 177.
Більше інформації про те, як підготуватися до здачі крові, можна знайти у центрі і банку крові або за посиланням: https://www.donor.ua/pages/2167
У місті Дрогобич готуються до освячення Храму Святого Юра, де нещодавно завершили реставрацію іконостасу. Наразі ведуться монтажні роботи.
Отець Михайло Олійник, очільник Комісії з церковного мистецтва та архітектури СДЄ УГКЦ, поділився думками про духовне значення храму, його іконопис та неповторність розписів.
У нових житлових комплексах питання енергоефективності та комфорту стоїть на першому місці. Саме тому забудовники обирають перевірені рішення. Зокрема коли мова йде про вікно Львів не відстає від столиці. Місцеві будівельні компанії надають перевагу продукції надійних виробників, що поєднує теплоізоляцію, шумоізоляцію та сучасний дизайн.
Будівельний ринок міста стрімко зростає – зводяться багатоповерхівки, таунхауси, квартали з власною інфраструктурою. І серед усіх деталей, що формують комфортне житло, якісні вікна відіграють ключову роль.
Що визначає якість вікна у новобудові
Нові будинки будуються з урахуванням сучасних стандартів, тому й вікна мають відповідати вимогам часу. Ідеальні конструкції повинні не лише гармонійно виглядати в інтер’єрі, а й гарантувати тепло та тишу.
Ось на які характеристики варто звернути увагу при виборі:
багатокамерний профіль для підвищеної теплоізоляції;
енергозберігальне скло з покриттям, яке зменшує втрати тепла;
якісна фурнітура для довготривалого та легкого користування;
герметичність, яка захищає від протягів і вологи;
можливість додаткового захисту від шуму.
Такі параметри забезпечують затишок у будь-яку пору року, навіть якщо вікна виходять на жвавий проспект чи холодну північну сторону.
Як обирають вікна забудовники?
Забудовники Львова дедалі частіше співпрацюють із перевіреними українськими виробниками, щоб гарантувати якість для майбутніх мешканців. Одним із таких виробників є Viknaroff, який добре зарекомендував себе у проєктах різного масштабу.
Вибір залежить не лише від ціни, а й від довіри до бренду, гарантії якості, швидкості виготовлення та монтажу.
Для мешканців новобудови важливо знати, що якісне вікно – це інвестиція в економію. Воно знижує витрати на опалення, зменшує рівень зовнішнього шуму та потребує мінімального догляду.
Що варто врахувати майбутньому власнику квартири
Навіть у новобудові з хорошим ремонтом варто перевірити якість встановлених конструкцій. Якщо є сумніви – краще замінити їх одразу, ніж витрачати кошти на опалення чи ремонти згодом.
Ось короткий чек-лист для перевірки:
Перевірте цілісність профілю, скла та фурнітури.
Оцініть, чи немає протягів і сторонніх звуків при закритих стулках.
Перевірте легкість відкривання й закривання вікна.
Зверніть увагу на зовнішній вигляд і герметичність монтажу.
За потреби – проконсультуйтесь зі спеціалістом або виробником.
Якщо хоча б один пункт викликає сумнів – варто задуматись про заміну на якіснішу модель.
Інвестиція у комфорт та довговічність
Сучасне вікно – це не просто отвір у стіні. Це джерело світла, тиші, тепла та безпеки. Особливо у Львові, де зима може бути суворою, а місто не спить навіть уночі, якісні вікна стають справжнім порятунком.
Плануєте придбати житло в новобудові або вже отримали ключі? Зверніть увагу на вікна – можливо, саме вони зроблять вашу оселю по-справжньому комфортною. Обрати ідеальне рішення допоможе сайт viknaroff.ua, де представлено різноманіття моделей, кольорів та технічних рішень.
Сьогодні пропонуємо читачам Фотографій Старого Львова закінчення статті українського історика, краєзнавця, мистецтвознавця та публіциста Миколи Голубця “Церква св. Духа у Львові”, що було опубліковане у часописі Діло 1926 року (№ 205 від 16 вересня). Мову тексту залишаємо оригінальною. Першу частину статті можна почитати тут.
Церква Святого Духа, поч. ХХ ст.
Церква св. Духа у Львові.
(З приводу її обнови)
(Докінчення)
«Aber keiner derselben – кінчить мелянхолійно автор – ist bei der Theologie und im Vaterlande geblieben». Всі вони, як відомо, найшли кінець кінців завершення своїх каріер у Росії; перший як прибічний царський лікар, статський совітник, дворянин і директор безбородьківської академії в Ніжині, другий як статський совітник, дворянин та Інспектор комерційної школи в Петербурзі, а третій як статський совітник, дворянин і університетський професор тамже…
Вигляд на колишній Палац Сапіг у Львові по вулиці Коперника. Фото 1870 року. Автор Юзеф Едер.
Хоча помонастирське дворище обіймало просторий чотирокутник, обнятий нинішніми улицями – Сикстуського, Словацького і Коперника та межевим муром палати князів Сапігів, то самі будинки уявляли собою картину нужди і роспуки. В 30-их роках м. ст., коли безнадійний стан забудувань вимагав найконечніших адаптацій, виявилося, що само порушення кришевого вязання з одного і відкриття фундаментів з другого боку, виявили цілковиту «Baufälligkeit» і будинку. Про страшні умови гігієни в тих руїнах говорить факт, що в одному тільки 1829 році запало 100 питомців на пропасницю, та що з огляду на поширення епідемії треба було розпустити питомців по домах, а будинки зреставрувати та прочистити. Але що не роблено, тісні, темні і вогкі помонастирські мури не могли вмістити 320 питомців, для яких треба було иншого будинку. При ріжних нагодах і ріжними часами виринали проєкти замінити помонастирські забудування на касарні, магазини, холеричний шпиталь і т. п., але заєдно виявлялася неможливість якогонебудь приноровлення цеї руїни тоді, коли в них надшарпувало свої сили і здоровля 320 молодих інтелігентних людей, протягом кількох десятиліть, поки 1889 р. не збудовано нового семинарицького будинку – згідно з проєктами архитекта С. Гавришкевича.
Правда, що в 1835 р. додумалися в кругах консисторії і губернії до того, щоби над одноповерховими помонастирськими будинка ми надбудувати другий поверх, для чого адюнкт львівської Дирекції Цивільного Будівництва Юрій Ґлоґовський виконав цілий ряд подрібних і загальних плянів та кошторисів, які донині зберігаються в губерніяльних актах львівського воєвідства, але до будови не прийшло. Перешкоди внадбудові, мабуть, безнадійний стан помонастирських стін і фундаментів, яким надбудування поверха грозило цілковитим розваленням.
Про те, як страшно й непривітно виглядала ця семинарія з малими закратованими вікнами і темними коридорами та позбавленими хоч би найменших окрас стінами, довідуємося із «Семинарицьких споминів» пок. о. Василя Чернецького, помішених у фейлєтонах „Діла” з 1888 р. Одинокою розрадою і віддихом у часі коротких рекреацій для питомців було два городи, що окружали семинарію з півночі і півдня. Північний менший, поміж вежою і палатою Сапігів, засаджений деревами, кущами та цвітами, зберігся незабудований донині, але вічний сутінок у ньому та дивне запущення, не придають йому принади. Він відділений високим муром і брамою від подвіря нового семинарицького будинку, теж замаєного кількома сухітничими деревами. Південний огород був обширніший, але пустий, бо тільки попри мур насадили питомці лип, топіль та каштанів. Посеред нього стояв згаданий уже повеховий будинок з семинарицькими «музеями», а подальше тільки партерові будинки, де вміщались магазини, помешкання семинарицького економа та семинарицька… трупарня.
Всі ті будинки та дерева знесено в 1887 році, коли цілий південний город розпарцельовано під будинок дирекції почт і телєґрафів та під новий семинарицький будинок, в якого брамі устроїли поляки під час листопадових боїв за Львів «редуту Пілсудського». Сліди боротьби за цю «редуту» видні до нині тоді, коли знищену в подібний спосіб почту вже давно відбудовано.
Зруйнована церква Св. Духа по вулиці Коперника у Львові. Фото 1939 року.
В 1862 році реставрував семинарицьку вежу архитект С. Гавришкевич, який при тій нагоді змінив дещо форму її шелома. В 1910 р. покрив стіни церкви новою нео-візантійською поліхромією пок. Модест Сосенко. В 1911 р. в столітні роковини уродин М. Шашкевича вмуровано в фронтову стіну церкви пропамятну мраморну таблицю, помислу архитекта В. Лушпинського. Весною 1926 року приступлено до обнов і консервації вежі, старих семинарицьких забудувань, церкви та огорожі, при чому від вулиці Сикстуської построєно нову муровану огорожу замісць первісної деревляної. Усіх тих робіт піднявся архитект Лев Левинський, автор цілого ряду мурованих та деревляних церкові і світських будинків та реставратор митрополичої палати і дому «Просвіти» у Львові та стилевої ренесансової церкви в Язлівці.
Годинник на дзвіниці церкви Св. Духа
Як у попередніх своїх роботах, так і тут обмежився наш архитект до проповідуваних новочасною археольоґією принціпів консервації, з виключенням яких би то не було поправок чи доповнень, незгідних і духом епохи і стилю даного будинку. А мав перед собою завдання не легке. Уже сама конструкція руштування, що уможливлює доступ до найвищих кондиґнацій вежі, виростаючої з низьких і дрантивих забудувань, була свого роду проблемою, яку треба було розвязати. Для цього архитект закинув практиковане в анальогічних випадках діравлення будинку для вміщення підпираючих руштування бальків, але – зміцнивши конструкцію вязань на мешкальних домах, на них опер зручне, а в парі з тим безпечне руштування. В самій консерваційно-реставраційній практиці обмежився архитект тільки до відчищення частин здорових, а заступлення новим матеріялом частин безповоротно знищених. В першу чергу покрив новою, бронзованою бляхою сам шелом вежі, ні в чому не міняючи його сильвети, яку надав вежі його пок. радник С. Гавришкевич в 60 -х рр. м. ст. З пієтизмом для старовини добув архитект зпід пізніших наверствувань тинку камя ні декоративні детайлі, покриваючи тинком єдино цегляний масив. При тому зискала вежа на матеряльній солідности, не кажучи вже про чар мистецької безпосередности, який відріжняє штукатурну ліпку від кованого в камені орнаменту. І тут власне треба з признанням підкреслити факт, що семинарицький ректорат віддав роботу в руки інтеліґентного і – що найважніше – відповідального архитекта, а не, як це в нас зчаста буває, звичайному цеховому майстрові, для якого чей же не істнує ані старовина, ані принціп модерного консерваторства. Бо будувати нове можна кожному по своїй вподобі, але відновляти і консервувати мистецьку старовину вільно тільки тому, хто мас вроджене чуття і здобуте наукою і досвідом розуміння для поставленого йому завдання. В тім випадку не можна відмовити ні одного, ні другого архитектові Левинському, якому завдячують свою консервацію два найкращі будинки львівського рококо – дім «Просвіти» і митрополича палата.
У серці старовинного Львова, де бруківка шепоче історії минулих століть, а повітря просякнуте духом науки й культури, Володимир Качмар — відомий викладач і дослідник — ділиться своїми думками про Львівський національний університет імені Івана Франка, alma mater для поколінь інтелектуалів. Сьогодні, в цьому інтерв’ю він розкриває, як один із найстаріших вишів Східної Європи, заснований багато століть тому, поєднує вікову традицію з сучасними викликами, залишаючись осередком знань, творчості та невпинного пошуку істини.
Володимир Качмар, чий життєвий шлях нерозривно пов’язаний із цими стінами, малює перед нами портрет університету як живого організму, що дихає історією, але завжди прагне майбутнього. Про свої візії минулого та майбутнього він розповів засновнику Фотографій старого Львова Роману Метельському.
Роман Метельський: Доброго дня, Володимире! Сьогодні ми поговоримо про Львівський університет – один із найвідоміших закладів вищої освіти України з багатою історією. Для багатьох його візиткою є велична будівля навпроти пам’ятника Іванові Франку. Чи вважаєте ви це справедливим образом Університету в очах львів’ян?
Володимир Качмар: Добрий день, Романе! Так, для більшості це справді візитка – будівля колишнього Галицького крайового сейму. І я розумію, чому: ця споруда вражає своєю архітектурою та величчю. Якщо спитати львів’ян, що таке Університет чи що є його символом, то багато хто вкаже саме на цю будівлю. Вони мають рацію до певної міри, адже будівля стала частиною його ідентичності. Але для мене, як історика, Університет – це не лише красиві фасади. Його історія набагато багатша й глибша. Будівлю сейму передали Університету лише в міжвоєнний період – рішення ухвалили в 1919 році, а остаточно він перейшов під наше управління в 1920–1923 роках. І тоді, до речі, це не був український університет – через історичні реалії польського панування того часу. Для мене візитка Університету – це люди, події, традиції, а не тільки камінь.
Роман Метельський: Цікаво, що ви згадали про глибшу історію. Зазирнімо в минуле: як далеко сягають корені Львівського університету? Є офіційна дата заснування, але, здається, ви маєте ширший погляд?
Володимир Качмар: О, це вічна тема для дискусій серед істориків! Офіційно ми ведемо відлік від 20 січня 1661 року – дня, коли король Ян II Казимир видав диплом про створення Університету на базі Єзуїтської колегії. Але я не боюся сказати, що коріння сягає ще XIV століття – приблизно 1375–1387 років, коли у Львові з’явилася перша кафедральна школа, що діяла при латинському кафедральному соборі. Її завдання було простим, але амбітним: давати освіту місцевій еліті, готувати кадри для міста й регіону. Цікаво, що там навчався майбутній коронний гетьман Великого князівства Литовського – це вже натяк на її рівень! Якщо взяти цю дату за точку відліку, наш Університет був би найдавнішим в Україні. Але не всі згодні: Михайло Грушевський, Богдан Барвінський, Іван Крип’якевич відстоювали 1784 рік – час відновлення за Австрійської імперії. Документів із XIV століття обмаль, тож це питання залишається відкритим. До речі, багато хто плутає 20 січня 1661 року із 11 жовтня 1999 року – Днем Університету, який ми святкуємо. У 1999 році Університету присвоєно статус національного, і ми вирішили відзначати цю дату як символічне свято. Проте день народження – це все ж день заснування – 20 січня.
Роман Метельський: Дуже цікаво! А що ви скажете про єзуїтів? Їхня роль часто спливає в розмовах про ранню історію Університету. І ще – правда, що Богдан Хмельницький міг бути їхнім учнем?
Володимир Качмар: Єзуїти – це окремий захопливий розділ. Усе почалося з братської школи – православного закладу, який готував кадри для української громади. Потім з’явилася єзуїтська академія, створена товариством єзуїтів – чернечим орденом, що просував католицьку віру через освіту. Вони були розумні: не просто проповідували, а відкривали двері до знань. Іван Крип’якевич стверджував, що Богдан Хмельницький навчався в єзуїтській академії у Львові – про це свідчить табличка біля сучасної 62-ї школи, поруч із колишнім єзуїтським костелом. Там написано, що гетьман здобував освіту саме в тій будівлі, хоча це гіпотеза, підкріплена згадками про його вчителя, Анджея Гонцаль-Мокрського. Ця академія приваблювала не лише місцевих: наприклад, відомий вихованець Києво-Могилянської академії, згодом знаний мандрівник та письменник Василь Григорович-Барський, у своїх спогадах писав про те як він навчався у Львові, ховаючи свою православну віру – його викрили, і навіть відрахували, разом з дванадцятьма іншими студентами. Це показує, наскільки Львів був привабливим осередком освіти для Сходу й Заходу. Але в 1773 році, після першого поділу Польщі в 1772-му, орден ліквідували, і академія припинила своє існування.
Роман Метельський: А як Університет розвивався після цього? Розкажіть про австрійський період – він, здається, заклав основи сучасного закладу?
Володимир Качмар: Так, австрійський період – це фундамент. У 1784 році імператор Йосиф II, син Марії Терезії, відновив Університет як світську установу. Це був результат ширших реформ Австрійської імперії – від шкіл до армії. З’явилися чотири факультети: богословський, філософський, юридичний і медичний, хоча останній запрацював лише в 1894 році на Пекарській – там, де зараз медуніверситет. Ми називаємо це «Йосифінським університетом», хоча офіційно такої назви не було – просто історичне означення. У 1805 році його тимчасово закрили, замінивши ліцеєм, але в 1817 році Франц I повернув статус і дав своє ім’я – «Університет Франца I». У дипломах того часу це видно. Австрійський період – це не лише дати, а й боротьба: поляки й українці змагалися за викладання рідною мовою, за кафедри, за місце в науці. Оригінал документа 1784 року зберігся в архіві – ми з колегами переклали його українською для книги «Сторінки історії Львівського університету (за матеріалами німецькомовних документів)». Це захоплива епоха!
Роман Метельський: Ви згадували Грушевського – його ім’я часто звучить у контексті Університету. Яка його роль у цій історії?
Володимир Качмар: Грушевський – це легенда! Він працював тут із 1894 до 1914 року, очолював кафедру загальної історії зі спеціальним оглядом Східної Європи. У 2016 році ім’я Михайла Грушевського ми присвоїли кафедрі новітньої історії України. Хоч і були суперечки, чи варто. Грушевський був не лише науковцем, а й промоутером української справи – підтримував студентів, писав свою багатотомну «Історію України-Руси». Його семінари обожнювали – там студенти ділилися ідеями, дискутували. Хоча, чесно кажучи, лекції його не всім заходили – казали, що сухувато читав. Але вплив він мав величезний: зробив кафедру осередком не лише науки, а й національного руху.
Роман Метельський: Перейдімо до сьогодення. Війна змушує молодь виїжджати за кордон – це великий виклик. Як ви бачите майбутнє Університету в таких умовах?
Володимир Качмар: Так, це болісна реальність. Багато хто їде – особливо хлопці до 17 років. Але я вірю, що після перемоги частина повернеться. Щоб це сталося, Університет має бути магнітом – не лише своєю історією чи будівлею Галицького сейму, а й сучасними програмами, технологіями, викладачами. Ми вже діємо: працюємо з абітурієнтами, щоб вони залишилися в Україні і йшли вчитися до нас. Дистанційне навчання – ще один ключ. Ковід і війна прискорили його розвиток. Ми мусимо бути гнучкими і дозволити студентам, які є за кордоном, вчитися тут паралельно, тоді вони захочуть повернутися.
Роман Метельський: Ви згадали викладачів – очевидно, вони відіграють велику роль. Як зробити їх привабливими для студентів у XXI столітті?
Володимир Качмар: Викладач – це серце Університету! Але викладачам потрібні умови. Навантаження на професора і доцента має бути меншим, а зарплати мають зрости мінімум вдвічі! Нещодавно скасовано Господарський Кодекс, що відкриває для нашого Університету можливість більш дієво використовувати власне майно за рахунок узуфрукта. Це передбачає нові можливості для нашого Університету у залученні додаткових коштів та майна, в тому числі, у виді внутрішніх і зовнішніх інвестицій. Це також шлях на премії і розвиток. Окрім того, ми маємо добиватися окремого рядка фінансування для Університету, як для Київського університету.
Роман Метельський: Технології стрімко змінюють освіту. Штучний інтелект – це загроза для викладачів чи можливість? Як ви це бачите?
Володимир Качмар: ШІ – це помічник, а не ворог, якщо ми правильно ним скористаємося. Він може взяти на себе рутину – перевірити роботи, зібрати дані. Але креативність, аналіз, живе спілкування – це людське. Аудиторії мають бути з мультимедіа, лекції – оцифровані, семінари – інтерактивні, як у Грушевського сто років тому, тільки з сучасними інструментами. Студенти повинні працювати самостійно, ділитися ідеями. Але я за живу освіту – бачити очі студента, чути його думки, а не просто оцінювати через комп’ютер. У нас гуманітарні факультети популярні – іноземні мови, право, економіка. А от природничі – геологія, математика, фізика – мають іншу ситуацію. Парадокс: держава потребує таких спеціалістів, а попит падає. Ми маємо це змінити.
Роман Метельський: І на завершення: якою ви бачите місію Університету в сучасному світі?
Володимир Качмар: Місія – поєднати традиції й новаторство. Ми маємо готувати викладачів, які говорять сучасною мовою, залучати міжнародні програми. Університет має бути технологічним, але не втрачати гуманітарну суть – розуміння процесів, а не просто факти. Ми мусимо залишатися привабливими для молоді – щоб вони вступали, поверталися після перемоги, бачили тут майбутнє. Університет – це не будівля, а жива спільнота, яка відповідає викликам часу. І я вірю, що ми це зробимо!
Роман Метельський: Дякую, Володимире, за таку змістовну розмову! Час пролетів зовсім непомітно – ви справді захоплюєте.
У Львові третій рік поспіль організовують сеанс одночасної гри в шахи. Свою майстерність на шахових дошках 23 квітня продемонструють легендарні гросмейстери: Марта Літинська, Олександр Бєлявський Адріян Михальчишин, львівський – ісландець Маргейр Петурссон та Олег Романишин.
Участь у змаганнях візьмуть понад 100 учасників – і майстрів, і початківців. Серед них військовослужбовці Збройних Сил України, ветерани російсько-української війни, медики, прикордонники, діти, курсанти Національної академії сухопутних військ України, представники Національної гвардії, Національної поліції, рятувальники, а також наші поранені військові, які проходять реабілітацію у Superhumans.
«У такий спосіб ми хочемо обʼєднати представників різних галузей та підтримати наші сили оборони. Цей захід є унікальним поєднанням спортивної майстерності та патріотизму. Запрошуємо всіх поціновувачів шахової гри, учнів шахових шкіл, львівʼян стати частиною цієї благородної гри, і навіть пограти з легендами!», – зазначив директор департаменту комунікацій та внутрішньої політики Львівської ОДА Юрій Горун.
Захід відбудеться на підтримку Сил оборони України.
«Ваша присутність та участь стануть не лише захопливим спортивним дозвіллям, а й благородним внеском у перемогу української армії. Адже захід відбувається з метою збору коштів для волонтерської організації «Львівський лицар», яка постачає на фронт інноваційні технічні засоби для наших захисників і захисниць. Жодної копійки з бюджету на організацію шахового сеансу не буде витрачено, адже ініціатива повністю ґрунтується на волонтерських зусиллях. Приєднуйтесь до спортивної події та робіть свій внесок у перемогу ЗСУ!» – повідомив керівник ГО «ФОРПОСТ ЛЬВІВ», співорганізатор Олег Радик.
Сеанс одночасної гри в шахи відбудеться у четвер, 23 квітня о 12:00 годині. Місце проведення: Львівський палац мистецтв (вул. Коперника, 17).
Експозиція виставки Fede et oriri (Зникнення і Відродження)
У вівторок, 8 квітня 2025 року, у Львівському палаці мистецтв (вул. Коперника, 17) відбулося відкриття виставки “Fede et oriri” (Зникнення і Відродження) – філософського мистецького проєкту, який досліджує теми зникнення, трансформації та надії на відродження. Автори проєкту – польська мистецька група “Silesium”, куратор – Мірослав Ясінський. Подія проходить під патронатом Генерального консульства Республіки Польща у Львові.
Експозиція виставки Fede et oriri (Зникнення і Відродження)
Філософія виставки: мистецтво як реакція на зміну
Назва проєкту “Fede et oriri” – у перекладі з латини “Вірити і відроджуватися” – несе в собі ідею циклічності буття: усе зникає, щоб дати початок новому. Саме ці теми – втрата, зміна, пам’ять, оновлення – стали лейтмотивами експозиції.
Експозиція виставки Fede et oriri (Зникнення і Відродження)
У центрі уваги – людина в межовому стані: між минулим і теперішнім, тілесним і духовним, конкретним і абстрактним. Художники використовують живопис, рисунок, скульптуру та аудіовізуальну інсталяцію як способи передати невловимі стани змін.
Експозиція виставки Fede et oriri (Зникнення і Відродження)
Твори, що промовляють тишею
У представлених роботах чітко відчувається простір метафори. Одна з картин демонструє постать, що розчиняється в урбаністичному тлі. Це ніби візуальна алегорія зникнення: де особистість зникає разом із пам’яттю про архітектуру, що втрачає форму та сенс.
Експозиція виставки Fede et oriri (Зникнення і Відродження)
Інший твір балансує між абстракцією та предметністю: поєднання реального об’єкта з нашаруванням білого кольору створює ефект “викреслення часу”. Це не про зникнення як смерть, а як про процес оновлення – коли старе поступово переходить у нову форму.
Експозиція виставки Fede et oriri (Зникнення і Відродження)
Особливу увагу привертає просторово-світлова інсталяція з білою тканиною. Вона перетворює простір на сакральну зону, в якій глядач взаємодіє з мистецтвом не тільки візуально, а й чуттєво. Прозорість, світло, тіні – тут усе промовляє мовою паузи, затамованого дихання.
Експозиція виставки Fede et oriri (Зникнення і Відродження)
Про групу “Silesium”
“Silesium” – це незалежна мистецька група, створена польськими митцями, які працюють у різних жанрах та техніках. Їхні проєкти часто апелюють до історичної пам’яті Нижньої Сілезії, досліджують взаємодію між особистим і колективним, між мистецтвом і соціальними процесами. У своїй практиці вони поєднують художнє дослідження, перформативність та інсталяцію, створюючи простори, де мистецтво є інструментом діалогу з реальністю.
Експозиція виставки Fede et oriri (Зникнення і Відродження)
Висновок: надія як художній жест
“Fede et oriri” – це не просто виставка. Це досвід. Вона залишає враження делікатного, але глибокого контакту з тими станами, які важко пояснити словами. Митці “Silesium” не малюють відповіді, а ставлять питання. І саме в цьому – їхня сила.
Оглянути експозицію львів’яни та гості міста мають можливість до 11 травня 2025 року.
Таїсія Литвиненко, видатна українська акторка, режисерка та педагогиня, померла 6 квітня 2025 року у віці 90 років. Народилася вона 10 лютого 1935 року в селі Погреби на Київщині і присвятила своє життя розвитку українського театру та кіно. У 1965 році разом із чоловіком, актором Федором Стригуном, переїхала до Львова, де понад півстоліття працювала у Львівському національному драматичному театрі імені Марії Заньковецької. Там вона зіграла у більш ніж 100 театральних постановках і знялася у близько 20 фільмах, серед яких особливо відомі її ролі Химки у “За двома зайцями” та участь у “Вавилон XX”.
Окрім акторської роботи, Таїсія Йосипівна займалася режисурою та викладала акторську майстерність у Львівському національному університеті імені Івана Франка, виховуючи нові покоління митців. Її внесок відзначено званням народної артистки України та орденами княгині Ольги, а спадщина залишилася символом відданості мистецтву.
Таїсія Литвиненко залишила яскравий слід в українському кінематографі, зігравши різноманітні ролі – від комедійних до драматичних. Ось детальний опис її ролей у зазначених фільмах:
Таїсія Литвиненко у фільмі “За двома зайцями”. Кадр з фільму
«За двома зайцями» (1961)
Роль: Химка
У цій культовій комедії Віктора Іванова за п’єсою Михайла Старицького Литвиненко зіграла Химку – жваву, кмітливу і веселу служницю родини Сірків. Її персонаж став одним із найяскравіших у фільмі завдяки природному гумору, виразній міміці та вмінню передати народний колорит. Химка допомагає розкрити комічні ситуації навколо залицянь Голохвостого, додаючи стрічці легкості й шарму. Ця роль принесла актрисі широку популярність серед глядачів.
Таїсія Литвиненко в ролі Галі у фільмі «Назар Стодоля». Фото з фейсбук-сторінки Сергія Тримбача
«Назар Стодоля» (1954)
Роль: Галя
У драматичній екранізації однойменної п’єси Тараса Шевченка Литвиненко виконала роль Галі – молодої дівчини, яка кохає Назара, але стикається з протидією батька-сотника. Її героїня ніжна, щира, але водночас рішуча у боротьбі за своє щастя. Ця роль стала однією з перших значних робіт Литвиненко в кіно, де вона продемонструвала здатність передавати глибокі почуття і трагізм.
Таїсія Литвиненко у фільмі “Максим Перепелиця”. Кадр з фільму
«Максим Перепелиця» (1955)
Роль: Василинка
Ця роль стала однією з її ранніх робіт у кіно, коли вона ще була студенткою Київського театрального інституту імені Івана Карпенка-Карого. У стрічці Василинка – це дівчина з села, подруга Максима Перепелиці, яку він залишив удома, йдучи до армії. Її персонаж не є центральним, але додає фільму колориту українського сільського життя й емоційного зв’язку з головним героєм, якого зіграв Леонід Биков.
Таїсія Литвиненко у фільмі “Григорій Сковорода”. Кадр з фільму
«Григорій Сковорода» (1966)
Роль: Параска Сагура
Параска у виконанні Литвиненко – це образ простої української дівчини, яка, за сюжетом, була нареченою Сковороди в молодості. Її персонаж символізує зв’язок філософа з народом і його внутрішній конфлікт між особистим життям та прагненням до духовної свободи. У стрічці підкреслюється, що Сковорода, попри почуття до Параски, обирає шлях мандрівного філософа, відмовляючись від сімейного життя. Литвиненко зуміла передати ніжність, щирість і теплоту цього образу, що контрастує з аскетичним шляхом головного героя, якого зіграв Олександр Гай..
Таїсія Литвиненко у фільмі “Вавилон ХХ”. Кадр з фільму
«Вавилон-XX» (1979)
Роль: Пріська
У поетичному шедеврі Івана Миколайчука Литвиненко зіграла Пріську – селянку, яка є частиною колоритного сільського світу. Її героїня уособлює простоту і життєву мудрість, гармонійно вписуючись у філософську атмосферу фільму. Роль невелика, але виразна, з акцентом на народний типаж і теплоту.
Таїсія Литвиненко у фільмі “Така пізня, така тепла осінь”. Кадр з фільму
«Така пізня, така тепла осінь» (1981)
Роль: Мати Буняка
У драмі Івана Миколайчука Литвиненко виконала роль матері головного героя, Буняка, який повертається з Канади на батьківщину. Її персонаж – втілення материнської любові й туги за сином, що додає фільму емоційної глибини. Литвиненко майстерно передала почуття втрати й надії.
Таїсія Литвиненко у фільмі “Житейське море”. Кадр з фільму
«Житейське море» (1983)
Роль: Ваніна
Ваніна у п’єсі Карпенка-Карого – дружина головного героя, актора Івана Барильченка. Вона є складним і багатогранним образом: любляча, але страждаюча жінка, яка намагається зберегти сімейне життя, попри подвійне життя чоловіка, його зради та занурення у світ театрального закулісся. Ваніна уособлює моральний контраст із цинічним і аморальним світом артистичного середовища, яке описує Карпенко-Карий. У виконunto собою Литвиненко передала цей образ із притаманною їй глибиною, підкреслюючи як трагізм, так і силу своєї героїні.
Таїсія Литвиненко у фільмі “Сіроманець”. Кадр з фільму
«Сіроманець»(1989)
Роль: Дружини Чепіжного
У цьому фільмі Таїсія Литвиненко виконала роль дружини Чепіжного — другорядного персонажа, який через свою присутність розкриває побутові та соціальні особливості життя в карпатському селі. Її акторська гра додає цій стрічці емоційної глибини, підкреслюючи традиційні цінності тогочасного українського суспільства та допомагаючи глядачам краще зрозуміти атмосферу і контекст подій.
Таїсія Литвиненко у фільмі “Меланхолійний вальс”. Кадр з фільму
«Меланхолійний вальс» (1990)
Роль: Пані Бранко
У фільмі пані Бранко, яку зіграла Таїсія Литвиненко, є другорядним персонажем, що уособлює традиційне суспільство та його консервативні норми, контрастуючи з молодими героїнями — Мартою, Ганною та Софією, які прагнуть свободи й самореалізації в мистецтві й науці наприкінці XIX століття; її образ підкреслює конфлікт між старими цінностями й новими ідеалами, додаючи глибини темі боротьби проти соціальних обмежень.
Таїсія Литвиненко у фільмі “Гетьманські клейноди”. Кадр з фільму
«Гетьманські клейноди» (1993)
Роль: Устя
У фільмі «Гетьманські клейноди» (1993), знятому режисером Леонідом Осикою за мотивами повісті Богдана Лепкого «Крутіж», Таїсія Литвиненко зіграла роль Усті — дружини Власа. Цей історичний фільм розповідає про події 1659 року, коли прихильники Богдана Хмельницького намагаються врятувати гетьманські клейноди, символи влади та незалежності України. Персонаж Усті, хоч і не є центральним, додає глибини побутовому тлу сюжету, відображаючи життя простих людей у той неспокійний час. Таїсія Литвиненко майстерно втілила образ, підкреслюючи емоційну атмосферу стрічки.
Таїсія Литвиненко у цих фільмах проявила себе як актриса широкого діапазону – від комедійних образів (Химка) до драматичних і ліричних (Галя, матері). Її героїні часто уособлюють українську душу – простоту, силу і теплоту, що робить її внесок у кінематограф незабутнім.
Уявіть собі тихий куточок Львова, де бруківка Личаківського цвинтаря переходить у меморіал, овіяний історією двох світових воєн. Пагорб Слави – це не просто поховання,...
