Постать Григорія (Григора) Крука (1911 – 1988) від початку 1990-х років неодноразово фокусувалася серед мистецьких кіл України. Уродженець села Братишів (тепер Товмацького р-ну Івано-Франківської області), він сумарністю свого таланту і наполегливості досягнув видатних результатів у галузях скульптури, графіки, мистецької публіцистики та педагогіки. Спершу навчався у Станіславській деревообробній школі та Львівській мистецько-промисловій школі, упродовж 1928-1936 років – у Краківській академії мистецтв, а від 1937 р. продовжив навчання у приватній Вищій мистецькій школі в Берліні. Від 1945 р. і до смерті жив і працював у Мюнхені, викладаючи в Академії мистецтв (клас скульптури).

Детально про роки професійного навчання та своїх педагогів Г. Крук розповів у своєму спогаді «Мій шлях до різьби», републікованому в другому томі Антології української теоретичної думки XX століття «Ідеї, смисли, інтерпретації образотворчого мистецтва» (Львів, 2012). Г. Крук виробив свою авторську концепцію скульптури, відправні точки якої були в методах його численних наставників – А. Коверка, С. Литвиненка, К. Лящки, Ф. Ємця, А. Фоке, А. Брекера та інших відомих європейських мистців. У станкових і монументальних формах скульптури досягнув визначних результатів, які були фахово кваліфіковані в різних культурно-мистецьких центрах Європи. Ще від 1960-х років його твори почали закуповуватися славетними художніми музеями і галереями Мюнхена, Парижа, Лондона, а від 1990-х років окремі скульптури, літографії і рисунки поповнили музейні збірки Львова, Києва, Івано-Франківська. Сьогодні в Україні його іменем називають вулиці, а в баварському місті  Кенігсбрунн (Königsbrunn) у Німеччині сквер біля міської ратуші носить назву Gregor-Kruk-Platz.

Григорій Крук також майстерно володів словом, залишивши цілий ряд текстів про мистецькі події, а також згаданий спогад. Розпочав його від цікавих автобіографічних деталей. «Народився я 30 жовтня 1911 року, в селі Братишів під Вовчою Горою біля Станиславова. Там в дитинстві я пас одиноку корову моїх батьків. Здається, що зацікавлення різьбою я мав з дитинства. Можливо тому, що мій батько був гончарем, ліпив горшки та інший посуд для хатнього вжитку. / Закінчивши п’ять кляс народньої школи в Братишеві та в містечку Нижневі, перші лекції різьби я брав в Станиславові, в Школі деревного промислу. Інструктор Франчук не був захоплений моїми працями і після деякого часу сказав мені: “Сину, краще буде для тебе, як ти підеш учитися до столяра, замість тут заваджати і забирати місце іншим, здібним учням”. / У Львові, в Мистецько-промисловій школі, у відділі різьби проф. Нальборчик, після короткого часу навчання, сказав мені те саме, що інструктор Франчук у Станиславові. Різниця була лише в тому, що цим разом, замість до столяра, він мені радив іти до кравця – вчитися пришивати ґудзики. До кравця я не пішов. Моя маринарка мала добре пришиті ґудзики: я її успадкував від вдови по її померлому чоловікові, директорові банку. Але це ще не було найгіршим. В тому самому часі через мій довгий язик мене викинули з бурси ім. Андрея Шептицького на Личакові…».

Довгий язик, а чи відвертість і відвага? Такий стиль вислову думок став інтегральною складовою творчого темпераменту Григорія Крука на усіх щаблях його професійного зростання та формування національної свідомості. Про це свідчать як його твори, так і рефлексії з приводу тих чи інших мистецьких подій. Частина з них з’явилася у Мюнхені на шпальтах тижневика «Шлях Перемоги», офіційного пресового органу революційної Організації Українських Націоналістів, у 1950-1960-х роках. На сьогодні вони становлять значний науковий інтерес як співвідносно біографії видатного мистця, так і щодо рецепції ним різних явищ мистецтва та суспільного життя відповідного історичного часу. Вони наповнені цінними відомостями про соціокультурний і психологічний контекст життя автора у відповідний період, включно з побутовими обставинами та загальним тлом подій у повоєнній Європі. Не менше значення ці публікації мають і для розуміння творчого темпераменту художника, його професійних орієнтирів, ціннісних пріоритетів, а також і тонкої, дотепної іронії.

Републікуючи деякі статті Григорія Крука, упорядник вважає за необхідне максимально зберегти всі орфографічні і мовно-семантичні особливості викладу автора, лише в окремих випадках адаптувавши написання окремих слів до норм сучасної української літературної мови.

За мотто до цієї публікації в двох частинах упорядник використав слова видатного німецького художника-романтика Каспара Давида Фрідріха, які сам Г. Крук побажав винести на титул свого альбому «Gregor Kruk» (Мюнхен, 1975): «Стережіться холодного всезнаючого ставлення, лукавих міркувань; вони вбивають серце, а де серце і розум померли, Мистецтво там жити не може».

ПАМ’ЯТІ АНТОНА ПАВЛОСЯ
(1954)

 4 вересня в Сейнот Пол, США, помер відомий український мистець-скульптор Антін Павлось (нар. 8. 6. 1905 р.).

Покійного Антона Павлося довелось мені вперше пізнати у Львові, в школі Артистичного Промислу на відділі скульптури у проф. Нальборчика та проф. Стажинського. Це було в роках 1931-32.

Праці Павлося в робітній тієї школи вже тоді вибивалися на перше місце та звертали на себе велику увагу не тільки його товаришів, але майже усіх професорів.

Малого росту, молодий, смуглявий, з малою борідкою, Антін Павлось, що нагадував з обличчя голландських майстрів, стояв при станку та докінчував чудовий шкіц коня в бігу.

Я, як початківець, мусів робити копію виноградного листка, яка, за оцінкою професора, не дуже була вдала. Причиною було те, що я більше дивився в бік Павлосевого коня, ніж на нудну гіпсову моделю виноградного листка.

Професори, хоч і були поляки, до Павлося ставились з великою пошаною та прихильністю.

Коли одного дня приїхала з Варшави, з міністерства Освіти, спеціальна комісія оглядати школу, то проф. Нальборчик з гордістю показав праці Павлося, а делегація довго приглядалась та не могла вийти з дива, що з такої сірої мертвої глини можна робити такі гарні речі.

Згодом у Львові, крім поляків, довідались і українці про талант Павлося. В той час у Львові про скульптуру говорилося мало. Український різьбар Литвиненко жив тоді у Парижі. У Львові тільки один був відомий різьбар – Андрій Коверко, який різьбив надгробники та іконостаси з дерева. Будучи ще короткий час учнем у різьбяра Литвиненка, який повернувся був тоді з Парижу, я виїхав до Краківської Академії. Щойно пізніше я знову довідався, від С. Борачка, про А. Павлося, якого С. Борачок, їдучи з Парижу, відвідав у Львові.

Борачок скаржився, що Павлось працює і мешкає в сутеринах в пивниці. Гниль, вогкість. В таких обставинах, казав Борачок, він довго не видержить. Це жах один. Дивно, що ніхто з українців ніхто йому не поможе.

Під час війни Антін Павлось покинув Львів і виїхав до Німеччини з дружиною і маленьким синком, але вже таки з добре надщербленим здоров’ям.

Відвідуючи мене в Мюнхені, дуже скаржився на біль серця. Та завдяки постійному і безплатному лікуванню у проф. Гинелевича, йому знову вдалося привернути здоров’я до нормального стану.

У Мюнхені, завдяки ініціативі Дмитренка, Козака та Гординського, вдалося видати альбом українського малярства та книжку про трьох скульпторів – Крука, Павлося і Мухина.

Тим часом стан здоров’я Павлося поправився до тої міри, що дорогий Антін не тільки працював, але й перейшов лікарську еміграційну комісію і виїхав до Америки.

Одного разу, вже коротко перед виїздом до Америки, Павлось зайшов до мене в товаристві своєї жінки і, усміхаючись, каже: «Грицю, пізнай мою жінку. Коли хочеш мати когось, щоб постійно хвалив та захоплювався твоїми творами» то женися». Потім додав: «Моїй жінці завдячую все. В найтяжчих хвилинах і злиднях мене не покидала, а навпаки, своєю нераз тяжкою фізичною працею допомагала мені промощувати шлях до праці та мистецтва».

В Америці покійний отримав добре платну працю у фабриці релігійного мистецтва. Однак, це його не задовольнило. Постійно тужив за Европою та просив висилати йому книжки про німецьку скульптуру та фото моїх нових праць.

Раптом довідуюся з преси, що доброго Антона вже більше між живими нема.

Ми є свідками, як через злидні минулого і теперішнього часу невмолима смерть забрала нам найкращі творчі одиниці. Вистарчить згадати тільки кілька імен за останні роки: Микола Сагайдаківський, співак і скульптор (уч. Литвиненка), помер у Німеччині під час війни на сухоти, Михайло Яцків, скульптор, учень Римської академії мистців (уч. А. Коверка), помер на сухоти в Римі, через постійне голодування, Антон Яблонський, маляр, помер прямо голодовою смертю.

Тут не є місце обвинувачувати наше українське суспільство, яке, мовляв, не опікується мистцями, але все ж треба на це звертати увагу.

Давніше державні мужі та аристократи духа оточували себе на своїх дворах мистцями. Будували палати, церкви, музеї, опери, купували мистецькі твори та любувались їх вартостями, які є вічні і безсмертні. А сьогодні? Все зпролетарізоване. Я ще не чув, щоб якийсь державний муж чи міністр купив собі який образ, скульптуру чи збудував оперу. Сьогодні державні мужі оточують себе контрольними комісіями атомової енерґії, аґентами і т. п. А що будують? Гаражі, мости, кацети, бараки, сховища від бомб та інше. Чи може сьогоднішній архітект збудувати церкву, коли він не вміє молитись?

Взагалі люди позбулися духовости, хоч і тужать за нею. Це стосується до загалу. То що ж говорити про жменьку українських скитальців, які втекли з дому, рятуючи життя, з порожнім мішком до Европи чи Америки?

Покійний, крім своєї дружини і синка, залишив великий мистецький дорібок; нашим святим обов’язком є його зберігати, а згодом завезти на Україну.

До найкращих його творів належать такі цінні композиції, як: «Туга», «Голод на Україні», «Жінка в тяжі», проєкт пам’ятника королеві Данилові, якого не діждав покійний здійснити та поставити у Львові, на високім замку. Але віримо, що це ще вдасться зробити.

Дорогий Антоне!

Ти хоч так передчасно відійшов від нас та залишив нас, мистців, на такій тяжкій дорозі, якою і ти йшов, все ж Ти не вмер. Ти залишився серед нас, як та недоспівана пісня.

Ти залишив свої живі слова і бажання, закуті в камені, які є невмирущі і вічно будуть промовляти до нас і нашого покоління.

Твій друг Гриць Крук.

 Опубл.: Шлях Перемоги.
– Мюнхен, 1954. – 14 листопада.

*   *   *

В ОБЛИЧЧІ БЕЗСМЕРНОСТИ
(на виставці творів Рембрандта
в Амстердамі і Роттердамі)
(1957)

Думка побачити виставу малярських праць Рембрандта, яка недавно відбувалася в Голландії, не покидала мене вже довший час. Тому, коли завели вже інші можливості, я просто сів до поїзду в Мюнхені й опинився в Амстердамі.

В голландському «коридорі»

Голландія зробила на мене враження вузького коридору, через який проходите, і мимоволі, але цілком свідомо усміхаєтесь, просячи вибачення, що стали ви комусь на ногу. Можливо, що ця територіальна скупченість Голландії так сильно з’єднує голландців, які творять неначе одну родину. Не дивно також, що в творах Рембрандта та в інших голландських майстрів пензля так досконало розв’язана проблема простору: хто не має чогось і тужить за ним, виявляє це в іншій формі.

Перше розчарування

В Амстердамі ждало мене й мого приятеля, з яким я приїхав, велике розчарування, бо щойно тут я довідався, що виставка образів Рембрандта знаходиться в Роттердамі. В Амстердамі є тільки виставка його рисунків і образ «Нічна сторожа». Але мій злий настрій швидко минув, бо оглядаючи рисунки, я зразу запримітив, що Рембрандт – це один з небагатьох мистців, який з малих рисок у рисунку доходить до великих, просто монументальних контурів і до великої простірної форми. Рембрандта можна б у цьому відношенні порівняти до великого багача, який здобув свій маєток, складаючи поодинокі сотики. Знову ж деякі мистці, діставши талант від матері-природи, дуже часто міняють його на дрібні мідяки.

«Будьте зрівноважені»

Мистці, які оглядають великий мистецький дорібок Рембрандта, дуже часто схожий на українських емігрантів, що виїхали до США: побачивши там багатства мільйонерів, хотіли б вони за одну ніч також мати мільйони. При тому вони забувають, що все те багатство часто нагромаджене великою працею з дрібних монет. Тому і не дивно, як такому емігрантові тріскає з перепрацьовання серденько. Деяким мистцям, які за ніч чи за рік хотіли б стати «Рембрандтом», також тріскає серце. Тому не тільки мистцям, але і всім нам треба пам’ятати слова великого китайського мислителя Ляо Це: старайтеся бути зрівноважені і спокійні як вода, бо тільки в чистій і спокійній воді зможете побачити зариси вашого обличчя.

В китайському ресторані

З музею ми вийшли таки добре потомлені і в готелі «Армії спасіння», в якому я зупинився був, не могли дістати навіть вечерю, бо пора вже була дуже пізня. Почувши мою розмову з приятелем, приступила до нас якась дівчина, що сиділа при сусідньому столі в товаристві мурина, і сказала гарною німецькою мовою:

– Ми також без вечері, тому, якщо хочете, ходіть з нами до китайського ресторану. Це недалечко звідсіля, і дешево можна повечеряти.

Представляючись нам, дівчина пояснювала:

– Я працюю на кораблі в дитячому садочку, а мій приятель, ось тут при столі, є пекарем цього корабля. Ми щойно приїхали з Америки.

Не надумуючися довго, ми пішли крутими і вузькими вуличками та швидко опинилися в ресторані, в якому було багато моряків і муринів.

В ресторані нова знайома допомогла нам замовити вечерю. Вона казала дати нам страву, яка по-китайському називається «бамі» (щось на подобі італійських макаронів, приправлених листками паприки та всякими іншими додатками). Моєму приятелеві-німцеві розв’язала язик не вечеря, але слова нового знайомого мурина, що Мюнхен – це його улюблене місто. До цього часу мій товариш не радо говорив по-німецьки, бо дуже часто голляндці, зачувши цю мову, підходили до нас і показували свої татуйовані на руках числа з німецьких концтаборів.

«Боттічелівський янгол»

Моє зацікавлення збудила гарненька голландка, що сиділа біля сусіднього столика. З довгим каштановим волоссям, яке спадало на відкриті плечі, та гарною наївною, ще дитячою усмішкою, вона нагадувала обличчям Боттічелівського янгола. Цей Боттічелівський янгол подарував мені гарну усмішку, питаючись при тому про мою професію. Я нерадо відповів, що скульптор, а до того ще й без грошей.

В дальшій розмові виявилося, що вона є танцюристкою. На прощання дівчина ще раз повторила:

— Скульптор, скульптор і то добрий скульптор!

— Ви ж мене перший раз бачите, які у вас докази на це, що я добрий скульптор? – запитав я здивовано.

— Маю докази: ви не носите бороди, вусів, довгого волосся, чорного великого шалика. А всі мистці, які не мають цієї згаданої декорації, переконують мене, що вони є направду мистцями.

Музей в Роттердамі

Ранком наступного дня ми приїхали з приятелем до Роттердаму і, не шукаючи навіть нічлігу, зараз таки станули в кілометрову довгу чергу, щоб добитися квитків вступу до музею. Великий здвиг народу за квитками пригадав мені прощу до Люрду. Як в черзі, так і в середині музею бачив я велику товпу людей – почавши від дітей на руках у мамів, а скінчивши на 80-річних жінках і чоловіках, які з великою уважністю ще і ще розглядали через свої скла ґеніальні твори Рембрандта, бажаючи скріпити себе духово творами великого майстра, від яких промінює святість, любов і безсмертність людської душі.

Найкраще є оглядати твори мистця в середовищі, в якому він виховався і де творив. Найліпший овоч, поставлений на порцельованій підставці, не так смакуватиме, як зірваний в саді прямо з гілки, спілий, зі свіжою ще росою. А таких спілих овочів голландського мистецтва можна тут знайти чимало, до них належать: твори Фермера, Франс Гальса (1580 – 1666), Ван Фалькерта, Ван Остаде (1684), Ван Геда (1679), В. Руісдаеля (1682), Вандера Гельста (1670), В. Кальфа (1693), П. Поттера (1679), Штена, В. Дайка, і т. д. і т. д. В такому товаристві і виріс геній Рембрандта.

Всіх образів Рембрандта не було виставлено. По моїх підрахунках бракувало найменше 20. Не було видно його останнього автопортрету, не було «Орла, що пориває дитину», «Рембрандта зі Саскією» і т. д. Але, не зважаючи на те, виставка робила могутнє враження, а такі образи як «Нічна сторожа», «Юда повертає срібняки», «Воскресення Лазаря», «Розп’яття Христа» залишаться в моїй пам’яті, як спогад найглибших переживань.

«Добре, що Рембрандт помер у Голландії»

Увечері, після виставки довелося нам довго поблукати по місті, щоб знайти сяке-таке приміщення на ніч. З важким трудом знайшли ми якийсь готель, в якому трохи підпитий власник довго торгувався з нами і врешті погодився показати нам наші кімнати щойно тоді, коли заплатимо гроші. Перераховуючи гроші, власник готелю вдоволено посміхався, а опісля затер з радости руки і сказав:

— Як то добре, що Рембрандт помер у Голландії!

При тому він витягнув з кишені велику купу грошей. Симпатія п’яненького готеляра до великого сина його народу виявилася ще в тому, що він наказав мені по-батьківськи:

— Пане Рембрандт, а замкніть но там двері, бо є протяг.

Люди схожі на попельнички

Двері я замкнув і пішов з приятелем оглядати Роттердам. Корабельна пристань зробила на мене пригноблююче враження. Прив’язані при берегах уже старі, давно звільнені від праці кораблі, обросли мохом і дрімають собі неначе ті старці у спільних притулках. Час-від-часу заскриплять їхні снасті, неначе старі кості від ревматизму. Кораблі заліниві навіть розказати туристові про їхні подвиги і мандрівки по широких морях. Такі самі і люди, які наповняють прибережні каварні недалеко від пристані. Бліді, виснажені, похилені над своїми склянками і чарками віски, нагадали вони мені порожні і брудні попельнички на столиках ресторану.

Перед творами Ван Ґоґа

Наступного дня ми повернулися до Амстердаму і ще того вечора обговорили з приятелем дальший план. В ньому було: оглянути ще в міському музеї твори Ван Ґоґа, відвідати дім Рембрандта, а перед від’їздом скласти житицю квітів на гробі Рембрандта. Відпочивши добре в готелі «Армії спасіння», поїхали ми ранком трамваєм до міського музею. При вході до нього стоїть гарна скульптура Родена – міщанин з Кале з ключем в руках, а далі в коридорі різьби Задкіна, Ліпшица, Хана Орлов та маса образів Шаґала. Наліво в кімнатах виставлено орнаменти проєктів Пікассо, Дюфі та інших сучасників. На горі направо знаходяться кімнати з образами Ван Ґоґа. Розглядаючи образи Ван Ґоґа після Рембрандтівських, малося враження, що в зачарованому, темному сальоні знято з вікон заслону і пущено більше світла. Ван Ґоґ вже не малює багаті, темночервоні оксамити, килими та картини з релігійним змістом. Він звертається до простолюддя, до щоденної дійсности сільського робітника, як Стефаник у нашій літературі.

Столітнє вини і сок з помаранчі

Твори Рембрандта можна порівняти до столітнього вина, п’ючи яке, чується його в жилах і в голові. Творчість Ван Ґоґа та інших імпресіоністів – це вже не вино, а досконалий напиток з цитрин і помаранч, який рівно ж гасить духову спрагу.

Перші твори Ван Ґоґа були під великим впливом Рембрандта. Він щойно пізніше визволився і став міцно на свої ноги.

Чи є якийсь «красометер»?

А все важко тут розказати про речі, про які вже написано томи книжок. Зрештою, я й не думав писати газетний репортаж, а лише поділитись з читачами моїми особистими враженнями. Тому  багато з моїх думок будуть для декого засуб’єктивні. Але інакше не може бути. Ми не маємо й сьогодні ще твердих критерій, якими можна було б зміряти гарне і погане. Дорогу можна міряти кілометрами, але гарне й погане – це річ смаку.

Тут працював Рембрандт

Дім Рембрандта, з якого його викинули на старість і продали, щоб заплатити довги, нічим не різниться від пересічної голландської архітектури. Має три поверхи, обстановка з дубового дерева, при вході посередині стіл з пропам’ятною книгою, в яку вписуються відвідувачі. В кімнаті направо розвішені на стінах мідерити.

Де ж його могила?

На жаль ми не могли оглянути цілого дому і відтворити його атмосферу, бо на долині і на третьому поверсі робили ремонт. Все ж таки з дому Рембрандта ми вийшли вже досить пізно. По дорозі на гріб Рембрандта приєдналась до нас молода німка з Липська і оповідала нам дуже багато і мудро про життя мистця та про історію мистецтва. Нам було соромно, що ми дуже часто не могли відповісти на деякі її питання. Її знання про мистецтво нам імпонувало.

Коли ми зблизились до церкви – Весткірхе, було вже досить пізно і ми були стурбовані, що двері до неї зачинені. Ми мусіли все ж таки рекомпенсувати свій далекий хід і, оглядаючи церкву зі всіх боків, побачили, що з однієї сторони пробивається світло. Це був вузький коридор з невеличкими дверима. Ми застукали несміливо і за хвилину перед нами став високий ростом священик.

– Чого бажаєте собі так пізно, панове? – запитав він.

– Шукаємо гробу Рембрандта, бо нам говорили, що він має бути в цій церкві.

Тут священик облив нас холодною водою, – мовляв, які ми інтелігенти, коли не знаємо, що Рембрандт помер в таких злиднях, при яких не було кому і за що його похоронити.

– В нашій церкві є вмурована тільки пропам’ятна таблиця. Якщо бажаєте побачити її, то ходіть мною.

За хвилину ми стояли в темній церковці перед малою скромною алебастровою табличкою, вмурованою в стовп, що підпирав склепіння. Це все, що залишилося Рембрандтові від людей, яким він віддав скарби.

Опубл.: Шлях Перемоги.
– Мюнхен, 1957. – Ч. 1-2.

***

ПО МИСТЕЦЬКИХ ВИСТАВКАХ
В МЮНХЕНІ
(1957)

Вже від довшого часу в Мюнхені мистецькими виставками, які дійсно заслуговують на особливу увагу загалу, а зокрема мистців.

По великій виставці творів Пікассо, яка тепер перенесена до Москви, в Мюнхені виникло чимало шуму, дискусій за і проти творчости цього маляра.

Виставка творів Пікассо пройшла неначе буря з громовицями. Неодному глядачеві попсувала добрий настрій, а неодного збудила зі сну, як нераз будить буря дерева навесну до нового життя. Певно, що може й не одного молодого адепта штуки зламала, але звичайно буря дуже часто ламає і вириває з корінням ці дерева, які росли на м’якому ґрунті.

По виставці мальовил Пікассо зараз таки був виставлений у Мюнхені майже ввесь мистецький дорібок Ван-Ґоґа та Сезана. Ці дві виставки дали глядачеві насолоду й відпочинок, ділаючи неначе тепле сонце по холодному та штучно викликаному дощеві. Твори Пікассо належать у більшості до напрямку експресіоністичного. Про цей напрямок та його початки я вже писав у «ШП» з нагоди появи книжки скульптора С. Литвиненка.

Закінчилася виставка вище згаданих імпресіоністів, влаштовано тепер у Мюнхенській Лєнбах-галерії виставку праць Василя Кандинського, та його учениці Ґабрієлі Мюнтер, яка по смерти Кандинського зберігала його твори перед знищенням під час гітлерівського режиму, а тепер передала як дарунок для мюнхенського музею.

Творчість Кандинського цікава тим, що він перший е творцем абстрактного – безпредметного малярства, як у музиці Стравінський, а в скульптурі наш земляк Олександер Архипенко. Так що Европа, а то й цілий світ, завдячує народження цього напрямку слов’янам.

Може поки дещо напишу про перші абстрактні Кандинського, не зашкодить подати хоч коротко деякі біографічні дані про самого мистця.

Кандинський народився 1866 р. в Росії, студіював правничий факультет в Одесі і Москві. По закінченні права Кандинський кинув професію адвоката, виїхав до Мюнхену та посвятився всеціло науці малярства. Вчився в Мюнхені von Azbe, де зустрів свого земляка маляра Явленського, а потім був учеником у Франца Штука. Подорожує опісля по Европі, а потім знову повертається до Мюнхену і 1909 р. організує об’єднання яке сам очолює.

В 1921 р. повертається з Москви, де якийсь час був професором університету й Академій Мистецтв, назад до Німеччини і стає професором у Ваймарі. В 1933 р. Кандинський виїжджає на постійно до Парижа, де працює до кінця свого життя.

Абстрактне малярство зразу з’єднало собі багато прихильників в мистецьких колах, бо воно звільнило мистців від предмету, а дало можливість  працювати над проблемами чисто колористичними.

Перші абстрактні образи Кандинського нагадують нам щось немов коросту, початки рака та ознаки інших неприємних шкірних недуг. Ця недуга, якщо можна так висловитись, заразила майже цілий світ. По Кандинським зараз з’явився чеський маляр Купка, Павло Клє, Міро, частково Лєжер (майстер нашого мистця графіка Святослава Гординського). В скульптурі почали наслідувати Архипенка Ліпшіц, Задкін, Белінг та інші. Про себе пише сам Кандинський, що його експерименти ще не є мистецтвом, щойно дальший розвій його відкриття зможе удосконалити прийдешній мистецький наробок.

Коли Кандинський приїхав на науку малярства до Франца Штука в Мюнхені, якого образи були висушені, а барвами нагадували сухі гриби на шнурку – не дивно, що душа Кандинського, полонена співом соловейка та сонцем широких степів, не могла приноровити себе до такого мистецтва, а істерично закричала своїм абстрактним малярством протест проти засушених образів Штука.

Я особисто не є прихильником абстрактного мистецтва, як і творів Пікассо, але хто любить кольор, той не може відкинути абстрактні образи Міра, іспанського маляра, Павла Клє та інших, бо їх образи – це неначе альбом з наліпленими шматками різнобарвних, квалітативно досконалих, зразків матерії, які посередник текстильних виробів поручає кравцям. Твори Павла Клє – це неначе граматика та великий словник барв, з якого поет не може зрезиґнувати, коли хоче писати поезії, новели чи драми.

Ми вже від дитинства призвичаєні оглядати, пізнавати предмети та оцінювати їх інтерпретацію в малярстві чи скульптурі, тому глядачеві було і є важко призвичаїтись до абстрактного, неоформленого, звисаючого шматка матерії, хоч би він був з найкращої вовни, тому що глядач хоче бачити одяг готовий, завішений на манекені. Розуміється, що глядач дуже часто розчаровується, коли купує готовий одяг, бо ж може виявитися, що рукави закороткі. Це ще один доказ, що кравець повинен дбати в першу чергу про добру матерію, а маляр про досконалу барву, предмет може бути на другому пляні, є – то добре, а як нема, то барва ніколи не втрачає вартости, коли вона існує навіть сама для себе.

Маленьке зерно брилянту не уявляє собою майже ніякого предмету, а однак має велику вартість. Молитва є абстрактна, але дає велику поживу духовости; так само і музика, хоч є люди, що мають вуха і не чують; є люди, що мають очі і не бачать.

Що ж по грошах, коли їх власник, хоч має вуха, а не чує божеської мельодії Баха чи Бетговена? А ті, що мають очі, і не бачать творів Рафаеля чи Рембрандта — це люди бідні, бо тільки духовість може людину збагатити, а не гроші. На всякі новотвори в мистецтві дивляться мистці одним оком, але директори музеїв купують, колекціонують, не тільки як мистецькі твори, а як документ та мірило людської уяви, людської істерії, розвитку чи упадку. Бо мистецтво людства є його образом, який віддзеркалює час та епоху, є неначе барометром, який докладно нотує розвій чи упадок його духовости.

Тому модерне мистецтво хоч часом нам не подобається, все ж дає великий поштовх до дальшого розвитку людського духа.

Опубл.: Шлях Перемоги.
– Мюнхен, 1957. – Ч. 16-17.

***
МИСТЕЦТВО І «СОЦРЕАЛІЗМ»
(1958)

Поїхати на світову виставку до Брюсселю спонукала мене найбільше охота оглянути павільйон 50-ліття модерного мистецтва. Це була офіціальна причина. Була ще й інша, про яку я властиво, не повинен би писати, а саме, батько моєї учениці обдарував мене великим довір’ям – взяти під опіку його доню. Та коли вже все було готове і я мав залізничний квиток у кишені, батько змінив свою думку і заборонив дочці їхати зі мною на виставку. Не помогли ні прохання ні плачі. І я поїхав сам.

Їзда вночі поїздом з Мюнхену не була найкраща, бо поїзд був переповнений, до того ж турбувала мене думка, чому батько заборонив їхати моїй учениці на виставку? Чи не тому, що я – багатолітній, а вона – малолітня?

Над ранком, коли поїзд доїжджав до Брюсселю, в мене виринула інша турбота: де знайти пристановище і нічліг, бо відомо, що готелі не на кишені мистців. Шкодуючи, що я не взяв адреси Українського Дому в Брюсселі, я пригадав собі один дотеп: «Що робить німець, француз і українець, коли вони безпорадні? – Німець шукає в такому випадку «арбайтсамту», француз кабарету, а українець – Допомогового Комітету».

Висідаючи з вагону, я зустрів німця, який теж приїхав на виставку з Мюнхену. Він попросив мене помогти йому знайти кімнату, бо він не говорить по-французькому. Зговорившись, ми винайняли кімнату в готелі, помилися і зразу подалися на виставку.

В тіні Атомію

Виставкою я був захоплений. Вона зробила на мене враження Великодніх Свят, коли бідні і багаті зносять під церкву в кошиках свій матеріальний і духовий дорібок. Цими кошиками були виставкові павільйони, які, позбавлені класичної і шабльонової дисципліни, пишались параболічними та ромбоїдними лініями, створюючи надзвичайно цікаві абстрактно-композиційні декоративні форми. Я більше подивляв обчислення статики, яка витримувала людські примхи, ніж саму архітектуру. Перші мої відвідини були в палаті присвячені 50-річчю модерного мистецтва.

Виставка в палаті влаштована зразково та з великим смаком.  Посередині стояв Бальзак у піжамі, неначе господар, який завідує цілою імпрезою. Далі ішли скульптори. Ренуар, Майоль, Депіо, на мою думку, репрезентували не тільки стаж французької скульптури, але взагалі міжнаціональної. Очевидно, що під плащиком французьких скульпторів та різьбарів інших націй були ще такі імена, як Хана, Мойше, Орлов, Ліпшіц, Ґонсалєц, Джіякометі, Мур та Задкін. Їхні скульптури були з бронзи, великого розміру, і тому мені прийшла думка, що я радо завіз би їх туди, де продають старе залізо. З українських мистців-скульпторів виставлено тільки одне жіноче торзо з давніших праць Архипенка. На мою думку Архипенкові заподіяли кривду, бо все ж таки він є творцем модерної скульптури і його майже всі сучасні скульптори менше або більше наслідують. А може в цьому Архипенко й сам «завинив», десь потихенько признаючись, що він українського походження?

Еспанці дали декілька абстрактних різьб, добре виважених щодо пропорції, форми і взагалі цілости. Їхні скульптури гармонізували б з сучасною модерною архітектурою. Німецьку скульптуру репрезентували такі мистці як Барлях, Ґергард Маркс, Кеніґ, Гайліґер, Лємбрук та інші. В московському відділі різьби було декілька портретів з бронзи, виконаних в дуже натуралістичному стилі; це були здебільша голови «народних героїв». Серед італійських скульпторів були твори таких мистців, як Моріно Моріні, Мончеріно, хоч бракувало різьб Манцу і Льоренца Квіріні.

Мені прикро, що я оперую більше прізвищами мистців, ніж описом їхніх праць, але це забрало б багато місця і часу, а для читача, необізнаного з цією ділянкою, не дало б ніякої користи.

Різьбу перевищали малярські твори якістю і кількістю, бо на виставці були зібрані шедеври різних напрямків і стилів. І тут можна було ще раз переконатися, що неважливим є, з якої епохи чи напрямку походить образ, а важливим є, щоб він був добрий. Людина може старітись, бути нудною, а мистецький твір все є молодий і все радує нас своєю досконалістю барв та композиції. Приємно було дивитися і милуватися такими образами, які дали Тулюз Льотрек, Ґоґен, Матіс, Сезан, Моделіяні, всі здебільша французькі імпресіоністи. З німецьких були заступлені Нольде, Вехер-Модерзон, Кокошка, Кірхнер та ін., а осібну стіну займали образи Кандінского, творця абстрактного безпредметного мистецтва.

Я бігав захоплений з кімнати до кімнати, радіючи неначе дитина, яка дістала багато іграшок. Та несподівано побачив я на стіні однієї кімнати образи: Ленін при столі, колгоспниці молотять і віють зерно, смерть Гітлера в бункрі, та два образи Пікассо з московських музеїв. І дивлячись довше на ці образи колгоспної пропаганди, щойно тоді зринає підсвідома прихильність до образів Пікассо, Кандінского та інших.

Москалі мали дві можливости: виставити найкращі ікони з своїх музеїв, або дати щось пропаґандивне. Виставкою ікон були б москалі з’єднали собі симпатії не тільки європейської, але і світової духової еліти. Але москалі вибрали другу можливість, що принесла їм більшу користь ніж перша – два образи, розраховані на пропаґандивний успіх. На одному зображено СС-мана, з брутальним обличчям, який стоїть з шаблею в руці перед безборонною вагітною жінкою, щоб пробити її; другий образ – це останні хвилини Гітлера. І я бачив, як глядачі всяких націй, а зокрема жиди, з радістю дивилися на смерть свого найбільшого ворога. Цими образами москалі здобули собі симпатію і допомогу всього світового жидівства, тож недивно, що сьогодні навіть такі потуги, як Америка, офіціяльно чи неофіціально, помагають москалям. Та залишім думки про політику, а звернімося знову до мистецтва, бо в ньому деколи є більше правди ніж у політиці.

Три чекісти

Вийшовши з палати модерного мистецтва, я, хоч утомлений, вирішив оглянути деякі павільйони. Маючи ще дві години часу та вибір у павільйонах, я зайшов до павільйону «старшого брата», думаючи, що все таки сорочка ближча тіла, ніж кожух. Правда, від тієї сорочки вже не одному шкіра трісла і тріскає, але таки цікавість потягнула мене туди, де над великим скляним павільйоном був напис: СССР.

При вході до павільйону я вперше в своєму житті побачив трьох енкаведистів, які неофіційно приймали своїми очима гостей. Ці очі нагадали мені щось знайоме і я по хвилині пригадав: так рухаються очі намальованого на будильнику мурина, якого я бачив в мюнхенській крамниці – вправо, вліво, вправо, вліво… Замість зайти в середину павільйону та звернути увагу на «спутніка», який висів посередині неначе добре вим’я в дійної корови, я задивився на енкаведистів. Хлопці присадкуваті, кремезні, мовляв, ми і в Брюсселі почуваємося неначе вдома, цебто «по-европейському». Дивлячись на них, я розсміявся і в ту хвилину один приступив до мене, питаючи:

— А ти чєво смєйошся?
Я чемно відповів:
— Не сміюся, а радію, що нарешті і вас побачив.
— А ти кто такой?
— Я буржуй, капіталіст, не бачиш, – відповів я, показуючи на свою трохи чистішу за їхню сорочку.

Я подався направо до великих кімнат, але з-під дощу попав під ринву. В цих кімнатах фотографували великим апаратом всіх гостей, які входили оглядати павільйон. Після такої «контролі» почав я розглядати кімнати павільйону, які своїм крамом зробили на мене враження, що я в Мюнхені в якомусь «Кауфгофі» чи крамниці Кайзера – все там є і «всього хватіт». Найбільше зворушило мене те, що в кутку стояла в’язка льону, конопель і пшенички, перев’язана вишиваним рушником. Ця в’язка нагадала мені рідне село і маму, як вона пряла льон та шила мені сорочку.

Кельнери чи генерали?

Хліб, сало, горілка та інші харчі в одній з заль викликали в мене голод і я подався в напрямку ресторану, який міститься в совєтському павільйоні. Але вже при вході я розчарувався, бо вступ до ресторану для пролетарів був суворо заборонений. Туди могли входити тільки капіталісти, бо за вечерю треба було заплатити 80 нім. марок, цебто 20 долярів. До того ж перелякали мене совєтські кельнери, які робили враження штабовиків з головної військової кватири. Золоті широкі «пагони», ґудзики, шамеровані ковнірі та кремезні постаті цих «кельнерів» відштовхнули мене і я зрікся вечері.

Цілковито вичерпаний та приголомшений хаосом накопичених вражень я подався до свого готелику, щоб відпочити та наступного дня далі звиджувати виставку.

Провівши прекрасно вечір у панства Поповичів, які мешкають у містечку Ганд, недалеко Брюсселю, і запросили мене до себе, я вранці пішов оглянути музеї та старовинні замки в Ганді. Тут зустрів я багато польських туристів з Кракова і Варшави, які широко розповідали про «свободу і щасливе життя» в Польщі. Українців з Києва чи Харкова я ніде не бачив, як туристів, і, мабуть, не швидко можна сподіватися такого чуда.

Наступного дня д-р Попович був вільний від лікарської практики, тому ми всі троє з його дружиною поїхали до Брюсселю оглядати виставку. Ми зайшли до павільйону, де показували, як постає атомна енерґія. Мушу одначе признатися, що я дивився на всі ці «електрони», як вовк на зорі. Ця «атомна енерґія» так мене втомила, що коли я вийшов з павільйону і набрав в легені свіжого повітря, щойно тоді оцінив, як добре жити без всяких електронів.

Відпочив я трохи і знайшов мистецьку атмосферу в чеському павільйоні. Крім машин чехи виставили дуже багато творів релігійного мистецтва. Бачив я прекрасні різьблені вівтарі з XV і XVI сторічь, які нагадували мені краківський вівтар Віта Ствоша. Побачив я теж славне чеське скло і кераміку. Для дітей була влаштована спеціальна мистецька виставка, тож недивно, що чехи дістали першу нагороду. Американці пішли ще далі, бо влаштували у своєму павільйоні велику мистецьку робітню, де діти могли під проводом учительки рисувати і малювати все, що тільки їм підказала дитяча фантазія.

В чеському павільйоні не відчувалося ніякої тенденційности, не видно було теж впливу кулака «старшого брата». Румуни і поляки не мали власних павільйонів, тому, щоб надолужити цю кривду, влаштували в Брюсселі свої крамниці з керамікою, народними одягами та хатнім устаткуванням. Українці не мали навіть таких крамниць.

Увечері ми поїхали до Українського Дому в Брюсселі, де я залишився переночувати, бо звідтіля було ближче до виставки. Український Дім перебуває під доброю опікою п. О. Коваля і його дуже гостинної та милої дружини. В Українському Домі крім бюр, є декілька кімнат, де приміщувалися гості-туристи, які приїжджали на світову виставку. Здається мені, що я мав спеціальну протекцію, бо дістав дуже гарне ліжко в стилі Людвіка XVI «на ресорах». Здавалося мені, що я поклався на струни старої бандури: всередині гули тенори, а в головах баси. Прокинувшись вранці, я намагався не рухатись, щоб не побудити своїх сусідів. Тут же, коло мого ліжка, лежав якийсь чолов’яга з золистими пальцями. З респекту до цих рук я лежав тихо, немов миша, щоб не збудити їхнього власника, яким, як це пізніше виявилося, був наш піаніст п. Горницький з Еспанії.

В другому кутку спав прогресивний прихильник католицького руху д-р Маркусь, який увесь час говорив сам до себе, крізь сон, що має потребу швидко одружитися і виїхати до Америки. Коли ж пізніше я привітався з ним і запитав, чи він часто сам зі собою розмовляє, він відповів притакуючи, що мешкає в Сарселі і часто відчуває потребу поговорити з мудрою людиною.

В такому милому товаристві я знову пішов на виставку.

 Опубл.: Шлях Перемоги.
– Мюнхен, 1958. – Ч. 45-46.

Публікація Романа ЯЦІВА

При підготовці публікації до друку використано матеріали з літератури та відкритих джерел:

1. Гординський С. Крук, Павлось, Мухин: три українські різьбярі. – Мюнхен: Українська Спілка Образотворчих Мистців, 1947.
2. Ukrainische Künstler in Deutschland / von Dr. G. Prokoptschuk. – München, 1960.
3. GregorK Band 2. – München: Ukrainische Freie Universität, 1975.
4. Ідеї, смисли, інтерпретації образотворчого мистецтва: Українська теоретична думка XXстоліття: Антологія. Частина друга / Автор-упоряд. Р. М. Яців. – Львів, 2012. – С. 741-752.
5. Wilfried Bauer. Stadt Königsbrunn würdigt in einem Festakt den ukrainischen Bildhauer Gregor Kruk. Ständige Ausstellung im Rathausfoyer. Електронний ресурс. Режим доступу: https://www.myheimat.de/koenigsbrunn/c–kultur/stadt–koenigsbrunn–wuerdigt–in–einem–festakt–den–ukrainischen–bildhauer–gregor–kruk–staendige–ausstellung–im–rathausfoyer_a2355369.
6. Nikolas Drosos. Reluctantly Global: “Fifty Years of Modern Art” at the 1958 Brussels Expo.Електронний ресурс. Режим доступу: https://post.moma.org/reluctantly-global-fifty-years-of-modern-art-at-the-1958-brussels-expo/..

7. RembrandtHouse Museum. Електронний ресурс. Режим доступу: https://www.amsterdamsights.com/museums/rembrandthuis.html.