Неможливо переоцінити вплив італійців в історії давнього Львова, їхню роль в європеїзації нашого міста. Перед завоюванням Кафи османами у 1475 році Львів був фактично генуезькою торгівельною колонією. Історик Владислав Лозинський вважає, що власне тоді в хаотичний ферментний зв’язок місцевого поспільства, в цей сплав Сходу і Заходу, в механічний конгломерат азійських, візантійських, слов’янських елементів міцно, неначе лещатами утримуваний німецькою муніципальною організацією, влилася перша течія старої, животворної італійської культури немовби струменем світла й тепла.

Генуезька епоха Львова була найвеличнішою, здебільшого з огляду торгівельного. З неї збереглися заледве фрагменти міських актів, але і в них можна віднайти сліди того, як міцно були пов’язані генуезька торгівля і культура з тогочасним львівським поспільством. Генуезці є постійними гостями у Львові, вони тут судяться, миряться, укладають торгівельні угоди в Ратуші й у місті, засідають у судах вищої інстанції, про що свідчать численні сліди, попри те, що з того часу залишилася мала частка джерел.

Посеред численних прізвищ італійських купців, які тимчасово перебувають або оселяються назавжди у Львові, натрапляємо на найвідоміші імена з історії генуезьких і венеційських колоній, такі, як Ломелліно, Ґрімальді, Леркаріо, Мастроп’єтро. Ломелліно, з яких один Карло був генуезьким адміралом, а другий Анжело Джованні головою муніципального уряду, підтримують стосунки зі львівськими містянами Лінднерами. Анжело Леркаріо, родич Меґолло, відомого тим, що той під час партії у шахи з цісарем Трапезунда отримав ляпаса, і Вінченцо, про якого подейкували, нібито він «замкнув Босфор двома замками», гендлює з львівськими євреями, які вже тоді беруть значну участь у міжнародній торгівлі. П’єтро Мастроп’єтро зі знаної венеційської родини, який спадково володів однією генуезькою колонією в дельті Дунаю, за дорученням своєї республіки, будучи колоніальним консулом, засідає на полюбовних судах у Львові між львівськими та генуезькими купцями.

Після генуезців з’являються у Львові італійці Леванту і Флоренції; перші принесли зі собою авантюрність, підприємливість, багату фантазію, широку уяву, характерну для купців, що подорожують морем, і додали до міської спільноти щось із фантастичного колориту своєї італійсько-східної раси; з другими, окрім шарму високої культури, прийшла також і вишуканість найгоноровішого у світі патриціяту, традиції старої муніципальної величі. З цих флорентійських прибульців кожен підписується дворянином і кожен виводить свій рід від сивої давнини, однак передовсім і головним чином є купцем і містянином.

Убальдіні завше підписуються делля Ріппа, попри те, що з ліктем в руці стоять за прилавком своїх суконних крамниць, закуповують у шляхти поташ, волів і мед; на рахунковій книзі Алессандро Убальдіні ще світиться герб з короною й усією геральдичною пихою, але внизу стоять скромні літери А. U. e C. (Алессандро Убальдіні і Компанія). Панегірист львівських містянських родів пов’язує рід Убальдіні з папою Сикстом V, з трьома кардиналами, з князями Ді Монте-Альто, і хто знає, чи тут є більше правди, аніж тоді, коли він з перебільшенням захоплюється іншими цнотами і величчю цих патриціїв.

Після Убальдіні серед львівських італійців найвидатнішою є родина Бандінеллі, хоча б тому, що її член Роберто обдарував Львів першою постійно діючою поштою європейського зразка. Ще перед ним Доменіко Монтелупі запровадив у Львові різновид пошти, але організував і вдосконалив її щойно 1629 року Роберто Бандінеллі. Італійські заробітчани у багатому Львові мали ж якимось чином якнайшвидше висилати своїм родинам на батьківщину листи і гроші, от таким чином і виникла перша у Львові європейська пошта. Король Сигізмунд III своїм декретом, виданим у Варшаві 4 березня 1629 року, приймає Бандінеллі до так званого сервіторіату, тобто до почту своїх слуг, таким чином вилучаючи його з-під інших юрисдикцій, і надає йому привілей утримання регулярної королівської пошти до Італії та інших закордонних країн.

Бандінеллі за угодою з радниками склав поштову ординацію, яку вписав у міські акти 12 травня 1629 року. У цій ординації, зокрема, йдеться:

«Коли б якийсь містянин або будь-якого стану львівський громадянин нагально потребував курсора (це поштар, який доставляв листи на далекі відстані, і це зовсім не той курсор, відомий нам як рухомий знак на екрані дисплея комп’ютера, бо всі словники подають лише це останнє значення) і не міг би чекати до суботи, коли відправляється пошта, а хотів би потаємно вислати листа, тоді постмагістр одразу надає королівського курсора, для цього призначеного, таким чином, аби містянин цього курсора випровадив за місто, щоб той не намагався в місті і на передмістях інших чужих листів за цієї нагоди зі собою брати. Якого курсора і коли, якщо виникне потреба, буде надано, постмагістр не має права розголошувати нікому. А якби хто наважився інакше вислати курсора, на нього накладається штраф 30 гривень, який має піти на потреби пошти.

І аби воля Йогомості Короля щодо такої пошти здійснилася, і вона стала справою потрібною і корисною, постановлено, щоб ці, нижче згадані курсори, котрі звикли зі Львова ганяти з листами, не наважувалися ходити до Замостя, Любліна, Варшави, Торуня, Гданська, Кракова, Кам’янця і Яс під присягою без відома королівського постмагістра, який має старатися, аби ці курсори склали присягу перед панами райцями або паном львівським війтом.

Курсор має присягнути, що не наважуватиметься брати чужих листів від будь-якого містянина чи громадянина Львова чи інших міст під загрозою штрафу у вісім гривень а також ув’язнення і позбавлення курсорства.

А якби сталося так, що якийсь лист був загублений, або затриманий, або розпечатаний тим, кому він не адресований, тоді курсор має досконало виправдатися перед тим, хто зазнав від цього кривди. А якщо шкода через його навмисне зло чи недбальство сталася, тоді він має бути значно покараний. А якщо б сталася якась затримка листів, тоді він готовий перед кожним виправдатися. А якщо котрийсь курсор не захоче складати вищенаведеної присяги, то не повинен важитися без відома й дозволу пана постмагістра чи його кореспондентів до названих міст ганяти і найматися під суворою карою.

А від усіх листів не буде важитися як пан постмагістр, так і панове його кореспонденти брати більше, аніж згідно зі встановленою і описаною нижче таксою:

Пошта варшавська. Від пів аркуша або пів лота: зі Львова до Замостя 1,5 гривні, до Любліна 2 гривні, до Варшави 3 гривні, до Торуня 4,5 гривні, до Гданська 6 гривень.

Пошта краківська. Від пів аркуша або пів лота: зі Львова до Ярослава 1 гривня, до Ряшева 1,5 гривні, до Тарнова 2 гривні, до Кракова 3 гривні.

Така ж оплата праці має бути призначена і в дальші віддалені країни згідно з вагою листів і пропорцією віддаленості міст».

Наприкінці ординація називає «курсорів до відправлення пошти: Симон курсор Ломивода, Бартоломей Козел, Ян Мостинський, Мартин Сокирник, Мартин Капустка, Ян Суровка, Мартин Опришко, Станіслав Воловець, Якуб Каменський, Андрій Опришко Плахта, Войцех Швець із Башти, Валентин Високий, котрий ходить від євреїв, Ворона Шарпаний, Бєнек, колишній ціпак, Ян Влох з Підгір’я, Гришко Сокирник».

Пошта Бандінеллі не мала того успіху, на який заслуговувала і на який сподівався її творець. За декілька років він мусив її закрити, а щодо причин такого неуспішного бізнесу оскаржив місто, з яким, зрештою, довший час був у затятій суперечці. Король Владислав IV 1639 року делегував старосту Андрія Мнішка і підкоморія Альберта Мясковського як арбітрів для розв’язання цієї суперечки, яка рясніла епізодами насильства, бо як Убальдіні, так і Бандінеллі вибухали справжньою південною пристрастю і одразу рвалися до кинджала чи шпаги з пихою флорентійського шляхтича. Райцям на їхні декрети відповідав Бандінеллі викликами на поєдинок, на містянина Станіслава Підліського накинувся з «оголеною рапірою», також на Боїма накинувся ґвалтовно, а Грозваєра викликав на двобій.

Не могло обійтися і без того, що й райці давали відсіч занадто палкому італійцеві: так звана «міська фамілія», тобто ратушні охоронці, почастували його «обушками», коли той чинив ґвалтовний спротив затриманню. Бандінеллі, який близько 1639 року вдруге відкрив львівську пошту, домагався, аби раєцький уряд відшкодував йому втрати, яких він зазнав під час діяльності першої пошти, на яку її засновник «своїх грошей півтори тисячі виклав, бо самі панове райці були причиною того, що мусив від цієї пошти відмовитися, бо йому усілякі прикрощі чинили, самі завжди курсорів своїх висилали, тому мали б до теперішньої пошти докластися і більше своїх курсорів не висилати».

Цікаво, що Бандінеллі був онуком славетного флорентійського скульптора Бартоломея Бандінеллі, званого Баччіо, творця величезної скульптури Геркулеса, яку так в’їдливо і дотепно скритикував Бенвенуто Челліні, і яка звертає увагу кожного, хто входить на площу Синьйорії у Флоренції. Роберто Бандінеллі помер у Львові 1650 року.

Іншою італійською родиною, осілою у Львові, пов’язаною з іще у ті часи існуючою традицією венеційського консуляту, були Массарі. Найвидатнішим її представником був Антоніо Массарі, львівський купець, одружений з донькою патриція Яна Шольца Вольфовича Доротеєю, і власне він був причиною виникнення доволі настійливо розповсюджуваної легенди про те, що Венеційська Республіка утримувала у Львові постійних консулів, які мали свою резиденцію в будинку на площі Ринок, над входом до якого ще досі зберігся левик святого Марка роботи досконалого майстра. Про сталу резиденцію венеційських консулів у Львові жодних слідів у львівському архіві немає, вочевидь, їх не було взагалі, утім Антоніо Массарі насправді був венеційським консулом, хоча й не в такому офіційному обсязі і не в такій дипломатичній формі і компетенції, яких щодо такої інституції вимагають міжнародні відносини.

Документ, наданий венеційським послом у Константинополі Сімоне Контаріні, датований 16 червня 1610 року і оздоблений «печаткою святого Марка», проголошує латиною: «Позаяк виникає потреба розпорядження, аби в місцевостях, куди прибувають піддані Правителів Венеції і їхні товари, мали ці піддані якусь публічну охорону або особу, яка за відповідних обставин могла б боронити і протегувати їх самих і їхнє майно, і знаючи, що особливо залежить на призначенні такої особи у місті Львові, столиці Русі, куди часто, як нам відомо, їдуть купці, піддані наші, а найбільше з Кандії, з винами та іншими товарами, а до того ж добре поінформовані про порядність, вірність і розсудливість пана Антоніо Массарі, який у цей час мешкає у місті Львові, постановляємо обрати його і обираємо консулом венеційським як у самому місті Львові, так і у прилеглих місцевостях згаданої провінції, аби боронив і протегував підданих Венеційської Республіки і їхнє майно з тим застереженням, що не вільно йому повноваженнями цього консуляту накладати оплати чи отримувати для себе зиски від венеційських підданих і їхніх товарів під карою втрати згаданої посади, тобто консулярного уряду і під суворістю інших покарань, визначених нами за таку неслухняність і надуживання».

Гарний будинок на південній стороні Ринку (нині № 14), цілий із тесаного каменю, з рустикованим фасадом, з венеційським левиком над входом, був власністю родини Массарі. Левик цей є, однак, старішим від декрету Контаріні, бо позначений 1600 роком, а Массарі поставив його гербом свого дому, вочевидь, не як консул, а просто як венецієць. Ані перед ним, ані після нього, правдоподібно, ніхто у Львові більше не перебував на цій посаді.

Родина Массарі не мала у Львові нащадків. Брат Антоніо – Ян, одружений також із представницею роду Шольц-Вольфовичів, сестрою Доротеї Мартою, помер бездітний, а востаннє ми натрапляємо на це прізвище в радних актах у заповіті його вдови, померлої 1648 року. Цей документ є свого роду особливим за формою, бо увесь його довгий морально-релігійний вступ написаний римованою прозою: «Світ є річ зникома, кожен в ньому хитається, як від вітру солома. Що за користь, вічний Боже, з померлого бути може? – по-філософському запитує ця містянка. – Землі пригорща всіх потішає, поганяє один другого, і той цього чекає. Не бракує смерті для чужинця, вхопить і поляка, поганяє один одного майже неборака. Не тішся з чужої наглої смерті, не втечуть від неї навіть і дуже вперті. Таки бути козі у возі, хоч би й на міцному поврозі…» Про свого померлого чоловіка згадує з великою чуйністю, з особливо чарівливим акцентом зворушливості, і закінчує абзац, присвячений його пам’яті, словами: «Живи в Бозі, пане Яне Массарі, і я теж прибуду!».

Ілько ЛЕМКО

Джерело: ZAXID.NET