Коли я був молодим і красивим, мені подобалося бавитися в альфонса. Робилося це так. Сидимо в компанії у кнайпі, і коли настає та хвилина, яку не всі любили, бо треба врешті розрахуватися, моя дівчина платила за нас обох. Оскільки це траплялося не раз і не два, в декого з кумплів виникала тиха заздрість, і вони мене діймали питанням: «Де ти їх береш? Чому вони всі за тебе платять?».

Я робив загадкову міну і плів якусь дурню: мовляв, зустрічаюся лише з багатійками— згадує письменник Юрій Винничук на сторінках видання ZBRUC. 

Зрештою, це не відбігало далеко від правди, бо й такі в мене були: наприклад, онука генерала, для якого я писав його ж таки мемуари, або донька судді. Однак правда була інша. Я наперед вручав дівчині гроші, й вона ними розраховувалася.

А одного разу мені навіть довелося попрацювати сутенером, про що ви, мабуть, уже давно прочитали в «Дівах ночі».

Отже, сьогоднішня тема «альфонси і сутенери старого Львова» у моєму викладі не видасться вам надуманою.

Львів тут нічим не вирізнявся від великих європейських міст. Різниця полягала лише в тому, що в європейських містах сутенер мав свою назву: в Берліні звався Louis, у Відні – Strizzi, у Варшаві – Alfons, у Кракові – łazik (приблуда), хоча цей вираз мав ширше значення, бо стосувався і батярів.

На жаль, львівський балак не витворив для цієї бранжі спеціяльного прізвиська, тож будемо послуговуватися варшавським.

На відміну від повій нашого часу, в тому числі й політичних, усіх тих качків, синочків швидкохідної мами і корабельних сосон, матеріальне становище вуличних дівчат початку ХХ ст. було сумне і майже межувало зі злиднями. Головною причиною була конкуренція жінок, які займалися проституцією таємно, користувалися більшою популярністю та й коштували дорожче. Але інша причина полягала в легковажності самої повії, яка, заробивши навіть значнішу суму, не вміла нею розпорядитися, негайно викидаючи на шмаття, на забави і на посиденьки з коліжанками. Найбільшим, однак, лихом такої бідолахи був її коханець, зазвичай шубравець і безсовісний індивідуум, який жив лише з того, що його дівчина заробила.

У дуже рідкісних випадках єднало таку пару кохання. Зазвичай таким коханцем був вигнаний з роботи ремісник або каменяр, він чіплявся до повії як павук, висмоктував з неї кожен гріш, прирікаючи дівчину на злидні і голод. То були на рідкість мерзотні типи. Щоб мати контроль над заробітком своєї коханки, такий шелихвіст нічим більше не займався, а лише стежив за нею на відстані кількох кроків, терпляче чекав, поки вона підбере клієнта, і йшов за ними до готелю або до приватного помешкання, знову чекав на її повернення під брамою і, щойно з’являлася, забирав увесь її зарібок або більшу частину. На диво, дівчина, стероризована таким драбом, віддавала йому без опору зароблені гроші, задовольняючись лише тим, що він їй залишав.

Не раз коханець, запідозривши, що заробіток дівчини замалий з огляду на тривале перебування з клієнтом або замалий з огляду на заможний вигляд клієнта, тягнув її до найближчої брами і ретельно обшукував, чи не приховала вона гроші. Нещасні істоти і справді часто дуже ховали корону або пару шісток (за Польщі злоті) перед тим, як покинути клієнта, у своїх черевиках, у волоссі, в парасолі або в нижніх фальбантах спідниці, щоб бодай цю дрібну квоту врятувати від жадібного коханця. Але їм в цьому рідко щастило, хіба що вдавалися до хитрощів і, виходячи, ховали гроші під сходами або в темному куті в сінях, присипавши сміттям, щоб чужий не побачив і не підібрав. А пізніше, коли вислизала з-під пильного ока коханця, який нарешті пішов пропивати її зарібок, поверталася на те місце і забирала врятовані гроші.

Один сутенер у 1910 році підшукав собі таких двох вуличних дівчат, які заробляли на нього стільки, що міг завжди елегантно вдягатися, гоститися в першорядних цукернях і рестораціях, навіть влитися в товариство золотої молоді, тоді як обидві його невільниці, обдерті і голодні, сновигали вулицями Львова, щоб якнайбільше заробити і якнайбільше віддати своєму коханцеві грошей. Однак він попався, коли спробував вкрасти срібну дзиґарничку, і опинився в цюпі.

Коли дівчина врешті починала опиратися захцянкам негідника, тоді той спочатку погрозами, а потім силою намагався видерти її заробіток. А коли й силою небагато міг добитися, бо дівчина за будь-яку ціну прагнула позбутися цієї залежності і ненаситної жадібності, то вдавався до терору, який майже завжди виявлявся ефективним. Терор полягав у тому, що коханець починав переслідувати бідну дівчину, приходив до її помешкання, зчиняв скандали, аж поки господиня не відмовить їй у винайманні кімнати. Окрім того, під час її прогулянок «за хлібом» не відступав ані на крок, не дозволяв наблизитися до неї жодному чоловікові, а коли все ж знаходився такий спраглий аматор любощів, що не зважав на колишнього коханця і таки забирав дівчину, то лякав його, що вона тяжкохвора, а коли й це не помагало, влаштовував гучний скандал просто на вулиці.

Звісно, що в таких умовах заробіток для дівчини ставав неможливим, вона втрачала своїх клієнтів, нові її боялися, і вона змушена була знову скоритися тиранії коханця, посвятивши йому свої сили і здоров’я.

У газети «Kurier Poski» 1911 р. природно виникло запитання, чому вуличні дівчата, піддаючись насиллю, все ж таки погоджувалися на коханців і на всі фатальні для них наслідки? А виявилося все дуже просто: «Повія, вилучена з людського товариства, поневіряючись морально і фізично, відчуває нагальну потребу мати при собі когось, кому зможе звіряти свої смутки і життєві прикрощі, в кому мала б приятеля і повіреного для свого щирого серця.

Адже повія у всіх чоловіках, яким віддається, бачить тільки хтивого самця, який, задовольнивши свої інстинкти, відразу відчуває до неї огиду. Вона з такими чоловіками не почувається жінкою, її з ними нічого не пов’язує. Вона для них лише статевий орган, який тамує їхню хіть. А відтак вона відчуває біля себе страшну порожнечу і старається заповнити її дружбою і взаєминами бодай з так негідником, який не має на думці винятково фізичного оволодіння нею, а, заплативши, потім кидає, як огризок. Адже він цілими годинами і на вулиці, і вдома, і в шинку дотримує їй товариства».

Так, бували у повії такі світлі хвилини, коли коханець брав її під руку і виводив на прогулянку, могли і на корзо прогулятися, і до каварні чи цукерні зайти, бо ж їй самій це зробити неможливо. І таким чином вона бодай на певний час опинялася серед нормальних людей. Особливо полюбляли повії масковані бали – отам то вони вже мали де розгорнутися і зіграти роль порядної кобіти, яка лише під впливом алкоголю дозволила собі трішки розслабитися.

Повія, знімаючи помешкання, не посвячувала господарів у таємниці свого фаху. Тому й тут коханець ставав у пригоді, вдаючи нареченого. Ще одна особливість такого коханця полягала в тому, що він розмовляв з повією про все, що завгодно, а на сексуальні теми дуже рідко, хіба в особливих випадках, на противагу інших чоловіків, які з повією просто не вміють ні про що інше розмовляти, окрім як про секс.

Отже, нічого дивного, що дівчина, яка вже до сексуальних тем відчувала огиду, линула тілом і душею до хлопа, який поводився з нею по-колєжанськи, по-дружньому, який хоч і мав її за джерело фінансової експлуатації, але не мав її за статевий орган. Такий коханець вважав її рівною собі з точки зору товариської і моральної, а відповідно до того і трактував.

«В його присутності вона почувалася людиною, а в присутності інших – майже твариною, – пояснював у 1921 р. інспектор львівської поліції Валєріян Вільчиньсикий. – Навіть якщо клієнтом виявлявся елегантний, вродливий молодик, якому б з розкішшю віддалася кожна жінка з найкращого товариства, яка не мала б цілковитої нехоті до позашлюбних взаємин, то повії на його вроду начхати, у неї лише одне прагнення: якнайскоріше вирватися з його обіймів, отримати вигідну платню і побігти до свого коханого плюгавця, який стовбичить на вулиці, щоб віддати йому свій заробіток і себе саму».

Та не лише моральні і сердечні вузли поєднували повію з її альфонсом. Вулична повія наражалася на різні прикрощі в стосунках з поліцією, з клієнтами і з різною голотою, яка теж чигала на неї і на її заробіток. Виступати на її захист, боронити і мстити кривди, яких вона зазнала, і було обов’язком такого альфонса, а цим і пояснюються його матеріальні претензії.

«Якщо дві повії посваряться, й одна другу важко образить, тоді ображена скаржиться своєму альфонсові, вимагаючи, щоб той відлупцював її суперницю, – продовжував пан інспектор. – А він це сумлінно і з натхненням виконує. Звісно, що побита звертається тоді зі скаргою до свого коханця, і той шукає відплати на винуватцеві і на другій повії. Таким чином зав’язується довгий ряд заплутаних ситуацій і бійок на кулаки і ножі».

Адже бували також кровопролитні бійки за здобуття собі дівчини, за рахунок якої можна гарно жити.

А мистецтво битися на ножах потребувало відповідної школи. Кожен альфонс мусив у цьому бути майстром – ножівником. Все робилося блискавично. Бійці скидали маринарки з правої руки і намотували на ліву руку, яка залишалася в рукаві. Такий рукав мав зсередини вшиту вигнуту на розмір руки дикту або бляху. Ліву руку бійці виставляли вперед і використовували її як щит. А правою робили звабні рухи, водночас стрибаючи то вперед, то назад, то вбік, при цьому не зводячи очей з правиці суперника.

З яким же замилуванням стежили повії за такими двобоями! А потім, по всьому, зализували рани і голубили свого героя. Не має значення, виграв він чи програв – він для неї залишався героєм.

Альфонс боронив також коханку від експлуатації хазяями, які намагалися обдерти її до останнього гроша, від здирства шимона – сторожа камениці, який брав оплату за те, що після десятої вечора замикав браму, але вважав, що «шльондра повинна дупеля (подвійно) заплатити», і перед багатьма іншими вампірами, які звикли будь-яким способом видирати дівчині її заробіток.

Та найважливіше завдання випадало альфонсові, коли таку дівчину за скандал, що зчинився на вулиці, або за вештання хоче заарештувати поліцай. Тоді альфонс перешкоджав арешту, полегшував їй втечу і сам часто падав жертвою свого обов’язку, будучи затриманим і звинуваченим у перешкоджанні службової діяльності, за що чекала його сувора кара.

До обов’язків альфонса належало також пам’ятати про свою коханку, коли та опиниться в лікарні. Він тоді мусив подбати для неї про кращу їжу, про постачання найсвіжіших новин з кола її знайомих, нарешті йому було доручено опіку над скринею з речами, яку повія на час хвороби залишала у своїх господарів. З цих обов’язків альфонс звик вивільнятися доволі спритно. Якщо його коханку забрали до лікарні на довший час, він, не звикнувши до роботи, швиденько роззирався за другою, забираючи нерідко у хворої її гардероб на подарунок для своєї нової Дульсинеї. Сцени, які розігрувалися, коли така дівчина залишала лікарню і бачила, які зміни сталися під час її хвороби, ставали поживою бульварної преси.

Деякі повії, потрапивши до лікарні з венеричною хворобою, діяли хитріше. Бажаючи запобігти неминучій трагедії, передусім доносили на свого коханця в поліцію, що він також хворий (що зазвичай часто бувало), а тоді поліцай затримував такого пана і провадив до санітарного офісу, там його бадали і в разі потреби клали до лікарні. Таким фортелем дівчина вирішувала три речі: запобігала тому, щоб її альфонс підшукав собі на час її хвороби іншу коханку, захищала свої речі перед продажем і, нарешті, добивалася, що її коханець опинявся біля неї, і вона могла собі з ним частіше спілкуватися, бо чоловічий і жіночий відділ венеричних хвороб містилися в одній лікарняній будівлі.

До найризикованіших обов’язків альфонса була «дискусія з клієнтом». Справа в тому, що чимало клієнтів намагалися таку дівчину використати, тримаючи її по кілька годин або й усю ніч у себе, а платили одну корону за Австрії, або кілька золотих за Польщі, або взагалі нічого. Якщо дівчина бачила, що клієнт зацікавлений в тому, щоб сусіди не довідалися, що він водить до себе повій, то у разі обрахунку погрожувала скандалом. І така погроза мала успіх.

Бували випадки, що повія подавала на клієнта скаргу інспекційному комісарові, а той мусив ухвалювати вирок, якою повинна бути оплата за любовні послуги. Тоді на комісаріяті відбувалася неймовірно гумористична сцена, бо обидві сторони наводили на свій захист аргументи й обставини, від яких у порядних людей вуха в’янули. А пан комісар мусив бути справжнім Соломоном, бо повії не посідали жодної законом гарантованої такси за обслугу клієнта.

Правда, такі випадки траплялися рідко, бо й сама повія, уникаючи зазвичай стосунків з поліцією як вогню, боялася подібного суду і воліла нераз дозволити себе скривдити, ніж правуватися з трибуналом на Коллонтая.

І коли ми співаємо: «На вулиці Коллонтая Била баба поліцая. Раз го в дупу, раз го в яя – Так ся лупит поліцая», – то треба розуміти, що та баба була не просто баба, а повія!

А коли клієнтові була байдужа думка сусідів, і він викидав повію, яка зробила йому зауваження про недоплату, за двері, то міг надавати їй ляпасів, якщо вона скандалила. От у таких випадках втручався альфонс, який приходив до помешкання скупого адоніса і вчиняв авантуру, обзиваючи його останніми словами. Дати йому ради, як з повією, клієнт рідко коли міг, бо у відповідь дістав би ножем у живіт. А якщо клієнт і справді не мав грошей, альфонс так просто не відчіплявся і далі його переслідував.

У 1911 році в брамі готелю на вулиці Різницькій напав такий здоровило на студента, який виходив з дівчиною, і, побивши його, забрав у нього всю доволі чималу готівку.

Львівські альфонси були для місцевої поліції небезпечніші від фахових злочинців. Альфонс, захищаючи коханку від загрози арешту, мусив стати з ножем в руці і ризикнути кількома місяцями криміналу, бо тільки такого коханця дівчина цінила, тільки такому дозволяла використовувати себе і тиранити.

А на самій верховині ієрархії альфонсів були королі, хоч і не короновані ніким, але їхні імена озвучувала преса. Так 23 березня 1928 р. «функціонери санітарно-звичаєвої бригади арештували Лейзора Фрехтера, прозваного “королем львівських альфонсів”». А ще одного такого короля Ізя Гааса вдалося депортувати у 1928 р. аж з Буенос-Айреса, де він організував бізнес, залучивши до нього свою дружину в ролі повії.

Преса замислювалася, чи є якась рада на альфонсів, але відповідь поліції розчаровувала: навіть якби їх усіх взяти під ключ, на їхньому місці вигулькнуть нові. І що цікаво, «пропозиція альфонсів у Львові більша, ніж їхня потреба», – констатував пан інспектор.

І не помилився. Маємо пів парламенту того добра, кількість яких ніколи не вичерпається, доки є такі дурні, як ми, що готові їм платити зі своєї кишені.

Автор: Юрій Винничук

Zbruc.eu