Світ кави ніколи не стоїть на місці, постійно розвиваючись та пропонуючи нові враження. 2025 рік обіцяє бути особливо насиченим на інновації та зміни, які торкнуться як професійних бариста, так і звичайних поціновувачів кави. Від екологічності до персоналізації та функціональних напоїв – давайте, в товаристві Торгової Марки Кава Старого Львова, зазирнемо в майбутнє кавової культури!
У 2025 році екологічно чисті джерела кави стають не просто трендом, а нормою. Споживачі все частіше вибирають напої, виробництво яких не шкодить довкіллю та забезпечує справедливу оплату праці фермерам. Це стосується не тільки зерен, але й усього циклу – від вирощування до пакування. Безвідходне виробництво, регенеративне землеробство, повністю компостована упаковка та вуглецево-нейтральний статус – ось основні вимоги, які диктує ринок.
Кава в турці на пісочку
Персоналізація на першому місці: Кава, створена для вас
Універсальна кава відходить у минуле. На зміну приходить персоналізований підхід, де кожен напій створюється з урахуванням індивідуальних смакових уподобань та навіть потреб здоров’я.
Розумні кав’ярні та ШІ-технології: У 2025 році “розумні” кавоварки, оснащені штучним інтелектом, можуть аналізувати ваші смакові профілі, регулювати параметри заварювання в режимі реального часу та пропонувати персоналізовані рекомендації. Уявіть кавоварку, яка точно знає, яку температуру, помел та профіль смаку ви віддаєте перевагу!
Кастомізація смаку: Споживачі отримують ще більше можливостей для налаштування своїх напоїв, додаючи улюблені ароматизатори, спеції (корицю, ваніль, мускатний горіх) або підсолоджувачі. Це дозволяє створювати унікальні авторські комбінації.
Кава зі спеціями (Марокко)
Функціональна кава: Більше, ніж просто напій
Кава перетворюється з простого гарячого напою на функціональний еліксир, що сприяє покращенню здоров’я та самопочуття. Напої з додаванням суперфудів та адаптогенів стають справжнім хітом. До популярних добавок належать:
Імбир: Сприяє зміцненню імунітету та має протизапальні властивості.
Омега-3: Ці жирні кислоти підтримують здоров’я серцево-судинної системи, покращують роботу мозку та допомагають знизити рівень запалення.
Навіть розчинна кава перестає бути “напівфабрикатом” і збагачується корисними добавками, пропонуючи поєднання смаку та користі.
Кава Кон-панна
Холодне заварювання та нові текстури: Розширюємо смакові горизонти
Популярність напоїв холодного заварювання, таких як Cold Brew та Nitro Coffee, продовжує зростати. Вони пропонують унікальні смакові профілі та шовковисті текстури, які відрізняються від традиційної гарячої кави. Еспресо-тонік з натуральними екстрактами (бузини, розмарину, м’яти, грейпфрута) також залишається в тренді, дозволяючи створювати глибші та складніші ароматичні профілі.
Кава по-мексиканськи
Альтернативне молоко та веганські тенденції: Вибір без обмежень
Рослинне молоко давно стало популярною альтернативою, але у 2025 році цей тренд досягне ще більшого масштабу. Кав’ярні пропонують широкий вибір молочних альтернатив: з фундука, макадамії, вівса, кеш’ю і навіть картоплі. Зростання популярності веганського способу життя також впливає на кавову індустрію, сприяючи появі нових соусів та натуральних підсолоджувачів, що не містять продуктів тваринного походження.
Створення спільноти: Кав’ярні як центри спілкування
Кава – це не просто напій, це соціальний досвід. У 2025 році кав’ярні, орієнтовані на створення спільнот, переживають справжній розквіт. Люди все частіше шукають місця для спілкування, відпочинку та натхнення. Майстер-класи з латте-арту, обсмажування зерен, приготування альтернативної кави, жива музика та мистецькі виставки – все це створює інтерактивну та творчу атмосферу.
Кава по-арабськи
Технології та естетика: Візуальна насолода
Технології також впливають на візуальний аспект кави. Кав’ярні активно використовують можливості друку зображень на кавовій пінці, створюючи стильні напої, готові до публікацій в Instagram. Спеціальні декоратори для нанесення какао, ванілі, кориці та інших сипучих продуктів через трафарети дозволяють бариста творити справжні шедеври.
Майбутній кавовий сезон обіцяє бути насиченим та інноваційним. Приготуйтеся скуштувати каву майбутнього!
18 липня відбулася прем’єра першого трейлеру різдвяної комедії «Вартові Різдва» від 1+1 media. Стрічка створена у партнерстві з UnitedContentHUB і зʼявиться на великих екранах раніше попередньо заявленої дати — 13 листопада 2025 року. Це буде перший різдвяний фільм року, який задасть атмосферу та настрій для подальших свят.
У центрі сюжету — троє легендарних персонажів, які змагатимуться за титул головного чарівника Різдва. Це Святий Миколай (Іван Бліндар), Санта Клаус (Михайло Кукуюк) та Прадавній Дух Зими (Станіслав Боклан). Зустрівшись напередодні свята у 2023 році, коли українці вперше за тривалий час відзначали Різдво 25 грудня, вони намагаються вирішити, хто ж буде опікуватися Різдвом в Україні та кому діти мають писати листи з мріями. Виконавши випадкове бажання дівчинки Віри (Аріна Трегуб), Різдво, атрибути зими, а отже й магічні сили чарівників, зникають з памʼяті людей. Вони втрачають віру в диво, тож завдання Вартових — повернути свято і довести, що справжні дива здатні створювати самі люди, для цього не потрібна магія!
«У нашому житті зараз дуже багато викликів та новин, які пригнічують. Ми з командою намагалися створити кіно, яке допоможе українцям віднайти віру в диво, подарує позитивні емоції та щастя. Гумор, неочікувані сюжетні лінії, улюблені актори в кадрі — це поєднання дозволить нам задати необхідний настрій для майбутніх свят. Тож чекаємо усіх вже з 13 листопада в кінотеатрах»,— прокоментувала Тетяна Шуліка, продюсерка й співавторка проєкту.
Окрім Бліндара, Кукуюка та Боклана, у фільмі грають Катерина Кузнєцова (мама Віри), Роман Луцький (тато Віри), Ірина Островська, (працівниця музею), а також популярна блогерка-мільйонниця Кенді Суперстар, яку ми побачимо в неочікуваній ролі. Це, як зазначають творці, далеко не повний каст стрічки, і аудиторію очікує ще багато яскравих зірок у кадрі.
«Зйомки нашої різдвяної комедії вже завершені, наразі триває етап постпродакшену. І вже дуже хочеться, аби ту атмосферу свята та надії, яку дарує наш фільм, побачило якомога більше людей. Вдячні нашим партнерам, які повірили в ідею та разом з якими ми створюємо цікаве українське кіно для українців. Про наші традиції та те, що тримає в такий складний час»,— додала Анна Гончар, продюсерка фільму.
Для того, аби створити справжню актуальну та яскраву комедію, до розробки жартів на фінальному етапі написання діалогів були долучені українські стендап-коміки.
«Починаємо зворотний відлік до премʼєри “Вартових Різдва”, яка закладе початок новорічного сезону та подарує людям приємні емоції. Цей трейлер — це обіцянка великої історії, що об’єднає родини й нагадає, чому важливо вірити в дива», — підсумував Сo-продюсер стрічки Олексій Лимаренко.
«Вартові Різдва» — з 13 листопада в усіх кінотеатрах країни! Над створенням фільму працює команда 1+1 media в партнерстві з UnitedContentHUB. Дистрибутор — компанія B&H Film Distribution.
Команда проєкту:
Режисер стрічки— Олександр Кірієнко, продюсери — Тетяна Шуліка, Анна Гончар, Co-продюсери —Олексій Лимаренко та Андрій Ногін. Автори сценарію — Тетяна Шуліка й Тамара Грантовська, оператор-постановник — Володимир Шкляревський.
Головний партнер фільму —«Королівський смак», Генеральний партнер — Укрзолото, Офіційний партнер — METRO. Дистрибутор
Медіапартнери стрічки:Viva! — перший журнал про зірок, медіа позитивних новин та історій ШОТАМ, Радіо «Пʼятниця», телеканали 1+1 Україна та ТЕТ.
Стежте за офіційними сторінками фільму в Instagram, Facebook, TikTok і будьте першими, хто дізнаватиметься ексклюзивні подробиці про головну різдвяну премʼєру року.
Відома українська дизайнерка Оксана Караванська створила унікальну сорочку для Олександра Усика і передала її боксерув подарунок у Лондоні у суботу, 19 липня, за лічені години перед матчем-реваншем Усик – Дюбуа. “Десь я в ній з’явлюся”, – відповів Сашко, із захопленням роздивляючись оригінальний презент! Вишита та розписана вручну дизайнерська сорочка з оригінальним змістом – це про віру в перемогу і в Українських героїв.
Тема карт була обрана не випадково: Джокер — це Усик-козак, а серед «королів» — історичні постаті Степан Бандера і Симон Петлюра – ті, хто виборював вільну Україну. Так дизайнерка обіграла резонансну тему про те, чи має Україна «карти», щоб перемогти. Відповідь американському президенту Дональду Трампу вишита чорним по білому: Ukraine has cards! (Україна має карти!). Доки в Україні народжуються герої – нас не зламати.
«Ідею з українським козаком на карті я запозичила в художника Владислава Єрка, який колись створив фантастичну колоду. Митець, почувши мій задум, люб’язно згодився, щоб я тюнінгувала одне з його зображень, – розповідає Оксана Караванська. – Так самого Сашка я зобразила на козацькій карті: йому дуже личить козацький стрій і шабля. Усику-козаку ми вишили золотий пояс переможця. Розписавши сорочку вручну, я поділилася з ним своєю енергією на перемогу».
Ексклюзивна сорочка для Олександра Усика — про силу, стиль і національну гордість. На спині вишиванки зображений брендовий Голуб Єдності, який на самому початку великої війни розробили дизайнерка Оксана Караванська та художниця Ксенія Уманська. Синьо-жовтий голуб накладений на символічну карту України. А довершили унікальну сорочку деталі класичної старовинної української червоно-чорної вишивки.
Оригінальний подарунок від Караванської Усику у Лондоні за лічені години до історичного бою за титул абсолютного чемпіона світу в суперважкому дивізіоні передала телепродюсерка Оксана Гнатишин.
Є речі, які ми тримаємо в руках щодня, не задумуючись про їхню силу. Вони супроводжують наші ранки, перерви на роботі, розмови з друзями або моменти самотності. І саме чашки https://comfy.ua/ua/cups/ у середині цих побутових ритуалів стають інструментом настрою, частиною нашого ритму. Здається, це лише посуд, але кожен, хто хоч раз пив каву не з «тієї» чашки, розуміє: різниця є. Вона або доповнює атмосферу, або вибиває з гармонії, навіть якщо напій – той самий.
Смак, форма і психологія пиття
На перший погляд – чашка як чашка. Але насправді, від її форми, товщини стінок і матеріалу залежить не тільки смак напою, а й враження від нього. Посуд для кави чи чаю – це частина складної сенсорної системи, яка впливає на те, як ми сприймаємо аромат, температуру і навіть текстуру рідини. Як дивно, що простий вигин або шорстка фактура можуть викликати приємні спогади чи відчуття «правильності» моменту.
Широка чашка краще розкриває аромат, вузька – довше зберігає тепло. Тонкі стінки створюють відчуття легкості, товсті – асоціюються з надійністю. А ще – важить колір. Білий підкреслює насиченість напою, темний робить його візуально глибшим. Іноді саме візуальний контраст змінює сприйняття смаку.
Матеріали також грають важливу роль. Порцеляна – класика, яка не впливає на смак. Скло – ідеальне для естетів. Кераміка – для домашнього затишку. Дерево – для тих, хто цінує тепло природи в кожній дрібниці. Навіть ручка має значення: її форма, баланс, зручність тримання – усе це впливає на те, як ми п’ємо.
Усе це здається дрібницями – поки не вип’єш каву з «правильної» чашки. І тоді розумієш: так, вона – частина моменту. Вона обрамляє ритуал, стає його тілесною частиною.
Ритуал із вушком: що насправді варто знати про чашки
Не всі чашки створені рівними – деякі здатні перетворити ранковий ковток на мініспектакль. Якщо вибирати не лише розмір, а відчуття, ось на що дійсно варто звертати увагу:
тепловий характер – порцеляна гріє рівно, скло – тримає дистанцію, кераміка – обіймає як старий светр;
внутрішній простір – малий об’єм концентрує думки, великий – дозволяє розтектись у спокій;
форма краю – прямий різко відсікає ковток, заокруглений запрошує пити неквапливо;
ручка, що не зраджує – повинна лежати в пальцях як відповідь на запитання, якого ти ще не поставив;
фактура поверхні – гладка – для ідеального дня, шорстка – для тих, коли хочеш відчути текстуру світу;
візуальний настрій – чашка може говорити кольором, лініями, навіть формою тіні на столі.
Це не керівництво, а спроба почути свій власний ритм. У когось чашка одна – як талісман. У когось – колекція, під погоду, музику чи рівень філософських запитань за сніданком. Обидва варіанти правильні, якщо вони створюють момент. І саме в такій дрібниці може ховатися велика стабільність.
Чашка як дзеркало настрою
Наша улюблена чашка – це більше, ніж посуд. Вона знає, коли ми не виспались, коли думаємо над важливим або коли просто хочемо трохи тиші. Вона мовчки підтримує, не вимагає зайвого, завжди поруч. У ній – щось глибше за кераміку чи скло. Вона як музика на фоні – може бути майже непомітною, але якщо зникне, день втратить ритм.
Сучасний посуд давно перестав бути просто практичним. Він перетворився на елемент культури, індивідуальності, навіть емоційної гігієни. І саме тому варто звернути увагу на деталі, які раніше здавалися неважливими.
У магазині Комфі знайдеться чашка на будь-який характер і настрій – класична біла, стильна прозора, сміливо розписана або стримана й мінімалістична. А головне – така, яка гармонійно впишеться у ваш день.
Зазирніть на сайт comfy.ua – можливо, саме там на вас чекає ваша чашка. Не ідеальна – ваша.
Більшість дослідників вважають, що перший гравітаційний водогін у Львові з’явився на початку ХV ст. В той же час, є дані, що перший самопливний водогін був збудований іще у князівському Львові біля 1292 року. Насправді централізований водогін із насосною подачею води у Львові почав працювати лише у 1901 році. Серед його творців – австрійський інженер із сучасної Словенії Оскар Смрекер та місцевий фахівець Станіслав Александрович.
Львів має цікаву особливість – його центральна частина стояла, фактично, на воді (поруч протікала річка Полтва), проте місто іще із початку XV століття стикнулося із дефіцитом питної води. У княжі часи центр Львова знаходився ближче до підніжжя Замкової гори, на якій височів княжий замок – приблизно в районі сучасної площі Старий Ринок.
Городяни у ті часи брали воду із криниць, а за деякими відомостями іще в кінці XIIІ століття був споруджений перший самопливний водогін (ймовірно із водозабором із джерел біля підніжжя Замкової гори).
У 1349 р., коли польський король Казимир завоював Львів, центр міста було перенесено на південь – ним стала сучасна площа Ринок. Вже в кінці XIV століття середмістя Львова, затиснуте у прямокутних міських мурів, почало відчувати нестачу питної води.
Річ у тім, що ґрунтові води середмістя Львова є малопридатними для пиття, а ситуація погіршилася іще через те, що поряд із середньовічними храмами Львова розташовувалися цвинтарі. Людські рештки, що розкладалися, якість води, ясна річ, не підвищували.
Отож, у 1404 – 1407 р. під керівництвом львівського будівничого німця Петера Штехера було збудовано перший львівський гравітаційний (самопливний) водогін, який ніс містянам джерельну воду із “лану шпиталя Св. Духа”. Сучасні дослідники доходять до висновку, що джерела, які наповнювали перший водогін Львова, знаходилися або в районі Личакова, або на Погулянці – там, до речі, досі зберігся водозбірник “Прибило”, який було реконструйовано у 1839 році.
Для першого львівського водогону використовувалися керамічні труби, потім найбільш широко застосовували дерев’яні труби, а зрідка – мідні. Металеві (чавунні) труби гравітаційних водогонів використовували вже у ХІХ столітті.
Останній самопливний (гравітаційний) водогін у Львові було споруджено у 1885 – 1886 рр., це був Вулецький водогін із водозабором в місцевості Дубсівка обіч Вулецької дороги (нині – вул. А. Сахарова). Довжина гравітаційних самопливних водогонів Львова наприкінці ХІХ століття становила біля 43 км.
Річка Полтва, яка тече сучасним проспектом Свободи у Львові. Літографія К. Ауера, 1930-ті рр.
Будівництво напірного (механічного) водогону у Львові була актуальною іще у 1880-ті рр. Учені із Львівського політехнічного товариства, які проводили гідрологічні дослідження для будівництва Вулецького водогону, рекомендували Львівському магістрату почати будівництво напірного водогону негайно. Проте влада міста вирішила обмежитися будівництвом цього гравітаційного водогону.
Справа в тому, що на той час найбільші промислові підприємства та установи Львова мали автономні водозабори та водопроводи, адже навіть непридатна для пиття вода середмістя була придатною для технічних потреб.
Крім того в другій половині ХІХ ст. у місті було влаштовано цілу низку артезіанських свердловин, обладнаних колонками-качалками. Частина цих качалок, до речі, працювали іще у 1960 – 1970-ті рр. і старші львів’яни їх добре пам’ятають.
Варто згадати, що у 1880-х рр. влада міста Львова відчувала значні фінансові труднощі. Для прикладу, у 1883 р. громада отримала шанс викупити міську газівню, збудовану в 1858 р., адже сплинув 25-річний термін, після якого, за концесійним договором, місто могло викупити підприємство. Проте коштів на викуп газівні забракло, отож вона стала власністю міста тільки у 1898 р. після завершення терміну концесії.
Поява перших комунальних підприємств Львова напряму пов’язана із зростанням ролі місцевого самоврядування в Австро-Угорській імперії. 15 березня 1867 р. внаслідок компромісів між австрійцями і угорцями, було проголошено “двоєдину” Австро-Угорську імперію. Гарантом її єдності був австрійський імператор Франц-Йосиф І, який одночасно був і угорським королем.
Імперія була поділена на австрійську (Ціслейтанія) та угорську (Транслейтанія) частини із окремими урядами у Відні та Будапешті. Із українських земель Галичина та Буковина потрапила в австрійську, а Закарпаття – в угорську частини імперії. 14 листопада 1870 р. було затверджено новий Статут королівського міста Львова за яким владу в місті здійснювали міська рада та магістрат. Міська рада була представницьким органом міського самоврядування, а магістрат на чолі з президентом міста – виконавчим органом.
Крім того, магістрат також виконував деякі функції державної адміністрації. Відповідно до нового статуту міська рада мала право призначати всіх чиновників міського магістрату. Раніше це робила урядова адміністративна влада. Місто Львів виходило з-під юрисдикції місцевої адміністративної влади, яку призначали у Відні.
На початках влада міста Львова для створення важливих для міста підприємств (напр. кінний трамвай) укладала концесійні договори, відповідно до яких через певний термін підприємство, створене приватним інвестором, переходило у власність громади, крім того було передбачено можливість викупу такого підприємства владою міста.
Проте уже в 1890-ті рр. комунальні підприємства почали створювати за кошти міста. Власне коштом міста із залученням кредиту і було створено перший централізований водогін міста Львова.
Потрібно зауважити таку річ – якщо у багатьох випадках Львів був піонером технічного прогресу серед міст України (перша залізниця, перший газовий завод, перший кінний трамвай та ін.), то у плані централізованого водогону місто Лева випередили інші міста. Зокрема у Чернівцях, а це місто як і Львів має складний рельєф, централізований водогін почав працювати 2 листопада 1895 р., тобто на 6 років швидше, а ніж у Львові.
Централізоване постачання столиці Буковини було запроваджене із ініціативи президента міста Антона Кохановського (1817 – 1906). Спорудження чернівецького міського водогону із водозабором в с. Ленківці тривало шість років – від 1889 до 1895 р. Головний напірний водогін був укладений із чавунних труб діаметром 300 мм. і мав довжину біля 20 км.
Продуктивність насосної станції складала 3,6 тис. кубометрів на годину. Перший чернівецький напірний водогін збудувала австрійська компанія “Румпель та Ніколас”.
Наприкінці ХІХ століття в руках у міської влади вже були два підприємства критичної інфраструктури: підприємство “Міські заклади електричні”, яке поєднувало електростанцію та електричний трамвай та міська газівня. Відповідно, було вирішено створювати міське підприємство централізованого водогону.
У 1898 р. Львівський магістрат скеровує у Німеччину, Швейцарію та Австрію інженера Будівельного уряду Станіслава Александровича (1870 – 1934), майбутнього керівника міського підприємства водопостачання, для вивчення питань будівництва водогону і каналізації. Станіслав Александрович стажується в компанії австрійського інженера Оскара Смрекера (1854 – 1935) у Мангеймі (Німеччина).
Інженер Станіслав Александрович – багаторічний керівник підприємства львівського водогону
У березні 1899 р. Львівський магістрат доручає Оскарові Смрекеру проєктування та будівництво магістрального водогону із водозабором в с. Воля Добростанська на відстані біля 30 кілометрів від Львова, а також міської водопровідної системи.
До справи були долучені також професори Львівської політехніки Ріхтер, Сікорський та Ломницький, інженери Александрович та Маланський, а також радник Горецький та головний архітектор Львова Юліуш Гохбергер.
Завдання із будівництва водогону для Львова було дуже складним, адже Воля Добростанська в басейні річки Верещиця лежить на рівні біля 280 метрів над рівнем моря, а середня відмітка по Львову – біля 310 м. над рівнем моря, отож реалізація проєкту вартувала міській владі Львова понад 6,4 млн. крон – оскільки таких коштів місто не мало, було залучено інвестиційний кредит одного із державних банків Австро-Угорщини.
План водозабору в с. Воля Добростанська, спорудженого у 1901 році. Кресленик із брошури С. Александровича “Водогін львівський”, 1902 р.
Централізований водогін міста Львова запрацював 9 березня 1901 р. За австрійських часів підприємство міського водогону і каналізації мало назву “Mieski Zaklad wodociagowy we Lwowie” (Міський заклад водогону у Львові), а у часи Другої Речі Посполитої – “Zakład Wodociągow m. Lwowa” (Заклад водогонів м. Львова).
У часи СРСР водопостачанням та каналізацією міста займався Львівський водоканалтрест, а із 1992 р. підприємство має назву Львівське міське комунальне підприємство (ЛМКП) “Львівводоканал”.
Оскар Смеркер за походженням був словенцем. Він народився 19 серпня 1854 р. у панському дворі Görzhof bei Cilli біля міста Преболд (зараз – Словенія). Шкільну освіту почав здобувати на батьківщині, а завершив у австрійському місті Граці. У 1870 – 1874 рр. Оскар Смрекер навчався на механіко-технічному та інженерному факультеті Швейцарського федерального технологічного університету в Цюриху.
Після закінчення університету працював інженером-проєктувальником залізниць. Далі він працював інженером в італійській компанії “Società Nationale per Gasometri ed Acquedotti” в Болоньї, а також в компанії “Aird & Marc”.
Оскар Смрекер – автор проєкту і керівник будівництва першого напірного водогону м. Львова
У німецькому місті Мангеймі Оскар Смрекер заснував власну компанію “Oskar Smreker GmbH” із проєктування і будівництва водопровідних та каналізаційних мереж. У самому Мангеймі за проєктом Оскара Смрекера було збудовано водонапірну вежу висотою біля 60 м., яка зберіглася донині.
У 1914 р., у віці 60 років Оскар Смрекер отримав наукову ступінь доктора інженерії у Швейцарському федеральному технологічному університеті в Цюриху. Тема дисертації – “Підземні води, їх прояви, закономірності руху та визначення кількості”.
Після закінчення Першої Світової війни Оскар Смрекер декілька років жив у м. Люцерні (Швейцарія), а останні роки провів у Парижі в якості інженера-консультанта. Оскар Смрекер прийняв громадянство Югославії. У 1923 р. отримав патент США на виробництво залізобетонних залізничних шпал. Технологія, запропонована Смрекером, отримала промислове застосування.
Помер Оскар Смрекер 19 лютого 1935 р. в Парижі від ускладнення грипу.
Конструкцію першого львівського магістрального водогону описав у своїй брошурі “Wodociąg Lwowski” інженер Станіслав Александрович. Ця брошура була віддрукована у 1902 р. Львівський магістральний водогін із водозабором у с. Воля Добростанська був достатньо складним із технічної сторони.
Це, перш за все було викликано тим, що Львів лежить на пагорбах і відмітка над рівнем моря в той час коливалася в межах 80 метрів (зараз – іще більше). Між Львовом і Волею Добростанською – горбиста місцевість: найвища точка – 330 м. над рівнем моря на вул. Янівській (Шевченка) у Львові, найнижча – 277 м. над рівнем моря.
За Станіславом Александровичем, комплекс міського централізованого водогону м. Львова складався із таких основних об’єктів: водозабір у с. Воля Добростанська; насосна станція у Волі Добростанській; магістральний напірний трубопровід; міська мережа водогону; нижня зона водогону із резервуаром; насосна станція верхньої зони із резервуаром.
Водозбірний колодязь в с. Воля Добростанська. Світлина із брошури С. Александровича “Водогін львівський”, 1902 р.
Для влаштування водозадору та охоронної зони влада м. Львова викупила у князя Понінського та селян Волицький став та луки та пустирі при ньому. Загалом площа викуплених земель складала 94 морги 1087 сажнів, тобто 54,5 га. За первісним проєктом водозабір мав складатися із п’яти свердловин та збірного колодязя, які мали бути розташовані перпендикулярно до підземного потоку.
Свердловини мали бути з’єднані всмоктувальними сифонами, що закінчувалися у збірному колодязі. Однак при бурінні пробної артезіанської свердловини приплив води виявився таким потужним, що обмежилися однією свердловиною та збірним колодязем, який розташований за 18 метрів від насосної станції.
Насосна станція включала чотири основні споруди: котельню, склад вугілля, машинний зал та адміністративний будинок. Котельня була відокремлена протипожежною стіною від машинної зали, тут знаходиться три котли системи “Cornish”, кожен з яких має дві жарові труби. Два котли мали по 80 кв. метрів площі нагріву, а іще один – 120 кв. метрів.
В машинній залі насосної станції у с. Воля Добростанська. Світлина із брошури С. Александровича “Водогін львівський”, 1902 р
Діаметр менших котлів – 2,2 метри, а довжина – 10 метрів, більший котел має діаметр 2,4 м. і довжину 12 м. Зарезервовано місце іще для одного котла на випадок розширення водозабору. Висота димаря – 42 м., діаметр виходу – 1,6 м., діаметр дна – 2 м.
Вугілля транспортують до котельні вагонетками із цегляно-черепичного складу вугілля, який розміщений за 20 метрів від котельні. На вільній площі між котельнею та вугільним складом також можливе влаштовання відгалуження залізниці. Постачання вугілля до насосної станції ускладнене через те, що залізнична станція в Городку віддалена від Волі Добростанської на 15 кілометрів, а дороги знаходяться в поганому стані.
Для приводу насосів було побудовано дві комбіновані парові машини із конденсацією, які, за необхідності, можуть працювати із вихлопом без конденсації. Діаметр циліндра високого тиску – 500 мм., а низького тиску – 800 мм. Ці дві парові машини приводять в дію чотири насоси. Кожен насос складається із двох циліндрів, одного всмоктувального та одного нагнітального.
Дві всмоктувальні труби, кожна діаметром 550 мм., ведуть від збірного колодязя до машинного залу, всередині залу вони розділені на дві менші діаметром 425 мм., що ведуть до кожного насоса. Труби діаметром 350 мм. транспортують воду від нагнітальних циліндрів насосів у загальну напірну лінію діаметром 600 мм., заведену в загальний напірний резервуар.
Напірний резервуар частково заповнений повітрям, він призначений для протидії ударам насосних поршнів по водогонам і має діаметр 1,5 метрів та висоту 7 метрів.
За умови роботи двох парових машин продуктивність насосної станції у Волі Добростанській складала біля 20 тис. кубометрів води на добу, а одна парова машина забезпечувала продуктивність біля 15 тис. кубометрів на добу. В той же час, за словами Александровича, навіть у спекотні дні літа 1901 р. Львів споживав тільки біля 10 тис. кубометрів на добу, а середнє споживання було біля 6500 кубометрів.
Для комунікації між насосною станцією і дирекцією міського водогону на вул. Зеленій вздовж магістрального водопроводу було прокладено телефонну лінію.
Довжина магістрального напірного водогону Воля Добростанська – Львів складала 34,7 км. Його було влаштовано із чавунних труб діаметром 600 мм. Труби з’єднувалися на різьбі за німецькими стандартами. У місцях перетину річок та потоків (на 12-му км. – річка Верещиця, а на 18-му км. – Кожицький потік, іще один потік на 21-му км. в районі села Рясне) водогін було влаштовано із кованих труб із фланцевими з’єднаннями.
Водогін був заглиблений в землю на 2 метри, а на частині його траси було влаштовано захисну зону у 8 метрів. В найвищій і найнижчій точках було розміщено гідранти, які в першому випадку служать для вентиляції, а в другому для відведення води з окремих ділянок трубопроводу. Також на водогоні щокілометр було влаштовано засувки (35 штук), які дозволяли відділити ділянку для ремонту.
На 29-му кілометрі водогін перетинав магістральну двоколійну залізницю Львів – Підволочиськ. Для проведення водопроводу над залізницею, яка лежить у 8-метровій виїмці, збудовано металевий фермовий міст із трьома прогонами.
Середній прогін мав 25 метрів і два опорі по 10 метрів кожен. На мосту в спеціальному коробі з листового металу помістили трубу, а під трубу помістили рухомі підшипники. Водопровідна труба була захищена від морозу корковою ізоляцією та просмоленою тканиною.
Водогін прохойшов теренами таких сіл: Воля Добростанська, Великополе, Поріччя Янівське, Роттенхаль, Ямельня, Домажир, Кожичі, Карачинів, Рясна-Руська, Рясна-Польська (нині – Рясне-1) та Клепарів.
На 29-му кілометрі водогін входить на територію міста Львова, де йшов вулицями Янівською (Шевченка), Казимирівською (Городоцькою), Карла Людвіга і Гетьманською (обидві – пр. Свободи), площами Галицькою, Бернардинською (Соборною), вулицями Панською та Зеленою до резервуару нижньої зони.
Станом на 1902 р. до системи централізованого водогону м. Львова було порядку 3000 підключень. У той час кількість будинків у місті складала 4409 одиниць. Для потреб пожежогасіння та поливу вулиці в міській мережі водогону встановлено 632 гідранти, відстань між ними, як правило, не перевищує 100 метрів.
Гідростатичний тиск у міській водогінній мережі становив вище 3 атмосфер. Як виняток на кількох ділянках – на вул. Янівській, Святокшицькій та Собещини тиск складав 2 атмосфери. На напірному водогоні було влаштовано 30 вентильованих колодязів.
Оскільки по місту Львову, розташованого на пагорбах, була дуже велика різниця висот, міську водопровідну мережу було розділено на дві незалежні зони: нижню (до 300 метрів над рівнем моря) і верхню (вище 300 метрів, у 1930 – 2000-х рр. було вже 4 зони, а зараз – 11).
Кожна із зон мала свій водозбірник (резервуар), а верхня – іще й насосну станцію підкачки із паровими насосами. Водозбірники знаходилися в районі вул. Зеленої. Резервуар нижньої зони складався із двох ємностей, його загальний об’єм – 6500 кубометрів води. Резервуар верхньої зони мав аналогічну конструкцію, але менший об’єм – 2800 кубометрів.
Підземний резервуар-водозбірник у Львові. Світлина із брошури С. Александровича “Водогін львівський”, 1902 р.
Дно резервуару нижньої зони мало відмітку 329 метрів над рівнем моря, а резервуару верхньої зони – 356 метрів. Насосна станція підкачки, яка подавала воду у верхній резервуар мала два котли системи “Корніш” і дві парові машини із насосами.
Проєкт будівництва централізованого водогону м. Львова був реалізований під керівництвом інженера Оскара Смрекера, його безпосереднім заступником був інженер Якоб Флаттен. Магістрат Львова під час будівництва представляв головний архітектор Юліуш Гохбергер.
Значну роли в будівництві відіграв і інженер Станіслав Александрович, який у 1904 р. очолив підприємство міського водогону та отримав подяку від міської ради. На цій посаді Александрович працював 30 років, аж до своєї смерті у 1934 р.
Інженер Станіслав Александрович народився 6 жовтня 1870 р. у Львові. Шкільну освіту отримав у рідному місті, а вищу – у Львівській політехніці, де закінчив факультет інженерії. Після завершення освіти в 1893 р. почав працювати у будівельному управлінні міської ради Львова, у 1894 – 1895 рр. проходив службу в австрійській армії.
У 1895 р. біля півроку працював у Крайовому управлінні шляхів, а у 1896 р. повернувся до роботи в будівельному управлінні міста Львова, де працював в дорожньому відділі. У 1898 р. відправлений на стажування до Німеччини, Швейцарії та Австрії у справі будівництва водогону та каналізації.
Із 1904 р. Станіслав Александрович обіймає посаду керівника підприємства міського водогону м. Львова. У період із 1906 по 1914 р. під керівництвом Александровича розширюють водозабір у с. Воля Добростанська та проєктується новий водозабір в с. Шкло. Будівництво нового водозабору почалося у 1914 р., але було призупинене через Першу Світову війну.
Під час російської окупації Львова Станіслав Александрович залишається на посаді керівника міського підприємства водопостачання, навіть у такий складний час водогін Львова продовжує працювати. У 1918 – 1919 рр. під час польсько-українського збройного конфлікту водогін Львова зазнав пошкоджень під час вуличних боїв, також було пошкоджено і водозабір у Волі Добростанській.
У 1922 – 1925 рр. під керівництвом Станіслава Александровича відбувається будівництво водозабору та насосної станції у с. Шкло. Александрович приклав багато зусиль, щоб отримати кошти на це будівництво. У цей же час, із ініціативи дружини інженера, у Львові впроваджуються лічильники води, яких до того часу не було.
У 1927 – 1928 рр. будується новий водозабір в с. Карачинів, який окрім парових машин обладнується і електроприводом. У 1928 р. під керівництвом директора “Міських закладів електричних” до Карачинова прокладають ЛЕП напругою 30 кВ. У 1928 р. також вводиться в експлуатацію новий водозабір біля села Великопілля.
У 1931 р., коли до Львова було приєднано низку приміських громад, виникає потреба розширення мережі водогону та каналізації, адже населення міста зростає із 240 тисяч мешканців до 315.
Зважаючи на значний перепад рівнів по території міста Львова, для забезпечення водою нових територій під керівництвом Александровича будується дві водонапірні вежі (їх проєктував архітектор Вітольд Мінкевич) на вул. Пасічній та в районі Нового Львова, а також дві насосні станції.
У 1929 – 1933 рр. під керівництвом С. Александровича проведені дослідження водоносних горизонтів в районі с. Кам’янобрід, містечка Городок Яггелонський (Городок) та Великого Любеня із метою будівництва нових водозаборів для Львова.
За віддану працю інженер Александрович отримує подяки від міської ради Львова у 1901, 1918, 1928, 1932 і 1933 рр. Станіслав Александрович також консультував керівництво інших міст Польщі (в т.ч. і Варшави) з питань водопостачання.
У 1926 р. він став одним із засновників польського Інституту водопостачання та каналізації у Варшаві. Коли було створено Польську асоціацію працівників газопостачання та водогону, став її активним членом, а із 1929 р. увійшов до її правління. У 1930 р. отримав відзнаку “Polonia Restituta”.
За іроніє долі Станіслав Александрович, який більшу частину життя присвятив водопостачання, втопився 22 липня 1934 р. Кажуть, що він занинув рятуючи жінку, за іншою версією Александровичу вдалося врятувати кількох осіб.
Похорон інженера відбувся 26 липня 1934 р., як писала тогочасна преса, незважаючи на дощову погоду попрощатися із Александровичем прийшло вельми багато людей – керівники міста, представники громадських організацій, працівники підприємства водогону та каналізації. На похорон також прибули керівники підприємств водопостачання та каналізації із інших міст Польщі.
Треба зазначити, що проєкт водозабору із с. Кам’янобрід було зреалізовано через 18 років після смерті Станіслава Александровича – його було введено в експлуатацію в 1952 р. І донині чисту воду із підземних горизонтів постачають водозабори у Волі Добростанській, Шклі, Карачинові та Великопіллі.
Антон ЛЯГУШКІН
Перелік основних джерел інформації
1. Charewiczowa L. Wodociągi starego Lwowa 1404 – 1663. – Lwow: Ksiąznica-Atlas, 1934. – 74 s.;
3. Loffler H. S. p. Inżynier Stanisław Alexandrowicz, Dyrektor Zakładów Wodociągowych m. Lwowa (Wspomnienie pośmiertne). // Gaz i woda. – 1934 – № 8;
4. Історія Львова. Короткий нарис. / Ред. кол.: Гербільський Г. Ю., Лазаренко Є. К. (відп. ред.), Осечинський В. К., Цибко О. Г. – Львів: Видавництво Львівського університету, 1956. – 296 с.
У вівторок, 22 липня 2025 року, о 18:00 у Львівському Фотомузеї (розташованому у Львівському палаці мистецтв за адресою вул. Коперника, 17) відбудеться показ та обговорення історичного художнього фільму «Лемик. Постріл в обороні мільйонів». Стрічка, заснована на реальних подіях 1933 року, висвітлює трагічний період Голодомору в Україні та героїчний вчинок молодого патріота.
Фільм, створений кіностудією громадської організації «Апостольська Чота», розповідає про 18-річного студента Львівського університету та члена ОУН Миколу Лемика. Восени 1933 року, щоб привернути увагу світової спільноти до штучно організованого радянською владою Голодомору, Лемик здійснив атентат на представника радянського консуляту у Львові. Ця подія стала символом незламності українського духу та готовності протистояти імперії задля захисту свого народу.
«Постать Миколи Лемика — це символ незламності українського духу, що не боїться стати проти імперії заради свого народу», – зазначають організатори заходу.
Режисером кінокартини виступив військовий капелан отець Михайло Греділь. Сценарій написав відомий український автор Тарас Антипович, який раніше працював над фільмом «Чорний ворон» та серіалом «І будуть люди». Головну роль Миколи Лемика виконав актор Назар Бонящук. Над стрічкою також працювали оператор Ігор Ковалишин, художники-постановники Людмила Брудна та Олег Божик, звукорежисер Юрій Підцерковний, а генеральною продюсеркою стала Уляна Греділь. Зйомки фільму проходили у мальовничих локаціях Львівщини – у Львові, Городку, Комарно та селі Нагуєвичі.
Створення фільму стало можливим завдяки підтримці Львівської ОВА, Городоцької територіальної громади, а також широкого кола небайдужих людей. Зокрема, у 2021 році на реалізацію проєкту було виділено 100 тис. грн у межах Регіональної програми сприяння розвитку інформаційного простору та громадянського суспільства.
Подія організована під патронатом Львівської обласної ради та Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА і у співпраці громадської організації «Апостольська Чота», Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівської ОУН, Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
У суботу, 20 липня 2025 року, о 15:00 у Львові біля пам’ятника Тарасу Шевченку відбудеться акція-нагадування на підтримку українських військовополонених та безвісти зниклих захисників. Захід організовано Громадським рухом “Звільнити всіх” з метою привернути увагу суспільства та міжнародної спільноти до долі тисяч українських Героїв, які перебувають у ворожому полоні або вважаються зниклими безвісти.
Організатори наголошують, що ця акція є важливим кроком для того, щоб голос родин, які чекають на своїх рідних, пролунав гучно і нагадав світові про страшну ціну війни та необхідність боротьби за кожного українського воїна. “Тисячі Героїв перебувають у ворожому полоні або вважаються безвісти зниклими. Їхні родини чекають, їхні серця болять, а ми не маємо права забувати”, – йдеться у зверненні Громадського руху “Звільнити всіх”.
Ситуація з військовополоненими та зниклими безвісти:
За даними Міністерства внутрішніх справ України, станом на липень 2024 року в Єдиному реєстрі осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, у розшуку перебувало близько 42 тисяч людей. Загалом з початку повномасштабного вторгнення до реєстру було внесено відомості про понад 51 тисячу осіб. Серед них є як військові, так і цивільні особи. Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими повідомляв, що понад 8 тисяч українців, включаючи цивільних та військових, досі перебувають у російському полоні.
Протягом повномасштабної війни Україна провела низку обмінів військовополоненими. За даними Координаційного штабу, додому повернуто 2681 українського військового та 147 цивільних осіб. Проте, значна кількість захисників залишається в неволі, і їхні родини щодня борються за їхнє повернення.
Львів регулярно стає майданчиком для проведення подібних акцій на підтримку військовополонених та зниклих безвісти. Родини захисників, активісти та небайдужі громадяни збираються, щоб нагадати про необхідність звільнення всіх українських Героїв.
Громадський рух “Звільнити всіх” активно долучається до організації таких заходів, підкреслюючи спільний обов’язок суспільства та держави у боротьбі за повернення кожного українця додому.
У сучасному світі, де гаджети замінюють традиційні ігри, важливо вибрати іграшку, яка розвиває дитину. Конструктори вже давно заслужили довіру батьків і педагогів. Якщо хочете купити LEGO, зверніть увагу на асортимент на сторінці https://comfy.ua/ua/lego/ – тут є набори для різного віку, що розкриють творчий потенціал вашої дитини. Виберіть якість і розвиток для своєї дитини – це інвестиція у її майбутнє.
LEGO – це не просто іграшка, а ціла система, яка допомагає дітям розвивати важливі навички через гру. Вона поєднує творчість, навчання і спільну діяльність, що робить процес цікавим та ефективним. Завдяки різноманіттю наборів кожна дитина може знайти щось своє, що надихатиме і мотивуватиме її пізнавати світ.
Чому LEGO – ідеальний вибір для розвитку?
Конструктори LEGO – це набагато більше, ніж просто набір кольорових цеглинок. Вони відкривають перед дітьми цілий світ творчості й навчання, допомагаючи розвивати важливі навички у захопливій формі. Через гру дитина отримує можливість експериментувати, мислити нестандартно і вдосконалювати свої здібності. Ось чому саме LEGO варто вибрати для розвитку малюка:
Розвиток дитячої уяви. Конструктор дає можливість створювати безмежну кількість образів, сюжетів і світів. Це стимулює дитячу фантазію, допомагає експериментувати з формами та кольорами, а також вигадувати власні історії.
Покращення дрібної моторики та логічного мислення. Маніпулювання маленькими деталями тренує координацію рук і очей, а збірка за схемою стимулює логіку та послідовність мислення.
Формування навичок концентрації, терпіння і послідовності дій. Конструювання складних моделей вимагає уваги та зосередженості, що розвиває терпіння і вміння доводити справу до кінця.
Розвиток просторового мислення та вміння планувати. Під час побудови конструкції діти вчаться уявляти тривимірні форми та передбачати наступні кроки, що дуже корисно для навчання математики й технічних наук.
Окрім того, LEGO можна збирати й розбирати багато разів, що робить гру цікавою і довготривалою. Різноманітність наборів – від простих для найменших до складних тематичних – дає змогу знайти оптимальний варіант для будь-якої дитини. Якщо ви хочете дати своїй дитині найкраще, придбати конструктор в інтернет-магазині Комфі – це ідеальний вибір.
Як LEGO впливає на розвиток дитини
Одним із найважливіших аспектів гри з LEGO є те, що вона об’єднує навчання і розвагу. Діти створюють власні світи, експериментують із формами й конструкціями, що тренує їхню креативність і наполегливість. Ці ігри сприяють розвитку мовлення, адже під час спільного будівництва малюки обговорюють свої ідеї та планують дії. Крім того, така взаємодія допомагає розвивати соціальні навички та вчить працювати в команді.
Таке хобі також допомагає у формуванні важливих життєвих навичок, таких як організованість і терпіння. Під час роботи з набором дитина вчиться дотримуватись інструкцій і досягати поставленої мети, що корисно не лише в іграх, а й у навчанні. Навіть у підлітковому віці LEGO залишається актуальним – складні моделі стимулюють аналітичне мислення та допомагають краще зрозуміти принципи техніки.
Вибираючи LEGO для своєї дитини, ви робите ставку на її всебічний розвиток і цікаве дозвілля. Ці конструктори сприяють творчості, навчанню та формуванню корисних навичок, які знадобляться в житті. Вдалий вибір іграшки – це інвестиція у майбутнє дитини. Не втрачайте шанс подарувати дитині захопливий і корисний світ LEGO! Перейдіть на comfy.ua і виберіть ідеальний набір вже сьогодні.
Стрий – місто з великою архітектурною спадщиною, в якій особливе місце посідають старовинні вілли, з багатим розмаїттям архітектурних стилів. Ці будівлі – не просто житлові та громадські споруди, а справжні свідки культурного, соціального й економічного розвитку Галичини. Вивчення таких вілл дозволяє глибше зрозуміти історичний контекст і цінності, якими жило місто у минулому. Особливо вартісними є так мало збережені вілли міста, періоду до Великої пожежі 1886 року, яка практично знищила всю дерев’яну забудову міста. Вони є унікальними зразками архітектури Стрия ХІХ століття, що дають уявлення про будівельні традиції, стиль життя та естетичні вподобання мешканців того часу. Збереження та дослідження цих вілл є важливим кроком до формування цілісної історичної пам’яті міста та його культурної ідентичності.
Однією з таких пам’яток є збережена, фактично найстаріша, вілла другої половини XIX століття по вулиці Колесси (колишня назва Кілінського – Kilińskiego) .
. Фахверкова вілла у Стрию. Післявоєнна світлина (близько 1955 року) Джерело: зображення з мережі
Власне, метою статті є ознайомлення з історією, архітектурними особливостями та значенням цієї фахверкової вілли, архітектура якої вражає автентичністю та вишуканістю, а кожна деталь фасаду говорить про епоху, в якій вона була зведена. Попри свій вік, вілла зберігає архітектурну цілісність і має значний потенціал для реставрації та культурного використання. Варто підкреслити важливість дослідження та збереження історичної забудови як невід’ємної частини місцевої ідентичності. Фахверкова забудова в Галичині зазнала знищення внаслідок модернізації міст у XIX–XX століттях, а також через пожежі та війни. Проте окремі зразки збереглися, як от вілла в Стрию, і стали предметом дослідження науковців, окрасою історико-архітектурного ландшафту міста.
Вілла зведена близько 1876 року, на що вказує різьблена дата на фасаді від сучасної вулиці Колесси. Винятковою особливістю цієї будівлі є її конструктивне вирішення, адже, застосований тут фахверк на кам’яному фундаменті є рідкістю для Галичини. Збереженість такої конструктивної схеми є феноменом у архітектурі Стрия. В цілому, фахверкова забудова в галицьких містах є унікальним прикладом традиційної європейської архітектури, що знайшла свій вияв і адаптацію в регіональному контексті Галичини.
Фахверк (від нім. Fachwerk) – це тип конструкції, при якому дерев’яний каркас із вертикальних, горизонтальних і діагональних балок заповнюється різними матеріалами, найчастіше цеглою, каменем, які могли бути або відкриті у фасадній системі або тинькованими. Конструктивно дана фахверкова вілла має чітку дерев’яну схему, яка складається із стояків (вертикальні балки), ригелів (горизонтальні перемички), підкосів (діагональні укріплювальні елементи) та об’єднувальних поясів. Простори між балками, заповнені надзвичайно якісно виготовленою, добре випаленою цеглою. Каркас залишився в основному відкритим і є важливою частиною естетики будівлі. Типовим для галицького фахверку, що проявляється в цій віллі, є поєднання місцевих ремісничих традицій з західноєвропейськими впливами. Особливої уваги заслуговує декоративність фахверкової вілли, яка виявляється у профілюванні балок, використанні зубців, різноманітних мотивів, а також – дерев’яних різьблень на елементах каркасу. Вілла є півтора поверховою, прямокутна в плані, з мансардним поверхом, який добре проглядається з вулиці Колесси.
Фасад вілли зі сторони проїзду (добре видніється конструктив будівлі та різьблений декор), 2025 Фото з архіву Д.Гринькевича
Планувальна схема вілли цікава, з виступаючими ризалітами, які виходять на фасаді зі сторони сучасного проїзду. Ці потиньковані два ризаліти, з віконними отворами, потребують окремого дослідження на автентичність. Утворена ніша на фасаді зі сторони сучасного проїзду багато декорована на другому рівні різьбою та в рівні першого поверху розділена на дві осі, які складають двері та вікно (в автентичному плануванні це могло бути два вікна; фахверкова конструкція дає змогу легко пристосовувати віконно-дверні прорізи під ужиткові потреби). Тут виділяються дві надзвичайно майстерно виконані консолі (геометричної форми, із унікальним графічним виконанням), які композиційно підкреслюють значно виступаючий двосхилий дах. В центрі композиції другого рівня, себто мансардного поверху, кругле вікно, на фоні дерев’яної обрешітки поверху, яка формує площину з лиштвами із графічним завершенням складної форми.
Мансардний поверх оздоблюють ритмічним рядом не несучі консолі, композиційно із символічним колом в центрі, та декоративними зубцями. Хвилеподібні зубці (немов символи ріки) підкреслюють дахову лінію по периметру.
Різьблений декор фасаду вілли зі сторони сучасного проїзду, 2025 Фото: з архіву Д.Гринькевича
Не менш унікальним є виконаний фасад з вулиці Колесси у формі великої веранди, яку накриває основний двосхилий дах. Композиція цього фасаду трьохосьова, виділена чотирма декорованими дерев’яними колонами, дві з яких в центрі композиції підтримують мансардний балкон. Кожний кут, який утворює колона з значно виступаючим дахом, декорований дуже складною мережкою різьби, яка в повній мірі відображає унікальність даної вілли. Автентично на першому поверсі, в центрі композиції під балконом, з цього фасаду був головний вхід, на що вказують характерні виступаючі з тіла веранди сходи. Ці сходи сформували характерний згин у вирішенні огородження з вулиці Колесси
Варто відзначити що веранду з обох сторін оточує масивна дерев’яна решітка, правдоподібно запроектована для в’юнких рослин (станом на сьогодні одна з решіток – неіснуюча, через дисонуючу забудову в межах веранди, яка спотворює вигляд головного фасаду).
. Різьблений декор фасаду вілли зі сторони сучасної вулиці Колесси (добре видніється конструктив будівлі та різьблений декор), 2025 Фото з архіву Д.Гринькевича
Дах вілли був покритий черепицею (сьогодні не збережений). При звучанні самого слово «вілла» розуміємо, що будівля знаходиться на парцелі в оточені зелені, саду. Проте з плином містобудівного розвитку Стрия, вілла була вмонтована в загальну лінію сучасної вулиці Колесси, яку сформували рядові зблоковані кам’яниці. З одного боку рядова кам’яниця з початку ХХ століття настільки близько розташована до вілли, що її унікальний фасад перестав бути видимим. Тобто історичне планування ділянки, на якій розташована вілла, є повністю деформоване, що в свою чергу несприятливо впливає на загальний вигляд об’єкту. Хаотичність забудови внутрішньо квартального простору знищує «дух місця» до якого належить ця вілла.
Фахверкові споруди в галицьких містах були не лише житловими, а й комерційними, особливо у містах, що мали маґдебурзьке право, де така архітектура була частиною середмістя. Фахверк застосовували і для громадських будівель. Його гнучкість дозволяла пристосовувати конструкцію до складних містобудівних умов. Власне, постає важливе питання у історичному використанні цієї унікальної стрийської вілли. Оскільки будівля розташована при одній з основний артерій міста (яка ще з часів Сердьовіччя вела до входу в місто), є можливим, що вілла використовувалася як громадська будівля, наприклад, готель, відпочинковий будинок, чи з іншою функцією. Таке містобудівне розташування об’єкту в історичному ареалі Стрия змушує замислитися над функціональним використанням вілли. Станом на сьогодні вілла є житловим будинком.
Вілла відрізняється від іншої забудови вулиці Колесси та й міста в цілому. Будівля є представником «швейцарського» стилю (з елементами «закопанського», для якого характерне багатство різьбленого об’ємного декору), який є логічною частиною історизму. У XIX столітті в Європі зросла зацікавленість природними методами лікування та водолікування, що стимулювало розвиток курортів у підніжжі швейцарських Альп, а також на передгір’ях австрійських та німецьких Альп. Влітку активно функціонували вілли та пансіонати, які зовні виглядали привабливо, але мали досить просте й аскетичне внутрішнє облаштування. Праобразом цих будівель став традиційний швейцарський гірський будинок із низьким силуетом, широкими звісами та крутим двосхилим дахом. Ці будинки часто доповнювалися верандами, лоджіями та балконами, призначеними для відпочинку на повітрі й прийняття сонячних ванн. Архітектурні елементи фасадів – зокрема веранди, перила зовнішніх сходів, обрамлення вікон і дверей прикрашали дерев’яним різьбленням з геометричними або рослинними орнаментами, що наслідували декор гірських шале. Додатково використовували підвісні дерев’яні арки та декоративні решітки, які надавали спорудам виразного естетичного вигляду. Такі будівлі гармонійно вписували в гірське довкілля та оточували парками або навіть лісовими насадженнями, створюючи завершений архітектурно-ландшафтний ансамбль. Цей стиль поширився в межах Австро-Угорщини й дістався до Галичини. «Швейцарський» архітектурний стиль став особливо популярним у гірських місцевостях, що перебували під владою Австрії, і набув широкого вжитку на польських передгір’ях у другій половині XIX століття. У модному стилі почали зводити численні вілли та пансіонати. З часом він дедалі більше віддалявся від свого оригінального альпійського коріння та утвердився як типовий курортний архітектурний канон.
Варто відзначити, що «швейцарський» стиль мав своє унікальне відображення в архітектурі Галичини у «закопанському» стилі. В європейській архітектурі кінця ХІХ століття пошуки польських зодчих під проводом Станіслава Віткевича віднайшли унікальне художній стиль – «закопанський», який яскраво проявлявся в архітектурі та мистецтві в цілому. Для «швейцарського» та «закопанського» стилів властива одна ідейна основа. Притаманні цим стилям архітектурні форми є відображенням попередніх епох з яскраво вираженим місцевим колоритом, який проявляється в унікальних орнаментах та деталях. Станіслав Віткевич побачив в традиційній архітектурі взірець для відновлення архітектури в національному дусі. Віткевич об’єднав архітектурно-просторову композицію будівлі, традиційну теслярську техніку та елементи народної архітектури. Захоплений красою форми та конструкцією традиційної хати гірських мешканців, митець у ній вбачав прапольський стиль, який колись, на його думку, був розповсюджений на території всієї Польщі. Також активно над теорією «закопанського» стилю працював архітектор Едгар Ковач. У своїй науковій праці 1899 року «Закопанський спосіб» він описав деталі та орнаменти стилю.
Вілла «Postój» в Трускавці, 1843 Фото з архіву В.Садового
Стрий в своєму центральному історичному ареалі не має більше подібних збережених аналогів такої архітектури. Доцільним є порівняти архітектурно-конструктивний вистрій стрийської вілли з віллами сусіднього Трускавця. Таке порівняння дає змогу зрозуміти основні тенденції в тогочасній архітектурі, співставити підхід та унікальність тих чи інших архітектурних рішень. Тут варто згадати унікальну віллу Трускавця (з того само періоду, що і стрийська) – «Postój» (при давній вулиці Головній Здройовій, 5), яка збудована у 1843 році (за іншими даними у 1863) . Так само архітектурний стиль вілли – історизм, у формах «швейцарського стилю. Будівля збудована для графа Станіслава Жолтовського, одного з тодішніх власників Трускавця того періоду, реконструйована та відремонтована у 1911 році Раймундом Ярошем. Вілла є значно більша за стрийську, має два поверхи на підмурівку, покрита невисоким дахом з бляхи. Перший поверх – мурований з цегли та каменю, другий – з відкритою фахверковою конструкцією (станом на сьогодні цегляне наповнення дерев’яного каркасу потиньковане). Вікна першого поверху декоровані рустом, другого – прикрашені дерев’яними лиштвами. Другий поверх підкреслений заломом, своєрідним карнизом, який покритий бляхою та декорованим різьбою. До головного входу прилягає об’ємна відкрита прибудова, яка перетинає два поверхи будівлі та є пишно задекорована різьбленими деталями (станом на сьогодні – значно перебудована). Також варто відзначити, що в Трускавці є ще одна невелика фахверкова вілла, з такими ж стильовими ознаками, а саме – «Zosia» (при давній вулиці Головній Здройовій, 7) з 1884 року, давня власність реставратора Жолкевського. Вілла є одноповерховою з мансардою (планувальна схема подібна на стрийську), прямокутна в плані. В композиції головного фасаду центральне місце посідає ризаліт, який на першому поверсі представлений пишно декорованою різьбленою верандою, на мансардному – відкритим балконом (станом на сьогодні значно перебудований).
Стрийська фахверкова вілла є унікальним зразком історичної архітектури, що поєднує європейські стилістичні та конструктивні впливи з місцевими. Її збереження має виняткове значення не лише для міста Стрия, а й для всієї культурної спадщини Галичини, адже вона є рідкісним свідченням доби та естетики початку XX століття. Реставрація і захист вілли від несприятливих чинників дозволить зберегти будівлю, з її надзвичайно цінними деталями та конструктивними елементами. Найбільшим викликом у справі збереження подібних пам’яток є не лише технічна реставрація, а передусім усвідомлення людьми важливості та цінності таких об’єктів. Розуміння суспільством вартості архітектурної спадщини – це перший крок до її реального збереження та інтеграції у сучасне міське середовище. Тільки через виховання поваги до минулого ми зможемо забезпечити майбутнє для історико-архітектурних пам’яток.
Департамент екології та природних ресурсів Львівської обласної державної адміністрації запрошує мешканців області долучитися до участі у міжнародному фотоконкурсі «Вікі любить Землю», що триває в Україні з 1 до 31 липня 2025 року.
«Вікі любить Землю» — найбільший фотоконкурс пам’яток природи, започаткований в Україні у 2013 році, а з 2014 року став міжнародним. Цьогоріч конкурс пройде вдванадцяте.
Метою проєкту є зібрати якісні світлини об’єктів природно-заповідного фонду для ілюстрування статей у Вікіпедії.
Ініціатива є частиною міжнародного змагання Wiki Loves Earth, яке цьогоріч охоплює 32 країни світу. За роки проведення українські учасники подали світлини понад 4 тисяч об’єктів ПЗФ.
Важливо! У 2025 році, з міркувань безпеки, приймаються лише фото, зроблені до 31 травня 2025 року (включно) для звичайних фото та до 23 лютого 2022 року (включно) для знімків з дронів та інших літальних пристроїв.
До участі запрошуються як професіонали, так і аматори. Світлини повинні бути зроблені особисто конкурсантами та відповідати офіційним правилам (https://wikilovesearth.org.ua/rules/).
З переліком територій та об’єктів природно-заповідного фонду можна ознайомитися за посиланням: https://surl.li/tfsgro
У 2025 році конкурс має такі номінації:
Кількісна — найбільша кількість сфотографованих об’єктів;
Якісна — найкращі фото в кожному регіоні та найкращі 10 по Україні;
Спецномінація «Відео» — короткі відеоматеріали із зображенням пам’яток природи;
Спецномінація «Втрати природи» — світлини зруйнованих об’єктів через війну, стихії чи людський вплив (у партнерстві з ГО «Екодія»).
Всі переможці отримають цінні призи, а 15 найкращих фото представлятимуть Україну на міжнародному етапі конкурсу.
Інструкція для участі
«В межах Львівщини функціонує 425 територій та об’єктів природно-заповідного фонду – це національні природні парки, заказники, пам’ятки природи, ботанічні сади та інші унікальні природні комплекси. Кожен із цих об’єктів — це не лише скарб природи, а й частина нашої культурної та екологічної ідентичності. Через конкурс «Вікі любить Землю» ми маємо можливість зберегти красу Львівщини в цифровому просторі та показати її всьому світу. Запрошую всіх охочих долучитися: незалежно від професійного досвіду, ваші фото можуть стати частиною глобальної ініціативи захисту природи й екопросвітництва», – зазначив директор департаменту екології та природних ресурсів Львівської облдержадміністрації Володимир Корда.
Відновлення стінописів колишньої галереї домініканського монастиря у Львові
У Львівському музеї історії релігії, розташованому в унікальному комплексі колишнього Домініканського монастиря, розпочато новий етап масштабних реставраційних робіт. Цього разу зусилля зосереджені на експозиційних залах, які раніше були монастирською галереєю. Проєкт повністю фінансується урядом Польщі через Національний інститут польської культурної спадщини за кордоном “Полоніка”.
Відновлення історичної спадщини: розписи XIV століття
Реставраційні роботи охоплюють приміщення, що колись слугували галереєю монастиря отців домініканців. Ці зали є свідками багатовікової історії, і саме тут команда реставраторів виявила нові цінні знахідки.
Відновлення стінописів колишньої галереї домініканського монастиря у Львові
“Співпраця нашого музею з ‘Полонікою’ розпочалася у 2021 році з реставрації монастирської трапезної. Вона тривала щонайменше 2,5 роки і коштувала польським партнерам не менше 4 мільйонів гривень”, – розповідає директор Львівського музею історії релігії Орест Малиць. – “На початку 2024 року, коли перший спільний проєкт був закінчений, я показав керівництву інституту польської культурної спадщини колишню галерею. Ми вже знали, що тут, над входом, також є розписи”.
Керують реставраційним процесом виключно польські фахівці. Пошук та відновлення розписів в експозиційних залах, як і раніше в трапезній, очолює відомий реставратор Павел Болінський. Наразі львівська команда реставраторів під його керівництвом та під керівництвом Лесі Гануляк займається розчищенням та відкриттям поліхромного стінопису. Лише після завершення цих робіт стане можливим точно визначити, що саме зображено на розписах та до якого століття вони належать.
Відновлення стінописів колишньої галереї домініканського монастиря у Львові
“Ця галерея раніше була відкритою, поруч були невеликі келії, а стіна, де зараз працюють реставратори, була над входом до колонного залу, який передує трапезній”, – додає пан Малицький. – “Стінопис тут ми виявили випадково, а минулого року реставратори ‘Полоніки’ заклали проби (шурфи) – і підтвердили наші здогадки. Також знайшли старовинні написи на деяких стінах. Вони ще чекають свого часу бути відновленими”.
Гіпотези про походження та подальші плани
У музеї з обережністю припускають, що частина монастиря, де зараз тривають реставраційні роботи, може походити з кінця XIV століття. Це може стати важливим відкриттям для розуміння історії архітектури та розвитку Львова.
Відновлення стінописів колишньої галереї домініканського монастиря у Львові
“Деякі дослідники вважають, що монастир домініканців забудовувався у кілька етапів. Є така гіпотеза, що цей зал і стіна, яку ми досліджуємо, можуть походити з другої половини XIV століття”, – пояснює Орест Малицький. – “Цю дільницю домініканцям передав намісник Галичини, князь Опольський, а це близько 1370 року. Цей дальній зал при Романовичах міг бути осідком посольств чи господарським двором. Тут точно щось мало бути при Романовичах. Дослідники кажуть, що такі колонні зали того періоду є також в Німеччині та Іспанії”.
Відновлення стінописів колишньої галереї домініканського монастиря у Львові
Цьогоріч планується не лише відкрити та укріпити стінописи в експозиційних залах, але й продовжити дослідження на наявність розписів в інших старовинних приміщеннях музею. Ця тривала співпраця між українськими та польськими фахівцями є яскравим прикладом збереження спільної культурної спадщини.
Знесіння. Вид на церкву Софії – Премудрости Божої. Фото з колекції Андрія Захарківа-Олійника
Сьогодні хочемо познайомити читачів із публікацією авторства українського громадського діяча в Галичині, редактора низки українськомовних видань Івана Німчука, про Церкву св. Миколая, яка походить зі с. Кривка, що на Турківщині та яку у 1930 році коштом Митрополита Андрея Шептицького, стараннями директора Національного музею у Львові Іларіона Свєнціцького і мистецтвознавця Михайла Драгана перевезли до Львова на територію Свято-Іванівської Лаври.
Після освячення у 1931 році храм був присвячений Софії – Святій Премудрості Божій, а згодом став першим музеєфікованим об’єктом Львівського скансену.
Стаття про пам’ятку була опублікована у часописі “Діло” (№ 149 від 07.07.1931р.). Правопис тексту залишаємо оригінальним.
Іван Німчук. Джерело ЕСУ
Цінна памятка нашої культури.
Ів. НІМЧУК
З нагоди посвячення церкви Студитів у Львові дня 7. ц. м.
Місто Львів, таке богате в ріжнородні памятники старовини, збогатилося ще одною цінною памяткою нашої культури. Є нею прегарна деревляна церква на полях (узгірях) Кривчиць-кольонії, прилучених недавно до Львова, кілька хвилин ходу від Личаківського двірця. Церкву цю перевезено з села Кривка, пов. Турка, з кінцем липня мин. року й уставлено на вирівняній з тією метою площі біля монастиря Студитів у часі від серпня до кінця жовтня тогож року. В цьому вже році церкву обведено відповідним парканом, зроблено від сторони залізничого тору входову браму й цілу церковну площу обсаджено молодими деревцями. А в останніх днях церква та дістала ще одну дорогоцінну прикрасу: старий, стилевий іконостас, прегарну памятку нашого малярства кінця XVII й початку XVIII століття.
Церква Премудрості Божої зі с. Кривка Самбірського р-ну, 1934-1938 рр. Фотограф Генрик Поддембський
Церква з Кривки, що обслуговує тепер не тільки потреби мешканців монастиря Студитів, але й потреби широких кругів нашого населення, яке з року на рік густішою громадою посилюється в сусідстві на полях Кривчиць та узгірях Знесіння, є спражньою перлиною бойківської архітектури. Збудована вона по всій правдоподібности в половині XVIII століття. Як усі бойківські церкви, є й ця церква тридільна, значить: вона складається з трьох квадратів, які творять пресвитерію, наву й бабинець. Одночасно ця церква є триверха, при чому кожний з тих верхів має кількакратні заломання, так, що верхи виглядають наче індійські пагоди. Перший з тих верхів, що покриває собою квадрат над бабинцем, є одночасно дзвіницею, що видно з отворених голосників під банею. Другий верх (над навою) є очевидно найбільший, третій (над пресвитерією) подібний до першого, тільки дещо може стрункіший і шляхетніший. В цілости всі три верхи творять прекрасну гармонійну цілість і людське око не може ними досхочу налюбуватися.
Церква Святої Софії – Премудрості Божої. Належить до комплексу Свято-Іванівської Лаври Студійського Уставу УГКЦ
Не менше гарна також декоративна частина церковної будівлі. Передовсім дуже інтересний ґанок із заходу, на якому слідні впливи барока, дальше різьба церковних одвірків і чудова, наскрізь ориґінальна ґалєрійка, що обігає бабинець з полудня, заходу і півночи. Варто звернути також увагу на профілі випустів, на яких опираються піддаша, в першій мірі на ґанку, а в середині церкви перехід з бабинця до нави, де на верхах видно чудові хрести простої ковальської роботи.
Коли ціла та будівля є безперечно великою цінністю сама по собі і вказує на високу культуру й інтелігенцію нашого селянства, бо-ж та церква (як зрештою всі наші деревляні церкви) є твором селянських майстрів, – то не меншу цінність уявляє з себе й іконостас, що його уставлено в цій церкві заходами о. ігумена Студитів Климентія Шептицького й управи Національного Музею. Іконостас той якогось незнаного творця-маляря зложено вже в Музею з двох основних частей: І частина походить з села Воля Жовтанецька (парохія Желдець, пов. Жовква) і – як вказує на це дата – намальована 1675 р.; ІІ частина (намісні ікони) походить з іконостасу в селі Боянець (пов. Жовква) з початку XVIII століття. Царські ворота і діяконські двері (у стилі барока) додано зі складів Музею, а походять вони з Коломийщини.
Церква Премудрості Божої зі с. Кривка Самбірського р-ну, 1934-1938 рр. Фотограф Генрик Поддембський
Розуміється, іконостас як цілість треба було змонтувати і зреконструвати його мальовила й різьби так, щоб він по змозі нічого не стратив зі своєї первісної краси. Все те треба було робити обережно і, розуміється, наскрізь фахово. Цього нелегкого завдання піднялися: арт. Магалевський, що відновляв і доповняв усе темперною технікою, і п-і С. Паращук, що виконала консервацію, відчищення і доставлення іконостасу з великим умінням. Усе те відбувалося очевидно під постійним доглядом управи Нац. Музею.
Крім іконостасу є ще в церкві інші цінні памятки старовини. Так прим, над навою висить дуже ориґінальний деревляний павук (походить з Турчанщини), який теж треба було основно відреставрувати. Знов-же перед іконостасом, по обох сторонах царських воріт, стоять також старі, ориґінальні свічники з дерева, які, подібно, як павук, приспособлено до вжитку зі зборів Нац. Музею. Як царські ворота й діяконські двері, так теж і павук і згадані свічники споруджені у стилі барока.
о. Климентій Шептицький
За відступлення церкви з Кривки для Львова належиться прилюдна подяка парохові і мешканцям того села, що, збудувавши у себе нову, більшу церкву, відступила свою стареньку церковцю оо. Студитам*). За придбання такого мистецького скарбу для Львова належиться повне признання ігуменові о. Кл. Шептицькому, що, йдучи за фаховою порадою співробітника Нац. Музею п. Михайла Драґана, не пожалував ні труду ні коштів на довершення цього прегарного діла. Для повноти зазначимо ще, що догляд над збереженням усіх археольоґічних особливостей церкви мав від першого до останнього дня при уставлюванні будівлі згаданий п. М. Драґан, який і довів до того, що церкву поставлено зовсім докладно у тій самій формі, що її вона мала в Кривці.
*) Гарний примір для тих наших місцевостей, що поруч нової мають і стару церкву, яка стоїть переважно без ужитку і нищиться таки на очах. Чи не краще передати таку церкву до такого села, де її зовсім немає?
Міністерство культури та стратегічних комунікацій України додало обряд “Заплітання долі” зі Стрийського району до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України. Це одинадцятий елемент зі Львівщини, який ввійшов до переліку. Про це з посиланням на повідомлення начальника Львівської ОВА Максима Козицького повідомляє Суспільне Львів
Весільний обряд зі Стрийського району “Заплітання долі” внесли до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини 16 липня.
“Елемент побутує у населених пунктах Стрийського району Львівської області. Подібні елементи побутують і в інших частинах України, однак мають свої місцеві особливості та свою культуру, яка пов’язана з елементом”, — мовиться у додатку 1 до наказу №588 МКСК.
“Заплітання долі” — одинадцятий елемент зі Львівщини, який внесли до переліку нематеріальної спадщини. Раніше до нього ввійшли:
Зі Львівщини Вирушила Третя Паломницька Місія Військових На Гору Афон
Вчора, 16 липня 2025 року, у Львові стартувала третя паломницька поїздка до святих місць на горі Афон для українських військовослужбовців та ветеранів російсько-української війни.
Ініціативу реалізовують в межах проєкту «Духовна перемога», яка має на меті підтримку захисників через духовне й емоційне відновлення. Цього разу у подорож вирушили 27 захисників зі Львівщини.
Зі Львівщини Вирушила Третя Паломницька Місія Військових На Гору Афон
«Це третя паломницька місія в межах ініціативи «Духовна перемога». Дотепер у паломницькій місії вже взяли участь 70 наших оборонців. Це ті люди, які пройшли найважчі випробування повномасштабною війною, і ті, кому це паломництво справді потрібне. Для багатьох з них це перша можливість зупинитися й побути зі собою. Без війни навколо. Без зброї в руках. Без тиску. З красою і спокоєм природи, з молитвою, з духовними наставниками, психологами та оздоровчою фізичною активністю», — зазначив начальник Львівської ОВА Максим Козицький.
Очільник області подякував організаторам та благодійникам, а також духовенству, які супроводжують паломників.
Зі Львівщини Вирушила Третя Паломницька Місія Військових На Гору Афон
«Цене туристична поїздка. Це – частина великої роботи для підтримки наших оборонців. Наша мета – охопити максимум людей, яким ми завдячуємо тим, що маємо державу. Щиро бажаю нашим захисникам наповнитися вірою під час цієї подорожі. Вірою в Бога і вірою у себе. Бо де є віра – нема сумніву. Низький уклін кожному з вас», – додав очільник області.
Паломництво організував Благодійний фонд Ореста і Христини Кавецьких «KAVA» за підтримки Львівської обласної державної адміністрації. Партнерами ініціативи виступили Золочівська районна рада, БФ Сім’ї Доскіч, Сергій Бадяк, БП «Пташки Перемоги», Офіс Воїна та Офіс Шахтаря.
Проєкт «Духовна перемога» стартував у листопаді 2024 року. Перша поїздка для українських воїнів на Афон відбулася у листопаді минулого року, друга – в лютому 2025-го.
Зі Львівщини Вирушила Третя Паломницька Місія Військових На Гору Афон
У програмі подорожі: щоденні молитви, спілкування з монахами Святої гори, духовні бесіди та зустрічі з психологами. Усе – заради того, щоб відновити сили після пережитого і повернути воїнів до мирного життя з новою внутрішньою опорою.
Довідково
Свята гора Афон – місце духовної сили на північно-східному узбережжі Греції, яке вже понад тисячу років дарує людям спокій, віру і зцілення.
Відпочинок мандрівників після поїздки Бескидами, 1912 рік, фот. Wędrowiec pismo illustrowane poświęcone turystyce i sportowi w kraju i zagranicą, 1912.
Від Сколе до Мукачева: неймовірна веломандрівка Рудольфа Вацека 1912-го року
#історія
Поляк проїхав 120 кілометрів Карпатами, зробив десятки світлин краєвидів, архітектури та людей, а також написав детальний репортаж про цю поїздку.
«Для пристрасного велосипедиста-туриста гори завжди привабливіші, ніж рівнини. Гірські серпантини, на підкорення яких деколи потрібно кілька годин, не люблять лише ті, хто хоче похвалитися великою кількістю подоланих кілометрів за короткий час. На щастя, таких небагато. Тип гонщика-велосипедиста все більше зникає в нашій країні, і велосипедист-турист бере верх. Цю здорову і корисну тенденцію можна помітити як серед школярів, так і старших людей, а особливо – у велоклубах, як от у Львові, так і в новоорганізованому в Кракові, де більше уваги звертають на велосипедні мандрівки, відсунувши перегони на другий план».
Такими словами у журналі Wędrowiec: pismo illustrowane poświęcone turystyce i sportowi w kraju i zagranicą («Мандівник: ілюстрований журнал, присвячений туризму та спорту в краю та закордоном») за 1912 рік Рудольф Вацек розпочав свій «велосипедний» репортаж про поїздку Карпатами.
Початок мандрівки: злива, багнюка та розмиті дороги
Поляк Рудольф Вацек (пол. Rudolf Wacek) був мешканцем Львова початку 1900-х років, ентузіастом спорту, першим велотуристом, а невдовзі – професором львівської гімназії, спортивним організатором та письменником-публіцистом. Також Вацек відомий як багаторічний президент львівського футбольного клубу «Погонь» та керівник спортивної редакції радіостанції у Львові. Автор багатьох книг, зокрема «Do Anglji i Norwegji rowerem», «Rowerem po Europie», «W polskich kniejach» та «Wspomnienia sportowe».
Рудольф Вацек (Rudolf Wacek, 1883-1956). Портрет зроблений у 1928 році, фот. PIC_1-N-2026, NAC
Понад 110 років тому велоґуру організував велотур для студентів – членів Спортивного клубу, – про який так детально написав, що виникає бажання його повторити. Хоча б віртуально. Любителям велосипедів не заважали ні «жахливий стан наших доріг, який може відбити бажання їздити навіть у найзапеклішого велосипедиста», ні «вибоїни на вулицях Львова, які можуть набриднути навіть пішоходу». Поїздку в Карпати запланували у дні П’ятидесятниці, точкою старту обрали місто Сколе, а кінцевим пунктом призначення – Мункач (сучасне місто Мукачево у Закарпатській області України, що у ті часи входили до складу Австро-Угорської імперії).
Члени клубу велосипедистів у 1907 році. Посередині – Рудольф Вацек, фот. PIC_1-N-2736, NAC
Коли велосипедисти вже вирушали у мандрівку із залізничного вокзалу Львова, а це був вечір суботи, почався сильний дощ, і група, яка обіцяла бути чисельною, зменшилася до семи чоловік. Інші приходили на станцію і, вибачаючись, бажали мандрівникам щасливої дороги. Самого ж Вацека, як головного в команді, дуже порадувала така скромна кількість учасників, «адже багатолюдні та далекі велопрогулянки, особливо в гори, зазвичай не вдаються».
Об 11 годині вечора група прибула в Сколе. Була темна ніч, човгаючи багнюкою від вокзалу до міста, вони знайшли готель, сторгувалися з подружжям Вайнфельдів за ціну на нічліг, і, з надією на хорошу погоду зранку, пішли відпочивати. Наступного дня велосипедистів розбудив стукіт крапель дощу по ринвах – лило немов із відра. Уся Сколівська улоговина була вкрита темними хмарами, а траса перетворилася на багнюку. Вацек навіть поставив на голосування питання, чи їхати далі, чи повертатися потягом до Львова. Однак злива не злякала нікого.
«Прекрасне місце, сховане серед просторих карпатських лісів»
Вулиця у містечку Сколе, 1934 рік, фот. D. Brauner, Biblioteka Narodowa
Початок мандрівки Рудольф Вацек детально описує у своєму репортажі:
Тож ми сіли на сталевих коней і виїхали зі Сколе дорогою на південь, вгору по річці Опір. Відразу за залізничним вокзалом минаємо праворуч розкішний палац панів Гредлів, власників Сколе та великих лісових масивів на Скольщині, а ліворуч фабрику та величезні склади деревини. Це Демня – багатотисячне поселення робітників. Невисокі, одноповерхові будинки, охайні, перед кожним садок, повний квітів, позаду невеликий клаптик поля, усі вони належать «панству Сколе», призначені для робітничих сімей, на протилежному березі села можна побачити залізничну колію, що веде через Славсько до Лавочного.
Палац панів Гредлів. Сколе – Демня, 1914 рік, фот. Wędrowiec pismo illustrowane poświęcone turystyce i sportowi w kraju i zagranicą, 1912
Семеро мандрівників рухалися хребтами гір, які в цій частині Карпат називаються Бескидами, й невдовзі побачили будівлі курортної колонії в Гуті Коростівській. Вацек пише:
Після короткого відпочинку ми продовжуємо нашу подорож. Дорога стає все крутішою і крутішою, оскільки ми залишили долину Опору, однак ми не відчуваємо втоми, тому що нашу увагу займають нові і все красивіші краєвиди. Це прекрасне місце, сповнене чарівності, сховане серед просторих карпатських лісів, з чудовою купальнею в гірській швидкій річці, ніби створене для літнього відпочинку.
Веломандрівники у долині річки Опір, 1912 рік, фот. Wędrowiec pismo illustrowane poświęcone turystyce i sportowi w kraju i zagranicą, 1912
Уже перед селом Козьова мандрівникам довелося злізти з велосипедів і чотири кілометри рухатися пішки, перетинаючи першу гору на своєму шляху до Мукачева. На вершині Рудольф Вацек організував довший припочивок, а поки група діставала провізію, почало прояснятися, і із-за хмар показалося сонце. Відпочивши годину, усі жвавіше продовжили поїздку.
Рудольф Вацек так описує подальшу мандрівку:
Спуск з гір красивим серпантином винагородив нас за труднощі, які ми зазнали досі; гарним темпом минаємо село Орява і досягаємо більшого гірського села Тухолька. Тут дорога розходиться у двох напрямках: одна гілка веде прямо на південь через Климець до угорського кордону і далі до Мункача, інша повертає на Сможе, відоме своїми ярмарками худоби. Між Тухолькою праворуч і Климцем лежить величезний гірський кряж з перевалом Лізія. Це найскладніша і важка частина для туриста на шляху до Мункача.
Дорога у селі Тухолька. Фото початку ХХ століття, NAC.
Здолавши перевал, велосипедисти навіть не відпочивали, – дорога постійно спускалася вниз, тож їзда на велосипеді вільним ходом була своєрідним передихом. Опівдні вони вже стояли у Климці перед гостинним домом подружжя Єнджейовських, і все було готове до їхнього нічлігу.
«Обличчям до угорської сторони»
Наступного дня учасників подорожі, які підкріпились і виїжджали з Климця, супроводжувала гарна погода. Ще один складний перехід чекав на мандрівників попереду – «на угорському кордоні».
Вацек пише:
Стоячи обличчям до угорської сторони, ми бачимо праворуч виразну, могутню, куполоподібну форму вершини Пікуя, а ліворуч – похмурий і грізний, дикий і безлюдний хребет Ґорґан, що різко відсікається від Бескидських гір. Унизу сяє срібна стрічка Латориці, над якою біліють чистенькі верецькі (село Нижні Ворота у той час мало назву Верецьки) хати, зеленіють садки, серед яких то тут, то там виривається блискуча церковна башточка чи купол сільської церкви.
22-кілометровий спуск із Бескидів до Верецьок викликав справжнє захоплення у пілігримів. Дорогою їм трапилася мить, коли люди розходилися з вечірньої служби в церкві, тож велосипедисти могли досхочу роздивитися святковий одяг місцевого населення і завести з ними розмову.
Місцеве населення у Верецьках (Нижніх Воротах). Фото Рудольфа Вацека, 1912 рік.
Рудольф Вацек так описує ту ніч:
З Верецьок ми проїхали близько 15 кілометрів лісами, коли настала ніч. Настав час думати про відпочинок. Дорогою ми натрапили на будиночок лісника, господар якого дозволив нам спати на копиці сіна. Підкріпивши сили кислим молоком і картоплею, які приготувала послужлива господиня, ми кинулися на сіно і заснули кам’яним сном. Проте це задоволення тривало недовго: пронизливий холод гірської ночі, особливо після дощового дня, застав нас так зненацька, що ми прокинулися зі стукотом зубів. Недовго думаючи, кожен почав підкопувати під собою сіно, і незабаром із копиці сіна було видно лише сім голів. Майже стоячи, ми спали до світанку.
Наступного дня подорож продовжили. До Мукачева залишалось 50 кілометрів – вниз за течією Латориці. Рудольфові Закарпаття сподобалось:
Край казковий, і чим далі на південь, тим він красивіший; озираючись на північ, ми бачимо кілька вищих гірських хребтів, які ми залишили позаду. Скрізь вкриті різними відтінками зелені, чаруючі для ока краєвиди. Серед тутешніх пагорбів височіє мисливський замок графа Шенборна – впливового магната, якому належали цілі Карпати від кордону з Галичиною до широких родючих низовин за Мункачем. Його ліси, які дбайливо оберігають від вирубки, кишать всілякою дичиною. Корчма тут чудова, їздити як по асфальту, тим паче, що 10 кілометрів до Мункача, Карпати позаду і ми вже їдемо Угорською низовиною.
Мукачево, головна вулиця мітса. Поштівка 1915 року
120 кілометрів та 60 фотографій
Невдовзі мандрівники побачили удалині самотній пагорб із замком. І вже опівдні прибули у кінцевий пункт призначення. До відправлення потяга залишалося недовго, тому, лише глянувши на фортецю і погулявши Мукачевом, «яке мало чим відрізнялося від наших провінційних містечок», велосипедисти подалася на залізничний вокзал. Попереду була дорога додому через Лавочне та Сколе, що вела їх новими куточками Карпат з віадуками та тунелями.
Троє учасників мандрівки вперше побачили гори, п’ятеро вперше відвідали тогочасне Закарпаття, і всі зійшлися на думці, що поїздка велосипедом принесла їм набагато більше задоволення, ніж подорож потягом.
Я спробував вислухати думку моїх юних товаришів про подорож, і всі одноголосно зізналися, що вперше зрозуміли, яка різниця між поїздкою залізницею та поїздкою колесом, яке задоволення вони отримали, їдучи зі Сколе до Мункача: досхочу насолоджувалися гарними краєвидами, зупинялися де заманеться, фотографували що заманеться. А повертаючись з Мункача до Сколе – потягом летіли Карпатами на запаморочливій швидкості, від тунелю до тунелю, від долини до долини, від станції до станції, втомившись від хаосу відчуттів, дискомфорту від монотонного стукоту коліс і диму від двигуна,
– підсумовував Вацек.
Залізнична станція у Мукачеві. Листівка початку ХХ століття.
У 1912 році учасники велозаїзду зі Сколе до Мукачева проїхали 120 кілометрів велосипедами, зробили близько 60 фотографій краєвидів, людей у народному одязі по обидва боки Карпат, сільських будинків та церков… Задоволені поїздкою та гарно проведеним часом, мандрівники дісталися Львова, дорогою запланувавши нову велопоїздку у незвідані куточки Карпат.
Робота з експозиції виставки «Плин часу. Живопис Наталії Пухінди»
У виставкових залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (відділу Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького по вулиці Листопадового Чину, 7) триває експозиція виставки «Плин часу. Живопис Наталії Пухінди».
Виставка «Плин часу. Живопис Наталії Пухінди» представляє вибрані твори в улюбленому жанрі художниці –– натюрморті, у якому працює впродовж тривалого часу.
Наталія Пухінда
До експозиції ввійшло 25 композицій (1995–2025), котрі насвітлюють багатогранність та стилістичну різноманітність доробку малярки у цьому мистецькому різновиді.
З упевненістю можемо ствердити, що саме майстерність Н.Пухінди, як авторки натюрмортів, визначила її місце у сучасному художньому процесі не тільки Львова, а й України.
Робота з експозиції виставки «Плин часу. Живопис Наталії Пухінди»
Переважно натюрморт сприймається як побутовий жанр, оскільки часто зображає предмети повсякденного життя. В уяві пересічного глядача такі композиції покликані гармонійно доповнювати інтер’єр, створювати відчуття затишку, виконувати функції елементів декору певного простору. Наталія Пухінда у своїй творчості значно розширила межі трактування цього жанру і «соціалізувала» його в контексті актуальних подій сучасності. Осмислення далеких історичних епох чи плин часу у сьогоденні набуває в її картинах символічного означення.
Оглядаючи доробок Наталії Пухінди, можемо виокремити декілька тематичних напрямів, а саме: етнографічний, історичний, у стилі артдеко, флористичний, алегоричний. Кожен раз художниця прискіпливо добирає предмет до предмета, дрібничку до дрібнички, вибудовуючи з артефактів минулого естетичну та гармонійну цілість. Її романтична уява компонує предмети, які колись були частиною життя людей, у переконливі малярські історії.
Робота з експозиції виставки «Плин часу. Живопис Наталії Пухінди»
На експозиції представлено один із етапних творів –– «Міри ваги» (1995). Він розпочинає довгий шлях Наталії Пухінди у пізнанні самої себе і таємниць жанру. У ньому художниця передовсім виявляє своє захоплення творчістю голландських майстрів натюрморту XVII століття, які стали авторами цього жанру мистецтва. Від них перейняла особливості композиційної побудови, колорит і технічну майстерність виконання.
Робота з експозиції виставки «Плин часу. Живопис Наталії Пухінди»
Серед тем, які особливо приваблюють Наталію Пухінду, – антикваріат періоду розквіту артдеко. Вишукані предмети цього часу визначають характер та стилістику її творів із серії «Артдеко у Львові»: «Апельсини» (2004), «Фортуна нова» (2006), «Капелюшки» (2006), «На повний місяць» (2011), «Блиск на чорному» (2013). Їм притаманна простота та лаконічність композиції, чистий та світлий колорит. Одночасно художниця зосереджується на завданні реалістичного відтворення різноманітних матеріалів і фактур кожного предмета. Наталія Пухінда змальовує епоху артдеко настільки переконливо, що сама наче опиняється у вирі подій того часу. Не випадково вона органічно вводить свій портрет у композицію твору «Капелюшки».
Робота з експозиції виставки «Плин часу. Живопис Наталії Пухінди»
Історичні й етнографічні мотиви надають яскравого національного колориту полотнам «Плин часу» (2024), «Пленер у Свіржі» (2013), «Подих Музи» (2019), «Трави Гуцульщини» (2016), «Надходить вечір…» (2022), «Смак дитинства» (2023), «Дуже гострий!» (2019). Натюрморт є вагомою частиною картини «Дійство» (2022). Прикметно, що ці роботи акцентують увагу на важливості збереження національної ідентичності, культурної спадщини українського народу. Наталія Пухінда самобутньо та проникливо актуалізує жанр натюрморту, рефлексуючи на події війни у роботах «Донбас» (2022) і «Присвята кулеметникам» (2024).
За кожним твором Наталії Пухінди захована своя історія, часточка життя мисткині. Оперуючи символікою образів, художниця передає плин часу, зв’язок між минулим і сучасним. Заразом у її натюрмортах прочитується застереження, що гармонія та краса навколишнього світу є крихкими.
У Львівському музеї історії релігії за підтримки Українського культурного фонду в межах конкурсної програми “Стипендія” реалізують виставковий проєкт “Де общеє добро в упадку – забудь отця, забудь і матку. Іди повинність ісправлять!».
Проектом буде створена виставка серії авторських плакатів, які спрямовані на виховання патріотичної свідомості, піднесення морального духу, сприяють готовності молоді до мобілізації для захисту Вітчизни.
Мета проєкту – засобами мистецтва вплинути на патріотичне виховання молоді і заохотити ставати до захисту Вітчизни, а також усіма можливими способами сприяти Силам оборони України.
Як розповіла кураторка проєкту, науковиця Львівського музею історії релігії Софія Каськун: «Актуальність проєкту випливає з того, що одинадцять років, а особливо три останні, наше особисте майбутнє і майбутнє нашої держави залежить від того, наскільки ми вкладаємося в перемогу, наскільки ми залучені до боротьби, бо війна триває на усіх фронтах. Не перемігши Україну за три дні, навіть за три роки, росія, проте, виграє війну інформаційну, впливає на свідомість людей різними способами на шкодуючи ні грошей, ні ресурсів, розхитуючи країну з середини. В суспільстві наростає напруження і втома, виникають негативні настрої.
Мистецтво і культура здатні впливати на формування громадської думки і вносити вклад в обороноздатність держави, візуальні засоби відіграють вагому роль у протистоянні ворожим впливам.
Мистецтво є зброєю, що не лише опосередковано впливає на хід історії, але й безпосередньо, людство знає про це вже від початку ХVІ століття – добу Селянської війни в Німеччині великі гравюри, названі «летючі аркуші» – передвісники плакатів, почали використовувати з метою агітації. Плакат зіграв свою роль і в українській історії, відомо, що художники-бійці УНР і ЗУНР в час національно-визвольних змагань початку ХХ століття творили листівки-плакати, вкладаючи меседжі, котрі пояснювали мету і цілі боротьби, закликали воювати за українську державу”.
Проєкт пропонує використати творчі можливості художників для створення серії авторських патріотичних плакатів. Для текстів оберуть цитати з української класичної літератури, пісенної спадщини та народної творчості.
Виставка буде демонструватися у відкритому просторі Львова, плакати також будуть надруковані для розповсюдження в молодіжному середовищі та розміщені у відкритому доступі в цифровому форматі.
У далекому і навіть близькому минулому є значно більше діячів, про яких ми взагалі нічого не знаємо у порівнянні із тими, про кого хоча б щось можемо сказати. Проте одні й інші заслуговують на увагу. Перші і другі жили, творили, боролись і вписували своє ім‘я до Книги Історії. Інше питання, що кожен народ дивиться на минуле вибірково і акцентує увагу на біографіях окремих діячів. Забуваючи, що вони не єдині. Не помічаючи, що вони, може, не завжди були найважливішими. Може навіть були не зовсім такими, якими ми їх уявляємо. Багато діячів взагалі обділені увагою чи забуті. Теодор Данилів серед таких.
Теодор Данилів. Фото з https://esu.com.ua/
Бучач-Львів-Лондон
Навіть сьогодні ми досі вкрай мало знаємо про таких вихідців з українських територій, як Яків Гніздовський, Любомир Романків, Пилип Коновал… Список досить довгий і в ньому точно буде ще й Теодор Данилів (1909-2003). Це адвокат, журналіст і громадський діяч. Народився він на Тернопільщині, а значна частина його життя минула в Великій Британії. Данилів народився у Бучачі, що тоді входив до Королівства Галичини та Лодомерії, але є в його біографії і сторінки, пов’язані зі Львовом. Зокрема, у 1927 році він вступив на правничий факультет Львівського університету і навчався тут декілька років. Пізніше, правда, перевівся до Краківського університету і вже там здобув ступінь магістра права.
Львівський університет, 1910-1930-ті.
Упродовж декількох років Теодор Данилів працював адвокатом у Бучачі та Збаражі. Був тоді пов’язаний із українськими просвітницькими товариствами. Зокрема, із “Просвітою”. У 1938-1939 роках також був головою місцевої філії “Українського товариства допомоги інвалідам і охорони воєнних могил”. Був членом УНДО. У 1940 році у Бучачі його арештували працівники НКВС. Пізніше було рішення про ув’язнення на вісім років у “виправно-трудовому таборі”. Даниліва вивезли до Республіки Комі, але через рік амністували. Надалі він брав участь у Другій світовій війні і після 1945 року емігрував до Великої Британії.
Олександр Тисовський. Фото з https://uk.wikipedia.org/
На “Туманному Альбіоні” Теодор Данилів був тісно пов’язаний із Союзом українців Великої Британії. Навіть був генеральним секретарем цієї організації. Також він був редактором декількох часописів і загалом відзначався активністю у різних напрямках, впродовж десятиліття працював на BBC. Теодор Данилів автор книги “Основоположник Пласту: до 80-річчя професора доктора Олександра Тисовського (Мюнхен, 1966 р.)”. Врешті, Данилів був знаним меценатом і підтримував багато культурних проектів. Зокрема, дав кошти на книгу “Бучач і Бучаччина”. Помер Теодор Данилів у 2003 році в Лондоні.
У Львові в Новаківського
У середині 30-х років ХХ століття видатного львівського митця, який жив біля храму св. Юра, навідав невідомий нікому, але дуже здібний і допитливий молодий адвокат. Перший зі згаданих – Олекса Новаківський, а другий – Теодор Данилів. Свої враження правник виклав у невеличкій замітці під назвою “В мистця у відвідинах”. Її опублікували у літературно-мистецькому виданні “Назустріч”. Згаданий текст цікавий багатьма деталями. При цьому, Данилів був добре обізнаний із тим, що будинок митця – це колишня вілла польського художника Яна Стики. Новаківському будинок дістався за сприяння та підтримки митрополита Андрея Шептицького. Знаково, що Новаківський і Данилів не були знайомі до цієї зустрічі. Відтак другий дуже цікаво характеризував першого: “…ніби “не випадає” так ні з цього ні з того зайти до майже незнайомої вам людини. Але вам все ж таки цікаво знати, як живе той, що мов казковий дракон скарбів, береже своїх картин, з нехітю пускає їх у світ”.
Будинок Мистецької школи Олекси Новаківського, де зараз знаходиться Художньо-меморіальний музей, на вулиці Листопадового Чину у Львові
У будинку Новаківського Даниліва одразу ж зустріла темна кімната з ліжком у куті і “мистецько” застеленою канапою. Наступна кімната Даниліву видалась цікавішою та кольоровішою. Вона практично вся була завішана картинами. Він не встиг розглянути всі роботи, коли повідомили, що художник готовий з ним зустрітися. Спілкування відбувалося в оточенні друзів, родини та учнів Новаківського. Говорили про мистецтво та тенденції його розвитку. Данилів розглядав роботи майстра і зауважив, що часто повторюється одне і те ж обличчя. Згодом він зрозумів, що це дружина митця. Розмова далі тягнулась про мистецтво, Новаківський радо слухав своїх учнів. Це все так вразило Теодора Даниліва, що дійство він описав як “…студію, що її … веде оцей бородатий ентузіяст мистецтва, отой апостол, що з глибокою вірою … своїм учням-товаришам голосить вищість думки-ідеї над матерією”.
Олекса Новаківський
Врешті, Данилів зауважив, що Новаківський – глибокий знавець людських лиць. Адвокат прирівнював митця до хіроманта та зауважував за ним вміння творити неможливе. Не менше замилування викликав у Даниліва і огляд майстерні Новаківського, яку він назвав “ателіє”, “святая-святих”. Як зазначив Теодор Данилів, “відділений кількома стінами від міського гамору”, Новаковський “вичаровує свої твори”: “калєйдоскоп постатей, пейзажів і квіти, квіти…”.
Діячі “Просвіти” в Бучачі. Стоїть в центрі Т. Данилів. Фото з https://uk.m.wikipedia.org/
Читаючи такі влучні й майстерні описи, розумієш, наскільки талановитого письменника Україна могла би мати в особі Теодора Даниліва. Свій внесок в розвиток української культури він зробив, хоча й досі залишається малознаним для українців. Ще один фрагмент із опису відвідин Олекси Новаківського, як особливо витончений та вишуканий, наведемо повністю: “Казкове царство колірів, що укладаються в чарівну симфонію, а на її фоні бородатий чаклун, що під його рукою мертва фарба оживає…”.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Данилів Т. В мистця у відвідинах // Назустріч, 1935. – Число 18
У Національній бібліотеці Польщі вдалося виявити цікавий фонд документів, що стосуються історії Олеського замку, розташованого на Львівщині. Малюнки та описи, що зберігаються в цьому...