Подія розпочнеться з показу документального фільму “Важке братерство”. Показ фільму забезпечать Fundacja Humanitarna Folkowisko, Centrum Integracji dla Polaków w Ukrainie та Fundacja Kościuszkowska Nowy Jork.
Гудь Богдан Васильович – доктор історичних наук, професор, директор Інституту європейської інтеграції Львівського національного університету імені Івана Франка. Почесний доктор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника ( з 2021 р.)
Модеруватиме Наталя Соколенко – ведуча Українського радіо, співавторка історичного подкасту “Батьки-засновники” про інтелектуалів, що протягом століть висували та обстоювали ідею незалежної української держави.
Подія організована під патронатом Львівської обласної ради та Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА і у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу Мистецтв.
Долучитися до заходу можуть не лише учасники проєкту «Почуй лікаря», а й всі, хто реалізовує власні ініціативи у сфері охорони здоров’я.
Учасників проєкту «Почуй лікаря», а також тих, хто реалізовує свої ініціативи у сфері охорони здоров’я запрошують на живу розмову «Профілактика, Просвіта Здоровʼя – Важливо!» з головою Львівської ОДА Максимом Козицьким.
Час: 2 жовтня о 16:00
Локація: Zenyk Art Gallery (вул. Шота Руставелі, 7)
«Це буде не офіційна промова, а дискусія про здоров’я, особистий досвід та виклики, які хвилюють молодь», – зазначили організатори.
Модеруватиме інтерв’ю головна редакторка ТРК «Перший західний» та ведуча «Головне за день» Уляна Лаврик.
На учасників також чекає екскурсія галереєю від директорки та кураторки «ZAG Gallery» Христини Береговської.
Реєстрація на подію – обов’язкова. У формі також можна залишити своє запитання – найцікавіші озвучать під час події.
Захід реалізують у співпраці з Львівським національним медичним університетом імені Данила Галицького.
У Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові (вул. С. Крушельницької, 23) за підтримки Українського культурного фонду триває робота над створенням цифрової платформи, мета якої — збереження та відкриття для всього світу унікальної спадщини видатної української співачки. Проєкт втілюється у співпраці з відновленим Галицьким музичним товариством — однією з найдавніших і найвпливовіших культурних інституцій Галичини.
Соломія Крушельницька (1872 - 1952 рр.) — ім’я, яке звучить в унісон із найвищими досягненнями світової опери. Її життя і творчість — частина культурного коду України та важлива сторінка європейської музичної історії. Цифрова платформа, яку цими днями створюють у львівському музеї оперної діви, стане віртуальним простором, де оживатимуть голоси епохи, а унікальні документи та артефакти стануть доступними широкій аудиторії.
Соломія Крушельницька у ролі Мадам Баттерфляй в однойменній опері Джакомо Пуччіні. Оригінал. Брешія, 1904 р.
“Ми прагнемо, аби кожен, хто любить культуру і цікавиться історією музики, міг доторкнутися до унікальних артефактів і відкрити нові сторінки життя Соломії Крушельницької та інших славетних митців, чиї імена зберігає наш музей”, — зазначає керівник Музею Тарас Демко.
Сьогодні у фондах музею — понад 26 тисяч одиниць збереження: від особистих матеріалів Соломії Крушельницької — до архівів, пов’язаних з іменами Олександра Мишуги, Модеста Менцинського, Любки Колесси, Марії Крушельницької, а також композиторів Станіслава Людкевича, Василя Барвінського, Остапа й Нестора Нижанківських.
Медальйон роботи італійського скульптора Фарнезі. Профіль Крушельницької.Бронза
Серед унікальних речей у Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові – архівні родинні фото співачки; блузка, яку носила Крушельницька (це єдиний зразок одягу, що є у фондах збірки); платівка фірми «Columbia» із записом українських пісень у виконанні української оперної діви (1928 р.); бронзовий медальйон роботи італійського скульптора Фарнезі із профілем співачки у ролі Саломеї, створений у грудні 1906-го після участі Крушельницької в італійській прем’єрі опери Ріхарда Штрауса; а також інші ексклюзивні артефакти.
“Наші фонди є готовою джерелознавчою базою для дослідження історії українського музичного мистецтва і світової культури”, — наголошує головна зберігачка фондів Музею Ірина Криворучка. — Це вперше особисті архіви видатних українських співаків, композиторів, виконавців-інструменталістів стануть широкодоступними. Ще однією особливістю нашої цифрової платформи буде те, що у ній представлені різні види музейних джерел: фото-, фоно-, речові джерела, образотворчі матеріали, рукописи та інші. В час повномасштабної війни і підвищених ризиків, головне завдання музею – зберегти цінні пам’ятки музичної культури, які зберігаються в музеї”.
Блузка Соломії Крушельницької. Батист. Вишиття.
“До нашого музею часто звертаються науковці-музикознавці, культурологи, письменники, митці, які цікавляться творчістю Соломії Крушельницької й історією музичної культури України з проханням дозволити їм працювати з фондовими матеріалами, – ділиться керівниця наукового відділу Музею Данута Білавич. – Діджиталізація фондових матеріалів відкриває нові можливості для їхнього наукового дослідження. Широка доступність цих матеріалів сприятиме популяризації постаті Соломії Крушельницької й інших видатних музичних діячів”.
Майбутня цифрова платформа дозволить не лише переглядати архівні документи, а й працювати з ними поглиблено, відкриваючи нові перспективи для дослідників і шанувальників оперного мистецтва. “Це стане важливим кроком до збереження та поширення культурної спадщини, що належить не лише Україні, а й усьому світові, і на найвищому рівні культурної дипломатії інтегрує український контекст у світовий”, — додає Тарас Демко.
Сучасна гастрономія вже давно вийшла за межі класичних кулінарних традицій. Якщо раніше кухня будувалася здебільшого на поєднанні спецій, технік і сезонних продуктів, то тепер до списку інструментів кухарів додалися напої. Вони можуть виступати головним акцентом у рецепті, визначати аромат, структуру й навіть характер страви. Це відкриває нові горизонти для тих, хто прагне здивувати гостей незвичайними поєднаннями.
Коли напій стає частиною рецепта
У кулінарії напої можуть виконувати одразу кілька функцій. Вони підсилюють смак страви, створюють баланс або вводять несподівану ноту, яка формує унікальний гастрономічний досвід. Особливо цікавою стала тенденція вводити у кулінарію напої з багатим ароматичним профілем. Наприклад, у десертах, соусах і навіть випічці дедалі частіше використовується віскі Манкі Шоулдер. Його медові й ванільні ноти надають кремам чи карамелі оксамитовості. А легкі спеції створюють приємний контраст у шоколадних десертах.
Ось кілька напрямів, де напої показують себе якнайкраще:
Маринади для м’яса. Витримані напої розм’якшують волокна, додаючи м’ясу ніжності й глибшого аромату. Наприклад, у маринаді для яловичини кілька крапель напою можуть створити теплий карамельний посмак.
Соуси та креми. Додавання напоїв у карамель чи вершкові соуси надає їм виразності. Легка деревна чи фруктова нота стає несподіваним, але гармонійним акцентом.
Випічка. Торти та кекси, просочені сиропами на основі напоїв, отримують особливу соковитість. У бісквіті така деталь робить смак більш багатошаровим.
Фрукти. Просочування ягід чи цитрусових ароматизованими сиропами відкриває нове звучання добре знайомих продуктів.
Усі ці приклади доводять, що напої в кулінарії — це не екзотика, а дієвий інструмент для створення гармонійних і вишуканих страв.
Традиції та сучасні інтерпретації
У різних культурах світу використання напоїв у кулінарії має давню історію. У французькій кухні популярні соуси на основі вина, в італійській — десерти з ароматизованою кавою, у японській — маринади із саке. Усі ці традиції демонструють, що напої здатні не лише прикрасити трапезу, але й стати її смисловим центром.
Сьогодні ж кулінари комбінують традиції з новими ідеями. Поєднання класичних рецептів із сучасними напоями створює мости між культурами й формує зовсім інший гастрономічний досвід. Тістечко з цитрусовою глазур’ю може отримати глибину завдяки кільком краплям напою з медово-пряним профілем. А класичний стейк у новій інтерпретації «заграє» іншими барвами, якщо маринад міститиме ароматні деревні ноти.
Цікаво, що такий підхід можна легко адаптувати й у домашній кулінарії. Достатньо невеликої кількості якісного напою, який можна купити в маркеті Маудау, аби відчути різницю у звичних стравах. Це ще й чудова можливість урізноманітнити святкове меню, додавши йому несподіваного характеру.
Всі ми маємо свою думку про нашу медичну реформу. Хоча де саме ми її маємо – тут уже є варіанти. Але, при нагоді, завжди стараємося нею поділитися. Не знаю чи це властиво всім українцям, чи тільки галичанам, але ми це не маємо за ваду. Швидше це є нашою невіддільною якістю від колиски.
Днями знайшов цьому підтвердження. В часописі “Діло” від 19 серпня 1926 року Галактіон Чіпка (він же Роман Купчинцький) поділився своїми думками про способи лікування і дав кілька корисних порад. Переписую їх без змін і зі збереженням стилю і письма.
Роман Купчинський
Неправильна рецепта
Життя обійшлося зі мною неделікатно і не по товариськи. Я провадив його солідно, а воно запровадило мене до… лікаря. Чого і за що, – один Бог знає.
Вчора рушив я на пошукування здоровля, яке розгубив по Львові як разок намиста. Та не пішов я там, де губив а там, де ніколи не заходив, ні навіть думкою не залітав: до лікаря, до Панчишина.
Ще заки я вибрався, відбув у редакції велику нараду. Засіли до неї люде бувалі, в шлункових справах свідомі й опитні. Двох з них кушали води Карлових Варів, себто Карльсбаду, а один мав уже три рази червінку і раз затроєння кишок. Всі вони вирішили, що треба піти до д-ра Панчишина, бо я ще за мало славний, (як каже Микола Кіндратович Вороний), а ще менше заслужений, (як каже один директор банку) щоб бути гідно похованим. Мушу ще лічитися, бо як умру – вийде неприємне фяско.
Мар’ян Панчишин
Отже – до Панчишина. Розходиться тільки про те, як до нього дістатися. Справа на око не тяжка: задзвонив – увійшов, застукав – увійшов, і кінець. Але так воно не е. Нераз і три дні треба походити, заки нарешті добєшся. Богато е на світі хорих, які приходять сюди шукати загубленого здоровля. Тому стають у чергу і ждуть, як нераз ждали за війни перед міською крамницею.
Мені воно зовсім не всміхалося, і я роздумував над способами, як би ту цілу процедуру виминути без зайвого вилітання за двері.
Та від чогож тут фантазія і право на інтервю: „Галактіон Чіпка просить на хвилю розмови в дуже важній приватній справі”.
А раз діставшись у лікарський кабінет, кажу просто: „Хвиля розмови то Ваші оглядини, а важна приватна справа то мій нещасливий шлунок !“
Лікар мав до вибору: або викинути мене і брати на свою совість одного трупа, – або оглянути І не брати його на свою совість.
Музей історії медицини Галичини ім. Мар’яна Панчишина
Вибрав друге, оглянув і наказав лічитися.
А щоби я часом не помилився, то дав мені все на письмі: 12 днів лежати. Їсти : кашку з молоком, молоко з кашкою, а для відміни кашку і молоко. Колиб і це сприкрилося: молоко і кашку. Після того встати, але дієту задержати, додаючи до неї сухарки І яйця на мягко. Обовязково перестати курити.
Я був у розпуці. Може лікар помилився або що. Читаю припис раз і другий, шукаю між рядками, додумуюся – нема. Хоч би тобі один маленький натяк, один незначний відхил. Нема! А прецінь повинна бути бодай одна, хоч би й легесенька горівочка, один платок ковбаси, одно мале пивце?! Нема!
Але здибав я доброго знайомого, а ще ліпшого знавця „живітних” – справ пана Зиновія. Показую йому ту карточку, щоб хоч пожалував мене бідного.
А він прочитав, головою покрутив, по животі погладився і каже : „Воно ніби незле. Але на мою думку це далеко не вистарчаюче. Раджу тобі. швейцарського сира, салямі трохи, можна флячки часами, а вже обовязково правдивого бунгутта, бо він знаменито перетирає кишки. Не вадилоб і велике пільзненське, але то вже по першім. Покищо тримайся львівського. Не вадилоб закурити два-три куби на день.
Музей історії медицини Галичини ім. Мар’яна Панчишина
Я сяв з радости. Пригорнув до грудей л. Зиновія, наскільки його живіт на це дозволяв, і рушив на друге снідання.
А подорозі думав я зі співчуттям»: „Боже, Боже! Коли то медицина стане так високо, щоб записувати на нежит шлунка сильну з моцною, ковбасу з капустою і хоч би мале пільзненське.
Військові лікарі за Австрії були вже не далеко цього: коли вояк по кваснім молоці напився пива і трохи занеміг – записували на це „Kommodschuhe”.
Галактіон Чіпка
Минуло маже сто років, а наша медицина далі тупцює на місці. Пасувало б їй прислухатися врешті до думки пацієнта і до здорового глузду. Але ні, певно доведеться ще трохи зачекати. Лиш би вже не так довго.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Джерело:
ЧіпкаГ. Неправильнарецепта / ГалактіонЧіпка // Діло. – 1926. – Ч. 183 (19 серпня). – С. 3.
Молодий український музикант hOsT, який вигадав і популяризує новий стиль у музиці – Hutsul House (гуцульський хаус), випустив черговий реліз Gereshaska. Це вже шостий за рахунком альбом колоритного діджея з Гуцульщини загалом і четвертий від початку 2025-го.
Оригінальну назву EP Gereshaska дало високогірне озеро в українських Карпатах Герешаска, розташоване в межах Рахівського району Закарпатської області, поруч із гірськолижним курортом Драгобрат. Це одне з найбільших льодовикових карпатських озер. Інші його назви – Догяска (за назвою гори) та Орать. Розміщене озеро Герешаска на висоті 1577 метрів над рівнем моря. Його довжина – 125 м, ширина – 110 м, загальна площа складає 1,2 га, а глибина – до 1,2 м. Температура води в озері низька, навіть влітку не піднімається вище 15 градусів.
Побачити унікальне озеро Герешаска можна у відео до нового альбому hOsT Gereshaska. Кадри знімали на головному хребті Свидовецького заповідного масиву – на висоті 1762 м. Таким чином ця мальовнича зйомка стала найвищою зйомкою діджей-сету в Україні!
До альбому Gereshaska увійшло п’ять треків: Funk, Bonfire, Duda, Prostir і Sand Vibe. У кожному міксі можна почути звучання сопілки та фортепіано. “Цим альбомом я продовжую просувати в інформаційний простір гуцульську музику, яку міксую з сучасними жанрами House та Melodic Techno”, – каже hOsT.
Відео найвищого DJ-сету в Україні:
hOsT – музичний проєкт продюсерського центру Hutsul Planet, який працює у Коломиї, що на Прикарпатті, збагачуючи сучасну українську музику новими яскравими іменами: Hutsul Planet, T.HUTSULS, hOsT. Особливістю творчості hOsT є те, що у всіх його треках та сетах звучать наживо записані гуцульські народні інструменти: дримба, трембіта, цимбали, коза, сопілка, зозульки, фрілки… Так і народилася назва нового напрямку у музиці – Hutsul House (гуцульський хаус).
Як поінформував начальник Львівської ОВА Максим Козицький Центр став результатом грантових угод між Францією та Україною. Його створення профінансував уряд Франції, який надав 2,47 мільйона євро. До роботи залучили компанії Resilience Orthopedics та Expectise France.
Серед учасників відкриття також Міністр охорони здоров’я України Віктор Ляшко та Спеціальний уповноважений Президента Франції з питань допомоги та відновлення України П’єр Ельброн.
У Львові Запрацював Сучасний Центр Протезування
Так, у новій майстерні встановили 20 сучасних 3D-принтерів. Це найбільший виробничий майданчик в Україні за кількістю обладнання для виготовлення сокетів протезів. Потужність центру сягає до 600 протезів на місяць.
Щоб запустити роботу, 16 українських фахівців пройшли навчання під керівництвом французьких експертів. Тепер у центрі працюватиме мультидисциплінарна команда – лікарі, протезисти-ортезисти, фізичні терапевти, реабілітологи, психологи, ерготерапевти та соціальні працівники. Завдяки цьому пацієнти отримуватимуть не лише протез, а й повний цикл реабілітації.
У Львові Запрацював Сучасний Центр Протезування
Крім Львова, ще дві мікроклініки протезування створили у Києві та Полтаві. Там за допомогою спеціальних сканерів, робитимуть заміри майбутніх протезів – індивідуально для кожного пацієнта, а виготовлятимуть їх саме у львівській майстерні.
“Щиро дякую компаніям Resilience Orthopedics та Expectise France за підготовку фахівців та організаційну роботу із запуску протезного центру. Вдячний Міністерству охорони здоров’я України та особисто Віктору Ляшку за ефективну координацію. Окрема подяка Спеціальному уповноваженому Президента Франції П’єру Ельброну за особисту увагу, підтримку та постійне сприяння у реалізації цього проєкту.
У Львові Запрацював Сучасний Центр Протезування
Такі ініціативи змінюють життя. Для України сьогодні надзвичайно важливо, щоб наші воїни після фронту мали доступ до найкращих протезів і сучасної реабілітації. Це наш спільний обов’язок перед тими, хто захищає державу”, – наголосив Максим Козицький.
Автоцивілка — це обов’язковий поліс, який має кожен водій в Україні. Він створений, щоб покривати витрати на відшкодування шкоди, завданої іншим учасникам дорожнього руху. Але на практиці буває, що навіть за наявності чинного договору страхова компанія відмовляє у виплаті. У більшості випадків це пов’язано не з бажанням страховика зекономити, а з порушенням правил, передбачених законом або самим полісом. Розглянемо найпоширеніші причини відмов.
Прострочений або недійсний поліс
Якщо дія договору закінчилася, або в ньому є помилки (неправильно вказаний VIN-код автомобіля тощо), страхова компанія може відмовити у виплаті. Аналогічна ситуація виникає, якщо поліс виявляється підробленим.
Щоб уникнути цього, варто регулярно перевіряти дату закінчення договору, купляти поліс ОСЦПВ у Львові онлайн та офлайн лише у перевірених продавців та обов’язково звіряти номер страховки у базі МТСБУ.
Керування у стані сп’яніння
Керування автомобілем у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння автоматично позбавляє права на виплату. Закон чітко встановлює, що у такій ситуації збитки відшкодовує сам водій.
Запобігти цьому просто: ніколи не сідати за кермо після вживання алкоголю або ліків, що впливають на координацію та швидкість реакції.
Відсутність права керування
Якщо за кермом знаходилася особа без посвідчення водія або без права керування відповідної категорії, страхова не компенсує збитки.
Порушення правил оформлення ДТП
Відсутність протоколу поліції, неправильно заповнений європротокол або помилки у датах, місці події чи підписах — це часті причини проблем зі страховим відшкодуванням.
Щоб цього не сталося, у разі незгоди між учасниками ДТП варто викликати поліцію. Якщо ж оформляється європротокол, потрібно робити це уважно та фіксувати місце події на фото чи відео.
Втеча з місця пригоди
Навіть якщо збитки здаються незначними, залишати місце ДТП не можна. Це грубе порушення, що тягне за собою автоматичну відмову.
Правильний алгоритм дій: зупинитися, увімкнути аварійну сигналізацію, викликати та дочекатися поліції. Або, якщо випадок дозволяє, оформити європротокол.
Несвоєчасне повідомлення страхової
Страхові компанії вимагають повідомити про ДТП протягом трьох робочих днів. Оптимальний варіант — зателефонувати одразу після пригоди, зафіксувати номер звернення або контакти співробітника, який прийняв повідомлення. Пам’ятайте, що навіть якщо ви шукаєте найкращу ціну автоцивілки, головне — вибрати надійну компанію, яка виконує свої зобов’язання. Економія під час купівлі ОСЦПВ не варта ризику залишитися без виплати у критичній ситуації.
Нагадаємо, що ОСЦПВ — це обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Поліс призначений для того, щоб у разі ДТП з вашої вини потерпілі отримали компенсацію за завдану шкоду життю, здоров’ю чи майну. Поліс покриває витрати в межах лімітів, встановлених законодавством, і захищає водія від необхідності сплачувати ці суми з власної кишені. При цьому ОСЦПВ не передбачає відновлення вашого авто — для цього потрібна інша страховка, наприклад, КАСКО. Наявність чинного поліса не лише вимога закону, а й реальний інструмент фінансової безпеки на дорозі.
За часів Другої світової війні та у перші роки після неї Служба безпеки ОУН (б) стала грізним суперником найнебезпечніших професійних спецслужб ворогів української державності — нацистського гестапо та радянського НКВД.
Головним архітектором СБ ОУН (б) був Микола Арсенич, який очолював українську контррозвідку впродовж шести років у 1941‒1947 роках й особисто формував кадри, розробляв структуру та впроваджував методи, що дозволили українському рухові опору боротися за національну державність в умовах окупації.
«Працьовитість аж до самозречення, всебічність розуму і глибина думки, скромність, рішучість і безоглядність у боротьбі з ворогами — ось головні прикмети його характеру», — писали про нього у некролозі, підготовленому Проводом ОУН (б).
З нагоди 115-річчя від дня народження видатного українського військовика про його життєвий шлях та боротьбу розповідає АрміяInform.
Гімназисти Микола Арсенич та Роман Березовський
Долучався до акцій непокори ще підлітком
Микола Арсенич народився 27 вересня 1910 року в селі Нижній Березів Косівського повіту, яке нині належить до Косівського району Івано-Франківської області. Походив з багатодітної гуцульської родини, яка мала задавнені шляхетські корені та належала до герба Сас.
Попри скромні статки, батьки дали всім дітям освіту. Микола спочатку навчався у рідному селі, а з 1922 року продовжив здобувати освіту в Коломийській гімназії. Його шкільні роки припали на час посилення політики полонізації краю. Це викликало обурення української молоді й спричинило хвилю протестів.
Микола Арсенич активно долучався до акцій непокори — знімав польські герби, організовував однокласників на відвідування Служб Божих у пам’ять героїв ЗУНР, відстоював українські традиції. Такі дії неодноразово призводили до конфліктів з керівництвом гімназії. У 1928 році ворохобного гімназиста відрахували з восьмого класу за націоналістичну активність.
Зустріч учнів та вчителів Коломийської гімназії, 1939 рік
Середню освіту Микола Арсенич завершив у Стрийській гімназії, яку закінчив 1929 року. Ще під час навчання він вступив до «Пласту» і став членом підпільної Української військової організації, а з 1929 року доєднався до Організації українських націоналістів (ОУН).
У цей період остаточно сформувалися переконання Миколи Арсенича про необхідність боротьби за українську державність, що визначило його майбутню діяльність в ОУН та УПА.
Попри те, що кінець 1920-х — початок 1930-х років відзначилися масовими репресіями проти національно налаштованої української молоді, Микола Арсенич уникнув перших хвиль переслідувань. В цей час він повернувся до родини й допомагав батькам у господарстві.
Фрагмент першої шпальти газети «Нове село»
Газета «Нове село», підпілля ОУН та польські арешти
1930 року Микола Арсенич переїхав до Львова, де вступив на правничий факультет Львівського університету. Паралельно працював на посаді відповідального адміністратора у редакції газети «Нове село» — тижневика, який виходив впродовж 1930-х років та висвітлював життя українського селянства.
В цей час він активно діяв у легальному Союзі українських студентських організацій у Польщі, поєднуючи цю публічну роботу з підпільною участю в Організації Українських Націоналістів.
Навчання на юриста, журналістська робота та громадський активізм завершили становлення особистості Миколи Арсенича як переконаного та послідовного українського патріота. А таємна діяльність в ОУН навчила правил конспірації, які він максимально вдосконалив у майбутньому.
Юридичну освіту Микола Арсенич завершив 1936 року і тоді ж уперше зазнав переслідувань з боку польської влади за участь у націоналістичному русі — його заарештували за участь у студентських протестах проти польської влади.
Замітка про суд над Миколою Арсеничем у газеті «Діло» (Діло. Львів, п’ятниця, 21 січня 1938 року. Ч. 13 (14845). С. 9)
20 січня 1938 року Миколу Арсенича засудили за приналежність до ОУН до трьох років ув’язнення та позбавлення на 6 років громадянських прав. На суді у прикінцевому слові він визнав свою приналежність до ОУН, мотивуючи свою позицію тим, що лише ця організація спроможна визволити український народ з чужоземного поневолення.
Покарання відбував у львівській тюрмі «Бригідки», де очолював організацію українських політв’язнів. Восени 1938 року Миколу Арсенича перевели до сумнозвісного концтабору Береза Картузька. Утім, за нез’ясованих обставин, в січні 1939 року його звільнили на волю достроково.
Однак лишатися на свободі Миколі Арсеничу довелося недовго — вже 20 березня 1939 року польська поліція вдруге заарештувала оунівця за участь у Конгресі українського студентства у Варшаві.
Від нового ув’язнення члена ОУН врятував початок Другої світової війни. 21 вересня 1939 року, після поразки Польщі у війні з Німеччиною, він вийшов на свободу з львівської в’язниці «Бригідки», з якої втекла охорона.
Листівка ОУН
Створення та мета Служби безпеки ОУН
Радянська окупація змусила Миколу Арсенича перейти на нелегальне становище, а згодом перебратися через німецько-радянський кордон до Кракова, де на той час перебував Провід ОУН на чолі зі Степаном Бандерою, Романом Шухевичем та Миколою Лебедем та іншими відомими націоналістами.
Наприкінці 1939 року, пройшовши спеціальний вишкіл з воєнної розвідки, організований ОУН спільно з німецьким Абвером, Микола Арсенич разом з Миколою Лебедем заснував підрозділ контррозвідки ОУН. Він сам прослухав курси із розвідки поблизу Кракова, а згодом навіть викладав там основи розвідувальної та контррозвідувальної діяльності.
Микола Арсенич обліковував колишніх політв’язнів, систематизував кадри, увійшов до спецгрупи («сімки») під керівництвом Євгена Врецьони для вироблення тактики боротьби з радянською владою. Розкол ОУН у 1940 році трансформував «сімку» в зародок Служби безпеки ОУН(б), куди перейшов також Микола Арсенич, передавши канцелярську роботу підлеглим.
У лютому 1940 року Миколу Арсенича призначили керівником військової розвідки Проводу революційної ОУН — фракції ОУН на чолі зі Степаном Бандерою. Досвід арештів, тюрем і таборів у 1930-х роках загартував його як підпільника — він став досвідченим організатором, розвідником і майбутнім архітектором безпекових структур націоналістичного руху.
Перша сторінка доповідної записки «Про Службу Безпеки ОУН—УПА, про структуру і методи її роботи», укладеної у травні 1944 року (Галузевий державний архів Служби зовнішньої розвідки України. Фонд 1. Справа 7088. Том 1. Аркуш 361)
Також після остаточного оформлення окремої фракції ОУН (б) була створена внутрішня спецслужба — Служба безпеки ОУН. Спершу Микола Арсенич став заступником шефа СБ Миколи Лебедя. А вже від березня 1941 року з особистої ініціативи Степана Бандери сам очолив референтуру СБ Центрального Проводу ОУН, фактично ставши шефом цієї підпільної спецслужби.
Під керівництвом Микола Арсенича почалося розгортання ефективної мережі органів СБ на всіх територіях, де діяло підпілля. Нові підрозділи СБ формувалися як незалежні від місцевих проводів ОУН структури, що підпорядковувалися лише по вертикалі безпосередньо керівнику Служби безпеки.
СБ ОУН розбудовували за зразком державних спецслужб, але пристосовували до умов підпільної боротьби. В ухваленій у травні 1941 року інструкції «Боротьба й діяльність ОУН під час війни» зазначалось: «Служба безпеки — це другий важливий державний сектор, що його ОУН мусить, по змозі, як найсильніше опанувати».
В цей час Провід ОУН (б) співпрацював зі спецслужбами третього райху, сподіваючись використати майбутню німецько-радянську війну для проголошення української державності. Микола Арсенич та його соратники готували СБ до виконання функцій контррозвідки, охорони керівництва та боротьби з ворогами на визволених територіях, плануючи зробити СБ основою майбутнього державного апарату безпеки.
Примірник Акту відновлення Української Держави з автографом Ярослава Стецька
Найкращий конспіратор на чолі підпільної спецслужби
Після провалу планів швидкого відновлення української державності діяльність СБ ОУН зазнала суттєвої трансформації. Микола Арсенич остаточно перебрав на себе функції керівника Служби безпеки, ставши єдиним центром ухвалення рішень у сфері контррозвідки й охорони підпілля.
Восени 1941 року на Першій конференції керівного складу ОУН (б) у селі Сороки було ухвалено курс на розрив із німцями, яких визнали зрадниками попередніх домовленостей. У цих умовах СБ отримала завдання перейти від розбудови структур до реальної боротьби — захисту кадрів від арештів і репресій окупаційної влади, виявлення німецької та радянської агентури, посилення конспірації.
Так замість підготовки до організації державного апарату на визволених землях, СБ стала ключовим інструментом виживання підпілля. Вона розгорнула широку агентурну мережу, проводила розслідування випадків зрад і колаборації, організовувала акції проти ворожих інформаторів та забезпечувала охорону керівників організації. Також СБ проводила боротьбу з конкуруючими націоналістичними угрупованнями, здійснюючи «розробку» «мельниківців» (членів ОУН (м)).
Микола Арсенич «Михайло» (ліворуч) та Ростислав Волошин «Горбенко» (праворуч)
У 1942–1943 роках Арсенич керував створенням мережі повітових і районних референтур СБ, організовував курси підготовки кадрів і формував боївки для виконання оперативних завдань. Кожен повітовий або районний підрозділ СБ мав власного референта (голову), 2–3 слідчих, 10–20 бойовиків, а також архіваріуса для ведення таємної документації.
СБ активно проводила операції проти ворожих агентів, зрадників і колаборантів, захищаючи підпілля від репресій. Саме в цей час СБ перетворилася на «державу в державі» в структурі ОУН, а Микола Арсенич здобув репутацію одного з найкращих конспіраторів підпілля.
У 1943 році він був делегатом III Надзвичайного збору ОУН, де ухвалили курс на масову збройну боротьбу та створення УПА. Микола Арсенич інтегрував СБ у систему командування повстанської армії й запровадив внутрішній контроль над прийомом новобранців.
Охоронна боївка Служби безпеки ОУН(б) керівника ОУН Західноукраїнських земель (ЗУЗ) Романа Кравчука (фото з архіву СБУ)
Шпигуноманія — чорна сторінка історії СБ ОУН
Саме в цей період СБ ОУН почала масштабні «чистки» у власних лавах. Їхньою метою було виявлення й усунення ворожої агентури, а також «чужого елементу» — навіть тих українців зі сходу країни (східняків) чи членів ОУН, які лише потенційно могли стати небезпечними.
«Чистки» були відповіддю на провокації радянських спецслужб, які не лише насичували підпілля своєю агентурою, а й підкидали фальшиві списки та фотомонтажі, щоб скомпрометувати повстанців і посіяти взаємну підозру.
Наказ про проведення таких операцій надійшов особисто від Степана Бандери, який наполягав на ліквідації ненадійних елементів «якнайбільш таємно» в ім’я збереження руху. Наймасовіші кампанії відбулися на Волині, в окрузі УПА-«Північ», де діяли розгалужені структури СБ під проводом Дмитра Клячківського («Клима Савура»).
Дмитро-Роман Клячківський («Клим Савур»)
Микола Арсенич не ставив собі за мету максимально знищувати ворогів, а прагнув виявляти «слабкі місця» в мережі. Часто підозрюваних не страчували, а виключали з організації або скеровували до УПА для «спокути кров’ю».
Попри це, шпигуноманія все одно призводила до значних втрат, розколів і навіть ліквідації провідних діячів українського націоналістичного руху. Масштаби репресій були значними: лише за дев’ять місяців 1945 року на Волині ліквідували 889 осіб із 938 перевірених.
Жорстокі методи допитів і страти викликали критику з боку провідників, зокрема Василя Кука, який наголошував, що зізнання, вибиті під тортурами, не можуть вважатися доказами. Сам Микола Арсенич також визнавав, що тортури змушують людину зізнатися у будь-чому, навіть в абсолютно неймовірних речах.
Боївка Служби безпеки ОУН у Карпатах, кінець 1940-х років
«Якщо ми не піднімемо Схід, то в нас не найдеться гідних наступників…»
У 1944 році, разом із провідниками ОУН(б), Микола Арсенич брав участь у переговорах із представниками німецьких спецслужб, намагаючись домовитися про спільну боротьбу проти СРСР, а також був одним із розробників планів переходу підпілля до тривалої партизанської війни після повернення радянської влади.
Після вигнання нацистів та поновлення радянської влади над Україною Микола Арсенич продовжував керувати підпільною СБ, координував дії проти радянських органів держбезпеки та розробляв тактичні схеми для збереження боєздатності руху.
Він організовував перевірку кадрів, чистки від агентури та контроль над інформаційними потоками, щоб запобігти масовим провалам. У цей час СБ стала ключовим інструментом виживання українського визвольного руху й під його керівництвом залишалася боєздатною навіть в умовах масштабних чекістських операцій
В останньому відомому листі до головнокомандувача УПА Романа Шухевича від 11 січня 1947 року Микола Арсенич писав про потребу реорганізації підпілля та перехід до затяжної тактики боротьби проти більшовицького режиму. Він прямо зазначав: «Якщо ми не піднімемо Схід, то в нас не найдеться гідних наступників нашої боротьби… але на найближчий час перспектив немає і навряд чи будуть протягом найближчих декількох десятків, а може і сотень років».
План-схема криївки, в якій загинув Микола Арсенич
Радянські органи держбезпеки докладали надзвичайних зусиль, щоб вистежити і ліквідувати керівника ОУНівської контррозвідки. Його місцеперебування вдалося розкрити через зраду — 1945 року чекісти завербували особисту зв’язкову Микола Арсенича, яка видала район його сховку.
Надалі проти «генерала безпеки» не раз проводилися облави. Двічі до Москви надходили помилкові звіти про загибель Арсенича, і лише з третьої спроби його ліквідація стала реальністю, про що особисто доповіли Лавретію Берії.
23 січня 1947 року оперативні групи МДБ оточили бункер Миколи Арсенича в лісі поблизу села Жуки Бережанського району Тернопільської області. Не бажаючи здаватись, він спалив секретні документи СБ, застрелив свою дружину Ганну Гуньку, яка була його секретаркою і референткою жіночої мережі ОУН (псевдо «Галушка»), і потім вчинив самогубство.
Пам’ятник Миколі Арсеничу на малій батьківщині (скульптор Петро Штаєр)
Вшанування пам’яті генерала контррозвідки УПА
Під час війни Микола Арсенич-Березовський мав ранг майора безпеки УПА — це найвище спеціальне звання він отримав за життя у 1944 році, коли СБ ОУН остаточно інтегрували в структури УПА.
Його діяльність на чолі служби безпеки відзначили рішенням Української Головної Визвольної Ради — 8 лютого 1946 року Миколу Арсенича нагородили Золотим Хрестом Заслуги УПА, який був однією з найвищих нагород підпілля.
Вже після загибелі, 12 жовтня 1952 року, Провід ОУН ухвалив рішення посмертно підвищити Миколу Арсенича до звання генерал-хорунжого безпеки УПА. Таким чином Микола Арсенич став єдиним в історії визвольного руху генералом служби безпеки і водночас символом високого професійного рівня української контррозвідки.
Нагорода Миколи Арсенича, вручена його племіннику Василеві Арсеничу
У незалежній Україні постать Миколи Арсенича отримала належне вшанування. На місці загибелі Миколи Арсенича поблизу села Жуки на Тернопільщині з ініціативи місцевих патріотів встановлено дерев’яний пам’ятний хрест.
2 лютого 1997 року в його рідному селі Нижній Березів на фасаді школи відкрито меморіальну дошку з барельєфом Миколи Арсенича. 17 листопада 2013 року там же шефу СБ ОУН було урочисто відкрито пам’ятник. Також на честь Миколи Арсенича названо низку вулиць у різних населених пунктах. Зокрема, його ім’я носять вулиці у містах Коломия, Звягель, Івано-Франківськ, Львів та Дніпро.
23 травня 2018 року в місті Косів племінник генерал-хорунжого УПА Миколи Арсенича Василь Арсенич отримав із рук громадських діячів почесну нагороду дядька — Золотий Хрест Заслуги УПА (№ 024). Цю символічну відзнаку передала Координаційна рада з вшанування пам’яті ОУН та УПА, щоб вшанувати внесок Миколи Арсенича у визвольну боротьбу.
14 жовтня 2022 року Український інститут національної пам’яті у співпраці з Івано-Франківським обласним музеєм визвольної боротьби імені Степана Бандери у межах відеопроєкту «Нескорені» до Дня захисників і захисниць України та 80-річчя УПА розповів про племінника Миколи Арсенича Василя Арсенича на позивний «Зірка», який пішов захищати Україну від російської агресії у 2017 році.
До 2019 року включно Василь Арсенич воював у районі Павлополя, Чермалика та Новотроїцького на Донеччині у складі 1-го окремого батальйону добровольчого корпусу «Правий сектор». З 2022 року він став солдатом підрозділу «Карпатська Січ», який бере участь у боях проти російських окупантів на півдні України.
Так під час відсічі новітньої збройної агресії росії проти українського народу та держави України проявився зв’язок поколінь українців, які боролися за свободу й державність у минулому та продовжують відстоювати незалежну національну державу нині.
Створення найдовшого елементу “весільної долі” у межах традиційного обряду “Заплітання долі”
27 вересня 2025 року в селі Крупське Стрийського району Львівської області відбулася знакова подія для збереження українських весільних традицій. Місцева громада та волонтери встановили новий рекорд України – «Створення найдовшого елементу “весільної долі” у межах традиційного обряду “Заплітання долі”».
Рекорд у двох категоріях
Символічний елемент, створений у рамках давнього весільного звичаю, сягнув у довжину 15 метрів 32 сантиметри. Досягнення було офіційно зафіксовано представниками Книги світових рекордів Іваном та Надією Лозан одразу у двох категоріях: «Розміри» та «Вперше».
Створення найдовшого елементу “весільної долі” у межах традиційного обряду “Заплітання долі”
Фіксація відбулася на території фермерського господарства «ОВОЧІВНИЦТВО» у селі Крупське, що стало символічним місцем для вшанування аграрних та культурних традицій краю.
«Дуже важливо, коли наші традиції зберігаються і передаються з покоління в покоління. Завдяки таким ініціативам ми не лише популяризуємо українську культуру, а й формуємо цінності для нашого підростаючого покоління», — наголосили представники Книги рекордів під час церемонії.
Створення найдовшого елементу “весільної долі” у межах традиційного обряду “Заплітання долі”
Збереження давнього обряду
Обряд «Заплітання долі» є одним із найдавніших українських весільних звичаїв. Він символізує єдність, благословення роду та неперервність життєвого шляху майбутнього подружжя. Сама «весільна доля» є важливим елементом обряду, що традиційно являє собою довге плетиво, стрічку чи рушник, який символічно пов’язує наречених. Встановленням рекордної довжини організатори підкреслили цінність довгого та щасливого спільного життя.
Спільна ініціатива громади та ветеранів
До організації та проведення культурно-мистецької події долучилися численні представники місцевої громади, волонтери, діячі культури та навіть ветерани російсько-української війни.
Створення найдовшого елементу “весільної долі” у межах традиційного обряду “Заплітання долі”
Серед ключових ініціаторів та учасників були:
Олег Ціздин – ветеран, голова правління ГО «Справа ветерана».
Марія Морикінь – керівник фермерського господарства «Овочівництво», яке надало локацію.
Ольга Боднар – завідувач сектору культурної спадщини Стрийської районної адміністрації.
Народний фольклорний ансамбль «Джерело» Міського будинку культури «Молодість».
Участь ветеранів та волонтерів підкреслює, що збереження культурної спадщини та національних традицій є частиною боротьби за українську ідентичність. Новий рекорд став важливим внеском у популяризацію унікальних звичаїв Опілля та Львівщини.
Львівське Квадрієнале Сценографії 2025. Спільний простір
Наприкінці вересня Львів став епіцентром сценографічного мистецтва, об’єднавши митців, дослідників та глядачів у масштабному проєкті «Львівське Квадрієнале Сценографії 2025. Спільний простір». Протягом трьох днів (26–28 вересня) у різних локаціях міста відбувалися виставки, публічні дискусії, перформанси та покази, які продемонстрували сучасний погляд на театральний костюм, простір сцени та взаємодію мистецтв.
26 Вересня: Старт Події та Вектори Розвитку
Перший день Квадрієнале був насичений зустрічами, майстер-класами, відкриттями виставок і перформансами, що задали тон усьому фестивалю.
10:30 – 11:30 | Діалог зі Студентами-Сценографами У приміщенні на вул. Валова, 9 відбувся важливий для професійного середовища діалог молодих сценографів із провідних мистецьких академій України, Румунії та Естонії. Студенти НАОМА, КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого, ЛНАМ, Університету театру і кіно ім. І. Караджале та Естонської академії мистецтв представили власні пошуки та підходи. Ця зустріч продемонструвала, що нове покоління мислить сценографію не як декоративний елемент, а як автономний мистецький простір, де поєднуються архітектура, світло, звук і цифрові технології.
Юлія Заулична. Макет до вистави “Червона рута” Наталі Ворожбит, режисер Максим Голенко, сценографія та костюми Юлія Заулична, Національний драматичний театр імені Марії Заньковецької, 2024. Виставка ” Точка змінює простір” Львівське квадрієнале сценографії 2025. Zanyk Art Gallery
12:00 | Відкриття Виставки «Руїнація Ідеалу» В Експериментальній сцені «Львів Опера: Малярка» презентували експозицію австрійського художника Матіаса Енгельмана до опери Ріхарда Вагнера «Лоенгрін». Його сценографія розкривала тему зруйнованих утопій і пошуку нового ідеалу, де костюм і декорація взаємодіють як єдина драматургічна система.
12:00 – 13:30 | Майстер-клас із Театрального Світла від Світлани Змєєвої На сцені Театру імені Леся Курбаса відомий дизайнер світла Світлана Змєєва продемонструвала, як правильно працювати з простором і ритмом світлових акцентів. Для молодих митців це стало унікальною можливістю побачити світло як мову, що здатна замінити слово чи дію.
13:00 – 14:00 | Презентація Спецвипуску Часопису «Просценіум» У фоє Театру імені Марії Заньковецької презентували тематичний випуск театрознавчого часопису, присвячений мистецтву сценографії. Подія супроводжувалася експозицією «СценоГраф», що вшанувала творчість Мирона Кипріяна – одного з ключових українських сценографів ХХ століття.
Дайнюс Бендікас (Литва). Костюм до вистави “Сплячі” Маріуса Івашкевічуса, режисер Оскарас Коршуновас, сценограф Гінтарас Макаревічус, художник костюмів Дайнюс Бендікас. Литовський національний драматичний театр, Вільнюс, 2021. Персональна виставка Дайнюса Бендікаса в галереї арт центру “Дзиґа”
14:00 – 16:30 | «Майстерня Сценографа для Дітей» У Будинку Головної пошти маленькі учасники за підтримки Школи мистецтв «Вільних та небайдужих» створювали власні інтерпретації сценічних образів. Ця подія довела, що сценографія може бути доступною навіть для дітей, формуючи в них відчуття простору й фантазії.
16:00 | Міжнародна Виставка «Точка Змінює Простір» та Перформанс У Zenyk Art Gallery відкрили міжнародну експозицію сценографів і художників театрального костюма з України та інших країн. Назва символічно підкреслювала головну ідею Квадрієнале: навіть невелика «точка» — деталь костюма, промінь світла чи архітектурний елемент — може змінити цілісне сприйняття простору. Перформанс від мистецького об’єднання «Хвиля» став художнім прологом до виставки, задавши атмосферу синтезу руху, звуку й образу.
19:00 | Персональна Виставка Дайнюса Бендікаса У галереї Артцентру «Дзиґа» відбулося відкриття персональної виставки литовського художника Дайнюса Бендікаса. Він презентував костюми до вистави «Сплячі» Литовського національного драматичного театру (реж. Оскарас Коршуновас). Роботи Бендікаса вражали експресією тканин, сміливими колористичними рішеннями та майже скульптурним підходом до образу, ставши візуально насиченим завершенням першого дня.
Біруте Укрінаіте (Литва). КОстюм до опери “Брусничка”, режисер Гітіс Падегімас, Литовський національний театр опери та балету (Вільнюс), 2010. Виставка ” Точка змінює простір” Львівське квадрієнале сценографії 2025. Zanyk Art Gallery
Осіння Школа НСТДУ: Костюм як Мова Сценографії
Одним із ключових освітніх напрямів став проєкт «Осіння школа НСТДУ», кураторкою якого виступила художниця Наталя Ридванецька. Тема школи – історичний костюм, його стилізація та інтерпретація, а також місце костюма в загальній системі сценографії. Учасники, відібрані через open call, працювали у репетиційній залі Львівського театру імені Леся Курбаса.
Для молодих митців це була унікальна можливість зануритися в лабораторний процес, де костюм стає не лише вбранням персонажа, а й художнім висловлюванням про час, культуру та внутрішній світ вистави. Фотографії з експозиції демонструють цей підхід: витончені паперові конструкції, що нагадують про давні візерунки мережива, та монументальні авангардні костюми. Тут костюм виходить за рамки традиційного розуміння й перетворюється на повноцінну інсталяцію.
Важливою складовою Квадрієнале стали публічні зустрічі з художниками.
27 вересня у Zenyk Art Gallery відбулася бесіда з українськими та іноземними учасниками. Центральними спікерами стали Юрген Мюнцер (Австрія), Біруте Укрінайте (Литва) та Ауксе Капочуте (Литва). Розмова стосувалася сучасних тенденцій сценографії, взаємодії музеїв та театру, а також викликів, які постають перед художником у мінливому культурному просторі.
Наступного дня, 28 вересня, у Театрі Леся Курбаса відбулася публічна дискусія «Фотографія в театральному процесі». Тут підняли питання: чи є театральна фотографія мистецтвом чи радше документальним свідченням? В епоху цифрової культури цей аспект набуває нового звучання, адже фото часто стає самостійним твором, формуючи у глядачів враження від спектаклю незалежно від самого перегляду.
Майстерні та Відкриття Міжнародної Виставки
Майстерні для дітей Особливий акцент організатори зробили на роботі з дітьми. У Будинку Головної пошти відбулася «Майстерня сценографа для дітей», а також показ театральних костюмів. Така практика формує нове покоління глядачів і потенційних художників.
Анастасія Журавльова. Ескізи й маски до вистави «Хто сміється – тому не минеться» Івана Тендетникова. Сценографиня та художниця по костюмах Анастасія Журавльова, режисерка Анастасія Повєщенко. Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого, 2024. Виставка “Спільний простір” Львівське квадрієнале сценографії 2025. Будинок Головної пошти.
27 вересня | Урочисте Відкриття Міжнародної Виставки Урочисте відкриття міжнародної виставки «Львівське Квадрієнале Сценографії 2025. Спільний простір» відбулося у Будинку Головної пошти. Було представлено три основні експозиційні напрями:
Фотопроєкт «Театральний костюм на сцені, за лаштунками та в об’єктиві», який дозволяє побачити, як костюм «живе» під час спектаклю. Яскравим представником були світлини до вистав, зроблені фотографкою і театрознавицею Христиною Король.
Роботи та інсталяції сценографів і художників театрального костюма, що поєднали сучасні технології, експериментальні матеріали та класичні традиції.
Студентські роботи (Марії Чорношкур, Анастасії Журавльової, Ангеліни Пакос, Катерини Марченко, Владислава Сенцова та ін.), які засвідчили нові пошуки у сценографії й довели сміливість молодого покоління до радикальних ідей.
Окрему увагу привернули макети сценічних просторів, що відображають різні варіанти побудови дії, – сходи, архітектурні конструкції, які стають самостійними персонажами вистави.
Ірина Ралло. Ескізи до вистави «Оскар та Рожева пані» Еріка Емманюеля Шмітта. Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури, кафедра Сценографії та екранних мистецтв, 2025. Виставка “Спільний простір” Львівське квадрієнале сценографії 2025. Будинок Головної пошти.
Перформанси та Вистави
Атмосфера Квадрієнале не обмежилася лише виставковими залами:
27 вересня на вуличному майданчику біля «Дзиґи» відбулася вистава «Другу» режисера Олега Онещака, з музикою Марії Верб’яної та сценографією Олександри Нагірної. Спектакль, виконаний у камерному форматі, поєднав театральність із поетичною інтонацією Львова.
28 вересня там же пролунав «Янгольський перформанс», де поєдналися поезія (Марина Пономаренко), музика (Варвара Турта, клавесин) та костюм (Богдан Поліщук). Цей синтез мистецтв став символом усього Квадрієнале – створення нового «спільного простору», де театр виходить за свої рамки і стає зустріччю різних мов і чуттів.
Дайнюс Бендікас (Литва). Ескізи костюмів до вистави “Сплячі” Маріуса Івашкевічуса, режисер Оскарас Коршуновас, сценограф Гінтарас Макаревічус, художник костюмів Дайнюс Бендікас. Литовський національний драматичний театр, Вільнюс, 2021. Персональна виставка Дайнюса Бендікаса в галереї арт центру “Дзиґа”
Львівське Квадрієнале Сценографії 2025 вкотре довело, що місто є важливим осередком сучасного театрального мистецтва в Європі. Протягом двох днів глядачі мали змогу не лише побачити унікальні костюми, макети та інсталяції, а й стати учасниками розмов, майстерень і перформансів. Це подія, де театр перестає бути лише «дійством на сцені» і стає відкритим простором для мистецького діалогу, експериментів та пошуку нової візії світу.
Останні кілька років у світі кави відбувся справжній переворот: холодна кава перестала бути сезонним літнім напоєм і перетворилася на домінуючий, всесезонний тренд. Незалежно від того, чи йдеться про класичний Iced Latte, чи про вишуканий Cold Brew, попит на холодні напої продовжує зростати швидше, ніж на традиційне гаряче еспресо. В товаристві Торгової Марки Кава Старого Львова дізнаємось бліьше про цей феномен.
Цей зсув у споживанні є не просто примхою, а відображенням змін у способі життя, нових технологій та культурних уподобань.
Чому світ обирає холодну каву? Ключові фактори
Зростання популярності холодних напоїв обумовлене кількома ключовими трендами:
1. Зручність та сегмент RTD (Ready-to-Drink)
Сучасний споживач живе у швидкому темпі. Тут на допомогу приходить сегмент Ready-to-Drink (RTD) — готова до вживання холодна кава в банках або пляшках.
На ходу: RTD-напої легко взяти із собою, вони ідеально вписуються в логістику зайнятих людей.
Інновації: Виробники постійно вдосконалюють RTD-лінійки, пропонуючи Nitro Cold Brew (насичений азотом для кремової текстури) та преміальні моносорти в банках.
Cold brew latte
2. Культура “Specialty Coffee” та смакові переваги
Саме метод холодного заварювання дозволив розкрити нові грані смаку, що привернуло увагу поціновувачів Specialty Coffee (кава високої якості).
Cold Brew: Цей метод передбачає настоювання меленої кави у холодній воді протягом 12–24 годин. У результаті напій містить менше кислоти та гіркоти, ніж гаряча кава, і має надзвичайно м’який, солодкий та шоколадний смаковий профіль. Це дозволяє яскраво відчути ноти екзотичних зерен.
Експерименти: Холодна кава є ідеальною основою для експериментів з додаванням рослинного молока (особливо вівсяного), сиропів та спецій, створюючи унікальні напої.
3. Соціальні мережі та “Інстаграмність”
Візуальна складова напою стала вирішальним фактором. Багатошарові Iced Lattes, прозорі склянки з кубиками льоду та молочними потоками, що змішуються з кавою, — ідеальний контент для Instagram та TikTok.
Візуальний досвід: Складність та естетика приготування Cold Brew та кави з льодом перетворили їх на частину ритуалу, яким хочеться поділитися.
Cold Brew Coffee
4. Здоров’я та функціональність
Споживачі стають все більш обізнаними щодо впливу продуктів на здоров’я.
Менше цукру: Натуральна солодкість Cold Brew зменшує потребу у додаванні цукру.
Функціональна кава: З’явився тренд на “функціональну” холодну каву з додаванням адаптогенів (наприклад, грибів рейші чи левової гриви) та колагену, що позиціонується як напій для підвищення концентрації та загального самопочуття.
Холодна кава більше не вважається просто літньою альтернативою. Вона закріпилася як самостійна категорія, яка продовжуватиме еволюціонувати. Навіть із настанням осені та зими, багато споживачів, особливо серед молодого покоління, зберігають звичку замовляти каву з льодом, підтверджуючи, що для них температура напою є частиною смакового досвіду, а не просто засобом охолодження.
Цей тренд підштовхує кав’ярні та мережі до постійних інновацій, забезпечуючи, що кавовий ринок залишатиметься динамічним та насиченим.
Разом запровадили проєкт «ЗОЛОТА СПАДЩИНА». У Львів приїде вже 9-та виставка цього проєкту під назвою «ЗОЛОТА СПАДЩИНА. Кам’яний літопис України» (фортеці, замки і палаци України).
Дві авторські колекції інтер’єрних лялечок-мотанок та колекція намиста із натурального каменю, які виконані в автентичному стилі є цікавим і доречним доповненням фотовиставки, що допомагає краще розкрити тему історії і краси нашої України.
Подія організована під патронатом Львівської обласної ради та Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА і у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу Мистецтв.
Експозиція про втрачене монументальне мистецтво «Маріуполь: втрачена велич»
У Львові в галереї Zenyk Art Gallery презентували експозицію про втрачене монументальне мистецтво «Маріуполь: втрачена велич».
Про це у Телеграмі повідомляє Маріупольська міська рада, передає Укрінформ.
«До Дня міста Маріуполя у львівській Zenyk Art Gallery відкрився проєкт про пам’ять, красу і втрату, покликаний повернути голос монументальному мистецтву, яке було знищене в Маріуполі, та нагадати про важливість документування спадщини», – йдеться у повідомленні.
Експозиція про втрачене монументальне мистецтво «Маріуполь: втрачена велич»
«Маріуполь: втрачена велич» – це унікальна експозиція, яка поєднує фотографії, цифрові реконструкції та сучасні імерсивні технології. Вона повернула голос мистецьким роботам, які більше неможливо побачити наживо.
Ці мозаїки колись прикрашали будівлі Маріуполя. Зокрема йдеться про більш ніж 20 робіт видатних українських митців: Алли Горської, Віктора Зарецького, Бориса Плаксія, Галини Зубченко, Василя Парахіна, Віктора Арнаутова, Леля Кузьминкова та інших.
Експозиція про втрачене монументальне мистецтво «Маріуполь: втрачена велич»
Більшість цих творів втрачено через окупацію. Проте завдяки фотоархіву маріупольського журналіста й дослідника монументального мистецтва Івана Станіславського вони отримали нове життя у цифровому форматі зі збереженням їх форми, кольорів та композиції.
«Цей проєкт демонструє зразки «розстріляного» культурного надбання. Це нагадування про вже повністю або частково втрачені шедеври, які передають неповторну мистецьку атмосферу довоєнного міста. Це місточок між минулим і майбутнім. Дуже важливо, щоб люди пам’ятали про жорстокість та варварство, які були скоєні в окупованому Маріуполі», – зазначив заступник міського голови Маріуполя Сергій Захаров.
Експозиція про втрачене монументальне мистецтво «Маріуполь: втрачена велич»
У відкритті експозиції взяли участь і маріупольці, які навесні 2022 року вимушені були покинути рідне місто і нині мешкають на Львівщині.
1559 року Високий Замок і Львів загалом пережили подію, яку в історії людства можна порівняти хіба що з Троянською війною за прекрасну Єлену. У нашому місті розгорнулася справжня війна за найбагатшу спадкоємицю усієї Речі Посполитої, а нею була Гальшка Острозька – донька князя Іллі Острозького. Претендентів на її руку і серце серед найбагатших і найвпливовіших магнатів держави не бракувало, утім найбільшого успіху в цій справі досягнув улюбленець короля Сигізмунда II Лукаш Ґурка, який фактично насильно обвінчався з Гальшкою.
Утім мати дівчини Беата з Костелецьких, користуючись прихильністю до себе матері короля італійки Бони, три роки не допускала до доньки небажаного зятя. Та ось королева Бона виїхала до своєї батьківщини, і Гальшка з матір’ю, рятуючись від законного чоловіка, втекла до Львова і заховалася тут в тодішньому Домініканському монастирі під потужною власною охороною. Лукаш, прибувши до Львова зі своїм військом, нічого не досягнувши умовляннями, розпочав потужну артилерійську облогу монастиря. Життя Львова завмерло, на декілька тижнів фактично припинилася торгівля. У розпалі воєнних дій до монастиря під виглядом жебрака пробрався той, кого насправді кохала Гальшка – православний князь Сімеон Слуцький. Закохані обвінчалися у монастирі, вважаючи попередній насильницький шлюб незаконним.
Високий Замок у Львові. Фото Мандрівка старим кордоном / Facebook
Королю це все набридло, і він наказав львівському старості Петрові Барзому сприяти зухвалому Лукашу в захопленні монастиря. Після того, як за наказом львівської влади було перерізано водогін, стан обложених виявився вкрай критичним.
Далі я подаю уривок зі своєї книжки «Львів – місто кохання», де викладаю подальший розвиток подій загалом в історичному контексті, але у власній інтерпретації:
«І тут королівський староста Барзий застосовує все своє красномовство, аби змусити матір Гальшки Беату Костелецьку пристати на умови короля:
Розміркуймо реально, княгине, водогін від монастиря відрізано – за день чи за два вашим оборонцям вже не буде чим утамувати спрагу. Ґурка вчора підтягнув нові сили і навіть звідкись притягнув мідні машини для розбивання воріт. Ось-ось він візьме монастир. Прорвати облогу і вирватися на волю у вас шансів немає жодних, бо сили нерівні. І не сподівайтеся на потаємний вихід з монастиря, бо свідомий громадянин міста Петро Косткович доніс мені про цю таємницю, і можете подякувати мені, що про це наразі ще не знає Ґурка. Зрозумійте, княгине, король налаштований проти вас, його терпінню надходить край, місто не може бути стільки часу паралізоване через дурницю, страждає міжнародна торгівля – головний прибуток Львова. Сигізмунду вже набридла ця дивна війна, схожа на комедію, бо у нього є багато інших серйозних і невідкладних справ. Якщо нічого не зміниться, дії короля можуть стати дуже рішучими, і тоді вже буде не до умовлянь… Дорога моя княгине, прошу вас уклінно, довірте мені особисто Гальшку, слово честі шляхтича, я її не видам Ґурці до остаточного рішення короля і королівського суду. За вами стоять впливові у нашій державі сили, за цей час ви матимете можливість знайти і задіяти засоби впливу на короля, аби вирішити питання на вашу користь. Обіцяю вам взяти Гальшку під секвестр (охорону) у Високому Замку, де вона буде перебувати у товаристві моєї сестри, а ви матимете можливість відвідувати її, коли вам буде завгодно…. А князя Слуцького я вам обіцяю так само потаємно відправити з міста, як він сюди прибув і, слово честі, про це не знатиме ані Ґурка, ані посланець короля Ґурніцький.
За годину по цій розмові з брами Домініканського монастиря у Львові виїхала карета, запряжена шісткою баских коней і попрямувала до Високого Замку. У кареті сиділа Гальшка Острозька, а на східцях карети стояв сам львівський королівський староста Петро Барзий, таким чином віддаючи шану вельможній полонянці. Звивиста дорога до Високого Замку прямувала від міських оборонних мурів на Схід повз Галюсівське узгір’я і плавні схили личаківських виноградників. Проминувши виноградники, карета в’їхала на звідний міст, який вів до першої замкової брами: це була потужна чотирикутна вежа, вкрита дахом, з подвійними дубовими ворітьми, окутими залізними скобами. За першою замковою брамою дорога ліворуч різко здіймалася догори. Підйом був таким урвистим, що здавалося коні от-от впадуть від шаленої перевтоми, а карета задки скотиться донизу. Та ось нарешті могутні коні подолали останню найстрімкішу частину підйому і в’їхали на звідний місток перед другою замковою брамою.
Гальшка визирнула з карети і побачила, що величний старовинний замок із могутніми високими круглими вежами стоїть на стрімкій білій скелі, здавалося, під самим небом, дивлячись згори, було неможливо повірити, що коні могли видертися на цю майже прямовисну скелю, і де б у світі знайшовся ворог, здатний завоювати цю твердиню?
Високий Замок, розташований на горі дивовижної форми, своїми власними формами нагадував лютню. Замок споконвіку був надійним сторожем, оборонним щитом міста разом із досвідченою залогою, озброєною гарматами, гаківницями і рушницями. Старий величний і понурий замок, стогнучи стрімкими вітрами, ховаючи у своїх мурах і льохах власні таємниці, століттями споглядав на принишкле у свого підніжжя місто, на його життя, на його клопоти з погордою, пихою і водночас із любов’ю та турботою надійного охоронця й безстрашністю лицаря, якому довірено спокій і щастя прекрасної дами.
Гальшка кинула погляд донизу і завмерла в захопленні: в долині відкривався неймовірно гарний і величний львівський краєвид. Місто лежало у глибокій і досить широкій гірській котловині, так зручно розташувавшись, ніби курка в гнізді. Лісисті схили семи пагорбів наче стіни оточували зі всіх боків долину, залишаючи у ній рівно стільки місця, скільки потрібно для розвитку міста. У променях сонця грали блиском шпилі Ратуші, Катедрального костелу, монастиря Францисканців, і найближче до підніжжя замку – веж Домініканського монастиря і Успенської церкви. Далі на Захід за міськими фортифікаціями в багнистій долині, скільки сягало око, блищала річка Полтва. За монастирем святого Станіслава вона огинала наріжник міських мурів і зникала з очей за горою Будельницею, несучи свої води до Балтійського моря. Гальшку, незважаючи на її вкрай пригнічений стан, дещо розважив цей краєвид, який здається нікого у світі не міг би залишити байдужим. Барзий, помітивши якісь порухи почуття у майже мертвому і заціпенілому обличчі Гальшки, посміхнувся і промовив:
Який чудовий краєвид, скільки вже разів сюди підіймаюся і ніколи не можу ним натішитися… Мила моя княгине, ви ще дуже, дуже молода, не полишайте надії на краще, як би ваше життя не склалося далі, завжди треба вміти відшуковувати у цьому житті світлі, радісні миті й сподіватися на милість Всевишнього…
Прибувши до замку, Барзий познайомив Гальшку зі своєю молодшою сестрою Софією і розмістив полонянку у будинку управителя замку бургграфа в одній з найкращих зал із чудовим виглядом на місто з так званого Королівського вікна. У замку збереглася пам’ять про те, що з цього вікна милувалися тутешніми краєвидами королі Владислав Яґелло і Зиґмунд Старий. Староста був у надзвичайно доброму гуморі, адже місто, завдяки його дарові переконання, повернулося до свого звичного ритму. Великий поціновувач античної літератури, і головно Гомера, Барзий по обіді вирішив зайняти обох жінок своїм красномовством:
Як би там що, але ви, моя прекрасна княгине, залишитеся для нащадків сарматською (поляки називали Русь Сарматією) Єленою. Адже цю доньку Зевса і Леди ще в юності викрав Тесей, але вона, визволена своїми братами, повертається на батьківщину до Спарти. Згодом вона стає дружиною Менелая, однак невдовзі її викрадає Паріс, і вона живе з ним у Трої. Менелай закликає своїх воїнів у похід і вчиняє облогу Трої, вимагаючи видати йому законну дружину. Врешті греки хитрістю здобувають Трою, і Менелай повертає собі дружину.
Це ваше власне трактування Гомера, пане старосто, – понуро промовила Гальшка, а Барзий аж просіяв, уперше почувши голос полонянки. – То ви таким чином даєте мені зрозуміти, що я все одно дістануся Ґурці?
Ну що ви, княгине, я лише мав на увазі, що коли чоловіки воюють за таку незрівнянно прекрасну молоду жінку, як ви, то наш час скидається на давні героїчні античні часи…
Гальшка, перебуваючи у твердині Високого Замку в очікуванні на вирок своєї долі, була у постійній журбі і страху. Вона не могла подолати тяжкої аури, яку, окрім оборонця міста, мав цей замок – аури в’язниці. Адже у замку з шести веж у двох тримали під арештом злочинців: в одній, Шляхетській – злодіїв-шляхтичів, у іншій – Гультяйській – розбійників і розбишак нешляхетського стану.
Тут у замку Гальшка цілковито позбулася сну і впродовж ночі все чула якісь стогнання. Софія розповіла їй, що це стогнуть душі рицарів Тевтонського ордену, які сиділи тут в ув’язненні майже сто п’ятдесят років тому після поразки у Ґрюнвальдській битві 1410 року. Цілими днями Гальшка сиділа біля вікна і дивилася у далечінь, вона нічого не їла, окрім того, що їй приносила чи передавала мати.
За час перебування у Високому Замку Гальшка вислала декілька листів до короля з проханням не неволити її і не віддавати Лукашеві Ґурці, а Беата сподівалася на справедливе рішення у цій справі королівського суду. У цьому нестерпному очікуванні Гальшка провела у Високому Замку дванадцять днів.
Та, на жаль, усі сподівана і доньки, і її матері були марними – король Сигізмунд II виявився невблаганним і, навіть не вдаючись до суду, своїм декретом остаточно віддавав Гальшку Лукашеві. Зраділий Ґурка з декретом, який його слуги, загнавши багатьох коней, привезли до Львова з палацу у Кракові, з урочистим і щасливим виглядом подався до Високого Замку і після перемовин зі старостою Барзим майже так само, як і під час його насильницького шлюбу з нею, напівнепритомну Гальшку забрав зі собою і повіз до свого замку в Шамотулах у Малопольщі».
На цьому львівська історія Гальшки Острозької завершується. Через декілька років, переживши свого нелюбого чоловіка, вона повертається на батьківщину, і так і не зазнавши у житті родинного щастя, займається благочинною діяльністю, сприяє шлюбам бідних дівчат, видає їх з посагом заміж, а найголовніше – стає фундаторкою Острозької академії, заснованої 1576 року.
* * *
Нинішні студенти Острозької академії розповідають, що частенько вночі Гальшка виходить з підвалу монастиря Капуцинів у білому вбранні і ходить авдиторіями старого корпусу академії, де ледь чутне шарудіння її сукні. Студенти і студентки, які там випадково чи зумисне залишаються на ніч, кажуть, що у цей час пропадає інтернет і не працюють мобілки, і стає зрозуміло, що вчити екзаменаційні білети неможливо, зате під опікою Гальшки створюється надзвичайно таємнича і романтична атмосфера, яка сприяє коханню, тому коханню, якого вона сама не зазнала в житті, утім нині в образі привида хоче дарувати усім романтичним закоханим…
10 жовтня о 19:00 у концертному залі Центру Довженка на Сихові відбудеться особлива музична подія — вокально-скрипкове шоу «Марина і компанія. Тільки хіти».
Поєднання потужного вокалу та віртуозної гри на скрипці створює унікальну атмосферу, де кожна нота — це діалог із публікою, а музика торкається серця й заряджає енергією.
На сцені — Марина Полончак, артистка, відома поєднанням ніжності та вибухової харизми. Її виступи — це справжній емоційний спектакль, у якому вокал і скрипка зливаються в єдине ціле.
У програмі концерту прозвучать улюблені хіти: «Сама п’ю», «Весна», «Ілюзії», «Ти моє диво» та багато інших композицій, які полюбилися слухачам.
https://youtu.be/fQxtSe1sGW4
«Ми прагнемо подарувати слухачам вечір, коли музика стає більше, ніж розвагою. Це буде зустріч, де кожна пісня звучить від серця до серця. Віримо, що публіка співатиме разом із Мариною від першої до останньої ноти», — зазначають організатори концерту.
На Львівщині відзначили тих, хто щодня наближає перемогу
Військові і ветерани, медики, освітяни та духовенство, волонтери й українці, які пережили ворожий полон, родини полеглих Героїв – в четвер, 25 вересня, на Львівщині подякували всім, хто боровся і бореться, хто віддав найдорожче і хто самовіддано щодня працює для української перемоги.
Під час урочистої церемонії всеукраїнського проєкту «Обличчя Незалежності» в.о. голови Львівської обласної ради Юрій Холод вручив символічні коїни ветерану, який пережив важке поранення, сержанту 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади ДШВ ЗСУ, Герою України Назару Сапеті; слідчій із Маріуполя, яка провела 25 місяців у ворожому полоні, Мар’яні Чечелюк та директору структурного підрозділу “Охматдит” КНП ЛОР «Центр дитячої медицини», дитячому лікарю Богдану Мальованому. Ще дві відзнаки Юрій Холод передав керівниці Центрального регіонального центру Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Юлії Павлюк, яка зустрічає наших військових і цивільних, які повертаються з полону, та медичній директорці Першого територіального медичного обʼєднання Львова Наталії Матолінець.
На Львівщині відзначили тих, хто щодня наближає перемогу
«Щиро дякую всім українцям, які щодня своєю боротьбою, відвагою і невпинною працею наближають нашу перемогу. Всім вчителям, лікарям, рятувальникам-вогнеборцям, поліцейським і навіть студентам, всім, хто тут, в Україні, здобуває освіту і, врешті, житиме і будуватиме тут майбутнє. Оглянімося довкола – і ми точно побачимо: ціна нашої незалежності — надзвичайно велика! Просто не забуваймо про це! І робімо все, щоб бути гідними жертви наших Героїв, нашого життя і держави, за яку вони полягли», — наголосив в.о. голови Львівської обласної ради.
На Львівщині відзначили тих, хто щодня наближає перемогу
Під час церемонії начальник Львівської обласної військової адміністрації Максим Козицький нагородив рідних полеглих Героїв. Зокрема, дружину Юрія Руфа – Ірину Дадак, дружину Тараса «Хамера» – Наталію Бобанич, маму Тараса Матвіїва – Валентину Матвіїв, матір Олександра Созанського – Лідію Созанську, дружину Василя Ничвида – Тетяну Ничвид, дружину Олега Блюза – Христину Блюз, доньку Ірини Фаріон та дружину Василя Особи – Софію Семчишин.
На Львівщині відзначили тих, хто щодня наближає перемогу
Організували захід благодійний фонд KAVA та журнал PIEMONT, у співпраці з департаментом комунікацій та внутрішньої політики Львівської ОВА. Святковою частиною вечора стали виступи українських співаків SHUMEI та Павла Табакова, а особливим подарунком – показ колекції українського одягу від дитячої модельної агенції «Карамель».
Декомунізація і ексгумація могил окупантів Франкового краю
Декомунізація і ексгумація могил окупантів Франкового краю 1944-1947 рр. та найновіші дані науково-дослідницької співпраці фахових комунальних установ Львівської обласної ради
Ексгумація і наукове дослідження джерел є нерозривними в перепохованнях такого масштабу «визволителів», які сьогодні вранці також і археологічно підтвердилися в Дрогобичі, а ще раніше у Бориславі та Львові.
Альбом з фондів Літературно-меморіального музею Івана Франка КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі»
На підставі наших давніших наукових досліджень в історіографії, рукописних та фото-альбомних збірок фондів Літературно-меморіального музею Івана Франка КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі», а також титанічної парці наших колег археологів КП ЛОР «Доля» маємо станом на 18 вересня 2025 р. достовірні факти про наявність реальних могил окупантів на окупаційному меморіалі «вічний вогонь» в Дрогобичі, про що ми неодноразово наголошували громаді ще з 2011 р.
Альбом з фондів Літературно-меморіального музею Івана Франка КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі»
Як ми повторно констатували у 2022 році, поховання тут дійсно мають бути, адже їх ніколи ніхто не ексгумував, зважаючи на досвід 5-ї колони у місті принаймні до 2022 року, яка ще в 2021 р. коментувала як громаді свої побажання, як саме треба класифікувати питання «Вічного вогню» – «Визволителі чи окупанти?». Епоха комуняк 1970-х, а також, на жаль, їх сумнозвісне повернення в крісла ратуші у 1990-х і 2000-х рр., в часи Незалежності, викликала ностальгію за цими окупантами, які вбивали наших героїв в усіх селах Франкового краю. На жаль чимало кращих учнів цих радянських бюрократів, сьогодні ще можна зустріти на посадах в «культурних» установах регіону.
Альбом з фондів Літературно-меморіального музею Івана Франка КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі»
Як відомо з 2011 р. наша співпраця із археологами КП ЛОР «Доля» розпочалася із ексгумації жертв репресій на Франковій горі Тептюж, коли під час чергових розкопок давньоруського городища, було паралельно розпочато ексгумацію могил 1941 р. біля Млинок Шкільникових, де також була задіяна фальсифікація з Рук КГБ і Гестапо. В подальшому це були архівні і польові пошуки над похованнями в Дрогобичі, Модричах, Стороні тощо, а також на рівні архівів спільно з науковцем КП ЛОР «Доля» Остапом Козаком.
Альбом з фондів Літературно-меморіального музею Івана Франка КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі»
Саме в цей час історик Василь Ільницький оперативно почав публікувати архівні матеріали з архіву КГБ, зокрема щодо поховань окупантів на теренах Дрогобиччини. У 2015 р. появилася його стаття «Фальсифікація радянських втрат у Карпатському краї 1940-х рр.» через увічнення пам’яті загиблих, яка не тільки містить поіменний реєстр усіх хто похований на вічному вогні чи осібних могилах на цвинтарях в Дрогобичі, але й з інших населених пунктів Бронниці, Вороблевич, Бистриці, Винник, Нижніх Гаїв, Дережич, Добрівлян, Колпця, Лішні, Летні, Меденич, Нового Кропивника, Опаки, Опарів, Підбужа, Раневич, Рихтич, Снятинки, Смільної Ступниці, Солонська, Стебника, Східниці, Урожа, Уличного та Нагуєвич (тоді Івана Франка). Ці матеріали стали підставою науковою базою для подальших архівних і польових пошуків.
Альбом з фондів Літературно-меморіального музею Івана Франка КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі»
Коли у 2017 р. Заповідник «Нагуєвичі» став ключовою логістичною і науковою експедиційною базою для дислокації археологів та дослідників КП ЛОР «Доля» на теренах Дрогобиччини, з’явилися нові важливі результати у пошуку плану поховань загиблих військових в Підбужі, Бориславі, Тюрмі на Стрийській, Нагуєвичах, Стороні та ін.
Скажімо у 2018-2019 рр. нам вдалося віднайти у Відні план військових поховань на парафіяльному цвинтарі в Нагуєвичах поруч із могилами батьків Івана Франка, які були поховані після «Нагуєвицького котла» між січовими стрільцями і 12-ю кінною дивізією генерала Каледіна 6 жовтня 1914 р. Більше того станом на сьогодні вдалося також там розробити проект і збудувати військовий меморіал згідно плану 1917 р.
Декомунізація і ексгумація могил окупантів Франкового краю
Згодом команді дослідників вдалося віднайти місце загибелі російського окупанта 1914 р. на гірському хребті на південь від Нагуєвич, який утворений із схилів гори «Замала гора» і гори «Ліс». Саме там було проведену ексгумацію окупанта, який не зміг добратися до окопів січових стрільців. Хай спочивають з Богом, проте на цвинтарі!
Так само, як і під час ексгумації 78-ми жертв Тюрми на Стрийській у 2019 р. супутні артефакти початку ХХ ст. з розкопок зберігаються у спеціалізованому фондосховищі комунальних установ Львівської обласної ради.
В часі теперішньої вересневої експедиції 2025 р. під час наукових консультацій в Будинку літератора, ДІКЗ «Нагуєвичі», яка, як і раніше, є базою для дослідження, проживання і харчування археологів було проведено ряд консультацій та спеціальних досліджень фондосховища КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі», адже тут зберігається два невідомі фотоальбоми із супутніми документами «Фотоальбом. Братські могили і індивідуальні могили воїнам ІІ світової війни на території Дрогобицького району» і «Односельчани Івана Франка, які загинули в боротьбі за радянську владу» поховань із колишнього радянського архіву військкомату Перший подарував до фондів, колишнє керівництво дрогобицького військкомату у 2018 р., а другий житель Нагуєвич В. Гром. Ці матеріали містять унікальні фотоматірали про точне розташування радянських могил до і після перебудови у 1960-х і 1970-х рр.
Декомунізація і ексгумація могил окупантів Франкового краю
Врешті сьогодні в ранці наші колеги натрапили на перші поховання, одне з яких було пошкоджено в часі капарного встановлення меморіалу за проектом 1977 р. авторства О. Федоришина і Р. Сметани. У аматорській інформації з Вікіпедії кладовище «містить 15 братських могил і 3 індивідуальні могили радянських воїнів; пам., скульптор В.Борисенко, архітектори О.Федоришин, Р.Сметана, (1977р, граніт, мармур. крихта), пам’ятка культурної спадщини України». Ще в 1973 р. за розпорядженням тодішнього міського голови Дрогобича, комуніста Григорія Бульби та погодженням першого секретаря міському партії комуніста Барібана, разом із архітектором комуністом Петром Сметаною ми приступили до створення меморіального комплексу. До речі в архіві виконкому Дрогобицької міської ради має досі зберігатися детальний план могил цих часів, який використовували будівельники і архітектори у 1970-х рр. Чи зберігся досі треба з’ясовувати.
Щоправда, як і в оригінальних даних реєстрів КГБ, так і в альбомах з фондів Музею Франка в Нагуєвичах, а також у документах 1970-х р. міського архіву було чимало фальсифікацій, зокрема про кількість загиблих, їх причини та час поховання чи доховань в пізніші роки, адже значна їх кількість була вбита захисниками Франкового краю з лав УПА. На сьогодні добре відомо, що більшість з них загинула від українських куль УПА, які боронили Франковий край у 1944 – 1947 рр., проте явно не під час так званого «визволення», як зазначалося в реєстрах 1944-1945 рр. мИНИСТЕРСТВА ОБОРОНЫ СССР ДРОГОБЫЧСКОГО ОБЪЕДИНЕННОГО ГОРВОЕНКОМАТА КГБ буквально для кожної могили.
Декомунізація і ексгумація могил окупантів Франкового краю
Отже, якщо на вічному вогні 19 вересня 2025 р. маємо знайдені кілька поховань вздовж південно-західної стіни меморіалу, то насправді їх має бути поіменно значно більше, а саме 137 окупантів, оскільки чітка загальна кількість в реєстрі 1944-1945 рр. КГБ становить 137 чоловік, а самих могил у документах зафіксовано документально 19. При цьому до окремих із цих 19 могил дуже багато доховували по кілька осіб в різний час до 1947 р. включно, які таким чином ставали попросту «братськими могилами» від куль УПА, так само, як це сьогодні удається із рашистами від куль Збройних сил України.
На той час це була спеціально відведена територія на незабудованій частині Лішнянського передмістя Дрогобича (дивіться план міста 1935 р.). Цю землю радянська влада відвела, між будинками і віллами ХІХ – першої половини ХХ ст., що знаходилися на ключі рогу розі вулиць Івана Франка і Самбірської, для так званої меморіальній площі ім. полковника Петра Ігоровича Давиденка «по улице Самборской», який нібито загинув в Карпатах «визволяючи» нас з Вами, і якому «визволителі» поставили спеціальний пам’ятник.
Декомунізація і ексгумація могил окупантів Франкового краю
Між 1960 і 1964 роками на площі із могилами окупантів було створено меморіал. Надмогильні пам’ятники різної конусної форми з вигравійованими прізвищами полеглих, які розташувались півколом. У центрі меморіалу встановили дві скульптури: першу – камінь із п’ятикутною зіркою та пам’ятною табличкою, другу – скульптуру пораненого радянського солдата, який тримає прапор. Перед другою скульптурою розмістили вічний вогонь. Згідно музейних документів, вздовж алеї, яка вела позаду самого першого пам’ятника «вічний вогонь з радянським солдатом, що лівою рукою піднімав вгору окупаційний прапор» були також і окремі ідеологічні таблиці. Сама ж алея була викладена вкраденою окупантами з інших дільниць міста, тесаною кам’яною білою бруківкою (30х30 см) часів бургомістра Раймунда Яроша. Ця алея вела «прохожих» до могил окупантів. Так званий «вічний вогонь» № 2 проекту 1973-1977 рр. до 2022 року був на тому ж місці, що й у 1944 – 1945 рр. на так званому «братському цвинтарі» площі ім. П.І. Давиденка.
Декомунізація і ексгумація могил окупантів Франкового краю
За неофіційною версією, після того, як, дружина геренерал-майора Васильєва Івана Васильовича під патронатом КГБ таємно вивезла труп чоловіка з могили (на глибині 2 м), що стояла на південній дільниці площі ім. леніна наперед вікон нашої славної ратуші, гармату, яку запроторили у 1944 р. над «трупом» генерального майора окупантів Франкового краю. Цілком можливо, що кістяк Івана вивезли на болота у москву, але ж якщо його наші колеги все таки знайдуть, то буде велике чудо, яке можна буде мабуть і сьогодні використати для обміну. Якщо ж тут не буде його могили і ще одного лейтенанта Руцина, який був похований на міському кладовищі Дрогобича, то цифра похованих становитиме не 137, а 135 окупантів. Як відомо , гармата простояла джо 1990-х, коли її одразу перевезли на площу Давденка по вул. Самбірській і написали, що ця гармата є пам’ятником тому ж самому Васильєву.
Декомунізація і ексгумація могил окупантів Франкового краю
Щодо статистики можливої кількості, то час покаже. Хоча на те вона й археологія, – наука дуже не проста, методи, якої окупанти могли використати так само і в радянський час для фальсифікації числа «визволителів», знатних з яких могли таємно ексгумовувати їхні родичі, також знатні комуністи. Згідно усних тверджень Остапа Федоришина у 1973-1977 рр. на території меморіалу проводили розкопки і прихильники ліквідації меморіалу згодом стверджували, що під час його реконструкції було проведено ексгумацію поховань, через що статус ділянки як кладовища ставиться ними під сумнів. Однак жодних документальних чи інших доказів на підтвердження цих тверджень немає. За О. Федришином: в той час «було кілька індивідуальних могил – на похованні одного із вищих чинів стояв великий камінь із викарбуваним написом, а решта переважно були братські могили. Із міськвиконкому ми отримали кількість могил та план їх розташування. Пам’ятаю, що якісь розкопки там велися, навіть бачив одну труну. Пам’ятаю, що ці роботи велися за погодженням санепідемстанції. Але чи були якісь перезахоронення, не знаю».
Час покаже, База в Нагуєвичах і розкопки в Дрогобичі триватимуть як мінімум 2 тижні.
Знахідки під час ексгумації могил окупантів Франкового краю
П.с. серед перших знахідок є розрубаний кістяк окупанта, який пошкодили в 1970-х р. при будівництві, ще декілька, і чимало супровідних знахідок, зокрема саперна лопата, кований цвях з епохи Якова Франка і фрагменти кахлів ,які так само, як і артефакти з Тюрми на Стрийській реєструються для зберігання у спеціальному фондосховищі фахових установ Львівської обласної ради.
Будьмо дужі, адже не личить давнім родам галицьких бояр ходити по кістках окупантів з московських боліт.
Лазорак Б., Онищук Я. НКВС чи ГЕСТАПО?: масове вбивство цивільного населення на горі Тептюж біля Млинок Шкільникових у липні 1941 р. та суперечливі джерельні свідчення // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – 2015. – Вип. Спец.вип.2. – С. 187-198.
Ільницький В. Фальсифікація радянських втрат у Карпатському краї 1940-х рр. через увічнення пам’яті загиблих / В. Ільницький // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – 2015. – Вип. Спец.вип.2. – С. 418-434, 447-450.
Державний архів Львівської області. – Ф. П-5001. – Оп. 2. – Спр. 51. – Арк. 13 – 13зв.
Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Ф. 2-Н. – Оп. 55. – Спр. 5. – Т. 4.
– Арк. 407.
Чопик В. Визволителі чи окупанти? Хто похоронений на «Вічному вогні» в Дрогобичі // Медіа Дрогобиччина. – 11 серпня 2021. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://drogmedia.net.ua/2021/08/11/vy-zvoly-teli-chy-okupanty-hto-pohoroneny-j-na-vichnomu-vogni-v-drogoby-chi/
Бодняк О. У Дрогобичі зносять радянський меморіал «Вічний вогонь». – 20 квітня 2022. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zaxid.net/u_drogobichi_znesut_vichniy_vogon_ale_mogili_nkvdistiv_zalishat_n1541404
