Цей колектив об’єднує талановитих гітаристів Львова. Заснований у 2019 році, вже відомий своїм особливим звучанням та широким репертуаром.
Цього вечора ви почуєте проникливі пісні січових стрільців у неймовірному гітарному аранжуванні. У час російсько-української війни ці пісні є надзвичайно актуальними та звучать по-новому, наповнені глибоким змістом і силою.
Цей концерт – це можливість висловити нашу вдячність, вшанувати пам’ять полеглих та підтримати тих, хто продовжує боротьбу.
Подія організована під патронатом Львівської обласної ради та Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА і у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу Мистецтв.
Подія організована під патронатом Львівської обласної ради та Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА і у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу Мистецтв.
Цієї осені етнопарк «Ладомирія» відкриває оновлену музейно-освітню експозицію, присвячену історії шкільництва Волині. Минулоріч тут вже працювала виставка, що презентувала шкільний клас кінця XIX століття, але тепер проєкт став значно масштабнішим і цікавішим.
Новий простір розташовано у двох залах — «Шкільний клас» і «Кімната вчителя». Відвідувачі можуть ознайомитися з навчальними матеріалами різних епох: від підручників, карт і таблиць до письмових приладь, які використовували школярі у минулому. Особливу увагу приділено тому, як працювали вчителі і які методи навчання застосовувалися.
Етнопарк «Ладомирія»
Одна з головних «родзинок» музею — скрипторії XIV–XV століть, спеціальні столи, де переписували рукописи. Відвідувачі зможуть спробувати себе у ролі літописців, опанувавши стародавні техніки письма — це унікальна можливість доторкнутися до історії буквально руками.
Варто зазначити, що експонати — це репліки артефактів, які існували у школах не лише Волині, а й інших куточках Європи, починаючи з XI століття. Це робить експозицію не лише регіональною, а й частиною великої освітньої традиції.
За підтримки Українського культурного фонду проєкт отримав друге дихання, що дало змогу реалізувати повноцінний музейно-освітній простір. Оновлений музей вже з середини жовтня відкритий для відвідувачів, а з нагоди відкриття екскурсії проводять безкоштовно.
Етнопарк «Ладомирія»
Записатися на екскурсію можна, написавши повідомлення на офіційну сторінку етнопарку або зателефонувавши за номером +380 (99) 364 65 14. Адреса етнопарку: Рівненська область, місто Радивилів, вул. Шкільна, 1.
Цей проєкт — чудова нагода не лише дізнатися більше про історію освіти на Волині, а й відчути дух минулих століть через інтерактивні експозиції та живі майстер-класи.
Архикатедральний Собор Святого Юра, 1938 рік. Світлив Олександер Пежанський
Сьогодні пропонуємо читачам публікацію про знахідки під час археологічних досліджень церкви св. Юра, що проводилися у 1933 році під керівництвом археолога Ярослава Пастернака за підтримки митрополита Андрея Шептицького.
Стаття була надрукована у часописі “Народня справа” (№38 від 24.09.1933р.) під назвою “Що знайшли під церквою св. Юра у Львові”. Мову тексту залишаємо оригінальною.
Собор Святого Юра, 1920-30-ті рр.
ЩО ЗНАЙШЛИ ПІД ЦЕРКВОЮ СВ.ЮРА У ЛЬВОВІ
Тепер відновлюють церков св. Юра у Львові (митрополичу катедру). При тій нагоді наші дослідники старини (м. і. Др. Яр. Пастернак) розкопали підземелля церкви і знайшли там цікаві знахідки, з яких і не тяжко відгадати історію тої святині.
Під долівкою теперішної будови знайшли, 70 цм. нижче, сліди попередної будови, а під цею верствою знайшли останки першої церкви. Перша церква на горі св. Юра була побудована тому 700 літ, за короля Данила і була деревляна. Вона простояла лише сто літ, бо в 1340 році, коли вмер останній український князь Юрій ІІ, прийшов сюди польський король Казимир і казав ту церкву спалити. Сліди згарищ знайшли власне тепер на самій скалі. Долівка тої церкви була глиняна, жовта. На тім самім місці почали при кінці 14 століття будувати другу церкву, уже муровану і скінчили її в р. 1437. Ця церква простояла аж до 1743 року, отже майже 300 літ. В тім році тодіщний єпископ Атаназій Шептицький казав її розібрати, бо була затісна і зачав будувати трету святиню на тім самім місці, але вже престолом у противний бік, до заходу. Ця третя церква, що і нині стоїть, була докінчена в 1770 році, отже ще за старої Польщі, два роки перед її розпадом. Будував її славний будівничий італієць Маретіні і вибудував так красно, що нині є вона окрасою цілого Львова.
Ярослав Пастернак
В підземеллях церкви ховали колись визначних духовників і світських людей. З них нині знайшли там дуже богато костей. На костях є лише одна домовина, без віка, а в ній останки ігумена ОО. Василіян з Лаврова, Никифора Шептицького, що вмер 5 липня 1775. Від того часу вже не вільно було нікого ховати під церквами (заборонила Австрія з огляду на здоровля людей, що молилися в церкві), лише виїмково позволила похоронити там митрополита і кардинала Сильвестра Самбратовича що вмер 1898 р. і його останки спочивають в окремім гробівці.
Нині церкву св. Юра відновлюють в середині і ставлять нову підлогу. Стара долівка була уложена з плит теребовельського пісковика, а нова буде з спеціального німецького каменя; на долівці буде уложених з темніших плит великий хрест на цілу церкву, бо і плян церкви має вид трираменного хреста.
Собор Св. Юра, 1920-30-ті рр.
Крім того заведуть центральне огрівання. Тепло буде йти спеціальними рурами попід підлогу і буде огрівати церкву до 10—15 ступнів, так що в найостріші морози можна буде стояти в церкві в верхнім одінню і не буде ні задушно ні застудено. Воздух у рурах буде огріватися газом з Дашави. Парохіяне церкви св. Юра жертвують на віднову храму не лише грош, але й золоті та срібні річі, хоча це люде здебільша убогі а навіть безробітні. На той час, поки буде провадитися праця в церкві, побудували на подвірю простору шопу і там відправляються богослуження. Парохом церкви св.Юра є тепер о. прал. Л. Куницький, б. посол і відомий провідник.
Ця старовинна техніка дарує світлинам неповторний глибокий блакитний відтінок 💙✨
Майстерка відбудеться у рамках проєкту «Юнацька школа альтернативної та аналогової фотографії» за підтримки Молодіжного фонду Львова.
Майстер-клас проведе:
📌 Роман Геринович – член Національної спілки фотохудожників України, міжнародний фотохудожник Fédération Internationale de l’Art Photographique при ЮНЕСКО, зі званням AFIAP.
Участь безкоштовна! А створені роботи ви зможете побачити у грудні 2025 року на виставці у Львівському палаці мистецтв, а також в онлайн-галереї 🌍
🔹 Що потрібно знати:
✔️ Обов’язкова реєстрація за посиланням (кількість місць обмежена!): https://forms.gle/g1YJm62CSpwrLtHKA
✔️ Візьміть із собою улюблену світлину (або кілька) у цифровому форматі, яку хочете відтворити у техніці ціанотипії
✔️ Якщо вам менше 18 років – потрібна письмова згода батьків/опікунів (бланк згоди можна завантажити у реєстраційній формі)
Приходьте творити і відкривати для себе чарівний світ аналогової фотографії!
“Проєкт Юнацька школа альтернативної та аналогової фотографії» реалізовується в межах грантової програми Молодіжного фонду Львова «Твори рух» — частина реалізації титулу “Львів — Молодіжна столиця Європи 2025”. Програму впроваджено за підтримки ЮНІСЕФ та фінансової допомоги Федерального міністерства економічного співробітництва і розвитку Німеччини (BMZ) через державний банк розвитку KfW.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу Мистецтв.
20 жовтня 2025 року о 19:00 у Національному драматичному театрі ім. Марії Заньковецької виступить легендарний НАОНІ Оркестра з унікальною програмою «Рок-хіти та саундтреки».
На львів’ян та гостей міста чекає видовищне музичне дійство, де зустрінуться культові рок-композиції, впізнавані кіносаундтреки та українська музика в абсолютно новому звучанні.
Унікальна програма – нове звучання улюблених хітів
У програмі концерту:
світові шедеври The Beatles, Deep Purple, ABBA, Metallica, Depeche Mode, Pink Floyd, Adele;
легендарні українські пісні гуртів «Океан Ельзи» та «Скрябін»;
музика з найвідоміших фільмів – «Місія нездійсненна», «Таксі», «Титанік», «Хрещений батько»;
класичні твори у несподіваних та яскравих аранжуваннях.
Завдяки понад 40 народним інструментам – від бандури, цимбалів і кобзи до трембіти, дримби та зозульок – знайомі мелодії зазвучать по-новому, створюючи масштабну та захопливу музичну палітру.
Музична легенда України
НАОНІ Оркестра – це Національний оркестр народних інструментів України, заснований у 1969 році. З 1997 року колектив має почесне звання «Національний» і вважається музичною гордістю країни.
Художній керівник оркестру – Народний артист України, лавреат Національної премії ім. Тараса Шевченка професор Віктор Гуцал.
Подія, яку не можна пропустити
Кожен концерт НАОНІ – це потужна енергетика, майстерне виконання та неповторна атмосфера.
Осінній Львів наповниться новими яскравими емоціями – з першої ж ноти!
20 жовтня 2025 року, 19:00 Національний драматичний театр ім. М. Заньковецької
Сучасна йога давно не зводиться лише до гнучкості й складних поз на килимку. Для когось вона – підтримка спини після годин за комп’ютером, для когось – спосіб підвищення рівня уваги й продуктивності, для інших – можливість зупинити нескінченний потік думок і дати собі дозвіл нарешті видихнути.
Запит до сьогоднішньої йоги є таким, щоб підлаштовувати практику під життя, а не навпаки, а тому і спиратись така йога має не на міфи, езотерику й традиції заради традицій, а на актуальні перевірені дослідження та обʼєктивні факти.
Саме такий принцип лежить в основі підходу Розумна Йога у Львові – адаптивної, безпечної й науково обґрунтованої практики. Тут йога – це не містика і не змагання на гнучкість, а процес, у якому техніка, темп і навантаження підбираються під конкретну людину.
Що означає «розумна» йога
Йдеться не про новий стиль, а про методику, яка враховує, як реально працює тіло.
Є кілька ключових принципів, які взаємодіють між собою:
Мобільність і стабільність. Рух суглобу має відбуватись у таких амплітудах, у котрих м’язи здатні ним керувати. Це те, що називається активною гнучкістю – дійсно безпечною й такою, що залишається надовго, а не йде одразу, як перестаєш займатись.
Сила як база. Планки, віджимання, випади, присідання – це не «фітнес у йозі», а основа функціонального тіла. Це те, що приносить у рухи контроль: те, що не дає опорно-руховому апарату «повисати» на звʼязках, розбалансовуватись й прискорено зношуватись.
Дихання і нервова система. Подовжений видих допомагає «заземлитись» та зменшити тривожність: він активує парасимпатичну систему й тренує звʼязок тіла із префронтальною корою, тим самим зменшуючи стрес й посилюючи контроль над емоційними реакціями.
Регулювання навантаження. Інтенсивність заняття має визначатись не трендами і взірцями, а ресурсами людини «тут і зараз» – із урахуванням її досвіду та наявних протипоказань. Тож план заняття має пропонувати асани одразу у кількох варіантах: від простого до складного.
Як виглядає ефективне заняття
Дихальні вправи. Декілька хвилин подовженого дихання, щоб зняти стрес й повернути собі увагу у момент тут і зараз.
Розігрів без поспіху. Мʼякі мобілізації суглобів для покращення гнучкості у кожному сегменті, ізольовані рухи для повернення розуміння що й чим у тілі рухає.
Основна секція. Обʼєднання простих рухів у більш складні; нарощування сили, витривалості, координації і контролю рухів; пікова асана як невеличкий виклик й логічний підсумок проробленої практики.
Завершення. Кілька технік для кращого розслаблення й коротка шавасана – ті самі п’ять хвилин, які часто й дають ефект «перезавантаження».
Три міфи, які заважають практиці
Міф 1. «Щоб був ефект, треба страждати». – Ні, прогрес народжується біля межі комфорту, а не за нею.
Міф 2. «Розтягування вирішить усе». – Теж ні, без сили результат або не триматиметься, або ж розбалансує тіло.
Міф 3. «Йога це лише про гнучкість». – І знову ні, це про навички: дихати, концентруватися, керувати навантаженням і відновлюватися.
Як стартувати і не згоріти
Визначити мету на місяць, півроку чи рік: спокійний сон, ясний розум, безболісна спина. Одна мета за раз і ніякої розпорошеності.
Обрати досяжку тривалість занять й частоту: 2-3 короткі сесії щотижня краще, ніж один «марафон» раз на місяць.
Знайти викладача, який працює з адаптаціями, а не з «ідеальними» формами. Гарний зворотній звʼязок – запорука успіху.
Вести щоденник самопочуття: сон, енергія, біль за шкалою від 0 до 10. Це допоможе зрозуміти, що працює найкраще.
Безпека і протипоказання
Вагітність, свіжі травми, підвищений тиск, хронічні захворювання – це не заборона, а запрошення працювати обережніше. Потрібні адаптації, вибір положень і контроль навантаження. Деколи достатньо просто прибрати екстремальні амплітуди, додати опори і зменшити тривалість – і тіло одразу ж відповість «дякую».
Чому «розумний» підхід тримається довше
Тому що він чесний. Ніхто не женеться за видовищем, не вимірює цінність глибиною прогину чи шпагату. Критерій один: чи стало краще жити. Якщо з’явився спокійний ранок без болю, ясніша голова, стабільніший сон – значить програма працює. Потім поступове обережне ускладнення і за якийсь час результат вас здивує.
Висновок
У підсумку – йога працює найкраще тоді, коли вона стає природною частиною життя, а не окремим проєктом або «черговим завданням» у списку справ. Це означає, що практика підлаштовується під ваші потреби, ритм і можливості, а не ви підлаштовуєте своє життя під жорсткі правила чи стереотипи. Такий підхід знімає тиск «ідеальної практики» і відкриває шлях до регулярності – без болю, поспіху чи відчуття обов’язку.
Саме тоді йога стає довгостроковою інвестицією у себе. Вона не згорає через тиждень чи місяць, а тримається роками і тихо робить свою справу: додає легкості у тілі, прибирає зайвий шум у голові, дає силу залишатися у гармонії з собою у будь-якому ритмі сучасного життя.
Розлучені ГУЛАГом на 32 роки: Невигадана історія кохання Михайла Сороки та Катерини Зарицької
Історія кохання Михайла Сороки (1911–1971), члена Крайового проводу ОУН і організатора руху спротиву в’язнів «ОУН-Північ», та Катерини Зарицької (1914–1986), зв’язкової Романа Шухевича та референтки УЧХ ОУН, є символом жертовності й незламності українського визвольного руху. З 32 років їхнього подружнього життя разом вони змогли бути лише кілька місяців [1, с. 238].
Їхня зустріч, що стала доленосною, відбулася за ґратами. Обоє були активними діячами Організації українських націоналістів і до того вже мали досвід польських в’язниць. Михайло Сорока вже двічі був засуджений польською владою у 1930-х роках: відбував покарання у сумнозвісному концентраційному таборі «Береза Картузька» (нині – Береза, Білорусь) та в’язницях Гродна і Станиславова [2].
Катерина Зарицька, 1930 рік
Саме у Станиславівській тюрмі, відомій як «Діброва» (нині – Івано-Франківськ,
вул. Сапіжинська, 15, зараз вул. Незалежності, 15), їхні шляхи перетнулися наново у 1937 році. Вони були знайомі ще з гімназійних років, разом навчалися у Тернопільській гімназії, де Михайло виявив різнобічні здібності, захоплюючись математикою, мистецтвом та співом [3]. Катерина Зарицька (псевдо «Калина») перебувала тут за підозрою у причетності до вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького [4, с. 147]. Михайло, який мав чудовий голос, співав у тюремному хорі під час богослужінь у капличці та прислуговував дякові [5, с. 24]. Це єдине місце, де ув’язнені мали можливість бачитися. Саме в цій тюремній церкві, незважаючи на стіни та нагляд, зародилося їхнє палке почуття [6, с. 88].
Михайло Сорока
Вінчання за сприяння капелана та початок підпілля
Закоханим сприяв тюремний капелан, отець Іван Тарнавський, який став їхнім посередником: через нього Катерина й Михайло обмінювалися записками [3]. Ця допомога, попри ризик для самого священика, дозволила їм підтримувати зв’язок. Згодом, скориставшись нагодою, вони змогли побратися [7, с. 18].
Коротке сімейне щастя обірвалося з початком радянської окупації. У 1940 році (восени 1941 р. — пізніші документи) вагітну Катерину кинули до в’язниці НКВД у Львові. Михайла Сороку засудили до 8 років ув’язнення і етапували до виправно-трудових таборів ГУЛАГу [5, с. 25]. Вони розлучилися назавжди.
Михайло Сорока з друзями під час ув’язнення в таборі Іркутської області
У Львівській в’язниці (можливо, на вул. Лонцького, 1 – тоді НКВД-шній, або іншій) Катерина народила сина Богдана (1941 р.н.) [8]. У восьмимісячному віці, навесні 1941 року, вона передала дитину на виховання своїм батькам, професору Івану Зарицькому та його дружині [9, с. 53].
Влітку 1941 року, після відступу більшовиків, Катерині вдалося звільнитися з тюрми. Вона відразу перейшла у підпілля ОУН. Завдяки своїй відданості та організаторським здібностям, вона стала «провідником» жіночої мережі ОУН, першою головою допоміжної служби УПА «Українського Червоного Хреста» (УЧХ), а також особистою зв’язковою Головнокомандувача УПА Романа Шухевича [10, с. 129]. За свою діяльність 25 квітня 1945 р. вона була нагороджена Срібним хрестом заслуги УПА [11].
Незламні у ГУЛАГу
У 1947 році Катерину Зарицьку знову заарештували. На допитах, що тривали майже півроку, її катували, але вона відмовилася видавати побратимів, вдаючи іншу особу [9, с. 54]. У 1948 році військовий трибунал засудив її до 25 років таборів [4, с. 150].
Тим часом Михайло Сорока, відбувши свій восьмирічний термін, отримав лише двомісячну відпустку. Влітку 1948 року він приїхав до Львова (вул. Коперника, 12 – адреса проживання його сина та родини Зарицьких) [12]. Це була його єдина зустріч із сином Богданом та родинами. Тоді ж він налагодив зв’язок із командуванням УПА [2].
Подруга і товаришка по боротьбі Катруся Зарицька з сином Богданом. Фото – сайт “Збруч”.
Зі Львова його без нового суду заслали в Красноярський край [3]. Але й у таборах Сорока не зламався. Він став одним з організаторів табірного підпілля «ОУН-Північ». За це 15 грудня 1952 року його знову кинули за ґрати. 15 вересня 1953 року військовий трибунал Біломорського військового округу засудив його до розстрілу за зраду та антирадянську агітацію, але вирок замінили на 25 років ув’язнення [5, с. 27]. Михайло Сорока був також одним із керівників героїчного Кенгірського повстання політв’язнів (травень-червень 1954 р.) [7, с. 25].
16 червня 1971 року Михайло Сорока помер після другого інфаркту в таборі, на руках у свого товариша по боротьбі Михайла Гориня [10, с. 132].
Катерина Зарицька
Катерина Зарицька відбула повний 25-річний термін і вийшла на волю в 1972 році із забороною проживати у Західній Україні [4, с. 151]. Вона померла у 1986 році.
Лише через 50 років після їхнього останнього побачення, 28 вересня 1991 року, прах Михайла Сороки було перенесено з Мордовії. Останки подружжя перепоховали разом на Личаківському цвинтарі у Львові (поле №67) [8]. Це була їхня остання, символічна зустріч.
Аристарх БАНДРУК
Список використаних джерел:
Шумук Д. Пережите і передумане: Спогади. — Київ: Вид-во ім. Олени Теліги, 2010. — С. 238.
Михайло Сорока: політв’язень, якого не зламали 34 роки таборів. // Радіо Свобода. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/24996901.html (Перевірено 07.10.2025).
Зарицька Катерина. // Довідник з історії України. (А-Я): Посіб. для серед. загальноосвіт. навч. закл. / І. З. Підкова, Р. М. Шуст. — 2-ге вид., доопр. і доповн. — К.: Генеза, 2001. — С. 147, 150, 151.
Горинь М. Михайло Сорока — лицар духу. // Визвольний шлях. — 1991. — Ч. 3. — С. 24, 25, 27.
Лебедь М. У лабетах НКВД. Спогади. — Львів: Монастир Монахів Студитського Уставу, 1993. — С. 88.
Гуменюк Н. Останнє побачення: Михайло Сорока. // Літературна Україна. — 1991. — 13 червня. — С. 18, 25.
До знаменної дати Львівський фотомузей запрошує на спеціальну лекцію, яку проведе кандидатка мистецтвознавства Ірина Гах. Вона відома як художниця декоративного скла та мистецтвознавець, що досліджує українську культурну спадщину.
Вхід на захід буде вільним, однак організатори пропонують відвідувачам зробити добровільний донат на підтримку Збройних Сил України.
Юліан Буцманюк (1885–1967) — багатогранний український і канадський художник, який залишив помітний слід у живописі, графіці та монументально-декораційному мистецтві. Народившись на Львівщині, він здобув освіту у Львівській художній школі та Празькій академії мистецтв. Окрім мистецької діяльності, Буцманюк був активним учасником національно-визвольного руху, воював у лавах Українських січових стрільців (УСС) та Української галицької армії (УГА), дослужившись до рангу сотника.
Особливою сторінкою його біографії є причетність до фотографії під час Першої світової війни. У складі Легіону УСС Буцманюк став одним із засновників і активних дописувачів так званої “Пресової Кватири” — підрозділу, що займався збором матеріалів та документацією бойових подій.
Саме тут він проявив себе як військовий фоторепортер, а його світлини, що фіксували життя та бої січових стрільців, ставали важливим документальним матеріалом для преси того часу. Цей факт робить вибір місця для лекції — Львівський фотомузей — особливо символічним.
Його творчість включає не лише станковий живопис, а й розписи церков, зокрема, визначним вінцем його роботи вважається стінопис у церкві Серця Христового у Жовкві. Юліан Буцманюк також був головним дизайнером символіки та відзнак легіону УСС. Його життєвий шлях, сповнений випробувань, завершився в еміграції в Канаді, де він продовжував творити і керував власною малярською студією.
Подія організована під патронатом Львівської обласної ради та Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА і у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу Мистецтв.
Наступного тижня у музеї історико-культурного заповідника «Древній Звенигород» презентують проєкт «Міста князів: Звенигород і міська культура середньовічних міст».
Проєкт «Міста князів: Звенигород і міська культура середньовічних міст» – це інтерактивна виставка, що презентує виняткову і цікаву спадщину, що залишили по собі середньовічні міста на території України. Вже з 15 жовтня виставку зможуть оглянути усі охочі. До 31 жовтня вхід на виставку буде безкоштовним.
Виставка базується на комплексних дослідженнях особливостей міської культури княжих часів в Україні. Вона репрезентує спільність традицій та історії різних міст та близькість культурного життя українських та європейських міст того часу.
Через унікальні артефакти відвідувачам розкажуть про побут і забави, будні та свята давніх містян. Прикраси, посуд, музичний інструмент, грамоти із зразками письма тисячолітньої давнини – лише частина зібраних у вітринах предметів.
Масштабна виставка стала можлива завдяки співпраці чотирьох заповідників, трьох музеїв та архіву.
У вітринах буде представлено артефакти та репліки музейних предметів з таких інституцій:
Державний історико-культурний заповідник у місті Белз
Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник
Львівський історичний музей
Залозецький краєзнавчий музей
Археологічний музей відділу археології Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича
Центральний державний історичний архів України у місті Львові
Проєкт реалізовує ГО «Центр дослідження та збереження культурної спадщини» у партнерстві з історико-культурним заповідником «Древній Звенигород» та за підтримки Українського культурного фонду.
Ще 26 Військовослужбовців Зі Львівщини Вирушили У Паломницьку Поїздку На Святу Гору Афон
В понеділок, 6 жовтня, зі Львова на Святу гору Афон у Греції вирушила паломницька група військовослужбовців та ветеранів російсько-української війни. У подорож духовного очищення та відновлення відправились 26 захисників зі Львівщини.
«Для військових це не просто подорож. Це можливість зупинитися, видихнути після всіх пережитих жахіть, залишити позаду тривогу й біль, щоб хоча б на мить побути з Богом, з молитвою, з самим собою.
На Святій горі воїни відвідають щоденні богослужіння, молитви та духовні бесіди з монахами, а також індивідуальні й групові зустрічі з психологами, щоб знайти відповіді на важливі питання і відновити внутрішню рівновагу.
Ще 26 Військовослужбовців Зі Львівщини Вирушили У Паломницьку Поїздку На Святу Гору Афон
Щиро дякую всім дотичним за реалізацію цієї надзвичайно важливої ініціативи. Такі проєкти — це не просто турбота, це справжнє відновлення людського духу, підтримка тих, хто щодня тримає небо над нами. Щиро бажаю нашим воїнам відпочити душею, знайти мир у серці й наповнитися вірою під час цієї подорожі. Низький уклін вам за все, що ви зробили і продовжуєте робити для нашої держави», – зазначив начальник Львівської ОВА Максим Козицький:
Після молитви паломники вирушили у дорогу.
Ініціатива «Духовна перемога» стартувала у листопаді 2024 року. Її реалізовує Благодійний фонд Ореста і Христини Кавецьких «KAVA» за підтримки Львівської обласної військової адміністрації. Мета проєкту — допомогти військовим і ветеранам через паломництво знайти душевний спокій, відновити віру та внутрішній баланс після пережитого на війні.
Ще 26 Військовослужбовців Зі Львівщини Вирушили У Паломницьку Поїздку На Святу Гору Афон
Партнерами ініціативи є Львівська ОВА, Золочівська районна рада, Благодійний фонд сім’ї Доскіч, Сергій Бадяк, Офіс Воїна та Офіс Шахтаря, Агрогрупа «УЛАР», Компанія «Карпатські Мінеральні Води», Сергій Устенко, проєкт «Обличчя Незалежності».
Від листопада минулого року до паломництва на Афон уже долучилися 75 українських захисників.
Афон — одне з найвідоміших місць духовної сили у світі, що з давніх часів приваблює паломників з усього світу. Для українських воїнів ця подорож — шлях до зцілення душі, відновлення віри у добро та спокою серця.
З часу навчання у школі нам відомо, що князь Василь Костянтин Острозький був великим українцем та справжнім захисником православ’я. У рутині повсякдення він інколи про це забував, але не страшно. Головне, що ми в це віримо. Проте зараз не про це. У князя Острозького та католички Софії Тарновської були сини Олександр та Януш. Дружини у обох католички. У цьому дусі виховували своїх дітей. Відтак детальніше поговоримо про декілька фактів із біографії доньки князя Олександра Острозького, Анни Алоїзи (1600-1654). Її чоловіком був великий гетьман литовський Ян Кароль Ходкевич. Сама вона була вірною католичкою і мала не менш цікаву долю, ніж інша знана представниця роду Острозьких – Гальшка.
Лист до митрополита Рутського
Як і більшість людей її стану та становища, Анна Алоїза Ходкевич, внучка князя Острозького, була людиною активною та помітною. Вона народилась у Ярославі. Місті, заснованому князем Ярославом Мудрим. Місті, яке було важливою частиною історії держави Романовичів, а пізніше – володінням роду Острозьких. Анна Алоїза мала важке дитинство. Передчасна смерть батька, князя Олександра Острозького. Також ранній відхід декількох малолітніх і неповнолітніх братів. Значно раніше за неї помер і чоловік – на декілька десятиліть старший за княгиню Острозьку гетьман Ходкевич. Він помер під Хотином у 1621 році, під час війни Речі Посполитої з Османською імперією. Це відбулося через рік після їхнього весілля, у річницю шлюбу. Більше Анна Алоїза заміж не виходила. Хоча пропозиції отримувала.
Анна Алоїза з Острозьких Ходкевич. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Попри все описане, ця представниця роду Острозьких була щедрою меценаткою. Не все з її спадщини подобається більшості українців, але воно однозначно вартує уваги: відкривала школи для виховання шляхетської молоді, надавала фінансову допомогу священикам, фундувала та утримувала святині. Зокрема, причетна до заснування та розбудови єзуїтських осередків у Острозі та Ярославі. Її щедрість опиралась на величезні родинні володіння. Анна Алоїза була власницею Острога, Тернополя і ін.
Митрополит Київський, Галицький та всієї Руси Йосиф Вельямин (Рутський)
Закономірно, що це також робило її голос потужним, коли мова про політичну та адміністративно-управлінську площину. Щодо останнього, як власниця і розпорядниця просторих маєтків і релігійних осередків, що там знаходились, вона мала право клопотати про призначення керівниками останніх конкретних діячів. Є її лист до митрополита Київського, Галицького та всієї Русі, Йосифа (Рутського) з клопотанням призначити архимандритом дерманського монастиря василіан знаного письменника, церковного діяча того часу Івана (Яна) Дубовича.
Загрозливий блиск козацької шаблі
Князь Василь Костянтин Острозький і гетьман Богдан Хмельницький – надзвичайно важливі для того, що ми називаємо давньою історією України. Тому особливо шокуючим виглядає зараз той факт, що внучка Острозького, Анна Алоїза Ходкевич, тікала від військ Хмельницького як від чорта. Після початку Хмельниччини вона поспішно залишила свої українські володіння і остаточно перебралась до польських. Там доживала віку і померла за декілька років до смерті Хмельницького.
Костянтин Василь Острозький
Знаково, що така поведінка Анни Алоїзи Ходкевич точно не викликала би подиву у її сучасників. Відповідь на її дії можна знайти у тогочасних джерелах. Скажімо, у “Острозькому літописці” Анну Алоїзу охарактеризовано як таку, що “напускала у Острог єзуїтов” і багато “злого сотвори православним”.
Коли похорон перетворюється на шоу
Анна Алоїза Ходкевич померла на території сучасної Польщі у роки Хмельниччини (1654 р.). Була похована у Ярославі. Сьогодні цьому ми би не надали жодного значення. Проте похорон знатні у давнину – це завжди дійство і навіть атракція. З внучкою князя Острозького теж так було. Анна Алоїза уклала тестамент, де висловилась за тихий і скромний похорон. Нібито кошти, які могли бути витрачені на похорон, вона заповідала на церкву. Не хотіла катафалків, навіть возу, пишної церемонії. Щоб отці єзуїти, до яких вона була прихильною за життя, занесли труну з її тілом до храму і скромно поховали. Проте родина думала інакше. Родичі вважали, що вона має бути похована так, як пасує людині її стану – пишно та “з помпою”.
Макет костелу єзуїтів у Острозі. Храму, який фундувала Анна Ходкевич. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Їх не надто цікавило, що було написано в тестаменті Анни з Острозьких Ходкевич. Між єзуїтами та родиною Анни Алоїзи виникла суперечка. Очевидно, що перші не мали в ній жодних шансів на успіх. Тому підтягнули “важку артилерію” – папського нунція. З його допомогою останню волю Анни Алоїзи виконали. Хоча її пригоди на цьому не закінчились. Як це часто тоді траплялося, її тіло декілька разів перепоховували/переносили, а закінчилось все дуже погано – уже після перепоховання до Острога її решки занедбали, а врешті – могилу розграбували і останки викинули.
Фрагмент надмогильної плити Анни Ходкевич. Фото з https://zamokdubno.com.ua/
Сумнівно, що в такий спосіб відновилась певна історична справедливість – Анна Алоїза теж фігурує у скандальній історії, пов’язаній із перепохованням. Це трапилось у 1636 році і зробило її знаменитою на теренах Речі Посполитої. Цей сюжет був описаний у Львівському літописі, він зустрічається у “Острозькому літописці”. Отож, виконуючи заповіт матері, Анна Алоїза насильно перепоховала батька з Богоявленської церкви у Острозі. Нібито змусила священика відкрити їй храм, відкрила гарно оздоблений, розкішний гріб з тілом Олександра Острозького і перепоховала кістки (князь помер понад 30 років до того). Єзуїти нібито перехрестили його в римо-католицькому обряді, а Анна Алоїза особисто переклала кістки ароматичними травами.
Провоторов О. Місто у володінні Анни Костки та Анни-Алоїзи Ходкевич (1629-1648) // Віртуальний музей міста Звягель [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://zwiahel.info/museum/room4/4
Chrościcki J. A. Pompa funebris. Z dziejόw kultury staropolskiej. – Warszawa, 1974. – 65.
19 жовтня у Львівській національній філармонії відбудеться великий концерт Національної академічної чоловічої хорової капели «Дударик» під назвою «Ювілейні колаборації». Щороку в жовтні легендарний колектив виходить на сцену, щоб підсумувати рік, поділитися новими творчими здобутками та зустрітися зі своїм слухачем у найурочистішій атмосфері. Початок події о 18:00.
Цьогорічний концерт стане особливим — «Дударику» виповнюється 54 роки. На сцені зберуться кілька поколінь учасників — від наймолодших вихованців до ветеранів хору віком понад 90 років. У програмі — улюблені твори з репертуару капели, яскраві прем’єри, спільні виступи з друзями та партнерами.
Солісти: Анна Шумаріна, Лілія Нікітчук, Тарас Різняк, Назар Омельчук
Концертмейстер — Євген Романов
Художній керівник — заслужений діяч мистецтв України Дмитро Кацал
Благодійна місія концерту
Кожен квиток має значення — кошти з продажу буде передано на потреби 219-го окремого батальйону 125-ої львівської бригади ЗСУ.
Капела «Дударик» активно підтримує українське військо: з початку повномасштабного вторгнення колектив уже передав на потреби армії понад 7 млн грн.
«Дударик»: 54 роки майстерності, традиції й визнання
Національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» була заснована у 1971 році Миколою Кацалом. У 1989 році колектив здобув Національну премію імені Тараса Шевченка — найвищу мистецьку відзнаку країни.
У 2020 році капела отримала статус «Національна», утвердивши себе як культурну візитівку України на світовій сцені. За десятиліття «Дударик» провів понад 3000 концертів у найпрестижніших залах світу: Карнегі-Хол (Нью-Йорк), Нотр-Дам де Парі, Варшавська філармонія, зали Ванкувера, Відня та багатьох інших.
Репертуар колективу охоплює духовну та українську класику (Бортнянський, Лисенко, Леонтович, Стеценко), світові шедеври (“Карміна Бурана” Орфа, “Реквієм” Моцарта, 9-та симфонія Бетховена), народні пісні та естрадні хіти.
Капела славиться унікальним звучанням, у якому поєдналися сучасність і автентичний дух, багатство тембрів і винятковий динамічний діапазон.
На Покрову в Брюховичах встановили кенотаф лікарю ОУН/УПА Богдану Чупілю
У Брюховичах, на свято Покрови Пресвятої Богородиці, відбулася знакова подія для збереження національної пам’яті: родина встановила кенотаф (символічну могилу) на честь свого родича, видатного діяча Організації українських націоналістів та Української повстанської армії, Богдана Чупіля (26.11.1921 – 13.02.1948).
Богдан Чупіль, відомий у підпіллі під псевдонімами “Бей”, “Стрілець”, “Стрільчик” та “Ляля”, обіймав посаду референта Служби здоров’я ІІ округи ОУН / надрайону “Батурин” (території Ярославщини і Любачівщини, тепер Польща та частково Україна). Як лікар, він рятував життя поранених побратимів, організовував медичну допомогу в надзвичайно важких умовах підпілля та надавав підтримку українському населенню, що страждало від окупаційних режимів. Медична служба УПА, як і Український Червоний Хрест, діяла всупереч міжнародним конвенціям, які більшовицька влада не визнавала, покладаючись лише на самопосвяту та допомогу місцевого населення.
На Покрову в Брюховичах встановили кенотаф лікарю ОУН/УПА Богдану Чупілю
Як розповіла ініціаторка встановлення кенотафа та родичка діяча Юлія Лацик, для родини Чупіль довгий час залишався зниклим безвісти. Востаннє його бачила мати, Юлія Чупіль, взимку 1944 року неподалік Перемишля. Тоді він, потрапивши під лід, тяжко захворів на двостороннє запалення легень і був у критичному стані, перебуваючи на конспіративній квартирі. На щастя, тоді він одужав.
Богдан Чупіль
Сестри Богдана — Емілія та Ольга Чупіль (остання була зв’язковою, а згодом станичною у Нижанковичах), також були активними учасницями підпілля, допомагаючи братові та повстанцям. Одного разу вони навіть зуміли викрасти бойові гранати та пістолет “Наган” у ставлеників НКВС для потреб підпілля.
Повстанський Великдень. Ліворуч на передньому плані рай.пров. Михайло Борис – “Жан”, праворуч (справа наліво): окружний референт здоров’я Богдан Чупіль – “Бей”, окружний провідник Дмитро Дзьоба – “Сталь” та “Зенко”. Просілок Храпи, квітень 1946 р.
У 1950 році всю родину Чупілів радянська влада вислала на Сибір на 7 років, при цьому уникнувши розстрілу лише через відсутність прямих доказів співпраці з ОУН/УПА. Повернувшись у 1957 році з клеймом “вороги народу”, сім’я не наважувалася шукати інформацію про Богдана через страх репресій.
Пошуки поновилися лише після здобуття Україною Незалежності. Ключовим моментом, що пролив світло на долю лікаря “Бея”, стала знахідка у 2021 році на Бережанщині (Тернопільська область) так званих “повстанських бідонів” — схованок із великим архівом документів ОУН та УПА. Ця знахідка вважається однією з найбільших за часів незалежності України.
Саме серед цих архівних матеріалів, як повідомила родина, знайшлися дані, що підтвердили обставини, місце та дату смерті Богдана Чупіля — 13 лютого 1948 року. Ця інформація дозволила синові Ольги Чупіль, племіннику Богдана, відвідати місце його останнього бою у с. Татаринів та місце масового поховання українців поблизу Комарно, де, ймовірно, знаходиться його невідома могила.
Встановлення кенотафа стало символом не лише вшанування пам’яті лікаря-героя, а й нагадуванням про тисячі українців, які в найтемніші часи боролися за незалежність, незважаючи на переслідування та репресії. “Нація, яка не шанує своїх героїв — перестає бути нацією”, — підкреслила Юлія Лацик.
У Національній бібліотеці Польщі вдалося виявити цікавий фонд документів, що стосуються історії Олеського замку, розташованого на Львівщині. Малюнки та описи, що зберігаються в цьому фонді, походять із архіву Proweniencja: архів Олександра Чоловського. Це наукове дослідження було підготовлено у зв’язку з реставрацією замку в Олеську наприкінці XIX століття.
Документи містять докладну історію замку, а також копії висновків реставраторів, що стосуються проекту архітектора Яна Кулачовського. Ці висновки були надіслані до Відділу Крайового у Львові для обговорення та затвердження. Окрім того, фонд містить детальний опис замку, технічні плани, а також численні малюнки та ілюстрації, які зображують вигляд замку на той час.
Важливою особливістю цих документів є численні правки та доповнення, зроблені власноруч Олександром Чоловським, що свідчить про його безпосередню участь у роботі над проєктом.
Документи датуються 1891 роком, і вони є безцінним джерелом для дослідження історії замку та процесу його реставрації. Пропонуємо вашій увазі кілька малюнків із цієї колекції, які надають унікальне уявлення про архітектуру та вигляд Олеського замку в кінці XIX століття.
Зірковий десант у Львові: «Акушери мимоволі» від театру «ARTИЛЕРІЯ»
У п’ятницю, 7 листопада 2025 року, о 18:00 у Центрі Довженка (вул. Володимира Великого, 14-А, Львів) Сучасний театр драми і комедії «ARTИЛЕРІЯ» презентує свою найочікуванішу прем’єру — феєричну комедійну виставу «Акушери мимоволі».
Найяскравіші зірки українського кіно і театру об’єдналися, аби розповісти історію, яка розійдеться на цитати і стане незабутнім театральним досвідом для кожного глядача. На вас чекає масштабна постановка і неймовірні перевтілення улюблених акторів. Такого від них ви точно не очікували.
У центрі сюжету — двоє незнайомців: він і вона. Олександр і Оксана. І, здавалося б, усе йде до звичайної історії кохання, але є один нюанс — вони обидва лікарі-венерологи з Києва, О. П. Шаповал, яких за загадкових обставин випхали із затишних кабінетів, де є смачна кава і купа хворих людей, у занедбаний фельдшерсько-акушерський пункт села Вишеньки. А це означає лише одне — хтось із них сильно накосячив.
І от, поки венерологи чубляться, аби зрозуміти, хто саме, нічна негода заносить до них дві вагітні пари: молоду і глибоко провінційну та зрілу і безсовісно заможну. Але об’єднує їх одне — води вже відійшли.
У атмосфері повного божевілля лікарям доводиться поставити чвари на паузу, аби якомога швидше здихатись нічних породіль і не стати акушерами мимоволі.
Життєва історія, яка відгукнеться в серці кожного, хто кохав і помилявся. Історія, яка нагадає, що попри усі страхи і сумніви — ніколи не пізно бути щасливим.
Зірковий акторський склад:
Анна Саліванчук – зірка комедій “Свінгери”, “Свінгери 2”, українського ситкому “Одного разу під Полтавою”, серіалів “Лікарка за покликанням”, “Тільки скажи” та інші.
Олександр Попов – український актор і телеведучий ранкового шоу “Сніданок. Вихідний” на 1+1. Відомий ролями у фільмі “Кохання без контракту”, “Справжній Санта” і серіалами “Хазяйка”, “Люся інтерн” та інші.
Анастасія Оруджова – українська акторка, комікеса. Учасниця телепроєктів “Жіночий квартал”, “Ліга сміху”, “Ігри приколів”, акторка фільмів “Песики”, “Скажене весілля” та інші.
Арам Арзуманян – український актор театру та кіно, відомий ролями у фільмах та серіалах “Скажене весілля”, “Скажене весілля 2”, “Скажене весілля 3”, “Великі Вуйки”, “Скажені сусіди” та інші.
Ірина Кудашова – українська акторка театру та кіно, блогерка. Відома ролями у фільмах та серіалах “Школа”, “Смак свободи”, “Карлос в Україні”, “Родинні зв’язки” та інші.
Ярослав Шахторін – український актор кіно та серіалів “Ворон та Воробйов”, “Одні”, “Виклик 2”, “Люся інтерн” та інші.
Перше велелюдне богослужіння українською мовою в церкві Святих Жінок Мироносиць в Бродах
У місті Броди відбулася знакова подія, що символізує остаточне витіснення впливу російської церкви з громади. 4 жовтня 2025 року у храмі, відомому раніше як церква Священномученика Володимира (УПЦ МП), а нині — церква Святих Жінок Мироносиць, пройшло перше велелюдне богослужіння українською мовою.
Ця подія ознаменувала фактичне завершення багаторічного протистояння та юридичне оформлення переходу релігійної громади до Православної Церкви України (ПЦУ).
Перше велелюдне богослужіння українською мовою в церкві Святих Жінок Мироносиць в Бродах
Бій за храм: Перехід відбувся попри спротив
Юридична перереєстрація громади, яка раніше була останнім осередком Московського патріархату на Бродівщині, відбулася ще у 2023 році на підставі рішення парафіяльних зборів та розпорядження Львівської обласної військової адміністрації. Згідно з даними Департаменту з питань культури, національностей та релігій ЛОВА, церква на вулиці Франка, 67, офіційно перейшла під юрисдикцію ПЦУ з 3 травня 2023 року.
Проте, як свідчать місцеві джерела, колишній настоятель храму УПЦ (МП) тривалий час відмовлявся передати ключі та майно законному власнику. Лише 4 жовтня, за словами голови Золочівської районної ради Ореста Кавецького, вдалося остаточно потрапити до приміщення храму, де й відбулася перша повноцінна літургія.
Особливого символічного значення події надає ініціатива громади щодо нового статусу храму. Церква Святих Жінок Мироносиць відтепер слугуватиме храмом-меморіалом пам’яті усіх полеглих воїнів — захисників України, які є вихідцями з Бродівської громади.
Перше велелюдне богослужіння українською мовою в церкві Святих Жінок Мироносиць в Бродах
На стінах святині будуть викарбувані імена полеглих військовослужбовців-бродівчан. Таким чином, ця церква, звільнена від ідеологічного впливу країни-агресора, стане постійним місцем молитви та вшанування пам’яті за українських героїв.
Новим настоятелем храму призначений митрофорний протоієрей отець Ігор Крук, який відомий своєю проукраїнською позицією та багаторічним служінням.
Перехід храму в Бродах став важливим кроком у процесі духовної незалежності регіону та символом глибокої єдності громади у підтримці української церкви та вшануванні захисників.
Для більшості сучасних людей кава — це швидка потреба, ранковий стимулятор або модний напій. Однак, зазирнувши у глибини світової культури, ми виявляємо, що кава — це не просто напій, а високоорганізований соціальний ритуал, який є ключем до розуміння національної ідентичності, гостинності та навіть економічних відносин. Від багаточасових церемоній у гірських районах Ефіопії, де каву, ймовірно, вперше відкрили [2.7], до блискавичного ритуалу італійського еспресо, кожен ковток розповідає історію. Науково-історичний аналіз цих традицій доводить, що кавові ритуали — це не лише про смак, а й про структуру суспільства, спілкування та час, відведений на спілкування. Наша подорож, в товаристві Торгової Марки Кава Старого Львова, розпочинається там, де народилася кава — у Східній Африці.
Ефіопія: Джибена Буна — Церемонія Народження Зерна
Ефіопія вважається батьківщиною кавового дерева (Coffea arabica) [2.7, 4.3]. Тут кава є наріжним каменем соціального життя, а ритуал її приготування, відомий як Джибена Буна (Jebena Buna), є найважливішою соціальною подією дня [1.1]. Цю церемонію, як правило, проводить господиня будинку, і вона може повторюватися 2-3 рази на день [1.1]. Вона є демонстрацією поваги, гостинності та об’єднання громади.
Ефіопія вважається батьківщиною кави
Церемонія є багатоетапним, неквапливим процесом, який може тривати дві години або більше [1.1, 4.2]:
Обсмажування: Зелені зерна обсмажуються на відкритому вогні прямо перед гостями, наповнюючи приміщення ароматом, який є частиною ритуалу [4.1].
Розтирання: Обсмажені зерна розтирають у ступці (зазвичай дерев’яній) [4.1].
Заварювання: Мелену каву заварюють у спеціальному глиняному глечику з довгим носиком, який називається джебена [4.1, 4.2].
Три цикли: Кава подається трьома послідовними циклами або «колами» [4.1]:
Абол (Abol): перша, найміцніша порція, що символізує початок [4.1].
Тенна (Tona): друга, більш м’яка порція [4.1].
Барка (Baraka): третя, найслабша порція, яка, згідно з повір’ям, приносить благословення [4.1].
Подача: Каву наливають з висоти кількох сантиметрів [1.1], часто в невеликі чашки без ручок, і традиційно подають з попкорном або хлібом [1.1].
Туреччина та Османський Світ: Кахва — Ворожіння та Гостинність
Історія кави тісно пов’язана з Османською імперією [2.2, 3.1]. Турецька кава (Türk kahvesi) та її ритуал є частиною нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО (факт, який варто перевірити і уточнити в джерелах, але він є загальновідомим науковим твердженням про культурне значення). Кава потрапила до Стамбула (Константинополя) у XVI столітті, і вже у 1554 році два сирійські купці відкрили першу публічну кав’ярню на березі Золотого Рогу [3.1].
Кава з часником і медом (Туреччина)
Ключові особливості турецького ритуалу:
Джезва/Серве: Каву готують у мідному або латунному посуді, відомому як джезва (або серве — cezve [2.1, 4.2]), на повільному вогні [2.1]. Використовуються зерна найдрібнішого помелу [2.1].
Солі та Цукор: Наречена, як частина передвесільного ритуалу, традиційно варила каву для батьків нареченого; якщо вона додавала до кави сіль замість цукру, це могло бути випробуванням для майбутнього чоловіка [4.3]. Звичайно, до кави додають цукор, але саме ритуал з сіллю є цікавою традицією [2.1].
Ворожіння на гущі: Після того, як кава випита, чашку перевертають на блюдце, щоб залишки гущі утворили візерунки для прогнозування майбутнього (тассеографія) [3.2, 4.2]. Цей ритуал додає містичного шарму соціальному застіллю [3.2].
Символ стосунків: У традиційному турецькому суспільстві, якщо жінка приймала запрошення стороннього чоловіка випити каву в кафе, це могло мати серйозні соціальні наслідки [4.3].
Італія: Еспресо-Культура — Швидкість, Якість та Закон
Італійський кавовий ритуал — це антитеза східним церемоніям [4.1, 4.2]. Тут кава є повсякденною потребою, а не довгою соціальною подією. Італія є батьківщиною еспресо, і його споживання є втіленням концепції «дольче віта» (солодке життя), де якість важливіша за поспіх [4.1].
Еспресо по-римськи (Італія)
Основні правила італійського ритуалу:
Барна Стійка: Еспресо (або caffè) зазвичай п’ють стоячи, на швидку руку (за кілька ковтків), біля барної стійки (banco) [4.1, 4.2]. Це є швидка, але інтенсивна насолода [4.1].
Час для Капучино: Існує неписане правило, що капучино (напій з молоком) не п’ють після 11:00 ранку, оскільки молоко вважається продуктом, призначеним для сніданку [4.1].
Місцевий Напій: Італійці рідко беруть каву «з собою» (take away), оскільки ритуал передбачає момент насолоди на місці [4.1].
Ціновий контроль: Ціна на еспресо у барах може бути регульована законом у деяких регіонах, що забезпечує його доступність як соціального блага [3.4]. Наприклад, у Римі та Мілані існують нормативи, які обмежують максимальну ціну, хоча це правило не є універсальним [2.4].
Лапландська кава (Фінляндія)
Інші унікальні звичаї
Фінляндія: Фіни, які є світовими лідерами за споживанням кави на душу населення (близько 9 горняток на день), мають унікальну традицію — Kaffeost, коли кава подається з сирними кубиками (juustoleipä) [2.1].
Єгипет: До Другої світової війни популярною була міцна кава «kahwa saada» (без цукру). Згодом набула поширення «kahwa mazbouta» (солодка), проте європейська пристрасть до кави з молоком тут не прижилася [2.5].
Від багатогодинних ритуалів гостинності в Ефіопії та магічних візерунків на гущі в Туреччині до швидкості та якості італійського еспресо, кава залишається потужним культурним каталізатором. Ці ритуали є живим свідченням того, як один напій може формувати соціальні звичаї, відображати національний характер і об’єднувати людей через століття та континенти.
Від камери-обскури до доповненої реальності. Від Луї Дагера до позапланетних знімків. Від перших хімічних експериментів до сучасної цифрової фотографії.
Усього за одну годину ви почуєте історію мистецтва фотографії у захопливих фактах, маловідомих історіях і унікальних світлинах.
Це буде розповідь, цікава кожному — навіть якщо ви ніколи не тримали фотоапарат у руках.
Проєкт «Юнацька школа альтернативної та аналогової фотографії» реалізовується в межах грантової програми Молодіжного фонду Львова «Твори рух» — частина реалізації титулу “Львів — Молодіжна столиця Європи 2025”. Програму впроваджено за підтримки ЮНІСЕФ та фінансової допомоги Федерального міністерства економічного співробітництва і розвитку Німеччини (BMZ) через державний банк розвитку KfW.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу Мистецтв.
