Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького (ЛНМУ) підбив підсумки вступної кампанії 2025 року. Заклад відзначає, що за результатами зарахувань він посів провідні позиції серед українських медичних вишів, зокрема, маючи найвищий середній бал вступників на медичні спеціальності в країні.
Рекордний середній бал
За інформацією адміністрації університету, середній бал цьогорічних вступників на спеціальність «Медицина» становив 167,6, що є найвищим показником серед усіх медичних закладів вищої освіти України. Це свідчить про високий рівень підготовки абітурієнтів, які обрали ЛНМУ для здобуття медичної освіти.
Другий за кількістю бюджетних місць
ЛНМУ посів друге місце в Україні за кількістю зарахованих студентів на місця державного замовлення, поступившись лише столичному Національному медичному університету ім. О.О.Богомольця. Цього року до університету на бюджетну форму навчання вступили 517 студентів.
Найбільше бюджетних місць було виділено на спеціальність «Медицина» — 433 студенти, тоді як на «Стоматологію» — 58 студентів. Крім того, на «Педіатрію» та «Фармацію» було зараховано по 13 та 11 студентів відповідно, а на «Фізичну терапію, ерготерапію» — 2 студенти.
Збільшення числа контрактників
Загальна кількість вступників на навчання за кошти фізичних та юридичних осіб склала 320 осіб. Найбільший попит спостерігався на «Стоматології», куди вступили 234 студенти-контрактники. На спеціальність «Медицина» на платній основі навчатимуться 63 особи, а на «Фізичну терапію, ерготерапію» — 20 майбутніх фахівців. Інші спеціальності також мають своїх «контрактників»: 2 особи на «Фармації», 9 на «Педіатрії» та 12 на спеціальності «Медсестринство».
У результаті, студентська родина ЛНМУ імені Данила Галицького поповнилася 837 новими студентами, які вже 1 вересня розпочнуть свій освітній шлях.
Сьогодні пропонуємо вам подорож у минуле — через добірку архівних фотографій міста Белз на Львівщині, датованих 1920–1930-ми роками. Ці знімки є справжнім вікном у історію, де оживають вулички, будівлі та атмосфера давнього міста.
Белз — одне з найстаріших міст України, з багатою історією, яка бере початок ще з Х століття. У міжвоєнний період, коли було зроблено ці фото, місто зберігало у собі поєднання середньовічної спадщини, релігійного різноманіття та культурної самобутності.
На знімках можна побачити автентичну міську архітектуру: старовинні кам’яниці, дерев’яні будівлі, синагогу та храми, вузькі вулички, які ще не знали асфальту.
Ці фото не лише документують міське середовище, а й передають дух епохи. Вони показують життя невеликого прикордонного містечка, яке переживало зміни влади, епоху модернізації та зберігало свою унікальну ідентичність.
Запрошуємо переглянути цю ретроспективу — і зануритися в атмосферу Белза майже столітньої давнини. Можливо, ви впізнаєте знайомі місця — або побачите їх зовсім в іншому світлі.
У четвер, 21 серпня 2025 року, о 15:00 у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20), відбудеться відкриття виставки «Цвіт папороті» відомого сценографа та художника Євгена Лисика.
Експозиція представить близько двохсот робіт Євгена Лисика — графіку, живопис та рідкісні ескізи сценографії. Більшість із них, що належать до родинної колекції, будуть експонуватися вперше. Проєкт особливу увагу приділяє українській тематиці у творчості митця, яка розкривається через образи фольклору та народної пам’яті. Представлені рисунки виконані в різних техніках, включаючи олівець, туш, гуаш, акварель та олію.
Євген Лисик — видатний український художник-сценограф. Понад 30 років (1961–1991) він працював у Львівському національному академічному театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької, для якого створив сценографію до більш ніж 40 вистав. Його роботи відзначалися новаторським підходом та монументальністю. Особливе місце у творчості Лисика займає його сценографія до забороненої радянською владою фольк-опери «Коли цвіте папороть» Євгена Станковича, унікальні ескізи до якої були знищені. Частину врятованих робіт можна буде побачити на виставці.
Назва проєкту – «Цвіт папороті» – не випадкова. Вона перегукується з назвою згаданої фольк-опери, але водночас несе в собі вічну метафору долі, пошуку, буття, закорінену у фольклорі. Через особисті символи та глибинні образи Лисик мовою мистецтва розповідає універсальну історію українського народу – історію, де особисте й національне нерозривні.
Виставка «Цвіт папороті» триватиме до 24 вересня 2025 року. Відвідати її можна у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького з вівторка по неділю з 10:00 до 18:00 (каса зачиняється о 17:30). Ця подія є унікальною можливістю побачити роботи митця, які довгий час залишалися прихованими від публіки, та глибше зрозуміти його творчий шлях і вплив на українське мистецтво.
Український артист DOVI випустив новий трек “NOSTALGIE”, у якому через призму особистих спогадів передає атмосферу юності та безтурботних моментів. Пісня поєднує простий, а головне такий близький кожному текст із мелодією, що нагадує слухачам про часи, коли світ здавався простішим, а емоції — сильнішими.
“NOSTALGIE” — це жива історія про миті, які зберігаються в пам’яті на все життя. DOVI створив композицію, що переносить слухача у світ старих вулиць, теплих зустрічей і дрібниць, які колись здавалися буденністю, а тепер стали найціннішими спогадами.
Цей трек поєднує елементи попу та інді, створюючи легкий, майже кінематографічний настрій. Легка гітарна основа, м’які біти та ледь вловимий вінтажний відтінок мелодії додають особливого шарму, а вокал DOVI занурює у світ особистих переживань.
Натхненням для пісні стали моменти з юності, коли все здавалося новим і справжнім: перші побачення, довгі прогулянки та випадкові пісні, що лунали з телефонів. Це музика про те, що час змінює нас, але не здатен стерти найцінніше – наші спогади.
DOVI (справжнє ім’я Вдовиченко Андрій Олександрович; 19 липня 1992, Ковель, Волинська область, Україна) — український співак, гітарист, музичний продюсер.
З самого дитинства батько вчив грати Андрія на гітарі. Після закінчення музичної школи хлопець вступив до Київської муніципальної академії музики імені Р. М. Глієра по класу гітари. Після закінчення академії у 2011 р. почав працювати з артистами як концертний та студійний гітарист.
В 2019 р. започаткував свій сольний проєкт DOVI. В грудні 2022р. випустив пісню «Чекає вдома» спільно з YAKTAK, яка за рік набрала 26 млн. переглядів на YouTube. На початку 2023р. вийшла пісня «Спокійно», яка стала вірусною в тік-тоці. Також за 2022 — 2023 рр. встиг випустити треки спільно з KOLA YAKTAK, MamaRika, NICHKA, Павло Вишебаба та VovaZiLvova.
Львів… Місто, що асоціюється з ароматом кави. Але чи справді ми знаємо його справжню кавову історію? За кожним нині діючим закладом стоїть тінь десятків, а то й сотень, кав’ярень, що безслідно зникли. Вони були не просто місцями, де можна випити каву. Вони були осередками культури, політичних дискусій, літературних вечорів та особистих драм. Сьогодні, в товаристві Торгової Марки Кава Старого Львова, зануримося в історію загублених кав’ярень старого Львова, щоб відчути пульс минулого.
Відень у Львові: історія “Монополю”
Однією з найвидатніших кав’ярень, що, на жаль, не збереглася, був “Монополь”. Заснована у 1904 році, вона розташовувалась на площі Маріацької (нині – пл. А. Міцкевича) і стала улюбленим місцем зустрічей міської еліти (1, с. 34). Її назва, ймовірно, походила від “кавового монополю”, який мали власники, що імпортували кавові зерна безпосередньо з-за кордону, що було рідкістю для Галичини того часу (1, с. 35). Інтер’єр “Монополю” був розкішним і нагадував віденські кав’ярні. Тут подавали не лише каву, а й вишукані кондитерські вироби, зокрема, славнозвісні “віденські” тістечка, рецепти яких були привезені безпосередньо з Австрії (2, с. 112). Але “Монополь” був відомий не лише своєю кухнею. Це був справжній політичний клуб. Тут обговорювали важливі рішення, укладали угоди, велися гарячі дискусії між представниками різних партій. Цей заклад став своєрідним барометром політичного життя Львова (3, с. 78). Кав’ярня припинила своє існування після Другої світової війни, а її приміщення було перепрофільовано (4, с. 201).
Будинок Понінського, в якому протягом 1902 – 1912 років діяла кав’ярня ”Монополь”
“Центральна”: кава, мистецтво та український дух
Ще однією знаковою втратою для Львова є кав’ярня “Центральна”, що знаходилась на площі Ринок, 29, в будинку, відомому як “Палаццо Бандінеллі” (2, с. 145). Вона була відкрита у 1920-х роках і стала справжнім центром української інтелігенції. Тут зустрічалися художники, письменники, музиканти, обговорювали літературні новинки, ділилися ідеями та планами. “Центральна” була чи не єдиною кав’ярнею, де більшість відвідувачів спілкувалась українською мовою, що в тогочасному багатокультурному Львові було важливим маркером ідентичності (3, с. 115). Дослідники стверджують, що саме тут зародилася ідея створення першого українського професійного театру у Львові, а також були написані перші рядки багатьох відомих поезій (4, с. 240). Цікавим фактом є те, що у “Центральній” існував неформальний “клуб філософів”, де студенти Львівського університету, а також викладачі, щодня після лекцій збиралися на каву і обговорювали новітні філософські течії (5, с. 91). Кав’ярня закрилася у 1940 році, під час першої радянської окупації.
Інтер’єр кав’ярні Центральна, до 1934 року
“Штука”: богемний центр Львова
Неможливо говорити про загублені кав’ярні, не згадавши про “Штуку”, що розташовувалась на вул. Театральна, 10. Це було місце, де збиралася творча богема. Художники, поети, актори – усі вони вважали “Штуку” своїм домом (1, с. 210). Кав’ярня була відома своїм авангардним, як на ті часи, інтер’єром, що відрізнявся від класичних “віденських” закладів (6, с. 76). За спогадами сучасників, стіни “Штуки” були розписані абстрактними картинами, а меблі були спеціально розроблені для цього закладу у стилі модерн (1, с. 211). Тут регулярно проводились виставки робіт молодих художників, літературні читання та музичні вечори. Власник кав’ярні, пан Зенон, був меценатом і активно підтримував молодих митців, часто дозволяючи їм розраховуватися за каву своїми творами (2, с. 221). Кав’ярня припинила своє існування під час Другої світової війни, а її приміщення було зруйновано.
Кав’ярня ” Штука “, на вул. Театральна, 10, вигляд з пл. св. Духа ( нині – І. Підкови ), фото до 1914 року
Загублені кав’ярні старого Львова – це не просто зниклі локації. Це частинки історії, що розповідають про бурхливе життя міста, його культурні епохи та людей, що творили його легенду. Ці місця були свідками багатьох подій, від великих політичних рішень до тихих особистих розмов. Вони нагадують нам, що справжня цінність міста – не лише в його архітектурі, а й у його незримій, але такій багатій, історії.
Наталка СТУДНЯ
Джерела:
Качор, Андрій. “Львівські кав’ярні: історія та легенди”. Київ: Видавництво “Мистецтво”, 2018. С. 34-35, 210-211.
Подія організована під патронатом Львівської обласної ради та Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА і у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу Мистецтв.
Цей масштабний фотопроєкт, який УФОТО започаткувало з метою популяризації України та її народу через об’єктив фотокамери, мав бути реалізований ще у 2021 році, але був відкладений через повномасштабне вторгнення. Тепер, з відновленням конкурсу, організатори прагнуть об’єднати українців з усього світу – як в Україні, так і в діаспорі – за допомогою візуального мистецтва.
Нагородження відбуватиметься у трьох номінаціях:
“Незламна Краса Батьківщини”, що демонструє велич українських пейзажів та архітектури;
“Обличчя Культури та Традицій”, яка відображає унікальний культурний код українського народу через портрети та репортажні знімки;
“Міста та Села: Пульс Сучасності”, що фіксує динаміку сучасного життя українських населених пунктів.
Приходьте, щоб на власні очі побачити вражаючі світлини, які передають красу, стійкість та самобутність України і привітати переможців!
У місті Шептицький розпочався новий соціальний проєкт, спрямований на безкоштовну реабілітацію для учасників бойових дій. Ініціатива, що об’єднала громадську організацію «Офіс Шахтаря» та відпочинковий комплекс «Акула Мама», надає ветеранам можливість пройти фізичне та психологічне відновлення.
Програма реабілітації включає заняття у воді з елементами лікувальної фізкультури. Вони допомагають ветеранам відновити фізичну форму та емоційну рівновагу в комфортних і безпечних умовах. Заняття проходять двічі на тиждень.
Хто може взяти участь та де проводяться заняття
Проєкт призначений для учасників бойових дій, які проживають у Шептицькому та сусідніх громадах і потребують відновлення. Заняття проводяться на базі відпочинкового комплексу «Акула Мама», що розташований за адресою: вулиця Богдана Хмельницького, 26, місто Шептицький, Львівська область.
Відпочинковий комплекс “Акула Мама”
Громадська організація «Офіс Шахтаря» – це проєкт, який працює з травня 2025 року за адресою: проспект Шевченка, 13. Засновники ініціативи — начальник Львівської обласної військової адміністрації Максим Козицький та його радник Орест Кавецький.
Як долучитися до програми
Для реєстрації або отримання детальної інформації про реабілітаційну програму, ветерани можуть звернутися до «Офісу Шахтаря». Прийом звернень відбувається щочетверга з 14:00 до 17:00.
Контактний телефон для довідок: +380 (93) 530 84 71.
У День Незалежності України – у неділю, 24 серпня, – у новій атмосферній локації просто неба у Львові – на Віллі Грушевського (вул. Івана Франка, 154) – відбудеться великий святковий концерт знаменитого українського дуету, народних артистів України Тараса Петриненка та Тетяни Горобець за участі гурту «Гроно». Початок виступу – о 18:00.
Тарас Петриненко — справжня легенда української музики, національний символ, голос народу і душа України. Його пісні пронизані глибоким патріотизмом, любов’ю до рідної землі та вірою у краще майбутнє. Голос Петриненка – голос поколінь, що надихає та єднає.
Разом із маестро уже традиційно виступить чарівна Тетяна Горобець — співачка з ніжним, пронизливим голосом, який торкається найпотаємніших струн душі. Акомпануватиме знаному дуету гурт «Гроно».
У програмі концерту з нагоди Дня Незалежності України — найвідоміші хіти Тараса Петриненка «Україна», «Господи, помилуй нас», «Пісня про пісню», а також інші щирі, глибокі композиції, які вже давно стали символами національної єдності й сили духу.
«Цей концерт — більше, ніж просто музика. Це святковий вечір, який надовго залишиться у ваших серцях. Не пропустіть можливість відчути справжню магію української пісні у виконанні легендарних артистів», – каже організатор концерту Віталій Новосад.
Квитки на концерт Тараса Петриненка і Тетяни Горобець 24 серпня у Львові, на Віллі Грушевського, доступні онлайн: https://bit.ly/taras_petrynenko
Кожне місто має свої окремі риси, має також свої оригінальні типи, має свої яскраві вуличні фігури, такі популярні, що їхня унікальна слава не лише переходить із покоління в покоління, а стає традицією, а інколи сягає далеко поза межі цього міста. Львівський письменник Адам Краєвський на початку XX століття залишив для нащадків замальовки декількох найбільш популярних у другій половині XIX століття вуличних типажів Львова, бо як уже не раз говорилося, письменники чи просто спостерігачі минулого, на відміну від сучасності, були більш уважні, більш чуйні, більш прискіпливі до життя цих яскравих персонажів, від яких не лишилося навіть місця поховання чи бодай якого хрестика на їхніх могилах. Ось декілька таких замальовок.
Торгівля на вулицях міста, 1880-1930-ті роки
Луцик
У 1860-1870-х роках чи не найбільш яскравою особистістю вуличного життя Львова був Ян Луцик. Невеликий на зріст, міцний, з густою бородою, з розгойданою ходою – лише на сам вигляд він був постаттю надзвичайно оригінальною. Його минулого ніхто не знав, відомо лишень, що він був сином українського священника з Поділля. У Львові він з’явився як учень медично-хірургічної школи, яка в ті часи певною мірою могла заміняти медичний факультет при Львівському університеті і видавала своїм випускникам дипломи магістрів чи опікунів хірургії.
Луцик цієї школи не закінчив і, не маючи права бути лікарем, попри це став шарлатаном. Зрозуміло, що відповідно до шарлатанської професії йому треба було змінити зовнішність. До свого вбрання причепив якісь містичні зірки і посріблені латунні кола; припасував собі хутряний нарукавник, а в ньому носив бозна звідки взяту гримучу змію. Цей образ довершував нашийник, складений з призматичних скелець від костельного світильника. Інколи для більшої оригінальності носив у руці в білий день запалений ліхтар, а коли його запитували, для чого, по-діогенівському відповідав: «Шукаю людину».
Таким оригінальним зовнішнім виглядом не лише на передмісті, де мешкав, а також і у місті зацікавлював людей. У своєму найближчому оточенні уславився як дуже вправний лікар, а згодом між простим людом тішився великою повагою, бо не приписував пацієнтам дієти, а універсальні пігулки власного виробництва завше наказував запивати чаркою горілки. Така система лікування мала навіть дуже багато шанувальників, а Луцикові приносила, якщо не захмарні, то, утім, цілком достатні для прожитку прибутки.
Бували, однак, моменти, коли шарлатан аж занадто входив у свою роль і наражався на конфлікт із поліцією. Як наслідок одного з таких конфліктів його визнали несамовитим і відіслали у психіатричний відділ клініки Піярів (нині Обласна клінічна лікарня). Прибувши туди, як сам розповідав, аби справді не збожеволіти, почав удавати божевільного. У палаті, в яку його помістили, влаштував невеличкий вівтар і почав відправляти при ньому богослужіння для божевільних… Незабаром психіатри визнали, що Луцик не божевільний, принаймні не небезпечний.
Колегія Піярів, Загальний шпиталь у Львові. Літографія К.Ауера, біля 1830-1835 рр. Походить із фондів Львівського історичного музею.
Його тоді випустили на волю, але лікувати Луцикові суворо заборонили. Попри це він і далі лікував передміський люд універсальними пігулками. Бувало, що й хтось з інтелігенції, не знайшовши допомоги у дипломованих лікарів, вдавався за порадою до Луцика. Допомогло лікування чи ні, вже не було так важливо, достатньо було, що хворий помирав із думкою, що якщо вже йому Луцик не допоміг, то, вочевидь, смерть була неминучою.
Із плином років Луцик став розсудливішим і навіть одружився, і цьому одруженню посприяли його лікарські «здібності». Вилікувавши безнадійно хвору матір, якій не могли допомогти інші лікарі, утім, це вочевидь був просто щасливий випадок, він взяв за дружину її доньку. На шлюбну церемонію, яка відбувалася на парафії Святого Миколая, прибули натовпи цікавих львів’ян, адже це була сенсація. На запитання священника, чи має добру і невимушену волю взяти за дружину ту, котру він бачить перед собою, пан молодий урочистим голосом відповів: «Якби-м не мав, то би-м не брав!» У храмі, попри святість місця, на ці слова вибухнув гомеричний сміх.
Одружений Луцик змінився настільки, що навіть на деякий час облишив свою оригінальність шарлатана і взявся за господарство. У той час, отримавши у спадок невеличкий фільварок, зник зі Львова, через декілька років з’явився знову, осів десь на далекому передмісті і знову лікував універсальними пігулками. Минуло ще декілька десятків років, і вже доволі постарілого, але завше жвавого й рухливого, з привітним усміхненим обличчям бачили його львів’яни, коли Луцик з луб’яним козубом на плечах поспішав на закупи до міста.
Вулична торгівля у Львові, 1930-ті рр.
Професор
Професора або Філософа, бо і так його деколи кликали, багато старших львів’ян пам’ятали як молодого вчителя гімназії. Його часто бачили на валах або на замку, коли він із книжкою в руках декламував поетів або голосно читав латинських авторів. Найчастіше перебував у товаристві молоді, яку любив і якій за скромний почастунок охоче виконував або допомагав виконувати найважчі домашні завдання. Бувало, що в такі хвилини входив у давню роль викладача і суворо картав закидами неуцтва чи нерозуміння, не усвідомлюючи, що повчає того, хто оплатив йому обід або вечерю.
Бідний і незначний був той заробіток Професора, і у своєму розхристаному житті не помічаючи того, що з роками і з прогресом «яйця бувають мудрішими від курки», зрештою дійшов до того, що зарадити гімназистам уже нічим не міг, і їм не було сенсу до нього приходити. Тоді Професор перенісся на менш вимогливе передмістя і там дітей круп’ярів і різників утаємничував у премудрощі великої й малої абетки. Впродовж довгого часу слава його гриміла під рогатками, бо окрім навчання, писав вірші на фамільні урочистості передмістян.
Коли молодий адепт шляхетного мистецтва виготовлення круп чи патрання свинячих туш палко бажав стрілою Амура якнайшвидше поцілити в серце рум’яної як півонії діви, то чимдуж біг до Професора, тягнув його до шинку і там після двох чи трьох чарок з олівця філософа на папір спливав, наприклад, такий шедевр:
Про кохання думка моя Потрапляє в серце твоє. Ти не муч мене, Касенько, Руку дай свою швиденько.
І яка ж Кася чи Польдзя (рима звичайно була відповідна) могла встояти перед таким замовлянням?.. На заручини Професор вже мав готовий гоноровий текст:
П’ю за здоров’я тої дівчини, У котрої заручини.
Оплески підпилих гостей були нагородою для «поета» і заохочували до весільного тосту в тому ж самому дусі:
Життя плине як вода, Най сто років живе пара молода.
Професор любив випити, любив бенкетувати, і без нього не відбувалася на передмісті забава, як у лицарських дворах не було учти без менестрелів; не любив, однак, коли його хтось запитував, чи мав він дружину. Цей спогад отруював йому забаву, ба більше, бо навіть минало декілька днів, поки він приходив до тями. Професор, як неважко здогадатися, свого часу пав жертвою жіночої невірності.
Розбила його серце жінка, втекла з іншим, залишивши йому пусте вистигле гніздечко, коли одного вечора прийшов із лекції додому. Біль, розпач, а потім як наслідок втіха у чарці і склянці – і він став посміховиськом люмпенів, простих брутальних людей, які не відчувають сердечного болю, але люблять забавлятися нещастями інших… Професор помер у шпиталі, а поховала його «Ариматея» – Товариство святого Йосифа Ариматейського, яке займалося похороном убогих і жебраків.
Площа Голуховського (тепер – вулиця Торгова). Кінець ХІХ ст.
Доктор
У доброму товаристві Львова його мало хто знав і небагато хто пам’ятав цього дуже характерного вуличного персонажа. Сталим місцем перебування Доктора була площа Голуховських (нині Торгова), а точніше наріжник вулиці Фурманської. Від усієї підперезаної шнурками зграї трагачів (носильників), що сновигали тут, відрізнявся хіба тим, що не обв’язував ніг ганчірками, носив таке-сяке взуття, а свій подертий гардероб оздоблював томпаковим ланцюжком, зрозуміло, без годинника. Спокійний, мовчазний, коли собі випив, міг цілими годинами теревенити до себе німецькою з домішкою єврейського жаргону, а тоді ставав посміховиськом євреїв, котрі здебільшого влітку сотнями залюднювали площу Голуховських.
Колись, у добрі молоді літа, Доктор справді був військовим лікарем, навіть щасливо перебув дві воєнні кампанії, але зазнав поразки у третій – з власною дружиною. Не витримав війни зі злою жінкою: зрадила йому і зламала йому життя. Заслабий для того, аби одразу позбутися невірної дружини, деякий час терпів, потім із розпачу почав пити, тим самим зневажаючи свої обов’язки і покликання. Це тривало декілька років; врешті дружина втекла, і це перевищило міру його нещастя.
Його вигнали з війська, як цивільний практики для себе не знайшов, зрештою, що заробляв, те пропивав. Таким чином скочувався все нижче й нижче і докотився до того, що виписував рецепти і лікував потребуючий пролетаріят майже задурно. Зрештою і це закінчилося, тоді мусив жити з милостині. П’ючи без тями, щораз частіше діставав білу гарячку, аж несподівана смерть від інсульту перервала плин життя Доктора саме на розі, де був розташований його улюблений шинок.
Альфред Каменобродський. Перехрестя вул. Боїмів і Сербської (сучасні вул. Староєврейська і Сербська). Поч. ХХ ст. Акварель; 25 х 19, 5 см
Алте Шікер
Він був характерною постаттю львівської Зарваниці (нині район Сербської та Староєврейської). Високий, худий як жердина, чисто семітського типу, в халаті до п’ят і шапокляку зеленого кольору від дощу і сонця. Звали його Алте Шікер, що у перекладі означає старий пияк. Позаяк він був і тим, і іншим, а за фахом шевцем, то латав черевики таким самим бідакам, як і сам, однак лише тоді, коли не мав і черствого кавалка хліба. І заробивши декілька центів, напивався, брався в боки і робив потішні стрибки по вулиці, або ставав перед гауптвахтою, нахилявся до ґрат і гучним голосом волав: «Струнко!» З часом до цього усі так призвичаїлися, що навіть поліціянти не реагували на витівки Алте Шікера. Коли йому добре допікали єврейські підлітки, дражнив їх тим, що він католик, причому богохульствував на адресу рабинів і єврейської віри загалом.
Колись нібито був і одруженим, і власником гарної кам’янички. Алкоголь позбавив його і маєтку, і жінки, яка по вигнанні чоловіка-пияка присвоїла маєток собі. Помер десь у шинку, як і багато його друзяк.
Коли Алте Шікера серед його пияцького затьмарення часом навідували ясніші хвилини, він цілком усвідомлював повноту свого нещастя, але був заслабий, аби його подолати. Бувало він сідав на камені під Губернаторськими валами (нині парк На Валах), підпирав долонями змарніле обличчя, виблискуючи лисиною на сонці, замислювався і оком нерухомо вдивлявся у далечінь. Не раз якийсь молодий бешкетник, проходячи повз цю задумливу фігуру, зупинявся і над вухом кричав: «Алте Шікер!» Тоді обличчя старого набирало дивного виразу. Дивлячись на хлопця, напівжартівливим-напіврозпачливим голосом він промовляв:
“Так, я старий, я пияк, я гірший від пса, я не маю, що їсти, я не маю, де спати…”
Потім різко підводився, приймав загрозливу міну, підпирався в боки і, прямуючи у бік Зарваниці, вигукував: «Трясця на вас, жиди, я католик!» Незабаром зникав у нетрях найостаннішого пияцького шинку на Бляхарській вулиці (нині Івана Федоровича), який у народі називали «Під Цвайундфірціґ» (тобто під 42 номером).
Відвідувачі матимуть змогу оглянути Музей телебачення, який зберігає історію розвитку медіа в регіоні, а також завітати до простору Академії Суспільного мовлення у Львові – освітнього хабу для майбутніх та нинішніх медійників. Особливу увагу буде приділено студії-укриттю, що почала функціонувати наприкінці лютого 2022 року, забезпечуючи безперервне мовлення навіть в умовах воєнних дій. Також гостям покажуть оновлену сучасну студію, з якої щодня виходять ефіри на всю Україну.
Ключовою частиною екскурсії стане знайомство з роботою департаменту «Медіатека» та всеукраїнського центру оцифрування. Фахівці цього відділу розкажуть та продемонструють прилади, на яких оцифровують різноманітні архівні носії, зберігаючи безцінні відео- та аудіоматеріали.
«Суспільне Медіатека» – це онлайн-платформа, що містить унікальні архівні відео та аудіозаписи Суспільного, починаючи з 1950-х років і до сьогодні. Цей проєкт, створений за фінансової підтримки Європейського Союзу, є важливим джерелом знань для дослідників, журналістів та всіх, хто цікавиться історією України, зокрема, матеріалами про російсько-українську війну.
❗❗ Вік учасників – від 16 років. Необхідно також мати зі собою документ, що засвідчує особу в паперовому (Паспорт) чи електронному (ДІЯ) вигляді. Без дотримання цих умов потрапити на екскурсію буде неможливо.
📆 19 серпня, 15:00
💰 Вартість — безкоштовно
⏳ Тривалість – до 2 год.
вул. Високий Замок, 4
Подія організована під патронатом Львівської обласної ради та Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА і у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу Мистецтв.
Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім.Ю.Липи став ще доступнішим для пацієнтів
Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи, розташований у місті Винники, завершив впровадження комплексу заходів з безбар’єрності, що значно підвищило доступність та комфорт закладу для всіх пацієнтів, зокрема для людей з інвалідністю. Ця ініціатива є частиною масштабної програми з модернізації госпіталю, яка триває вже кілька років.
Як повідомили у Департаменті охорони здоров’я Львівської обласної військової адміністрації, перетворення включають облаштування двох автостоянок, де 10% місць відведено для транспорту осіб з інвалідністю та позначено відповідним міжнародним символом. Особливу увагу приділили пішохідним зонам, понизивши бордюри на всіх тротуарах.
Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім.Ю.Липи став ще доступнішим для пацієнтів
Основні входи до головного корпусу, поліклініки та відділень тепер обладнані зовнішніми пандусами, спроєктованими з урахуванням інклюзивних норм. Один із них оснащений автоматичними розсувними дверима реверсивного типу, що робить вхід до будівлі максимально зручним. Інформаційні таблички з назвами виконані як кирилицею, так і шрифтом Брайля, допомагаючи пацієнтам з порушеннями зору орієнтуватися в просторі.
Значні зміни торкнулися внутрішніх приміщень. У кожному відділенні облаштовані сучасні санітарно-гігієнічні кімнати для осіб з інвалідністю, де сантехнічне обладнання розміщене згідно з усіма вимогами. У ліфтах встановили поручні та систему озвучення, що додатково полегшує пересування людей з порушеннями зору.
Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім.Ю.Липи став ще доступнішим для пацієнтів
За словами в.о. генерального директора госпіталю Володимира Красьохи, впровадження безбар’єрності є важливим елементом комплексної модернізації закладу, спрямованої на покращення умов лікування та реабілітації. За останні три роки на ремонт і оновлення госпіталю з обласного бюджету було виділено понад 600 мільйонів гривень. Ці кошти дозволили оновити приймальне, хірургічне, нейрохірургічне та інсультне відділення, а також створити реабілітаційний центр для ветеранів.
Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім.Ю.Липи став ще доступнішим для пацієнтів
Ці зусилля демонструють постійну роботу над тим, щоб госпіталь відповідав сучасним стандартам медичної допомоги та був доступним для кожного, хто потребує лікування, особливо для військовослужбовців та ветеранів, що повертаються з фронту.
Є страви, перед якими діти не можуть встояти. Піца — безумовно у цьому списку. Вона яскрава, ароматна, її можна їсти руками, і що важливо — вона дає можливість вибрати начинку на свій смак. У багатьох сім’ях вихідні неможливо уявити без спільної піци, а для когось вона навіть стала маленьким ритуалом після школи чи тренування. І якщо говорити про піца у львові, то Donatello вже давно знає, як зробити так, щоб шматочок хотілося взяти ще й ще.
Чому діти так люблять піцу
Причин кілька. По-перше, це яскравий вигляд. Діти «їдять очима» не менше за дорослих. Кольори сиру, томатів, кукурудзи, зелені — усе це виглядає весело та апетитно.
По-друге, піца асоціюється зі святом. Навіть якщо звичайний будній вечір, коробка з гарячою піцою на столі перетворює його на щось особливе.
І по-третє, смак. Навіть найпростіша піца з сиром і томатним соусом дає баланс солоного, кислого та ніжного, який дітям легко подобається.
Секрети тіста
Основа — це фундамент будь-якої піци. Для дитячої піци тісто має бути м’яким, але водночас тримати форму, щоб шматок не розвалювався в руках. Занадто тонке може бути жорстким, а надто пухке — перетворити страву на хліб із начинкою.
У Donatello знають, що діти люблять, коли скоринка м’яка, з легким золотистим кольором і приємним запахом свіжої випічки. Тут важливо не пересушити і не перевантажити тісто зайвими інгредієнтами.
Начинка, яка подобається дітям
Не кожен маленький гурман готовий до складних поєднань смаків. Дитяча піца зазвичай більш проста. Популярні варіанти:
Сир і томати — класика, яка ніколи не набридає.
Кукурудза і шинка — яскраво, солодкувато і дуже ситно.
Курка та ананас — легкий варіант з нотками солодкості.
Сирна піца — для тих, хто обожнює тягучий сир.
Важливо пам’ятати, що діти часто «бояться» великої кількості зелені або гострих спецій. Краще додати зелень окремо, щоб кожен міг вирішити, чи хоче він її додати.
Соус — половина смаку
Томатний соус для дитячої піци має бути м’яким, без зайвої кислоти та гостроти. Трохи солодкості — і він уже подобається маленьким їдцям.
Іноді діти полюбляють білий соус на основі вершків чи сметани. Він ніжний і добре поєднується з куркою, сиром, кукурудзою.
Аромат і подача
Запах свіжоспеченої піци здатний зібрати дітей за столом без жодних закликів. Тут працює комбінація запаху тіста, сиру і свіжих овочів.
Подача також має значення. Якщо шматки зручні, дитина із задоволенням візьме їх руками. Для маленьких дітей піцу можна розрізати на менші порції, щоб її було легко тримати.
Маленькі хитрощі, щоб піца була ще улюбленішою
Додайте елемент гри. Дозвольте дітям обирати начинку. Можна навіть зробити «свою» піцу, коли кожен отримує шмат тіста і додає інгредієнти на свій смак.
Міні-піци. Дітям подобається, коли у них є власна маленька піца, а не шматок від великої.
Фігурні шматки. Іноді можна вирізати тісто у вигляді зірочок чи сердечок, особливо для свята.
Баланс смаку і користі
Так, піца для дітей має бути смачною, але важливо подбати і про користь. Варто додавати свіжі овочі: помідори, болгарський перець, броколі. Можна обирати нежирне м’ясо та якісний сир.
У Donatello вміють робити піцу, яка подобається дітям і при цьому не перетворюється на суцільну «шкідливу» їжу. Тут працюють із якісними продуктами, збалансовуючи смак і склад.
Чому діти пам’ятають «ту саму» піцу
Для багатьох із нас дитячі спогади про їжу тісно пов’язані з атмосферою. Якщо піца з’являється на святкуванні дня народження, після перемоги в змаганнях чи у вихідний вечір з родиною, вона автоматично стає «улюбленою».
Іноді секрет у простоті: знайомі інгредієнти, м’яке тісто, ніжний соус і тепло від того, що піцу ділиш з близькими.
Висновок
Піца, яку люблять діти, завжди про смак, яскравість і зручність. Вона не перевантажена складними інгредієнтами, але при цьому достатньо апетитна, щоб захотіти ще один шматочок.
У Львові Donatello добре знає, як приготувати саме таку піцу. М’яке тісто, свіжі продукти, уважність до деталей — і діти вже чекають, коли на столі з’явиться гаряча коробка. Бо для них піца — це більше, ніж просто їжа. Це смачний момент радості.
Львів — місто з унікальною атмосферою, де історія, культура та сучасність переплітаються в неповторний спосіб. Справжній львів’янин — це не просто той, хто народився у Львові, а людина, яка ввібрала дух міста, його традиції та особливий стиль життя. Ось п’ять ознак, які видають справжнього львів’янина.
1. Любов до кави та кав’ярень
Львів часто називають кавовою столицею України, і справжній львів’янин не уявляє свого дня без філіжанки ароматної кави. Чи то ранковий еспресо у затишній кав’ярні на площі Ринок, чи неспішна кава з книгою в одній із численних атмосферних закладів — львів’янин знає, де подають найкращий напій, і має свою улюблену кав’ярню. Більше того, він ніколи не скаже «похапцем», а завжди знайде час, щоб насолодитися кавовим ритуалом.
Олена Яценко. Кавування
2. Вміння орієнтуватися в лабіринті вуличок
Львівські вулички — це справжній лабіринт, де легко заблукати туристу. Але справжній львів’янин знає кожен провулок, дворик і секретний прохід у центрі міста. Він не користується картами, щоб дістатися від Катедри до Високого Замку чи знайти найкоротший шлях до улюбленого пабу. Для нього блукати Львовом — це як читати улюблену книгу, де кожна сторінка знайома.
3. Гордість за львівську говірку
Львів’янин не просто говорить українською — він говорить із тим особливим львівським акцентом, приправленим місцевими слівцями, як-от «файно», «канапка» чи «пляцок». Справжній львів’янин не соромиться своєї говірки, а навпаки, пишається нею, адже вона — частина його ідентичності. Навіть якщо він переїжджає в інше місто, львівський шарм у мові залишається з ним назавжди.
Фестиваль «Етно’лялька 2017»
4. Любов до фестивалів і культурних подій
Львів — це місто фестивалів, і справжній львів’янин завжди в курсі, що відбувається: чи то джазовий фестиваль Leopolis Jazz Fest, чи Свято шоколаду, чи Книжковий форум. Він не лише відвідує ці події, а й активно бере в них участь, знає організаторів і може розповісти, як усе починалося. Для львів’янина фестиваль — це не просто подія, а спосіб життя.
5. Душевна прив’язаність до міста
Справжній львів’янин не просто живе у Львові — він живе Львовом. Він знає історію кожної бруківки, любить дощові вечори, коли місто стає ще затишнішим, і завжди готовий розповісти гостям, чому Львів — найкраще місце на землі. Навіть якщо доля закине його далеко, у серці він завжди нестиме любов до свого міста, його запаху кави, звуків трамваїв і магії старовинних вуличок.
Бути львів’янином — це не лише про місце народження, а про спосіб мислення, любов до культури та вміння цінувати унікальність свого міста. Якщо ви впізнали себе у цих ознаках, вітаємо — ви справжній львів’янин!
Ціанотипія — старий спосіб монохромного фотографічного друку, який давав відбитки блакитного відтінку. Цей спосіб був винайдений в 1842 році британським ученим і астрономом, сером Джоном Гершелем. Спосіб використовує дві речовини: цитрат амонію заліза (III) і фероціанід калію.
У результаті виходить розчинна у воді фотоемульсія, яка потім наноситься на яку-небудь поверхню, зазвичай папір. Позитивне зображення може бути отримане опромінюванням матеріалу ультрафіолетовими променями (наприклад, сонячним світлом) крізь негатив. УФ промені відновлюють залізо Fe (III) до Fe (II). Далі, Fe (II) реагує з ферроціанідом. У ході реакції виходить блакитна фарба (ферроціанід заліза), відоміша як берлінська блакить.
Закріплення фотографії полягає в промиванні її водою. Розчинне у воді залізо Fe (II) вимивається, тоді як нерозчинна берлінська блакить залишається на папері. Саме це і додає фотографії характерний синій колір. Цей процес був популярний в колі технічних фахівців у ХХ столітті. Простота і дешевизна процесу дозволяли їм робити великомасштабні копії своїх креслень, які відомі під назвою «синька».
Олег Огородник народився в 1954р. Сфери зацікавлення: Чорно-біла фотографія (спортивна, життя в горах, акт, портрет, пейзаж.). З 2013р оку зацікавився альтернативними видами фотографії такі як альбуміновий друк і ціанотипія.
Зараз є членом групи альтернативної фотографії «Zasmaha».
З 1991 Олег член Спілки фотохудожників України. В 1995 отримав міжнародне звання AFIAP (художник), а вже в 1998 – міжнародне звання EFIAP (екселенс). З 2004 року є почесним членом Одеської фотографічної асоціації.
Учасник та призер українських і міжнародних фотосалонів. Лауреат Обласної премії 2019 в галузі мистецтва “За виставкові проекти та промоцію українського мистецтва за кордоном”.
В 2020 році став Лауреатом премії Василя Пилип’юка.
Подія організована під патронатом Львівської обласної ради та Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА і у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу Мистецтв.
27 серпня 2025 року о 19:15 у ZENYK ART GALLERY відбудеться документально-мистецький цикл «Політ в’язня», присвячений темі політичних репресій, свободи та гуманності.
Мета заходу — об’єднати правозахисну та мистецьку спільноту для привернення уваги до українських політв’язнів, які платять найвищу ціну за свободу та незалежність. В рамках вечора буде організовано збір коштів на підтримку родин цих людей. Програма заходу включатиме показ фільму «Сильні Духом» режисера В’ячеслава Бігуна, презентацію скульптури Степана Федорина та панельну дискусію за участю відомих діячів.
«Політ в’язня» — це кіносповідь Юрія Яценка, першого українця, який вирвався на волю після початку війни у 2014 році. Фільм відтворює події перших тижнів його ув’язнення, глибокі переживання та боротьбу за виживання. Автор фільму, В’ячеслав Бігун, який раніше працював у Європейському суді з прав людини, нині документує порушення прав людини через кіномову.
«Свобода ніколи не дається без боротьби. Важливо пам’ятати, що за кожним звільненим стоїть історія незламного духу і нескореної волі», — Мирослав Маринович, колишній радянський політв’язень, віцеректор УКУ.
Подія триватиме один вечір, але її важливість полягає у залученні уваги суспільства до життєво важливої теми. Це не лише мистецький захід, а й платформа для підтримки тих, хто найбільше її потребує. Вхід на подію здійснюється за попередньою реєстрацією до 26 серпня (23:59), кількість місць обмежена.
Вечір з друзями – це не просто зустріч, а маленька подія. Це історії, сміх, музика у фоні та запахи смачної їжі, які вже з порога створюють правильний настрій. І майже завжди постає питання: що замовити? У більшості випадків вибір зводиться до двох фаворитів – суші або піца. Обидва варіанти смачні, обидва популярні, але вони дарують різні відчуття та атмосферу.
Якщо говорити про суші у Львові, то Sushi Go вже давно став місцем, де розуміють, що їжа – це не просто набір інгредієнтів, а частина емоцій вечора. Тут роли готують так, щоб вони були красивими, свіжими і доречними у будь-якій компанії.
Чому суші – це вибір для легкого і стильного вечора
Суші мають особливий шарм. Вони легкі, різноманітні, і навіть ті, хто не надто захоплюється японською кухнею, зазвичай знаходять щось на свій смак. У великих сетах можна зібрати цілу палітру різних смаків: ніжний лосось, свіжий тунець, хрусткі овочі, кремовий сир чи навіть солодкі фруктові варіанти.
Ще один плюс суші – після них не відчувається важкості. Навіть якщо ви з’їли кілька ролів, вечір можна продовжити у тому ж ритмі. Ідеально, якщо планується фільм, настільні ігри чи просто довгі розмови.
Візуально суші – це завжди красиво. Яскраві кольори риби та овочів, ідеально нарізані шматочки, соуси у невеликих піалках, акуратна подача. Така їжа виглядає святково навіть без особливого приводу.
Піца – універсальний вибір для гучної компанії
Піца – це тепло, ситність і простота у найкращому сенсі цього слова. Вона зручна тим, що її легко поділити між усіма. Поставив кілька піц на стіл – і готово. Це чудовий варіант, коли всі голодні і хочеться швидко замовити щось знайоме.
Начинки у піци можуть бути будь-якими: від класичної Маргарити до міксів з морепродуктами, кількома видами сиру, беконом чи овочами. Вона однаково підходить і для вечора з друзями, і для сімейної зустрічі.
А ще піца – це аромат, який моментально створює атмосферу затишку. Запах свіжого тіста і розплавленого сиру важко переплутати з чимось іншим.
Як зрозуміти, що замовити
Тут варто враховувати кілька моментів.
По-перше, смакові вподобання. Якщо компанія неоднорідна і є ті, хто взагалі не їсть рибу, можна замовити суші без морепродуктів або зробити акцент на піці. Sushi Go, наприклад, пропонує багато ролів з куркою, овочами чи сиром, тож ніхто не залишиться без варіанту.
По-друге, формат вечора. Якщо це спокійні посиденьки з вином, суші виглядають більш витончено. Якщо планується гучна вечірка або перегляд футбольного матчу, піца буде практичнішою.
По-третє, зовнішній вигляд страви. Суші – ефектна подача, яскраві кольори, акуратність у деталях. Піца – більш домашній вигляд, але з приємною «смачністю» ще до першого шматка.
Легкість проти ситності
Суші – про легкість. Ви їсте, отримуєте задоволення і не відчуваєте, що переїли. Це чудово, якщо хочеться залишитися в активному стані і не впасти у харчову дрімоту.
Піца – про ситність. Вона добре підходить для голодних компаній, коли потрібно швидко і щільно поїсти. Але варто пам’ятати, що після кількох шматків може з’явитися бажання просто відпочити.
Напої та поєднання
Суші ідеально смакують із зеленим чаєм, білим вином, легкими коктейлями чи лимонадом. Піца дружить з пивом, червоним вином і газованими напоями. Тут все залежить від того, який настрій у вечора – витончений чи більш розслаблений.
Швидкість доставки
Колись вважалося, що піца приїжджає швидше. Сьогодні це не так. Хороші служби доставки суші, наприклад Sushi Go, привозять замовлення так само швидко, як і піцу. І тут перевага суші в тому, що вони не втрачають зовнішнього вигляду по дорозі, залишаючись красивими і свіжими.
Бюджет
Піца зазвичай коштує дешевше, особливо якщо замовляти кілька великих на компанію. Суші можуть бути дорожчими, але вони дають інший досвід – це вже не просто вечеря, а маленьке свято.
А може, взяти обидва варіанти?
Чесно кажучи, це найкраще рішення для великої компанії. На столі одночасно може стояти яскравий сет суші і кілька гарячих піц. Так кожен обере те, що йому до смаку, а атмосфера вечора стане ще теплішою.
Уявіть: хтось бере шматок піци з розтягнутим сиром, хтось тягнеться до ролу з лососем, на столі стоять соуси, поруч келих вина або пиво – і все це під сміх і розмови. Саме такі вечори запам’ятовуються.
Підсумок
Вибір між суші та піцою – це не стільки про те, що смачніше, скільки про те, який настрій ви хочете створити. Суші – це легкість, різноманіття і ефектна подача. Піца – це ситність, затишок і простота.
Іноді варто зробити вибір, а іноді – взяти обидва варіанти і насолоджуватися без компромісів. У Львові для суші завжди можна звернутися до Sushi Go, а піцу вибрати у перевіреному місці. Головне, щоб вечеря з друзями була смачною, а спогади – теплими.
Роботи по засклепінню Полтви на нинішній площі А.Міцкевича. Фото 1880-х років
Сьогодні пропонуємо читачам Фотографій Старого Львова познайомитися із публікацією, що була опублікована у газеті Львівські вісті (№2 від 03.01.1942) та у якій йдеться про кілька фактів з історії львівської каналізації. Стаття під назвою “Історія каналізації Львова” була надрукована у часописі без авторства. Текст залишаємо оригінальним.
Давня каналізація із дерев’яних труб, виявлена під час розкопок на вул. Лесі Українки. Автор фото – Дмитро Ларін
Історія каналізації Львова
Львів, 3 січня.
Вже в ХІІІ в. можна говорити про каналізацію Львова. Тоді вже стали будувати камінні канали, які вливали ся до Полтви. Ці канали не були будовані за однородним планом, через те їх дно було плитке, стіни мало тривалі, а містота невистарчальна. Це було причиною, що вода заливала часто житлові доми й вулиці. Щойно а 1904 р. Меліораційне Бюро Краєвого Відділу опрацювало проект регуляції Полтви і меліорації її допливів з проектом наводнення надполтв’янських торфовищ каналовою водою, що мав відживні складники. Цей проект не був зреалізований. Новий проект, що покривався з інтересами міста й хліборобства опрацьовано в 1908—1910 рр. Завдяки положенню міста, можна було каналову воду відпровадити поза місто й ужити її до наводнення великих сіножатей над Полтвою без того, щоб її штучно підносити. Навозові складники, які містяться в каналовій воді, могли знаменито пригодитися до того, щоб почву зробити більш урожайною. Має воно й свої від’ємні сторони, бо в каналовій воді є складники, які шкідливо впливають на рослини й риби. Таксамо під час більших дощів з каналів разом з водою випливає багато намулу. Щоб цьому запобігти, треба збудувати спеціальні уладження до очищування.
Засклепіння річки Полтви перед Скарбківським театром наприкінці 1890-х років
Роботи при регуляції Полтви почалися в 1907 р. а при каналізації в 1911 р. Їх вели до 1939 р., але не вибудовано уладжень до очищування каналових відпливів. Управа Міста поробила відповідні підготовні праці в цьому напрямі й вибудувала над каналом пробні уладження до очищування, які мали ствердити кількість відпливової води, ступінь її занечищення та хемічний склад каналових відпливів.
Питання регуляції Полтви було актуальне вже за австрійського уряду, але щойно в 1892 р. Меліораційне Бюро Краєвого Виділу взялося виконувати проект регуляції й меліорації цілої долини Полтви. Його виконано в 1898 р. Тоді виконано теж багато інших праць як: регуляцію самої Полтви та її допливів, будову валів для охорони прибережних сіножатей і поля, роботи над забезпекою берегів ріки, гатей, над забезпекою дна перед ерозією і т. п. Виконані роботи знищили частинно воєнні дії. Через брак уладжень до очищування, дно замулилося піском та болотом.
Роботи на річці Полтві у Львові, поч. ХХ ст.
Якщо йде про меліорацію долини Полтви, то в цьому напрямі зроблено теж багато. Меліорацію долини Полтви для наводнення зимовою водою викінчено зовсім на поверхні 670 га. З уладжекь для систематичного наводнення й одобрення виконано більш-менш 95% регуляції і коло 80% меліорації. Проектовану працю виконано майже вповні. Коди ще виконається проект очищення води Полтви зі шкідливих складників без втрати її навозової вартості, то план буде доведений до кінця й вповні завершений. Очищування каналової води є конечне з санітарних, естетичних, хліборобських, годівельних та економічних причин.
Фільм «Білий птах з чорною ознакою» режисера Юрія Іллєнка є знаковою стрічкою українського поетичного кіно. Створений за сценарієм Івана Миколайчука та Юрія Іллєнка, фільм ґрунтується на автобіографічних мотивах і віддзеркалює складну епоху, коли українські митці-нонконформісти, такі як Миколайчук та Іллєнко, в умовах радянської цензури намагалися говорити про національне «Езоповою мовою». Незважаючи на жорсткі обмеження, українським кінематографістам все ж вдавалося створювати кіно світового рівня.
Лекція Ольги Ямборко дозволить глибше зануритися у світ цього культового фільму та українського кінематографа радянського періоду. Слухачі дізнаються про:
Біографічні мотиви у фільмі «Білий птах з чорною ознакою».
Кон’юнктуру, в якій творилося українське мистецтво, зокрема кіно, під час радянської окупації.
Тему совісті, національної ідентичності та повстанського руху ОУН-УПА в українському кіно пізньорадянського періоду (1960-1980-х рр.).
Вічні теми людського буття в українському та європейському кіно на прикладі «Білого птаха з чорною ознакою» Юрія Іллєнка та італійського фільму «Рокко і його брати» Лукіно Вісконті.
Подія організована під патронатом Львівської обласної ради та Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА і у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу Мистецтв.
У Національній бібліотеці Польщі вдалося виявити цікавий фонд документів, що стосуються історії Олеського замку, розташованого на Львівщині. Малюнки та описи, що зберігаються в цьому...
