З часу навчання у школі нам відомо, що князь Василь Костянтин Острозький був великим українцем та справжнім захисником православ’я. У рутині повсякдення він інколи про це забував, але не страшно. Головне, що ми в це віримо. Проте зараз не про це. У князя Острозького та католички Софії Тарновської були сини Олександр та Януш. Дружини у обох католички. У цьому дусі виховували своїх дітей. Відтак детальніше поговоримо про декілька фактів із біографії доньки князя Олександра Острозького, Анни Алоїзи (1600-1654). Її чоловіком був великий гетьман литовський Ян Кароль Ходкевич. Сама вона була вірною католичкою і мала не менш цікаву долю, ніж інша знана представниця роду Острозьких – Гальшка.
Лист до митрополита Рутського
Як і більшість людей її стану та становища, Анна Алоїза Ходкевич, внучка князя Острозького, була людиною активною та помітною. Вона народилась у Ярославі. Місті, заснованому князем Ярославом Мудрим. Місті, яке було важливою частиною історії держави Романовичів, а пізніше – володінням роду Острозьких. Анна Алоїза мала важке дитинство. Передчасна смерть батька, князя Олександра Острозького. Також ранній відхід декількох малолітніх і неповнолітніх братів. Значно раніше за неї помер і чоловік – на декілька десятиліть старший за княгиню Острозьку гетьман Ходкевич. Він помер під Хотином у 1621 році, під час війни Речі Посполитої з Османською імперією. Це відбулося через рік після їхнього весілля, у річницю шлюбу. Більше Анна Алоїза заміж не виходила. Хоча пропозиції отримувала.
Анна Алоїза з Острозьких Ходкевич. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Попри все описане, ця представниця роду Острозьких була щедрою меценаткою. Не все з її спадщини подобається більшості українців, але воно однозначно вартує уваги: відкривала школи для виховання шляхетської молоді, надавала фінансову допомогу священикам, фундувала та утримувала святині. Зокрема, причетна до заснування та розбудови єзуїтських осередків у Острозі та Ярославі. Її щедрість опиралась на величезні родинні володіння. Анна Алоїза була власницею Острога, Тернополя і ін.
Митрополит Київський, Галицький та всієї Руси Йосиф Вельямин (Рутський)
Закономірно, що це також робило її голос потужним, коли мова про політичну та адміністративно-управлінську площину. Щодо останнього, як власниця і розпорядниця просторих маєтків і релігійних осередків, що там знаходились, вона мала право клопотати про призначення керівниками останніх конкретних діячів. Є її лист до митрополита Київського, Галицького та всієї Русі, Йосифа (Рутського) з клопотанням призначити архимандритом дерманського монастиря василіан знаного письменника, церковного діяча того часу Івана (Яна) Дубовича.
Загрозливий блиск козацької шаблі
Князь Василь Костянтин Острозький і гетьман Богдан Хмельницький – надзвичайно важливі для того, що ми називаємо давньою історією України. Тому особливо шокуючим виглядає зараз той факт, що внучка Острозького, Анна Алоїза Ходкевич, тікала від військ Хмельницького як від чорта. Після початку Хмельниччини вона поспішно залишила свої українські володіння і остаточно перебралась до польських. Там доживала віку і померла за декілька років до смерті Хмельницького.
Костянтин Василь Острозький
Знаково, що така поведінка Анни Алоїзи Ходкевич точно не викликала би подиву у її сучасників. Відповідь на її дії можна знайти у тогочасних джерелах. Скажімо, у “Острозькому літописці” Анну Алоїзу охарактеризовано як таку, що “напускала у Острог єзуїтов” і багато “злого сотвори православним”.
Коли похорон перетворюється на шоу
Анна Алоїза Ходкевич померла на території сучасної Польщі у роки Хмельниччини (1654 р.). Була похована у Ярославі. Сьогодні цьому ми би не надали жодного значення. Проте похорон знатні у давнину – це завжди дійство і навіть атракція. З внучкою князя Острозького теж так було. Анна Алоїза уклала тестамент, де висловилась за тихий і скромний похорон. Нібито кошти, які могли бути витрачені на похорон, вона заповідала на церкву. Не хотіла катафалків, навіть возу, пишної церемонії. Щоб отці єзуїти, до яких вона була прихильною за життя, занесли труну з її тілом до храму і скромно поховали. Проте родина думала інакше. Родичі вважали, що вона має бути похована так, як пасує людині її стану – пишно та “з помпою”.
Макет костелу єзуїтів у Острозі. Храму, який фундувала Анна Ходкевич. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Їх не надто цікавило, що було написано в тестаменті Анни з Острозьких Ходкевич. Між єзуїтами та родиною Анни Алоїзи виникла суперечка. Очевидно, що перші не мали в ній жодних шансів на успіх. Тому підтягнули “важку артилерію” – папського нунція. З його допомогою останню волю Анни Алоїзи виконали. Хоча її пригоди на цьому не закінчились. Як це часто тоді траплялося, її тіло декілька разів перепоховували/переносили, а закінчилось все дуже погано – уже після перепоховання до Острога її решки занедбали, а врешті – могилу розграбували і останки викинули.
Фрагмент надмогильної плити Анни Ходкевич. Фото з https://zamokdubno.com.ua/
Сумнівно, що в такий спосіб відновилась певна історична справедливість – Анна Алоїза теж фігурує у скандальній історії, пов’язаній із перепохованням. Це трапилось у 1636 році і зробило її знаменитою на теренах Речі Посполитої. Цей сюжет був описаний у Львівському літописі, він зустрічається у “Острозькому літописці”. Отож, виконуючи заповіт матері, Анна Алоїза насильно перепоховала батька з Богоявленської церкви у Острозі. Нібито змусила священика відкрити їй храм, відкрила гарно оздоблений, розкішний гріб з тілом Олександра Острозького і перепоховала кістки (князь помер понад 30 років до того). Єзуїти нібито перехрестили його в римо-католицькому обряді, а Анна Алоїза особисто переклала кістки ароматичними травами.
Провоторов О. Місто у володінні Анни Костки та Анни-Алоїзи Ходкевич (1629-1648) // Віртуальний музей міста Звягель [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://zwiahel.info/museum/room4/4
Chrościcki J. A. Pompa funebris. Z dziejόw kultury staropolskiej. – Warszawa, 1974. – 65.
19 жовтня у Львівській національній філармонії відбудеться великий концерт Національної академічної чоловічої хорової капели «Дударик» під назвою «Ювілейні колаборації». Щороку в жовтні легендарний колектив виходить на сцену, щоб підсумувати рік, поділитися новими творчими здобутками та зустрітися зі своїм слухачем у найурочистішій атмосфері. Початок події о 18:00.
Цьогорічний концерт стане особливим — «Дударику» виповнюється 54 роки. На сцені зберуться кілька поколінь учасників — від наймолодших вихованців до ветеранів хору віком понад 90 років. У програмі — улюблені твори з репертуару капели, яскраві прем’єри, спільні виступи з друзями та партнерами.
Солісти: Анна Шумаріна, Лілія Нікітчук, Тарас Різняк, Назар Омельчук
Концертмейстер — Євген Романов
Художній керівник — заслужений діяч мистецтв України Дмитро Кацал
Благодійна місія концерту
Кожен квиток має значення — кошти з продажу буде передано на потреби 219-го окремого батальйону 125-ої львівської бригади ЗСУ.
Капела «Дударик» активно підтримує українське військо: з початку повномасштабного вторгнення колектив уже передав на потреби армії понад 7 млн грн.
«Дударик»: 54 роки майстерності, традиції й визнання
Національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» була заснована у 1971 році Миколою Кацалом. У 1989 році колектив здобув Національну премію імені Тараса Шевченка — найвищу мистецьку відзнаку країни.
У 2020 році капела отримала статус «Національна», утвердивши себе як культурну візитівку України на світовій сцені. За десятиліття «Дударик» провів понад 3000 концертів у найпрестижніших залах світу: Карнегі-Хол (Нью-Йорк), Нотр-Дам де Парі, Варшавська філармонія, зали Ванкувера, Відня та багатьох інших.
Репертуар колективу охоплює духовну та українську класику (Бортнянський, Лисенко, Леонтович, Стеценко), світові шедеври (“Карміна Бурана” Орфа, “Реквієм” Моцарта, 9-та симфонія Бетховена), народні пісні та естрадні хіти.
Капела славиться унікальним звучанням, у якому поєдналися сучасність і автентичний дух, багатство тембрів і винятковий динамічний діапазон.
На Покрову в Брюховичах встановили кенотаф лікарю ОУН/УПА Богдану Чупілю
У Брюховичах, на свято Покрови Пресвятої Богородиці, відбулася знакова подія для збереження національної пам’яті: родина встановила кенотаф (символічну могилу) на честь свого родича, видатного діяча Організації українських націоналістів та Української повстанської армії, Богдана Чупіля (26.11.1921 – 13.02.1948).
Богдан Чупіль, відомий у підпіллі під псевдонімами “Бей”, “Стрілець”, “Стрільчик” та “Ляля”, обіймав посаду референта Служби здоров’я ІІ округи ОУН / надрайону “Батурин” (території Ярославщини і Любачівщини, тепер Польща та частково Україна). Як лікар, він рятував життя поранених побратимів, організовував медичну допомогу в надзвичайно важких умовах підпілля та надавав підтримку українському населенню, що страждало від окупаційних режимів. Медична служба УПА, як і Український Червоний Хрест, діяла всупереч міжнародним конвенціям, які більшовицька влада не визнавала, покладаючись лише на самопосвяту та допомогу місцевого населення.
На Покрову в Брюховичах встановили кенотаф лікарю ОУН/УПА Богдану Чупілю
Як розповіла ініціаторка встановлення кенотафа та родичка діяча Юлія Лацик, для родини Чупіль довгий час залишався зниклим безвісти. Востаннє його бачила мати, Юлія Чупіль, взимку 1944 року неподалік Перемишля. Тоді він, потрапивши під лід, тяжко захворів на двостороннє запалення легень і був у критичному стані, перебуваючи на конспіративній квартирі. На щастя, тоді він одужав.
Богдан Чупіль
Сестри Богдана — Емілія та Ольга Чупіль (остання була зв’язковою, а згодом станичною у Нижанковичах), також були активними учасницями підпілля, допомагаючи братові та повстанцям. Одного разу вони навіть зуміли викрасти бойові гранати та пістолет “Наган” у ставлеників НКВС для потреб підпілля.
Повстанський Великдень. Ліворуч на передньому плані рай.пров. Михайло Борис – “Жан”, праворуч (справа наліво): окружний референт здоров’я Богдан Чупіль – “Бей”, окружний провідник Дмитро Дзьоба – “Сталь” та “Зенко”. Просілок Храпи, квітень 1946 р.
У 1950 році всю родину Чупілів радянська влада вислала на Сибір на 7 років, при цьому уникнувши розстрілу лише через відсутність прямих доказів співпраці з ОУН/УПА. Повернувшись у 1957 році з клеймом “вороги народу”, сім’я не наважувалася шукати інформацію про Богдана через страх репресій.
Пошуки поновилися лише після здобуття Україною Незалежності. Ключовим моментом, що пролив світло на долю лікаря “Бея”, стала знахідка у 2021 році на Бережанщині (Тернопільська область) так званих “повстанських бідонів” — схованок із великим архівом документів ОУН та УПА. Ця знахідка вважається однією з найбільших за часів незалежності України.
Саме серед цих архівних матеріалів, як повідомила родина, знайшлися дані, що підтвердили обставини, місце та дату смерті Богдана Чупіля — 13 лютого 1948 року. Ця інформація дозволила синові Ольги Чупіль, племіннику Богдана, відвідати місце його останнього бою у с. Татаринів та місце масового поховання українців поблизу Комарно, де, ймовірно, знаходиться його невідома могила.
Встановлення кенотафа стало символом не лише вшанування пам’яті лікаря-героя, а й нагадуванням про тисячі українців, які в найтемніші часи боролися за незалежність, незважаючи на переслідування та репресії. “Нація, яка не шанує своїх героїв — перестає бути нацією”, — підкреслила Юлія Лацик.
У Національній бібліотеці Польщі вдалося виявити цікавий фонд документів, що стосуються історії Олеського замку, розташованого на Львівщині. Малюнки та описи, що зберігаються в цьому фонді, походять із архіву Proweniencja: архів Олександра Чоловського. Це наукове дослідження було підготовлено у зв’язку з реставрацією замку в Олеську наприкінці XIX століття.
Документи містять докладну історію замку, а також копії висновків реставраторів, що стосуються проекту архітектора Яна Кулачовського. Ці висновки були надіслані до Відділу Крайового у Львові для обговорення та затвердження. Окрім того, фонд містить детальний опис замку, технічні плани, а також численні малюнки та ілюстрації, які зображують вигляд замку на той час.
Важливою особливістю цих документів є численні правки та доповнення, зроблені власноруч Олександром Чоловським, що свідчить про його безпосередню участь у роботі над проєктом.
Документи датуються 1891 роком, і вони є безцінним джерелом для дослідження історії замку та процесу його реставрації. Пропонуємо вашій увазі кілька малюнків із цієї колекції, які надають унікальне уявлення про архітектуру та вигляд Олеського замку в кінці XIX століття.
Зірковий десант у Львові: «Акушери мимоволі» від театру «ARTИЛЕРІЯ»
У п’ятницю, 7 листопада 2025 року, о 18:00 у Центрі Довженка (вул. Володимира Великого, 14-А, Львів) Сучасний театр драми і комедії «ARTИЛЕРІЯ» презентує свою найочікуванішу прем’єру — феєричну комедійну виставу «Акушери мимоволі».
Найяскравіші зірки українського кіно і театру об’єдналися, аби розповісти історію, яка розійдеться на цитати і стане незабутнім театральним досвідом для кожного глядача. На вас чекає масштабна постановка і неймовірні перевтілення улюблених акторів. Такого від них ви точно не очікували.
У центрі сюжету — двоє незнайомців: він і вона. Олександр і Оксана. І, здавалося б, усе йде до звичайної історії кохання, але є один нюанс — вони обидва лікарі-венерологи з Києва, О. П. Шаповал, яких за загадкових обставин випхали із затишних кабінетів, де є смачна кава і купа хворих людей, у занедбаний фельдшерсько-акушерський пункт села Вишеньки. А це означає лише одне — хтось із них сильно накосячив.
І от, поки венерологи чубляться, аби зрозуміти, хто саме, нічна негода заносить до них дві вагітні пари: молоду і глибоко провінційну та зрілу і безсовісно заможну. Але об’єднує їх одне — води вже відійшли.
У атмосфері повного божевілля лікарям доводиться поставити чвари на паузу, аби якомога швидше здихатись нічних породіль і не стати акушерами мимоволі.
Життєва історія, яка відгукнеться в серці кожного, хто кохав і помилявся. Історія, яка нагадає, що попри усі страхи і сумніви — ніколи не пізно бути щасливим.
Зірковий акторський склад:
Анна Саліванчук – зірка комедій “Свінгери”, “Свінгери 2”, українського ситкому “Одного разу під Полтавою”, серіалів “Лікарка за покликанням”, “Тільки скажи” та інші.
Олександр Попов – український актор і телеведучий ранкового шоу “Сніданок. Вихідний” на 1+1. Відомий ролями у фільмі “Кохання без контракту”, “Справжній Санта” і серіалами “Хазяйка”, “Люся інтерн” та інші.
Анастасія Оруджова – українська акторка, комікеса. Учасниця телепроєктів “Жіночий квартал”, “Ліга сміху”, “Ігри приколів”, акторка фільмів “Песики”, “Скажене весілля” та інші.
Арам Арзуманян – український актор театру та кіно, відомий ролями у фільмах та серіалах “Скажене весілля”, “Скажене весілля 2”, “Скажене весілля 3”, “Великі Вуйки”, “Скажені сусіди” та інші.
Ірина Кудашова – українська акторка театру та кіно, блогерка. Відома ролями у фільмах та серіалах “Школа”, “Смак свободи”, “Карлос в Україні”, “Родинні зв’язки” та інші.
Ярослав Шахторін – український актор кіно та серіалів “Ворон та Воробйов”, “Одні”, “Виклик 2”, “Люся інтерн” та інші.
Перше велелюдне богослужіння українською мовою в церкві Святих Жінок Мироносиць в Бродах
У місті Броди відбулася знакова подія, що символізує остаточне витіснення впливу російської церкви з громади. 4 жовтня 2025 року у храмі, відомому раніше як церква Священномученика Володимира (УПЦ МП), а нині — церква Святих Жінок Мироносиць, пройшло перше велелюдне богослужіння українською мовою.
Ця подія ознаменувала фактичне завершення багаторічного протистояння та юридичне оформлення переходу релігійної громади до Православної Церкви України (ПЦУ).
Перше велелюдне богослужіння українською мовою в церкві Святих Жінок Мироносиць в Бродах
Бій за храм: Перехід відбувся попри спротив
Юридична перереєстрація громади, яка раніше була останнім осередком Московського патріархату на Бродівщині, відбулася ще у 2023 році на підставі рішення парафіяльних зборів та розпорядження Львівської обласної військової адміністрації. Згідно з даними Департаменту з питань культури, національностей та релігій ЛОВА, церква на вулиці Франка, 67, офіційно перейшла під юрисдикцію ПЦУ з 3 травня 2023 року.
Проте, як свідчать місцеві джерела, колишній настоятель храму УПЦ (МП) тривалий час відмовлявся передати ключі та майно законному власнику. Лише 4 жовтня, за словами голови Золочівської районної ради Ореста Кавецького, вдалося остаточно потрапити до приміщення храму, де й відбулася перша повноцінна літургія.
Особливого символічного значення події надає ініціатива громади щодо нового статусу храму. Церква Святих Жінок Мироносиць відтепер слугуватиме храмом-меморіалом пам’яті усіх полеглих воїнів — захисників України, які є вихідцями з Бродівської громади.
Перше велелюдне богослужіння українською мовою в церкві Святих Жінок Мироносиць в Бродах
На стінах святині будуть викарбувані імена полеглих військовослужбовців-бродівчан. Таким чином, ця церква, звільнена від ідеологічного впливу країни-агресора, стане постійним місцем молитви та вшанування пам’яті за українських героїв.
Новим настоятелем храму призначений митрофорний протоієрей отець Ігор Крук, який відомий своєю проукраїнською позицією та багаторічним служінням.
Перехід храму в Бродах став важливим кроком у процесі духовної незалежності регіону та символом глибокої єдності громади у підтримці української церкви та вшануванні захисників.
Для більшості сучасних людей кава — це швидка потреба, ранковий стимулятор або модний напій. Однак, зазирнувши у глибини світової культури, ми виявляємо, що кава — це не просто напій, а високоорганізований соціальний ритуал, який є ключем до розуміння національної ідентичності, гостинності та навіть економічних відносин. Від багаточасових церемоній у гірських районах Ефіопії, де каву, ймовірно, вперше відкрили [2.7], до блискавичного ритуалу італійського еспресо, кожен ковток розповідає історію. Науково-історичний аналіз цих традицій доводить, що кавові ритуали — це не лише про смак, а й про структуру суспільства, спілкування та час, відведений на спілкування. Наша подорож, в товаристві Торгової Марки Кава Старого Львова, розпочинається там, де народилася кава — у Східній Африці.
Ефіопія: Джибена Буна — Церемонія Народження Зерна
Ефіопія вважається батьківщиною кавового дерева (Coffea arabica) [2.7, 4.3]. Тут кава є наріжним каменем соціального життя, а ритуал її приготування, відомий як Джибена Буна (Jebena Buna), є найважливішою соціальною подією дня [1.1]. Цю церемонію, як правило, проводить господиня будинку, і вона може повторюватися 2-3 рази на день [1.1]. Вона є демонстрацією поваги, гостинності та об’єднання громади.
Ефіопія вважається батьківщиною кави
Церемонія є багатоетапним, неквапливим процесом, який може тривати дві години або більше [1.1, 4.2]:
Обсмажування: Зелені зерна обсмажуються на відкритому вогні прямо перед гостями, наповнюючи приміщення ароматом, який є частиною ритуалу [4.1].
Розтирання: Обсмажені зерна розтирають у ступці (зазвичай дерев’яній) [4.1].
Заварювання: Мелену каву заварюють у спеціальному глиняному глечику з довгим носиком, який називається джебена [4.1, 4.2].
Три цикли: Кава подається трьома послідовними циклами або «колами» [4.1]:
Абол (Abol): перша, найміцніша порція, що символізує початок [4.1].
Тенна (Tona): друга, більш м’яка порція [4.1].
Барка (Baraka): третя, найслабша порція, яка, згідно з повір’ям, приносить благословення [4.1].
Подача: Каву наливають з висоти кількох сантиметрів [1.1], часто в невеликі чашки без ручок, і традиційно подають з попкорном або хлібом [1.1].
Туреччина та Османський Світ: Кахва — Ворожіння та Гостинність
Історія кави тісно пов’язана з Османською імперією [2.2, 3.1]. Турецька кава (Türk kahvesi) та її ритуал є частиною нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО (факт, який варто перевірити і уточнити в джерелах, але він є загальновідомим науковим твердженням про культурне значення). Кава потрапила до Стамбула (Константинополя) у XVI столітті, і вже у 1554 році два сирійські купці відкрили першу публічну кав’ярню на березі Золотого Рогу [3.1].
Кава з часником і медом (Туреччина)
Ключові особливості турецького ритуалу:
Джезва/Серве: Каву готують у мідному або латунному посуді, відомому як джезва (або серве — cezve [2.1, 4.2]), на повільному вогні [2.1]. Використовуються зерна найдрібнішого помелу [2.1].
Солі та Цукор: Наречена, як частина передвесільного ритуалу, традиційно варила каву для батьків нареченого; якщо вона додавала до кави сіль замість цукру, це могло бути випробуванням для майбутнього чоловіка [4.3]. Звичайно, до кави додають цукор, але саме ритуал з сіллю є цікавою традицією [2.1].
Ворожіння на гущі: Після того, як кава випита, чашку перевертають на блюдце, щоб залишки гущі утворили візерунки для прогнозування майбутнього (тассеографія) [3.2, 4.2]. Цей ритуал додає містичного шарму соціальному застіллю [3.2].
Символ стосунків: У традиційному турецькому суспільстві, якщо жінка приймала запрошення стороннього чоловіка випити каву в кафе, це могло мати серйозні соціальні наслідки [4.3].
Італія: Еспресо-Культура — Швидкість, Якість та Закон
Італійський кавовий ритуал — це антитеза східним церемоніям [4.1, 4.2]. Тут кава є повсякденною потребою, а не довгою соціальною подією. Італія є батьківщиною еспресо, і його споживання є втіленням концепції «дольче віта» (солодке життя), де якість важливіша за поспіх [4.1].
Еспресо по-римськи (Італія)
Основні правила італійського ритуалу:
Барна Стійка: Еспресо (або caffè) зазвичай п’ють стоячи, на швидку руку (за кілька ковтків), біля барної стійки (banco) [4.1, 4.2]. Це є швидка, але інтенсивна насолода [4.1].
Час для Капучино: Існує неписане правило, що капучино (напій з молоком) не п’ють після 11:00 ранку, оскільки молоко вважається продуктом, призначеним для сніданку [4.1].
Місцевий Напій: Італійці рідко беруть каву «з собою» (take away), оскільки ритуал передбачає момент насолоди на місці [4.1].
Ціновий контроль: Ціна на еспресо у барах може бути регульована законом у деяких регіонах, що забезпечує його доступність як соціального блага [3.4]. Наприклад, у Римі та Мілані існують нормативи, які обмежують максимальну ціну, хоча це правило не є універсальним [2.4].
Лапландська кава (Фінляндія)
Інші унікальні звичаї
Фінляндія: Фіни, які є світовими лідерами за споживанням кави на душу населення (близько 9 горняток на день), мають унікальну традицію — Kaffeost, коли кава подається з сирними кубиками (juustoleipä) [2.1].
Єгипет: До Другої світової війни популярною була міцна кава «kahwa saada» (без цукру). Згодом набула поширення «kahwa mazbouta» (солодка), проте європейська пристрасть до кави з молоком тут не прижилася [2.5].
Від багатогодинних ритуалів гостинності в Ефіопії та магічних візерунків на гущі в Туреччині до швидкості та якості італійського еспресо, кава залишається потужним культурним каталізатором. Ці ритуали є живим свідченням того, як один напій може формувати соціальні звичаї, відображати національний характер і об’єднувати людей через століття та континенти.
Від камери-обскури до доповненої реальності. Від Луї Дагера до позапланетних знімків. Від перших хімічних експериментів до сучасної цифрової фотографії.
Усього за одну годину ви почуєте історію мистецтва фотографії у захопливих фактах, маловідомих історіях і унікальних світлинах.
Це буде розповідь, цікава кожному — навіть якщо ви ніколи не тримали фотоапарат у руках.
Проєкт «Юнацька школа альтернативної та аналогової фотографії» реалізовується в межах грантової програми Молодіжного фонду Львова «Твори рух» — частина реалізації титулу “Львів — Молодіжна столиця Європи 2025”. Програму впроваджено за підтримки ЮНІСЕФ та фінансової допомоги Федерального міністерства економічного співробітництва і розвитку Німеччини (BMZ) через державний банк розвитку KfW.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу Мистецтв.
Уже 6 жовтня у Львівській національній філармонії імені Мирослава Скорика відбудеться один із найатмосферніших концертів цієї осені – музично-візуальне дійство ANTONIO VIVALDI – «Пори року». Початок події о 19:00, зазначають організатори.
На гостей чекає вечір класичної музики при свічках, келих шампанського та жива магія мистецтва, де кожна нота, пензель і слово зіллються в єдиний простір натхнення.
«Пори року» — як живий подих природи
Концерт відкриє для слухачів багатогранний світ знаменитого циклу Антоніо Вівальді – «Пори року», де кожна частина передає характер та емоції свого сезону:
весняна ніжність,
пристрасне літо,
замріяна осінь,
кришталево-холодна зима.
Це буде не просто виконання барокових шедеврів – це синтез музики, живопису та слова. Під час виступу художниця Ольга Куц у реальному часі створюватиме картини, оживлюючи образи природи просто на очах глядачів.
На сцені Львівської філармонії виступлять:
Олена Мацелюх – орган
Марта Герега – скрипка
Ольга Куц – живопис наживо
Поліна Кордовська – ведуча
Майстерність виконавців подарує нове дихання творам Вівальді, які залишаються актуальними у будь-яку епоху. Звуки органу та скрипки розкриють всю палітру людських емоцій – від весняної легкості до драматизму зими.
Кожного гостя чекатиме келих ігристого вина та солодкий подарунок, щоб зробити цей вечір по-справжньому святковим та памʼятним.
Юрій Липа (1900-1944) – одна з найбільш недооцінених постатей українського ХХ століття. Забутим його не назвеш: ім’я Липи носять вулиці у Києві, Одесі та ще декількох містах України, Львівський обласний госпіталь інвалідів війни та репресованих, а також лікарня у Новояворівську. Є на Львівщині і пам’ятник — здається, єдиний в усій Україні. Різносторонню інтелектуальну спадщину Липи вивчають у академічних колах, а от що стосується ширшого загалу, його ідеї більш-менш відомі хіба що у націоналістичному середовищі. Але сьогодні його геополітичні міркування, зокрема стосовно розподілу Росії та Чорноморської доктрини, здобули нове звучання. І можливо, вони ще стануть пророчими: майже сто років тому Липа передбачав, що Росія (тоді — вже СРСР), пройшла першу фазу розпаду, за якою неодмінно настане друга.
Юрій Липа
У родині тарасівця
Відомості про ранні роки Юрія Липи суперечливі. За найбільш обґрунтованою версією, він народився у 1900 році у Старих Санжарах на Полтавщині в сім’ї священника Андрія Геращенка і при народженні був названий Георгієм. Те, що його матір’ю була Єлизавета Геращенко, не викликає сумнівів, а от хто був його батьком, історики дискутують і досі. Відомо, що у Єлизавети Геращенко був роман із земським лікарем Іваном Липою і вони певний час жили разом.
Цей роман завершився нічим, окрім того, що через вісім років Іван Липа всиновив Георгія. І те, що це не викликало великого опору збоку Геращенків, дозволяє зробити припущення, що Іван Липа тоді офіційно оформив опікунство над своїм рідним сином. Є й інша версія – Іван Липа був лише хрещеним батьком Георгія. Зрештою, то вже ребус для біографістів. Хай там як, Іван Липа, який тоді вже працював на Одещині, забрав восьмирічного хлопця до себе, давши йому нове ім’я та по-батькові. Так наш герой став Юрієм Івановичем Липою.
Юрій Липа у роки юності
Юрій отримав освіту у Одесі — у гімназії №4, а потім вступив до Новоросійського університету (нині Одеський національний університет імені І. І. Мечникова), щоб стати юристом. Але визначальний вплив на його світогляд справляла нова родина. Іван Липа був одним із засновників «Братерства Тарасівців». Заснована 1891 року у Харкові, ця таємна організація мала на меті втілювати політичні ідеї Кобзаря і фактично стояла на позиціях українського націоналізму — її учасники вважали себе «націоналами». З-поміж суспільних цілей, тарасівці присягалися виховувати власних дітей українцями. Як це відбувалося на практиці, можна дізнатися з листів самого Івана Липи:
«…Увечері в хаті нашій школа, вчимо Юрка. Маруся [дружина Івана Липи, у дівоцтві Шепель-Шепеленко, вчтелька — Ред.], вчить його по програмі в другу класу, а я проходжу з ним українську мову й історію країни по Аркасу та натуральні науки. По історії на завтра йде у нас уже Богдан Хмельницький, а по натуральних науках добуваємо кислород, углевий квас, робимо всякі досліди… Юрко хлопець дуже здібний, розвинений не по літах (йому десятий рік), енергійний. Одна біда — нема що йому читати. Уже перечитав сливе все, що було можно, між іншим і Ів. Левицького, Б. Грінченка, Франка, Мордовця, навить з Л[ітературно-]Н[аукового] Вістника, як от «Беніта», а все не можу настачити. Читає так, що коли б не спитав, то росповисть. Пам’ять чудова».
Іван Липа (1865-1923)
У тому ж листі Іван Липа відзначав нахил сина до суспільної активності: «Прирожденний агітатор, уже всіх школярів повкраїнізував: то читає їм, то дає їм книжки додому, вигадує ріжні загадки, анекдоти, сам пише байки, поеми і то без ніякого мого впливу». Тут зерна впали на родючий ґрунт. Окрім участі у «Братерстві Тарасівців», Іван Липа співпрацював з Одеською «Просвітою» , Одеським Літературним Товариством, Одеською Громадою і загалом був одним з драйверів національного пробудження на південних теренах України, а згодом — і видним учасником Перших визвольних змагань.
Бойове хрещення
Революція 1917 року застала Юрія на студентській лаві. Свій шлях публіциста він почав у сімейному видавництві «Народний стяг», де вийшли його юнацькі брошури «Королівство Київське по проекту Бісмарка», «Союз Визволення України» та кілька інших творів. Але воювати самим лише пером у ті буремні часи не доводилося.
22 січня 1918 року Центральна Рада своїм IV Універсалом нарешті наважилась оголосити про самостійність УНР, про її повне відокремлення від Росії. Одеські більшовики відреагували на це заколотом. Проти них виступили 1-й, 2-й та 3-й гайдамацькі курені, а також підрозділи добровольців, створені з місцевих гімназистів та студентів. Бійцем одного з таких загонів — «Одеської Січі» — і став Юрій Липа. Відомо, що 18-річний юнак став заступником командира підрозділу Трифона Яніва, про якого згодом напише новелу «Гринів». Янів — ветеран Легіону Січових Стрільців, який втік до Одеси аж із Саратова, де перебував у російському полоні — справив на Юрія неабияке враження. «Ми обсіли його, як мухи мед: щось чудесного було в тому — перед нами справжній Усусус! Побожно повторювали його кожний вираз… — згадував про нього Липа. — Перше, чого він навчив нас, це було «Ой у лузі червона калина», що сталася нашою улюбленою піснею. Пізніш ми забрались до муштри, старанно вчилися чвіркової системи Усусусів…» Та одною муштрою все не обійшлося: Юрію довелося взяти безпосередню участь у боях з більшовиками. Загиблих, до речі, поховали на Куликовому полі у Одесі.
Потім Юрій приєднався до свого батька, який 1918 року став урядовцем УНР, і розділив з ним митарства усіх, хто опинився у «вагоні Директорії». У 1919 році їх разом з батьком та Юрієм Коллардом ледь не розстріляли румунські військові, які жадали поживитися скарбницею партії Самостійників-Соціалістів, що була у них на руках [Іван Липа тоді входив до Центрального комітету партії — Ред.] Врятувало їх те, що Коллард наважився на втечу і румуни побоялися гучного скандалу через розстріл урядовців сусідньої країни. Коли уряд УНР опинився за Збручем, Юрій Липа продовжив навчання у Кам’янецькому університеті, але вже на медичному факультеті.
Настільки радикально змінити фах Липу також спонукала війна. У передмові до однієї зі своїх праць з медицини він напише так: «Це було в 1919 році. Люди вмирали і недалеко від фронту і в самому Кам’янці від нестачі найпотрібнішого… Батько мій, тоді лікар Військового міністерства, приходив сумний і мовчазний. Дуже часто доводилося тільки безрадно дивитися, як гинуть від пошестей і хвороб найкращі люди… Після кам’янецької доби немало минуло часу, але все ж пам’ять моя не могла викреслити тих тяжких хвилин, коли лікарі нічим не могли помогти хворим. По Кам’янці пішов я на медицину».
Згодом Юрій Липа переде до Польщі, де 1922 року вступить на медичний факультет університету у Познані, а по закінченні навчання розпочне приватну практику. До його доробку у лікарській галузі увійдуть такі фундаментальні праці, як «Фітотерапія», «Цілющі рослини в давній і сучасній медицині», «Ліки під ногами», а також ціла низка вужчих тематичних статей.
Поезія та ідеологія
Але зосередитись винятково на медицині йому не довелося. Під час навчання у Польщі Юрій Липа активно долучається до молодіжного корпоративного руху емігрантів. Своїм завданням те покоління бачило розробку стратегії розвитку нової України і готувало себе, як фахівців для розбудови звільненої у майбутньому країни. Юрій долучився до корпорації «Чорноморе» і став співзасновником низки літературних організацій, серед яких «Авангард», «Ми», «Сонцесвіт», «Варяг», «Танк». В цей період побачили світ і перші «програмні» твори Липи — «Державницька молодь» і «Влада й особистості».
Здібного юнака помітив і В’ячеслав Липинський, який у одному з листів адресував йому такі рядки: «Бачу Вашу глибоку ідейність і щиру любов до України. Хай Бог милосердний дає Вам сили, мій дорогий юначе, зберегти на ціле життя найцінніші прикмети молодості». Втім, ідейної «дружби» між ними не склалося — Юрій Липа надовго застряг на орбіті Дмитра Донцова.
Цілих 13 років Липа дописував до редагованого Донцовим «Літературно-наукового вістника». За цей час Липа пройшов шлях від захопленого учня Донцова до його відвертого критика і навіть ідеологічного опонента. У брошурі «Українська доба» 1936 року, коли стосунки між ними остаточно розпалися, Липа дав в’їдливу, але напрочуд влучну оцінку Донцову: «Перед його статтями бліднуть вірші і поеми. Може він дійсно найбільший сучасний поет України ? Може його доктрина — це просто вісь його власної літературної творчости, його особистої творчої експансії?.. Можливо. Але це не вісь України. Україна є більша від окремих поетів». До речі, про поезію Липа міг міркувати зі знанням справи — якраз у 1930-х вийшли основні збірки його власних віршів: «Світлість», «Суворість» та «Вірую».
Хай там як, польський період у житті Юрія Липи був складним. 1939 року держава була розчленована між СРСР і Третім Райхом і нацисти безуспішно намагалися у той чи інший спосіб використати помітного і здібного українця у своїх планах. Але плани самого Липи плани були пов’язані з Україною. 1940 року у Варшаві він разом із Левом Биковським, Іваном Шовгенівим, Михайлом Садовським створили науково-дослідну установу «Чорноморський інститут», який об’єднав багатьох науковців та був покликаний визначити переваги географічного положення України.
Обкладинка другого видання книги «Розподіл Росії», 1954 рік
Для самого ж Липи це була зручна платформа для розробки своєї власної геополітичної доктрини, викладеній у його «Всеукраїнській трилогії», що складалася з праць «Призначення України», «Чорноморська доктрина» та «Розподіл Росії». Додавалися й суто матеріальні обставини. На той момент Липа вже був одружений на художниці Галині Захарясевич, з якою мав двох доньок — і виживати у голодній окупованій Варшаві їм ставало все складніше. Звичайно, існували шляхи еміграції кудись далі на захід, але влітку 1943 року родина Лип переїхала на українські терени, а саме у село Бунів неподалік від Яворова на Львівщині. Біографи сходяться на тому, що це було свідоме рішення — бути в буремні часи зі своїм народом.
Юрій Липа
Назустріч призначенню
У пригоді Липі став його лікарський фах — приватна практика дозволяла родині якось зводити кінці з кінцями. Але місцеві мешканці запам’ятали Липу ще й як лікаря УПА. За наявними свідченнями, Юрій Липа неодноразово виїздив до сіл чи навіть до лісу, щоб надавати медичну допомогу повстанцям. Один з упівців згадував, що у 1944 році Липа навіть перестав приймати звичайних пацієнтів, тому що всуціль був зайнятий повстанцями. Також Липа проводив для молоді курси невідкладної допомоги – легальні, але місцевий провід ОУН скеровував туди своїх людей, які потім стали підпільниками-санітарами. Учасниця одного з таких вишколів Дарія Масюк згадувала про нього так: «Дуже гарне враження доктор Липа на нас справив. Він був дуже добрий, якийсь такий сердечний. Бо є лікарі такі: розказав, ніби відрубав — і все. А він так до кожного: “Ти зрозуміла?” — “Не зрозуміла”. — “Давай ще раз, давай, повторимо”. Щоб кожний знав, щоб то дійшло до кожного. Дисципліна в нас була дуже сильна, ми всі слухали дуже уважно, навіть не можна було про що інше подумати, бо розказував він дуже гарно».
Юрій Липа
Життя Юрія Липи обірвалося раптово і трагічно. 19 серпня 1944 року до будинку, де мешкав Юрій, під’їхала бричка з двома офіцерами НКВС та двома бійцями. Липа був у саду з дружиною і донечками. Лікарю сказали: «Собирайтесь, вы нам нужны», а також наказано взяти медичний інструмент. Дружина Галина запитала, куди його забирають. Жінку запевнили, що чоловік невдовзі повернеться. Офіцер сказав: «Даю вам честное слово советского офицера, что через час-два ваш муж будет дома».
Однак він більше не повернувся… 21 серпня вдосвіта дружина після тривалих пошуків знайшла страшенно скалічене тіло чоловіка, недбало присипане будівельним сміттям у Шутовій. Похований у селі Бунів Яворівського району. Місцевий священник, злякавшись, відмовився відправити в останню путь померлого, а люди силою змусили його відслужити службу в храмі. Труну несли дівчата – в селі були тільки жінки і старі чоловіки. Люди самі відслужили Службу Божу на його могилі.
Дружина, художниця Галина Захарясевич
Галина Липа й дочка Іванна залишила Іваники й перебралася до Львова, де, як вдова «ворога народу», зазнала поневірянь та переслідувань. Лише після смерті Сталіна відновила творчу діяльність і стала відомою мисткинею, мала звання народної художниці України. Півторарічну Марту добрі люди врятували. Довгий час дівчинка носила чуже прізвище і батьком вважала пана Олексія, який виховав її.
Пам’ятний хрест у селі Шутова Яворівського району Львівської області неподалік місця загибелі Юрія Липи
І лише після відновлення Незалежності України було встановлено пам’ятний хрест на місці загибелі Юрія Липи в селі Шутова, пам’ятник в селі Іваники і в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1989 року на могилі Юрія Липи в селі Бунів був поставлений хрест і блакитно-жовтий Прапор України, а згодом пам’ятник. Наказом Головного військового штабу УПА 10 жовтня 1945 року Юрію Липі посмертно присвоєно звання полковника УПА.
Юрій Липа
Але найкращою епітафією Липи можна вважати його власний вірш:
Коли прийшла пора і ти дозрів
У муках днів, у боротьбі з собою
Як образ берегів в імлі на морі, –
В одній хвилині з’явиться тобі
Твоє призначення і зміст.
То лиш приходить раз, але назавжди,
Не стерти образу цього тобі,
Ти не втечеш, дивись вперед – і знай:
Одно тобі зосталось – тільки жити з ним,
І сповнитися ним, воно – від Бога,
Якже ж не вчув призначення свого, –
Ти ще не жив, і ще не гідний вмерти.
5-15 жовтня 2025 року художники-склярі з України, Болгарії, Латвії, Литви, Нідерландів, Нової Зеландії, Польщі, Румунії, США, Швеції та Японії збираються у Львові, щоб працювати в унікальній майстерні гутна піч єдиної в Україні кафедри художнього скла Львівської національної академії мистецтв (ЛНАМ).
Міжнародний симпозіум гутного скла у Львові є найтривалішим у світі безперервним форумом художників-склярів, історія якого розпочалася 1989 р. Симпозіуми відбуваються кожних три роки завдяки ініціативі одного з засновників міжнародного студійного руху на постсоціалістичному просторі Андрія Бокотея. У дванадцяти проведених заходах взяли участь 270 художників з 32 країн, а колекція зібраних робіт налічує понад 500 унікальних композицій і належить до найцінніших у світі збірок сучасного художнього скла.
Протягом десяти днів художники працюватимуть над створенням виставкового проєкту “World Glass for Ukraine”, присвяченого героїчній боротьбі українського народу проти російської агресії. У проєкті візьмуть участь ветерани війни, які проходять сьогодні реабілітацію в Центрі “Unbroken”. Разом з іноземними художниками вони працюватимуть над створенням інсталяції, котра буде експонована на підсумковій виставці в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького.
Програму симпозіуму доповнять: виставка студентів кафедри художнього скла ЛНАМ та персональна виставка польських художників Маріуша Лабінського та Ігоря Вуйціка в Музеї скла у Львові; персональна виставка Ольги Турецької в Домі Франка; конкурсна виставка Премії професора Андрія Бокотея для молодих художників-склярів 2024-2025 у Галереї ЛНАМ, презентація документального фільму “Мистецтво народжене вогнем. Андрій Бокотей”. Наукову складову програми доповнить науково-практична конференція та презентація монографії Михайла Бокотея “Студійне скло в Україні”.
Усі заходи в рамках симпозіуму відкриті, вхід вільний.
Симпозіум реалізується за підтримки Українського культурного фонду в рамках Міжнародного виставкового проєкту “World Glass for Ukraine”. Позиція Українського культурного фонду може не збігатись з думкою авторів.
Український культурний фонд — державна установа, створена у 2017 р. як нова модель надання на конкурсних засадах державної підтримки та промоції ініціатив у сфері культури та креативних індустрій. Діяльність Фонду, відповідно до чинного законодавства, є невід’ємною частиною політики і визначених пріоритетів діяльності Міністерства культури та інформаційної політики України.
Програма заходів додана у прес-релізі в прикріплених файлах.
6-11 жовтня. 09:00-15:00, Робота в майстерні гутна піч, кафедра художнього скла ЛНАМ, Львів, вул. Кубійовича, 35а
На Міжнародній науково-практичній конференції «Світове студійне скло. Традиція та експеримент» представлять свою творчість відомі художники-склярі зі США, Литви, Латвії, Болгарії, Нідерландів, Японії, Румунії та Польщі. У доповідях-презентаціях піднімуть важливі питання розвитку сучасного студійного скла, впливу новітніх технологій на традиційні методи обробки художнього скла.
6-10 жовтня. 10:00-18:00, Виставка конкурсних робіт на Премію Андрія Бокотея 2024-2025, Галерея ЛНАМ, Львів, вул. Кубійовича, 35б
Конкурс на Премію професора Андрія Бокотея для молодих художників-склярів проходить у Львові з 2018 р. У попередніх п’яти конкурсах взяли участь 42 професійні митці та студенти мистецьких закладів освіти, які представили 96 унікальних композицій. У склад журі на чолі з Президентом НАМ України Віктором Сидоренком входять відомі митці з України, США, Литви та Китаю. Нагородження переможця Премії 2024-2025 відбудеться в Галереї ЛНАМ 10 жовтня 2025 р. об 11:00 год. Переможець отримає змогу взяти участь у двомісячній резиденції в найвідомішому світовому центрі Школа Пілчак у США, оплату на подорож і стипендію в розмірі 2000 дол. США.
7 жовтня, 19:00. Виставка робіт студентів кафедри художнього скла ЛНАМ, Музей скла у Львові, пл. Ринок, 2
Кафедра художнього скла ЛНАМ – єдина платформа вищої освіти в Україні з підготовки художників-склярів. Сьогодні тут навчається понад 60 студентів на трьох рівнях освіти. Починаючи з 2013 року майстерня гутна піч є основним місцем проведення Міжнародного симпозіуму гутного скла у Львові. В експозиції будуть представлені авторські об’єкти з гутного скла, твори у техніках холодної обробки, термічного формування, вітража та розпису, що демонструють поєднання традицій і сучасних експериментів у творчості молодих митців.
8 жовтня, 16:00. Презентація монографії Михайла Бокотея “Студійне скло в Україні“, Галерея ЛНАМ, вул. Кубійовича, 35б
Монографія Михайла Бокотея “Студійне скло в Україні” присвячена історії та становленню міжнародного руху студійного скла. Автор розповідає про шлях від утилітарного й декоративного використання скла до його утвердження як повноцінного образотворчого медіума. Окрему увагу приділено українському художньому склу, яке спирається на давні традиції гутництва та розвивалося паралельно зі світовими тенденціями. Видавництво ArtHuss.
9 жовтня, 15:00. Презентація фільму “Мистецтво народжене вогнем. Андрій Бокотей“, Галерея ЛНАМ, вул. Кубійовича, 35б
Прем’єрний показ документального фільму про засновника Міжнародного симпозіуму гутного скла у Львові, Музею скла у Львові, піонера міжнародного руху студійного скла, народного художника України, лавреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, академіка НАМ України, професора Андрія Бокотея. Режисер Богдан Брага, автор сценарію Анатолій Горовий.
12 жовтня, 19:00. Виставка скла Ігоря Вуйціка та Маріуша Лабінського, Музей скла у Львові, пл. Ринок, 2
Подія розкриє глядачеві мистецький доробок відомих польських художників-склярів, які від початку професійної активності демонструють зацікавленість у різних сферах діяльності, що репрезентує культуру та мистецтво Вроцлава і Нижньої Сілезії. Виставка організована у співпраці з Центром культури і мистецтва у Вроцлаві (Польща), проєкт фінансований з бюджету Самоврядування Нижньосілезького воєводства.
13 жовтня, 16:00. Закриття виставки Ольги Турецької “Вдома”, Дім Франка, Львів, вул. Івана Франка, 150
Ольга Турецька — випускниця кафедри художнього скла Львівської національної академії мистецтв. Вона є яскравим представником львівської школи студійного скла, активно долучається до мистецького життя, бере участь у всеукраїнських і міжнародних виставках, працює з публічними інсталяціями. Є засновницею бренду “Olga Glass”. Експозиція об’єднує об’єкти, що народилися з особистого досвіду війни та пошуку власного місця у світі. Це образи, в яких поєднуються спогади, світло й тіні, дитяча наївність і доросла самотність. Вони ніби розмовляють між собою, створюючи простір роздумів для глядача.
14 жовтня, 17:00. Відкриття Міжнародного виставкового проєкту “World Glass for Ukraine”, Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького, Львів, пр. Свободи, 20
Підсумком симпозіуму стане виставковий проєкт “World Glass for Ukraine”—виставка робіт художників з України, Болгарії, Латвії, Литви, Нідерландів, Нової Зеландії, Польщі, Румунії, США та Японії, які зібрались у Львові, щоб працювати біля гутної печі та у майстернях єдиної в Україні кафедри художнього скла над створенням виставкового проєкту “World Glass for Ukraine”. Колекція зібраних композицій доповнить фонди Музею скла у Львові.
У Львові Відбулась Стратегічна Сесія «Регіональна Стратегія Політики Національної Пам’Яті»
Вчора, 3 жовтня 2025 року, у мистецькому просторі Zenyk Art Gallery у Львові відбулась стратегічна сесія «Регіональна стратегія політики національної пам’яті», де розглянули актуальні питання та обговорили наступні дії у створенні регіональної політики національної пам’яті.
«Коли ми говоримо про національну пам’ять, то маємо на увазі не лише минуле, а й сучасну Україну та те, якою ми хочемо бачити її в майбутньому. Наше завдання сьогодні – зробити так, аби діти розуміли, чому триває війна, хто є нашим ворогом і чому саме тут їхній дім. Дякуємо вам за те, що ви так численно збираєтеся і долучаєтеся до напрацювання регіональної стратегії», – зазначив начальник Львівської ОВА Максим Козицький.
У Львові Відбулась Стратегічна Сесія «Регіональна Стратегія Політики Національної Пам’Яті»
У межах сесії відбулася панельна дискусія «Україна: вчора, сьогодні, завтра. Як не повторити помилок минулого» за участі українських істориків Олександра Алфьорова, Віталія Ляски та Вахтанга Кіпіані. Учасники наголосили на важливості меморіалізації, освіти та залученості військовослужбовців та ветеранів російсько-української війни до формування політики національної пам’яті.
У Львові Відбулась Стратегічна Сесія «Регіональна Стратегія Політики Національної Пам’Яті»
«Громада має бути партнером у співпраці з державою, адже саме для людей ми працюємо, щоб суспільство зберігало й передавало національну пам’ять. Без залучення громади неможливо сформувати цілісне бачення нашої історії та майбутнього. Освіта – один із найважливіших майданчиків для такого співробітництва, адже саме через освітні програми ми можемо донести до молоді цінності, знання та досвід», – наголосив історик та головний редактор журналу «Локальна Історія» Віталій Ляска.
У Львові Відбулась Стратегічна Сесія «Регіональна Стратегія Політики Національної Пам’Яті»
Також робоча група з питань політики національної пам’яті при Львівській ОДА презентувала результати своєї роботи, після чого учасники сесії працювали у тематичних групах за різними напрямами. На основі результатів цієї сесії та напрацювань з попередніх засідань до кінця року сформують фінальний текст Стратегії політики національної пам’яті.
У Львові Відбулась Стратегічна Сесія «Регіональна Стратегія Політики Національної Пам’Яті»
Нагадаємо, що раніше на Львівщині провели масштабне соціологічне опитування, результати якого ляжуть в основу напрацювання регіональної Стратегії національної пам’яті в області.
Струнний квартет УСС. 1916р. Зліва Роман Лесик, Антін Баландюк, Ярослав Барнич і Михайло Гайворонський.
У вирі Першої світової війни, на тлі кровопролитних боїв та окопного побуту, феномен Українських Січових Стрільців (УСС) постає не лише як військова, але й як потужна культурно-мистецька формація. Рік 1916, позначений відносним затишшям на фронті після запеклих боїв, став часом розквіту мистецької діяльності в стрілецьких лавах, апогеєм якої стало формування Струнного квартету УСС.
Молодь на фронті: Соціальний портрет УСС
Соціально-віковий склад УСС був нетиповим для армій того часу: левову частку особового складу складали студенти вищих навчальних закладів, а також учні старших класів гімназій Галичини (1). Ця молодіжна інтелігентська еліта принесла із собою в окопи високий рівень освіченості та сформовані культурні потреби (2). Значна частина стрільців мала попередній досвід участі в хорах (зокрема, у студентських та гімназійних), а деякі володіли музично-теоретичною підготовкою та навичками гри на популярних інструментах, передусім гітарі (3).
Ярослав Барнич
Цей культурний потенціал знайшов своє втілення у створенні великих музичних колективів. Ще до 1916 року в УСС успішно функціонував духовий оркестр, який наприкінці 1915 року налічував вже 30 музикантів (3).
Струнний квартет: Камерний блиск 1916 року
Навесні-влітку 1916 року, під час перебування Стрільців на позиціях в районі Козова–Бережани (Теребовлянський повіт, зараз Тернопільська область), настала відносно спокійна фаза фронтового життя, що дозволила приділити більше часу мистецьким ініціативам (4). Саме тоді з’явився камерний ансамбль — Струнний квартет УСС. Його склад став легендарним в історії української музики та визвольних змагань:
Роман Лесик (1, 5)
Антін Баландюк (1, 5)
Ярослав Барнич (1, 5)
Михайло Гайворонський (1, 5)
Цей ансамбль став символом тяжіння до високої, академічної музики серед стрілецтва. У репертуарі, окрім народних мелодій, були твори європейських композиторів, а також оригінальні стрілецькі марші та пісні, аранжовані для камерного складу (6).
Цікавий факт:Михайло Гайворонський (1892–1949), один із членів квартету, був не лише талановитим музикантом, але й композитором та дириґентом. Він є автором музики до численних стрілецьких пісень, які стали народними, зокрема “Червона калина”, “Їхав стрілець на війноньку” (7). Після війни він емігрував до США, де став визначним діячем української музичної культури у діаспорі (8).
Михайло Гайворонський
Пресова Кватира: Організаційний осередок та «Кузня Творчості»
Головним осередком, що координував та підтримував усю багатогранну мистецьку діяльність УСС, була Пресова Кватира (9). Це було фактично культурно-інформаційне бюро Стрільців, яке займалося пропагандою, видавництвом, а також акумулювало творчий потенціал підрозділу (9).
Саме тут зійшлися й реалізували свій хист:
Музиканти та дириґенти: Окрім вже згаданих Лесика та Гайворонського, це був Лесь Гринішак, який також мав значний досвід у керуванні хорами та оркестрами ще до війни (10).
Поети та письменники: Їхня творчість була фундаментальним джерелом натхнення для стрілецької музи. Тексти, часто написані прямо в окопах, швидко поширювалися і ставали основою нових пісень (11).
Образотворчі митці: Серед Стрільців були художники, чиї імена згодом увійшли в історію українського мистецтва (9). Вони створювали плакати, оформляли видання та документували стрілецький побут, тим самим формуючи візуальний образ руху (12).
Дмитро Вітовський
Ідеологічний контекст: Лідери та Настанови
Наявність у лавах УСС цілої плеяди майбутніх політичних та військових лідерів підкреслює високу ідеологічну свідомість цього формування. Дмитро Вітовський (майбутній полковник і командувач у листопаді 1918 р.), Федір Черник, Андрій Мельник (майбутній полковник Армії УНР, голова ОУН), Дмитро Паліїв — ці постаті свідчать про те, що стрілецьке товариство керувалося не лише суто військовими, а й глибокими національно-державницькими ідеями (13).
Цікавий факт:Андрій Мельник, один із ключових діячів українського національного руху XX століття, під час служби в УСС був хорунжим і одним із ідеологічних натхненників стрілецької молоді, підтримуючи культурно-просвітницьку роботу (14).
Саме ця синергія військової дисципліни, високої культури та чіткої національної мети перетворила Струнний квартет УСС та Пресову Кватиру на унікальне явище в історії воєн. Музика і мистецтво в окопах були не просто розвагою, а інструментом формування національної ідентичності та збереження морального духу в умовах боротьби за українську державність (15).
Наталка СТУДНЯ
Список використаних джерел:
Науменко К. Є. Українські січові стрільці: соціально-історичний портрет. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2011. — С. 87–90.
Кучабський В. Українські Січові Стрільці (1914–1920). — Львів: НТШ, 1995. — С. 101.
Посівнич М. Українські січові стрільці. — Львів: Афіша, 2005. — С. 115.
Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво: Визвольна ідея і військове будівництво. — Львів: Каменяр, 1995. — С. 245.
Верига В. Галицька Соціялістична Совєтська Республіка, 1920 р.: музичні та театральні традиції. — Торонто: Накладом автора, 1996. — С. 45. (Згадка про склад квартету як відомий факт).
Мельник І. В. Війна на Східному фронті 1914-1918 років: Галичина. — Київ: Книга, 2005. — С. 312.
Стрілецькі пісні. Зібрав і зредагував Осип Курилас. — Львів: Червона Калина, 1993. — Передмова.
Королюк М. Музична культура української діаспори в Північній Америці. — Львів: Світ, 2000. — С. 67.
Науменко К. Є. Українські січові стрільці: Пресова Кватира. // Енциклопедія історії України: Т. 9. — К.: Наукова думка, 2012. — С. 687.
Воробець С. Музичне мистецтво в УСС: Диригенти та композитори. — Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2008. — С. 34.
Історія української літератури: ХХ століття. У 2 кн. Кн. 1: Перша половина ХХ століття. — К.: Либідь, 1994. — С. 156.
Дуда І. Митці УСС. // Тернопільський енциклопедичний словник: Т. 2. — Тернопіль: Збруч, 2005. — С. 263.
Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. — Львів: Інститут українознавства НАН України; Олір, 1995. — С. 30–31.
Трофимчук О. Життя і діяльність Андрія Мельника. — Київ: Пошуково-видавниче агентство “Книга Пам’яті України”, 2003. — С. 45.
Лазарович М. В. Легіон Українських Січових Стрільців: формування, військова підготовка, бойовий шлях (1914–1918 рр.). — Тернопіль: ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2005. — С. 210.
«Час обирати свого чарівника»: вийшов офіційний трейлер і постер фільму «Вартові Різдва» з Бокланом, Кукуюком і Бліндарем у головних ролях
Боклан, Кукуюк і Бліндар — зійшлися в магічному поєдинку за титул головного чарівника Різдва й опинилися у вʼязниці, Бампер і Сус стали поліціянтами, Кенді Суперстар — працівницею бібліотеки, а зима й сніг зникли з лиця Землі. Про це йдеться в офіційному трейлері різдвяної комедії для всієї родини «Вартові Різдва», премʼєра якої відбудеться 13 листопада в кіно і відкриє сезон зимових свят. Стрічка створюється 1+1 media у партнерстві з UnitedContentHUB.
За сюжетом, Святий Миколай (Іван Бліндар), Санта Клаус (Михайло Кукуюк) і Прадавній Дух Зими (Станіслав Боклан) зустрічаються 24 грудня 2023 року, коли українці вперше за багато часу відзначатимуть Різдво за григоріанським календарем. Вони мають визначити, хто ж опікуватиметься святом в Україні та якому чарівнику діти мають писати листи з мріями. Тож випадковим чином здійснюють бажання дівчинки Віри (Аріна Трегуб), яка в цей момент хоче, щоб Різдва не існувало. Свято, з усіма його атрибутами, зникає з міста і з пам’яті людей. Замість колядок і різдвяного настрою місто поглинає сум. Чарівники перетворюються на звичайних людей, забувають про конкуренцію та обʼєднуються, щоб урятувати світ від спричиненого зникненням Різдва Армагеддону і повернути дівчинці віру в чудеса й надію на світле майбутнє.
«До зустрічі з глядачем на великих екранах залишилось трохи більше як місяць, тож ми раді занурити українців у світ магії, гумору й різдвяної атмосфери. Це запрошення для всіх у кіно — за добрими емоціями й вірою в диво, яке сьогодні так важливо зберігати», — прокоментувала Тетяна Шуліка, продюсерка й співавторка проєкту.
До зіркового касту фільму долучилися Катерина Кузнецова, яка виконує роль мами Віри, та Роман Луцький, кіношний тато дівчинки. Супутницею чарівників стане Ірина Островська, яка виконала роль харизматичної й сміливої працівниці музею. Трейлер розкриває і камео у фільмі: популярна блогерка Кенді Суперстар і гумористичний дует «Бампер і Сус» (Олексій Супрун і Сергій Щербаков) показали себе в неочікуваних амплуа. Команда проєкту запевняє, що на глядачів чекає ще більше українських зірок, яких поки що тримає в таємниці.
«Ми зі Станіславом Бокланом і Михайлом Кукуюком повертаємо людям втрачене Різдво. Це певна метафора про єдність, об’єднання, про повернення до своїх початків, про повернення свого. Я ще з тих мастодонтів, які вже виросли, сформувалися, — мені 33, — але досі вірять у різдвяне диво. Тож наш фільм саме про це», — зазначив Іван Бліндар, виконавець головної ролі Святого Миколая.
У трейлері звучить один із саундтреків фільму — композиція легендарного гурту «Танок на майдані Конґо» («ТНМК») — «Різдво рок-н-рол».
Крім цього, творці фільму презентували офіційний постер «Вартових Різдва». На ньому зображені головні герої стрічки — Святий Миколай, Санта Клаус і Прадавній Дух Зими.
«Наш фільм — це світло та позитив, які дуже потрібні українцям в цей нелегкий час. Тому ми запрошуємо всіх в захопливу подорож з пригодами, актуальним гумором і цінностями, які обʼєднують. Віримо, що “Вартові Різдва” якісно розпочнуть сезон і подарують українцям багато позитиву», — додала Анна Гончар, продюсерка фільму.
Олексій Лимаренко, Сo-продюсер стрічки, резюмував:
«Ми хочемо подарувати Різдвяний настрій та позитивні емоції всім українським сімʼям вже з 13 листопада в усіх кінотеатрах України»
«Вартові Різдва» — з 13 листопада в усіх кінотеатрах країни! Дистрибутор — компанія B&H Film Distribution.
Команда проєкту:
Режисер стрічки — Олександр Кірієнко, продюсери — Тетяна Шуліка, Анна Гончар, Co-продюсери —Олексій Лимаренко та Андрій Ногін. Автори сценарію — Тетяна Шуліка й Тамара Грантовська, оператор-постановник — Володимир Шкляревський.
У Ліцеї імені Героїв Крут 189 юнаків та дівчат склали присягу ліцеїста
В середу, 1 жовтня, у Львівському ліцеї імені Героїв Крут відбулося урочисте складання присяги ліцеїста. Цьогоріч 189 юнаків та юначок розпочали навчання у цьому престижному обласному військовому навчальному закладі.
Привітати крутян прийшли представники влади області та міста, духовенства, військові, побратими з Кадетського ліцею імені генерала Повіласа Плехавічуса з міста Каунас (Литва) та Головної військової школи «Гусар» з Вроцлава (Польща), рідні, близькі.
На початку заходу присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять усіх Героїв України, які віддали життя за незалежність та територіальну цілісність України.
У день урочистої присяги новачків-крутян у складі почесної прапороносної групи вперше дебютувала дівчина – Софія Михайлик.
У Ліцеї імені Героїв Крут 189 юнаків та дівчат склали присягу ліцеїста
Текст Присяги ліцеїста зачитав Макарій Баскаков, який з перших днів навчання зарекомендував себе як відповідальний, дисциплінований, вимогливий ліцеїст. Зараз він виконує обов’язки головного віцесержанта навчальної роти першого курсу.
Начальник ліцею Юрій Гусар привітав особовий склад зі складанням Присяги та з поповненням молодих ліцеїстів-крутян.
«Сьогодні на цьому плацу стоять найсвітліші, найвідповідальніші, найпатріотичніші хлопці та дівчата нашої країни, які відкривають нову сторінку у своєму житті. Саме у День захисників та захисниць України.
Я впевнений, що багато з вас у майбутньому стане тими, хто розбудовуватиме нашу державу. Бажаю Вам, щоб сьогоднішня присяга ліцеїста не була просто словами, а стала тим дороговказом, який поведе вас у житті» , – зазначив Юрій Гусар.
У Ліцеї імені Героїв Крут 189 юнаків та дівчат склали присягу ліцеїста
З вітальним словом до крутян звернувся в. о. голови Львівської обласної ради Юрій Холод:
«Дорогі ліцеїсти! Від сьогодні ви стаєте частиною великої української традиції військового виховання. Бажаю вам міцності духу, витривалості й перемог у навчанні. Вірю, що ви з честю нестимете ім’я свого ліцею і станете гідними громадянами, а багато з вас – захисниками України.
У цей складний час війни я дякую вам та вашим батькам за ваш вибір навчатися саме у ліцеї героїв Крут, дякую за ваше розуміння відповідальності кожного українця за державу і майбутнє. Бажаю вам високих здобутків у навчанні та фізичній підготовці, наполегливості, цікавих і корисних наступних кількох років, цілеспрямованості. Вірних друзів! І насамперед – перемоги нам усім».
Слід наголосити, що серед випускників ліцею є 8 Героїв України, понад 100 крутян віддали своє життя, захищаючи незалежність нашої держави. Випускники ліцею сьогодні перебувають на командних постах у більшості військових підрозділів Збройних Сил України, обіймаючи посади від командира взводу до командирів бойових бригад і формувань.
Сьогодні пропонуємо читачам Фотографій Старого Львова останню частину статті українського історика, краєзнавця, мистецтвознавця та публіциста Миколи Голубця про неіснуючу сьогодні церкву св. Теодора, що була опублікована у часописі Діло 1930 року (№ 171 від 04 липня) під назвою “Федорівська церква у Львові”. Першу частину можна почитати тут, другу – тут, третю – тут. Мову тексту залишаємо оригінальною.
Панорама Львова. Рисунок початку ХІХ ст.
Федорівська церква у Львові.
Довкола церкви оглянув візитатор просторий, опарканений цвинтар, на якому стояла триповерхова дзвіниця з чотирма дзвонами, священича «резиденція», а поруч неї школа, де мешкав «бакалар» і інша церковна служба. В церковному архіві найшов візитатор поверх пів сотні ориґінальних королівських привілеїв, конфірмацій, дотацій, контрактів та інше, з яких набираємо уявлення про зовсім поважні ґрунти, якими розпоряжала федорівська парохія.
До Св.-федорівської церкви належали в першу чергу ґрунти в її найближчому сусідстві, а відтак: 1) ґрунт біля церковної фіртки над Полтвою, де мешкав пок. Олександер Лапинський, гарбар зі садом, нанятий за 6 зол. річного комірного; 2) сусідуючий з попереднім ґрунт, де мешкає Михайло Росолович, швець, комірне 6 зол.; 3) ґрунт поруч Росоловича, де мешкав Франц Тарович, комірне 6 зол.; 4) ґрунт названий «милярня», де мешкає Григорій Черкасевич, комірне 5 зол; 5) ґрунт, де мешкав Данило Скаврушкевич, комірне 5 зол.; 6) ґрунт, де мешкав Петро Андрушкевич, комірне 5 зол.; 7) ґрунт поруч жидівського шпиталя, званий Лашевичівським, де мешкав Матвій Венжицький, комірне 10 зол.; 8) ґрунт, крізь який пливе Полтва на вірменський млин, найманий за комірне 10 зол.; 9) ґрунт за цвинтарем, де мешкає Іляшова Шушаковська за комірне 8 зол.; 10) ґрунт в кінці цвинтарного паркану, замешкалий вдовою Мацюшихою за комірне 8 зол.; 11) ґрунт з садом і городом позаду Іляшової, без означення комірного; 12) дім на томуж ґрунті; 13) ґрунт перед церквою, де мешкає жид фарбар за комірне 5 зол.; 14) сіножать за селом Рясною, прозвана Поляною або Мелеш, яка належить до о. Петра Примовича; 15) сіножать під селом Знесінням, наймана за комірне 18 зол.; 16) обширне поле під Високим Замком, недалеко костела св. Войтіха…
Вид на Лису гору і костел св. Войцеха на Кайзервальді, фото поч. XX ст.
Крім цих ґрунтів, які в моменті візитації належали без спірно до федорівської парохії, вичисляє візитаційний акт ґрунти запропащені недбалою господаркою, які треба ревіндикувати.
Були, це: 1) ґрунт під самим млином, де Богушовський огород; 2) ґрунт Новосельського або Созанського; 3) Лавришевичівський; 4) ґрунт Глинського; 5) ґрунт записаний Балькою; 6) Гарасимівський; 7) Шкатулниківський; 8) Китовичівський; 9) Крупниківський; 10) Мальованого. Крім цього належало до парохії якоїсь пів камениці в місті, але котрої, де і коли «алієнованої» – не могли федорівці сказати візитаторові.
Поза ґрунтами мала федорівська парохія грошеві леґації, що в дану пору досягали суми около 4000 зол., що розжичені ріжним людям на проценти, в більшости безповоротно попропадали… Зрештою так федорівська парохія як і брацтво тепер уже клоняться до упадку, в якому застає їх касаційний Йосифинський декрет 1783 року.
В звязку з касатою зложено около 1800 р. церковний інвентар, який доповнюючи дані візитаційного акту з 1743 р. малює рівночасно попереджаючу касату руїну церкви.
Теодорівська церква, про час і фонди збудування, якої не вміє вже інвентар сказати ні чого певного, находилася тоді близького упадку внаслідок старини і знищених дахів. Освічувало її девять вікон, з яких двоє ще можна було направити, а решту забезпечено залізними крагами. До церкви вело двоє дверий. У великому вівтарі стояв різьблений з мягкого дерева хрест з іконою утечі Христа до Єгипту. Пресбітерію відділяв від решти церкви різьблений у мягкому дереві й золочений іконостас з багатьома іконами, але знищений і нарушений. Вівтарів було три, які силою губерніального розпорядку з дня 27 жовтня 1797 ч. 3867 передано до церкви в Підберізцях.
З лівого боку від входу до церкви стояла дзвіниця зі знищеними стінами і дахом, оцінена 25 ринських, при чому чотири її дзвони оцінено так: найбільший на 175 ринських, менший на 50, а останні по 8. Силою розпорядку владичого ординаріяту всі дзвони передано до новокреованої церкви Петра і Павла на брідськім передмісті у Львові. Церковне срібло, мідь, цину, ліхтарі, вівтарні дзвінки, як також ризи, антіпедії, літурґійне білля, то-що віддали до церкви св. Пятниць, до якої приділено й нерухомости федорівської парохії.
Найдавніший збережений храм Львова – церква Святого Миколая. Фото до 1914 року
Около 1800 р. розібрано церкву, дзвіницю та парохіяльні будинки, очищуючи у той спосіб нинішну площу під наєм ріжних підприємців, які «пахтували» її до 1832 р. У пізніших роках поклав на площу свою руку львівський маґістрат, зразу як наєміник, а відтак як власник за ціну… побудування парохіяльного дому при церкві Св. Пятниць. Федорівський іконостас від дали до церкви в Чернушевичах, а храмову ікону св. Теодора до церкви св. Миколи у Львові.
Так-то перестала істнувати одна з визначніших парохій старого Львова і брацтво, яке в час свого розцвіту було зразком енерґії та інвенції. Нині на брацькому кладовищі торгують і лаються жиди і нема навіть каміня, який нагадував би, що на його місці стояв колись храм великомученика Христового Теодора Тирона…
У суботу, 4 жовтня, в межах Форуму видавців історик Володимир Вʼятрович презентує львівʼянам свою найновішу книгу «Генерал Кук. Біографія покоління УПА», над якою працював двадцять років. Презентація відбудеться в Науковій бібліотеці ЛНУ ім. І. Франка (вул. Драгоманова, 5). Модеруватиме зустріч історик Василь Кметь. Початок – о 16:00.
«Генерал Кук. Біографія покоління УПА» — це масштабна праця про життя останнього командира Української повстанської армії Василя Кука (1913–2007 рр.) — людини, яка пройшла і творила ключові події української історії минулого століття.
«Це було «покоління реваншу» — говорить історик Володимир Вʼятрович, — ті, хто народився, коли їхні батьки програли визвольні змагання 1917–1921 років. Так вони створили в українській історії «єдине покоління професійних революціонерів», які кинули все заради боротьби за незалежність».
В’ятрович особисто був знайомий із Василем Куком, провів із ним багато годин у розмовах. Цей безпосередній контакт дозволив авторові показати не лише історичну постать, а й живу людину з її переконаннями, сумнівами, почуттями — і зробити образ ближчим та зрозумілішим для нинішніх українців.
Перша читачка книги, відома українська письменниця Марія Матіос поділилася враженням: «Чесний літопис окремої людини і максимально об’ємний портрет часу».
«Генерал Кук. Біографія покоління УПА» — серед лідерів продажу видавництва Vivat цієї осені. Книга уже надійшла до книгарень. А всі, хто замовив видання під час передпродажу, отримали його з автографом автора.
Перед презентацією новинки у Львові 4 жовтня о 12:00 на стенді видавництва «Наш формат» Вʼятрович матиме автограф-сесію, під час якої можна буде підписати і «Генерала Кука», і інші книги автора, зокрема бестселер «УПА. Історія нескорених».
У найближчий час Володимир Вʼятрович відвідає із презентаціями книги «Генерал Кук. Біографія покоління УПА» Житомир (10 жовтня), Луцьк (14 жовтня), Одесу (30 жовтня), Дніпро (14 листопада) та інші міста України.
У середу, 8 жовтня 2025 року, о 14:00 у Львівському Фотомузеї (Львівський палац мистецтв, вул. Коперника, 17) відбудеться презентація мобільного додатку КультPRO — нового інструменту для культурних закладів та шанувальників культурного дозвілля.
КультPRO — це безкоштовний сучасний інструмент, покликаний об’єднати культурні заклади та їхніх відвідувачів в єдиному цифровому просторі. Онлайн-платформа та мобільний додаток дозволяють культурним закладам безкоштовно розміщувати анонси заходів та оперативно інформувати відвідувачів про зміни. Для шанувальників культурного відпочинку доступна можливість фільтрувати події та отримувати актуальну інформацію у режимі онлайн. Презентація триватиме до 2,5 годин і включатиме знайомство з додатком, тренінг для культурних менеджерів та практичне навчання роботі з Особистим кабінетом.
Мобільний додаток КультPRO створено як унікальний безкоштовний сервіс, що має на меті зробити культурне життя громад доступнішим і ближчим до кожного. Онлайн-платформу розроблено Міжнародним фондом Івана Франка за підтримки Українського культурного фонду. Додаток пропонує пряму комунікацію між установами та їхньою аудиторією, залучаючи нових відвідувачів завдяки персоналізованим рекомендаціям.
Оскільки додаток є новим інструментом, наразі немає публічних цитат відомих осіб саме про нього. Однак, Міжнародний фонд Івана Франка, який виступив творцем платформи, відомий своєю місією популяризації спадщини Каменяра та підтримки культури. Генеральний директор Фонду, Ігор Курус, раніше зазначав: «Культура – це те, що формує націю. Наш обов’язок – робити її доступною та живою». Ця філософія простежується і в ініціативі створення КультPRO.
Презентація триватиме до 2,5 годин і є одноразовим освітньо-інформаційним заходом для культурних менеджерів Львівської області. Сам мобільний додаток КультPRO покликаний стати постійним та важливим інструментом, що спрощує комунікацію та промоцію культурних подій у майбутньому, підвищуючи їхню доступність та відвідуваність. Культурних менеджерів запрошують долучитися та зареєструватися за посиланням:
У Національній бібліотеці Польщі вдалося виявити цікавий фонд документів, що стосуються історії Олеського замку, розташованого на Львівщині. Малюнки та описи, що зберігаються в цьому...
