Давній Львів – це, між усім іншим, місто королівське. Відтак і в бутті цього населеного пункту, як і у житті його мешканців, дуже багато залежало від фігури та персони монарха, відносин з ним. Оскільки королям на гарних відносинах з містом залежало не менше, ніж місту з ними, цей танець виглядав дуже гарно та ефектно. Відтак, на прикладі конкретної історії, розглянемо особливості означеного процесу.
Ритуал
Переважна більшість документів, привілеїв, які королі підписували Львову, містила обов’язкові вступні ритуалізовані пасажі. Так було і зі зверненням до Львова короля Речі Посполитої Владислава IV, яке побачило світ у 1634 році. Монарх, точніше працівники його канцелярії, які власне й займалися укладанням документа, хоча мова про офіційний документ, улесливо й пестливо констатували, що “сприяють від душі зростанню та славі … міста Львова”. Солодкаво й по-бароковому зазначали, що Львів “…у … воєводствах і провінціях Русі заслужено ми вважаємо прикрасою і оздобою”.
Печатка львівських райців, кін. XVII ст. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Такі слова здатні розчулити як самозакоханого базіку на кшталт нинішнього президента США, так і систематичного, дієвого та ефективного політика. Очевидно, вони мусили сподобатися і львівським райцям, яким це адресувалося перш за все. Водночас, останніх все ж більше цікавила конкретика, а не вправляння працівників королівської канцелярії у риторичній майстерності.
Контекст
Практична складова таки були присутня. Проте їй передував ще один етап. Означимо його як контекст появи документа, який гарантував місту нові привілеї, або історичне тло. Отож, після щедрих похвал на адресу Львова та його мешканців, працівники королівської канцелярії не забули також додати, що і їм не просто, а монарх – особа зайнята та заклопотана. Спочатку Львову відвантажили ще одну порцію компліментів і відзначили “… їх (міщан) бездоганну вірність щодо володарів”, як і “…стійку мужність у відбитті нападів татар”. Не забули і про “…невтомні старання для зростання громадського добра і надзвичайне відчуття обов’язку…”, властиві львівським райцям. Отож, враховуючи усе перераховане, король вважав за потребу віддячитись львів’янам і шукав для цього відповідну нагоду.
Король Владислав IV. Фото з https://uk.wikipedia.org/wiki/Владислав_IV_Ваза
Знайшов! “… закінчивши війну, тобто втихомиривши північного московського тирана, який був змушений до … миру і вічної відмови від трьох великих князівств королівства і наших провінцій” (тут про Полянівський мир, підписаний 1634 року між Річчю Посполитою та Московією). По тому військо короля рушило проти “…ворога християнського імені…” “турка”, що мир порушив, а дорогою вступило до Львова, який “… щедру і належну своєму королю пошану і присвяту…” виявив. У Львові військо та короля гарно приймали і багато людей вийшли його зустріти та вшанувати, що було монарху надзвичайно приємно і остаточно утвердило його в думці віддячити Львову.
Королівська вдячність
Усе описане вище було потрібне власне для того, щоб обґрунтувати прихильність монарха та його “офісу” до львів’ян та Львова. У королівському привілеї зазначалося, що наше місто може “… суперничати з найшляхетнішими містами Європи”. Закономірно, що у цій ситуації король не міг відмовити управителям Львова, які скаржились, що місто стає біднішим, страждає від постійних нападів ворогів, грошей бракує і належні укріплення ніяк не вдається добудувати.
Купці і ремісники. Фото з http://photo-lviv.in.ua/10-zapysiv-pro-zhyttya-lvivskoho-kuptsya-xvii-stolittya/
Щоб врятувати місто від проблем, добитись розширення вигод для Львова, король дозволив райцям отримувати від всіх купців, як іноземних, так і місцевих, “… людей будь-якого роду, нації, обряду і походження … від … товарів, усіх видів і родів…” податок. При цьому, додатково уточнювали, що такий податок береться від тюків, цебер, скринь, бочок, штук, маси, лантуха і ін. Десь так виглядала “любов” між Львовом та правителями Речі Посполитої. Була вона взаємною, вигідною, міцною і тривалою. До кінця XVIII століття – точно!
Кам’янка-Бузька територіальна громада запрошує жителів та гостей на урочистий Гала-концерт Фестивалю патріотичної пісні «За Україну, за її волю, за Перемогу». Захід, ініційований громадським діячем Орестом Кавецьким, збере шанувальників української музики та матиме особливий акцент на підтримці українських захисників.
Гала-концерт відбудеться у неділю, 21 грудня, і стане знаковою культурною подією для всього Золочівського району.
Особливою родзинкою концерту стане виступ Павла Табакова — відомого співака, композитора та переможця популярного телепроєкту «Голос країни». Він виконає свої найкращі патріотичні та ліричні композиції.
Павло Табаков
Ініціатором проведення заходу виступив Орест Кавецький (громадський діяч, ймовірно, пов’язаний із Фондом), а до організації долучилася потужна команда:
Благодійний фонд “KAVA”
Золочівська районна рада
Культурно-мистецький центр “Львівський Палац мистецтв”
Департамент з питань культури, національностей та релігій Львівської ОВА
Генеральним спонсором фестивалю є компанія “Карпатські мінеральні води”.
Важливо: Хоча вхід на концерт є вільним, подія такого формату, організована Благодійним фондом “KAVA”, зазвичай передбачає можливість добровільних пожертв. Ймовірно, під час концерту буде здійснюватися збір коштів на потреби Збройних Сил України або на підтримку ветеранів. Організатори особливо запрошують ветеранів російсько-української війни відвідати захід.
Кожна дитина, яка протягом двох тижнів відвідала Резиденцію Святого Миколая в Патріаршому Домі у Львові, – благодійник. Уже третій рік поспіль ця найбільша в Україні Резиденція, яку на добрі справи благословив Глава Української греко-католицької церкви Блаженніший Святослав Шевчук, сто відсотків коштів за вхідні квитки віддає на добрі справи. Так тисячі дітей з року в рік вчаться творити добро. Цьогоріч Резиденції вдалося акумулювати на благодійність 2 мільйони гривень!
“Добро єднає” – таким було гасло цьогорічної Резиденції Святого Миколая в Патріаршому Домі. Від 29 листопада до 13 грудня цю затишну й ошатну локацію відвідало понад чотири тисячі дітлахів. Кілька сотень – безкоштовно: це діти загиблих героїв і вихованці з дитячих будинків із Львівської та Івано-Франківської областей. Кожна дитина отримала цінні настанови й пам’ятні подарунки від Святого Миколая, при бажанні взяла участь у різних майстер-класах чи подивилася повчальну виставу.
“Уже третій рік поспіль наша Резиденція вчить діток робити добрі справи, – каже креативна продюсерка Резиденції, відома українська співачка, заслужена артистка України Наталка Карпа. – Сіємо у серцях і душах малечі зерна небайдужості, милосердя, співчутливості, мудрості. Так плекаємо те нове покоління українців, яке вже за кілька років буде опорою і для своїх родин, і для України”.
“Торік на добрі справи нам вдалося зібрати 1,4 мільйона гривень, – розповідає одна із організаторок Резиденції Святого Миколая в Патріаршому ДоміМирослава Полець. – Цьогоріч побили власний рекорд – виручили за вхідні квитки 2 мільйона гривень – й усю суму передамо на благодійність: половину – у Благодійний фонд «Місто Добра», половину – підрозділам ЗСУ. Це можливо завдяки тому, що всі організаційні витрати покривають наші надійні партнери, соціально відповідальний бізнес”.
Резиденцію-2025 підтримали ПП ВТК «Лукас», компанія «Галицька свіжина», мережа супермаркетів «Рукавичка», ТОВ «Блізард в Україні», ТОВ «Порше Україна», ПП»Леокераміка», ТОВ «Смаковіта», ПрАТ «САВ ОРБІКО», СП «ГАЛКА Лтд», компанія «BTE group».
На урочистому закритті Резиденції Миколая у Патріаршому Домі виступили відомий співак Павло Табаков, гурт “Мотанки”, Творча школа Павла Табакова, Мистецька школа Маріанни Ільків “ILkivSchool” і октет “Теофорос” ЛДССД. Напередодні Різдвяних Свят добра справа і спільна коляда зарядили усіх присутніх святковим настроєм.
Ми маємо унікальні світлини 1937 року, автором яких є Юзеф Тежицький, і вони відкривають перед нами тогочасне Сколе так живо й виразно, ніби кадри зроблено вчора. На фото ми бачимо місто у його міжвоєнній красі: охайні вулиці, характерну карпатську архітектуру, дерев’яні вілли та будинки, що створювали неповторний силует Сколе. Особливо увагу привертають храми — вони підкреслюють багатоконфесійний характер міста та його глибоку історичну тяглість.
Окремий шарм цих світлин — транспорт того часу. На дорогах сусідять кінні вози та перші автомобілі, створюючи виразний контраст епох, а над річкою Опір видно старі мости, які служили містянам і мандрівникам. Усе це додає фото динаміки й водночас передає неспішний, карпатський ритм життя.
Та найбільше оживляють знімки місцеві мешканці. Їх можна побачити на вулицях, біля торгових яток, поруч із храмами чи просто в моменті щоденної праці. Вони усміхнені, зайняті своїми справами, природні — і саме завдяки їм фотографії Тежицького наповнюються теплом та емоцією. Ці кадри зберегли дух довоєнного Сколе, дозволяючи нам відчути атмосферу міста, яке й сьогодні зберігає свій колорит і карпатську душу.
У книзі розповідається про палацо-парковий комплекс у Підгірцях біля Стрия та підгорецьку гілку родини баронів Брунштейн-Бруницьких. Основну частину тексту присвятили природознавцю і власнику розсадника плодових і декоративних рослин Юліану-Мар’яну Бруницькому (1864 – 1924) і його сім’ї. Для істориків, краєзнавців, туристів та всіх інших, що цікавляться історією.
Автор книги, Микола Закусов, є відомим істориком та краєзнавцем, директором Стрийського краєзнавчого музею “Верховина”. Його багаторічна дослідницька робота зосереджена на вивченні історії Стрийщини та маловідомих сторінок життя місцевої еліти. Ця публікація є результатом глибокого архівного пошуку, що має на меті повернути з небуття імена та внесок в історію Галичини представників родини Брунштейн-Бруницьких, зокрема видатного природознавця Юліана-Мар’яна Бруницького.
Подія організована під патронатом Львівської обласної ради та Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА і у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу Мистецтв.
17 грудня о 19:00 на сцені Malevich Concert Arena у Львові відбудеться прем’єра абсолютно нової програми від Kalush Orchestra – нового масштабного шоу улюблених виконавців, повідомили організатори VINIL concert agency.
Колектив підготував не просто концерт, а цілісне арт-видовище: з елементами театрального перформансу, унікальними сценічними рішеннями та фірмовою енергетикою, що захоплює з перших секунд. Організатори обіцяють продуману до дрібниць атмосферу та враження, які залишаться надовго.
“Це буде подія, де музика, творчість і магія зійдуться в одному просторі. Це не просто концерт, а вражаюче арт-шоу, де кожна секунда продумана до дрібниць. Театральний перформанс, потужна енергетика та атмосфера, яка захоплює з перших хвилин”, — зазначають автори шоу.
ІІ Всеукраїнський фестиваль військово-патріотичного мистецтва «АРТ-А»
У Львові успішно завершився ІІ Всеукраїнський фестиваль військово-патріотичного мистецтва «Мистецтво створене кадетами АРТ-А». Організований Львівським ліцеєм з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут, захід зібрав 185 талановитих учасників із 20 військових та військово-фізичних навчальних закладів по всій країні.
Протягом двох днів кадети та курсанти з Києва, Харкова, Одеси, Кривого Рогу, Чернігова та багатьох інших міст демонстрували свої таланти. Фестиваль включав номінації для солістів-інструменталістів, вокалістів, ансамблів, хореографічних колективів та декламаторів.
ІІ Всеукраїнський фестиваль військово-патріотичного мистецтва «АРТ-А»
Місія Фестивалю: Культура проти стереотипів
Головна мета «АРТ-А» — показати, що підготовка майбутніх захисників України не обмежується суворою дисципліною. Організатори наголошують, що подія має особливе значення в умовах повномасштабної війни, адже вона формує спільноту нової генерації військових.
“Ми показуємо, що армія — це не лише про військову справу, а й про культуру, творчість і мистецтво. Таким чином, ми спонукаємо молодь долучатись до Сил оборони, розвиваючи свій творчий потенціал. Основна цінність фестивалю полягає у формуванні майбутньої військової еліти, яка власним прикладом демонструє широкий спектр талантів”, — прокоментували організатори події.
ІІ Всеукраїнський фестиваль військово-патріотичного мистецтва «АРТ-А»
Лауреати та переможці: Результати мистецьких змагань
За підсумками виступів, журі визначило найкращих у низці номінацій.
Художнє читання та авторська поезія: Дипломом і статуеткою переможця нагороджено курсанта Житомирського військового інституту імені С.П. Корольова Володимира Копитця. Лауреатами визнані Юрій Брежицький (Острогський обласний ліцей) та Дар’я Дмитренко (Інститут психологічної підтримки НАСВ).
Хореографічна композиція: Перемогу здобув танцювальний колектив Львівського ліцею імені Героїв Крут. Серед лауреатів — колектив Військово-морського ліцею імені віце-адмірала Володимира Безкоровайного та хореографічний гурток «Мрія» Кам’янець-Подільського ліцею.
ІІ Всеукраїнський фестиваль військово-патріотичного мистецтва «АРТ-А»
Сольне вокальне виконання: Найкращою визнано курсантку Львівського державного університету безпеки життєдіяльності Каріну Олійник. Лауреатами стали Вікторія Вробель (Львівський ДУВС) та Тарас Редзій (Національна академія НГУ).
Вокалісти (малі групи): Переможну статуетку отримав вокальний квартет Львівського ліцею імені Героїв Крут.
Інструментальне виконання: Переможцем визнано ліцеїста Львівського ліцею імені Героїв КрутОлега Химинця. Лауреатами стали Аркадій Олійник (Кам’янець-Подільський ліцей) та Назар Березовець (Київський військовий ліцей імені Івана Богуна).
Ансамблі: Перемогу здобув вокально-інструментальний ансамбль Інституту психологічної підтримки Національної академії сухопутних військ.
ІІ Всеукраїнський фестиваль військово-патріотичного мистецтва «АРТ-А»
Підтримка та подяки
Особливою відзнакою журі нагороджено театральну студію Київського військового ліцею імені Івана Богуна, а також ліцеїсток Яну Слободянюк та Єлизавету Тараско. Приз «Глядацьких симпатій» отримала курсантка Харківського національного університет повітряних сил Ірина Кузьменко.
Організатори висловили окрему подяку музиканту, лідеру гурту РвБ та військовослужбовцю Олександру Ремезі за активну участь та підтримку у проведенні фестивалю.
Організатори та усі, хто долучився до проведення «АРТ-А», пообіцяли, що фестиваль військово-патріотичного мистецтва продовжить свою важливу місію наступного року.
Є моменти, коли хочеться не просто чашку кави, а маленький сповільнений ритуал — теплий, ароматний та уважний. Саме таким є процес приготування кави в турці. Він дає не лише насичений, оксамитовий напій, а й можливість відчути контроль над кожним етапом: від вибору зерен до підйому піни, стверджеє наш партнер Торгова Марка Кава Старого Львова.
Цей спосіб підходить тим, хто прагне глибшого смаку та хоче навчитися тонкощам, яких не дає жоден автомат. Турка дозволяє розкрити природну солодкість зерна, відчути текстуру та запах, а головне — створити каву, яку складно повторити іншим способом. Це проста техніка, але вона вимагає уваги та розуміння деталей — і саме вони приводять до справді смачного результату.
Вибір зерен: основа насиченого смаку
Правильна кава в турці починається задовго до моменту, коли турка торкається плити. Якість зерна — фундамент усього процесу. Навіть найдосвідченіша техніка не врятує напій, якщо сировина слабка або стара.
Арабіка чи робуста: що підійде саме вам
Для турки найчастіше обирають арабіку — вона м’якша, солодша, з більш багатим ароматом. У ній багато ефірних олій, які на повільному нагріві утворюють ту саму густу «оксамитову» текстуру.
Робуста додає напою міцності та щільнішої кремовості, але також гіркоти. Її можна вводити в купажах 10–30%, якщо хочеться більше «удару» або шоколадно-землистих нот.
Свіжість обсмаження та як її визначити
Для турки найкраще використовувати зерна, які обсмажені 7–21 день тому. У них аромат уже стабілізувався, але ще не встиг втратити яскравість.
Ознаки якісної свіжості:
рівний колір зерен без темних масних плям;
приємний запах без кислинки чи «затхлості»;
дата обсмаження вказана на пачці (а не тільки дата фасування).
Слід з обережністю ставитися до занадто темного обсмаження — воно може швидко «забивати» смак гіркотою в турці.
Рекомендовані бренди кави
Серед доступних і надійних виробників, чиї зерна добре поводяться саме в турці:
Soloway, Fresh Black, Lviv Coffee Manufacture;
Svit Kavy, Mad Heads Coffee, Tasty Coffee;
для поціновувачів класичного східного стилю — Kurukahveci Mehmet Efendi, Nuri Toplar.
Ці бренди пропонують широкий вибір обсмажувань і сортів, які легко підібрати під власний смак.
Порада: якщо ви тільки починаєте, спробуйте зерна середнього обсмаження 100% арабіки — вони дають збалансований смак і краще «прощають» перші помилки.
Ступінь помелу: дрібність як ключ до правильної екстракції
Помел — це те, що визначає, як швидко й рівномірно кава віддаватиме смак у воді. Для турки він має бути максимально дрібним — схожим на пудру. Саме така консистенція дозволяє отримати густу текстуру, насичений аромат і правильне підняття піни.
Яким має бути ідеальний помел для турки
Помел для турки:
дуже дрібний, майже як борошно;
однорідний, без крупинок і «піску»;
здатний легко змішуватися з водою ще до прогріву.
Якщо помел надто грубий — кава вийде «порожньою», водянистою, без справжнього тіла. Занадто дрібний (аж до пудрової пилюки) — може давати гіркоту через надмірну екстракцію, але таке трапляється рідко.
Кава в турці
Вибір кавомолки: ручна чи електрична
Ручні кавомолки з конічними жорнами дають найбільш однорідний помел. Вони тихі, компактні та дозволяють тонко регулювати ступінь помелу. Добрі моделі: Timemore Chestnut C2/C3, Hario Mini Mill, 1Zpresso JX.
Електричні жорнові кавомолки зручні й швидкі, але не всі здатні на турецький помел. Добре справляються моделі класу Fellow Ode Gen 2, Baratza Encore ESP, хоча інколи потрібні додаткові модулі для дрібнішого помелу.
Не підходять ножові кавомолки. Вони ріжуть зерно нерівномірно, перегрівають його і дають «сміттєвий» помел із великими частинками.
Типові помилки при помелі
помел робиться заздалегідь — кава швидко втрачає аромат;
невідповідний ступінь — занадто грубий або нерівномірний;
перегрів зерна — коли помел триває надто довго або використовується ножова кавомолка.
Порада: помеліть рівно ту кількість кави, яку будете використовувати зараз. Навіть 10–15 хвилин на повітрі помітно зменшують ароматність порошку.
Турка: матеріали, об’єми та особливості поведінки на плиті
Правильна турка — це не лише красива посудина, а й інструмент, який впливає на смак, температуру та швидкість нагріву. Різні матеріали поводяться по-своєму, і варто знати їхні особливості, щоб заварювання проходило контрольовано та передбачувано.
Мідні та латунні турки
Мідь — класичний матеріал для джезв. Вона швидко реагує на зміни температури, легко прогрівається та так само швидко охолоджується. Це дає змогу точно контролювати момент підняття піни й уникати перегріву. Всередині якісні мідні турки завжди покривають оловом, щоб кава не контактувала з металом.
Латунь нагрівається трохи повільніше й тримає тепло стабільніше. Це хороший варіант для тих, хто хоче більш «м’яку» екстракцію.
Кераміка нагрівається повільніше, але тримає температуру довго. Це підходить тим, хто хоче плавну, делікатну екстракцію без різкого підняття піни. Керамічні турки додають смаку округлості та м’якості.
Нержавіюча сталь — міцний і довговічний матеріал, але нагрівається швидко й інколи різко. Потрібна уважність, щоб не «перегнати» каву. Така турка менш вибаглива в догляді й добре підходить для щоденного використання.
Популярні бренди турок
Серед перевірених виробників:
Soy, CopperBull, Demmex (мідні та латунні турки);
Gipfel, Bialetti (сталеві варіанти);
Ceraflame, Arzum Okka Terra (кераміка).
Купуючи турку, звертайте увагу на об’єм: краще готувати порцію у посудині, заповненій щонайменше на 2/3 — так смак розкривається повніше.
Порада: для новачків найкраще підходить мідна турка середнього об’єму (120–250 мл). Вона дає найпередбачуваніший нагрів і легше пробачає помилки.
Кава в турці
Вода та пропорції: точність, що формує смак
У турці навіть дрібна неточність помітно впливає на результат. Тому вода та пропорції — це той етап, де варто бути уважним. Правильне співвідношення забезпечує чистий смак, збалансовану гіркоту та густу текстуру.
Яку воду використовувати
Вода має бути м’якою та чистою. Найкращий варіант — фільтрована або бутильована з мінералізацією 50–150 мг/л.
Надто жорстка вода:
приглушує аромат;
робить смак «плоским»;
підсилює гіркоту.
Надто м’яка вода може створювати «порожній» смак, тому важливо знайти баланс.
Вимірювання: ваги, ложки та таблиця пропорцій
Ідеальні пропорції для турки — 1:10 (кава до води). Тобто на 100 мл води потрібно приблизно 8–10 г кави залежно від бажаної насиченості.
Найточніше — користуватися кухонними вагами. Якщо ж їх немає:
1 пласка чайна ложка меленої кави ≈ 3–3,5 г;
1 повна чайна ложка ≈ 5 г.
Об’єм напою
Кількість кави
Кількість води
60 мл
6 г
60 мл
100 мл
8–10 г
100 мл
150 мл
12–15 г
150 мл
200 мл
18–20 г
200 мл
Як коригувати пропорції під різні об’єми
для насиченішого смаку збільшуйте каву на 1–2 г на кожні 100 мл;
для м’якшого — зменшуйте на 1 г, але не нижче 7 г на 100 мл, щоб напій не «розчинився» у воді;
якщо використовуєте світле обсмаження — дайте трохи більше кави; темне — трохи менше.
Порада: спробуйте кілька разів зварити каву з різними пропорціями на одних і тих самих зернах. Це швидко допоможе зрозуміти, який баланс найбільше вам пасує.
Покрокова інструкція: як заварювати каву в турці правильно
Це головна частина — послідовність дій, яка допоможе стабільно отримувати смачну, ароматну каву з густою піною. Тут важлива уважність: щось із кроків здається дрібницею, але саме дрібниці формують якість напою.
Прогрів турки
Поставте порожню турку на мінімальний вогонь на 10–20 секунд. Легке прогрівання:
допомагає каві рівномірніше розкривати аромат;
дає стабільніший нагрів у подальшому;
усуває різкий температурний «шок».
Не перегрівайте: якщо турка надто гаряча, кава швидко «підгорятиме» ще до нагрівання води.
Додавання кави та води
Зніміть турку з вогню після прогрівання.
Насипте меленої кави відповідно до пропорцій.
Додайте холодну воду — бажано кімнатної температури або трохи прохолоднішу.
Легенько розмішайте один раз, щоб не залишилося сухих грудочок.
Подальше перемішування робить смак каламутним і зменшує об’єм піни.
Контроль нагріву та піни
Поставте турку на мінімальний вогонь або на пісочницю, якщо готуєте по-класичному. Підігрів має бути плавним.
Правильні ознаки процесу:
кава поступово темнішає;
на поверхні з’являється густа піна, що повільно піднімається;
запах стає інтенсивнішим.
Не допускайте кипіння — це головна помилка, що робить смак різким і гірким. Якщо піна починає стрімко підніматися, зніміть турку з вогню на кілька секунд.
кава
Момент зняття з вогню
Зніміть турку одразу, щойно піна підійде максимально близько до краю. Дайте їй «впасти» і — за бажанням — поверніть турку на вогонь ще раз, але не доводьте до кипіння.
Подвійне підняття піни робить текстуру більш густою й ароматною.
Подача напою
Після фінального зняття дайте каві постояти 20–30 секунд. Осад осяде на дно, а аромат стабілізується. Лийте повільно й обережно, щоб не підняти осад.
Подавайте в невеликих товстостінних чашках — вони довше утримують тепло і підсилюють смак.
Порада: не поспішайте під час нагрівання. Турка — це метод про терпіння. Навіть незначне збільшення вогню може зіпсувати пінисту структуру та зробити напій різким.
Варіації смаку: спеції, цукор і традиційні підходи
Після того як ви освоїли базову техніку, можна сміливо експериментувати зі смаками. Турка чудово передає аромати спецій і дає можливість створювати цілі маленькі композиції в чашці.
Кава з кардамоном, корицею, гвоздикою
Спеції додають до нагрівання, разом із меленою кавою. Найпопулярніші варіанти:
кардамон — надає свіжості, легкого цитрусово-трав’яного відтінку;
кориця — робить смак теплим, м’яким, десертним;
гвоздика — додає пряності, але її потрібно зовсім трохи.
Орієнтовно 1 дрібка спеції на 100 мл напою. Більше — і спеції можуть перекрити натуральний смак зерна.
Напій без цукру та з мінімальною гіркотою
Якщо хочете приготувати каву без цукру, але з м’яким смаком:
оберіть арабіку середнього обсмаження;
зробіть дрібний, але не «пиловий» помел;
використовуйте м’яку воду;
слідкуйте за піною — не перегрівайте напій.
Саме перегрів найчастіше робить смак гірчим, а не відсутність цукру.
«По-східному» та інші популярні способи
Турецький стиль (по-східному) — кава з цукром, який додають перед нагріванням. Цукор карамелізується на дні й створює щільний, оксамитовий смак. Часто додають кардамон.
Грецький стиль — дуже дрібний помел, повільне подвійне підняття піни, без спецій.
Арабський стиль — більше кардамону, інколи використовується світліше обсмаження.
Порада: експериментуйте з однією змінною за раз — спершу спеція, потім пропорція, потім ступінь помелу. Так ви краще зрозумієте, що саме дає той чи інший смаковий ефект.
Кава
Часті помилки та як їх уникнути
Навіть проста техніка має свої «підводні камені». Більшість проблем у каві з турки виникають через поспіх або неправильні пропорції. Розберімо найтиповіші помилки новачків, щоб ви могли уникати їх уже з першої спроби.
Перегрівання кави
Це найпоширеніша причина гіркоти. Перегрита кава:
втрачає солодкість;
дає різкий, «спалений» аромат;
утворює тонку, нестабільну піну.
Що робити: тримайте мінімальний вогонь і знімайте турку, щойно піна доходить до краю.
Неправильний помел
Занадто грубий помел → водянистий, слабкий напій.
Занадто нерівномірний → смак «стрибатиме» від кислоти до гіркоти.
Рішення: користуйтесь жорновими кавомолками й помеліть щоразу перед приготуванням.
Використання несвіжих зерен
Старі зерна мають тьмяний запах, плоский смак і майже не дають піни. Також не варто змішувати стару каву зі свіжою — кращого результату це не дасть.
Рішення: купуйте невеликі партії, обирайте зерна з датою обсмаження, зберігайте в герметичній непрозорій ємності.
Надмірне перемішування
Після додавання води достатньо один раз обережно змішати каву з водою. Часте перемішування:
руйнує піну;
піднімає осад;
робить смак болотистим.
Рішення: перемішайте один раз і більше не торкайтеся суміші до подачі.
Порада: якщо результат вийшов «не тим», змінюйте лише один параметр за раз — ступінь помелу, пропорції чи інтенсивність нагріву. Так ви швидко знайдете ідеальний баланс саме для ваших зерен і турки.
Невеличке післяслово про смак і ритуал
Заварювання кави в турці — це не просто спосіб приготувати напій, а маленька пауза, яка дозволяє зібрати думки, знайти спокій і подарувати собі кілька хвилин уваги. У кожному кроці — від вибору свіжих зерен до плавного підняття піни — є своя логіка й краса.
Коли ви починаєте розуміти, як реагує турка на тепло, як змінюється аромат залежно від помелу чи води, процес перетворюється на свідомий і дуже приємний ритуал. І кожна наступна чашка стає кращою — не через ідеальність техніки, а через те, що ви самі стаєте уважнішими до деталей.
Хай ця традиція стане вашим стабільним і теплим ранковим жестом, до якого хочеться повертатися знову.
В суботу, 20 грудня 2025 року, у Славському відбудеться грандіозна подія – ІІІ Гастро-туристичний фестиваль “Різдвяний борщ”, кульмінацією якого стане встановлення п’ятого національного рекорду. Організатори прагнуть зафіксувати “НАЙБІЛЬШИЙ ОБ’ЄМ ПРИГОТУВАННЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО БОРЩУ, СТРАВИ ШЛЯХЕТСЬКОЇ КУХНІ УКРАЇНИ”.
Подія поєднає глибоке дослідження української гастрономічної спадщини, культурні традиції Стрийщини та потужну благодійну місію на підтримку Сил Оборони України.
Рекорд та Кулінарна Спадщина
Головною інтригою фестивалю є встановлення вже п’ятого рекорду України, який фіксуватимуть представники Книги Світових Рекордів Book World Records.
“Гетьманський борщ” – це не просто страва, а справжній гастрономічний артефакт. Він належить до шляхетської кухні України та відрізняється особливою вишуканістю та складністю рецептури, часто включаючи нетипові для класичного борщу інгредієнти, як-от копченості, гриби чи спеціальні приправи. Мета рекорду – не лише масштаб, а й збереження та популяризація нематеріальної культурної спадщини та високої української гастрономії.
У рамках події відбудуться Дослідницько-краєзнавчі студії, присвячені вивченню історії та автентичного рецепту Гетьманського борщу, а також інших елементів шляхетської кухні.
Ветерани, Культура та Благодійність
Фестиваль є яскравим прикладом ветеранського партнерства. Організатори наголошують, що подія відбудеться за участі ветеранів, волонтерів, молоді та дітей, символізуючи єднання поколінь навколо важливої місії.
Усі гості заходу матимуть можливість скуштувати рекордну страву під час благодійного частування. Зібрані пожертви будуть спрямовані на підтримку Сил Оборони України.
Особливим партнером виступає Німецький центр протезування Prosthetics.Pro, що підкреслює соціальний вектор фестивалю та підтримку тих, хто постраждав від війни.
Де і Коли: Насичена Різдвяна Програма
Подія розпочнеться 20 грудня 2025 року о 13:00 у Славсько Центр Бойківської Культури.
Програма фестивалю “Різдвяний борщ” включає:
Майстер-класи: Приготування карпатських лиганців, узвару та опільської куті. Участь у майстер-класах проводиться за донати на ЗСУ.
Творчі Майстерки: Вибійки та сублімації на предмети (за благодійні внески).
Ярмарок: Презентація та продаж локальної продукції, сувенірів, виробів майстрів, а також благодійний ярмарок із різдвяними смаколиками.
Культурна Програма: Святкові виступи місцевих колективів та створення автентичної атмосфери.
Фіксація та Дегустація: Кульмінація дня – урочисте вимірювання об’єму борщу, фіксація рекорду та спільне споживання Гетьманського борщу як символ єднання.
Етнофото-зона: Унікальна локація для різдвяних фотосесій.
Організатори та Партнери
Фестиваль організовано спільними зусиллями:
Сектор Культурної спадщини Стрийської РДА
ГО «Справа Ветерана»
Німецький центр протезування Prosthetics.Pro
ГО Центр Бойківської Культури
Захід також підтримали численні готельні комплекси, громадські організації, освітні заклади та волонтерські ініціативи Стрийщини, включаючи ГО «ЦЕНТР СПАДЩИНИ ГЕТЬМАНА ІВАНА ВИГОВСЬКОГО», ГО «ТІЦ СТРИЙ», ДНЗ “Вище професійне училище №8 м.Стрия” та ініціативу «Карпатські господиньки».
В неділю, 28 грудня, о 19.00 у Центрі Довженка у Львові відбудеться святковий концерт «Різдво у колі друзів» за участі легендарної Народної артистки України Оксани Білозір. Подія обіцяє стати одним із найтепліших музичних вечорів грудня, поєднавши відомі хіти співачки та улюблені українські колядки.
Концерт створений у дусі справжнього родинного свята: щирість, доброта й особливий, неповторний шарм Оксани Білозір формують атмосферу, у якій традиційне українське Різдво відчувається особливо затишно та душевно. Глядачі почують як легендарні пісні, так і різдвяні наспіви, що дарують світло, тепло і відчуття довгоочікуваного спокою.
Організатори підкреслюють особливу місію події: «Ми прагнемо, щоб цей вечір став справжнім місцем зустрічі – із живою музикою, з близькими людьми та із самим відчуттям Різдва. Оксана Білозір не просто виконує колядки – вона створює атмосферу, де кожен глядач відчуває себе, як удома. Саме таким затишним Різдвом ми мріємо поділитися з усіма львів’янами».
На гостей чекають музичні сюрпризи, тепле спілкування та неперевершений святковий настрій. Це вечір, коли пісня по-справжньому об’єднує, а коляда звучить як найщиріше побажання миру, любові та добра.
Квитки вже надійшли у продаж – організатори наполегливо радять завчасно подбати про найкращі місця, щоб не пропустити цю різдвяну подію у Львові.
Вагон кінного трамвая закритого типу на кінцевій зупинці на площі Цлови (Митній). На світлині видно, що вагон немає маршрутних таблиць. Світлина 1880-х рр.
Остаточне підписання контракту з Трієстським Трамвайним Товариством на будівництво та експлуатацію у Львові кінного трамвая відбулося 2 лютого 1879 року. Цей контракт передбачав більшість постулатів, сформульованих у програмній ухвалі міської ради з 1873 року, а його остаточний варіант виглядав таким чином:
Незаперечне право будівництва, а згодом експлуатації колії впродовж 50 років від дня підписання угоди належить Трієстському Трамвайному Товариству (ТТТ).
На ТТТ покладається обов’язок і ризик отримання концесії від влади краю.
Загальний обсяг робіт, пов’язаних з приготуванням та експлуатацією трамвая, має бути виконаний упродовж 12 місяців від дня затвердження докладних планів, включно з початком експлуатації двох ліній:
Від вокзалу Колії Кароля Людвіга (нині Головний залізничний вокзал) вулицею Городоцькою, Казимирівською (вулиця Городоцька від початку до церкви святої Анни), площею Ґолуховських (площа Торгова), площею Краківською (площа Ярослава Осмомисла), вулицею Жовківською (Б. Хмельницького) до Жовківської рогатки (перетин вулиць Б. Хмельницького і Волинської).
Від площі Ґолуховських (площа Торгова), вулицею Кароля Людвіга (проспект Свободи), площею Марійською, площею Галицькою, площею Бернардинською (площа Соборна) до площі Митної.
Вагон закритого типу № 2 львівського кінного трамвая, виготовлений у місті Граці. Світлина кінця ХІХ століття
За львівською міською владою залишається право передання концесії іншим фірмам у разі, якщо б упродовж двох років підрядник ТТТ не спромігся виконати своєї роботи на умовах, кращих, аніж запропоновані іншими фірмами.
Доступ до вулиць і площ для прокладання колії надається безоплатно, утім в разі потреби набуття якоїсь нерухомості укладається окрема угода.
Упродовж перших 10 років експлуатації місто звільняє ТТТ від окреслених у контракті податків.
Контракт окреслює максимальні тарифи на перевезення однієї особи в рамках єдиної лінії першого і другого класу вагонів (відповідно 20 і 15 центів австрійських) і зобов’язує ТТТ до поділу лінії на секції. Секційний тариф для пасажирів, як і для товарів, повинен затверджуватися містом.
Бруківка, по якій заплановано прокладання одиночної колії, повинна мати ширину принаймні 4 сажні (віденський сажень дорівнює 1,9 м), а у випадку подвійної колії 6 сажнів. У разі потреби прокладання колії вужчими вулицями перебудова здійснюється за рахунок відповідного замовника.
Окрім того, контракт окреслював особливі умови експлуатації вулиць, якими мали проходити трамвайні лінії, а також засади співпраці, які б гарантували дотримання публічного порядку. Окремі клаузули формували гарантії належного виконання особливих умов, зв’язаних із цивільною відповідальністю.
Газовий ліхтар та вагон кінного трамвая на площі Галицькій у Львові. Світлина початку ХХ ст.
Вже під кінець травня 1879 року плани реалізації підприємства були схвалені Радою міста, а згодом і Намісництвом. Згідно з ними лінії кінного трамвая були остаточно запроєктовані на таких напрямках:
головна – від Головного вокзалу вулицею Городоцькою на площу Ґолуховських, далі вулицею Кароля Людвіга, площами Марійською, Галицькою, Бернардинською і вулицею Чарнецького (Винниченка) до площі Митної,
бічна – з площі Ґолуховських через площу Краківську і вулицю Жовківську до вокзалу на Підзамчі і Жовківської рогатки.
У серпні 1879 року розпочато роботу з будівництва возівні (депо для кінних трамвайних вагонів), стайні для коней і трамвайної колії на вулиці, яка сполучала вулиці Городоцьку і Янівську (Шевченка). Утім в короткому часі темп робіт сповільнився. Передовсім ТТТ змушено було скоригувати плани і укласти додаткову концесію на закладення колії на вулицях Замарстинівській і Бальоновій (Гайдамацька), оскільки міністерство торгівлі не затвердило попередніх планів щодо проведення трамвайної колії через залізничний переїзд на Жовківському передмісті.
Окрім того, керівництво Колії Кароля Людвіга не видало згоди на закладення шин на відрізку від вулиці Жовківської до вокзалу на Підзамчі, а також проведення трамвайної колії до Головного Вокзалу унеможливлювало існування маневрової колії, збудованої без ухвали міської влади. І нарешті на певних відтинках вулиці Городоцької укладанню колії перешкоджали роботи, пов’язані з будівництвом на цій вулиці сучасного мурованого каналу. Усі ці труднощі мали бути усунуті шляхом координації з містом, головним пріоритетом якого було закладення трамвайної колії таким чином, аби дотримуватися безпеки дорожнього руху.
Вагон кінного трамвая закритого типу на кінцевій на площі Митній. Кінець 1880-х рр.
Ще в жовтні 1879 року ТТТ отримало згоду на прокладення колії від вулиці Городоцької до Головного Вокзалу. Умовою було брукування переходів через колії та площі перед будівлею вокзалу. Під час будівництва колії на вулиці Городоцькій виявилося, що біля казарм артилерії в напрямку церкви Святої Анни треба було піднести рівень вулиці на 2 стопи (львівська стопа дорівнювала 297,7 мм), а вище казарм Галля понизити на 40 см.
26 листопада 1879 року відбулися пробні тестові поїздки, під час яких трамваї подолали відрізок шляху від депо нижче вулиці Городоцько-Янівської (пізніше Бема, а нині Ярослава Мудрого) до площі Митної і назад. Перша зустріч львів’ян із кінним трамваєм була, як про це писала тогочасна преса, неабиякою сенсацією, тим більше, що ТТТ добре подбала про урочистий бік цієї події. «Газета Львівська» так описала атракцію: «З депо виїхали три вагони: один літній відкритий, другий салонний, третій пасажирський, поділений на два класи. Пробна поїздка пройшла досить гладко, незважаючи на деяке запізнення, пов’язане з тим, що робітники не встигли вчасно очистити колії від льоду та снігу, який рясно падав уночі. Від будівлі Галицького Земського Кредитного Товариства (нині проспект Свободи №8) публіка почала сідати у вагони і їхала до площі Митної. Численний натовп дивувався гарним і оригінально прикрашеним вагонам, а дорожкарі (візники) вітали їх іронічними вигуками. На вулиці Чарнецького перші трамваї зустрічали члени Міської ради на чолі з президентом паном Ясінським, за декілька хвилин трамвай завіз почесних гостей до адміністративного будинку, де відбувся урочистий сніданок».
Незважаючи на гучну урочистість з нагоди закінчення будівництва першого відтинку трамвайної лінії, відповідні комісії міської ради доволі суворо оцінили її стан і відмовилися дати дозвіл на початок експлуатації, вказуючи на невідповідне укладення колій. Усуненню дефектів перешкодили важкі погодні умови: зима 1879-1880 років виявилася дуже суворою, і роботи, пов’язані з подальшим прокладенням колій можна було розпочати лише в другій половині квітня 1880 року.
5 травня 1880 року міська рада погодилася на початок руху на відрізку від казарм на Городоцькій до площі Митної, незважаючи на те, що заплановані роботи щодо прокладення каналу на Городоцькій ще не були завершені. 1 липня запущено в дію лінію від казарм Фердинанда до Головного Вокзалу, утім без згоди міської ради, чого вимагав контракт.
Кінний трамвай на вулиці Жовківській (Богдана Хмельницького) в районі залізничного переїзду. Початок ХХ століття
Дирекція ТТТ наприкінці липня надіслала до міської ради пропозицію щодо відкриття руху від площі Ґолуховських до залізничної станції Підзамче 1 вересня. Це викликало бурхливу дискусію райців, бо будівельні роботи на цьому відтинку ще тривали. Утім міська рада все ж визначила остаточний реальний термін закінчення робіт, передбачених контрактом, 31 серпня. Але знову до цього терміну ТТТ було готове завершити лише одну лінію, яка проходила від вулиці Горіхової (нині не існує, розташовувалася на місці кварталу між вулицями Караїмською, Б. Хмельницького і Опришківською) до Жовківської рогатки, минаючи об’їзд вулицею Татарською і вулицею Об’їзд (нині Долинського).
У першій декаді вересня запровадили пробні поїздки, утім надії на швидкий запуск лінії виявилися марними. Укладення колій на вулиці Жовківській виявилося вкрай нестаранним. В деяких місцях вони виступали над поверхнею ґрунту, в інших утворилися такі великі вибоїни, що дорожки й вози ламали собі кола. Надалі не було розв’язано проблеми перетину рейок трамвайних і залізничних. У цій справі було активно задіяно міську владу, Намісництво, дирекцію залізниці та поліцію, і в грудні 1880 року дирекція ТТТ оголосила магістратові про закінчення робіт над цілою лінією кінного трамвая, хоча фактично вона запрацювала 16 березня 1881 року. Міський Будівничий Уряд визначив зміни, які були відхиленням від початкових проєктів, і добився виконання додаткових заходів гарантування належної і безпечної експлуатації трамвая.
Авторка книжки «San. Rzeka, która łączy – rzeka, która dzieli» проводить читача вздовж річки Сян — простору зустрічі різних культур і пам’ятей. Це зворушлива оповідь про кордони, історії людей, зниклі місця та про те, як минуле й сьогодні формує наші взаємини.
Ґражина Бохенек — докторка наук про мистецтво, випускниця Ягеллонського університету, багаторічна журналістка Польського радіо в Жешуві, нині співпрацює з Radio 357. Авторка численних репортажів і подкастів, президентка Асоціації Rajsze.
Наприкінці зустрічі буде можливість придбати книгу авторки.
Подія організована під патронатом Львівської обласної ради та Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА і у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Centrum Integracji dla Polaków w Ukrainie, Fundacja Humanitarna Folkowisko, Львівського Фотомузею та Львівського палацу Мистецтв.
У другий день Різдвяних Свят — у п’ятницю, 26 грудня— у Львові, у Центрі Довженка на Сихові, відбудеться святковий концерт Соломії Чубай “Різдво — час вірити в Дива”. Початок – о 19:00.
“У час Різдва, коли зимова казка огортає місто, я запрошує вас на особливий концерт — на теплу музичну зустріч, де давні традиції оживуть у сучасному звучанні, а кожна нота стане промінчиком внутрішнього світла. Саме Різдво — це світло, що проростає крізь темряву. Це момент, коли ми знову навчаємось бачити добро, чути серцем і вірити у дива”, — каже Соломія Чубай.
Саме у казковий період Різдва Соломія Чубай разом із найкращими музикантами Львова випустили новий різдвяний альбом “Світло Різдва”. Презентація цієї збірки й стане серцем концерту 26 грудня у Центрі Довженка. Атмосферу теплого різдвяного родинного свята того вечора разом зі співачкою творитимуть Галицький камерний хор «Євшан» та друзі-музиканти.
У концертній програмі “Різдво — час вірити в Дива” звучатимуть прем’єри композицій із альбому-новинки “Світло Різдва”, традиційні колядки у супроводі хору, зокрема твори відомих українських композиторів, серед яких — легендарний «Щедрик» Миколи Леонтовича. А також — щирі колядки й щедрівки, яких Соломію в дитинстві навчила її бабуся. Тепер цим неоціненним спадком родинної пам’яті співачка ділиться із гостями своїх концертів. Не обійдеться й без уже знаних пісень з проєкту «Колискові для Олекси», а також авторських творів у новому звучанні.
“Різдво — час вірити в Дива” — не просто концерт, а спільне зцілення музикою. Простір, де музиканти і зал стають однією великою спільнотою, де мелодії торкаються найдорожчих спогадів, а слова обіймають м’яко й тепло. Тож запрошуємо пережити народження Дива разом”, — додають організатор вечора.
Квитки на концерт Соломії Чубай “Різдво — час вірити в Дива” 26 грудня у Центрі Довженка доступні онлайн: https://bit.ly/solomiya-chubay
Три покоління родини війта із села Боришківці, 1912 – 1913 роки, фот. Леопольд Венґжинович, V-2561 Muzeum Etnograficzne im. Seweryna Udzieli w Krakowie
Світлини Леопольда Венґжиновича – унікальний візуальний архів життя українців Галичини та Поділля напередодні Першої світової. Хто був цей учитель, фотограф і дослідник, що залишив важливий слід у польсько-українській історії?
На межі ХІХ–ХХ століть фотографія стала однією з ключових технологій у розвитку етнографії в Європі. Вона дозволяла не лише фіксувати матеріальні пам’ятки культури чи народні строї з точністю, недосяжною для малюнків, але й створювати візуальний архів для наукового порівняння й музейної репрезентації. У цей період формуються великі фотоколекції, які інтегрували світлини до корпусу антропологічних і етнографічних досліджень.
Особливим об’єктом уваги для фотографів тогочасся стали землі Заходу України, що входили до складу різних державних утворень. Зокрема Галичина стала «лабораторією» для візуальної етнографії, справжнім «клондайком» для дослідників з фотокамерами. Не оминали мандрівники і Поділля. Збережені у фондах багатьох країн світлини початку ХХ століття з цих теренів сьогодні становлять безцінне джерело для реконструкції народного одягу, традиційного побуту, архітектури та обрядів. Саме в такому культурному й науковому контексті, серед інших, постає і фотографічна спадщина Леопольда Венґжиновича. Його дослідницька діяльність – важлива ланка у збереженні візуальної пам’яті польсько-української історії.
Дитинство у колі інтелігенції
Леопольд Вегжинович народився 19 вересня 1881 року у містечку Тухів, що біля Тарнова, на Півдні Польщі. Однак, його раннє дитинство пробігло у селі Добра, куди батьки – Гелена та Якуб Вегжиновичі – переїхали невдовзі після народження сина разом із двома іншими дітьми, Мар’яном і Яном (ще двоє дітей померли у ранньому віці). У Добрій Якуб обійняв посаду керівника місцевої пошти.
Родина оселилася у невеликому будинку неподалік від залізничної станції, де тоді містилася й пошта. Дім швидко перетворився на осередок зустрічей місцевої інтелігенції – Вегжиновичі мали великий авторитет серед місцевих мешканців.
Леопольд навчався у початковій школі в Добрій, а після її закінчення у 1892 році вступив до Вищої гімназії в місті Новий Сонч. Ще в юнацькі роки він проявляв жвавий інтерес до туризму і багато мандрував навколишніми горами. Відтак у 1900 році Вегжинович склав іспит на атестат зрілості та розпочав навчання на фізико-математичному факультеті Ягеллонського університету в Кракові, де остаточно сформувалися його наукові зацікавлення.
Після завершення студій і дворічної праці бібліотекарем у краківській Бібліотеці Товариства Народного Університету, він переїхав до Львова. Почав працювати в Бурсі Приватних Урядовців. Тут Леопольд познайомився з відомим краєзнавцем доктором Мечиславом Орловичем.
Доленосне знайомство
Молоді хлопці у святковому одязі на Великдень у селі Ланівці, 1912 рік, фот. фот. Леопольд Венґжинович, V-2561 Muzeum Etnograficzne im. Seweryna Udzieli w Krakowie
Мечислав Орлович – польський організатор туристично-спортивного руху і популяризатор краєзнавства вплинув на багатьох дослідників. Це була непересічна особистість, яка від початку ХХ століття активно пропагувала мандрівну активність у Галичині та, зокрема, в Карпатському регіоні. Значна частина його біографії, путівників і публікацій була пов’язана з українськими землями. Завдяки йому Леопольд Венґжинович заглибився у тонкощі краєзнавчої роботи, поєднуючи її зі своїми попередніми туристичними зацікавленнями.
Доленосне знайомство з доктором Орловичем пробудило в молодого Леопольда бажання працювати з молоддю. Уже тоді він прагнув передавати юним учням цінні знання, а також поширювати ідею пізнання рідного краю. Так і сталося – року 1909-го він розпочав роботу в середній школі у селі Кути на Галичині.
Наступними навчальними закладами, у яких Вегжинович здійснював своє вчительське покликання, були міста Борщів на Тернопільщині, Стрий на Львівщині та польські міста Новий Тарг і Краків. У останньому він викладав у гімназії Св. Яцека (нині гімназія імені Адама Міцкевича). Окрім викладання фізики, математики, хімії чи географії, він прагнув зацікавити учнів історією, археологією та народною культурою, чому слугували його лекції зі «світловими картинками». Краків у той час був осередком туристично-краєзнавчого руху, тож Леопольд мав можливість ще глибше розвивати й реалізовувати свої пізнавальні пристрасті. Перешкодою для цього стала лише Перша світова війна і служба в австрійському війську, яку він проходив протягом двох (1914 – 1916) років.
Після військової служби, уже як комендант скаутського загону в Кракові, Венґжинович узявся за непросте завдання – організацію краєзнавчих гуртків серед юних школярів. Завдяки своїй любові до праці та громадській активності, як учитель і вихователь, він намагався бути для дітей справжнім авторитетом. Тож повністю віддавався своїм ідеалам – роботі з молоддю та туристичному рухові. Як згодом напишуть про нього дослідники: умів запалювати в молодих серцях іскру пізнання країни, подорожей, що в ті часи було завданням нелегким.
Українці перед Великою війною
Молодь під час Великодня біля церкви у селі Ланівці, 1912 рік, фот. Леопольд Венґжинович, V-2561 Muzeum Etnograficzne im. Seweryna Udzieli w Krakowie
У колекційних фондах Етнографічного музею імені Северина Удзєлі в Кракові зберігаються світлини (негативи на скляних пластинах) Леопольда Вегжиновича, зроблені фотографом на Тернопільщині та Хмельниччині – на етнографічних межах українських Галичини та Поділля. Зокрема фотографії відображають життя українців – мешканців сіл Ланівці, Горошова та Боришківці у переддень Першої світової війни – у 1912-му та 1913-му роках.
Під час учителювання Вегжинович організовував із молоддю пізнавально-туристичні мандрівки. У подорожах він багато фотографував, а зібраний ілюстративний матеріал разом із предметами, пов’язаними з культурою Гуцульщини, Поділля чи улюблених Бескидів, передавав до Етнографічного музею в Кракові.
Переглядаючи ці фотографії, можна зауважити, що особливий акцент дослідник робив на етнографічні особливості – одяг, традиції, побут, архітектуру та довкілля, яке оточувало селян. Це прагнення дослідника зафіксувати мінливу реальність, не стилізовану, як у популярних тоді фотостудіях, а живу, справжню, задокументовану безпосередньо в полі.
Тогочасні творці світлин, фотографуючи здебільшого на прохання музеїв та різних державних установ, мали намір зберегти історичний момент та образ свого світу для майбутніх поколінь – також і для нас. Такі світлини дають змогу дивитися на історію, зафіксовану в зображеннях, крізь призму сучасних знань, досвіду і пам’яті – як колективної, так і особистої.
Маршрутом професора Вегжиновича
Молодь із села Боришківці у святкових строях під час традиційних танців, 1912 – 1913 роки, фот. Леопольд Венґжинович, V-2561 Muzeum Etnograficzne im. Seweryna Udzieli w Krakowie
Року 1950-го, після сорокалітнього стажу роботи у шкільництві, здобувши вагомі нагороди у сфері туризму та етнографії, Леопольд Венґжинович вийшов на пенсію. Тоді він повернувся до рідного села Добра. У той самий час комуністична влада заборонила заснований ним краєзнавчий журнал «Орлиний лет» („Orli Lot”), але це не означало відпочинку для професора. Вегжинович продовжував писати статті, співпрацюючи з різними видавництвами.
Незважаючи на хворобу та слабке здоров’я, він брав активну участь у засіданнях туристичних клубів, готував програми й укладав статті для туристичних та етнографічних журналів, давав цінні поради та настанови колегам, звертався до вчителів із закликом повертатися до краєзнавчої праці з молоддю.
Під час похорону на цвинтарі у селі Горошова, 1912 – 1913 роки, фот. Леопольд Венґжинович, V-2561 Muzeum Etnograficzne im. Seweryna Udzieli w Krakowie
11 серпня 1960 року він помер у своєму домі в Добрій, де й був похований на місцевому цвинтарі. Похорон цієї скромної людини зібрав натовпи людей, яких він виховував, і серед яких невтомно поширював любов до мандрів та досліджень.
У наш час професора Венґжиновича вшановує і один із гірських походів, започаткованих Польським туристично-краєзнавчим товариством. Щороку молодь вирушає стежками Бескиду Виспового, щоб пізнавати місцеву природу, культуру й історію. Один із туристичних шляхів у Бескиді Висповому – зелений маршрут із села Добра до села Луковиця – носить ім’я цього знаного краєзнавця.
У п’ятницю, 19 грудня 2025 року, о 16:00 у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (головна будівля, проспект Свободи, 20, Львів, Україна) відбудеться урочисте відкриття культурно-мистецького проєкту «Наше Різдво», який вперше у такому масштабі представить візуальні образи Різдва Христового в українському мистецтві від давніх часів до сучасності.
Виставка охоплює понад шість віків розвитку національної художньої традиції, від Київського Псалтиря (1397) до сучасного медіамистецтва. В експозиції представлено понад чотири сотні творів – від давніх ікон XV–XVI ст. до інсталяцій та відеоарту. Проєкт реалізовано у партнерстві з 16 інституціями (музеями, галереями, арт-центрами) та з долученням робіт із понад 10 приватних збірок і колекцій родин художників. Тематично експозиція розкриває Різдво у трьох суспільних середовищах: Храм, Дім та Соціум. Розважально-пізнавальна програма в межах проєкту включає виступи вертепів, майстеркласи та кураторські екскурсії.
Культурно-мистецький проєкт «Наше Різдво» триватиме у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького з 19 грудня 2025 року до 15 лютого 2026 року. Відвідати експозицію можна з вівторка по неділю з 10:00 до 18:00. Ця масштабна виставка є надзвичайно важливою подією, оскільки вперше комплексно об’єднує шедеври від ікон до сучасного відеоарту, демонструючи тяглість та еволюцію різдвяної тематики в українській культурі, а також завдяки насиченій програмі розважально-пізнавальних заходів створює особливу святкову атмосферу для всіх відвідувачів.
UNFPA, Фонд ООН у галузі народонаселення в Україні, розпочав партнерство з Благодійним фондом «Клуб Добродіїв» у межах проєкту психологічної підтримки підлітків «Не дрібниці». Співпраця спрямована на розвиток ініціативи «Не дрібниці», яка від серпня 2022 року надає психологічну підтримку українським підліткам. Загалом за цей час було проведено близько 30 тисяч консультацій. Водночас проєкт шукає нових партнерів серед освітніх закладів, молодіжних організацій, просторів та спільнот України.
Повномасштабна війна суттєво вплинула на психологічний стан молодого покоління. Згідно з даними опитування, яке провів Благодійний фонд «Клуб Добродіїв», 73% українських підлітків назвали війну головним чинником емоційного напруження. Найпопулярнішими запитами підлітків до команди консультантів/ок проєкту «Не дрібниці» станом на березень 2025-го року стали: труднощі в романтичних стосунках, проблеми в стосунках з однолітками, непорозуміння з батьками, підвищена тривожність, проблеми з самооцінкою. Зокрема, молодь турбують страх за власне життя та безпеку близьких, невизначеність майбутнього, хвилювання за рідних, які несуть військову службу, а також відсутність офлайн-навчання та живого спілкування з однолітками.
«Ці фактори посилюють тривожність, впливають на самооцінку й ускладнюють соціалізацію, що підкреслює нагальну потребу у доступних і якісних сервісах психологічної підтримки для молоді, – каже менеджерка з впровадження проєкту Яна Пекун. – Найближчим часом прагнемо масштабувати ініціативу, залучити нових партнерів в Україні, зокрема, серед освітніх закладів і молодіжних організацій. Аби спільно працювати над популяризацією у суспільстві психологічної підтримки».
Метою проєкту «Не дрібниці» є створення безпечного середовища для молоді, де підлітки можуть відкрито говорити про свої емоції, отримувати фахову допомогу та відчувати, що вони не залишаються сам на сам із труднощами. Задля цього, зокрема, працює чат-бот у Telegram — @no_trivia_bot. Тут підлітків консультують дипломовані спеціалісти/ки. Чат-бот працює щоденно з 10:00 до 22:00, без вихідних.
Про «Клуб Добродіїв»:
«Клуб Добродіїв» — Благодійний фонд, що створює значущі життєзміни для українських підлітків. Із початку повномасштабної війни «Клуб Добродіїв» підтримав понад 250 000 дітей і підлітків по всій Україні. Наразі фонд працює над створенням інструментів для формування емоційно стійких і успішних особистостей, які зможуть рухатися у майбутнє з розумінням себе та світу навколо.
Про UNFPA:
UNFPA, Фонд ООН у галузі народонаселення, працює в більш ніж у 150 країнах світу та підтримує програми, спрямовані на охорону здоров’я, психологічну підтримку та рівні можливості для молоді. В Україні UNFPA, серед іншого, реалізує проєкти з підтримки підлітків і молоді, надаючи ресурси для безпечного розвитку та формування емоційно стійких поколінь у складних умовах війни.
Проєкт «Не дрібниці» реалізується UNFPA, Фондом ООН у галузі народонаселення в Україні, за підтримки Швеції у співпраці з Благодійним фондом «Клуб Добродіїв». Ініціатива «Не дрібниці» отримала відзнаку найкращої практики молодіжної роботи України 2024 року в категорії «Професіонали молодіжної політики». Проєкт здобув нагороду на Всеукраїнському форумі молодіжної роботи «Обʼєднані світлом», організованому Міністерством молоді та спорту України спільно з Всеукраїнським молодіжним центром.
У кожному великому місті є свої звуки, запахи і звички, які непомітно формують щоденну рутину. Для когось це ранкова кава у знайомій кав’ярні, для інших вечірні прогулянки старим центром. А для багатьох вечір асоціюється з простою, але дуже промовистою традицією: замовити піцу, розкласти її на шматочки й нарешті видихнути після насиченого дня. Онлайн сервіси на кшталт https://smaki-maki.com/ зробили цей ритуал настільки звичним, що він вже став частиною міської культури, а не просто способом втамувати голод.
Піца давно перестала бути чимось «святковим». Вона живе поруч з усіма нашими станами: під час дедлайнів, сімейних зустрічей, перегляду фільмів, нічних розмов. І саме через це на прикладі піци дуже добре видно, як змінюється наше уявлення про комфорт, якість сервісу та відчуття дому в сучасному місті.
Піца як дзеркало міської культури
Уявна картина: пізній вечір, вулиці затихають, а в під’їздах, офісах і гуртожитках тільки починається інше життя, домашнє. Хтось повертається після зміни, хтось вчиться до ночі, хтось нарешті знаходить час зустрітися з друзями. Піца в такому контексті перетворюється не просто на їжу, а на спільний символ, знак «ми ще тримаємось, давайте сідаємо разом».
Цікаво, що саме піца дуже легко вписується в різні формати життя. Вона:
не вимагає столових приборів, її можна їсти на коробці
підходить і для однієї людини, і для великої компанії
легко адаптується під будь-які вподобання
М’ясні начинки, овочеві, гострі, максимально прості, з екзотичними інгредієнтами, з безглютеновим тістом чи веганськими сирними альтернативами, усе це говорить про те, як швидко міські сервіси вчаться реагувати на нові запити.
Чому замовлення піци стало розумною звичкою
На перший погляд здається, що піца це просто спосіб не готувати. Але за цією звичкою стоїть більше сенсу, ніж може здаватися.
Про час, який не повертається
У великому темпі сучасного життя час стає найціннішим ресурсом. Готування повноцінної вечері може забрати годину, а то й більше. Замовлення піци звільняє цей час для чогось важливішого:
побути з дітьми
доробити проєкт
нарешті подивитися фільм, який «чекає» вже місяць
просто відпочити без відчуття провини
Коли доставка працює швидко і прогнозовано, це знімає напругу: не треба вигадувати складні страви або бігти в магазин за інгредієнтами.
Соціальний ефект однієї коробки
Ще один цікавий момент: піца дуже об’єднує людей. Коробку зручно поставити в центр столу, кожен бере собі шматок, не думаючи про «чужу тарілку». Це простий, але дієвий інструмент, щоб «розтопити лід» в компанії, де люди мало знайомі між собою.
Командна робота в офісі, зустріч старих друзів, імпровізований день народження чи навіть нічні онлайн-ігри все це ситуації, де піца стає мовчазним учасником подій, створює відчуття спільності без зайвих слів.
Як вибрати «свою» піцу серед сотень варіантів
Коли меню містить десятки позицій, легко розгубитися. Та є кілька простих орієнтирів, які допомагають обрати не випадкову страву, а саме «свою».
Якість тіста важливіша за ідеальну начинку
Багато хто дивиться спершу на начинку, але саме тісто задає тон у всій страві. Воно не повинно бути сирим всередині або пересушеним по краях. Хороше тісто:
тримає форму, але не нагадує сухар
не «пливе» під вагою начинки
має приємний, легкий аромат, без відчуття «важкості»
Якщо тісто вдале, навіть найпростіша «Маргарита» буде відчуватися як щось продумане.
Баланс, а не просто «багато інгредієнтів»
Ще одна типова помилка вибрати піцу з максимальною кількістю начинок. На фото це виглядає привабливо, але в реальності така піца часто втрачає смакову логіку. Сильний соус перекриває сир, гострі елементи глушать більш делікатні, а тісто не витримує ваги.
Куди краще обирати поєднання, де є чітка ідея: наприклад, акцент на сирі, або на в’ялених м’ясах, або на овочах. Так піца запам’ятовується, а не зливається в один загальний «мікс».
Тест сервісу: не тільки про смак
Навіть найкраща піца може розчарувати, якщо приїде холодною чи з розсипаною начинкою. Тому на практиці люди оцінюють не тільки кухню, а й сервіс в цілому:
чи приходить замовлення в зазначений час
чи ввічливі кур’єри
чи чиста і акуратна упаковка
чи можна легко зробити повторне замовлення без зайвих дій
Саме тому ті заклади, що системно тримають високий рівень сервісу, з часом перетворюються на «улюблені» і майже автоматичні варіанти, коли не хочеться експериментувати.
Піца вдома як новий спосіб «виходу в місто»
Цікава тенденція останніх років: навіть коли люди менше виходять у ресторани, вони не відмовляються від ресторанної їжі. Піца з доставки стає компромісом між бажанням побути вдома і відчуттям, що «життя триває». Коробка з гарячою піцою на кухонному столі дає те ж саме відчуття маленького свята, що й похід у піцерію, тільки без шуму, черг і дороги.
Так з’являється новий формат проведення часу:
домашнє побачення з замовленою піцою замість ресторану
сімейні «кінонічки», де піца замінює повноцінну вечерю
онлайн зустрічі з друзями, коли всі замовляють щось «до екрану»
Це інший, більш спокійний, але не менш живий спосіб соціальної взаємодії.
Що варто запам’ятати
Піца виглядає простою стравою, але навколо неї вибудовується цілий світ звичок, ритуалів і маленьких радостей. Від вибору тіста до якості сервісу, від того, з ким ділишся коробкою, до того, як швидко приїжджає кур’єр, кожна деталь впливає на те, чи стане цей вечір теплим спогадом, чи залишиться просто «ще одним замовленням».
Сучасні онлайн сервіси лише підкреслюють цю тенденцію: піца стає не розкішшю, а надійним способом подбати про себе і близьких у ритмі великого міста. Врешті, саме з таких, на перший погляд дрібних, виборів і складається відчуття якості життя, навіть якщо мова всього лише про одну, але добре зроблену піцу.
Тетяна Казанцева. Фабрика Івана Левинського. Львів. 12 вересня 2017 року
Сьогодні хочемо познайомити читачів із статтею українського письменника, літературознавця Дениса Лукіяновича “Кудою повести кераміку”, що була опублікована у часописі “Наші дні” (№6 від 01.05.1942) у якій автор подає інформацію щодо розвою українського гончарського мистецтва з особливою увагою до роботи львівського архітектора Івана Левинського та його фабрики.
Мову тексту залишаємо оригінальною.
Денис Лукіянович
КУДОЮ ПОВЕСТИ КЕРАМІКУ
Щоденна преса принесла замітку про відкриття промислової школи з українською мовою навчання у Львові від дня 15 березня ц. р.
Хто ж не зрадів вістці про такий важний і доцільний крок у ділянці організованої культурної і мистецько-дидактичної праці в краю? Як кого, то особливо збудила вістка про окремий відділ кераміки в цій школі.
Кераміка – після деревного ужиткового мистецтва займає – у нас перше місце в художньому виробництві і важний це свідок ходів та розвою культури у нас. Вона сягає до неоліту (молодшої кам’яної доби) три-чотири тисячі років до Христа, а таку давню культуру мало котре виробництво в Европі має. І коли в VII —VIII стол. до Христа з’явилася на землях України грецька посудина (через чорноморські грецькі колонії), тодішні ганчарі не потребували вчитися з неї техніки, бо вже трипільську культуру (пізнього неоліту) відзначає розвиток ганчарського майстерства з вибагливою формою посуду та кольоровим орнаментом.
За княжих часів (кін. X почат. XI стол.) наші ганчарі так уміли вже заготовити каолінову глинку, що вироби з неї стоять близько до новочасної порцеляни. Літописці княжої доби в цікавих, цінних описах звеличують велике багатство щоденного і декоративного посуду, будівельну кераміку й архітектурну орнаментику з глини (цегла, плитки, кахлі, теракотові колонки, капітелі, карнізи (ґзимси). Заслужено. Викопані після тисячі літ тодішні цегли, плитки, кахлі виглядали наче свіжо привезені від ганчаря. З тих часів походять нахідки цеглин, штампованих свастикою, нахідки біля Десятинної церкви в Києві з тризубом Володимира Великого і на один-два віки пізніша, проф. Січинським у Володимирі Вол. викопана цегла із стилізованим тризубом. Такого розвитку досягло українське кахлярство тоді, як західні слов’яни цілком не знали ще ганчарської поливи.
За козацьких часів рівень ганчарського посуду не понизився, техніка кахлярських виробів стояла так високо, що кахлі зробилися предметом торговельного експорту, українських кераміків викликали за кордон; тоді побожному Клементієві «безпреч мило було на тую дивитися піч» і тулитися до неї. Технікою і кольоритом відзначалися суботівські та батуринські кахлі, а згодом і в панських палацах (у Вишнівці на Волині, «Покорщині» в Козельці, в будинках Розумовських та ін.).
Поруч місцевих традицій позначався на тодішній кераміці вплив бароккового стилю, так як одне століття згодом (половина XVIII) стиль рококо. Один і другий підпали своєрідній, творчій перерібці в робітні українських майстрів. Особливо вславилися ганчарські цехи в Ніжені та Ічні на Гетьманщині, в Краснопіллі сумського повіту на Слобожанщині.
Іван Левинський (Джерело: Наші дні, №6 від 01.05.1942)
Після сумерку порцелянового виробництва, що гарно розвинулось було з кінц. 18 і почат. 19 стол., від кінця 19 ст. селянське ганчарство є одиноким представником української кераміки. Процвітає воно на всіх українських землях. У подільській та волинській орнаментаці переважає геометричний орнамент, ростинним славляться Адамівка і Зіньків як осередки (славний майстер Бацун). Київщина, ще більше Полтавщина плекають стилізовані ростинні мотиви (центр Опішня, майстер Половин). Для Сокальщини характеристична галка (пташка), як у Чернігівщині. Буйно, розгорнулась тоді гуцульсько-покутська кераміка з осередками: Косів, Пістинь, Кути – славні майстри: Кощук, Кошак, Бахметюк-Бахмінський.
Таким народним ганчарством не повеличається ні один слов’янський нарід.
Новочасні українці львов’яни навчилися цінити кераміку в XX стол., і в цьому чимала заслуга І. Левинського (1851-1919), славного будівника і професора львівської політехніки. Він був власником величезної фабрики, де він – попри всі відділи виробництва необхідної будівельної споруди – вів теж окремий відділ кераміки, а саме кахлярню і «майоліку» , тобто декоративний посуд без уваги на те, які позиції в бюджеті становила ця його майоліка. І коли йому пригадували даремні витрати на декоративну кераміку – він, бувши горбуном дуже малого росту, жартівливий і веселий, виправдувався, що вільно ж йому мати коханку, коли колеги будівничі мають собі то полюбовниць, то карти, або чарку. Постійно він так і називав свою майоліку – коханкою.
Це були часи, коли і галицькі українці вже любувалися у вишивках, коли збирали зразки всякого народного виробництва для музеїв, коли заслужений етнограф Вол. Шухевич, автор монографії «Гуцульщина», придбав безцінні скарби гуцульського мистецтва музеєві Дідушицьких у Львові. Тоді то (в 1908 р.) управа музею Н. Т. Ш. відчула потребу влаштувати в етнографічному відділі окрему ділянку кераміки.
Тридцять років, від 1904-1934 із незначною тільки перервою працював у фабриці Левинського Михайло Лукіянович, що в лютім ц. р. згинув трагічною смертю. Спершу працював він там як моделяр, опісля на становищі керівника «майоліки» , коли ж відомий громадянин, кахляр Галібей, кинувши працю у Левинського, заснував власне підприємство, Лукіянович кермував усім керамічним відділом у фабриці і тому він найбільш відповідальний за профіль дрібно-ганчарського українського промислу у Львові останніх десятиліть.
Михайло Лукіянович (Джерело: Наші дні, №6 від 01.05.1942)
Кераміці присвятив він себе не випадково, бо в його родинному містечку Товстім скалатського повіту, що вславилося знахідкою орнаментованої писанки з княжої доби, цвіте селянське ганчарство, за Австрії була там і ганчарська школа; Лукіянович був її учнем, згодом сам учителював у ній. Як стипендист вивчав він ганчарство в Чехах, і Закарпатті, працював у судетських фабриках і вернувся до краю як першорядний вишколений фахівець.
Але перед ним стало інше завдання: стиль декоративної посудини. Фабрика Левинського стояла під кличем модної тоді гуцульщини і він пішов беззастережно в напрямі псевдогуцульщини.
Орнаментиці у фабриці Левинського робили закид, що вона переносила на глину взори з полотна і з дерева, що вся вона геометрична, хоч глині, мовляв, відповідає виключно легкий, ростинний елемент, почасти і фігуральний.
Але ж ми любуємося глиняними плитками з церкви Благовіщення в Галичі (походженням із XII-XIII ст.), які живцем нагадують орнаментику гуцульських і загалом найстарших українських килимів. Нікого не вражає схожість ганчарського елементу з килимарським, бо суть не в елементі, а в стилізації.
Хто навіть побіжно і позверховно познайомився з історією кераміки (із статтей В. Січинського та Яр. Пастернака), той затямив, що геометричний орнамент у кераміці куди старший. Про найдавнішу добу, неоліт, нема що казати: тогочасні вироби прикрашені виключно геометричним рисунком. Але і в славній трипільській культурі, що в Галичині сягнула між Серет і Збруч, сильно ще переважав геометричний, хоч уже складний і кольоровий орнамент. Із більше знаних зразків тільки на славній тарілці з подільського села Крутобороди поруч геометричного орнаменту виступає теж композиція з фігурним (олені і пташка). Ростинний орнамент показався вперше тільки на архітектурних прикрасах (карнізах) у княжій добі.
В Гуцульщині, у народному виробництві помітна перевага геометричного орнаменту і тільки на кахлях перемагає фігурний елемент так само, як на гетьманських і «панських». На перших здебільша баталістичні і зближені до баталії картини, на других легкі «ґалянтні» сцени, у стилі сальонів Людовіка XVI. Але ж ні гуцульська кахля з фігурним примітивним орнаментом, ні навіть уся полтавська кераміка, що вславилася найбагатішим і найживішим ростинним орнаментом, не обходяться без геометричного. Коли чого, так бароккового перевантаження в гуцульщині повинна б була зректися псевдогуцульщина.
Кераміка з фабрики Левинського (Джерело: Наші дні, №6 від 01.05.1942)
І найважніше: за одиноким винятком краснопільського ростинного орнаменту і невдалих спроб Петра Кошака з Пістині портретувати святих на тарілці – ганчарські майстри не прикрашали своїх виробів натуралістичними квітками ні фігурами, а стилізованими чи примітизованими. Натомість на виробах фабрики Левинського недостає (з малими винятками) необхідної стилізації. Винні цьому тогочасні передові мистці з їх органом «Артистичний Вістник», естети, критики, моделярі й рисівники Левинського і сам Левинський.
Так, він теж.
В ті часи сецесія, поруч великої свободи, принесла гін до народного; вишивки і ґердани помандрували на глину, на дерево, до кімнатних малярів. Коли б так Левинський додумався був скликати анкету, розписати конкурс, і – так як воно тепер водиться – оглянутись за мистецьким дорадником! А працював же тоді у Львові (і бідував) такий знавець української старовини й мистецтва, як Мих. Бойчук та його школа (п. Мельниківна). Але будівничому не по дорозі було, не по кишені, і ставився він до мистецтва по-дилетантськи. Досить поглянути на зелений напис «Дім Академічний» на касарняній стіні українського Академічного Дому на вул. Супінського 21. Левинський, як фахівець, зайняв видатне становище в комітеті будови дому, дарував відмічений напис і був гордий на це. Коли голова комітету проф. Грушевський збирався висказати критичний погляд, Левинський скипів: «Що мав те дав, а не подобається вам, серденько, то видряпайте!».
І не занедбував Левинський своєї «коханки». У світову війну заслав його ґр. Бобринський у глибоку Росію, звідкіля визволила чи не всіх галичан революція 1917 року. В поворотній дорозі в Києві приглянувся Левинський до організації батька-артільщика Мик. Левитського і там він написав статут для товариства «Праця», яку заснував зараз після приїзду до Львова і віддав їй одну третину своєї фабрики, називаючи її своєю «духовною дочкою» (по одній третині віддав він своїй фізичній дочці і синові Степанові, авторові «Японського Дому»).
Сергій Литвиненко
Свою духову дочку «Працю» обтяжив Левинський легатом на користь «коханки-майоліки». Виконуючи легат, товариство «Праця» закупило від пок. П. Ковжуна, відомого графіка, цікаву збірку сокальської кераміки і жертвувало її музеєві Н. Т. Ш. Згодом підтримала «Праця» матеріяльно і морально визначного скульптора Сергія Литвиненка, коли він (1933- 1935) від акційної спілки, що державила кол. фабрику Левинського, піднаймив керамічний відділ.
Литвиненко покористувався полтавською збіркою в музеї НТШ, дещо роздобув і з інших джерел та й, не зважаючи на труднощі, дедалі і на важку грошеву скруту, старався познайомити галицьку публіку і поширити серед неї пребагатий полтавський орнамент у керамічному виробництві. Мусів він поборювати конкуренцію псевдогуцульщини, поширюваної донедавна ще з горна у фабриці Левинського, польську тандиту з Вишнева коло Варшави і місцеву таки пациківську (з-під Станиславова). Остаточно за всі свої спроби заплатив цей ідеаліст значним дефіцитом, який сплачувати довелось довго.
Після семилітньої перерви має для східної Галичини культивувати кераміку відділ тількищо заснованої промислової школи.
Працю свою починає школа в корисних умовах, коли рівняти їх із минулим. Вона має багату спадщину фабрики Левинського, де пок. М. Лукіянович поставив техніку дуже високо чистим рисунком і посправлюваними та доповненими рецептами на поливу, доцільно пристосовану до козинецької глини, із Глинська та до потилицької (від Рави Руської). Литвиненко пробував перещепити фабриці найкращі полтавські традиції… Водночас школа має змогу співпрацювати з мистцями та знавцями. За останніх 20 років семимилевими кроками пройшла західно-українська мистецька культура важні етапи. На це вказують відмічені зусилля Литвиненка, статті пластика І. Іванця і вся популяризаторська праця Спілки пластиків. Дуже замітним проявом у цій ділянці є стаття М. Чапельської у 5 числі «Наших Днів» «За стиль». Авторка ставить вибране питання на широкій основі і на ввесь ріст.
Полтавська ваза з фабрики Литвиненка (Джерело: Наші дні, №6 від 01.05.1942)
Під доглядом учителя учні керамічного відділу в промисловій школі мають змогу вивчати чисто народний стиль і декорацію дрібного промислу на дуже багатій збірці етнографічного музею НТШ. Бо в 1940 році, коли переведено реорганізацію львівських музеїв на чисто предметовій основі, всі етнографічні зразки зосередилися в одинокім, чисто етнографічнім музею НТШ. Таким чином зібралося тут 5776 зразків керамічного виробництва *), в тому міститься 700 зразків дрібного промислу. Вчислено до цієї цифри і всю збірку кол. фабрики Левинського, передану музеєві товариством «Праця».
Територіяльно заступлене у відділі кераміки ганчарство переважно західних областей: є тут зразки закарпатської, гуцульської, бойківської, лемківської кераміки, далі: сокальської, волинської, подільської і – полтавської.
Хто вивчає, повинен менше користуватись описами, а якнайбільше бачити і вчитись дивитися. Адепти кераміки повинні пильно приглянутись до всіх відділів етнографії та археології.
*) Загальне число спроквола зростав, бо деякі музеї надсилають ще залишки.
