Більшість дослідників вважають, що перший гравітаційний водогін у Львові з’явився на початку ХV ст. В той же час, є дані, що перший самопливний водогін був збудований іще у князівському Львові біля 1292 року. Насправді централізований водогін із насосною подачею води у Львові почав працювати лише у 1901 році. Серед його творців – австрійський інженер із сучасної Словенії Оскар Смрекер та місцевий фахівець Станіслав Александрович.

Львів має цікаву особливість – його центральна частина стояла, фактично, на воді (поруч протікала річка Полтва), проте місто іще із початку XV століття стикнулося із дефіцитом питної води. У княжі часи центр Львова знаходився ближче до підніжжя Замкової гори, на якій височів княжий замок – приблизно в районі сучасної площі Старий Ринок.

Городяни у ті часи брали воду із криниць, а за деякими відомостями іще в кінці XIIІ століття був споруджений перший самопливний водогін (ймовірно із водозабором із джерел біля підніжжя Замкової гори).

У 1349 р., коли польський король Казимир завоював Львів, центр міста було перенесено на південь – ним стала сучасна площа Ринок. Вже в кінці XIV століття середмістя Львова, затиснуте у прямокутних міських мурів, почало відчувати нестачу питної води.

Річ у тім, що ґрунтові води середмістя Львова є малопридатними для пиття, а ситуація погіршилася іще через те, що поряд із середньовічними храмами Львова розташовувалися цвинтарі. Людські рештки, що розкладалися, якість води, ясна річ, не підвищували.

Отож, у 1404 – 1407 р. під керівництвом львівського будівничого німця Петера Штехера було збудовано перший львівський гравітаційний (самопливний) водогін, який ніс містянам джерельну воду із “лану шпиталя Св. Духа”. Сучасні дослідники доходять до висновку, що джерела, які наповнювали перший водогін Львова, знаходилися або в районі Личакова, або на Погулянці – там, до речі, досі зберігся водозбірник “Прибило”, який було реконструйовано у 1839 році.

Для першого львівського водогону використовувалися керамічні труби, потім найбільш широко застосовували дерев’яні труби, а зрідка – мідні. Металеві (чавунні) труби гравітаційних водогонів використовували вже у ХІХ столітті.

Останній самопливний (гравітаційний) водогін у Львові було споруджено у 1885 – 1886 рр., це був Вулецький водогін із водозабором в місцевості Дубсівка обіч Вулецької дороги (нині – вул. А. Сахарова). Довжина гравітаційних самопливних водогонів Львова наприкінці ХІХ століття становила біля 43 км.

Будівництво напірного (механічного) водогону у Львові була актуальною іще у 1880-ті рр. Учені із Львівського політехнічного товариства, які проводили гідрологічні дослідження для будівництва Вулецького водогону, рекомендували Львівському магістрату почати будівництво напірного водогону негайно. Проте влада міста вирішила обмежитися будівництвом цього гравітаційного водогону.

Справа в тому, що на той час найбільші промислові підприємства та установи Львова мали автономні водозабори та водопроводи, адже навіть непридатна для пиття вода середмістя була придатною для технічних потреб.

Крім того в другій половині ХІХ ст. у місті було влаштовано цілу низку артезіанських свердловин, обладнаних колонками-качалками. Частина цих качалок, до речі, працювали іще у 1960 – 1970-ті рр. і старші львів’яни їх добре пам’ятають.

Варто згадати, що у 1880-х рр. влада міста Львова відчувала значні фінансові труднощі. Для прикладу, у 1883 р. громада отримала шанс викупити міську газівню, збудовану в 1858 р., адже сплинув 25-річний термін, після якого, за концесійним договором, місто могло викупити підприємство. Проте коштів на викуп газівні забракло, отож вона стала власністю міста тільки у 1898 р. після завершення терміну концесії.

Поява перших комунальних підприємств Львова напряму пов’язана із зростанням ролі місцевого самоврядування в Австро-Угорській імперії. 15 березня 1867 р. внаслідок компромісів між австрійцями і угорцями, було проголошено “двоєдину” Австро-Угорську імперію. Гарантом її єдності був австрійський імператор Франц-Йосиф І, який одночасно був і угорським королем.

Імперія була поділена на австрійську (Ціслейтанія) та угорську (Транслейтанія) частини із окремими урядами у Відні та Будапешті. Із українських земель Галичина та Буковина потрапила в австрійську, а Закарпаття – в угорську частини імперії. 14 листопада 1870 р. було затверджено новий Статут королівського міста Львова за яким владу в місті здійснювали міська рада та магістрат. Міська рада була представницьким органом міського самоврядування, а магістрат на чолі з президентом міста – виконавчим органом.

Крім того, магістрат також виконував деякі функції державної адміністрації. Відповідно до нового статуту міська рада мала право призначати всіх чиновників міського магістрату. Раніше це робила урядова адміністративна влада. Місто Львів виходило з-під юрисдикції місцевої адміністративної влади, яку призначали у Відні.

На початках влада міста Львова для створення важливих для міста підприємств (напр. кінний трамвай) укладала концесійні договори, відповідно до яких через певний термін підприємство, створене приватним інвестором, переходило у власність громади, крім того було передбачено можливість викупу такого підприємства владою міста.

Проте уже в 1890-ті рр. комунальні підприємства почали створювати за кошти міста. Власне коштом міста із залученням кредиту і було створено перший централізований водогін міста Львова.

Потрібно зауважити таку річ – якщо у багатьох випадках Львів був піонером технічного прогресу серед міст України (перша залізниця, перший газовий завод, перший кінний трамвай та ін.), то у плані централізованого водогону місто Лева випередили інші міста. Зокрема у Чернівцях, а це місто як і Львів має складний рельєф, централізований водогін почав працювати 2 листопада 1895 р., тобто на 6 років швидше, а ніж у Львові.

Централізоване постачання столиці Буковини було запроваджене із ініціативи президента міста Антона Кохановського (1817 – 1906). Спорудження чернівецького міського водогону із водозабором в с. Ленківці тривало шість років – від 1889 до 1895 р. Головний напірний водогін був укладений із чавунних труб діаметром 300 мм. і мав довжину біля 20 км.

Продуктивність насосної станції складала 3,6 тис. кубометрів на годину. Перший чернівецький напірний водогін збудувала австрійська компанія “Румпель та Ніколас”.

Наприкінці ХІХ століття в руках у міської влади вже були два підприємства критичної інфраструктури: підприємство “Міські заклади електричні”, яке поєднувало електростанцію та електричний трамвай та міська газівня. Відповідно, було вирішено створювати міське підприємство централізованого водогону.

У 1898 р. Львівський магістрат скеровує у Німеччину, Швейцарію та Австрію інженера Будівельного уряду Станіслава Александровича (1870 – 1934), майбутнього керівника міського підприємства водопостачання, для вивчення питань будівництва водогону і каналізації. Станіслав Александрович стажується в компанії австрійського інженера Оскара Смрекера (1854 – 1935) у Мангеймі (Німеччина).

У березні 1899 р. Львівський магістрат доручає Оскарові Смрекеру проєктування та будівництво магістрального водогону із водозабором в с. Воля Добростанська на відстані біля 30 кілометрів від Львова, а також міської водопровідної системи.

До справи були долучені також професори Львівської політехніки Ріхтер, Сікорський та Ломницький, інженери Александрович та Маланський, а також радник Горецький та головний архітектор Львова Юліуш Гохбергер.

Завдання із будівництва водогону для Львова було дуже складним, адже Воля Добростанська в басейні річки Верещиця лежить на рівні біля 280 метрів над рівнем моря, а середня відмітка по Львову – біля 310 м. над рівнем моря, отож реалізація проєкту вартувала міській владі Львова понад 6,4 млн. крон – оскільки таких коштів місто не мало, було залучено інвестиційний кредит одного із державних банків Австро-Угорщини.

Централізований водогін міста Львова запрацював 9 березня 1901 р. За австрійських часів підприємство міського водогону і каналізації мало назву “Mieski Zaklad wodociagowy we Lwowie” (Міський заклад водогону у Львові), а у часи Другої Речі Посполитої – “Zakład Wodociągow m. Lwowa” (Заклад водогонів м. Львова).

У часи СРСР водопостачанням та каналізацією міста займався Львівський водоканалтрест, а із 1992 р. підприємство має назву Львівське міське комунальне підприємство (ЛМКП) “Львівводоканал”.

Оскар Смеркер за походженням був словенцем. Він народився 19 серпня 1854 р. у панському дворі Görzhof bei Cilli біля міста Преболд (зараз – Словенія). Шкільну освіту почав здобувати на батьківщині, а завершив у австрійському місті Граці. У 1870 – 1874 рр. Оскар Смрекер навчався на механіко-технічному та інженерному факультеті Швейцарського федерального технологічного університету в Цюриху.

Після закінчення університету працював інженером-проєктувальником залізниць. Далі він працював інженером в італійській компанії “Società Nationale per Gasometri ed Acquedotti” в Болоньї, а також в компанії “Aird & Marc”.

У німецькому місті Мангеймі Оскар Смрекер заснував власну компанію “Oskar Smreker GmbH” із проєктування і будівництва водопровідних та каналізаційних мереж. У самому Мангеймі за проєктом Оскара Смрекера було збудовано водонапірну вежу висотою біля 60 м., яка зберіглася донині.

У 1914 р., у віці 60 років Оскар Смрекер отримав наукову ступінь доктора інженерії у Швейцарському федеральному технологічному університеті в Цюриху. Тема дисертації – “Підземні води, їх прояви, закономірності руху та визначення кількості”.

Після закінчення Першої Світової війни Оскар Смрекер декілька років жив у м. Люцерні (Швейцарія), а останні роки провів у Парижі в якості інженера-консультанта. Оскар Смрекер прийняв громадянство Югославії. У 1923 р. отримав патент США на виробництво залізобетонних залізничних шпал. Технологія, запропонована Смрекером, отримала промислове застосування.

Помер Оскар Смрекер 19 лютого 1935 р. в Парижі від ускладнення грипу.

Конструкцію першого львівського магістрального водогону описав у своїй брошурі “Wodociąg Lwowski” інженер Станіслав Александрович. Ця брошура була віддрукована у 1902 р. Львівський магістральний водогін із водозабором у с. Воля Добростанська був достатньо складним із технічної сторони.

Це, перш за все було викликано тим, що Львів лежить на пагорбах і відмітка над рівнем моря в той час коливалася в межах 80 метрів (зараз – іще більше). Між Львовом і Волею Добростанською – горбиста місцевість: найвища точка – 330 м. над рівнем моря на вул. Янівській (Шевченка) у Львові, найнижча – 277 м. над рівнем моря.

За Станіславом Александровичем, комплекс міського централізованого водогону м. Львова складався із таких основних об’єктів: водозабір у с. Воля Добростанська; насосна станція у Волі Добростанській; магістральний напірний трубопровід; міська мережа водогону; нижня зона водогону із резервуаром; насосна станція верхньої зони із резервуаром.

Для влаштування водозадору та охоронної зони влада м. Львова викупила у князя Понінського та селян Волицький став та луки та пустирі при ньому. Загалом площа викуплених земель складала 94 морги 1087 сажнів, тобто 54,5 га. За первісним проєктом водозабір мав складатися із п’яти свердловин та збірного колодязя, які мали бути розташовані перпендикулярно до підземного потоку.

Свердловини мали бути з’єднані всмоктувальними сифонами, що закінчувалися у збірному колодязі. Однак при бурінні пробної артезіанської свердловини приплив води виявився таким потужним, що обмежилися однією свердловиною та збірним колодязем, який розташований за 18 метрів від насосної станції.

Насосна станція включала чотири основні споруди: котельню, склад вугілля, машинний зал та адміністративний будинок. Котельня була відокремлена протипожежною стіною від машинної зали, тут знаходиться три котли системи “Cornish”, кожен з яких має дві жарові труби. Два котли мали по 80 кв. метрів площі нагріву, а іще один – 120 кв. метрів.

Діаметр менших котлів – 2,2 метри, а довжина – 10 метрів, більший котел має діаметр 2,4 м. і довжину 12 м. Зарезервовано місце іще для одного котла на випадок розширення водозабору. Висота димаря – 42 м., діаметр виходу – 1,6 м., діаметр дна – 2 м.

Вугілля транспортують до котельні вагонетками із цегляно-черепичного складу вугілля, який розміщений за 20 метрів від котельні. На вільній площі між котельнею та вугільним складом також можливе влаштовання відгалуження залізниці. Постачання вугілля до насосної станції ускладнене через те, що залізнична станція в Городку віддалена від Волі Добростанської на 15 кілометрів, а дороги знаходяться в поганому стані.

Для приводу насосів було побудовано дві комбіновані парові машини із конденсацією, які, за необхідності, можуть працювати із вихлопом без конденсації. Діаметр циліндра високого тиску – 500 мм., а низького тиску – 800 мм. Ці дві парові машини приводять в дію чотири насоси. Кожен насос складається із двох циліндрів, одного всмоктувального та одного нагнітального.

Дві всмоктувальні труби, кожна діаметром 550 мм., ведуть від збірного колодязя до машинного залу, всередині залу вони розділені на дві менші діаметром 425 мм., що ведуть до кожного насоса. Труби діаметром 350 мм. транспортують воду від нагнітальних циліндрів насосів у загальну напірну лінію діаметром 600 мм., заведену в загальний напірний резервуар.

Напірний резервуар частково заповнений повітрям, він призначений для протидії ударам насосних поршнів по водогонам і має діаметр 1,5 метрів та висоту 7 метрів.

За умови роботи двох парових машин продуктивність насосної станції у Волі Добростанській складала біля 20 тис. кубометрів води на добу, а одна парова машина забезпечувала продуктивність біля 15 тис. кубометрів на добу. В той же час, за словами Александровича, навіть у спекотні дні літа 1901 р. Львів споживав тільки біля 10 тис. кубометрів на добу, а середнє споживання було біля 6500 кубометрів.

Для комунікації між насосною станцією і дирекцією міського водогону на вул. Зеленій вздовж магістрального водопроводу було прокладено телефонну лінію.

Довжина магістрального напірного водогону Воля Добростанська – Львів складала 34,7 км. Його було влаштовано із чавунних труб діаметром 600 мм. Труби з’єднувалися на різьбі за німецькими стандартами. У місцях перетину річок та потоків (на 12-му км. – річка Верещиця, а на 18-му км. – Кожицький потік, іще один потік на 21-му км. в районі села Рясне) водогін було влаштовано із кованих труб із фланцевими з’єднаннями.

Водогін був заглиблений в землю на 2 метри, а на частині його траси було влаштовано захисну зону у 8 метрів. В найвищій і найнижчій точках було розміщено гідранти, які в першому випадку служать для вентиляції, а в другому для відведення води з окремих ділянок трубопроводу. Також на водогоні щокілометр було влаштовано засувки (35 штук), які дозволяли відділити ділянку для ремонту.

На 29-му кілометрі водогін перетинав магістральну двоколійну залізницю Львів – Підволочиськ. Для проведення водопроводу над залізницею, яка лежить у 8-метровій виїмці, збудовано металевий фермовий міст із трьома прогонами.

Середній прогін мав 25 метрів і два опорі по 10 метрів кожен. На мосту в спеціальному коробі з листового металу помістили трубу, а під трубу помістили рухомі підшипники. Водопровідна труба була захищена від морозу корковою ізоляцією та просмоленою тканиною.

Водогін прохойшов теренами таких сіл: Воля Добростанська, Великополе, Поріччя Янівське, Роттенхаль, Ямельня, Домажир, Кожичі, Карачинів, Рясна-Руська, Рясна-Польська (нині – Рясне-1) та Клепарів.

На 29-му кілометрі водогін входить на територію міста Львова, де йшов вулицями Янівською (Шевченка), Казимирівською (Городоцькою), Карла Людвіга і Гетьманською (обидві – пр. Свободи), площами Галицькою, Бернардинською (Соборною), вулицями Панською та Зеленою до резервуару нижньої зони.

Станом на 1902 р. до системи централізованого водогону м. Львова було порядку 3000 підключень. У той час кількість будинків у місті складала 4409 одиниць. Для потреб пожежогасіння та поливу вулиці в міській мережі водогону встановлено 632 гідранти, відстань між ними, як правило, не перевищує 100 метрів.

Гідростатичний тиск у міській водогінній мережі становив вище 3 атмосфер. Як виняток на кількох ділянках – на вул. Янівській, Святокшицькій та Собещини тиск складав 2 атмосфери. На напірному водогоні було влаштовано 30 вентильованих колодязів.

Оскільки по місту Львову, розташованого на пагорбах, була дуже велика різниця висот, міську водопровідну мережу було розділено на дві незалежні зони: нижню (до 300 метрів над рівнем моря) і верхню (вище 300 метрів, у 1930 – 2000-х рр. було вже 4 зони, а зараз – 11).

Кожна із зон мала свій водозбірник (резервуар), а верхня – іще й насосну станцію підкачки із паровими насосами. Водозбірники знаходилися в районі вул. Зеленої. Резервуар нижньої зони складався із двох ємностей, його загальний об’єм – 6500 кубометрів води. Резервуар верхньої зони мав аналогічну конструкцію, але менший об’єм – 2800 кубометрів.

Дно резервуару нижньої зони мало відмітку 329 метрів над рівнем моря, а резервуару верхньої зони – 356 метрів. Насосна станція підкачки, яка подавала воду у верхній резервуар мала два котли системи “Корніш” і дві парові машини із насосами.

Проєкт будівництва централізованого водогону м. Львова був реалізований під керівництвом інженера Оскара Смрекера, його безпосереднім заступником був інженер Якоб Флаттен. Магістрат Львова під час будівництва представляв головний архітектор Юліуш Гохбергер.

Значну роли в будівництві відіграв і інженер Станіслав Александрович, який у 1904 р. очолив підприємство міського водогону та отримав подяку від міської ради. На цій посаді Александрович працював 30 років, аж до своєї смерті у 1934 р.

Інженер Станіслав Александрович народився 6 жовтня 1870 р. у Львові. Шкільну освіту отримав у рідному місті, а вищу – у Львівській політехніці, де закінчив факультет інженерії. Після завершення освіти в 1893 р. почав працювати у будівельному управлінні міської ради Львова, у 1894 – 1895 рр. проходив службу в австрійській армії.

У 1895 р. біля півроку працював у Крайовому управлінні шляхів, а у 1896 р. повернувся до роботи в будівельному управлінні міста Львова, де працював в дорожньому відділі. У 1898 р. відправлений на стажування до Німеччини, Швейцарії та Австрії у справі будівництва водогону та каналізації.

Із 1904 р. Станіслав Александрович обіймає посаду керівника підприємства міського водогону м. Львова. У період із 1906 по 1914 р. під керівництвом Александровича розширюють водозабір у с. Воля Добростанська та проєктується новий водозабір в с. Шкло. Будівництво нового водозабору почалося у 1914 р., але було призупинене через Першу Світову війну.

Під час російської окупації Львова Станіслав Александрович залишається на посаді керівника міського підприємства водопостачання, навіть у такий складний час водогін Львова продовжує працювати. У 1918 – 1919 рр. під час польсько-українського збройного конфлікту водогін Львова зазнав пошкоджень під час вуличних боїв, також було пошкоджено і водозабір у Волі Добростанській.

У 1922 – 1925 рр. під керівництвом Станіслава Александровича відбувається будівництво водозабору та насосної станції у с. Шкло. Александрович приклав багато зусиль, щоб отримати кошти на це будівництво. У цей же час, із ініціативи дружини інженера, у Львові впроваджуються лічильники води, яких до того часу не було.

У 1927 – 1928 рр. будується новий водозабір в с. Карачинів, який окрім парових машин обладнується і електроприводом. У 1928 р. під керівництвом директора “Міських закладів електричних” до Карачинова прокладають ЛЕП напругою 30 кВ. У 1928 р. також вводиться в експлуатацію новий водозабір біля села Великопілля.

У 1931 р., коли до Львова було приєднано низку приміських громад, виникає потреба розширення мережі водогону та каналізації, адже населення міста зростає із 240 тисяч мешканців до 315.

Зважаючи на значний перепад рівнів по території міста Львова, для забезпечення водою нових територій під керівництвом Александровича будується дві водонапірні вежі (їх проєктував архітектор Вітольд Мінкевич) на вул. Пасічній та в районі Нового Львова, а також дві насосні станції.

У 1929 – 1933 рр. під керівництвом С. Александровича проведені дослідження водоносних горизонтів в районі с. Кам’янобрід, містечка Городок Яггелонський (Городок) та Великого Любеня із метою будівництва нових водозаборів для Львова.

За віддану працю інженер Александрович отримує подяки від міської ради Львова у 1901, 1918, 1928, 1932 і 1933 рр. Станіслав Александрович також консультував керівництво інших міст Польщі (в т.ч. і Варшави) з питань водопостачання.

У 1926 р. він став одним із засновників польського Інституту водопостачання та каналізації у Варшаві. Коли було створено Польську асоціацію працівників газопостачання та водогону, став її активним членом, а із 1929 р. увійшов до її правління. У 1930 р. отримав відзнаку “Polonia Restituta”.

За іроніє долі Станіслав Александрович, який більшу частину життя присвятив водопостачання, втопився 22 липня 1934 р. Кажуть, що він занинув рятуючи жінку, за іншою версією Александровичу вдалося врятувати кількох осіб.

Похорон інженера відбувся 26 липня 1934 р., як писала тогочасна преса, незважаючи на дощову погоду попрощатися із Александровичем прийшло вельми багато людей – керівники міста, представники громадських організацій, працівники підприємства водогону та каналізації. На похорон також прибули керівники підприємств водопостачання та каналізації із інших міст Польщі.

Треба зазначити, що проєкт водозабору із с. Кам’янобрід було зреалізовано через 18 років після смерті Станіслава Александровича – його було введено в експлуатацію в 1952 р. І донині чисту воду із підземних горизонтів постачають водозабори у Волі Добростанській, Шклі, Карачинові та Великопіллі.

Антон ЛЯГУШКІН

Перелік основних джерел інформації

1. Charewiczowa L. Wodociągi starego Lwowa 1404 – 1663. – Lwow: Ksiąznica-Atlas, 1934. – 74 s.;

2. Alexandrowicz S. Wodociąg Lwowski. – Lwow: Zwiazkowa drukarnia, 102. – 24 s.;

3. Loffler H. S. p. Inżynier Stanisław Alexandrowicz, Dyrektor Zakładów Wodociągowych m. Lwowa (Wspomnienie pośmiertne). // Gaz i woda. – 1934 – № 8;

4. Історія Львова. Короткий нарис. / Ред. кол.: Гербільський Г. Ю., Лазаренко Є. К. (відп. ред.), Осечинський В. К., Цибко О. Г. – Львів: Видавництво Львівського університету, 1956. – 296 с.

Джерело: Історична правда