“Золотий”, як його називала радянська пропаганда, вересень 1939-го став чорним для багатьох рівнян, хто потрапив під радянське визначення “власник”. “поміщик”, чи бодай мав якесь дрібне виробництво. Або мешкав у пристойному будинку. Красномовні “свідки” тих подій — документи Держархіву Рівненської області.
Під час так званих Народних Зборів Західної України разом з приєднанням до УРСР проголосували і за націоналізацію великої промисловості. Але насправді у державну власність забрали практично все, що тільки могли. З початку грудня 1939-го майже усе — від заводів і електростанцій до готелів і маленьких крамничок почало належати “радянському народові”. У Декларації Зборів йшлося про “націоналізацію банків і великої промисловості”, однак більшість власників кав’ярень, перукарень, фотосалонів, кінотеатрів і аптек також примусово позбулися своїх бізнесів і здебільшого житла.
Для мешканців Рівного, як й інших приєднаних територій Західної України, у вересні 1939 року також настав період “радянізації”. Власне це були масові репресії, до яких можна віднести і націоналізацію.
Наплив біженців із окупованої Німеччиною частини Польщі, а також поява в містах Західної України величезної кількості представників більшовицької адміністрації, співробітників НКВС з родинами та військ надзвичайно загострили житлову проблему. А вирішували її окупанти в украй нахабний спосіб — через так звану націоналізацію будинків у власників, насамперед у представників польської еліти та всіх тих, кого радянська влада вважала експлуататорами. До цієї категорії потрапили й просто небідні люди, які мали невеличкий родинний бізнес, або більш-менш пристойний будинок, квартиру, які ще на додачу й здавали в оренду.
Нові господарі оголосили полювання на власників
Уже в жовтні 1939 року за залишеними польською владою документами, в тому числі й списками власників нерухомого майна, податковими документами, було складено перелік осіб, майно яких підлягало націоналізації. Аби формально наче б то дотриматися закону, конфіскація майна відбувалася на підставі рішень місцевих органів влади.
Однак для пересічних мешканців не було різниці — з ордером, чи без нього — новоприбулі самовільно займали умебльовані квартири, виганяючи господарів у підвальні приміщення будинків, чи й просто на вулицю. У кращих випадках змушені були ділити власну квартиру із сім’єю радянського “вельможі”. Разом з будинками конфісковували також усе майно і передусім цінні речі.
Усього новою владою в цей період було взято на облік 4 459 різних будівель, з яких 1 500 — житлових. На початок 1941 року було націоналізовано 640 (у тому числі 562 житлових) будинків на 4 200 квартир, житлова площа яких становила 73,5 тисячі метрів квадратних, нежитлова – 34 тисячі. Безперечно, це були найкращі будинки Рівного. По завершенню цієї операції в цих будинках розмістили 9 200 осіб. Середня житлова площа на особу становила 8 метрів квадратних при мінімальній нормі – 9, максимальній – біля 14 метрів квадратних. У ще 78-и конфіскованих будинках розмістилися різні радянські установи.
У Державному архіві Рівненської області збереглися повуличні списки націоналізованих житлових будинків із зазначенням прізвищ власників та причин націоналізації. Якщо ви були поміщиком, власником готелю, аптеки, ресторану, млина, пекарні, домовласником, купцем, торговцем, чиновником магістрату, або ж дружиною адвоката — вашу долю було визначено.
Радянські чиновники насамперед поклали око на добротні будинки в центрі міста. Зокрема, які знаходилися на розі вулиць 13 Дивізії (сучасна С. Петлюри), 5 та вулиці Переца (нині не існує), 89 і належали родині відомого в Рівному власника театру Арії Лейбі Зафрану. Це були два двоповерхових мурованих будинки з підвалами. В одному з них розміщувався найстаріший театр Рівного (будинок 1908 року побудови не зберігся, зруйнований під час бомбардування в липні 1944-го), в іншому (будинок зберігся, але молоде покоління Рівного майже не знає про нього — ресторанний комплекс “Мелін” повністю закриває фасад) — у 9-ти приміщеннях розташовувалась також відома всім рівнянам лазня Зафрана “Нептун”. У цих же будівлях було 29 житлових приміщень та 12 кухонь.
Націоналізації підлягали не тільки житлові будинки, а й банки, промислові та ремісничі виробництва, магазини, склади, млини, лісопильні та олійні заводи, крупорушки тощо.
Голі полиці магазинів — наслідок поспішної націоналізації
Одним із перших розпоряджень нової влади на “звільнених” територіях було запровадження курсу карбованця на рівні з польським злотим, який до початку війни був учетверо нижчим. Це дало змогу ще до націоналізації за низькими цінами скуповувати одяг, взуття, папір, годинники, каву, шоколад, солодощі та ще низку дефіцитних в умовах “соціалістичного раю” продуктів широкого вжитку. За декілька тижнів полиці магазинів спорожніли.
Згідно з рішенням Рівненської міської ради від 17 грудня 1939 року було конфісковано мануфактурні магазини Фішера та Маргуліса, лакофарбовий магазин Брата, паперові склади Вайнермана та Померанцева, галантерейні магазини Вусіча, Вікрайзера, Шойтеха, продуктово-галантерейний склад Золотова, пекарні Райхмана, Стрілецького, Вітека, Татаусяна.
Двадцять п’ятого грудня прийшла черга кондитерської фабрики “Полонія” (власник Зігельбойм), яку невдовзі було перейменована на “Червону Зірку”. Така ж доля спіткала і 20 місцевих пекарень.
Рівнянам довелося забути смак ковбас, які можна було придбати в ковбасних майстернях Новака (працювало 11 робітників) та Радзієвського. У “смачних” спогадах залишилися й тістечка з кондитерської Раже, обіди в їдальнях Ющука та Білого.
Ці невеликі, але шановані містянами виробництва також позбулися своїх власників. Така ж доля спіткала й фабрику пива та дріжджів “Бергшльос”, яка також була приватною. У постановах міськради щодо таких виробництв зазвичай вказувалося, що власники саботують роботу, скоротили та довели до антисанітарного стану свої фабрики, цехи, або пекарні, і тому вони підлягають націоналізації. Була в Рівному автомобільна майстерня братів Венських, яку було забрано з усім обладнанням й інструментами. Але цього здалося замало – відібрали і двоповерховий будинок з хатніми речами.
До 1941 року було націоналізовано всі промислові підприємства Рівного. Така поспішна націоналізація не тільки великої, а й усієї іншої торгівлі та промисловості зруйнувала налагоджену систему постачання. У тогочасних документах влади неодноразово згадувалося про одноденні запаси продовольства в місті та величезні черги до магазинів. Бракувало всього – одягу і взуття, паперу й засобів гігієни, ліків і продуктів харчування. Окрім цього відбулося стрімке зростання цін на харчі та промислові товари. За рік у 8–12 разів. Загалом тільки у 1940 році відбулося 5 компаній з націоналізації.
Резолюція одна: “Відмовити”
Знаходилися серед великої кількості мовчазних учасників тих подій і ті, хто намагався достукатися до представників влади, щоб відстояти своє майно і право на гідне життя. Але зазвичай на заявах таких прохачів ставили незмінну резолюцію: “Відмовити”. Показова щодо цього історія відомого і шанованого рівненського лікаря Меєра Сегала.
Хворий 70-річний лікар у своїй заяві до Президії Рівненської міської ради щодо націоналізації його будинку на вулиці Поштовій, 11 писав, що придбав його на кошти, зароблені упродовж 50-річної важкої праці й ніколи нікого не визискував. А враховуючи те, що його син Ілля Сегал добровольцем вступив у Червону Армію і загинув як червоний командир у 1920 році, за що він сам зазнав репресій від польської влади (9 місяців перебував у в’язниці за звинуваченням у комуністичній діяльності), таке рішення влади вважав незаконним.
У заяві лікар також розповів про те, що після закінчення Київського університету з 1889 року працював на Волині – у Острозькому та Рівненському повітах. Провадив хірургічну діяльність і акушерство, користувався довірою серед “найбіднішого класу населення, так як завжди був їм доступний”.
Дуже любив лікар садівництво. Щоб здійснити свою давню мрію вже в поважному віці купив неподалік Рівного 10 гектарів необробленої землі і розбив там сад. Сад був ще зовсім молодий, і, як зазначав лікар, він не сподівався скористатися його плодами і мати з цього прибуток тому, що вже був старий і хворий. Усі свої заощадження Меєр Сегал вкладав у свій маєток, який за його словами “був рідкісної культури та краси”.
У кінці заяви лікар наголошував, що має право за свою багаторічну безперервну працю залишок своїх днів прожити спокійно в будинку, заробленому чесною працею і просив скасувати рішення щодо націоналізації його приватного будинку на Поштовій, 11. Утім, резолюція на документі була передбачуваною: “Відмовити”.
Вступ Червоної армії та подальші дії нової влади місцеві жителі сприймали як варварську навалу, яка змітала все на своєму шляху, і врятуватися від якої не було жодної змоги.
Людмила ЛЕОНОВА, начальник відділу використання інформації ДАРО
Джерело: РівнеРетроРитм
