Львівське театральне мистецтво традиційно є полікультурним явищем, однак, з огляду на політичні реалії та зміни державних устроїв, принципи співіснування кількісно домінуючих у міській спільноті польської, єврейської та української (русинської) громад, до середини ХХ століття історія національних гілок театру має власну специфіку.
На зламі ХІХ-ХХ століть у інтелігентському середовищі української громади Галичини спостерігається активний розвиток театрального руху, пожвавлення гастролей і концертних подорожей українських труп та музичних, музично-драматичних, хорових виконавських колективів. В зв’язку з цим гостро постала проблема спорудження приміщення власне українського театру – початково – «Українського театру ім. І. Котляревського» (за назвою української театральної трупи, яка вела активну діяльність у той період), а згодом «Руського народного театру у Львові». Ця споруда повинна була виконувати функції центрального громадського простору, який давав би змогу повноцінних виступів місцевих і гастролюючих театральних труп, концертів, урочистостей національного характеру, політичних зібрань, відзначення вагомих подій окремих українських інституцій, діяльності творчих, наукових та просвітницьких спілок і товариств тощо. Можливість оренди приміщень, зведених під егідою австрійської держави, чи залів інших національних громад була хиткою, обмеженою, непостійною, організаційно і фінансово обтяжливою.
Ідеї побудови власної театральної споруди коштом руської громади визрівали вже наприкінці ХІХ століття. Так, у 1889, 1890, 1897 рр. відбулись три Артистичні прогульки “дванадцятки Купчинского” (колективу, очоленого співаком, композитором і цитристом–віртуозом Євгеном Купчинським) з благодійною метою зборів коштів «В хосен фонду будови Народного театру у Львові»: «Сполучившись добровільно під прапором нашої і національної музики ми заявляємо отсим нашу готовність взяти участи у концертах, які устроїли б в першій половині вересня цього року. Високоповажані родимці в провінціальних містах З кріпкою вірою в успіх наших намірень, із залізною волею послужити нашій народній справі ми беремось за се важке предпринятє! Ні на хвилю не сумніваємось, що в сій справі зазнаємо підмоги всієї руської рідні… Соромом вириває се нашу народну честь, що в часі, коли всі народи дорожать своїми народними сценами, она в нас в комірнім скитаєся, а задачею грядучих поколінь є затерти всю неславу нашого імені. Нехай отсей зазив руської академічної молодіжі знайде привіт в душі всіх образованих громадян! Нехай пронесеться він і попід селянські стріхи, бо се наш спільний інтерес, се важна справа народна!…
Во ім’я святої сеї справи ми не просимо, ми взиваємо до наших патріотів по провінції, щоби зав’язували місцеві комітети і розвинули спільну акцію; ми хочемо вірити, що такі твердині нашого національного духу як Станіславів, Коломия, Тернопіль, Стрий, Золочів, Снятин, Чернівці і т.п. одушевляться сею гадкою так, як ми одушевлялись…», – писалося у відозві до подорожі.
«Хто слїдив за нацийональним рухом того часу, той мусить много неожиданих появ серед житя-бутя русинів приписати тим двом вандрівкам, що ведені розважно, а умілою рукою, принесли при тім чи малий ґрейцар на фонд театральний», – згадував згодом у мемуарах В. Домет-Садовський.
Для створення архітектурного проекту організаційний комітет з побудови театру звернувся до фірми Германа Гельмера і Фердінанда Фельнера (Büro Fellner & Helmer) у Відні, яка мала багатий досвід проектування театральних споруд в Європі. Проект, підготований у 1905 році, був витриманий у стилі неоренесансу з сецесійним декоруванням.
З метою реалізації задуму було оголошено збір коштів, розміщені відозви, звернення, рекламу в україномовних та польськомовних періодичних виданнях: «Słowo Polskie», «Діло», «Руслан», «Артистичний вісник», «Ілюстрований музичний календар», «Театральна бесіда».
Одним із засобів збору коштів були листівки з зображенням майбутньої будівлі, вартість яких поповнювала надходження фонду, так звані «цеголки на будову театру».
Однак мистецьке журі у складі С. Гавришкевича, І. Левинського та інших відхилило проект театру з рекомендаціями окремих змін. У 1908 р. його було переосмислено групою І. Левинського таким чином, щоби окрім театральної виконувати функцію клубу для української громади міста. Вона включала також додаткові приміщення для хорової діяльності справа і зліва від сцени.
Обидва проекти були обговорені громадськістю Львова і членами наймасовіших українських товариств «Просвіта», «Дністер», «Кредитовий союз» та ін. У конкурсі проектів перемогла версія групи Івана Левинського (співавтори проекту – Лев Левинський, Олександр Лушпинський, проекти фасадів виконувались Іваном Левинським та Василем Нагірним, інтер’єри – Тадеушем Обмінським). Висновки розгляду конкурсних проектів оголошував та аналізував Іван Труш, участь в обговоренні брав Іван Франко.
Завершення роботи прокоментував у своїй промові ректор Львівської Політехніки Максиміліян Туллє, а проект та макет І. Левинський представив на Першій Краєвій Архітектурній виставці у Львові у 1910 р.
До 1909 року на Руський театр було зібрано 214 000 тис. корон. Протягом кількох років здійснювалися спроби придбання готової будівлі на розі вулиць Театральної і Скарбківської (Лесі Українки) спільним коштом Музичного товариства ім. М. Лисенка та ремісничого Товариства «Зоря», купівлі нової ділянки й будівництва цим же товариством у співпраці з Театральним комітетом, зведення спільної будівлі для Товариства ім. М. Лисенка та «Просвіти». Під будівництво пропонувались ділянки на вул. Підвальній, вул. Городоцькій, і, зрештою, на ділянці, купленій українською громадою для будівництва театру – площі біля костелу і монастиря св. Марії Магдалини (сучасного Будинку органної і камерної музики) на збігу сучасних вулиць С. Бандери і П. Дорошенка (де тепер знаходиться Пам’ятник жертвам комуністичних злочинів). Розташування театру поблизу храму викликало категоричне заперечення Міської ради, яка відмовила у дозволі на початок будівництва. Це спровокувало бурхливе і тривале обговорення у пресі, протистояння польської та української громад, а також москвофілів та народовців серед українців (зауважимо, що у 1920-ті роки, у повоєнний час на цій площі був склад вугілля та дров).
Зрештою, 27 січня 1913 року було прийняте економічно обґрунтоване рішення самостійного зведення власної споруди Музичного товариства ім. М. Лисенка з великою театральною залою громадського користування.
На особливу увагу заслуговує участь у процесі зведення споруди Музичного товариства його голови Володимира Шухевича – ініціатора надання імені М. Лисенка Союзу співацьких і музичних товариств. У тій сумнівній, політично та матеріально непевній ситуації він прийняв унікальне за своєю правильністю рішення, що було неодноразово підтверджене подальшим історичним розвитком: спрямував уцілілі від девальвації воєнного часу кошти на створення цілком нового проекту, відповідного до нових умов будівництва, і зведення й оздоблення приміщення Товариства у непомітній сусідній вуличці, поряд з неіснуючою нині вулицею І. Котляревського.
Вже 9 лютого він представив на зборах Товариства затверджені Магістратом плани будівництва та кошториси. Згодом ці плани ще двічі коригувались і затверджувалися (остаточно 5 лютого 1914 року).
«Будує музичне Товариство, та львина часть заслуги припадає, як звичайно при таких починах, одиниці Поважному Голові Товариства проф. Володимирови Шухевичови. Є він інїциятором і екзекутором в одній особі. В дїло се вложив він весь запас своєї енерґії, свого знаня і досьвіду. Після його проєктів зроблено пляни, його заходами куплено площу, сфінансовано інтерес будови, виєднано пожичку гіпотечну, придбано зглядно запевнено субвенциї державні і краєві. Він посьвячує будові весь свій час і коли буде вона довершена, то се буде передовсїм Його велика, для наших львівських відносин справдї неоцінена заслуга», – зазначав Євген Олесницький у проблемній статті «Своя хата» на шпальтах газети «Діло».
В суботу 13 вересня 1913 р. відбулося урочисте закладення наріжного каменя під будинок Музичного Товариства імені Миколи Лисенка на вулиці, якій в цьому ж році офіційно надано надали ім’я М. Шашкевича. Ця подія відбулася в присутності членів виділу і будівельного комітету, педагогів і студентів на чолі з головою Музичного товариства ім. М. Лисенка і заступником голови будівельного комітету Володимиром Шухевичем. Серед почесних гостей були присутні посол д-р Євген Олесницький, член виділу краєвого Іван Кивелюк, надрадник маґістрату Баньковский. Першу цеглу вмурував після промови архітектор, проф. Іван Левинський. Молебень при церемонії освячення каменя провів релігійний та громадський діяч, педагог, публіцист отець Теодозій Лежогубський.
«Церемонія заснованя а з нею вмурованє відповідної грамоти відбудеть ся доперва по поставленю основних мурів, чого надіяти ся належить вже з початком жовтня. Будинок має станути під дахом ще сего року; за рік буде він готовий і відданий до прилюдного ужитку, що наша суспільність привитає певно з вдоволенєм і згадувати буде з вдякою не тільки ініціяторів, але і всїх, що яким-небудь способом причинили ся до довершеня сего вікопомного діла, що сподїємо ся, буде увіковічнене в грамотї заснованя зглядно посьвяченя дому», – зазначав свідок події.
Потреба залучення додаткових коштів на викінчення та оздоблення будівлі обумовлена у відозві Виділу Музичного Товариства ім. М. Лисенка, зверненій до українського громадянства. У вересні цього року (29.09) подавалося до відома, що:
“Розпочалася будова Будинку Музичного Товариства ім. Миколи Лисенка у Львові, який в наступному році має бути відданий до вжитку”. Тимчасово, в холодну пору року, з причини неготовності калориферів, Інститут був перенесений до будинку по вул. Сикстуській, б. 48 – у партер (перший поверх) власного дому та адвокатської контори доктора Степана Федака – члена правління Музичного товариства ім. М. Лисенка та його юрисконсульта, видатного громадського діяча і аматора музично-театральної справи.
Оздоба будівлі й справді вимагала чимало додаткових коштів, про що свідчать звернення в пресі, на зразок поміщеного в часописах «Дїло» і «Нове Слово» за 30 січня 1914 року:
«Музичне Т-о ім. М. Лисенка пригадує ся ласкавій памяти і жертволюбивости нашої Суспільности і просить о надсиланє датків на украшенє салї власного дому у Львові дорогою розісланя чеків або на книжочку ч. 9000 тов. взаїм. кредиту Днїстер».
Звіти про благодійні особисті внески публікувалися у пресі з іменами жертводавців.
Тож з доповненнями у оформленні та устаткуванням загальний кошторис будівлі склав 270 000 корон. В оголошенні з серпня 1914 р. повідомлялося, що «вписи» на навчання до Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка (який діяв під егідою Товариства і повинен був розміщатися на верхньому поверсі викінченої будівлі): «Розпічнуться у власнім домі у збігу улиці Котляревського і Шашкевича». Планувалося закінчити будівництво у серпні 1914 р., але це вдалося реалізувати лише у 1916 році, після завершення російської окупації.
Як згадувалося вище, новий проект комплексу Музичного інституту ім. М. Лисенка був замовлений В. Шухевичем архітектурному бюро І. Левинського. Його виконав в стилі раціональної сецесії архітектор Є. Червінський впродовж 1912-1913 рр., у співпраці з О. Лушпинським, Л. Левинським, Т. Обмінським та В. Шухевичем. Однак після заслання Івана Левинського у 1915 р., основні будівельні роботи завершив львівський підприємець та будівничий Йосиф Делькевич. Планування і покладення водогонів виконала українська фірма під керівництвом відомого інженера Павла Дубрака.
Будівля Товариства зводилася із залученням найновіших будівельних можливостей свого часу. У будинку використано новітні технології застосування залізобетонних конструкцій, центральне опалення з автономною котельнею, штучну вентиляцію, калорифери, електричне освітлення. Приміщення на першому поверсі передбачало загальнодоступну дешеву їдальню для студентів і горожан (прибутки від неї долучалися до фінансової підтримки Товариства), кухню, житло для портьє і кухарів, устаткування для миття посуду, склад куліс та крісел і гардероб (6, 5 на 7, 2 м.).
Велика зала (17, 5 на 12 м.) одразу планувалася багатофункціональною: як театральна, концертна, бальна та кінозала. У ній були партерні ложі для публіки на протилежному боці від вікон, над ними – ложі для музикантів, оскільки задля економії площі оркестрова яма була не передбачена. Партер був розрахований на 320 місць, балкон – на 60, ложі – на 10 осіб.
Окрасою Великої зали стало оздоблення Модеста Сосенка, здійснене у 1914-1915 роках за мотивами полтавських гаптів (вони варіантно повторюються у фресках, вітражах, керамічному панно, металевих світильниках, ліпнині барельєфів, майоліці)
Завершення деяких фрагментів розписів Великої зали здійснено високопрофесійними художниками – театральними декораторами Л. Горбачевським (який співпрацював з театром «Руської бесіди») та Зиґмунтом Бальком (з Єврейського театру у Львові, він же підготував для Великої зали задники сцени й певні театральні декорації).
Залу прикрашає скульптурна композиція авторства Григорія Кузневича (1914) – два горельєфи з портретами М. Лисенка й Т. Шевченка. У нішах напроти вікон розташовані копії символічних панно Олекси Новаківського, створених спеціально для цієї зали: «Музика» («Народна пісня»), «Наука» («Освіта»), «Виховання» («Любов»), «Народне мистецтво».
Основою для образів послужили народні строї та ужиткове мистецтво з Полтавщини, Гуцульщини, Яворівщини і Городенщини.
Металеві декоративні накладки на електричні світильники, стилізовані під різьблені дерев’яні гуцульські свічники-трійці, виготовлені за ескізами М. Сосенка талановитим майстром з обробки металу Михайлом Стефанівським (імовірно у співпраці з М. Паращуком).
Вітражі вікон та оберліхтів вхідних дверей зроблені в 1916 році фабрикою Габріеля Станіслава Желєньського також за ескізами М. Сосенка.
Під час російської окупації – 16 вересня 1914 р. заморожене будівництво приміщення Музичного товариства ім. Лисенка прийшов оглянути генерал-майор свити російського царя Миколи ІІ князь Василій Долгоруков (1868-1918), він розмовляв німецькою мовою з М. Сосенком, який працював над розписом фресок, і виявився цінителем мистецтва. Схвально відгукувався про його роботу, і запевнив, що після закінчення війни цар не тільки дозволить ведення Товариства та Інституту, але й дасть мільйон рублів на завершення будови й потреби закладу.
Невдовзі, календар товариства “Просвіта” з гордістю сповіщав:
“В останніх часах зросло наше материяльне добро в столиці галицької України о нову, значну будівлю. Під гук гармат, серед великих боїв у самім Львові і близькій околицї, довершено дїла, зачатого ще в мирних часах. Говоримо о домі Музичного товариства ім. М. Лисенка. В тїм будинку здїйснили ся часово заходи і стремлїня Українцїв з довшого протягу лїт. Має він на разї заступати місце будинку народного театру – на разї, до часу, доки ріжні обставини не позволять нам видвигнути будівлї, котра своїм виглядом відповідати ме своїй достойній цїли і стане гідним осередком українських муз”.
Звернемо увагу – «на разі», адже невеликий кін з відсутніми лаштунками, оркестровою ложею аж ніяк не відповідав реальним зрослим викликам і запитам мистецького життя краю. Однак, від 1916 року протягом усього міжвоєнного двадцятиліття – в часи найгострішого протистояння українства з панівною владою, саме ця зала стала основною театральною і концертною сценою українського громадянства. З нею пов’язані тривалі терміни оренди чи гостинні виступи численних театральних формацій (театру “Rozmaitości”, “Української бесіди”, Трупи Українських акторів під орудою М. К. Садовського, “Українського театру людового” під дирекцією Василя Коссака, трупи Йосипа Стадника, “Українського незалежного театру” Олександра Загарова, “Літературно-артистичного театру”, з яким співпрацював Микола Вороний та багатьох інших), чотирьох кінотеатрів, на цій сцені ставились опери та оперети, відбувалися урочисті академії і класичні концерти, ювілейні та політичні, громадські зібрання, події релігійного життя, урочистості навчальних закладів, творчих спілок, часописів.
І лише часи німецької окупації та радянської влади принципово змінили історію споруд для українського театру у Львові, залишивши цей, наповнений історичними відгомонами, будинок-легенду майже у забутті.
Роксоляна ГАВАЛЮК
музикознавець, викладач ЛДМУ ім. с. Людкевича
- Антонович О. Уривок щоденника цитриста та композитора Євгена Купчинського з 1888-1889 років / О. Антонович // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Том 232 : Праці Музикознавчої комісії / Ред. О. Купчинський, Ю. Ясиновський. – Львів, 1996. – С. 267-286.
- Барицький А. Дім музичного товариства ім. М. Лисенка / А. Барицький // Календар товариства “Просвіта”, 1917. – С. 222.
- Гайдамаки. – 1902. – № 64. – 1 жовня. – С. 4.
- Герич А. Родина Стефанівських : забута, але не зламана / Анна Герич.// Аудиторія. – 2012. – Ч. 32 (2792). – 1-7 листопада. – С. 10-11.
- Діло. – – 30 січ. – С. 5.
- Домет. Дещо з споминів про перші артистичні прогульки співацкі в Галичинї // Альманах музичний : Лїтературна часть першого ілюстрованого калєндаря музичного на рік 1904 / Зложив і впорядкував Ромуальд Зарицкий. – Львів : З друкарні Наукового Товариства імени Шевченка, 1904. – С. 97-100.
- Закладини дому Музичного. // Дїло. – 1913. – № – 15(2). 09. – С. 5.
- Нога О. Хроніки міста театрів. Театральне життя Львова впродовж 1900-1920 років / Олесь Нога. – Львів : НВФ «Українські технології», 2007. – 720 с.
- Олесницький Є. Своя хата / Євген Олесницький // Діло. – – 1.04.
- Штундер З. Станіслав Людкевич. Життя і творчість. Т І (1879-1939). / З Штундер. – Львів : ПП «Бінар», 2005. – 636 с.
- Na Teatr Ruski we Lwowie // Słowo Polskie. – Lwów, 1910. – № 466. – S. 5.
- Ruski Teatr. // Czasopismo Techniczne. – Lwów, 1910.
