Бувають зустрічі і люди, які ламають стереотипи, виводять власні формули життя і ними керуються. Співачка Брія Блессінг — інша, аніж можна собі уявити. В її житті головне місце займає Бог і родина. І саме стосунки з ними визначають усю її діяльність.
Народилася Брія у США в штаті Техас. В Україні живе вже 25 років. Переїхала сюди разом із батьками в тринадцятирічному віці. Спершу чотири місяці сім’я жили в Луганську, а потім оселилися у Львові й мешкають тут досі. Вищу освіту здобувала теж в Америці, але після цього повернулася сюди.
Перше, що почуєте від цієї усміхненої дівчини — „я дуже люблю спілкуватися ближче“ і „я відкрита до будь-яких запитань“. І це не пусті слова. Годинна зустріч із Брією минає так непомітно, що кілька разів перевіряю чи дійсно стільки часу пройшло.
До пісенної кар’єри, зараз вже відома і улюблена багатьма співачка, прийшла лише чотири роки тому. Раніше писала пісні, грала на гітарі, але лише в колі родини та друзів, у церкві.
— Свою першу пісню в стилі кантрі я написала 10-15 років тому. І після того почала рухатися в цьому напрямі. Раніше мене не цікавив цей стиль, думаю, що це — ностальгія, — розповіла співачка.
Після повернення в Україну Брія заснувала організацію, яка боролася проти торгівлі людьми. А від початку війни разом із волонтерами їздить на схід, щоб своїми піснями підтримувати наших воїнів.
— Дуже люблю їздити до військових на фронт. Їм бракує підтримки. Їду туди, де інші артисти бояться їхати. Звичайно, є невпевненість, адже ніколи не знаєш, що може статися. Востаннє, ми були в одному селі, де нема мешканців. Військові живуть у хатинках і звідти й стріляють. Після того як ми з волонтерами виїхали, нам зателефонували і сказали, що де стояла наша машина, впала ракета. Та мені не страшно, бо знаю, що буде зі мною після смерті, знаю Бога, знаю, що Він мене спас. І без сумнівів, що одразу як тут закрию очі — відкрию там.
Брія каже, що вона нетипова авторка, бо пишучи пісні, завжди чекає натхнення. Хоча має й кілька творів, написаних на замовлення. Зазвичай творчий процес не дуже довгий. Та є одна пісня, яку писала дванадцять років і не тому, що бракувало натхнення, а тому, що не знаходила слів, щоб виразити, що хотіла сказати. Вона присвятила її своєму другові, який покінчив життя самогубством.
Першими нові пісні чує сім’я Брії. І якщо вони кажуть, що все добре, то можна рухатися далі. Хоча, каже, що її рідні досить поблажливі.
На переконання співачки, кожна людина — унікальна. І її покликання теж унікальне.
— Мені сумно, що стільки українців виїжджають з України. Та хто я така, щоб сказати, що це не є в Божому плані для них. Для багатьох мотивацією виїжджати кудись є пошук щастя. Вони вважають, що щастя у великому банківському рахунку. В нашій сім’ї не так. Ми ніколи не були багаті, не є багатими, але ми щасливі. Я не маю заощаджень на банківського рахунку. Але мені це й не потрібно це. Я вже задоволена і щаслива, бо знаю, яке моє покликання, що мені потрібно зробити в житті.
Час від часу Брія їздить в Америку до своїх родичів у Техасі, а також і з виступами.
— Зараз моїм часом найбільше керує моя сім’я. Після того, як я виступила на „Голосі країни“, то тривалий час жодного разу не відмовлялася їхати кудись із виступами. Тоді я реально жила в потязі. Додому приїжджала, прала речі, знову пакувала і їхала. Та в одну мить зрозуміла, що треба керувати своїм часом по-іншому. Бо втратила стосунки зі сім’єю. Ми рідко бачилися. А для мене родина після Бога — найперша. Зараз погоджую свій час, свої плани із родину. Та все одно все розписане два місяці вперед.
Особливе ставлення у співачки й до Львова. Їй тут подобається дуже багато всього.
— Завжди подобалася архітектура, хоча в той час, як ми переїхали, місто було сіре. Ще не було такої культури кави і шоколаду. Але люди були дуже відкриті, прості. Можна було лише познайомитися і одразу запрошували додому, готували вечерю, давали всі фотоальбоми. Для нас це було незвично. Та це показувало, що люди відкривають для тебе своє життя. Ми провели скільки часу в гостях! Зараз вже модна західна культурою. до якої ми в Америці звикли: коли всі живуть окремо, всіх любимо, посміхаємося, але вітаємося здалеку. Та все одно тут особлива атмосфера. Скільки не йду центром міста, то щоразу можу побачити щось нове. Це щось магічне!
Наталія ПАВЛИШИН
