Рабин Давид Кахане у своїх спогадах пише, що саме його зустріч із Митрополитом у серпні 1942 року спричинилася до початку великої акції з порятунку євреїв Галичини. Можливо, що й так, але рабин Кахане не був єдиним, із ким Андрей Шептицький контактував у єврейському світі. Згадаймо хоч би рабина Лілієнфельда з Підгайців, якого застав у митрополичих палатах рабин Левін 1 липня 1941 року. Саме у цей період Андрей Шептицький пише листа про нищення євреїв до Папи Пія ХІІ. Ми диспонуємо листом до Папи щодо винищення євреїв ще з березня 1942 року, хоч у історіографії такий лист фігурує як написаний у серпні 1942 року. Між Митрополитом і рабинами Кахане та Хамайдесом були певні домовленості. Про це свідчить факт того, що коли рабин Кахане прийшов у митрополичі палати, де був поміщений у схованку, то Андрей Шептицький сказав йому так: «Ви, звичайно, знаєте, що протягом вашого перебування в таборі нам передали багато дітей. Я можу назвати вам імена священиків, які взяли їх під свій захист. Діти знаходяться в добрих руках і одержують гарне виховання. А зараз я готовий допомогти вам».
[Щоденник Львівського гетто. — С. 157]
В іншому фрагменті Давид Кахане дає підтвердження думці, що порятунок євреїв не був спонтанною акцією, а планованою. Рятували не тільки тих, хто зголошувався до Митрополита. До греко-католицьких священиків були розіслані інструкції, про зміст яких можемо тільки здогадуватись, де йшлося про виривання євреїв із «лап смерті» та передання їх під опіку цілої системи, яка забезпечувала їх фальшивими документами, шукала місце їхнього дальшого перебування й спостерігала за тим, чи поблизу не зачаїлася небезпека, яка зведе нанівець старання. Про це свідчать перевезення одних і тих же євреїв з одних місць у інші.
Із розповіді Давида Кахане також дізнаємося, що керівником акції був о. Климентій Шептицький. Доходимо висновку про це зі ствердження рабина про те, що він мусив підтримувати зв’язок із о. Климентієм. Одними з перших, чиїм порятунком займалися «святоюрці», була дружина рабина Кахане та його дочка, сховані восени 1942 року.
«Тим часом нам із дружиною довелося розлучитися. Забезпечена написаним ігуменом Климентієм Шептицьким рекомендаційним листом і фальшивими «арійськими» документами, моя дружина вирушила до ігумені жіночого студистського монастиря, де вона повинна була пробути якийсь час. Я ніяк не міг змиритися з тим, що моя дочка може залишитися сиротою. Хтось із нас — дружина або я — повиннен вижити. Інакше моя дочка ніколи не дізнається свого дійсного походження. Ці думки не давали мені спокою, тому я вирішив зробити усе, щоби мати моєї дитини пішла з гетто. Моя дружина приєдналася до сотень інших євреїв і єврейок, що ступили на нелегкий шлях сучасних маранів. Хоча я зостався в гетто сам-один, я трохи заспокоївся: якщо мені не випаде залишитися живим, моя дочка не буде рости сиротою. Із нею буде її мати, вона завжди зможе її підтримати. Щоби підтримувати зв’язок з ігуменом Климентієм Шептицьким, мені вдалося влаштуватися через знайомих на добре відому німецьку фірму LPG (хутра і шкіри). Внаслідок чого я одержав перепустку, що дозволяла мені покидати гетто та залишатися в місті. Координатор LPG приписав мене до шкіряної фабрики, що знаходилася на вулиці Грудецькій (Городоцькій — І. М.), як дубильника. Знову, як у молоді роки, я змушений був учитися. Фабрика знаходилася неподалік площі Юра, тож я міг регулярно одержувати вісточки від дружини та доньки».
[Щоденник Львівського гетто. — С. 110]
У історії порятунку євреїв братами Шептицькими, важливими є історія Марка Вайнтраупа, сина Якуба Вайнтраупа, який прийняв рішення звернутися за допомогою до митрополита Андрея Шептицького (Архів Святоуспенської Унівської Лаври. — Ф. 017. — Спр. 010 372-002). До війни він часто зустрічався з ним, і вони добре зналися. Він зателефонував до канцелярії митрополита та попросив владику допомогти його єдиному сину (Архів Святоуспенської Унівської Лаври. — Ф. 017. — Спр. 010, 373-001). Митрополит відповів йому, що Марк Вайнтрауп має прийти до церкви Cв. Юра. Той прийшов до архикатедрального собору увечері перед «серпневою» акцією. Його завели до першого поверху Митрополичих палат. Там зібралося близько сімнадцяти євреїв. Митрополита Андрея Шептицького привезли на інвалідному візку. Марка Вайнтраупа привели до владики, він представився, і той поклав обидві руки на його голову та благословив. Потім Марка Вайнтраупа завели до укриття в підвалі (Архів Святоуспенської Унівської Лаври. — Ф. 017. — Спр. 010, 372-002). Він бачив Митрополита тоді лише раз, хоча перебував там сімнадцять днів. Властиво, саме Марк Вайнтрауп свідчить, що переховування сімнадцяти-вісімнадцяти осіб у підвалах Святоюрського комплексу під час «серпневої» акції 1942 р. не було поодиноким випадком рятування євреїв чи щасливим винятком, а систематичним порятунком переслідуваних нацистами людей (Архів Святоуспенської Унівської Лаври. ф. 017, спр. 010, 373-001).
Підтвердженням цього є також історія з порятунком євреїв, яку організували монахи Студійського Уставу, використовуючи для цього підвали взуттєвої фабрики «Солід» на вул. Трибунальській, 16 (сучасна вул. Шевська). Зазначимо, що йдеться про порятунок шістнадцяти євреїв.
[Більш детальніше з цією темою можна ознайомитись за посиланням: Скіра Ю. P. Переховування євреїв монахами Студійського Уставу на взуттєвій фабриці «Солід» у Львові в 1942-1944 рр. // Науковий журнал «Історико-культурні студії». — Львів, 2016. — № 1 (3). — С. 113-117].
Рабин Давид Кахане на зустрічі з Митрополитом пішов із рабином др. Кальманом Хамейдесом. Про зустріч Кахане пізніше напише так:
«…Сам митрополит справив ще сильніше враження. Це був поважний 86-літній [насправді Митрополиту тоді виповнилося 77 років — І. М] старець із довгою білою бородою, уже десять років прикутий до свого крісла-каталки, з якого він не міг підвестися без сторонньої помочі. Але його добрі, глибоко посаджені очі, що дивилися на вас поверх окулярів, здавалося, обіцяли, що їхній господар зробить для вас усе можливе: турбота про ближнього була змістом його життя (…)
Через півгодини нас прийняв брат митрополита, архімандрит, тобто голова всіх монастирів Студитського ордену. Ігумен Климентій Шептицький був на декілька років молодшим за свого брата, своїм зовнішнім виглядом і манерами він нагадував звичайного студитського ченця. Нижня частина його худого обличчя аскета була закрита білою бородою. Воно не зберегло й слідів виразу, характерного для колишнього графа Шептицького. Ігумен присвятив своє життя Студитському чернечому ордену і служінню Богу. Його доброта до людей не знала меж, про що б не йшла мова. Він одразу ж дав мені листа до ігумені жіночого монастиря Йосифи з проханням сховати у своєму монастирі мою трирічну дочку. Він також пообіцяв подбати про те, як влаштувати інших дітей, і попросив нас підтримувати з ним зв’язок. Цей візит, що відбувся 14 серпня 1942 року, вирішив мою долю та долю частини єврейських сімей».
[Щоденник Львівського гетто. — С. 90]
Слід додати, що метою візиту рабинів було також прохання сховати кілька сотень сувоїв Тори, які вдалося врятувати, і вони були сховані у пивниці будинку, де проживав рабин Кахане, на вул. Бернштейна, 12 (сучасна вул. Шолом-Алейхема). Іншим проханням було звернення про порятунок. Знаряддям для виконання цієї місії стало найближче оточення Митрополита Андрея, включно з його особистим водієм та писарем, а також увесь чин монахів-студитів.
До наших днів дійшли також спогади про те, як монахам-студитам було запропоновано допомогти у порятунку євреїв. Цікавою є їх реакція на цю пропозицію. 1981-го року дослідниця Іроїда Винницька y монастирі оо. студитів у Вудстоці (Онтаріо, Канада) записала інтерв’ю з братом Лаврентієм Кузиком, монахом-студитом, який з осені 1942 року мешкав у монастирі Св. Йосифа, званого «Студіоном».
[Режим доступу станом на 14. 02.2018 р.: http://old.franko.lviv.ua/Subdivisions/um/um4-5/Usna%20Istoriya/1-VYNNYTSKA%20Irojida.htm]
Серед цінної інформації із цих спогадів один епізод має виняткове значення. Архимандрит, очевидно, йдеться про Никанора (Дейнега), який приїхав до Унівського монастиря, зібрав монахів і спитав: хто хоче допомогти євреям? Зі 120 монахів і світських осіб, які були присутніми, всі встали, декларуючи свою готовність. Щоправда, як засвідчив брат Кузик, вибрали для цієї важкої та відповідальної місії небагатьох.
28 березня 1989 року в американському місті Йонкерс, що у штаті Нью-Йорк, Іван Гірний під присягою дав свої свідчення про свою роль у рятуванні євреїв під час Голокосту. У ті часи він працював особистим водієм Митрополита Андрея. Присягу Гірного було засвідчено нотаріусом Елсі В. Молінелі (Elsie V. Molineli). Нотаріусом також була засвідчена особа Гірного та встановлена його дієздатність, що є неабияк важливим у контексті вірогідності спогадів. Самі спогади опубліковані польською мовою в статті «Iwan Hirnyj — Moje świadectwo» у збірнику під редакцією Анджея Зємби «Metropolita Andrzej Szeptycki: Studia i materiały» (C. 207–210). Публікуємо тут тільки фрагмент, яий підтверджує участь братів Шептицьких і самого Гірного в порятунку євреїв.
«Я називаюсь Іван Гірний. Від 1941 до 1944 року я працював водієм у архієпископа-митрополита Української католицької церкви графа Шептицького.
Пам’ятаю Митрополита як людину надзвичайно чесну та ввічливу, яка зробить eусе, що може, аби помогти тим, які цього потребують, навіть тоді, коли його чин наразив би його на поважну та смертельну небезпеку (…)
Автомобіль марки «Ford» формально був зареєстрований на архідієцізіяльне друкарське підприємство та вживався до транспортування літургійного вина, а також інших матеріалів для потреб церкви у межах м. Львова. Автомобіль «Packard» був призначений для особистих потреб Митрополита — з уваги на його фізичну інвалідність: був частково спаралізований і мусив перебувати в інвалідному кріслі. Я отримав офіційні документи як особистий водій Митрополита, що давало мені можливість подорожувати навіть у неділю, коли інший цивільний рух був заборонений. Обидва автомобілі завжди були заправлені бензином, оскільки їздили на чіткі вказівки Митрополита.
Вказівки я отримував безпосередньо від брата Митрополита ігумена Климентія Шептицького, котрий мешкав в одному з багатьох будинків на терені резиденції. Отець Климентій був особою, яка посилала мене на різні маршрути за місто. Через це я багаторазово їздив до сиротинця в Якторові (Перемишлянський повіт), яким управляли українські монахині-студитки (…)
Під час однієї з таких подорожей о. Котів, який належав до адміністрації резиденції Митрополита, попросив мене забрати шістьох дітей з монастиря, якого вхідна брама була при вул. Петра Скарги [йдеться про студитський монастир Святого Йосафата, т. зв. «Студіон» — І. М.]. Митрополича резиденція складалася крім катедри Святого Юра — офіційної резиденції Митрополита, також із низки будинків, призначених для монахів і монахинь, а також інших приміщень. о. Котів пояснив мені, що тих шестеро мужчин були Жидами й остеріг про небезпеку, пов’язану з цією місією. Попри це, я погодився перевезти тих людей до монастиря в Уневі. Ми їхали під претекстом перевезення для митрополичої друкарні обладнання. Усі шестеро були забезпечені о. Петерсом (Йоганес Петерс, німець за походженням, який в часи Голокосту діяв у Львові як німецький підприємець, а насправді був священиком і монахом-студитом — І. М.) документами, які свідчили, що це спеціалісти-друкарі. Коли ми приїхали у монастир в Уневі, один із тамтешніх монахів порадив мені зупинитися біля старої стодоли, призначеної до молотіння зерна, яка знаходилася неподалік, та випустити моїх пасажирів, що я й зробив. У цій стодолі я побачив близько п’ятнадцяти осіб — мужчин, жінок і дітей. Усі були Жидами. Пам’ятаю теж, що доступ до монастиря був можливим лише тоді, коли була суха дорога, а коли падало, доступ до нього був практично неможливим.
Якось, дещо пізніше, я поїхав до Якторова ще раз, до сиротинця, керованого монахинями та привіз у вантажівці близько тридцяти жидівських дітей, дівчат. Іншим разом, коли мене супроводжував о. Котів, я отримав перепустку, яка дала мені можливість відвезти до сиротинця п’ятнадцять бездомних дівчаток, які їхали зі мною.
Я їздив також зі Львова до Калуша, до невеликої фабрики, яка виробляла дерев’яники зі шкіряним верхом [дерев’яники — дерев’яне взуття — І. М.]. Цей різновид взуття носили в’язні у концентраційних таборах, і ці дерев’яники привозилися до магазину «Solid» у Львові. Пригадую собі випадок, коли я отримав указівку завезти до цієї взуттєвої фабрики вісім Жидів. Вони також були забезпечені документами, які підтверджували, що були кваліфікованими спеціалістами цієї фабрики.
Пам’ятаю й низку інших подорожей, в яких мене супроводжувала молода монахиня. Ми возили кожного разу шість-сім дівчат зі Львова до Якторова, до цього сиротинця, до того монастиря. Митрополит Шептицький видав розпорядження, аби помагати цим людям, аби забезпечити їх фальшивими ідентифікаційними документами, які рятували їх перед німцями через те, що доводили, що вони українці. Тож о. Котів їх збирав і поміщав у друкарні та видавав їм ідентифікаційні картки, які свідчили, що вони є працівниками друкарні.
Уся ця система з фабрикою коло Калуша була подібною до того, що робили в громадському шпиталі [Народна Лічниця] на вул. Петра Скарги й у митрополичій друкарні. Усі втікачі були перебрані за працівників, за персонал різноманітних митрополичих інституцій. Всі вони були забезпечені офіційними документами, які підтверджували, що працюють у лікарні, друкарні і т.д. Були, дякуючи цьому, там заховані як нормальні працівники, як необхідна команда. Цей німецький монах о. Петерс видавав цим людям документи працівників від імені Митрополита.
Велика кількість тих людей була схована від німецької влади в українських монастирях — в Уневі, в Якторові та інших місцях. Багато втікачів перебувало у шпиталі на вул. Петра Скарги, у друкарні й інших інституціях. Тут же, біля мого власного помешкання у Львові, перебував монаший чин, розташований неподалік вул. Личаківської. Монахині цього чину опікувалися міським сиротинцем, який забезпечував дах над головою хлопцям і де велика кількість жидівських хлопців знайшли прихисток. Ці самі монахині на території свого монастиря організували захоронку (дитячий садок для дітей-сиріт — І. М.) для жидівських дівчат, вбрали їх у габіти й забезпечили особистими документами, які представляли їх як українських монахинь.
Багаторазово під час моїх маршрутів, їздячи до та зі Львова, перевозячи Жидів до безпечних місць під виглядом перевезення їжі й тому подібного, дякуючи авторитетові Митрополита, я завжди мав постійну охорону. У результаті, коли під кінець 1943 року й на початку 1944 року німецька влада почала проводити пошук Жидів навіть всередині монастирів, у згромадженнях знаходили тільки монахів і монахинь, оскільки всі сховані там жидівські втікачі були забезпечені відповідними ідентифікаційними картками, відповідними документами, відповідним монашим одягом.
Митрополит Шептицький видав у 1943 році пастирський лист під назвою «Не убий!» як протест та відповідь на німецькі злочини, які вчинялися щодо цивільного населення. Був до глибини зворушений їхньою брутальністю. Мені говорили, що між тими, яких переховували в резиденції Митрополита, були видатні Жиди. І правда, за свідченням о. Котіва, один із них був відомим лікарем, а інший головним рабином».
Восени 1942 року до Митрополита Шептицького в опіку потрапили сини двох рабинів: Курт Левін — Ізекіїля Левіна, вбитого на той час, і Леон (Цві Барнеа) — Кальмана Хамайдеса, якому залишилося жити ще кілька місяців у гетто. Діти були врятовані, і їх свідчення для нас є важливим та цінним джерелом. Праця Курта Левіна видана українською мовою, вже була тут згадана. Свідчення Цві Барнеа є доступні за адресою: Свідчення Цві Барнеа // Архів Святоуспенської Унівської Лаври, с. Унів. — Ф. 15. — Спр. 14. — Т. 2. — Арк. 21-22. Ще однин приятель Митрополита Андрея рабин д-р Іцхак Бартфельд восени 1942 року віддав під його опіку свого небожа Одеда Амаранта [Одед Амарант, свідчення під присягою, 2 трав. 1996 р., архів американського Музею пам’яти про Голокост, колекція Митрополита графа Шептицького. Цю інформацію даємо з посиланням на: Ю. Бусганг, «Митрополит Шептицький — ще один погляд на його життя і діяльність». — Львів: УКУ, 2009. — С. 20]
Географія розселення євреїв, яких переховували, виглядала наступним чином. У Львові — це митрополичі палати й монастир Святого Йосифа на вул. Петра Скарги (нині вул Озаркевича, 4). Поряд розташований Український шпиталь «Народна лічниця» і́мени Митрополита А. Шептицького, що був місцем не тільки переховування, але і лікування євреїв. Ще одна важлива локація —взуттєва фабрика «Солід» на вул. Трибунальській (сучасна вул. Шевська, 16). Іншою великою групою об’єктів, де переховували євреїв, стали монастирі: Свято-Іванівська Лавра на львівському Кайзервальді (Лавру ще ідентифіковували у Кривчицях); Святоуспенська лавра в Уневі; чоловічий монастир Святого Івана Хрестителя у Зарваниці; Святоандреївський скит у Підлютім на Станіславівщині (скит ще називали «у Лужках»); монаший дім у Коростові на Сколівщині; монаший осередок студитів у Дорі на Гуцульщині; жіночий монастир Покрови Пресвятої Богородиці у Якторові з дочірніми домами у Брюховичах коло Львова, Гаях коло Тернополя, у Львові (вул. Убоче, 4), у Перемишлянах, Підгайцях і Уневі.
Більшість згаданих місць постало та було організовано заходами о. Климентія Шептицького, згідно задуму Митрополита Андрея. Про те, що у цих місцях переховували євреїв, пише також рабин Давид Кахане, звертаючи, власне, увагу на особливу роль о. Климентія Шептицького в організації своєрідного «Ноєвого Ковчегу», яким стали монастирі студитів.
У 1996 році о. Климентій Шептицький посмертно отримав звання «Праведник народів світу» за порятунок євреїв у період Голокосту. Разом із братом Митрополитом Андреєм, монахами-студитами та багатьма іншими, чий героїчний чин допоміг реалізувати цю велику справу, було врятовано понад 200 євреїв. Деякі з них, як проф. Адам Ротфельд чи Лілі Польман-Штерн, живують і нині.
Іван МАТКОВСЬКИЙ
