У сім’ї Бандер було семеро дітей. Четверо братів – Богдан, Олександр, Василь, Степан та троє сестер – Марта-Марія, Володимира та Оксана. Усі вони стали діячами націоналістичного руху. І усі вони за це отримали покарання – хлопці були убитими, дівчата – заслані в радянські табори.
Олександра Бандеру закатували на третій день ув’язнення в концтаборі
Олександр Бандера народився 25 березня 1911 року. Вчився в Стрийській гімназії та у Львівській політехніці.
Був членом старшопластунського куреня “Червона Калина”, у 22 роки став членом ОУН.
За постановою Проводу ОУН, Олександр навчався в Римській Вищій школі, де отримав учений ступінь доктора політично-економічних наук. Крім того, працював у римській станиці ОУН. І навіть одружився з італійкою. Його дружиною стала Марія Доміні – жінка, яка пізніше опосередковано вплине на долю багатьох українців.
Починається німецька окупація – і Олександр Бандера повертається до Львова.
1941 року німці заарештували Олександра й відправили до Краківської тюрми, а звідти – 22 липня 1942 р. – під в’язничним номером 51020 у німецький концтабір “Аушвіц”, побудований в окупованій Польщі.
“…На другий або третій день побуту в таборі побитий, ледве волік ногами. Остаточно закатували його при “нойбав”. При цій будові, побіч звалищ цегли, стояла велика скриня для розроблювання вапна й цементу… Олександру польські “політичні в’язні” наказали піднести штани вище колін, скинути черевики та ногами місити цемент із вапном… Під час того, як він виконував цю роботу, побої не кінчалися, а посіпаки кілька разів його цілого кинули в цемент і вапно. Чорний від побоїв, скривавлений, з піною на спалених устах, він просив дозволити йому напитися води з бочки, що стояла під краном. Посіпаки схопили його тоді за ноги і кинули в бочку. Майже неживого витягнули по хвилині. Ніхто з нас не міг йому ніяк помогти… Наступного дня Олександр не вийшов на роботу. Його відправили до “кранкебав” – так звана лікарня, що не була нічим іншим, як місцем остаточного знищення людини. Там він незабаром і помер. Вже багато пізніше ми довідалися, що Олександр помер на декілька днів скоріше за свого брата Василя”, – згадував його співв’язень Борис Вітошинський.
Це сталося 23 липня 1942 року. Олександрові Бандері був усього лише 31 рік. Його закатували через три дні перебування в концтаборі.
Важливо, що Марія Доміні, вдова Олександра, була родичкою італійського міністра Чіано Галеаццо, який доводився зятем Беніто Муссоліні. Після загибелі Бандери італійський уряд на прохання Марії надіслав запит у Берлін, що змусило адміністрацію “Аушвіцу” розмістити українців в окреме приміщення й виводити на роботу окремою бригадою, щоб унеможливити зіткнення з поляками.
Василь лише на кілька днів пережив свого брата Олександра – у тому ж “Аушвіці”
Молодший брат Степана Бандери народився 12 лютого 1915 року. Закінчив Стрийську українську гімназію, агрономічні курси Львівської політехніки в Дублянах, вчив філософію у Львівському університеті.
Восени 1938 р. він як член ОУН був ув’язнений у польському концтаборі у Березі Картузькій – за промову на одному із студентських зібрань Львова із критикою польської влади. Здобувши свободу, повернувся до Львова, а в жовтні переїхав до Кракова разом зі Степаном Бандерою, оселився на вул. Страшевського, виконував доручення ОУН.
У серпні 1940 р. Василь обвінчався з Марією Возняк-Ґлодзінською – родичкою Бандери по бабці. Але прожити їм як сім’ї не дозволили.
Протягом 1-3 травня 1941 р. Василь Бандера був учасником ІІ Надзвичайного великого збору ОУН. А вже за два місяці, після проголошення відновлення Української Держави, очолював Службу безпеки обласного проводу ОУН у Станіславі (нині – Івано-Франківськ). Зараз ця будівля колишнього обласного проводу має адресу вул. Незалежності, 15.
14 вересня 1941 р. гестапо заарештувало Василя Бандеру і його вагітну дружину. Та за кілька днів німці відпустили Марію з в’язниці. Вона народила дочку Одарку, яку батько так і не побачив…
Після двох місяців допитів у Станіславові, які проводив сам шеф місцевого ґестапо Кріґер, Василя доправили у Львів, до в’язниці на Лонцького. А за кілька місяців перевезли у Краків і ув’язнили в тюрмі “Монтелюпіх”.
20 липня 1942 р. німецька поліція з Кракова направила в концтабір “Аушвіц” 23 людей, яких німці називали “Бандера-групе”. Вони отримали номери від 49721 до 49744. Першим із них у таборі був зареєстрований Василь Бандера, студент філософії.
В “Аушвiцi” Василь працював на будівництві. Колишній в’язень Борис Вітошинський пригадував, як слизькою після дощу дорогою Василя змусили вивозити цемент на підмерзлу гору. Він падав, цемент виливався на нього, його вже було не впізнати… Знущалися таборові поляки-фольксдойчі. Братові провідника ОУН поламали ребра, вибили зуби, понівечили обличчя. Землякам було суворо заборонено допомагати йому. Двоє фольксдойфів обсипали Василя цементом i запхнули до бочки з водою…
Напівживого Бандеру відвезли у “кракенбав” – шпиталь, який колишні в’язні називають місцем остаточного знищення людини. Там 21 липні 1942 р. й помер в’язень номер 49721. Тіло 27-річного Василя Бандери було спалене у крематорії.
Колишній в’язень Олекса Вінтоняк згадував, що наглядачі-поляки хвалилися, ніби вкололи Василеві смертельну ін’єкцію.
Одарку, доньку Василя Бандери, яка ніколи не бачила свого тата, разом із мамою вислали в Кемеровську область. Там Марія записала дівчинку на своє прізвище і нікому нічого не говорила про свого чоловіка, навіть не згадувала прізвища Бандери. І лише на початку 1990-х у Стрийському РАЦСі Одарці видали нове свідоцтво про народження із записом у графі “батько” – “Василь Андрійович Бандера”.
Богдан на Миколаївщині агітував за Українську Державу – і загинув за це
Богдан Бандера народився 1919 р.
Переламним для нього став 1940, коли під загрозою переслідування за членство в ОУН Бандера залишив рідний край і почав життя підпільника. Він перейшов західний кордон СРСР та оселився у місті Холм – у Польщі, окупованій нацистами. Навчався у тамтешній гімназії. Перед німецько-радянською війною 1941-45 рр. ОУН виряджає до Центральної, Східної та Південної України спецгрупи для підпільної боротьби. Богдан Бандера став бійцем однієї з груп на Херсонщині.
Восени 1943 р. молодий чоловік із псевдо “Богдан” керував молодіжною мережею Херсонської округи ОУН(б), яка підпорядковувалася Миколаївському проводові на чолі з ОУНівцем під псевдо “Директор”.
Головним завданням “Богдана” була пропаганда серед молоді ідеї українського націоналізму та незалежної соборної України.
Восени 1943 р. “Богдан” брав участь у замаху на представника нацистської окупаційної адміністрації. Рятуючись від переслідування поліції у Миколаєві, він із побратимами виїхав у село Піски. Одного вечора в їхню хату зайшов поліцейський зі старостою села і запропонував “підняти руки вгору”. Як тільки почався обшук, “Богдан” блискавично вихопив у поліцейського гвинтівку, а його товариш Хвиля вистрілив. Підпільники залишили село.
На початку 1944 р. Миколаївський провід ОУН (б) призначив “Богдана” керувати підпіллям у Баштанському районі, адже той осередок фактично припинив роботу. Активність Бандери так вразила керівника Миколаївської округи ОУН (б) Микитенка, що згодом на допиті у НКВС він зарахував “Богдана” до “найбільш небезпечних індивідів”, а Баштанський район назвав “найбільш зараженим націоналізмом” на Миколаївщині.
Богдан” оселився у Пісках, в оселі дівчини Моті, яка була членом жіночого осередку симпатиків ОУН.
Ось яким “Богдан” запам’ятався колезі: “25 років, західняк, усю його сім’ю репресувала радянська влада, нелегал”.
У протоколах допитів зазначалося: “На вигляд років 18, хоча насправді має 26, з Буковини, низького зросту, худий, білявий … Був фізично слабкий, але рішучий і сміливий, живим у руки не здасться”.
У лютому 1944 р. німецько-радянський фронт упритул підійшов до Миколаївщини. Як і побратими, Богдан Бандера будував один із “бункерів”, – як відомо, біля с. Мар’янівка. На початку березня він оселився у криївці за 8 км на схід від с. Піски. У таких “ямах” керівники миколаївського підпілля ОУН сподівалися перечекати зміну влади, а потім легалізуватися під виглядом колишніх радянських партизанів. “Богдан” радив вступати до Червоної армії і підшуковувати там нових членів ОУН. Паралельно планувався набір бажаючих у збройні боївки, які мали воювати на Волині у складі УПА.
За декілька днів бункер Бандери виявили німецькі солдати. У перестрілці загинув підпільник на псевдо “Семен”, зв’язковий “Борис” пропав безвісті. Повстанці залишили це місце і якийсь час переховувалися у скирті соломи.
Із приходом у березні 1944 р. Червоної армії та відновленням радянської влади підпілля ОУН на Миколаївщині було розгромлене органами держбезпеки.
Співробітники органів держбезпеки та військової контррозвідки спіймали практично всіх підпільників і симпатиків ОУН. На допитах вони свідчили про якогось “Богдана”. Справжнє ім’я Богдана Бандери було його псевдонімом в ОУН, чого тоді майже не траплялося.
Його життя, за свідченнями очевидців, обірвалося навесні 1944 р. Миколаївський краєзнавець Юрій Зайцев зберіг спогади мешканки с. Піски Тамари Задираки, яка стверджувала, що “Богдана” 11 або 12 березня застрелили червоноармійці Сибірської дивізії, котрі перебували у селі: “Коли він забіг у сад, вояки його обступили і почали бити. Вони прийняли його за німецького шпигуна. Стрілянина припинилася, він заговорив із вояками – казав, що не німець і просив здати його у комендатуру. Я стояла приголомшена… Потім зірвалася з місця і підбігла до хлопців. Кажу їм: “Він же не німець!”. А вони: “Ти його знаєш?”. “Ні, не знаю, але чую польський акцент, так говорять західні українці”. Я відразу здогадалася, що це той самий юнак, який виступав на мітингу. Він зрозумів, що я його намагаюся захистити, і вже вмираючим голосом промовив: “Я Богдан, українець зі Львова”, – і невдовзі помер”.
За цією ж версією, Богдана Бандеру поховали на городі Тамари Задираки. А перед тим, як його тіло засипати землею, жителі села Піски зняли з нього одяг.
Володимира із сестрами встояли перед НКВС і не зреклися свого брата Степана
По смерті матері 8-річною Володимирою Бандерою опікувалася тітка Катерина Антонович. Дівчинка ходила до Ягільницької школи, а згодом вступила до Стрийської гімназії. 1932-го, після завершення навчання, повернулася до рідного села, а за рік із батьком переїхала до села Воля Задеревацька і вийшла заміж за священика Федора (Теодора) Давидюка.
Протягом десяти років молоде подружжя брало участь у роботі “Просвіти”, підтримувало зв’язки з ОУН та УПА.
23 березня 1946 р. у Бориславі НКВДисти заарештували Володимиру Бандеру та її чоловіка, священника Теодора Давидюка, який очолював Калуський повітовий провід ОУН.
Засуджена 7 вересня 1946 на 10 років виправно-трудових таборів і 5 років позбавлення прав із конфіскацією майна.
Поки подружжя відбувало кару на далекій Півночі, діти опинилися в сиротинцях.
“Бабусю шантажували дітьми, тож думали, що легко доб’ються від неї потрібного результату. Але вона відмовилася і отримала 10 років в’язниці за те, що була сестрою Степана Бандери і дружиною священника. Після 10 років у тюрмі вона повернулася до дітей. Ми її питали: “Бабуся, як ти витримала?” А вона казала: “Я дуже молилася і щиро вірила, що мені Господь Бог допоможе, і вірила в Україну”, – згадує Оксана Бандера, онука Володимири.
“Серед таборових посестер я побачили невеличкого зросту худу та знеможену жінку. Вона була напрочуд спокійною, але найбільше вразили очі, які навіть у таборі, серед бруду, криків та матюків охоронців ясніли добротою. У ту мить чомусь одразу пригадалося рідне село, батьки”, – згадувала Ярослава Луцак-Князевич, яка була медсестрою в УПА і відбувала каторжні роботи разом із Володимирою.
Про те, що це сестра Степана Бандери, дівчина дізналася згодом. Володимира просила її не розповідати про це. Бо разом із політв’язнями знаходилися злочинці “блатні”, які могли “політичних” забити до смерті. Дівчата підтримували одна одну, навіть ділили навпіл 300 грамів хліба та миску баланди.
1953-го Володимиру етапували до Москви, де протягом шести місяців допитували у Лефортовській в’язниці. Сюди привезли і її сестер Марту та Оксану Бандер. Від них НКВСники вимагали відмовитися від свого брата, Степана Бандери. Жодна з сестер на це не погодилася. Бо так їх виховав батько.
“Я своїм дiтям дав належне виховання, прищеплюючи їм любов до України. Свiтогляд моїх синiв i доньок однаковий”, – незадовго до розстрілу у 1941-му відповідав на запитання слідчих та суддiв про своїх дiтей отець Андрiй Бандера.
1956-го Володимира Бандера-Давидюк повернулася в Україну і до 1995 року жила в доньки Мирослави у с. Козаківка Долинського району на Івано-Франківщині. Її серце припинило битися 11 липня 2001-го.
Марта-Марія пережила заслання, але їй більше не дозволили побачити Україну
Вона народилася 22 червня 1907 р.
Як і вся її сім’я, Марта-Марія була учасницею національно-визвольних змагань. Керувала Долинським районним проводом жіночої мережі ОУН, що на Івано-Франківщині. А після закінчення Стрийської учительської семінарії брала активну участь у громадсько-культурній роботі.
22 травня 1941 її як “ворога народу” заарештували разом із батьком і сестрою Оксаною і вислали до Сибіру.
З липня 1941-го до лютого 1942-го молода жінка перебувала на спецпоселенні у с. Живий Ключ, що в Красноярському краї, працювала в колгоспі “Серп і молот”. Після того їй ще кілька разів змінювали місце перебування у Красноярському краї – усюди вона була зобов’язана регулярно реєструвати свою присутність.
Марту-Марію постійно змушували давати розписку, що в разі спроби втечі буде засуджена на 20 років каторги.
1953 р. Марту-Марію перевезли до Москви, де протягом двох місяців допитували, але, не добившись результату, знову відправили до Красноярського краю.
Із заслання вона була звільнена 4 березня 1960, але дозволу на повернення в Україну так і не отримала.
Померла на чужині, у місці заслання, 1982 року. 1990-го останки Марти-Марії перевезли з Красноярського краю на батьківщину – спочатку до Львова, у кафедральний собор св. Юра, а потім у рідне село.
Оксана потрапила на каторгу молодою дівчиною, а повернулася додому аж через пів століття
Оксана Бандера втратила матір чотирьохрічною дитиною. Майже 10 років жила в рідної тітки на Тернопільщині. Тут закінчила початкову школу і 13-річною дівчиною повернулася до батька. Вчилася у Стрийській гімназії. Вчилася добре, але вищу освіту здобути не могла – прізвище не дозволяло.
Щоби заробляти на життя, пішла на курси бухгалтера, а потім, задля підробітку, закінчила ще курси крою та шиття. Згодом жартувала, що бодай це їй придалося в Сибіру.
У період “перших совітів” вчителювала на Станіславщині. Тут у травні 1941 р. її заарештували як рідню провідника ОУН.
“Якось Оксана розповіла мені, як вони збиралися на Сибір. Прийшли солдати на чолі з командиром і попередили, що мають 5-10 хвилин, бо вже чекає підвода. Отець Андрій скомандував: беріть найнеобхідніше, і не забудьте кожна свою вервицю і молитовник. Коли Оксана хотіла вхопити зі стола ту книжечку, командир взяв її за руку і сказав: “Облиш, це тобі не знадобиться!”. Вони вже їхали на возі, коли той самий командир непомітно впхнув їй у руки молитовник, і сказав уже інше: “Сховай, дитино, воно тобі ще дуже потрібне”. Так та книжка з молитвами пройшла разом з Оксаною Бандерою 48 років таборів і повернулася на Батьківщину. Вона до смерті з нею не розлучалася”, – провадить отець Іван Барабаш.
Засудили Оксану Бандеру на 20 років ГУЛАГу та довічне поселення в Сибіру. Лефортівська тюрма. Камера-одиночка.
Оксані Бандері було 24, коли вона стала в’язнем ГУЛАГу, а повернулася майже через пів століття.
“Вона мені розказала цікавий момент: рік був, може, 1952-й. Забрали їх із тюрми, оселили в дорогому готелі, обіцяють їм двокімнатні квартири в столиці… Єдине, що вони мали за це зробити: звернутися по радіо до членів УПА, мовляв, хлопці, марна ваша справа, бо Україна неможлива. Сестри Бандери сказали: “Ніколи цього не зробимо, бо Україна мусить бути вільною державою”. Над ними тоді дуже познущалися і відвезли в Сибір гарувати на лісоповалі. Оксана відбула 48 років заслання”, – каже отець Іван Барабаш.
У 1960-му сестри Бандери отримали паспорти і могли вертатися додому. Але Марта важко захворіла – і Оксана залишилася з нею в Красноярську. Коли ж сестра одужала, повертатися знову заборонили.
Повернувшись додому аж у 1989-му, Оксана Бандера не мала нічого, крім підірваного здоров’я. 5 серпня 1989 р. у Львові її зустріли учасники демократичного руху. Відтоді жінка не раз братиме участь у громадських і політичних заходах, особливо в Стрию.
Володимира взяла сестру до себе, в с. Козаківці біля Болехова. На старості Оксані довелося доглядати онкохвору племінницю – Мирославу, доньку Володимири.
У 1996 р. Оксані і Володимирі міська рада Стрия виділила квартиру та підтримувала фінансово. Оксану Бандеру нагородили орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.
Вона померла наступного дня після святкування свого 91-річчя, – 23 грудня 2008-го. Заповіла Оксана Бандера поховати себе біля сестер в Старому Угринові на Івано-Франківщині.
Все її життя було підсумоване в реченні: “Я від України нічого не вимагаю, бо вона мені нічого не винна. От якби мені Москва хотіла щось дати… Але ви мені не приносьте, я ні в чому потреби не маю, а є люди бідніші”…
Джерело: 5.ua
