Після ієрейських свячень о. Климентій продовжив навчання в Інсбруку, де пробув до осені 1917 року. Історію родини Шептицьких в цей час прослідковуємо з листа цитованого вище. Після революції у Росії, у лютому 1917 року Митрополит Андрей отримав можливість повернутися з полону. Однак ця мандрівка триватиме понад шість місяців і до Львова Митрополит повернеться аж 10-го вересня 1917 року.
Станіслав у цей час очолює військовий штаб ІІ Корпусу австрійських військ на російському фронті та долучається до створення Польських легіонів — першої польської військової формації після розподілу Польщі у кінці XVIII століття. Як командувач польської армії, 1 грудня 1916 року звільняє польську столицю Варшаву від російської армії та урочисто на чолі війська в’їжджає до міста. Брат Леон повертається до спалених російськими окупантами Прилбич. Не обходиться й без родинних трагедій: у одного з братів — Олександра — у цей час помирає дочка. У 1917 році помирає також дружина Станіслава Шептицького Марія Жозефіна з князів Сапіг-Коденських.
Улітку 1917 року Андрей Шептицький через Стокгольм прибуває до Німеччини, щоби звідси продовжити дорогу до Риму. Тут його зустрічає о. Климентій, який супроводжує брата по містах, в яких той зупиняється в силу різних обставин. Про це дізнаємося із німецької преси [Neues Wiener Journal. — № 8527. — 27 липня 1917 р. — С. 14; (Neuigkeits) Welt Blatt. — № 169. — 27 липня 1917 р. — С. 10].
Важливим джерелом для розуміння подій того часу є матеріали «Товариства «Студіон», які зберігаються у ЦДІА України у Львові та містять документацію монастиря та розміщеної тут бібліотеки. Серед документів — є «Літопис монастиря св. священномученика Йосафата Студійського Уставу у Львові, вул. Петра Скарги» (далі «Літопис») [ЦДІА України у Львові. — Ф. 684, оп. 1, спр. 3298; Оп. 2, спр. 85]. «Літопис» складається з двох окремих зошитів хроніки, написаної українською мовою, у яких охоплено період 1904-1945 рр. В основі першого зошита — хроніка від лютого 1926 року, писана за дорученням о. Климентія. Над цим працювали: вихованець Унівського монастиря брат Іраклій (ІліяІсайчук), з 2 листопада 1927 р. — брат Гелазій (Григорій Семенюк), а з 21 листопада 1928 р. до червня 1931 р. брат Януарій (Яків Федюк). У липні 1931 року автор, особу якого не вдалося встановити, на основі спогадів та наявних документів, фіксує на 18 машинописних аркушах події з 1904 р. і до 1926 р. Це склало І-й том неоціненного історичного джерела, з якого довідуємося про повернення о. Климентія у жовтні 1917 року з Інсбрука. Одразу ж його було призначено настоятелем монастиря Святого Йосифа. 22 грудня 1917 року о. Климентій у каплиці перед Митрополитом прийняв Ангельський Образ, або схиму. Як окреслює «Типікон Студитської Лаври св. Антонія Печерського в Скнилові», затверджений 1906р. і виданий 1910 р., «допущений через загальну раду до схими приготовляється до складення обітів і на одержання ангельської схими через місячне мовчання, піст і молитву. У той час бере участь у всіх вправах і працях монахів, частину відпочинку, однак, переживають у цілковитому мовчанні. Чин ангельської схими відбувається торжественно в церкві в день недільний або празничний». 22 грудня 1917 року була субота, цього дня українці-католики святкують, за юліанським календарем і східною церковною традицією, свято Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці. Пригадаймо, що це свято було особливим у родині Шептицьких.
В опіку о. Климентія було також віддано монастирську книгозбірню «Студіон». У статті о. Климентія Шептицького зазначено, що після влиття збірки о. Пальмієрі бібліотека «Студіону» на початку 1926 р. налічувала 10000 одиниць зберігання і мала «найбільшу поза межами Росії збірку російських передвоєнних періодичних, богословських, церковних та наукових видань».
[Шептицький Климентій, о. Митрополит Андрей і обновлення східньої чернечої традиції // Богословія.— 1926.— Т. ІV, кн. 1/2.— С. 154; Аврелій Пальмієрі (1870–18.10.1926) — римо-католицький священик, знавець православної богословської літератури, переважно російської, дослідник європейського Сходу]
Як передають нам «Шематизми всего духовенства греко-католицької Львівської Митрополичої Архієпархії на 1918 рік», у монастирі, окрім схимонаха настоятеля Климентія, перебували ще схимонахи Дам’ян і Матей та кандидат о. Константин Ганущак. «Шематизми» подають назву монастиря як «Студіон». Монастир і інститут виховавчий бр. Студитів». У цьому джерелі також згадується, що о. Климентій виконує функцію магістра новиків. У чому полягала ця функція, довідуємося з «Типікону Студитської Лаври св. Антонія Печерського в Скнилові», де зазначається, що «наставник має поучати новиків про правила, звичаї та чесноти монашого життя; призвичаїти їх до порядку, послуху, учити їх катехизму, псалтиря, типика; має бути для новиків правдивим отцем, добротою, лагідністю полегшувати їм важкий часом початок монашого життя; має вчити щиро відкривати своє серце та свої спокуси перед духовним отцем» тощо. Що цікаво: названі завдання якраз відповідали характеру о. Климентія.
На Різдвяні Свята 1918 року Митрополит Андрей покликав до себе о. Василя Лициняка, якому доручив підготувати статут товариства, яке б мало займатися винятково опікою сиріт. Саму справу було доручено о. Климентію Шептицькому. Цю сторінку історії о. Лициняк пізніше опише й опублікує, а ми отримаємо безцінне свідчення початку великої справи порятунку сотень дітей-сиріт у часи Другої світової війни [Лициняк В. Товариство «Захист ім. митрополита Андрея графа Шептицького для сиріт у Львові». Його початок і розвиток по кінець 1925 р. / В. Лициняк // Богословія. — Львів, 1926. — С. 78–84].
Статут було розроблено в найкоротші терміни. Засновниками Товариства стали: Митрополит Андрей, єпископи Григорій Хомишин, Йосафат Коциловський, о. Климентій Шептицький, о. прелат Тит Войнаровський, др. Стефан Федак, др. Кирило Студинський, о. Юліан Дзерович, о. Теодозій Лежогубський, о. Павло Демчук, др. Євген Гвоздецький, о. Василиь Лициняк. Цісарсько-королівське Намісництво у Галичині зареєструвало Товариство 13 березня 1918 року. Після отримання від влади необхідних на діяльністьдокументів, 23 березня у Львові відбулися перші загальні збори Товариства, яке назвали «Захист ім. Митрополита Андрея графа Шептицького для сиріт у Львові». Того самого дня було вирішено закупити для цілей Товариства маєтність в Посічі Майдан, у тодішньому Богородчанському повіті. Перш ніж Товариство мало налагодити роботу, о. Лициняк пише, що «опікувалися сиротами у Львові (яких було поверх 200) «Український Єпархіяльний Комітет опіки над воєнними сиротами» головно при допомозі Американського Комітету допомоги дітям, зорганізованого сенатором Гувером».
Однак о. Лициняк скромно замовчує, що після впорядкування монастиря Святого Йосафата, чим о. Климентій одразу ж зайнявся, тут було облаштовано дім сиріт, які втратили родини у війні. Про це та про інші факти дізнаємось із цитованого «Літопису», як і те, що в монастирі до цього часу був притулок для поранених Січових Стрільців і якийсь час тут навіть жив незадовго перед смертю Іван Франко. Згідно спогадів, о. Климентій в цей час приїжджав до Львова, а коли довідався про перебування Івана Франка у прихистку, приходив, щоби його відвідати.
[Гриневич Я. Віруючий Франко: У сторіччя народин Великого Сина України / Ярослав Гриневич. — Нью-Йорк, 1956. — С. 17]
14 січня 1918 року відбулося святкове відкриття сиротинця, яке благословив Митрополит Андрей. Вихованцями йогосталине тільки львівські діти-сироти — кілька дітейпривезли навіть із Боснії, з родин тамтешніх українців-русинів.Були й такі, що приходили самі з інших українських теренів. «Літопис» зберіг нам деякі імена, а також і цікаву інформацію.
Керівником сиротинця був префект, на місце якого о. Климентій призначив Станіслава Бахталовського, молодого богослова. До сиротинця з Великої України прибився хлопчина Володимир Маланчук, який втік із Києва. Префект Бахталовський вирішив відмовити сироті у даху над головою, оскільки, як пояснив о. Климентію, «у Києві він був між більшовиками і заразився їх кличами, та міг псувати інших». Ясна річ, що добре серце о. Шептицького не могло залишити на вулиці сироту, і хлопчика взяли під опіку монастиря. Цей сирота не хто інший, як пізніший владика Володимир (Маланчук), протоігумен провінції редемптористів у Канаді та перший апостольський екзарх для українців греко-католиків у Франції (1960–1982).
Улітку 1918 року о. Климентій разом із братом Митрополитом Андреєм дають місії по селах Галичини та візитують чернечі згромадження й Чини. Першого липня брати Шептицькі відбули завершення місії у с. Підліски (нині Великі Підліски Кам’янко-Бузького району), де о. Климентій мав проповідь. Візитатори зупинялись у місцевого пароха о. Теофіля Яворського герба Сас, який подарував Митрополитові пісну і цвітну «Тріодь» здрукарні Києво-Печерської Лаври. Цю богослужбову книгу пізніше Митрополит подарував Свято-Успенській Лаврі в Уневі.
Із Підлісок брати Шептицькі поїхали до Словіти (нині Золочівського району), щоб тут відвідати жіночий монастир Чину Святого Василія Великого (ЧСВВ). Зі Словіти Митрополит поїхав «возом» до Унева, а о. Климентій зі ще одним зі священиком Йосифом Балою туди рушили пішки.
Після закриття 1790 року василіанського Унівського монастиря, у 1820-х рр. митрополит Михаїл Левицький збудував тут палати як літню резиденцію галицьких митрополитів. 1913 року Митрополит Шептицький запросив до Галичини редемптористів із Бельгії, які поселились у новій обителі 21 серпня того ж року. Монахи прибули під керівництвом ієрм. Еммануїла (Ван де Стратена). Серед прибулих: ієрм. Йосиф (Схрейверс), ієрм. Гектор (Кінзінгер), ієрм. Франциск (Бонн), ієрм. Франциск (Пойсон), ієрм. Людвік (Ван де Бош) та двоє братів-помічників Петро-Іполит (Деляні) і Альфонс-Модест (Сметс). У частині будівель мешкав лісник, який довгі роки доглядав за майном. Монахи зайняли одне з крил будинку. Неподалік монастиря стояла парафіяльна церква Успіння Пречистої Діви Марії, збудована з каменю. Парох, який служив у храмі, трагічно загинув 1914 року. Після його смерті Редемптористи взяли на себе також обов’язки опіки над парафією. На чолі цього осередку стояв о. Йосиф Схрейверс (1876–1945).
[Більш детальніше на цю тему див.: Бубній М., ієрм. Редемптористи візантійсько-українського обряду у Львівській митрополії УГКЦ в 1913 — 1939 рр. / ієрм. М. (Бубній). — Львів: Монастир св. Альфонса, 2003. — 203 с. + фотоальбом 40 с.]
Коли брати Шептицькі завітали до монастиря в Уневі, тоді ще не було навіть планів, що тут може бути заснована Лавра монахів-студитів. Найбільший осередок студитів у цей час — на Скнилові. Туди 23 липня 1918 року відбули монахи з монастиря Святого Йосафата на чолі з о. Климентієм, щоби разом помолитися з нагоди празника Преподобного Антонія Печерського і святих 45 Нікопольських мучеників, пам’ять про яких Церква вшановує у цей день. У серпні 1918 року Митрополит Андрей на Збоїщаху Львові купив будинок, який запропонував студитам. Як згадував о. Юліан Дзерович, «закупив Митрополит 8 моргів поля і 8 моргів городу в ціні 32500 долярів».
[Дзерович Ю. Митрополит-Меценат / о. Ю. Дзерович // Богословія. — Львів, 1926. — С. 65–77]
Будинок на Збоїщах мав слугувати за прихисток для дітей-сиріт. о. Тит Столобут-Войнаровський герба Стрем’я у своїх спогадах писав, що у Львівській архідієцезії налічується понад 21 тисяча сиріт. Для потреб сиротинця служили доходи від згаданого маєтку у Посічі, які складали 30 тис. швейцарських франків щорічно.
[Спогади. В кн.: Історичні постаті Галичини ХIХ–ХХ ст. Нью- Йорк–Париж–Сідней–Торонто, 1961 р. — С. 65].
Як передає «Літопис», восени 1918 року Митрополит Андрей і о. Климентій планували поїздку до Києва, де група православних священиків висловила намір перейти в лоно Української католицької церкви східного обряду. Однак у жовтні цього ж року грип (літописець зазначає, що «іспанка») «зложив майже всіх до ліжка, так що не було навіть кому ходити коло хворих». На щастя, обійшлося без жертв. Уже 28 жовтня о. Климентій і о. Тит Войнаровський поїхали до Зарваниці шукати місце під новий монастир.
(Dziennik Poznański. — 194. — 28 серпня 1917 — С. 2–3)
Ще до війни о. Войнаровський для потреб Церкви купив маєток у Зарваниці. У цитованих спогадах [«Спогади…» — С. 63] він коротко описав майно: 900 моргів ріллі, 253 морги лісу, гуральня, млин і каменоломня. Разом із о. Климентієм було вибрано ще додаткові землі. Відтак, для монастиря студитів Митрополит купив 260 моргів землі [«Спогади…» — С. 65].
Дорогою зі Зарваниці, довідуємося із «Літопису», у Підгайцях о. Климентій дізнався, що українці взяли під контроль Львів та встановили владу у східній частині Галичини — у ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1918 року.
Іван МАТКОВСЬКИЙ
