Боротьба за замки (Зі спогадів Бориса Возницького)

Сучасна молодь не може уявити собі Львівщину без Олеського замку, а точніше, без музею-відділу Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького в ньому. Здавалося б він був завжди і завжди вабив до себе туристів зі всього світу пропонуючи оглянути безцінні скарби українського мистецтва. Проте, так було не завжди, років 50 тому замок знаходився в жалюгідному стані і, як тоді виглядало, доживав свої останні дні.  Так би й сталося, якби не Борис Григорович Возницький, який вдихнув у нього друге життя. Пропонуємо Вам унікальну історію битви за замки, розказану головним героєм Борисом Бозницьким на сторінках наукового збірника Львівської національної галереї мистецтв ім. Б.Г. Возницького.

“І960-1970-і роки дали в результаті експедицій великі набутки. Львівська картинна галерея з музею другої категорії (всі інші у Львові були першої стала одним з найбільших музеїв в Україні. Необхідні були додаткові площі, як для експонування, так і для збереження великих державних цінностей.

Вже в шестидесятому році почались пошуки приміщень. Першим був костел бернардинів у Львові. В той час я працював у Львівському музеї українського мистецтва і директор Іван Катрушенко передачу цього костелу не підтримував, але й не заперечував.

До 1961 року в соборі знаходився склад, після котрого в приміщенні залишився справжній погром. Скульптура з вівтарів лежала по кутах, підлога розбита, стіни оббиті у ріст людини. Разом з колективом музею ми очистили приміщення, скульптуру поставили на місця. Коли я переходив на роботу у Львівську картинну галерею, мені запропоновано було забрати і костел, як «придане».

Щорічно там прибирали, впорядковували скульптуру, почали очищати підвали, відремонтували підлогу. Хоча увесь час було відомо, що плани відкриття там музею львівської барокової скульптури нездійснені. Дійсність шестидесятих років не дозволяла цього зробити. В шестидесятих-семидесятих роках костел заповнився скульптурою з експедицій – понад тисячу творів 16-18 ст. зайняли хори та простір усіх приміщень. Десь в кінці шестидесятих були виготовлені експозиційні стелажі. Найбільшою проблемою стало знаходження з одному приміщенні поряд зі скульптурою, що не була заражена шашелем, фігур ушкоджених жуком-деревогризом.

У 1969 році як музей було відкрито каплицю Боїмів. Ми застали тут лежачі на підлозі фігури Богоматері з Марійської площі та Христа у гробі. Всі скульптури були дуже понищені. Багато людей, серед них і доктор мистецтвознавства, мій колега Павло Жолтовський не вірили в те, що каплиця й надалі буде відкрита.

На наступний рік почалася епопея “завоювання” Свіржського замку. Знаючи, що замком не перший рік займався головний архітектор області Андрій Михайлович Шуляр, до нього було на-правлене перше звернення про передачу пам’ятки галереї. Відмова була категорична.

Від цього рішення пройшов майже рік. Листи на ім’я голови облвиконкому на підтримку галереї підписали спілки художників, письменників та архітекторів. Всі підтримували галерею. В якийсь день на об’єкт виїхав голова облвиконкому Семен Стефаник: «І що тому Возницькому тут потрібно. Лишився всього один камін». Але справа все більше формувалась в користь галереї.
Рішуча розмова відбулась з Андрієм Шуляром пізньої осені 1969 року. Він запропонував відмовитись від Свіржа і зосередити свою увагу на Олеському замку. Я зрозумів, що тут перспектив набагато більше, хоч і замок був в гіршому стані.

Влітку 1969 року наукові працівники галереї здійснювали свою чергову експедиційну поїздку на Волинь. По дорозі заїхали в Олеський замок.

Це була страшна руїна. Олена Ріпко, Марія Видашенко, Ніна Гарус та інші працівники зайшли в садок, там набрали яблук та за наказом завгоспа профтехучилища, що було розташоване в колишньому монастирі капуцинів, мусіли звільнитися від трофеїв.

Таким було перше знайомство з об’єктом, а в кінці раку замок вже був наш. Зима пройшла спокійно, а на початку березня [1970] в інтер’єрах вже почали працювати працівники галереї – валили новоспоруджені стіни, що були поставлені у зв’язку з підготовкою замку під гуртожиток. Серед перших, хто працював у замку, були Роман Бучко, Женя Кормаков, Вадим Волков.

Добрих п’ять років проводились роботи по реставрації пам’ятки та пристосуванню її під музей. Коштів було багато, робітників також. Раз в тиждень приїздив Андрій Шуляр, головний інженер Львівських міжобласних науково-дослідних майстерень Іван Могитич, інженери Управління архітектури.

Вирішувалось все на ходу. Можливо, не завжди правильно, але швидко. Одночасно велись роботи по парку – охоронній зоні Олеського замку. Ще в 1970 р. тут були сільські городи і садок, що належав училищу. Охоронна зона була визначена в 14 га. Люди з Олеська почали писати скарги на музей – в них забрали городи. Доходило до неприємних розмов.

У 1970-1972 роках моє перебування в Олеському замку в робочі дні вважалось незаконним, тому використовував вихідні. Начальник Управління культури на початках просто викликав на роботу у Львів. Потім почали погоджувати мої перебування на об’єкті.

Якось вночі в замку з’явився секретар обкому Юрій Єльченко. З того часу Возницького лишили в спокої, але ніхто з начальства протягом п’яти років до відкриття замку так і не з’явився.

Що ми могли показати в інтер’єрах Олеського замку? Проблем було б менше, якби ми тут показали європейське мистецтво, включаючи радянське, що заповнювало фондосховища галереї. В той час були неписані закони – дорадянського мистецтва повинно було бути менше, ніж радянського. А це ж замок!

Специфіка пам’ятки не сприймала сучасності, а без цього було не обійтись.

Десь на початку семидесятих в галереї була тематична виставка (нетематичних, правда, тоді не бувало), де скульптор Валентин Борисенко представив триптих в дереві, що складався з композицій «Орач», «Перша кінна» і ще щось, пов’язане з робітничим класом. Віктору Федоровичу Добрику [першому секретарю обкому] сподобалась «Перша кінна». Дав завдання шукати місце і поставити пам’ятний знак. Те, що цим місцем стала околиця Олеського замку, сприяло відкриттю нашого об’єкту. В додаток була невелика експозиція «Історія замку», з скульптурою В. Леніна, та дошка у дворі із словами про охорону старовини, що були в одному із перших декретів Радянської влади.

Взагалі-то всі ми в ті часи носили з собою слова марксистських класиків в дусі: «Мистецтво належить народу», «Пусть кичатся пошляки безошичностью своего революционного бездействия» і т. п.

Від початку грудня 1975 було перше і останнє засідання комісії стосовно пам’ятника Першій кінній. В основному в комісію входили полковники Прикарпатського військового округу. Ми з В. Борисенком були також присутні. Довго говорили про руку, яку один з кіннотників підняв до гори. Найбільш цікавими були питання:

«Куда они скачут?» – зненацька спитав один з полковників. Всі розгубились. Ніхто про це не думав.

Якщо скачуть на схід, значить, втікають від Пілсудського. Якщо на захід, це означає, що на Варшаву. А Польща ж країна соцтабору. Незручно піднімати минуле. Виявилося, що скачуть на північ. Нічого, може бути.

«Почему у этого коня такие большие яйца?» – спитав інший.

Борисенко розгубився. Це ж йому треба було відповідати.

«Ничего, нормальные», – відповів інший полковник, очевидно, старший по посаді.

На цьому обговорення закінчилось…

21 грудня 1975 року було дуже морозно. В цей день відкривали пам’ятник Першій кінній і Олеський замок. Вже з обіду біля пам’ятника з’явилися тисячі організованих людей. З найближчих районів, зі Львова, приїхали десятки машин, було багато військових.

Ми виглядали з вікон замку – на сніжному килимі мерзли тисячі людей.

Пригадую, що ще в жовтні йшли розмови про те, що замок не буде відкритим. Всі надії покладав на Віктора Федоровича Добрика. Інженер за фахом, з Дніпропетровська, в перший тиждень перебування у Львові пішов з дружиною по музеях. У місті була загальна паніка – ніхто не міг цього зрозуміти. За всі часи радянської влади перші секретарі обкому в музеях не бували.

До відкриття замку мав вийти путівник. Написав я його швидко, щось дописав В. Овсійчук, але путівник виходив під моїм авторством. Все йшло нормально, Добрик благословив, і, коли вже текст був набраний, Віктор Федорович опинився в лікарні. Чутки про путівник дійшли до секретаря по ідеології. Робота над путівником в друкарні припинилась. Проходили дні, я в паніці звернувся до інструктора Бориса Шайдецького. Він з матеріалами пішов у лікарню, і Добрик наказав друкувати путівник. До відкриття замку він не вийшов, але згодом надрукували.

Повертаюсь до 21 грудня. Після відкриття пам’ятника Першої кінної на дорозі до замку з’явилось декілька легкових автомашин. Значить, відкриття все-таки буде.

Хоч і було холодно, усі святково одягнулись. Дівчата – наглядачі залів у формі. Гануся Зайко і Олена Тежай підготували ножиці для перетину стрічки.

Першими на об’єкті з явились начальник Облуправління культури Володимир Висоцький та
хтось з інструкторів обкому. Наказали зняти в залі історії замку фотографії Андрія Шуляра та архітектора Івана Могитича. Ці люди для мене дуже дорогі, завдяки їм замок реставрували всього п’ять років.

Андрій Михайлович Шуляр довгий час був головним архітектором області, заслужений архітектор України, лауреат Шевченківської премії. Якби не він, Олеський замок взагалі не існував би. Після пожежі 1951 року замок почали розбирати як матеріал для колгоспних ферм.

Згодом, вже на пенсії, він займеться Свіржським замком.

Іван Могитич, гуцул – випускник Львівської політехніки. Тоді, коли реставрували Олеський замок, був головним архітектором Міжобласних науково-дослідних реставраційних майстерень. Згодом він стане директором інституту «Укрзахідпроектреставрація».

Кожного тижня вони були біля Олеського замку, і все вирішувалось на місці.
На відкриття прибуло все керівництво області. Відкривали В. Добрик та голова облвиконкому Тимофій Телішевський. Було декілька генералів, серед них Варенніков. На відкритті було чоловік 50-60. Більше не пропустили.

Близько години я вів екскурсію по новоствореній експозиції замку. Після відкриття святкували за столами. Керівництво було у гридниці, колектив на «кухні» біля каміна. З колективу найбільш працювали в замку і на території: Роксолана Карпчук, Тетяна Сабодаш, Роман Соломка, Да-нута Покотицька, Рома Тимовська, Йосип Вайда, Галина Білик з Бродів – займалась гаварецькою керамікою (вже не живе). Технічний персонал: Оксана Івасів, Гануся Зайко, Олена Тежай, Геня Богачек, Василь Ковальчук, Таня Козлик з чоловіком.

Під час тих святкувань я намагався бути і з керівництвом і з колективом, так що весь час переходив з гридниці до «кухні» – і навпаки.

За столом керівництва тости в основному піднімались за Першу кінну. Тільки Добрик та Варенніков говорили про замок.

Було відомо, що на цьому відкриття замку не закінчиться. Через місяць у Львові мав бути Володимир Щербицький. Кар’єра Добрика мала закінчитись. Ідеологи області замок сприймали дуже негативно. Говорилось, що забагато панських портретів, культового мистецтва.

Щербицького по замку супроводжував я. Мою екскурсію слухав уважно. Ніколи ніде такого не бачив. В один момент, вже десь у залі 18 століття, спитав – «Яка поміч була від Міністерства культури?» Ідея експозиції замку була схвалена. Все ніби мало б закінчитись добре, одначе ні.

У1976 році замок відвідав Валентин Маланчук [секретар ЦК КПУ з ідеології – ред.], вже наперед проінформований Яремчуком [Дмитро Антонович Яремчук, тодішній секретар львівського обкому партії з ідеології – ред.]. Маланчук мене знав більше 15 років і завжди відносився до мене нормально. Прощаючись, сказав, що «попросить Міністерство культури надати допомогу у формуванні експозиції замку».

Довго очікувати не довелось. З Міністерства прибула комісія – чоловік п’ять. Їм доручено було приглянутись до портретів, що знаходяться в експозиції і особливо до «Розп’яття» з Жидачева, яке шкідливо впливає на відвідувачів». Так, як в комісії були, в основному, музейники, вони визнали експозицію нормальною.

Згодом з явилася друга комісія. Під головуванням Якима Запаска всі секретарі парторганізацій музеїв Львова. Запаско мав завдання викинути з експозиції «Розп’яття». «Зніми «Розп’яття», а коли знімуть Яремчука, знову будеш експонувати», – сказав голова комітету. Серед членів комісії почалась гостра дискусія. До Львова повертались нашим автобусом. Їхали мовчки, ні одним словом не перемовились.
Дещо пізніше я був включений в радянську делегацію для поїздки на асамблею ІКОМ’у в Лондон, та обком мене не пустив.

Згодом Олеський замок лишили в спокої.

Як підсумок, хочу сказати: по-перше, замок – це результат експедицій і спроба показати старе українське мистецтво. Замок – це історична перлина часів Київської Русі, це найстаріший замок на Україні. Польські історики в 1930-х роках писали, що це колиска Яна III Собеського. Ми віднайшли фундаменти XIII століття. Зараз замок – це зразково зроблені хранилища скарбів української спадщини: в хранилищах понад 4 тис. квадратних метрів. Маємо 2,5 тисячі експонатів дерев’яної поліхромованої золоченої скульптури, 1,5 тисячі творів іконопису, біля тисячі портретів 17-18 ст.

Одесько – це замок, замок – це Одесько.”

Борис ВОЗНИЦЬКИЙ

Джерела:

1. Возницький Б. Боротьба за замки (зі спогадів) / Борис Возницький // Львівська національна галерея мистецтв ім. Б. Г. Возницького. Дослідження і матеріали : науковий збірник. – Львів: Центр Європи, 2015. – Вип. IV : 2012-2015. – С. 5-9.