Сьогодні пропонуємо читачам Фотографій Старого Львова закінчення статті українського історика, краєзнавця, мистецтвознавця та публіциста Миколи Голубця про неіснуючу сьогодні Богоявленську церкву Львова, що було опубліковане у часописі Діло 1926 року (№ 142 від 30 червня). Першу частину можна почитати тут. Мову тексту залишаємо оригінальною.

Богоявленська церква на галицькому передмісті.
Коли в 1599 р. львівська Ставропіґія підняла боротьбу «за «вольности народу руського», то не лишилося позаду й богоявленське брацтво, яке виделегувало до Ставропіґії своїх представників, а в области своєї парохії зарядило всенародне оподаткування, яке приносило в спільну касу до 500 золотих річно, то на ті часи було велитенським зусиллям жертвенности й патріотизму.
Завдяки переведеній тоді переписі оподаткованих, можемо нині набрати уявлення про чисельний та суспільно-економічний склад богоявленської парохії. У власних домах мешкали тоді на галицькому перед місті 43 українські, свідомі своїх національних обовязків сімї, що одні тільки субскрибували 310 золотих річно. Багатші платили 20-40 золотих в час, коли за 100 золотих можна було купити дім з садом і огородом! Поміж домовласниками найбільше було пекарів і від них то взяла свою назву нинішня Пекарська вулиця. Поза тим були перекупні, крамарі, гончарі, стрихарі а навіть один маляр Микола Шпанієль, що то розмалював церкву в Романові.
В наємних домах мешкало 23 свідомих українських родин, переважно новоосілих передміщан з сіл, а навіть двох пришельців з Греції, які ще не мали часу розбагатіти, але й вони не мали би причини соромитися своєї жертвенности. Поміж «халупниками» були крім пекарів — шевці, кравці, гарбарі та найбільш убогі зпоміж них – гребінники.
Крім передміщан-домовласників і халупників мали на галицькому передмісті свої хуторі міські Українці, як Зінкович, Миколаїв, Брухнальський, Красовський, Білдага та ин., які солідарно платили припадаючий на них податок з передмістя, хоч це не звільняло їх від далеко вищого оподаткування в місті. Всі вони разом розуміли вагу піднятої справи і не спочили, поки не добилися свого, хоча й пізно, бо вже на самому склоні польської державности, в половині XVIII віку.
В 1622 р. подарував український міщанин Лянґіш дім свій на вулиці Широкій при богоявленській церкві на богоявленський шпиталь. В тім більш-менш часі поширилися парохіяльні маєтности великодушними леґатами Василя Ревака, який записав на ґрунті Микросовськім 300 золотих, якась Гануся дячиха, 100 золотих, якась пані Іляшова 180 золотих. Яцентій Рудеревка свій дім, поставлений на церковному ґрунті і т. д. А коли в 1622 р. богоявленське брацтво внесло спис своїх посілостей і фондацій до замкового уряду, то мало всі дані до оптимізму і диктованої тим почуванням боєвої енерґії.
Дня 12 жовтня 1634 р. явилися перед замковим львівським урядом сеніор богоявленського брацтва Іриней Іванович з братчиками Григорієм Блехаровичем і Андрієм Хомичем, які предложили до обляти привілей, даний брацтву королем Володиславом IV. Силою цього привілею мало брацтво повну власть не тільки над церквою, школою, шпиталем і їхніми маєтностями, але й над кожночасним парохом, який всеціло узалежнювався від брацтва. Якісь невідомі нам ближче невзгодини спричинили, що це дотепер багате брацтво, в якому не даром сиділи Гордоступи, попало зі своїми «мембранами» в залежність від Ставропіґії, яка так іще недавно не могла вивязатись із грошевих зобовязань супроти богоявленців. Можливе, що підкосила брацтво нова міська затія з поширенням міських укріплень на передмісті, в слід за чим ліній нових фортифікацій відтяла від церкви не тільки бровар і горальню. але й церковні доми та частину цвинтаря й овочевого саду.

Облога Хмельницького в 1648 р. записалася дуже кріваво в анналах галицького передмістя. Задумавши здобути Львів приступом, кинув гетьман найдобірніші частини своїх військ на укріплення кармелітського монастиря, що безпосередньо межували з цвинтарем Богоявленської церкви. На бастіоні, що висувався на місці нинішнього збігу улиць Баторого й Кубалі (сучасні Князя Романа й Шухевича – ред.), закипів бій, один з найбільш крівавих, які затямив Львів. Гетьманські війська перемогли, наступаючі за ними Татаре вирізали решту залоги, але зате на богоявленському кладовищі виросла висока могила, в якій ляг цвіт гетьманського козацтва. Місце бою про звано «Крвищем», а могила простояла аж до часу, коли в 1875 р. побудовано на ній каменицю Крижановського під 36 ч. нинішньої вул. Баторія. При копанні фундаментів під каменицю, добуто безліч козацьких кістяків, які в кількох скринях перевезено на Личаківське кладовище; останки зброї віддано до музею Любомирських, замітніщі черепи до університетського антропольогічного Інституту, але нагрудні хрести, перстені та инші прикраси, що найшлися на геройських кістках, розтягли заняті при будові робітники… Так затерто слід козацької могили і знищено живий памятник величньої в своїй крівавій грозі історичної події.

Страшні переживання облоги і боїв ні в чому не перепинили дальшого розвитку богоявленського брацтва і парохії. Вже в січні 1649 р. добуває собі брацтво привілей короля Яна Казимира, а рік згодом якийсь Павло Ліщинський записує брацтву 100 золотих на свойому домі. В 1654 р. Василь Біломорський сплачує 120 золотих затягнених у брацтві довгу. А коли розгорілася боротьба за львівське владицтво поміж Шумлянським і Свистельницьким, то богоявленське брацтво під проводом пароха Івана Ясинського стануло зразу і до останка видержало по стороні першого. 28 жовтня 1671 р. добуває брацтво в короля Михайла Корибута привілей на курення горівки, а 20 серпня 1677 р. привілей Яна ІІІ, який роборуючи привілеї своїх попередників, дає брацтву дозвіл на варення пива в користь братського шпиталю і вбогих парохії.
Страшним для передмість взагалі, а для богоявленської церкви особливо був останній з татарських нападів на Львів під проводом Шебас Ґірея в 1695 р. Розлючений невдачею татарський ватажок спалив оба передмістя, при чому Богоявленську церкву спалив у купі з позношеними до неї трупами своїх вояків, яких «скверні стерва» (impura cadaver) мали по словам сучасника спрофанувати христіянське місце молитви. Як не як, а богоявленське брацтво не заломило рук над згарищами. Правда, з того часу не чуємо вже про богоявленську школу ані шпиталь, але те, то на швидку руку далося відбудувати, відбудовано. Перш за все відновлено братські привілеї та надання, заложено нові братські книги, як «Артикули належачиє до порядку брацтва» (1710), «Реєстри братських приходів і розходів» (1705-1794) та відновлено 1717 р. «Помяник», украшений ориґінальними заставками та мініятурами.
Переведена 1743 р. канонічна візитація застала вже богоявленську парохію в стані зростаючого з дня на день розцвіту. З візитаційного звідомлення, збереженого в ІІІ томі славних «візитацій М. Шадурського» (Нац. Музей, Ч. XV), довідуємося чимало інтересного про стан нашої церкви. «Церков деревляна, добра – читаємо – там ґонтою побита, закладена на ґрунті вчасти дарованому під будову церкви галицькими передміщанами, вчасти набутому для цеї мети брацтвом».
Відбудована після пожежі 1695 р., в першому десятиліттю XVIII, віку була посвячена около 1711 р. тогочасним катедральним офіціалом о. Денисом Сенкевичем, якого позатим знаємо як талановитого маляра і ритівника. В церкві було три вівтарі та повний іконостас. Поза тим у самій церкві було 22 великі образи.
Поміж літурґічними книгами стрічаємо два напрестольні євангелія, оправлені в срібло, а крім того багато рукописних та друкованих книг львівського та київського друку в дорогих переплатех. Серед риз стрічаємо чимало злотоглавів, шитих перлами зі срібними ґузиками і такимиж хрестами та «бляхами». Одначе найкраще про заможність церкви, брацтва і парохії свідчить церковна «арґентерія», в якої на перший плян висовуються такі позиції, як срібний, золочений хрест з постаментом, другий срібний і золочений хрест без підставки, третій срібний з підставкою, срібна золочена пушка на причастя, чотири срібні з лочені чаші, з яких одна виконана «moskiewska robota», чотири срібні лямпи, два срібні ліхтарі, св. Дух у виді голуба зі срібла, шість великих і дві менші срібні корони на іконах, чотири великі і три малі срібні діядеми з золоченими буквами самоцвітами, срібний аґнець, такаж кадильниця, чимало вот, перел, коралів і самоцвітів, що разом узявши причинювалося до блеску і «ліпоти» тої передміської церковці, на вид якої росли серця її ктиторов і благодітелів.
Далі візитаційне звідомлення описус цвинтар довкола церкви з кількома хатками церковних чиншівників на ньому, резиденцією пароха і школою, а все те в тіни саду, зпоміж якого здіймалася дзвіниця як і церква деревляна. Сумаричним перечисленням церковних «муніментів» закінчується візитація церкви і парохії, якій не довгий уже судився вік.
1799 р. австрійський уряд, переводячи відому «концентрацію» парохій, скасував м. и. Богоявленську і продавши на ліцитації саму церкву і дзвіницю з її ґрунтами, прилучив парохію до Успенської. Кращу частину церковної обстанови забрав катедральний сотрудник о. Осип Білинський до св. Юра, гіршу частину забрано до Успенської церкви. Непригожу нікуди решту зложено в державному маґазині, на який замінено костел св. Миколи по скасованому чині Тринітаріїв.

«Арґентерія» богоявленської церкви опинилася в депозиті сгавропіґійського брацтва, куди теж не без підступу забрано богоявленські дзвони.
Так перестала істнувати одна з українських парохій Львова, що по обчисленням з 4 мая 1801 р., обіймала 835 душ, а за собою мала пів тисячеліття історії. Лишився по ній тільки «храм» на Йордан, а того часу обходжений святочно Успенською церквою та ці сотні вже розкопаних і ще спочиваючих в землі тлінних останків наших передміщан, що колись «во єдну раду і во єдму віру» з міською Ставропіґією ставали в обороні прав, «віри і нації руської».
Микола ГОЛУБЕЦЬ