Більшість споруд, які запроектував Роман Фелінський у Львові, тим чи іншим чином пов’язані з торгівлею. Це стосується найбільш відомих його споруд на чолі з “Магнусом” (1913 р.). Магазини відразу були запроектовані у більшості чиншових кам’яниць авторства Р. Фелінського. Натомість широкому загалу майже нічого не відомо про одну з перших реалізацій Р.Фелінського, в якій було поєднано і магазини, і кав’ярню, і кінотеатр. Воно і не дивно, адже ця будівля була знищена під час ІІ-ї світової війни. Залишилися тільки архівні матеріали, плани та нечисленні фотографії.
Йдеться про т.зв. “Базар Грьодлів”, що знаходився на вул. Сапіги (зараз Бандери), 34, там, де зараз сквер з недіючим фонтаном та дитячий майданчик. Територія незабудована, як і понад 100 років тому, коли розпочалася передісторія “Базару”.
Тоді ділянку між закладом св. Терези, вул. Сапіги і площею Солярні (Кропивницького) займав склад деревини, що належав графу Євгену Кінському. Деревину сюди поставляли з лісів та тартаків графа в околицях Сколього. Однак у 1885 р. усі ліси і тартак граф Кінський продає підприємцям з Будапешта, братам Герману, Бернарду і Альберту Грьодлям, які вже тоді займалися лісорозробками на Закарпатті.
Момент для придбання лісових масивів біля Сколього був обраний вдало. Тоді тривало спорудження залізниці Стрий – Бескід – Мукачеве, після закінчення якої (4 квітня 1887 р.) експорт деревини до Європи через Угорщину ставав надзвичайно вигідним бізнесом. І Грьодлі не помилилися: вже через 10 років вони не тільки збільшили свій маєток, але і здобули баронський титул (baron Groеdel von Gyulafalva und Bogdań). Подібно середньовічним феодалам, ці свіжоспечені барони утворили із своїх маєтків справжню “державу в державі”, що простяглася по обидва боки Карпат. Там існувала їх столиця (Сколе-Грьодлево), від якої починалися лісові вузькоколійки. Їх обслуговували залізничники, що керувалися окремим службовим статутом і носили спеціальну уніформу з гербом власників – три стовпи і корона – на ґудзиках. Подібну уніформу мали численні лісничі та сторожа тартаків, які були практично приватною поліцією братів Грьодлів. Вони завжди ходили у супроводі ельзаських вівчурів. Ці пси були призначені не для полювання на лісових звірів, а для вистежування браконьєрів, а також дітей, які захотіли б збирати гриби або ягоди у володіннях баронів. Спеціальна водна сторожа пильнувала, щоб ніхто, окрім господарів, не смів ловити рибу в ріках та потоках. Існували приватні грьодлівські мости, на яких сторожа збирала оплату за проїзд. А мисливські резиденції охороняли єгері, які були елітним підрозділом, щось на взірець лейб-гвардії монархів. І звичайно, були свої грошові знаки – марки (номіналом 100,20 і 4) – які видавалися у розмірі чверті платні робітникам і за які можна було купити будь-який товар у магазинах тих же баронів Грьодлів. Цей типовий прояв капіталізму у баронських вотчинах не був поодиноким, так само як і типово феодальне ставлення до міських влад. Але щоб довідатись про це докладніше, повернемося до Львова.
Разом з лісорозробками у Карпатах Грьодлі придбали у графа Кінського і склад деревини на вул. Сапіги. Тоді це була майже околиця міста, але вже від початку 1890-х рр. цей район інтенсивно забудовується. На площі Солярні від 1905 р. триває будівництво костелу св. Єлизавети. Довкола кількаповерхові чиншові кам’яниці виростають там, де ще кілька років перед тим тягнулися “ряди домів, помальованих полуничною або гріншпановою фарбою, обхляпані знизу болотом, де-не-де майже врослі у землю” (Ян Болоз Антонєвич). Дільниця стає престижною, ціни на землю зростають, а парцеля Грьодлів надалі залишається мало прибутковою. її орендують під склад різних будівельних матеріалів, і навіть для розміщення намету цирку братів Труцці (Truzzi). Тому барони-підприємці вирішили належним чином загосподарювати ділянку та спорудити тут будівлю т.зв. базару, що складався із магазинів з окремими входами від вулиці, ресторану, кав’ярні і кінотеатру.
Опрацювання проекту і будівництво доручили фірмі Міхала Уляма; він же взяв на себе залагодження усіх бюрократичних формальностей. Проект виконав Роман Фелінський. Це була одна з перших самостійних реалізацій молодого, 25-річного архітектора, який ще не мав повноважень самостійного будівничого.
Будівля отримала план у вигляді витягнутої по горизонталі літери “Ш”. Посередині знаходився двоповерховий павільйон кінематографу, акцентований висунутим вперед овальним у плані ризалітом і високим дахом з заломами, м’які лінії котрого повторювали менші за розмірами дахи бічних одноповерхових павільйонів. Композицію бічних крил будинку визначали стандартні секції торгівельних приміщень. Повторення їх вітрин разом з аналогічними віконними прорізами бічних павільйонів задає горизонтальний ритм фасаду. Подібні вітрини з хвилястим завершенням Р. Фелінський використав пізніше в композиції другого ярусу “Магнуса”. Так само цю будівлю нагадує і внутрішнє розпланування “Базару Грьодлів”: ряд боксів з окремими входами, відділені один від одного тонкими перегородками. Усього таких боксів було 14 (6 у лівому крилі і 8 у правому); кожен бокс складався із торгівельного приміщення (від вулиці) і тильного складу. В бічних павільйонах містилися ресторан (у лівому) і кав’ярня (у правому). Посередині знаходився кінотеатр на 213 місць (189 у партері і 24 у ложах на балконі), з фойє і буфетом на 2 поверсі.
Та на відміну від капітальної будівлі торгівельного дому “Магнус”, базар проектували як тимчасову будівлю. Тому декор будинку обмежувався прорізами вітрин, членуванням вікон центрального ризаліту тонкими імпостами та формою дахів над павільйонами. Загалом будівля нагадувала бароковий павільйон, хоча справжнім джерелом натхнення була мюнхенська архітектура початку XX ст.; з нею Р. Фелінський добре ознайомився під час навчання у столиці Баварії в 1905–1908 рр. Споруда базару Грьодлів нагадує павільйон ресторану на виставці 1910 р. у Мюнхені.
Але до зовнішнього вигляду будівлі та її внутрішнього розпланування у будівельному департаменті магістрату не мали жодних застережень. Натомість місце розташування зовсім не влаштовувало міську владу. Насамперед, згідно будівельного статуту Львова, на головних вулицях заборонялося будувати одноповерхові будинки фасадом по червоній лінії; виняток дозволявся тільки для “вілл гарної архітектури”. Тому магістрат вимагав, щоб будинок було відсунуто на 6 м від існуючої лінії забудови. Міхал Улям обійшов цю умову, заявивши, що будівля матиме характер вілли “з огляду на гарну архітектуру”. Зрештою, це освідчення він склав 10 грудня 1911 р., а дозвіл на
будівництво був виданий ще 22 червня цього ж року. Грьодлі, як і належить справжнім феодалам, просто зігнорували цю вимогу магістрату і розпочали будівництво згідно первісних планів.
Натомість іншу умову міських влад про демонтаж будинку через 5 років, 1 червня 1917 р. – проігнорувати не вдалося. Уповноваженим представникам баронів довелося навіть звернутися до магістрату з проханням внести у дозвіл на експлуатацію будинку слова “якщо цього вимагатимуть публічні інтереси”, які фігурували у дозволі на будівництво, але були відсутні у виданому 31 травня 1912 р. дозволі на використання.
Стурбованість власників мала реальні підстави. Розташована між трьома головними вулицями, ділянка базару рано чи пізно стала би на заваді регуляції і розширенню вулиць. Відповідно, могли знести і сам базар. Щоб запобігти цьому, Грьодлі чинять відповідні превентивні кроки. Вже у липні 1912 р., менш ніж через місяць після отримання дозволу на використання будівлі, вони через своїх уповноважених пропонують безкоштовно відступити магістрату 207 кв. сажен (744,41 м2) своєї парцелі на регуляцію вулиць, за умови перенесення терміну демонтажу споруди базару з червня 1917 р. на кінець 1924 р. Оскільки на той момент проект регуляції прилягаючих вулиць тільки починали опрацьовувати, ця пропозиція залишалася без відповіді, хоч переговори тривали до початку І Світової війни. Пропозицію Грьодлі повторили у
квітні 1916 р., доповнивши, поруч з відступленням ґрунтів, сумою 5.000 корон на проведення робіт з регуляції вулиць. Грьодлі були настільки впевнені в успіху, що одночасно з пертрактаціями у магістраті вели переговори про оренду кінотеатру. І вони не помилилися у розрахунках – благоустрій навколишніх вулиць провели, не руйнуючи будівлі базару. Досягнувши свого, власники взялися за старе: незважаючи на численні нагадування, не виставили огорожі навколо своєї парцелі, а навіть не внесли до міської каси обіцяної суми.
Та магістрат не забув про обіцянку Грьодлів. Оскільки вони явно не збиралися вносити гроші добровільно, міські влади, посилаючись на “публічні інтереси”, у 1929 р. почали вимагати демонтажу базару. Власникам довелося виконувати свої зобов’язання, однак справу ускладнювали обидвом сторонам повоєнна зміна валют і інфляція: сума 5000 корон у 1916 р. дорівнювала, згідно представника Грьодлів, 125000 повоєнних польских марок, а магістрат не погоджується з такою калькуляцією. Остаточно було досягнуто компромісне рішення: замість грошей Грьодлі доставили місту 5000 штук бруківки (один такий камінь у 1916 р. коштував 1 корону). Ця операція з бартеру
дозволила знову відсунути термін демонтажу до кінця 1930 р. Щоправда, на цьому тертя з магістратом не скінчилися: власників змусили повернути гроші за виставлену коштом міста огорожу і висаджені вздовж неї кущі жасмину. Вони затуляли від перехожих тимчасові складські споруди різних фірм, яким Грьодлі надавали місце для будівництва на своїй парцелі.
Ще кілька разів в 1930-ті рр. справа ліквідації споруди ставала на порядку денному, однак юридичні представники баронів навчилися швидко залагоджувати цю проблему. В свою чергу міські влади мали більше клопотів з благоустроєм приєднаних, в зв’язку з утворенням “Великого Львова”, приміських громад, все менше уваги звертали на справу зносу базару Грьодлів. Нарешті, магістрат дійшов до висновку, що, хоча “термін консенсусу закінчився, однак означений будинок не загрожує публічній безпеці і немає
підстав для видання наказу про розборку” (1938 р.).
Така тривала боротьба власників за збереження будівлі базару була викликана насамперед прибутковістю оренди приміщень у ній. Недарма вже у 1927 р. у цьому ж районі, власник ділянки на вулиці Вишньовецьких, (Русових), 3, архітектор Юзеф Йоахім Тіш (Józef Joachim Tisch) збудував за своїм проектом подібну за призначенням будівлю. Однак ані розміри, ані зовнішній вигляд “базару Тіша” годі і порівнювати з базаром Грьодлів: він складався тільки з п’яти секцій (проти 14 у Грьодлів), хоча і двоповерхових.
Однак початково здавалося, що фортуна сприяє конкуренту Грьодлів: 12 лютого 1929 р. пожежа знищила ліве крило їх базару. Однак цей випадок став причиною тільки для чергового перенесення терміну демонтажу будинку. А невдовзі будинок було відбудовано, за іронією долі, тим самим М. Улямом, який керував спорудженням базару. З високими дахами і куполом центрального павільйону будівлі Грьодлів не могли конкурувати скромні вікна-ліхтарі базару Тіша, який так і залишився другорядним.
Окрім різниці у габаритах та зовнішньому оформленні, базар Тіша посідав тільки торгівельні приміщення, в той час як у Грьодлів до послуг відвідувачів були і ресторан, і кав’ярня, і кінотеатр. В результаті тут утворився, вживаючи сучасну термінологію, торгівельно-розважальний комплекс. Подібні споруди у Львові знаходилися у центрі міста (наприклад, пасажі Міколяша, Германів або Грюнерів), тому базар Грьодлів був справжнім магнітом для околиці.
Особливо приваблював публіку кінотеатр. Адже навколо не бракувало ані магазинів, ані кав’ярень чи ресторанів, натомість кінотеатр був тільки один. Тільки наприкінці 1920-х рр. з’являється кіно на Богданівці, а ще через десяток років – “Rоху”, назва якого донині живе в локальній топоніміці.
Зруйнований бомбардуванням базар Грьодлів і кінотеатр “Гражина”.
“Гражина” (таку назву мав кінотеатр весь час свого існування) особливого розквіту досягає під керівництвом Йоахіма Шалля (Joachim Schall). Тоді було проведено реконструкцію залу, під час якої операторську перенесли з балкону на партер (1929 р.). В 1931 р. купол прикрасила неонова вивіска, а ще через 2 роки у залі з’явилася сцена, де щовечора виконували “танцювальний та музичний номер, на взірець подібних, вже запроваджених програм у кількох львівських кінотеатрах”. Наступна реконструкція була вимушеною, бо проводилася згідно наказу комісії з перевірки технічного стану кінотеатрів. І хоча у результаті кількість місць у залі зменшилася на 25 крісел, та до самого кінця керівництва Й. Шалля кіно належало до “добре просперуючих” .
Прихід “перших совітів” вніс певні зміни у використання приміщень базару. Поряд з філією універмагу тут розмістилися різні контори, автотрест тощо; одне з тильних приміщень пристосували під “червоний уголок”. Фасад “прикрасили” бляшані димарі.
Все це ніби передвіщало скору загибель будинку. І дійсно, споруда базару Грьодлів не пережила воєнних часів. Її руїни ще існували на початку 1950-х рр. Пізніше на їх місці було облаштовано сквер і (о, специфічний genius losi!) кінотеатр просто неба “1-й Літній”, який згодом поступився місцем критому кінотеатру “Маяк”.
Павло ҐРАНКІН, Якуб А. ЛЕВИЦЬКИЙ
Джерело: “Галицька брама”, 2003, січень-лютий-березень, № 1-3(97-99).
