«В оконном стекле отражаясь, по миру идет не спеша хорошая девочка Лида. Да чем же она хороша?» Ці рядки цитував класик радянського кіно Шурік у безсмертній комедії кількох поколінь. А належать слова перу уродженця Луцька Ярославу Смєлякову, який уже після Другої світової став відомим радянським поетом. Про нього знімав фільм Рязанов, а його поезію переспівував Висоцький.
«Так мог ли я, изъездивший полсвета, за воду ту, что он давал мне пить, за горький хлеб, за легкий лепет лета, за первый день – хотя бы лишь за это – тот городок уездный не любить?» А це інші рядки поета, із вірша, присвяченого Луцьку. А ще в Луцьку є вулиця на його честь.
Сьогодні хочемо познайомити читачів із неординарною особистістю поета Ярослава Смєлякова та його трагічною долею, яка навіть лягла в основу кінофільму Е. Рязанова «Вокзал для двох». У репертуарі легендарного Володимира Висоцького була пісня «Если я заболею», що стала справжнім хітом, вона ще лунає в фільмі «Берегись автомобиля» того ж таки Рязанова. Автором слів теж є поет з Луцька…
Ярослав Смєляков народився 26 грудня 1912 року (8 січня 1913 року) в Луцьку у родині залізничника. Він був наймолодшим сином у родині. Дитинство хлопець провів у селі, де й закінчив початкову школу. Після смерті батька матір вирішила відправити малолітнього Ярослава до брата та сестри в Москву, де той навчався в Москві, там Ярослав пізніше навчався в школі-семирічці. Наступним пунктом у біографії майбутнього поета було навчання в поліграфічній фабрично-заводській школі. Працював за спеціальністю в місцевій друкарні.
Відомо, що перші свої вірші Ярослав Смєляков почав писати ще в дитинстві, його сучасники згадували, що поет якось ділився, що вперше заримував у десятирічному віці. Проте друкуватись як автор почав набагато пізніше. Все ніяк не міг наважитись. Ініціатором віддати вірші до друкарні був його друг, журналіст Всеволод Йорданський.
Вперше Ярослав Смєляков був репресований у 1934-1937 роках. Тоді йому вдалось врятуватись, а його близьких друзів Павла Васільєва та Бориса Корнілова було розстріляно.
Після повернення із тюрми в 1937 році Ярослав працював секретарем в місцевій газеті міста Люберці.
Потім була Друга світова війна… Він воював із червня до листопада 1941 року на Північному та Карельському фронтах. Далі потрапив у фінський полон, де знаходився до 1944 року. Із однієї тюрми довелось перейти в іншу, вдруге в радянську. В 1945 році він був репресований до Тульської області у перевірочно-фільтраційний табір, де його кілька років «фільтрували». Там він працював на місцевій шахті.
Лише завдяки листам підтримки до уряду відомих журналістів П. Піддубного та С. Позднякова Смєлякова відпустили на волю. Проте йому було категорично заборонено приїздити в Москву. Через якийсь час Смєляков повернувся до нормального життя, знову почав писати вірші та прозу, але не довго. Творчість поета не подобалась тодішній владі, а він не міг підкорюватись. В той час сталінських репресій та доносів потрібно було дуже обережно римувати слова, щоб тебе за це не розстріляли, чи не заслали в Сибір.
У 1951 році два поети написали донос на Смєлякова. Арешт не змусив чекати… Цього разу поета з Луцька заслали далеко, в північну Інту (Республіка Комі), де знаходився один із таборів ГУЛАГу. В 1951 році там утримувалось близько 28 тисяч ув’язнених, «політичні» разом із рецидивістами. Усі разом добували вугілля для країни. Був в Інті особливий табір для політичних в’язнів під назвою Мінеральний, в 1952 році там вже нараховувалось 38 тисяч осіб, звезених із усього союзу.
Про свою останню тюрму Смєляков написав такі слова у 1953 році:
В казённой шапке, лагерном бушлате,
полученном в интинской стороне,
без пуговиц, но с чёрною печатью,
поставленной чекистом на спине, —
Ярослав Смеляков, 1953 г., лагерный номер Л-222.
Через два роки після смерті Сталіна Смєлякова відпустили через амністію і реабілітували у 1956 році.
Перша збірка віршів Смєлякова носила назву «Робота та кохання». У віршах поет використовував розмовні ритми й інтонації, вдавався до своєрідного поєднання лірики та гумору.
Багато творів було присвячено молоді. Вирізняється поема про молодь 1920-х років «Суворе кохання» (1956), яку Смєлякова почав писати ще в ув’язнені. Були серед творів і пропагандистські про комсомол, без них тоді не можна було, тим паче з його трьома тюремними строками.
https://youtu.be/4IZ6AXtsPXo
Справжню славу Смєлякову принесли вірші «Если я заболею…», «Хорошая девочка Лида». Пізніше на слова до вірша «Если я заболею …» Юрій Візбор написав музику. Цю пісню знали всі, адже її виконували Володимир Висоцький, Юрій Нікулін, Інокентій Смоктуновський в фільмі «Берегись автомобиля» та Юрій Шевчук (гурт ДДТ). Всього автор написав 112 творів.
Помер Ярослав Смеляков 27 листопада 1972 року, похований в Москві на Новодівичому кладовищі.
https://youtu.be/eqQLIFpTVoc
Відомо, що був Ярослав двічі одружений. З першою дружиною Євдокією Курбатовою, або ніжно «Дусею», прожив два роки, бо перед арештом розвівся, бачив, що за ним стежать, хотів урятувати її від тюрми. Другу дружину звали Тетяна, це був щасливий шлюб, вони разом виховували дитину від її першого шлюбу.
Реальна подія із їх спільного життя покладена в основи сцени із фільму Е. Рязанова «Вокзал для двох». Ідеться про епізод, який був зіграний Олегом Басилашвілі і Людмилою Гурченко, коли головні герої біжать по засніженій трасі, щоб встигнути на перекличку в колонію… Так було і в Смєлякова, до нього в табір Інту приїхала дружина Тетяна в 1953 році, і він ходив до неї на зустріч і ледь встиг повернутися на перекличку в табір, за що міг бути оголошений як утікач.
Смєлякова вважають класиком поезії, який не зламався і зумів пронести через арешти та заслання, табірне приниження – ніжне і трепетне ставлення до життя. Його творчість – неймовірний приклад того, що життя поета – це те, що відбувається в його душі, те, що відчуває його серце.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Джерело: Хроніки Любарта
