У справі оперативної розробки Степана Бандери, яка зберігається в архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України, є низка документів, які стосуються його батька – отця Андрія. Це драматична історія того, як чекісти перекладали свою ненависть до одного з лідерів українського визвольного руху на його близьких родичів.
Водночас це й свідчення сили духу людини, яка не зламалася під тиском тоталітарної системи, не відмовилася від своїх ідейних переконань і не стала слухняним знаряддям впливу, як це планувалося на вищому рівні нквс. Знайдені в архівних фондах розвідки документи проливають світло на нові, досі невідомі епізоди цієї історії.
Перше згадування в архівних документах розвідки про проявлений чекістами конкретний оперативний інтерес до батька Степана Бандери датоване 10 травня 1940 року. Саме тоді з москви, з центрального апарату нквс ссср, адресували керівництву нквс урср листа з вказівкою взяти в агентурну розробку Бандеру Андрія Михайловича.
“Повідомляємо, що в містечку Тростянець, округ Долина, – йшлося в документі, – мешкає піп Андрій, батько одного з керівників ОУН, терориста Бандери Степана.
Піп Андрій причетний до роботи ОУН і не виключено, що до нього приходитимуть кур’єри ОУН із-за кордону.
Крім цього можливо, що й сам Бандера Степан нелегально пробереться в урср і ховатиметься у батька.
Повідомте, чи відомий Вам піп Андрій.
В іншому разі встановіть його і візьміть в активну аг. розробку з метою з’ясування зак. зав’язків ОУН в урср” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10876. – Т. 1. – Арк. 19).
На той час Андрій Бандера уже впродовж п’яти років мешкав у селі Тростянець Долинського району Станіславської (нині – Івано-Франківської) області. Провадив службу у місцевій парохії Української греко-католицької церкви. Туди його ще за польської влади перевели з попереднього місця служби через виступи проти ополячення українського церковного обряду.
На новому місці, за свідченнями очевидців, він швидко знайшов спільну мову з паствою і здобув великий авторитет. Був освіченим і культурним, а його дім став осередком українського національного життя.
Після закінчення гімназії у Стрию Андрій Бандера навчався на богословському факультеті Львівського університету. Здобувши освіту, одружився з Мирославою Глодзінською, яка походила зі старовинної галицької родини священиків. У 1906 році був рукоположений у сан священика митрополитом УГКЦ Андреєм Шептицьким. Був членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка.
За часів Західноукраїнської Народної Республіки був обраний послом Української Національної Ради ЗУНР в Станіславові. Невдовзі став капеланом Української Галицької Армії. Після повернення з фронтів Першої світової війни був парохом у сільських церквах. Із собою завжди перевозив синьо-жовтий прапор, збережений ще з періоду капеланства.
У 1922 році від туберкульозу горла померла його 34-річна дружина, залишивши восьмеро дітей. Невдовзі, ще немовлям, померла наймолодша донька. Отець Андрій доклав усіх зусиль, щоб діти здобули добру освіту. На момент проявлення до нього органами нквс інтересу разом із ним мешкали доньки Марта і Оксана. Степан Бандера перебував у Кракові і вже був обраний очільником Організації українських націоналістів (революційної).
Найперше чекісти хотіли дізнатися, чи листується батько з сином і про зміст того листування. А ще намагалися отримати листа або хоча б записку від нього до Степана.
“Це потрібно зробити таким чином, – йшлося в одному з документів, – щоб до Бандери Андрія прийшов наш агент, заявив, що він іде на німецький бік, і запропонував передати щось для Степана”. Але таку людину потрібно було ще знайти. Тож ставили завдання ретельно вивчити всіх осіб в оточенні отця Андрія і знайти такого. І наприкінці документа зазначалося: “Всі матеріали про сім’ю священика Бандери Андрія і Ваші міркування просимо негайно надіслати до 5 відділу удб для доповіді наркому тов. Сєрову” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10876. – Т. 1. – Арк. 46).
Тож, як свідчать архівні документи, ця справа знаходилася на особистому контролі тогочасного керівника нквс урср Івана Сєрова, а той мав невідкладно інформувати про хід оперативної розробки в москву. У перших повідомленнях йшлося про те, що о. Андрій веде себе підозріло. Це, на думку чекістів, полягало в тому, що він “відкритого невдоволення радянською владою не проявляв, але бували моменти, що службу проводив під час заходів радянської влади”. Зокрема, у день виборів, попри наполягання голови сільради відмінити службу в церкві, не послухався і службу проводив.
Щоб якось пом’якшити таке невдоволення і підготувати ґрунт для встановлення необхідного контакту, чекісти через місцеві органи влади рекомендували зменшити для нього сільськогосподарський, культурний податок і податок на прибуток, а також частково звільнити від роботи з ремонту доріг, вивезення лісу та іншої.
Після цього планували спробувати завербувати о. Андрія. “25 грудня цього року, – зазначалося в одному з документів, – 2 відділ за підписом наркома дав в унквс вказівки по ОУНівській лінії і одночасно в своїх вказівках санкціонував вербування Бандери А. Конкретний план вербування Бандери унквс повинно надіслати до Києва, але його ще не отримали” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10876. – Т. 1. – Арк. 75).
Як свідчать архівні документи, від самого початку чекісти не мали впевненості в тому, що це їм вдасться. Тому 14 травня 1941 року в село Тростянець виїхали начальник унквс по Станіславській області капітан держбезпеки Михайлов і начальник секретно-політичного відділу управління Черепєнін для вивчення доцільності вербування о. Андрія. У сільраді назвалися якимись чиновниками з області. Мету приїзду також вигадали. Знайшли підставу і для зустрічі з о. Андрієм у церкві. У звіті про ту зустріч зазначено, що він охоче говорив на різні теми, але коли заходила мова про синів, ставав небалакучим.
“Коли в ході бесіди з Бандерою зайшла мова про його сім’ю і дітей, – йдеться у звіті, – він сказав, що у нього є чотири сини. Один із них – Матвій, 1911 р. народження, навчався в Італії і залишився там, інші сини – Степан, 1909 р. народження, Богдан, 1915 р. і Василь 1919 р. раніше мешкали разом з ним, але упродовж тривалого часу відсутні і про те, де знаходяться, йому нібито невідомо”.
Загалом із бесіди з о. Андрієм чекісти зробили висновок, що він не хоче говорити правду про своїх синів, особливо про Степана, з яким він, згідно з агентурними відомостями, підтримує нелегальний зв’язок.
“Внаслідок бесіди з Бандерою Андрієм, – зазначено в документі, – ми дійшли висновку, що вербувати його нині недоцільно, оскільки, по-перше, Бандера свідомо приховує свої зв’язки з синами – Степаном та іншими, а по-друге, він очевидно вороже налаштований до радвслади і тому навряд чи зможе принести нам користь при проведенні оперативної комбінації стосовно Бандери Степана” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10876. – Т. 1. – Арк. 111–113).
Але на цьому оперативну розробку не припинили й намітили низку інших заходів. Серед них – залучення до співпраці голови сільради, сторожа, дяка церкви та інших помічників та близьких знайомих о. Андрія. Через них мали намір збирати в подальшому інформацію про нього. Крім цього, хотіли ще розробити план легендування спеціального агента, який нібито прибув із Кракова від сина Степана. Цим самим затіяти оперативну гру. Але вказівка зверху все змінила.
22 травня 1941 року Андрія Бандеру і двох його доньок заарештували. Марту і Оксану одразу етапували до Сибіру. Батька невдовзі помістили у внутрішню тюрму нквс у Києві на вул. Володимирській, 33. В архівних документах є згадування про те, що конвоювання о. Андрія здійснювалося за особистим розпорядженням керівника нквс урср Павла Мєшика.
Про подальший розвиток подій і хід слідства відомо з уже оприлюднених документів архівної слідчої справи. Водночас в архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України у справі оперативної розробки Степана Бандери зберігається низка копій протоколів допиту о. Андрія, виконаних на друкарській машинці, а також виконаних від руки оригіналів. Вони свідчать про те, що ув’язнений тримався гідно, не приховував своїх поглядів і переконань.
Зокрема, під час допиту 9 червня 1941 року його запитали: “Якою мовою ви бажаєте давати свідчення?” Він відповів: “Свідчення я даватиму українською мовою”. Тоді ж поцікавилися: “Яких політичних переконань дотримуєтесь?” “За своїми переконаннями я є українським націоналістом, – відповів о. Андрій. – Єдино правильним державним ладом для українців вважаю єдину соборну Україну”.
У протоколі допиту від 12 червня 1941 року цю тему продовжили. Йдеться про таке: “Запитання: “Тож ви теж є членом антирадянської націоналістичної організації ОУН? Відповідь: “Ні, офіційним членом ОУН я не є з релігійно-церковних мотивів як людина, яка за своїм саном священика має погоджуватися з принципом – “кожна влада від Бога”, але як український націоналіст розумію, що самостійну українську державу можна побудувати шляхом збройної боротьби українських націоналістів з радянською владою. Ось тому я з усіма положеннями ОУН згоден” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10876. – Т. 2. – Арк. 437–441).
Теза про те, що Бандера А. М. “як переконаний український націоналіст активно допомагав ОУНівському підпіллю в проведенні контрреволюційної роботи, спрямованої проти ссср”, присутня і в обвинувальному висновку нарівні з низкою інших звинувачень.
Серед них – переховування в своєму будинку терориста і ворога радянської влади, сприяння доньці Марті в проведенні антирадянської діяльності, співучасть у нелегальному переправленні з ссср до Німеччини сина Богдана. Водночас усі розуміли, що головною його “провиною” було те, що він – батько керівника ОУН (р) Степана Бандери.
Вирок о. Андрію винесли 8 липня 1941 року – розстріляти без конфіскації майна за відсутності такого. Присуд виконали 10 липня. Про місце поховання в архівних фондах розвідки відомостей не знайдено. Реабілітований у листопаді 1992 року.
Олександр СКРИПНИК
Джерело: Історична Правда
