Перший у Галичині український професійний театр, заснований товариством «Руська Бесіда», з’явився у Львові у 1864 році. Тоді один з ініціаторів, Юліан Лаврівський, необхідність його появи пояснював: «Коли хочемо, щоб наша мова процвітала, ми повинні дбати, щоб вона щораз більше входила в публічний ужиток і з цього погляду, думаємо, найкращу поміч могло би тут подати заснування руського театру у Львові».
Перевага польської мови у публічному просторі тогочасного міста з рації українських національних прагнень, які в цей час активно формувалися, ставала щоразу більш помітною. Політизація суспільного життя у другій половині ХІХ ст. лише увиразнювала різниці. Відтак, покликаний метою створення українського, постав театр.
За 60-річний період свого існування його жіночу частину представляли різні імен актрис. З 1870-х років примою української театральної сцени була Іванна Біберовичева (сценічний псевдонім – Ляновська). Як писала тодішня преса, у неї «є всі без винятку сценічні дані а саме: принадна фігура, чарівна зовнішність, а при цьому справжній талант». З нагоди її ювілею, Богдан Лепкий, в газеті «Діло» прирівнював її до таких актрис світової сцени як Сара Бернар, Шарлотта Вольтер чи Елеонора Дузе. Поляки знаходили гру Біберовичевої схожою до видатної польської акторки Гелени Моджеєвської. У цей період керівництво театру обіймала також жінка – Теофіла Романович. «Романовичка, родом галичанка, – писала тогочасна критика,– була з переконання щира українка і виявила дуже гарні тенденції зберігати чистоту української мови на сцені», хоч щодо репертуару у критиків були певні претензії, зокрема через те, що театр видавався часом «лише блідим відбитком польського».
Театральне життя жінок, як правило, було коротшим за чоловіче. Його тодішнім логічним закінченням нерідко ставало заміжжя, і пов’язана з ним необхідність піклуватися про родину. Так, можемо припустити, трапилося у випадку провідної акторки української галицької сцени 1890-х років Марії Слободівни. Анонсуючи шлюб актриси з Антіном Крушельницьким, газета «Діло» пояснювала, що наречена вступає «з посеред слави, оплесків, з посеред нервового житя у тихе житє спокійне, в житє родинне», а відтак припиняє професійну діяльність і переїжджає зі Львова на провінцію. Звісно обов’язковість такого сценарію не була беззаперечною. Зрештою, як свідчать списки акторів театру, поширеним явищем було існування цілих театральних родин – коли чоловік і дружина працювали разом. Як приклад: Йосиф і Софія Стадники, Анна і Василь Юрчаки, Катерина та Іван Рубчаки, Ванда-Емілія і Василя Сеники та ін.
Цікавими з рації повсякденного життя акторів театру видаються умови їх контрактів, які вони підписували з керівництвом. У них регламентувалася не лише сума їх заробітків (залежала, головно, від навантаження і у випадку жінок складала щонайбільше 130 корон на місяць), а й правила поведінки акторів за межами сцени. Один з таких пунктів передбачав, що актор(ка) «зобов’язаний(на) як в театрі так і за межами театру вести себе прилично, дбати взаїмно про добру справу цїлої дружини, висловляти ся про своїх товаришів і товаришок перед посторонними якнайліпше», а також «в будинку театральнім і у всяких урядових справах уживати виключного української мови».
Іванка Федаш
Список використаних джерел:
- Мельник І. Театр «Руської бесіди». Режим доступу: http://zbruc.eu/node/20590
- Волошинський Б. Доля архіву родини Біберович. Режим доступу: http://old.kultart.lnu.edu.ua/Proscaenium/2014_1-3_38-40/
