Чим тривалішою є історія міста, тим більше різноманітних означень та метафор, позитивних і не завжди, справедливих і не зовсім, цьому місту приписують. Львів точно не найстарше місто на території України, але воно і достатньо давнє, і ще й подібними означеннями, характеристиками, порівняннями та ярликами може похвалитись як жодне інше. Місто Лева було столицею і “столицею”, його порівнювали з величезною кількістю інших міст і називали центром усього, що лише на думку спадало. Ці ярлики переважно добре відомі та часто повторюються у публічному просторі. Проте були серед них, виявляється, навіть і негативні. При цьому, продукували їх самі мешканці міста. Як і чому – дивимось далі!
Панорама Львова.
Проти течії і проти шерсті
У XVI-XVII століттях чи не найактивнішою громадою Львова були римо-католики. Зокрема тому, що регулярно та багато сперечалися – з русинами-українцями, з вірменами, з євреями і ін. Особливо тривалими та затятими були конфлікти представників католицької спільноти з вірменами. Подекуди це навіть тягнулося десятиліттями. Останні, вважаючись дуже багатими та впливовими, намагалися добитися для себе ще й політичної рівності з першими. Це не могло не викликати обурення та спротиву. Як наслідок, конфлікт. Тривале протистояння, у якому кожна зі сторін задіювала максимум зусиль. Навіть свої зв’язки при королівському дворі.
Ремісники середньовіччя. Фото з http://photo-lviv.in.ua
При цьому, сторони ще й не гребували різними засобами і часто “знищували” своїх опонентів інформаційно. Така собі інформаційна війна XVII століття. Жорстка, принципова, базована на стереотипах і не завжди справедлива.
Що ще можна “повісити” на “іншого”
Дуже багато для Львова зробив римо-католицький архієпископ Ян Димітр Соліковський. Водночас, цей чоловік був надзвичайно жорстким та різким у висловлюваннях і діях, коли йшлося про опонентів, ворогів. Відтак представників реформаційних рухів він зневажливо називав “єретиками”. Християн східного обряду принципово називав схизматиками, тобто розкольниками. У контексті останнього показовий інцидент із забороною Соліковським православній громаді Львова святкувати Різдво у 1594 році. На щастя, король Речі Посполитої Стефан Баторій був більш раціонально мислячою і справедливою людиною та виступив проти цієї заборони.
Ян Димітр Соліковський
Дісталося від Яна Димітра Соліковського і вірменам. У 1578 році відбулась одна з найважливіших подій у житті вірменської громади Львова – король Речі Посполитої Стефан Баторій урівняв їх у правах із представниками католицької громади. Вірмени могли ставати громадянами міста й користуватися усіма передбаченими цим статусом привілеями. Таке викликало радість у вірмен, але й породило спротив та несприйняття римо-католиків. Останні протестували, оскаржували рішення короля, а під це – ще й знайшли відповідні аргументи. Часто просто оббріхуючи представників вірменської громади.
Король Стефан Баторій. Фото з http://www.wikiwand.com
Саме так було з архієпископом Соліковським. Коментуючи королівський декрет про урівняння прав громад у Львова, він зазначав, що вірмени надзвичайно багаті, але гірше, що вони досить тісно пов’язані з турками. Останнє він вважав особливо небезпечним для Львова, ідентичності міста. Зокрема, констатував, що зростання чисельності та впливовості вірмен у місті може призвести до того, що Львів із міста “католицького” перетвориться на місто “єретиків”.
Ян Анджей Прухніцький
Поділяв трактування Яном Димітром Соліковським представників вірменської громади, а водночас і своїх сусідів на вулицях Львова, інший римо-католицький архієпископ міста – Ян Анджей Прухницький. У своєму звіті до Риму в 1622 році він досить зверхньо та зневажливо написав, що хоч вірмен сотні років тому запросив до Львова руський князь Лев, згодом вони перетворились на “купців та вивідників”.
Вірменський собор у Львові та дворик при ньому. Фото з https://uk.wikipedia.org
На завершення можна згадати ще одного автора, доктора медицини і професора Краківського університету Себастьяна Петриція. У 1591-1601 рр. він мешкав у Львові. Невідомо, що йому зробили львівські вірмени, але у одному зі своїх творів він писав, що вірмен прийняли до Львова як дрібних торговців, а зараз вони “виштовхують звідси польську націю”. Сумнівно, що вірмени аж настільки змушували страждати представників римо-католицької спільноти у Львові. Швидше другі заздрили першим через їхні здібності, заробітки. Знову звернемось до Петриція: “Вірмени з бідних перекупників, які прибули до нас із далеких країн, із турків, спочатку малими речами торгували, потім більшими, прийшли до могутності й багатства”.
Князь Лев Данилович
Отож, навіть народам, які були у Львові від початків заснування міста, представники яких ще бачили і знали князя Лева, інколи доводилося непросто. Особливо, коли було потрібно відстоювати себе та свої права перед тими, хто лише з плином часу став у місті домінуючим фактором. Перед тими, які тиснули, зневажали, негативізували і “знищували” опонента, якщо не могли конкурувати з ним на рівних умовах. Звідси звинувачення у єресі та навішування інших подібних ярликів.
Осіпян О. Соціальна циркуляція минулого й історичні уявлення на мікрорівні: вигадане військове співробітництво вірмен із татарами на службі у князя Лева Даниловича в “Потрійному Львові” Ю. Б. Зиморовича (1660-ті рр.) // Український історичний журнал, 2015. – №6. – С. 140-141.
В п’ятницю, 4 липня 2025 року, о 16:00 У Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відбудеться урочисте відкриття виставки «Іван Франк. Живопис. Графіка. Кераміка». Експозиція присвячена пам’яті українського скульптора, графіка та педагога Івана Франка (1947–2024), який залишив значний слід в українському мистецтві.
Виставковий проєкт покликаний не лише представити широку ретроспективу мистецької спадщини Івана Франка, а й запросити глядачів до глибокого діалогу на вічні теми морального вибору, людської гідності та духовних цінностей. У своїх роботах, створених у галузях декоративної та монументальної кераміки, графіки та живопису, митець осмислював складні екзистенційні питання, біль, страждання та пошук свого місця у світобудові. Його твори – це своєрідні художні об’єкти, що формують власний мікрокосм, відображаючи глибоку інтелектуальну та духовну працю художника.
Іван Франк формувався як митець під впливом визначних наставників, таких як Зеновій Флінта, Володимир Овсійчук, Микола Скибінський та Тарас Драган. Його творче становлення відбувалося в середовищі Львівської національної академії мистецтв, де він спочатку здобував освіту, а потім викладав, передаючи свої знання та досвід молодому поколінню художників.
Іван Франк залишив по собі не тільки багату мистецьку спадщину, а й власний морально-етичний кодекс, що закарбований у його творах та педагогічних настановах. Організатори виставки підкреслюють, що ця експозиція – це не просто данина пам’яті, а відкритий діалог крізь простір і час, спроба почути голос художника, який бринить у його творах, промовляючи про найважливіші людські цінності.
Виставка «Іван Франк. Живопис. Графіка. Кераміка» триватиме до 3 серпня 2025 року. Музей працює з вівторка по неділю з 10:00 до 18:00, каса зачиняється о 17:30.
У Всесвітній день біженців, 20 червня, благодійний фонд «Рокада» анонсував випуск «Марки незламності» у межах проєкту Укрпошти «Власна марка». Це буде символ стійкості та відродження, присвячений біженцям, внутрішньо переміщеним особам і всім, хто втратив рідний дім. Конкурс на найкращий ескіз марки стартував сьогодні, 30 червня, і триватиме до 15 липня.
«Усі ці досвіди — не просто статистика. А біженці та внутрішньо переміщені особи — не лише статус. Це реальні історії про біль і відчай, пошук себе й відновлення, адаптацію до нового й віру в краще майбутнє. Тож ці люди власним прикладом доводять: незламність — не гучне слово, а реальність, у якій вони живуть», — зазначають у благодійному фонді «Рокада».
До участі у конкурсі запрошують художників, ілюстраторів, дизайнерів, які готові працювати з чутливою темою та відтворити її через художні образи. Ескіз необхідно представити як малюнок або графічний макет з візуалізацією в електронному вигляді у форматі JPEG/ PNG/ TIFF/ AI.
Важливо, що використані у творі фотоматеріали й тематичні зображення не мають порушувати авторських прав сторонніх осіб. Також конкурсна робота має відповідати заданій темі та не може порушувати морально-етичні норми, а максимальна кількість ескізів від одного учасника — не більше 5.
Надсилаючи на конкурс свою роботу, учасник погоджується, що у разі перемоги підпише з Укрпоштою авторський договір на передачу виключних майнових авторських прав на твір.
За перебігом проєкту можна слідкувати на сторінках Фонду в соцмережах.
Ініціативу реалізує благодійний фонд «Рокада» спільно з Укрпоштою та за підтримки Агентства ООН у справах біженців в Україні в межах інформаційної кампанії до Всесвітнього дня біженців.
Пропонуємо вам унікальні знімки Львова початку ХХ століття. Їх автор – Ян Булгак, відомий фотограф і мистецький теоретик.
Ян Булгак гак був не лише фотографом, а й засновником кількох фотоклубів, викладачем мистецтва у Вільно та автором понад 150 фотоальбомів міст, зокрема Львова, Вільна, Кракова.
Львів на фото до 1922 року. Автор Ян БулгакЛьвів на фото до 1922 року. Автор Ян БулгакЛьвів на фото до 1922 року. Автор Ян Булгак
Він вважав фотографію мистецтвом і створив поняття “фотографіка”. Його метою було показати красу рідного краю – міст, вулиць, ландшафтів.
На жаль, у 1944 році майже весь його архів згорів під час війни. Але частина фото збереглася – і ми можемо бачити старий Львів його очима.
Львів на фото до 1922 року. Автор Ян БулгакЛьвів на фото до 1922 року. Автор Ян БулгакЛьвів на фото до 1922 року. Автор Ян Булгак
Він залишив по собі величезну культурну спадщину. До 1939 року він створив 158 альбомів з видами польських міст, маєтків, архітектури та краєвидів.
Як фотохудожник Ян Булгак був представником течії, відомої як пікторіалізм.
Отже, він прославився не лише завдяки фоторепортажам і документальній фотографії. У світі фотографії його знають як автора численних чудових фотознімків. У фотографіях Яна Булгака критики вбачають впливи графіки та живопису.
Львів на фото до 1922 року. Автор Ян БулгакЛьвів на фото до 1922 року. Автор Ян БулгакЛьвів на фото до 1922 року. Автор Ян Булгак
Свої погляди й роздуми про мистецтво фотографії Ян Булгак виклав у виданій 1931 року книжці під назвою «Фотографіка. Нарис художньої фотографії».
23-26 липня у Львові традиційно відбудеться Місяць авторських читань (МАЧ), наймасштабніший транскордонний фестиваль Центральної Європи, який уже 10 років знайомить усіх охочих з літературними діячами та діячками різних національностей і підтримує сталий зв’язок між Україною, Польщею, Чехією і Словаччиною.
Фестиваль МАЧ започаткований у 2000 році в чеському Брно, він проходить щоліта у липні і триває 31 день. Наразі географія фестивалю розширилася до 7 точок на карті Європи – Острава (з 2011 року), Вроцлав (з 2012 по 2018 рік), Кошиці (з 2012 року), Братислава (з 2019 року) Тренчин, Прешов (з 2021 року) і Львів (з 2015). Концепція Місяцю авторських читань полягає у тому, щоб синхронізувати літературний процес у кількох країнах одночасно, в альтернативний спосіб репрезентувати культурно-соціальний та літературний поступ різних міст Європи.
“Як і зазвичай, ми зосереджені на поглибленні літературних зв’язків між сусідніми країнами — Україною, Чехією та Словаччиною. Важливим партнером фестивалю протягом багатьох років також була Польща. Саме тому цього року ми запрошуємо закордонних гостей з цих країн. Такий формат взаємного просування літератур виявився надзвичайно ефективним: українські письменники стали помітнішими у Чехії та Словаччині, водночас в Україні зросла кількість перекладів творів чеських і словацьких авторів. Розвинулася також ширша мережа культурного співробітництва», — розповідає Григорій Семенчук, засновник і куратор львівської програми МАЧу.
Фото з минулих років фестивалю “Місяць авторських читань”
За задумом організаторів автори та авторки щодня їздять між містами-учасниками, обмінюються досвідами та власним літературним набутком. У програмі — два авторські читання щодня: від почесного гостя фестивалю та автора з «домашньої» програми. Загалом у кожному місті виступають понад 60 письменників і письменниць. У межах фестивалю відбувається понад 300 читань, а також супровідні події.
«Письменники – це інтелектуальні амбасадори своїх країн. Для мене цінно, що на цьому фестивалі ми можемо презентувати літературу надзвичайно глибинно і цілісно, щоб розібратися і скласти для себе картину тої чи іншої національної літератури», – зазначає Григорій Семенчук.
МАЧ у Львові 2023, зустріч з Андрієм Любкою, фото авторства Назара Пархомика
До цьогорічної львівської програми долучилися 18 авторів та авторок з України, Польщі, Чехії та Словаччини. Серед них будуть ті, хто брали участь у Місяці авторських читань у Львові від початку існування фестивалю у Львові, або ж добре знайомі українському читачу – Галина Крук, Андрій Любка, Анатолій Дністровий, Світлана Поваляєва, Петр Грушка, Марія Ілляшенко, Дора Капралова, Іван Мотиль.
МАЧ у Львові 2023, зустріч з Андрієм Любкою, фото авторства Назара Пархомика
А також нові імена, які безперечно здивують і закохають у свою творчість, зокрема польська письменниця Малґожата Лебда, словацький репортажист Томаш Форро, чеський фотограф і журналіст Їржі Пасз, атакож молоді чеські поети і поетки – Суф’ян Массалема, Якуб Ванєк, Ольга Ваврач, Ондржей Мацль. Важливою спецподією фестивалю також буде зустріч з Давідом Смоляком, Зденеком Папоушеком і Бретіславом Рихліком, які є відомими драматургами, сценаристами і членами Сенату Чеської Республіки.
Місце проведення усіх подій: Мала сцена Театру Лесі (вхід з вул. Захисників України).
Вхід вільний за умови реєстрації і вільного донату за посиланням. Усі кошти будуть скеровані на збір Андрія Любки для придбання авто для ЗСУ.
Цьогоріч МАЧ знову матиме live-трансляцію на своїх сторінках з синхронним перекладом. Долучитися до надважливої літературної події року можна буде з будь-якої точки світу.
Організатори фестивалю: Мистецька рада “Діалог”, видавництво “Vetrne Mlyny”. За підтримки Міжнародного фонду «Відродження», Львівської міської ради, офісу “Львів – місто літератури ЮНЕСКО”, міської ради Брна, Міністерства культури Чеської Республіки. Партнери фестивалю: Генеральне консульство Чеської Республіки у Львові, Польський інститут в Києві, Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки, готель “Жорж”, портал про культуру читання і мистецтво книговидання “Читомо”, проєкт “Audiostories”, Міський палац культури імені Гната Хоткевича, Чеський центр у Києві.
Дев’ять років тому, 29 червня 2016-го, Україна втратила всесвітньо відомого оперного співака Василя Сліпака. Уродженець Львова, що покинув блискучу оперну кар’єру у Франції, щоб стати на захист незалежності України, загинув у бою від кулі снайпера, коли йому був лише 41 рік.
До повномасштабної війни Василь Сліпак жив і працював у Парижі, проте після її початку повернувся на Батьківщину і пішов добровольцем у зону АТО.
Василь Сліпак
Василь Сліпак народився 20 грудня 1974 року у Львові. З дитинства його життя було тісно пов’язане з музикою. Вже у 9 років він став учасником знаменитої львівської хорової капели “Дударик”, з якою протягом десятиліття виступав на престижних сценах по всьому світу.
Василь Сліпак
У 19 років Василь здобув перемогу на музичному конкурсі у Франції, що стало поштовхом для його гастрольного туру по Франції, Німеччині та Польщі. А за чотири роки він отримав запрошення до трупи Паризької національної опери, де здобув світове визнання.
Коли у 2013 році в Україні розпочалася Революція Гідності, Сліпак активно підтримував протести у Парижі та передавав усі свої гонорари на допомогу Майдану. З початком війни на Донбасі він розгорнув волонтерську діяльність, ставши співзасновником організації “Fraternité Ukrainienne” (“Українське Братство”).
У 2015 році Василь остаточно залишив оперну кар’єру і приєднався до Добровольчого українського корпусу “Правий Сектор”. З позивним “Міф” він вирушив у зону бойових дій, воюючи в районі Донецького аеропорту. Після отриманого поранення ненадовго покинув фронт, але вже у 2016 році знову повернувся на передову. 29 червня 2016 року Василь Сліпак героїчно загинув. Наступного дня його посмертно нагородили орденом “За мужність” І ступеня, а в лютому 2017 року йому було присвоєно звання Героя України.
Василь Сліпак похований на Полі почесних поховань №76 на Личаківському цвинтарі у Львові.
Василь Сліпак похований на Полі почесних поховань №76 на Личаківському цвинтарі у Львові. На місці поховання спочатку був встановлений дерев’яний хрест із табличкою, а згодом на його честь встановили величний пам’ятник з італійського граніту з написом, покритим сусальним золотом.
Більшість із нас не уявляє свого дня без чашечки ароматної кави. Проте мало хто замислюється, з якого саме сорту зерна виготовлений улюблений напій. А дарма, адже різниця між арабікою та робустою є суттєвою і впливає на смак, аромат, міцність та навіть ціну кави. Давайте, в товаристві Торгової Марки Кава Старого Львова, розберемося, чим насправді відрізняються ці два найпопулярніші види кавових зерен.
Походження та особливості вирощування
Арабіка (лат. Coffea arabica) походить з високогірних регіонів, зокрема з Ефіопії та Латинської Америки. Ця рослина дуже вибаглива до клімату: потребує м’якої температури, достатньої кількості опадів та високої вологості. Через складні умови вирощування і необхідність ретельного догляду арабіка дорожча за робусту.
Арабіка
Робуста (лат. Coffea canephora), навпаки, невибаглива і стійка. Вона росте в низинах Африки та Південно-Східної Азії, легко переносить спеку, посуху та стійка до шкідників. Завдяки цьому її легше вирощувати у великих масштабах, що робить її більш доступною за ціною.
Зовнішній вигляд та хімічний склад
Зовнішньо зерна також відрізняються:
Зерна арабіки видовжені, мають S-подібний жолобок посередині.
Зерна робусти більш круглі, з прямим жолобком.
Хімічний склад – ключова відмінність. Робуста містить значно більше кофеїну (до 2,5%), що надає їй гіркого, різкого смаку та потужного бадьорого ефекту. Арабіка ж містить менше кофеїну (1-1,5%), але має більше ефірних олій та цукрів. Саме ці компоненти формують її насичений, багатогранний аромат і м’який смак.
Робуста
Смакові характеристики
Смак арабіки вважається вишуканішим. Він м’який, з нотками шоколаду, горіхів, фруктів, ягід або квітів. Кожна партія арабіки має унікальний смаковий профіль, який залежить від ґрунту, висоти плантації та способу обробки зерен.
Робуста має насичений, гіркий і трохи землистий присмак без складних ароматичних відтінків. Вона менш ароматна, але ідеально підходить для тих, хто шукає максимального заряду енергії.
Нерідко любителі кави обирають купажі — суміші арабіки та робусти. Таке поєднання дозволяє досягти ідеального балансу між багатим смаком та інтенсивністю.
Кава еспресо
Для кого яка кава підходить?
Арабіка — ідеальний вибір для поціновувачів складних смакових відтінків та м’якого післясмаку. Її часто використовують для приготування еспресо, фільтр-кави та кавових напоїв з молоком, таких як латте та капучино.
Робуста — ваш варіант, якщо вам потрібен потужний енергетичний “удар” зранку. Вона чудово підходить для заварювання в турці або для кавомашин, де важлива густа, щільна пінка.
Отже, запам’ятайте: арабіка — це про смак і аромат, а робуста — про міцність і бадьорість. Зрештою, вибір завжди за вами, адже головне — це насолода від улюбленої кави!
В українській столиці стартували зйомки фільму «В її світлі вони грішили» — еротичного трилера, сюжет якого натхнений історією винахідника Йогана Зега, що у ХІХ столітті жив і працював у Львові. Саме він 1852 року створив першу у світі гасову лампу, яка докорінно змінила людське життя, але ім’я її творця так і залишилось у забутті.
Зйомки еротичного трилеру про винахідника гасової лампи Йогана Зега
Як повідомляють автори стрічки, події розгортаються 1897 року. За сюжетом, донька винахідника Амелія Крижевська-Зег після весільної подорожі повертається у родинний маєток із чоловіком і прислугою. У домі, де її батько дав світло, тепер панують інтриги, жадібність і темрява — кожен мешканець має свої приховані мотиви.
Головні ролі у трилері виконають Олена Лавренюк, Володимир Дантес, Оксана Черкашина, Олена Хохлаткіна та Даніель Салем. Зйомки проходять у Києві, але історично фільм тісно пов’язаний зі Львовом — саме тут жив Йоган Зег і працював над винаходом, який вплинув на всю світову індустрію освітлення.
Зйомки еротичного трилеру про винахідника гасової лампи Йогана Зега
«А я нарешті зіграю яскраву злодійку!» — прокоментувала акторка Оксана Черкашина, яка виконує одну з головних ролей.
Співак Володимир Дантес вперше спробує себе у ролі антагоніста. За його словами, роль вимагала глибокого психологічного занурення, адже в основі стрічки — вічні теми: гроші, влада і те, на що здатні люди заради них.
«Еротика та насилля стають рок-н-ролом нашої історії. Та ближче до фіналу це перетворюється на драму зі світлим кінцем», — розповіла режисерка фільму Ірина Громозда.
Зйомки еротичного трилеру про винахідника гасової лампи Йогана Зега
Над візуальною частиною працюють художниця з костюмів Оксана Берг та художник-постановник Максим Німенко («Стоп-Земля», «Снайпер»). Оператором виступає Сергій Крутько («Крашанка», «Уроки толерантності»).
Як написала Олена Лавренюк, на великих екранах фільм може з’явитися у 2026 році.
П’ятеро львів’ян, серед яких двоє військових, за 41 годину 57 хвилин безперервного бігу подолали 535 км з Києва до Львова
Про це стало відомо з відеотрансляції в Телеграмі-каналі “Говорить Великий Львів”, повідомляє RegioNews.
“П’ятеро учасників – Володимир Ханас, Валерій Шажко, Микола Луговий, Володимир Молінський, Володимир Литвин – зробили неймовірне досягнення і пробігли 535 км за 41 годину і 57 хвилин. Вітаю вас, рекорд встановлено!” – повідомив експерт Національного реєстру рекордів України.
Чоловіки бігли цілодобово, щоб зібрати кошти для ЗСУ – і довести, що українська витривалість не має меж.
Сьогодні, 28 червня, у віці 85-ти років у Львові відійшов у засвіти дисидент і поет Ігор Калинець. Про це повідомила його дочка Дзвенислава Калинець-Мамчур на своїй сторінці у фейсбуці.
Ігор Калинець – поет-шістдесятник, громадський діяч, політичний в’язень радянських таборів, представник дисидентського руху в Україні.
Народився 9 липня 1939 року у Ходорові на Львівщині. Випускник філологічного факультету Львівського університету. Працював у Львівському обласному державному архіві, після повернення із заслання – в науковій бібліотеці імені Василя Стефаника.
11 серпня 1972 року Ігоря Калинця засуджено на шість років ув’язнення суворого режиму і три роки заслання. Покарання відбував у Пермських концтаборах разом з іншими шістдесятниками – Іваном Світличним, Василем Стусом, Миколою Горбалем тощо.
Ігор Калинець
Був одружений з Іриною Стасів-Калинець – українською поетесою, діячкою дисидентського руху, активісткою українського національного і правозахисного руху, художницею, філологинею.
Ігор Калинець – автор сімнадцяти поетичних збірок, написаних у період між серединою шістдесятих та 1981 роком. Після повернення із заслання перестав писати вірші, проте видавав дитячі збірки, редагував низку часописів. Лауреат численних нагород і відзнак, зокрема, премії імені Митрополита Андрея Шептицького, ордену князя Ярослава Мудрого IV ступеня (від якого відмовився на знак протесту проти «зросійщення»), премії імені Василя Стуса та Національної премії України імені Тараса Шевченка тощо.
Лукія Крип’якевич-Лукомська (1928–2020) – донька гімназійного професора Лева Крип’якевича з галицького повітового міста Бережани. Племінниця видатного історика Івана Крип’якевича. Представниця давніх галицьких священничих родів. Її життя – це мікроісторія міжвоєнної Галичини й військових лихоліть минулого століття.
«І не думайте, що старі хотять вмирати»
Інтерв’ю з Лукією Лукомською ми записували в затишному помешканні івано-франківської багатоповерхівки в середмісті. Пані Луця – так її називали змалку – зустріла нас причепуреною, зі старанно укладеними «льоками». Молодеча рухливість, бадьорість, пряма постава не виказували поважного віку. «В січні я скінчила дев’ядесят літ», – гонорово констатувала пані Лукомська.
Цю багатоповерхівку будували за кресленнями пані Лукії. Вона – відома івано-франківська архітекторка, авторка десятків будівничих проєктів: туристичні бази, готелі, лікарні. За одну з робіт – санаторій «Джерело Прикарпаття» поблизу селища Вигода – пані Лукомська отримала премію Радміну СРСР. Та сама держава, яка виписала премію пані Луці, безцеремонно зруйнувала світ, у якому вона виросла.
Напередодні першої радянської окупації Лукія втратила маму. Через кілька років трагічно загинув її молодший брат. Під час переходу фронту 1944 року вона назавжди розсталася з батьком: поки Лев Крип’якевич був у відрядженні у Львові, Бережани «освободили» радянські війська – татові вже не вдалося повернутися.
Особливе мовлення пані Луці (або «спосіб балакання», як вона казала сама), інтонація та манери сприймалися як відблиски отого неіснуючого світу, який хотілося вхопити й затримати. Під час тієї зустрічі 2018 року вона багато розповідала про родину, стрийка Івана Крип’якевича, чоловіка Володимира Лукомського, синів, онуків, товаришок, насущні проблеми хаотичної забудови та польоти на Марс. Своїм інтересом до життя і обізнаністю з новинками жінка випромінювала гідну подиву бадьорість.
Ще на початку розмови отримав від пані Лукомської кілька специфічних компліментів:
«Йой, я так не люблю бородатих, нащо вам те паскудство? В нас того ніколи не було. Не прийнято було бороди носити». Потім її спостережливий погляд затримався на правій руці без обручки, ну і, звісно, пролунало запитання, яке не потребує відповіді: «То ви ще неодружений?! Ну знаєте, стережіться… Парубкам, очевидно, не так страшно, як дівчатам, але стережіться… Знаєте, як дівчатам дзвонить дзвін? До 20 років він дзвонить: “Тільки той, тільки той, тільки той”. Після 20: “Або той, або тамтой, або той, або тамтой”. А після 30: “Аби був, аби був, аби був”. Ну, ви стережіться», – з незворушним виразом обличчя розважала пані Лукія.
«Мені тепер рівно дев’яносто. Ну, з гачком, три місяці вже. То тепер кожен місяць на вагу, – казала вона. – Не думайте, що старі хотять вмирати. Нє, вони ше хотять жити. А життя нема вічного. Треба буде вмерти всім. А ніхто собі того не уявляє, аж поки не постаріє. І я також собі не уявляла того. Думаю – то ще далеко. Недалеко…»
16 квітня 2020 року Лукії Лукомської не стало. Пішла у вічність на 93-му році життя у Чистий четвер – час, коли, за народними повір’ями, небо є відкритим, а людям, які помирають, прощаються всі гріхи.
Лукійка Крип’якевич, м. Бережани, 28 березня 1937 року
«Пишу родовід. Ще того бракувало…»
Батько мій, Лев Крип’якевич, був професором польсько-української гімназії в Бережанах. Викладав греку, латину, українську мову і літературу. Був завідувачем української бібліотеки і керівником аматорських вистав, які давали українські гімназисти. В Бережанській гімназії було три відділи: польський, жидівський і український. І дуже мало було дівчат, були хлопці переважно. Мій тато з ними виїздив на природу, з тими учнями.
Тато родом зі Львова. Батько його був священником, катехитом у гімназії. Петро-Франц Крип’якевич – дідо мій, батьків батько.
Я пишу родовід. Ще мені того бракувало… Маю аж до 1734 року. По татовій лінії всі чоловіки були священниками, від 1734 року. Мій дідо Петро Крип’якевич спеціально їздив в то село, звідки вони. Знайшли в старих метриках прізвище Крип’яки. І мій тато казав: були Крип’яки, а потом додали Крип’якевич. Видно, шо дуже міцні були – «крип’яки».
Мама була з села Переволочної, то був Бродівський повіт за Польщі. Мій дідо Іван Березинський там був парохом. Його батько господарем був. Видно, багатим був, бо дав мого діда, Березинського Івана, до гімназії в Золочеві. А потом поступив у Львові на теольоґію. Закінчив теольоґію і відразу до висвячення (бо після висвячення женитися не можна) оженився з моєю бабцею. Бабця була Теодора Концевич.
Я в Бережанах ходила перед війною в польське пшедшколє (дошкільний заклад. – Ред.). Але там довго ми не були. Там або було дорого, або шо то польське, може, тато не дуже хотів… Але, пам’ятаю, були матечки (черниці. – Ред.). Були там і поляки, а ми, українці, тільки двоє – я з братом.
Родина Крип’якевичів на балконі свого помешкання у Бережанах, 1930-ті роки
«Ялинку принесли з неба»
Спочатку ми мешкали у приватному помешканні на другому поверсі. Така мансарда була. Сходи вузенькі були. Пам’ятаю, я там бавилася на подвір’ї. Ото, власне, перший спогад.
Мало бути Різдво. До нас в хату хтось стукає і дзвонять дзвіночки. Двері відчиняються: чоловік якийсь несе на плечах ялинку. Тато каже: то ялинку принесли з неба. А ми очі повитріщали обоє з братчиком. З неба! Ялинку поставили в першій кімнаті. І такі білі свічечки були на таких прищепках. Мама повитягала такі коробки картонові великих чоколядок. Там були намальовані всі звірятка, ше шось там було. Тими чоколядками прибирали ялинку.
А потому тато поміняв помешкання. Наймав помешкання на вулиці Міцкевича, то вона тепер Шевченка. Ми мали дві кімнати – одна дуже велика, а друга менша, і кухня велика. Там був такий коминок в куті, де ми палили дровами. То дрова як тато заготовляв, то все хотів тільки букові. Дрова були в пивниці на зиму. Воду треба було брати з вулиці. В двох ведрах несла служниця. В сінях ставила ті ведра. А туалєт був на балконі, «люфт-клозет» називався. То там свічкою треба було світити. В кухні було ліжко для служниці. Вона варила нам. Отже, ми займали дві кімнати, а ше в одній мешкав той єврей, що нам віднаймав помешкання. І тато платив 50 злотих за місяць.
Навпроти нашого мешкання була «захоронка» (дитяча навчально-виховна установа. – Ред.). Ми ходили з братчиком до «захоронки». То були там сестри-закінниці. Ходили в таких білих покривалах на голові. Нічого не було видно, тільки лице.
Давали нам їсти там. Пам’ятаю один обід, шо дали зупу. Я скривилася. Але коло мене сидить дівчинка: «Луцю, скажи, шо ти з’їла, попроси ще!» Вона взяла моє, а мені свою тарілку порожню дала. І я сказала: «Прошу мені дати ще». Та втішилася, дитина має апетит. Я то пам’ятаю дотепер, як ми ошукали ту закінницю. Потім вона каже татові, шо я маю апетит такий добрий.
Родина дідуся Лукії Крип’якевич греко-католицького священника Івана Березинського (стоїть посередині) пароха села Переволочна Золочівського повіту, 1932 рік
«Я вилізла на стіл і сказала: “Тут є Україна!”»
На подвір’ю по сусідству мешкали польки. Поляк-ровесник мого брата Неся приходив до нас. Там на подвір’ю був такий стіл дерев’яний, і були лавки такі звичайні збоку, і був пісочок. Ми в тому пісочку бавилися парцелі: кидали ножиком, ділили круг на парцелі. І хто кинув на твій парцель, відрізає собі. В такий спосіб ми бавилися, були такі забави.
Шось пішла мова за шось. Чось я вилізла на той стіл, стукнула ногою і сказала: «Тут є Україна». А той хлопець-поляк: «Цо?! Нє!» Давай мене скинув з того стола. Я прийшла додому і татові розказую. Він каже: «Слухай, ти не встрявай в такі справи. Мене можуть з посади зняти». Була така скрита ворожнеча. Хоча старалися не показувати того.
Виховували нас як українців. Я вчилася в «Рідній школі» тоді. В 34-му році поступила в перший клас. В Бережанах була польська школа і була українська «Рідна школа імені Андрея Шептицького». Він фінансував трохи. Але то була приватна школа, і там треба було платити. А польська «повщесна» – безплатна.
Географію нас вчила вчителька Боднаруківна. Вона нам розказує: «Була така Україна, українці від’єдналися, хотіли своєї держави». І каже: «Діточки, як прийде інспектор, то пам’ятайте, шо маєте для себе, а шо маєте на продаж. То, шо я вам розказую, – то маєте для себе. А шо маєте на продаж – то говоріть». Значить, то не можна було говорити інспекторові. Зі Львова приїжджав інспектор і перевіряв, чи не занадто націоналістично нас виховують. Але таки націоналістично нас виховали. Бо я такий націоналіст, шо тепер нема таких націоналістів, як тих старих, шо вчилися в «Рідній школі»!
Будинок «Просвіти» був одноповерховий, маленький, але гарний. І, пам’ятаю, там часто забігала. Якісь свята – всі співають «Ще не вмерла» і тримають руки по швах. Стояли струнко. За Польщі співали «Ще не вмерла».
Пам’ятаю, Миколая було в «Просвіті». Був Миколай, були два Ангелики – один в синьому, один в рожевому. Миколай тягнув за собою санки. І був Чортик цілий чорний з хвостом. Антипко різочки мав. І читали імена дітей. Тут: «Луця Крип’якевич!» Я йду, дістаю таку коробку – ляльку дістала. Щаслива.
Учасники хору Бережанської гімназії після виступу на концерті з нагоди 120-ліття уродин Тараса Шевченка, 29 квітня 1934 року. Сидить посередині професор Лев Крип’якевич, праворуч від нього професор і диригент хору Осип Кліш. 6-річна Лукійка Крип’якевич стоїть крайня праворуч.
Тут є Бог
І ще дуже гарний маю спомин. Були дитячі табори (але дівочі тільки). Як я скінчила перший клас, тато вислав мене. Там діти були до десять років, може, дванадцять. То Осмолода, там був такий двоповерховий дерев’яний будинок. Комендантом того табору була мого стрийка Івана Крип’якевича жінки сестра – тета Біня Сидорович. Ми мали там валізку. Мали мати там глісовані спіднички, білі блузочки дві, мило, пасту, щіточку.
Ми їхали там відкритими такими вагончиками вузькоколійкою. Ясне небо, сонце світить, чисте повітря. Тут – гори. Помаленьку їде той поїзд. Ми сидимо всі. Яке то було надзвичайне враження, яке то було гарне!
Кожен ранок ми мали збір на площі. Моя тітка Сабіна стояла як комендант, а там ше стояли інші коло неї. Ми стояли по групах. І здавали рапорт, шо ті і ті є. Йшли маршовим кроком. Посередині був флагшток, і на тому шнурку піднімали синьо-жовтий прапор. Але казали, шо там далеко дивилася поліція польська. Заглядали, чи там щось не діється такого занадто. І ми молилися. А на вечір ше співали таку пісеньку:
Ніч вже йде… за верхом Ясне сонце давно вже зайшло. Тихо спи без тривог Тут є Бог, тут є Бог.
Пам’ятаю, шо на ранок була дуже чорна кава, мало молока було. І хліб був з маслом. А там ми готовили ватру. Рано ми вставали до потічка в капцях. Пасту, зубну щіточку, горняточко – і йшли по каміннях до потічка. Ті старші дівчатка ходили на походи до лісу, а мене не взяли, бо сказали, що з серцем не дуже. Не було дуже добре з серцем, але я з тим серцем ше дожила дотепер.
Війна
Як приїхала зі Львова, мама захворіла. Мала сильну гарячку. До неї викликали лікаря-жида. Дуже добрий був лікар, але не міг нічого зробити. На другий день мама померла.
Як «освободила» нас радянська армія, відразу не стало нічого в магазинах. І черги були в магазинах. Тато дав по одному злотому, то ми з татом і братчиком Нестором ходили в магазин. Тато не міг купити за трьох. І кожен мусів купувати окремо. То ше польські запаси розпродували. Я давала злотий і діставала кілограм цукру в паперовій торбинці.
По муку то були страшні черги. Ратушна площа в Бережанах – там такий магазинчик в будинку на першому поверсі. І там продавали муку. Там була така навала тих людей. Пхалися люди всі, мало не билися.
Мами не стало, і тато мусів взяти господиню. В нас була господиня Магда. Вона нам готовила їсти. Тато ходив на роботу до гімназії. Пам’ятаю, шо вона все рано бігала, приносила нам рогалики такі добрі. І робила каву з молоком. Тілько більше молока, ніж кави. І маслом так смарувала грубо ті рогалики. А ми не хотіли їсти. А вона кричала: «Йой, ви ше грань (жаринки, обвуглене. – Ред.) будете їсти». А я собі думаю, Боже, шо я буду їсти, але грань ніколи не буду їсти…
Основна тюрма була на вулиці Вірменській. Там каплиця тепер є. То там багато було дуже помордованих. Казали, що навіть на тих дверях була жінка розпнята, прибита до дверей цвяхами. А тут ми мешкали близько коло замку Синявських. І я там ходила, бачила, повитягали тих трупів з підземелля замку. Там також позабивали. І всіх так помасакрували лиця, що не можна було впізнати. Так рядочком – ціла вулиця, пів вулиці так застелили тими хлопцями. Жінки плакали сердечно, бо не пізнавали хто. «А, ото черевики мого сина!», – то пам’ятаю. «Черевики мого сина, то йой, йой, йой!..» Це вже було за німців. Ну, по обличчях їх не можна було впізнати – настільки були змасакровані.
В 43-му році, десь пізно вечером, я вже лягала спати. Раптом чую якийсь шум. Я через вікно заглядаю на вулицю. І чую: «Гальт, гальт». Дивлюся, йде ціла гурма людей. Євреї. А тут збоку німці з машиновими крісами. З одного і з другого боку по німцеві. То так страшно. Вони так похилили голову і йшли один за другим.
Гетто було в центрі міста, там, де колись євреї мешкали. То було з тильної сторони ратуші. Там загородили і там зробили гетто. Хлопці наші з гімназії передавали навіть їм хліб туди в те гетто.
Учні 7-ої кляси Бережанської гімназії з професором Левом Крип’якевичем, 1931 рік
Війна розділила з татом
В 1944 році я лишилася сама в Бережанах. Тата вислали в відрядження. За німців. Рускі вже наступали.
То так було швидко… Пригадую, тато пакує валізочку: «За Першої світової війни я два місяці був. Може, я знову не зможу скорше приїхати. То я беру валізочку». І поїхав тато до Львова з тою валізочкою. А за два дні дослівно почалося! Залізниця вже була зруйнована.
Був ше останній поїзд до Львова з Потутор (залізнична станція на Тернопільщині. – Ред.). Моя мачуха, пані Теця, поїхала теж, на той поїзд вантажний сіла. Потім якось доїхала до Німеччини. Вона з татом потому були там. Вона шила одяг, тато перекладацькою роботою займався. І помер, маючи 87 років, в Америці. Зразу я не знала, де він. Потому через мою тітку, яка опинилася також в Америці, в Детройті, я дізналася про його долю.
Я лишилася сама в помешканні, маючи 16 років. Лежу на ліжку, ноги скулила і думаю, тільки б мені ногу не відірвало. Бомбардóвання. Літаки гудуть. Чую, як бомби падають. Я ше чула після війни кілька років той гул в вухах. Настільки врізався в пам’ять… Над ранок вже тихо, нема бомбардóвання. Всьо тихенько. Виходжу я на вулицю. Йой! Німці були такі елеґантські, чистенькі, мали морського кольору форму. Дивлюся рано – Боже, йдуть якісь такі малі, брудні… різниця колосальна. І так багато їх! Навала. Якісь казахи. І одяг на них такий нечистий.
Через якийсь час мене викликають в КДБ. Питають: де тато? Я кажу: тато поїхав в відрядження до Львова. А я маю 16 років – шо зі мною робити?! Ну і всьо, назад. Я прийшла додому. А тут приходить до мене чоловік якийсь з жінкою і двома доньками мого віку: Ганя і Катруся. Їх підселили до мене.
Із чоловіком ми познайомилися в інституті. Зразу з першого курсу мій чоловік зачав за мною по п’ятах ходити. Потім, як тільки скінчили інститут, одружилися. Ми поїхали до мого діда в Переволочну. В церкві вінчав нас. Дзядзьо нас посповідав, одно і друге, і потому дав шлюб. Церкву замкнули зсередини. Якби довідалися в «Політехніці», то ми були б вилетіли з гуркотом.
Український гурт BOTASHE презентує новий трек «Справжня». Ця пісня про справжність в еру штучного інтелекту, фейкових акаунтів та людей. Ліричний герой відкидає технологічні симулятори і визнає що жоден ШІ не здатен намалювати її усмішку. Навколо фейкові ролі, штучні емоції у соцмережах, чат-боти й алгоритми. Але саме тому зустріч із кимось «живим» стає вдвічі ціннішою.
«Цей трек про людей, які залишаються собою попри те, що навколо, без образів та масок. Пісня про зв’язок, про тепло, про дотик, який не імітуєш. І сподіваємося, що кожен, хто її слухає, згадає свою справжню людину»,— розповів про пісню один з авторів тексту та учасник гурту Тася.
Разом з кліпом BOTASHE презентували кліп. У ньому балерина танцює серед сучасної галереї, де виставлені роботи митців. Сцени в галереї підкреслюють контраст: між статичним мистецтвом і живим танцем. Навіть серед визнаних шедеврів її рух найживіше мистецтво. Бо серед найкращих творів справжня тут лиш вона.
Довідка:
*BOTASHE український хіп-хоп гурт який збирає мільйони на YouTube, Spotify та Apple music. Одна з пісень (ПНХ) отримала золоту сертифікацію від видавництва. Учасниками є троє артистів Білий Бо, Шершень і Тася, які також займаються сольними проєктами. Гурт створює спільні пісні з 2021 року.
27 червня у Львівській обласній військовій адміністрації відбулася передача 155 FPV-дронів для потреб 117-ї окремої важкої механізованої бригади Збройних Сил України. Безпілотники закупили в межах програми «Безпечна Львівщина» за кошти обласного бюджету.
На закупівлю спрямували 4 мільйони гривень, і це вже не перше підсилення цієї бригади за рахунок обласної програми.
«Виробник — львівський, тому кожна гривня не лише підсилює фронт, а й працює на нашу економіку. Дрони — це інструмент захисту нашої піхоти та засіб знищення ворога», — зазначив перший заступник начальника Львівської ОВА Андрій Годик.
З початку 2025 року з обласного бюджету Львівщини на підтримку військових формувань уже виділили понад 410 млн грн. Для порівняння, у 2024 році ця сума становила 700 млн грн.
«Цьогорічна цифра буде не меншою. Нам дуже важливо безперестанку всім, чим можемо, підтримувати наших військових. Лиш разом ми переможемо», — каже в.о. голови Львівської обласної ради Юрій Холод.
Програма «Безпечна Львівщина» передбачає регулярне фінансування оборонних потреб — від сучасних дронів до технічного обладнання й логістичної підтримки.
103-тя окрема бригада територіальної оборони Збройних Сил України, яка носить ім'я митрополита Андрея Шептицького, отримала свій почесний прапор
27 червня 2025 — 103-тя окрема бригада територіальної оборони Збройних Сил України, яка носить ім’я митрополита Андрея Шептицького, отримала свій почесний прапор з рук голови Львівської обласної військової адміністрації Максима Козицького. Церемонія вручення відбулася у день створення цього військового формування.
103-тя окрема бригада територіальної оборони Збройних Сил України, яка носить ім’я митрополита Андрея Шептицького, отримала свій почесний прапор
Подія сталася в Архикатедральному соборі Святого Юра, що додало їй особливої символічності. Як зазначив у своєму дописі у Facebook Максим Козицький, саме з цієї святині понад 120 років тому, у часи, що були сповнені випробувань і загроз, до українського народу звертався духовний покровитель бригади — митрополит Андрей Шептицький. Це підкреслює глибокий зв’язок між минулим і сьогоденням, між духовним спадком і військовою звитягою.
103-тя окрема бригада територіальної оборони Збройних Сил України, яка носить ім’я митрополита Андрея Шептицького, отримала свій почесний прапор
“Свій бойовий стяг бригада заслужила ще у 2022 році — після важких боїв на Донеччині, звільнення Діброви, Озерного, Ямполя. А нині здобула ще один — прапор духовного захисту!” — йдеться у дописі. Цей новий прапор символізує не лише військову потугу, а й духовну стійкість та незламність українських воїнів. На шевронах бійців бригади зображені леви, що, за словами Максима Козицького, мають щодня нагадувати їм, що вони є “гордістю Львівщини, її силою і незламністю”.
103-тя окрема бригада територіальної оборони Збройних Сил України, яка носить ім’я митрополита Андрея Шептицького, отримала свій почесний прапор
Під час церемонії було також наголошено на важливості підтримки військових з боку області. З обласного бюджету на потреби 103-ї бригади вже було скеровано понад 83 мільйони гривень. Ця фінансова допомога є частиною системної підтримки, яку Львівщина надає своїм захисникам.
Особливу увагу було приділено пам’яті полеглих героїв. “Ми пам’ятаємо про кожного, хто не повернувся”, — написав Козицький, вшановуючи пам’ять воїнів, які віддали своє життя за свободу України.
103-тя окрема бригада територіальної оборони Збройних Сил України, яка носить ім’я митрополита Андрея Шептицького, отримала свій почесний прапор
103-тя окрема бригада територіальної оборони — це потужне військове формування, яке відіграло ключову роль у визволенні окупованих територій на Донеччині. Її бійці продемонстрували надзвичайну мужність і героїзм у боях за стратегічно важливі населені пункти, зокрема Діброву, Озерне та Ямпіль. Нагадаємо, що 103-тя бригада є частиною сил територіальної оборони України, які були сформовані для захисту країни на місцевому рівні.
На зламі століть у Європі зародилася нова течія в садово-парковому мистецтві — спортивні парки. Їхнім адептом став лікар Генрік Йордан, який створив перший оздоровчий простір для дітей у Кракові. За його зразком у 1904 році в Стрию почалося облаштування унікального міського спортивного парку — місця, що стало колискою місцевого фізичного виховання, простором для розвитку юнацтва і народження стрийського футболу. Як виникла ця ініціатива, хто стояв за її втіленням і чому «парк мрій» з часом перетворився на згадку — про це розповідають збережені архівні документи…
Генрік Йордан
Злам ХІХ-ХХ століть ознаменувався появою нової сторінки в історії озеленення – створенням різновиду садово-паркового мистецтва – спортивних парків. Засновником першого європейського спортивно-оздоровчого парку, що постав у Кракові в 1889 році, був лікар Генрік Йордан. Його іменем названо міський спортивний парк у Стрию, про обставини і особливості організації якого знаходимо відомості у документах з фондів магістрату.
Август Щуровський
Отже, 15 травня 1904 року з ініціативи радника намісництва Августа Щуровського та Юліуша Новаковського цісарсько-королівська Окружна шкільна рада звертається з проханням розглянути на найближчому засіданні міської ради питання про виділення земельної ділянки, де могли б займатися принаймні 4000 дітей з народних шкіл і гімназії, поділені на групи за віком і статтю та забезпечити належне фінансування для обгородження і облаштування парку, а також придбання духових музичних інструментів для оркестру.
Юліуш Новаковський
Відозвою від 28 червня 1904 року магістрат повідомив Окружну шкільну раду, що відступає ділянку у 10 моргів (більше 5 га) біля залізничного мосту позначену на картах «Ryn», поруч вулиць Йоахіма Лелєвеля (сьогодні вулиця Заньковецької) та не існуючої нині Надбережної. Саме там, на полянах поблизу ріки, ще з 1902 року учні гімназії грали в крокет.
План парку
За звітом навчального закладу 1904 року число ігор поповнили крикет, теніс та футбол під керівництвом вчителя Владислава Пікусінського. У 1905 році на час будівництва місце для ігор молоді щосуботи надавала місцева військова команда на тренувальному плацу.
Територія парку на картах 1895 та 1922 рр.
Рада міста взялася обгородити парк згідно з планом інспектора міських парків Арнольда Рерінга. Цей план передбачав попереднє осушення і вирівнювання терену, обкопування ровом і оточення живоплотом. Парк створювався у такому мальовничому місці, що місто одночасно отримувало вигідну відпочинкову зону.
Арнольд Рерінг
23 листопада 1904 року Окружна шкільна рада просить про додаткове фінансування у розмірі 10 тисяч корон на будівництво накриття, складських приміщень і веранди на 800 осіб, придбання мундирів та інструментів для оркестру. Керівництво і нагляд за всіма садовими роботами взяв на себе барон Юліан Бруницький(1864-1924). 20 квітня 1906 року він привіз саджанці, які садили учні місцевих шкіл під керівництвом Петра Врублевського(1871-?)[1].
Юліан Бруницький
Нівелірування місцевості, розмітку стежок, газонів і майданчиків провів інженер повітового будівельного відділу Владислав Гассман. Проте далі робота не просунулася. Потрібних для огорожі дубових стовпів місцевий тартак Зеліга Борака не мав. Не було їх і у купця Самуеля Єдного. Тільки у лютому 1905 року стовпи продали власники лісопильні «Мондшайн і сини» на Слобідці, а територію парку обкопали глибоким ровом. 30 квітня окружний староста Август Щуровський видає розпорядження: «призначити керівника і виділити йому кілька осіб на допомогу, які б у певні години керували заняттями гімнастикою, іграми і забавами усіх груп шкільної молоді… залучити постійного управляючого та доглядача парку, а також вирішити питання шкільного оркестру». Оркестром опікувався директор виділової школи ім. Міцкевича Юзеф Хан.
Владислав Гассман
Впродовж літа 1905 року парк віддано до вжитку. Урочисте відкриття провели на початку жовтня. На його облаштування використано 5613 м3 шутру, 3800 м3 ґрунту. Насаджено кількасот дерев і кущів. Споруджено всі необхідні будівлі, 10 майданчиків, 42-метровий павільйон з верандою, канцелярію, помешкання для доглядача парку, кегельбан, стаєнку з дровітнею. Все це обійшлося у 20 тисяч корон. З різних джерел на побудову парку надійшло 17325 корон. Не обійшлося без зловживань. Ще довго надходили скарги на неоплачені рахунки підрядників. Проектом парку займався шкільний інспектор Юліуш Новаковський[2].
Повідомлення газети про відкриття парку Йордана в Стрию
10 листопада голова комітету опіки над парком Йордана Петро Врублевський звертається до магістрату про фінансову допомогу. Ситуація не змінилася і у 1908 році, коли укладаючи інвентар майна парку члени комітету зізнавалися, що «кегельня» може завалитися і тільки на стовпах тримається, до того ж, попитом не користується. Хоча перед тим кеглі були доволі популярні. Її вирішили продати поки вона ще мала якусь вартість.[3]
Повідомлення газети про відкриття парку Йордана в Стрию
Прохання про нову субвенцію надійшло до магістрату 20 грудня 1911 року. З поміж іншого у ньому читаємо: «Закладений у нашому місті парк не відповідав до сих пір своєму призначенню, бо з парку не користала молодь шкіл народних і виділових, а молодь гімназійна обмежувалась тільки кількома футбольними дружинами, які цілими днями зі шкодою для власного здоров’я і науки цій грі віддаються».[4] За розміром терену Стрий поступався лише Кракову. Щодня парк Йордана міг прийняти до 1000 учнів. Тогочасні спортивні заняття вимагали музичного супроводу, а інструменти зберігалися у щойно збудованому приміщенні «Сокола». Найстарше польське товариство приділяло особливу увагу фізичному вихованню молоді. У нашому місті воно діяло з 1888 року. Українська філія постала трохи згодом у 1906 році і також орієнтувалася на тіловиховний і організаційний напрямки. Саме на сокільській основі розвинувся стрийський спортивний рух, який на тлі загального нейтрального ставлення живила шкільна і гімназійна молодь. Для її зростаючих потреб і створено парк, де учні мали змогу займатися легкою атлетикою, гімнастикою, грати у теніс чи футбол. Перші стрийські футбольні команди постали саме на полі Йорданівського парку. Там відбувся відомий матч 29 червня 1906 року, який організував ентузіаст спортивного руху Болеслав Блажек(1872-1943).[5]
Довголітнім доглядачем парку був Старкевич. Він косив траву, порався на клумбах і пригощав дітвору коров’ячим молоком. Та поступово парк перетворився на пасовище, веранда на курник, а молодь грала лише у футбол[6].
Веранда в парку Йордана
Первісний злет місцевого спорту перервала війна. Війна не тільки перешкодила розбудові парку, але й поставила питання його подальшого існування. Хоча площу парку активно використовували для урочистих заходів. Там відбулось масове нагородження бійців цісарсько-королівського 6 полку піхоти ландверу.
Сокільське дійсво у парку Йордана
Окрім шкільної молоді парк Йордана часто використовували міські спортивні товариства. Спортивний клуб «Стрий»(голова Єжи Віленський, секретар Віктор Чупкєвіч) першим у 1921 році висловив готовність взяти парк, який влада міста віддала під ділянки для вирощування садовини, в оренду на п’ять років; вимостити шутром проходи, виготовити гімнастичні приладдя, впорядкувати тенісний майданчик, збудувати трибуну. Щороку клуб зобов’язувався платити 5 тисяч марок. Гміна міста, як власниця парку, погодилася надати його клубові до 1927 року, уклавши навіть проект угоди. Але 22 травня 1922 року шкільний парк передано «Комітетові керівників шкіл» під керівництвом директора ІІ гімназії Вільгельма Кучери.
Печатка Наглядової ради парку Йордана
Доступ до парку був вільним окрім часу занять шкільної молоді, публічних розваг і фестин(за винайм парку для їх проведення магістрат брав плату, яка йшла до фонду убогих). Комітет лише слідкував за чистотою і порядком, доглядав дороги, газони, алеї. У травні 1925 року магістрат за проханням комітету доручив міському лісничому відремонтувати огорожу парку і виділив 100 тисяч злотих на будівництво сторожки і туалету. Запланував ґрунтовну перебудову. У жовтні 1928 року тут проведено величне Сокільське свято.
6 травня 1929 року до міської управи звернулося спортивне товариство «Pogon». Оскільки остання повінь 1927 року принесла багато шкоди зокрема й для парку Йордана, розмивши дорогу так, що доїзди в плачевному стані, товариство просило звести намул з вулиць і засипати ями та відновити живопліт. А для проведення футбольного турніру під егідою Польського футбольного об’єднання(PZPN) визначити вільні від занять дні.
Та вже наступного 1930 року магістрат заборонив клубам доступ до парку. Збереглася резолюція представників всіх стрийських клубів: «Останнім розпорядженням магістрату відібрано від міських клубів право використання ігрового поля для тренувань і спортивних змагань, що унеможливлює їх існування і знищує спортивний рух на терені міста. Спортивні клуби власними зусиллями відновили поле після війни, а зараз змушені залишитися без підстави для розвитку».
Через економічну кризу план реконструкції парку Йордана вдалося виготовити лише у 1934 році. Тоді парком опікувався шкільний інспектор Тадеуш Пахорек. Він сподівався отримати субвенції від державного управління фізичного виховання у Варшаві. На плані бачимо спортивні майданчики для жінок і дівчат(теніс і баскетбол), ділянки для стрибків у довжину і висоту, легкоатлетичну доріжку на 100 метрів, окремі майданчики для дітей до 14 років.
План реконструкції парку 1930-х рр.
Але змінилося життя. Парк поступово набув військово-спортивного забарвлення і призначався головним чином для місцевих організацій фізичного виховання і військової підготовки. У червні 1935 року доступ до парку мали наступні клуби: «Pogon», «Stryjanka», «Сокіл», «Єдність», «Скала», Український Пожежно-руханковий союз, «Dror», «Hakoah» і товариство «Сокіл». А ось уривок з листа 1935 року Єжи Місінського одного з ініціаторів створення футбольного клубу «Pogon»: «Парк Йордана перед війною був тереном найбільших загальнопольських легкоатлетичних змагань. Стрийський футбол став на найвищому рівні малопольського спорту. Зараз лише спогад про «золоту епоху».
20 липня 1941 року в парку відбулася святкова процесія з хоругвами. Присутні: отці Матковський і Ліщинський, від словацької армії Сирови, від обласного проводу ОУН Шукатка. Повінь у серпні-вересні 1941 року завдала чималої шкоди. У роки Другої світової війни парк отримав назву «Площа УСК Скала», там і далі проходили футбольні матчі і фестини. Сьогодні на цьому місці станція юних натуралістів.
Парк Йордана в Стрию — не просто зелена пляма на карті міста, а частина його ідентичності, віри у виховну силу спорту і доцільності спільних зусиль. І хоча буремне ХХ століття принесло занепад, історія парку нагадує про час, коли міські громади разом творили простір для молоді та майбутнього. Сьогодні це не привід для ностальгії, а й приклад того, як можна змінити обличчя міста. Варто пам’ятати: там, де колись лунав дитячий сміх і грав оркестр, починався шлях до великого спорту.
28 червня о 18:00 у Львівському Театрі Лесі Українки (вул. Городоцька, 36) відбудеться одноденний благодійний міні-фестиваль “Дриґ та двіж у дворику театру Лесі”.
“Дриґ та двіж у дворику театру Лесі” – це найкращий спосіб провести суботній літній вечір у компанії найкращих людей Львова. Тут буде все, щоб розважити серце, затанцювати ноги та руки, розсміяти очі та наповнити душу щастям. А також своєю присутністю ви допоможете зібрати кошти на наземний роботизований комплекс для дивізіону артилерійської розвідки, де служить Роман Кривдик, близький друг театру Лесі.
Хедлайнер фестивалю – дриґ – традиційні драйвові українські танці під живу музику та співи. Спільнота “Дриґ” вже понад 6 років проводить танцювальні вечори на різних майданчиках Львова, головний лейтмотив яких: не вмієш, чи боїшся танцювати – навчимо!
Дриґ та двіж у дворику театру Лесі. Авторка фото – Наталя Глушко
Також на фестивалі ви зможете взяти участь у чемпіонаті з ДЗК. Не переймайтесь, до нього не потрібно якось готуватися чи шукати свої шкільні нагороди. Це гра з двома простими правилами: один учасник загадує будь-яку фразу-відповідь, а інші учасники намагаються його розсмішити будь-якою фразою-питанням. Якщо учасник засміявся, наступний загадує той, хто його розсмішив.
Проте, якщо вам більше до вподоби настільні ігри, то ви зможете зіграти партію в настільний теніс, чи доєднатись до ігор магазин-клубу “ХОБІМОНСТР”, які залюбки допоможуть вам поринути у світ настолок, розібратися у правилах і провести час фаново.
Дриґ та двіж у дворику театру Лесі. Авторка фото – Наталя Глушко
У перерві між танцями та іграми, ви матимете змогу замовити собі щось смачненьке на фудкорті від мережі закладів “Кііт”, де готують без перебільшень найсмачніші пироги у Львові, які обов’язково треба скуштувати. А також почастуватися авторськими коктейлями від наших чудових актрис Наталії Мазур та Тетяни Шелельо у барі «Гаряча точка», чи прохолодними напоями на будь-який смак з нашого «Єбусу».
Тож, чекаємо вас на благодійному міні-фестивалі “Дриґ та двіж у дворику театру Лесі”, щоб разом набутися, потанцювати від душі, посміятися та головне – побути разом, щоб зберегти життя тих, хто проведе цей вечір, захищаючи нас за тисячі кілометрів від Львова.
Міні-фестиваль “Дриґ та двіж у дворику театру Лесі” відбудеться у дворику Театру Лесі (вхід з вул. Захисників України).
Квитки можна придбати онлайн за 500 гривень, або на вході за 600 гривень.
Книга Looking at Women, Looking at War Вікторії Амеліної ("Дивлячись на жінок, які дивляться на війну"). Amazon UK
Вікторія Амеліна посмертно отримала премію Джоржа Орвелла у категорії Political Writing (“Політичний нонфікшн”) за книгу “Дивлячись на жінок, які дивляться на війну”. Про це пише Суспільне з посиланням на повідомлення у соцмережі X премії.
“Незабутня картина людських наслідків війни”, — сказав голова журі Кім Даррок.
Книжка вийшла у 2025 році у видавництві William Collins, а передмову до неї написала Маргарет Етвуд. Це незавершена книга Амеліної, яка поєднує щоденникові записи, інтерв’ю, репортажі з місць воєнних злочинів та поезію.
Відзнака премії Джорджа Орвелла, присвячена Вікторії Амеліній в категорії Political Writing за книгу “Дивлячись на жінок, які дивляться на війну”, 25 червня 2025 року. Суспільне Новини
Книга присвячена не лише війні, а й жінкам, які її документують та переживають. Серед героїнь:
правозахисниця та лауреатка Нобелівської премії миру Олександра Матвійчук, яка бореться за міжнародну відповідальність Росії;
Євгенія — адвокатка, яка стала військовою;
Юлія Какуля-Данилюк — бібліотекарка, яка під час окупації вела щоденник, записуючи деталі російського терору, та інші.
Премію Джорджа Орвелла присуджує фонд його імені щороку за твори та репортажі, які найкраще відповідають амбіціям письменника “перетворити політичну літературу на мистецтво”.
Продовжуємо знайомити читачів Фотографій старого Львова з циклом публікацій про історію Знесіння.
Цикл статей “З минулого Знесіння”, авторства український історика, професора Українського вільного університету, дійсного члена Наукового товариства імені Шевченка Миколи Андрусяка було надруковано у часописі Діло в 1932 році. Друга частина побачила світ на сторінках газети 14 червня 1932 р. (№ 129). Почитати першу частину можна тут, другу – тут , третю – тут.
Йосип II (13 березня 1741 — 20 лютого 1790) — король Німеччини з 27 березня 1764, обраний імператором Священної Римської імперії 18 серпня 1765 року, старший син Марії Терезії. Самостійно правив, починаючи зі смерті матері 1780 року. 29 листопада 1780 року успадкував від неї володіння Габсбургів — ерцгерцогство Австрійське, королівства Богемське та Угорське, Королівство Галичини та Володимирії.
З минулого Знесіння.
У часі прилучення Галичини до Австрії в 1772 р. Знесіння було ще власністю львівського староства, одначе вже в 1775 р. продано його на власність ґр. Вінкентієві Потоцькому за 8000 ринських. Тоді знесінські селяни стали вже панськими підданими. Одначе положення селян під австрійською владою дещо покращало, бо в селянській справі видав цісар Йосиф ІІ кілька розпорядків, що обмежували всюди панщину до трьох днів у тижні та давали селянам свободу у виборі заняття. Панську владу над селянами також дещо обмежили. За австрійської влади положення знесінчан не ріжниться нічим від положення інших галицьких селян.
Для повноти огляду економічного стану Знесіння до кінця XVIII ст. слід додати, що місцеві бідні селяни працювали здавна при каміньоломах. Маємо вістки з XVII ст., що на Знесінні ломали камінь для направи високого й низького замку, на будову ставропигійської Успенської церкви й друкарні та церкви й келій св. Онуфріївського манастиря. У протоколах львівської Ставропигії читаємо, що в часі будови Успенської церкви у 1627 р. зобовязалися знесінчани своїми возами спровадити 2 стоси каміння (120 возів) на місце будови; за цей камінь заплатила Ставропигія 30 зол. У часі будови поміщення для друкарні над школою заплатила дня 20 жовтня 1633 р. Ставропигія за 4 стоси знесінського каміння 72 зол. При будові церкви св. Онуфрія у 1662 р. за 11 ліктів каміння зі Знесіння заплачено 8 зол. і 19 ґр. А в часі будови келій у манастирі св. Онуфрія у 1683 р купили 6 стосів каміння по 36 зол. за 1 стіс. Покищо заплатила Ставропигія тільки 100 зол.; при тім – читаємо в касовій книзі львівського ставроп. брацтва – два ґр. дістав знесінський урядник на чарку горівки, а 4 ґр. пішло на горівку знесінським селянам «щоби добрі фіри накладали».
Львів, Знесіння, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Крім вже згаданих арендарів Знесіння маємо в актах згадки про таких: Олександер Куропатва (1618 р.), Стефан Злочовський (1666 р.), Христофор Домін (1664 р.), Маріянна, вдова по Миколі Убиш (1676 р.), Адам Микола Сінявський, белзький воєвода (1700 р.), а вкінці Стефан Потоцький (1729 р.). Потоцькі були мабуть державцями Знесіння аж до 1775 р., коли Знесіння перейшло на їх власність У 1820 р. було Знесіння власністю «Ollof-а».
Зпоміж звільнених від десятин, усяких робіт, комірного й інших податків вибранців згадуються у королівськім декреті, що потверджував давні їх привілеї, отсі: Андрій Ігнаткевич, Пилип Тесля й Петро Вісньовський (ІІ половина XVII ст).
Українське культурно-національне життя на Знесінні. (XVI—XX ст.).
Як вище згадано, знесінська церква, подібно як і львівські, входила в склад львівського крилосу. Про це маємо першу згадку в постановах львівського єпископа Макарія Тучапського про церковні доходи для нього і львівських крилошан та про вибір єпископа після його смерти з дня 16 листопада 1539 р. Тут еп. Макарій згадує між іншим, що «зібравши львівських священиків і розмовившись з ними, ученили ми клирос», себто прибічну раду (капітулу). А серед тих львівських крилошан згадуються «отець Вознесенський Григорій і діякон Захарія». Також і з 1548 р. маємо вістку про двох священиків Знесіння – крилошан: Харитона й Андрія.
Львів, Знесіння, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Участь знесінських священиків у львівськім крилосі мало значіння й для їхніх парохіян. Знесінська парохія є в звязку з львівськими, що по зразку міської парохії при Успенській церкві організують церковні брацтва. Ці церковні брацтва при львівських і підльвівських церквах – це неначе Філії ставропигійського при Успенській церкві, бо переводять складки на тодішні народні потреби у своїх парохіях.
Із протоколів львівської Ставропигії довідуємося, що в 1605 р. на Обрізання Господнє виправили львівські міщани й передміщани на соймик до Судової Вишні в справі оборони української народности й церкви чотирьох своїх представників: двох світських і двох священиків, серед останніх о. Захарія Вознесенського. Тим післанцям з рішення кожної парохії мали на страву дати «міщани» себто парохіяни міської Успенської церкви 4 зол., парохії при церквах св. Николая і св. Теодора 5, Богоявлення 4, Воскресення півтора зол., Благовіщення 3, св. Пятниці 2 та парохії при церквах св. Спаса і Чесного Хреста, на Головську й на Знесінні по золотому.
Успенська церква з вежею Корнякта. Рис. Володимира Січинського
У тім самім році на зборах львівського й підльвівського світського громадянства й духовенства, що відбулися на церковнім ґрунті в місті, ухвалено такі складки своїм послам на соймик до Вишні: «на пани міщани зол. 4, від св. Николи зол. 3, на то дано зол. тільки 2 і ґр. 15, від св. Воскресення півтора зол., від св. Благовіщення зол. півтретя, на то дано зол. 2, від св. Пятниці зол. 2, св. Спаса зол. 1, Чесного Хреста зол. 1, з Головська зол. 1, від св. Вознесення зол. 1».
Церква св. Миколая. Рис. Володимира Січинського
У 1608 р. відбулися на церковнім ґрунті в місті знову сходини всіх львівських і підльвівських парохіян. Сходинами проводив свящ. Андрій воскресенський, у той час львівський духовний намісник, що представив справу збірки грошей на майбутній варшавський сойм (від 15. І. до 26. ІІ. 1609) як незвичайно пекучу. На тих сходинах був приявний також знесінський парох Захарія. Через останнього та його сина Савина передало брацтво при церкві Вознесення Христового 2 зол. для послів, вибраних 16 грудня 1603 р. на сойм.
Пропонуємо вам унікальні знімки Львова початку ХХ століття. Їх автор – Ян Булгак, відомий фотограф і мистецький теоретик.
Ян Булгак гак був не лише фотографом,...
