Дрогобич, Львівщина. Це місто століть, де час, здається, уповільнює свій біг, а запах історії змішується з гіркувато-солоним ароматом. Саме тут, за адресою вул. Солоний Ставок, 27, стоїть підприємство, яке працює безперервно довше, ніж існують багато європейських держав. Мова йде про Дрогобицький солеварний завод, найстаріше діюче промислове підприємство України та одне з найстаріших у Східній Європі [1], історія якого сягає глибини століть.
Геологія: Підземний спадок стародавнього моря
Історія Дрогобицької солі почалася задовго до появи першої людини. Наукові дослідження Карпатського регіону свідчать, що близько 15 мільйонів років тому, у період міоцену, значна частина цих земель була дном давнього моря — Паратетісу [6]. З початком активного горотворення Карпат море відступило, залишивши по собі лагуни. У цих лагунах, під впливом інтенсивного випаровування, відбувалася кристалізація солі (галіту). З часом ці соляні пласти були перекриті осадовими породами, такими як пісок і глина. Саме ця геологічна структура є природним фільтром, що очищає підземні води і насичує їх солями, утворюючи унікальний природний розсіл – ропу [7].
Ропу добувають із шахти глибиною близько 50 метрів [2]. Це не просто вода, а концентрований мінеральний розчин, який містить, крім хлориду натрію, цілий комплекс мікроелементів. Цей метод видобутку — з природних підземних джерел, а не шляхом видобутку кам’яної солі – є однією з ключових особливостей дрогобицького виробництва [5].
Від королівських привілеїв до радянських п’ятирічок: 635 років історії
Перша достовірна письмова згадка про солевидобуток у Дрогобичі датується 1390 роком [1]. Саме тоді польський король Владислав II Ягайло згадує Дрогобицьку жупу (королівське соляне підприємство) у своїх документах. Ця дата стала офіційною точкою відліку історії заводу. Проте археологічні дані свідчать про те, що соляні джерела тут використовувалися значно раніше, імовірно, ще з часів Київської Русі та навіть античності, як про це свідчать сліди торгівлі сіллю на теренах України [3].
Солеварня завжди була стратегічно важливим об’єктом. Вона перебувала у власності польських королів, а пізніше — австрійських цісарів. У XV-XVII століттях Дрогобич був одним із найважливіших центрів соляної торгівлі на шляху, що пов’язував Галичину з Центральною та Західною Європою. Вона забезпечувала соляними ресурсами значну частину Східної Європи, ставши економічним локомотивом міста [1].
Цікавий факт 1: Довгий час на територію Дрогобицької солеварні дозволяли в’їжджати лише на конях або возах. Це правило діяло до середини XX століття, оскільки соляні відкладення під територією могли бути пошкоджені важкою технікою [5, с. 45].
Архітектура та технологія, що зупинили час
Дрогобицька солеварня — це не просто завод, це живий музей під відкритим небом. На її території збереглися унікальні зразки промислової архітектури, зокрема, дерев’яні будівлі, що датуються кінцем XIX — початком XX століття. Комплекс заводу, розташований за адресою вул. Солоний Ставок, 27, є пам’яткою індустріальної спадщини.
Виробництво “Дрогобицької солі” досі відбувається за стародавньою технологією виварювання.
- Добування та відстоювання ропи: Після підйому із шахти, розсіл відстоюють у спеціальних дерев’яних чи бетонних басейнах (осадочних ємностях) для очищення від механічних домішок.
- Виварювання: Очищену ропу переливають у величезні металеві ванни, які називають черенами (або панви) [7]. Ці черени нагрівають, використовуючи як паливо дрова, що є вкрай рідкісною практикою для сучасних промислових підприємств. Інтенсивне випаровування води призводить до кристалізації хлориду натрію.
- Збір та сушіння: Сіль вичерпують із ванн, а потім висушують.
Сіль, отримана цим методом, унікально чиста, має вигляд тонких кристалів і не містить хімічних домішок, оскільки технологія є цілком екологічною [2]. Щомісяця підприємство виробляє понад 50 тонн цього “білого золота”.
Цікавий факт 2: Сіль із Дрогобича називалася “сіллю-сировицею” або “сіллю-виваркою” для її відмінності від кам’яної солі. Вона була дорожчою, але цінувалася за чистоту і м’який смак [3].
Кінематографічний слід та майбутнє спадщини
Унікальний антураж солеварні не залишився поза увагою митців. На території заводу, що зберіг свій автентичний вигляд, знімали епізоди одного з наймасштабніших українських історичних фільмів — “Довбуш” режисера Олеся Саніна [8]. Це яскраво свідчить про цінність цього місця як історичної декорації.
Сьогодні працівники заводу мріють про збереження цього безцінного об’єкта. Це не лише виробниче підприємство, а й національна пам’ятка, що потребує уваги та збереження історичної технології. Дрогобицька солеварня за адресою вул. Солоний Ставок, 27 є живим свідком шести з половиною століть історії, що пропонує нам спробувати на смак час.
Аристарх БАНДРУК
- Грушевський М. С. Історія України-Руси. Том IV. – Київ: Наукова думка, 1993. – С. 52-54. (Писемна згадка 1390 р.).
- Галайчук А. Довга історія “Дрогобицької солі”. // Урядовий кур’єр. – 2021. – № 110. – С. 6. (Технологія, глибина шахти, екологічність).
- Крип’якевич І. П. Історія України. – Львів: Світ, 1990. – С. 136-137. (Антична доба, торгівля сіллю, термін “сіль-виварка”).
- Стельмах О. Соляні промисли Галичини XV-XVII ст. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2007. – С. 15. (Економічна роль Дрогобича).
- Історія міст і сіл Української РСР: Львівська область. – Київ: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1968. – С. 45. (Статус найстарішої, цікавий факт про в’їзд).
- Вєтров С. В. Геологія соляних родовищ Передкарпаття. – Київ: Наукова думка, 2012. – С. 110-112. (Геологічний вік, міоцен, Паратетіс).
- Банах І. С. Технологія добування і виварювання солі в Дрогобичі. // Вісник Львівської комерційної академії. Серія: Економічні науки. – 2018. – Вип. 55. – С. 98. (Опис процесу, черени, паливо).
- Офіційний сайт фільму “Довбуш”. Розділ “Локації”. [Електронний ресурс]. URL: https://dovbush.com.ua/locations (Згадка про зйомки на солеварні).
