У лютому 1519 р., а ще точніше 22 числа, у Львові склалася нетипова подія – населення міста виступило проти міської ради.
На початку XVI ст. Львів залишався найбільшим містом України та одним із найбільших міст Корони Польської. Хоч ситуація дещо змінилася після захоплення Османською імперією північно-причорноморських фортець Кілії та Акермана, які були найважливішими постачальниками Львова східними товарами, внаслідок чого місто почало втрачати давнє значення “сухого порту”, Львів далі ще був важливим центром торгівлі на перетині Сходу та Заходу.
З іншого боку, перемоги турків у Молдавії наблизили їх безпосередньо до кордонів Польщі. З кінцем XV – початку XVІ ст. місто почало виконувати функції “бастіону Європи” і одним із перших зазнавало руйнувань під час численних набігів турецьких і молдавських військ. Зокрема, пережило напади у 1500, 1509, 1514 та 1519 роках.
Окрім того, Львів страждав від стихійних лих: у 1504 р. значну частину міста знищила пожежа5, а в 1511 р. повінь завдала руйнувань краківському передмістю6. Для ліквідації їх наслідків необхідні були чималі кошти. Через неспроможність громадян платити внески до державної скарбниці, король неодноразово звільняв їх від сплати податків (у 1505, 1506, 1507, 1512, 1515, 1517, 1518 рр.) – ці гроші перераховувалися на відбудову міських укріплень.
Вся ця ситуація спричиняла численні незгоди в середовищі львівських міщан. Доходило також до виступів громадян проти міської влади.
Система органів влади Львова, як і більшості міст Корони Польської, мала доволі чітко виражений олігархічний характер. Судові функції у місті виконувала лава на чолі з війтом. Міська рада здійснювала адміністративні функції, до компетенції якої належав контроль за збиранням податків, організацією діяльності ремісничих цехів, а також за виконанням права складу й інших торгівельних привілеїв. Тобто, вся економіка міста була підпорядкована лише цьому органові влади.
Варто також зазначити, що на початку XVI ст. у Львові починає зникати давній звичай щорічних виборів членів міської ради представниками міського поспільства, утверджується практика докооптації лише в разі смерті котрогось із них, тому довший час засідали одні й ті ж особи.
Так, впродовж перших двох десятиліть XVI століття функції райці виконували лише 23 особи, з-поміж яких 10 осіб урядували понад 20 років. Якщо брати до уваги також терміни засідання їх у судовій лаві, то 34% представників владної еліти Львова урядували в міських інституціях понад 30 років.
Тобто, міська олігархія, фактично узурпувала владу. Це не було виключно львівським феноменом, радше типовим явищем в містах Корони Польської. В містах почалися протести: 1517 року — в Гданську, наступного — в Познані та Любліні. Назрів такий конфлікті і у Львові.
Традиційно вибори міської ради відбувалися 22 лютого, у свято Катедри святого Петра. Однак, 22 лютого 1519 р. міщани перешкодили проведенню виборів і звернулися із скаргою до короля. Досить детально описав ці події Денис Зубрицький, який, очевидно, послуговувався джерелами, що не збереглися до нашого часу. Описуючи події 1519 р., він вказав, що кілька років до цього почалися непорозуміння і конфлікти, причиною яких була купівля сіл Сихів і Зубра, які райці вважали своєю власністю, міщани ж наполягали на тому, що прибутки від них треба використовувати для розвитку міста.
Протягом 1507–1508 рр. райці Мартин Вассерброт, Матеус Вайднер, Ян Косснар, Андреас Бергер, Станіслав Газ, Миколай Тичка (урядуючі), Георгій Войнар, Миколай Арнесті, Міхаель Гаснер і Георгій Гебель (старі) викупили за кошти з міської казни с. Сихів і Зубра. Села ці були куплені не одразу, а частинами. Із запису про угоду купівлі відомо, що в 1508 р. згадані райці зобов’язалися заплатити 820 грн за частину цих сіл. Д. Зубрицький, описуючи цю трансакцію, вказував, що “в касі було трохи грошей, доклали вони і власних, однак їм бракувало ще 300 гривень, які вони позичили в кафедрального декана Яна Кровицького і забезпечили капітал на купленому маєтку”. У міській книзі також є запис, датований 1508 р., згідно з яким райці задовольнили сплату в сумі 2 тис. грн шляхетному Яну Яцимірському за частину с. Сихів і Зубра. Можна припустити, що при купівлі цих сіл були фінансові зловживання, детальнішу інформацію про які, на жаль, прихильний до райців хроніст не подав.
Бартоломей Зіморович власне так описав обставини купівлі сіл: “Дотепер райці були зобов’язані утримувати порядок у місті за власний рахунок, тому коли в них вже не вистачало коштів для ремонту міських фортифікацій чи доріг, вони взяли ці села під свою опіку, щоб краще виконувати свої обов’язки”.
Варто зазначити, соціальна напруга в містах щороку сягала апогею в лютому–березні. Адже саме тоді максимально зменшувався розмір оплати праці (на 70–90% порівняно з літнім періодом) й, одночасно, спостерігалося сезонне зростання цін до 120%. На урочистості з приводу виборів в місті завжди збирався натовп: як представників середнього класу міщан, так і бідоти. Очевидно, 22 лютого, у Львові дійшло до розрухи, що перешкодила провести вибори.
Виступ невдоволених тривав до 4 квітня 1519 р., коли відбулися повторні вибори. Райцями в цей час стали Міхаель Ґебель, Миколай Тичка, Міхаель Мечник, Міхаель Маґістер, Матеус Мікулка, а королівським бурмистром – Ґеорґій Войнар. Мабуть, окрім іншого міщани домагалися від влади детальніше звітувати про всі прибутки і видатки міської каси, адже саме в цей день запроваджено ведення окремих фінансових книг „Книги тижневих видатків”, та „Книги міських податків”. Цю гіпотезу може підтвердити аналіз міських рахунків першого двадцятиріччя XVI ст., адже записи у фінансових книгах за 1510–1513 рр. і 1517 р. робили хаотично і неретельно, а за 1514–1516 рр. та 1518 р. вони взагалі відсутні. Тільки від 4 квітня 1519 р. усі прибутки і видатки міста почали ретельно фіксувати.
Ведення фінансових книг дещо заспокоїло невдоволених громадян Львова, але записи у них й надалі робили недбало, тому можемо припустити, що протести й надалі тривали. Обидві сторони конфлікту відправляли свої делегації до короля. У результаті монарх постановив скликати комісію, яка “для вислухання, заспокоєння, залагодження скарг, незгод і спорів між панами бурмистром і райцями з одної сторони і цілим поспільством міста Львова – з іншої” мала розглянути скарги, що стосувалися проблем реєстрації прибутків і видатків, адміністрування і керування, а також виборів місцевої влади. До її складу увійшли львівський архієпископ Бернард Вільчек, Оттон із Ходеча (воєвода руський і староста галицький, коломийський і снятинський), а також Станіслав із Ходеча (великий коронний маршалок і староста львівський). Ця комісія засідала у Львові 30 вересня 1519 р.
Для залагодження ситуації в місті королівські комісари постановили запровадити уряд лонгера. Тобто від цього часу райці щороку з-поміж себе мали обирати двох економів (лонгерів), які контролювали фінансову діяльність ради і відповідали за ведення реєстрів прибутків і видатків. Цього ж дня у присутності членів комісії обрано перших осіб на цю посаду Матеуса Мікулку та Міхаеля Маґістра. Варто зазначити, що у більшості польських міст, де в першій чверті XVI ст. відбулися суспільні конфлікти, основні вимоги міщан також стосувалися проблеми створення органів для адміністрування міськими фінансами. Наприклад, у Кракові щороку одразу після призначення нового складу ради обирали двох лонгерів, а в Любліні двох шафарів, які також відповідали за фінанси.
Однак, окрім цього позитивного нововведення комісія одночасно затвердила новий порядок управління містом (“Plantatio regiminis Civitatis”), згідно з яким процедура виборів міської ради зазнала кардинальних змін. Щоб детальніше охарактеризувати ці зміни розглянемо як до цього часу відбувалися вибори міської ради. Отже, згідно з декретом Владислава Опольського, 7 листопада 1378 р. затверджено порядок діяльності міської влади. Рада тоді складалася з 6 осіб, яких вибирали представники поспільства, очевидно, “старші” цехів. Райці мали право вибирати з-поміж себе судового війта, а результати виборів затверджував представник королівської влади, тобто львівський староста. Райці, вибрані на рік, у період засідання в раді називалися “урядуючими” (“residentes”), а всі інші, які в попередніх роках були членами раєцької колегії, – “старими” (“antiqui”), вони виконували дорадчі функції.
Незважаючи на виборність що року, досить часто до влади упродовж декількох років поспіль потрапляли одні й ті ж люди. Типовою була ситуація, коли в кожній новоoбраній раді засідало декілька райців, зазвичай троє, з попереднього складу. На думку львівського історика архівіста Александра Чоловського (1865—1944), осіб, діяльність яких цінувало місто, переобирали впродовж багатьох років. У такий спосіб представники львівських родин Зомерстайнів, Ґеблів, Лінднерів, Ханлів, Тичків, Шольців, Вазів, Запалів, Ґлячів упродовж кількох поколінь творили замкнуту групу т. зв. “владну еліту”.
Зміна ж процедури виборів райців, що була узаконена 1519 р., полягала в тому, що склад міської ради збільшено до 12 осіб. Від цього часу нового члена ради вибирали тільки після смерті котрогось із урядників, або ж у разі добровільної відмови від виконання своїх обов’язків. До того ж, нового представника колегії могли вибирати тільки з-поміж членів лавничого суду. Тобто скасовано практику щорічних виборів міської влади представниками поспільства. Натомість запроваджено так звані “ґреміальні вибори”, під час яких дві раєцькі колегії (“урядуючих” райців consules residentes та “старих” райців consules antiqui) просто замінювалися місцями. Тобто кожен райця урядував переважно що другий рік, змінювалася лише колегія в якій він засідав – урядуюча чи стара. В такий спосіб вибори відбувалися аж до 1604 р.
В історіографії часто виникало питання, як саме представникам владної групи вдалося утвердити практику довічного урядування в місті. А. Чоловський зазначав, що “таке розширення свого складу рада запровадила не з волі короля і без дозволу міської громади, а в результаті таємної змови з львівським старостою Станіславом із Ходеча і його братом Оттоном, маршалком коронним”. Ян Птасьнік твердив, що “зміну устрою міської ради запровадили Станіслав і Оттон із Ходеча, як легітимні комісари з волі короля”. Порівнюючи ситуацію в інших тогочасних містах, зокрема у Кракові та Познані, можемо констатувати, що у цих містах уряд райців також став пожиттєвим і склад міської ради збільшено. Проте, на відміну від Львова, там райці не докооптували нових урядників самовільно, їх кандидатів затверджував воєвода.
Королівська комісія 30 вересня 1519 р. постановила також, щоб у місті відбулися повторні вибори членів міської ради. Райці, вибрані 4 квітня і які до цього часу виконували функції урядуючих, стали в цей день “старими”. Одночасно до складу міської ради додатково вибрали чотирьох нових – Матеуса Мікулку, Яна Кохно, Мартина Вассерброта та Яна Фрайборка. Окрім них, до колегії урядуючих увійшли Станіслав Газ та Міхаель Мечник, які до цього вже були райцями. Потрібно зазначити, що формально право бути обраним до складу міської ради з-поміж цих чотирьох осіб мали лише Матеус Мікулка і Мартин Вассерброт, бо тільки вони до того засідали в судовій лаві. Вони були представниками патриційних родин, зокрема Матеус Мікулка походив із давнього львівського роду, представники, якого засідали в раді протягом трьох поколінь. Мартин Вассерброт – не місцевого походження, але його родина займала чільне місце у структурі міської влади. Його батько (також Мартин) прибув із Рима в 1469 р. і досить швидко влився в середовище владної еліти Львова, бо вже з 1473 р. засідав у лавничому суді. Маючи в міських урядах попередників зі своїх родів і засідаючи попередньо в лаві, вони були реальними претендентами на місця в міській раді.
У Яна Фрайборка і Яна Кохно згідно з новим порядком виборів не було легітимних підстав обиратись до колегії райців, адже не мали ані наукових звань, ані не займали жодних посад у міських інституціях. Очевидно, вони використали момент неспокою в місті і за згодою комісарів стали райцями, Можемо припустити, що головними керівниками поспільства під час весняного виступу 1519 року. Окрім того, Ян Фрайборк мав родинні зв’язки з Матеусом Мікулкою – райцею, який також тоді був вибраним до складу міської ради. Фрайборк правдоподібно увійшов до складу владної еліти Львова через одруження з Анною Мікулчанкою, донькою Мікулки. На відміну від цих двох, право бути райцею мав міський писар Миколай з Пільзна, якого, однак наступного року райці звинуватили у фальшуванні документів і тільки за прямим наказом короля Сигізмунта І звільнили з в’язниці і поновили на посаді писаря. Щоправда, ненадовго: наступного року королівським декретом писар був засуджений до страти. Причина, мабуть, полягала в тому, що за своїм походження не був львів’янином, не зміг протидіяти авторитету райців. Є припущення, що писар мав можливість чинити опір запровадженню нового порядку виборів ради. У цій справі він міг звернутися за допомогою до війта і лавників, які, програвши справу, звинуватили у всьому писаря.
Звинувачення ж у присвоєнні прибутків від с. Сихова і Зубри, очевидно, спростували комісари, бо король привілеєм від 1525 р., виконуючи прохання райців, відлучив ці села від юрисдикції воєводи, каштелянів і старости і від підпорядкування їх земському праву, а натомість підпорядкував магдебурзькому праву, тобто юрисдикції бурмистра і райців. Рішення короля не вирішило остаточно конфлікту навколо цього питання. Непорозуміння і конфлікти щодо прибутків від цих володінь тривали також і в другій половині XVI ст.
Отже, внаслідок суспільного виступу 1519 р. львівським урядникам вдалося використати ситуацію в місті і узаконити нову процедуру виборів. Це нововведення було сприятливим для представників міської влади, які від цього часу максимально сконцентрували владу у своїх роках і творили замкнуту групу владної еліти, доступ до якої був обмеженим для середнього класу міщан.
Головним досягненням львівських міщан під час виступу в 1519 р. було заснування контролюючих інституцій: Лонгеріїю, а згодом – утворення комісії Decemvirum, члени якої мали контролювати ведення всіх прибутків і видатків міста, тобто діяльність і лонгерів.
Ольга ГУЛЬ
Джерело: Гуль О. Львів у XVI столітті: місто конфліктів та порозумінь, Львів 2018, с.89–98.
