5 квітня 1944 року Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС) СРСР офіційно затвердив інструкцію про депортацію сімей членів ОУН та УПА. Нова хвиля примусових виселень розпочалася фактично одразу після того, як радянська армія увійшла на територію Західної України. Саме ж рішення про депортацію українців ухвалили у Москві кількома днями раніше — 31 березня 1944 року. Тоді генеральний комісар державної безпеки Лаврентій Берія підписав розпорядження №7129, що дало старт репресіям проти родичів учасників визвольного руху.
За п’ять днів по тому світ побачила детальна інструкція «О порядке ссылки членов семей оуновцев и активных повстанцев в отдалённые районы Союза ССР». Згідно з цими вказівками, виселенню підлягали всі члени сімей «українських націоналістів», включно з неповнолітніми дітьми. Їхнє майно підлягало повній конфіскації. Списки на депортацію готували місцеві ради у тісній координації з органами НКВС.
Операція «Захід»: механізм виселення
Інструкція чітко регламентувала порядок дій каральних органів. У визначений район направляли оперативну групу військових на чолі зі співробітником місцевого відділу НКВС. Сільські ради зобов’язували підготувати транспорт.
Сценарій був відпрацьований до дрібниць: на світанку село оточували солдати з наказом не випускати жодної душі. Біля кожної оселі, що потрапила до списків, виставляли пости. Оперативна група заходила до хат, проводила обшук та перевіряла документи, після чого лунав наказ збирати речі. На все про все людям давали лише три години. Майно, яке не дозволяли брати з собою, описували та опечатували для подальшої конфіскації.
Депортованим дозволяли взяти з собою обмежений перелік речей: одяг, взуття, постіль, посуд та дрібний реманент — сокири, лопати чи пилки. Виконавці операції формально стежили, щоб люди брали теплий одяг і продукти, розуміючи, куди саме їх відправляють. Також дозволялося мати при собі гроші та дрібні цінні речі.
Далі заарештованих доправляли до найближчих залізничних станцій, де під конвоєм заганяли у вагони. Про рух кожного ешелону негайно доповідали заступнику Берії — генералу Чернишову. Останній мав забезпечити мінімальне харчування в дорозі через станційні буфети. В Україні пунктами такого «харчування» стали станції Рівне, Київ, Полтава, Харків, Куп’янськ та Валуйки.
Масштаби трагедії та географія заслання
Перший ешелон, у якому було двісті українських родин, вирушив у квітні. 7 травня до Сибіру поїхав другий потяг (137 сімей з Рівненщини та 11 — з Волині), а 21 травня — третій (54 родини з Волині).
Новий пік репресій припав на осінь 1944 року:
-
Львівщина: 479 родин;
-
Волинь: 268 родин;
-
Рівненщина: 200 родин;
-
Тернопільщина: 209 родин;
-
Станіславщина (нині Івано-Франківська обл.): 222 родини.
Загалом упродовж 1944 року з Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської та Чернівецької областей було депортовано 4 744 родини. Найкривавішим став 1947 рік, коли вислали 26 332 сім’ї (77 791 особу).
Усього за період 1944–1948 років жертвами депортацій стали 131 935 людей. Варто зазначити, що ця цифра не включає етнічних німців, фольксдойче, колишніх поліцаїв чи осіб, звинувачених у «зраді Батьківщини», які проходили за окремими списками.
Місцем заслання для тисяч українців стали суворі райони Красноярського краю, Омської, Новосибірської та Іркутської областей. Значна частина репресованих так і не змогла повернутися додому, а їхні нащадки й досі живуть на теренах Сибіру, зберігаючи пам’ять про свою далеку батьківщину.
Микола САПТАЄВ
Джерело: Український Інтерес
