Ви їх знаєте. Ви їх неодноразово бачили на телеекранах чи на сцені. Багатьох з них ви любите і захоплюєтесь ними. Ви пишете їм повідомлення в соціальних мережах і підписуєтеся на їх сторінки. Вони – відомі львів’яни та львів’янки, ваші ровесники та друзі, ваші кумири та ідеали. Сьогодні вони розкажуть вам про своє дитинство і покажуть, якими вони колись були.
Наталка Карпа
“У мене було щасливе дитинство, в якому мене любили! Вдома було багато красивих іграшок, одного разу мене батьки взяли з собою у подорож, ще тодішньою Чехословаччиною, і добре пригадую як я стояла біля вітрини іграшкової крамниці з широко відкритими очима, і можливо навіть ротом, і не могла повірити, що на світі може бути стільки красивих ляльок)!
Додому одну таку привезла, на коробці був надпис, я його прочитала «Хаміра», так і назвала свою нову подругу! Друга улюблена іграшка була у будинку, де жили мої дідусь та бабуся, це була подушечка круглої форми у вигляді сонечка. І щоразу, коли приїжджала до них в гості – була традиція, я забігала в кімнату шукала її, потім обіймала, і з рук майже не випускала))) от, недаремно, кажуть, що головні моменти дорослого життя закладаються ще в дитинстві) ось так виросла, і стала #Сонцезалежна )!”, – розповіла Наталка Карпа.
Віктор Винник
“В дитинстві я був дитиною. Вчився нормально, не любив точні науки, фізкультуру і музику (через ноти). Читав багато, бо і так зайнятись більше було нічим. Все літо і решту канікул проводив у баби з дідом в карпатському селі. Тому знаю як сходить і сідає сонце над горами, як скриплять на різдвяних морозах плоти і дерева, як літає під хмарами яструб…Ну от ніби і все, потім виріс…”, – згадував про своє дитинство Віктор Винник.
Галинка Лірник
“Я була дуже серйозною дитиною, яка любила все робити сама. Мама досі корчиться від болю, коли згадує, як я у 2,5 роки намагалася вставити їй сережки у вуха. Мама просила: “Галинка, давай я це зроблю”. На що я відповідала: “Нє, я сама акуратненько-акуратненько”, і тицяла, тицяла у вушка ті неслухняні сережки. А ще, коли ламався велосипед, я брала гайковий ключ у тата і йшла “сама мотолювати” (ремонтувати). Крутила-вертіла і найбільше гордилася, коли руки були чорні від роботи :)”, – ділилася спогадами Галинка Лірник.
Остап Дроздов
“На цьому фото мені 5 рочків. Розкажу одну історію. …Ми мешкали в райцентрі, у своєму будинку, одразу поруч із автостанцією. Зараз на її місці магазин ритуальних послуг і чистка пір’я, а тоді це була доволі інтенсивна автостанція, де кожні 15 хв від’їжджав автобус у найрізноманітніші напрямки. Жили ми доволі скромно на одну мамину зарплату вчительки піаніно. І якось у мене визріла ідея долучитися до заробляння грошей. Маючи змалку доволі діловиту вдачу, я взяв плетений із лози кошик, поклав туди щось їстівне і зосереджено почимчикував у напрямку автостанції. Я заліз у перший-ліпший автобус, зайняв найзручніше місце біля вікна і чемно почав чекати відправки.
На запитання водія «куди ти їдеш, дитинко?», відповів лаконічно: на йоботу. Букви «р» я тоді ще не вимовляв. Зібравшись на йоботу, я таки рушив разом із автобусом, оскільки водій подумав, що я їду із кимось із молодих матусь, присутніх в автобусі. Волею випадку на першій же зупинці вже за містом в автобус підсіла одна з подруг мами. Вона здивовано глянула на мене, і моя відповідь «на йоботу» вже не справила належного ефекту. Вона мене зняла з автобуса і відвезла додому. З того часу фраза «на йоботу» стала коронною в нашій родині. Але вся сіль цієї дитячої історії полягає в фіналі: ідучи додому уже з йоботи, на сусідському подвір’ї я впав у гноївку. Відтоді моєю йоботою стала журналістика” , – розповів Остап.
Ліля Ваврін
“Будучи зовсім маленькою, спробувала себе у ролі бешкетниці. Іноді закривала бабусю у кімнаті, а ще з другом дзвонили у двері сусідам і тікали, за що потім добряче сварили батьки.
А от у класі 3 разом з подругою влаштовували справжні концерти для рідних. Вона танцювала, а я грала на фортепіано і співала. А ще пам’ятаю як ми готували тортики і робили цукерки. Хотілось би спробувати зробити їх зараз”, – згадує дитинство Ліля Ваврін.
Олег Радик
“Вчився в дитсадку, грав футбол до одурі, все літо – на селі. Пас корову. Грав у карти “тисячку” і читав, читав, читав з 4 років. Найяскравіший спогад…. Мама прочитала мені на ніч Шевченкову “Катерину”… Я так ревів, що мусила видумати, що є продовження. І там хепі-енд. Всі ми родом з дитинства”, – розповів Олег Радик.
Софія Федина
“Я завжди хотіла бути в центрі подій, мені все було цікаво і потрібно. Навіть коли в сім`ї було скрутно і треба було вибирати поміж їсти, транспортом і навчанням – я вибирала навчання, бо то було цікаво.
І страшно соромилася своїх невдач: одного разу в Франції в Діснейленді на концерті, який я вела французькою мовою, я забула слова… мені було 8 років. Мені тоді було так соромно, що в результаті я досі пам’ятаю, як воно мало бути правильно ;))))”, – ділилася спогадами Софія Федина.
Андрій Заліско
“У дитинстві я був гарним хлопчиком з великими очима. Тому усі наші родичі, знайомі завше хотіли мене поцілувати, а мені це страшенно не подобалося. Потім почали носити подарунки для того, щоб потім мене поцьомкати. Одного разу хтось приніс цукерки, витягнув свої губи у трубочку, а я сказав: не приходь і не принось! Досі мені це згадують. Хоча зараз я люблю цілуватися… Коли я пішов до школи, батьки їздили до Польщі на закупи. Привозили гарний одяг – курточки, костюмчики тощо, у ті часи в союзі взагалі такого не було. І хоч я був гарно одягнений, але дуже замурзаний, бо страшенно любив тварин. Годував голубів, вічно був ними обкаканий, або цілувався з собаками і котами, хомячками і Один з найяскравіших спогадів з дитинства, коли вперше пішов у Ляльковий театр, де колись була Лялька. Він мене настільки вразив. Я захотів бути актором вже у 4-5 років. Ще у дитинстві на мене дуже великий вплив справив Василь Зінкевич. Його виконання, манера. Саме тоді захотів бути співаком. Хоча впевненно знав, що ніхто зі виконавців не перевершить метра. А колись сам Зінкевич підійшов до мене після мого виступу на фестивалі «Мелодія» у 90-х і сказав, що у мені він побачив те, чого він не бачив у інших відомих тоді виконавців…” Я був на небі..!)” – згадував себе в дитинстві Андрій Заліско.
Ольга Березюк
“В дитинстві була бешкетниця, серед іграшок-лише машинки, друзі-тільки хлопчаки. В школі вчилась добре, єдиний, але суттєвий недолік-постійно порушувала дисципліну,” – поділилася спогадами Ольга Березюк.
Микола Савельєв
“ДИТИНСТВО – це коли дерева були великими, а живіт маленьким. Найбільшою радістю було добігти вночі з туалету на вулиці до хати, щиро тішачись, що тебе ніхто не з’їв. Коли я і мій молодший брат Вітька до виску боялися історій про “гроб на колесиках”, і коли ми кричали “Хто йде до мене – тому дам зелене!”. І вірили, що “бородавки” зявляються від жаб, а мій тато сильніший від чужих батьків в один сіксільярд міліонів раз! Ми ходили “заскакувати” на “ябка” в колгоспний сад, а до сусідів – на агрус і мак. Зовсім малі бігали під веселку, бо тоді будеш щасливим, і бавились на смітнику ртутними кульками, бо нічого, крім чорта з різдвяного вертепу, тоді не боялись. Ходили купатися в грозу і дико сміялися і гелготіли, коли ганяли на роверах по рідних Сокільниках з сокирами і ножами за поясом, розмальовані і забрьохані болотом – адже саме так мали виглядати справжні індіанці, яких ми називали “індєйцами”. Віннету, Чингачгук, Оцеола – якщо добре зігнутися, то можна було через решітку біля коліс безкоштовно побачити цих героїв в кінотетарі “Самольот” на Науковій (“Літаком” його ніхто не називав). Хлопці ходили бити “москалів” з Броньової на кар’єр, а я час від часу цих зайд захищав, бо були вони не москалі, а мої однокласники ( жив я в Сокільниках, а вчився в 32 школі). Там ми ходили в туалет битися “фас на фас”, а влітку з хат носили спітнілим солдатам з червоними погонами з дому яйця, хліб з маслом і ковбасу, а вони за це давали нам побавитись автоматами чи подивитись у вічко “снайперки” на дорослих дівчат, що засмагали з голими цицьками під садом…Матері не дуже цим грабежам противились, ба, більше – інколи казали: “Занеси їм – може ти будеш служити, то й тобі хтось у войску кавалок булки з маслом дасть”…
Ми були добрі і щирі в своїх дитячих баталіях і захопленях. Наше життя здавалось безтурботним, дуже радісним і безмежним.
Дорослими ми стали пізніше. Коли не стало батьків. І вже не мало значення, хто з них колись був найсильнішим…..В “один сіксільярд міліонів раз”, – розповів про своє дитинство Микола Савельєв.
Сьогодні ви пізнали їх з іншого боку чи в інший час. Вони відверто розповіли про себе. Маю надію, що Ви знайшли тут тих, кого хотіли побачити. Якщо ні – пишіть в коментарях кого ви ще б хотіли побачити в дитинстві. Адже всі ми родом з дитинства.
