10 картин з життя Української бригади в Німецькім Яблоннім

Найтяжчим наслідком поразки української революції стала втрата щойно здобутої державності. По-різному склалася життєва і політична доля активних учасників тих подій, зокрема військових формувань, помітне місце серед яких займала Українська галицька армія. Значна частина  її складу опинилася не за своєю волею в ряді країн Європи, в тому числі й в ЧСР. Першими військовими загонами, які потрапили у травні 1919 р. на терени Чехословаччини, були “Гірська бригада” отамана Перського та частини груп “Старий Самбір”, “Глибока” і “Крукеничі”, очолювані відповідно отаманом Мацейовичем сотником Средиком і полковником Средоровичем.

Після завершення боїв на угорському фронті  військові частини УГА перевели у невеличке містечко – Німецьке Яблонне, що знаходилося в Судетах, неподалік від чесько-німецького кордону, і мало близько 3 тис. жителів. За містом уже існував табір, збудований для російських військово-полонених ще за часів Першої світової війни. Тут і були інтерновані  бійці УГА, яких налічувалося понад 4 тисячі, в тому числі 400 старшин. У цьому таборі також перебувало 100 жінок і 120 дітей. Галицькі військові частини дістали офіційну назву «Українська бригада в Німецькім Яблоннім». Її очолив полковник А. Варивода, якого з листопада 1920 р. замінив генерал В. Курманович.

Впродовж першого року інтернування мешканці табору у Німецькім Яблоннім плекали надію на його тимчасовість і прагнули пристати до об’єднаних сил Є. Петрушевича і С. Петлюри. Така нагода випала декому із них восени 1919 р., коли за дорученням Є. Петрушевича для скріплення антибільшовицького фронту з Німецького Яблонного  було направлено 50 старшин, кілька підстаршин і стрільців під проводом полковника Федоровича і отамана Черського. На місце бойових дій вони вирушили через територію Румунії, але коли на початку грудня дісталися до Буковини, більшовики підійшли вже до кордонів Румунії. За цих умов бійці УГА були інтерновані румунською владою.

Проте українці в Німецькім Яблоннім все ще сподівалися повернутися на батьківщину , докладно не відаючи про про військові невдачі УГА, пошесть тифу, що скосила її ряди, і витіснення військових угруповань С. Петлюри і Є. Петрушевича за межі України.

Влітку 1920 р. до Німецького Яблонного прибувають втікачі із польського полону, найбільше з табору в місті Тухолі, біженці з Галичини та 900 колишніх військовополонених – українців за походженням – із італійського міста Кассіно. Перенаселення табору змусило чехословацьке командування відокремити цей контингент від Української бригади і перевести його до табору колишніх російських військовополонених в місті Ліберцях, що знаходилося в 20 км. від Німецького Яблонного. Для керівництва ним 10 серпня 1920 р. відкомандировується отаман Мацейович з кількома старшинами та «переходовим відділом», з якого постала опісля булавна сотня. Від того часу він почав офіційно називатися «Український робітничий табір у Ліберцях».

Українські інтерновані перебували фактично на становищі, максимально наближеному до статусу чехословацьких військовиків. За чехословацьким воєнним зразком на інтернуванні відбулося переоформлення українських військових частин, які з курінної системи перешли на полкову. Ця ж система поширювалася і на частини, інтерновані у Ліберцях.

Всі вони знаходилися на самоврядуванні  і самообслуговуванні. Вояки безпосередньо підпорядковувалися командуванню. В свою чергу, українська таборова адміністрація мала подвійне підпорядкування: українське – уряду ЗУНР з осідком у Відні і дипломатичному представництву ЗУНР у Празі та чехословацьке – Міністерству народної оборони і міському коменданту. У Німецькім Яблоннім ним був майор Янза, у Ліберцях  – підполковник Ільч.

Вся ж виконавча влада знаходилась у руках українського командування – українського коменданта табору та його канцелярії. Без їх дозволу українська охорона нікого не пропускала до табору і не випускала з нього. Вони видавали і перепустки для виходу з міста. Оскільки таборити мали можливість виходу у місто, то відправляли Службу Божу як у місцевих храмах, так і власних таборових каплицях. Із українських вояків складалася охорона арешту, пожежна частина. Вони ж працювали на кухні, у пральні, лазні, майстернях, зокрема шевських і кравецьких. У Німецькім Яблоннім останні мали досить великий штат (12 кравців і 16 шевців) і добре обладнання (7 машин). Медична допомога подавалася у таборових шпиталях (лічницях) власним медичним персоналом. Тяжко хворі направлялися до чехословацьких військових шпиталів, а оздоровлювалися у санаторії в Штенбергу.

У таборах діяли суд честі для старшин і армійський суд. Тут розглядалися і кримінальні справи стосовно розкрадання грошей, пропажі коней тощо. Старшини і одружені мали право жити на приватних квартирах у місті. Практикувалися службові відрядження, причому не лише у межах Чехсловаччини, але й за кордон, зокрема до Відня, з метою зв’язку з урядом ЗУНР, придбання книжок тощо. Військовослужбовці також мали право на відпустку, вступу до навчальних закладів Чехословаччини. Так, впродовж 1920-1922 рр. на студії подалося 507 таборитів.

Міністерство народної оброни забезпечувало інтернованих помешканням, харчуванням, обмундируванням та всім необхідним для існування, видавало їм платню нарівні з чехословацькими військовослужбовцями.

Текст – фрагменти статті М.І. Павленко “Перебування угруповань Української галицької армії на території Чехословаччини (1919-1923)”, опублікованої в “Українському історичному журналі” № 2 за 1999 р. Режим доступу до публікації – http://history.org.ua/JournALL/journal/1999/2/10.pdf

Серія поштівок “Картини з життя Української бригади в Німецькім Яблоннім” випуск 1 – з приватної колекції Софії Легін