Софія Яблоновська стала єдиним справжнім коханням двох визначних чоловіків Львова ХІХ століття.
Двоє великих львів’ян – одна велика любов. Для одного вона – натхненниця для побудови театру. Для іншого – муза, що надихає на написання вишуканих п’єс. Йдеться про Станіслава Скарбека (1780-1848) – фундатора, будівничого та директора Нового міського театру (тепер – Театр імені М. Заньковецької) та Олександра Фредра (1793-1876) – найвизначнішого польського драматурга-комедіографа.
Станіслав Граф Скарбек один із найбагатших людей свого часу, землевласник, меценат і авантюрист. Навчався у Львові, після чого виїхав у Відень. Вів розгульне життя, тому повернувся зі столиці з купою боргів. У Львові береться за голову і займається видобутком заліза, розведенням худоби та коней, виготовленням спирту та пива. Декілька разів опинявся на межі банкрутства та щоразу знаходив вихід і брався до роботи з новим натхненням. Та найбільшу славу й задоволення йому принесли дві справи – будівництво театру та закладу для сиріт і убогих. Його театр (зараз – Театр ім. М. Заньковецької), збудований 1842 року, справив величезне враження на сучасників, став зразком класицизму та був найбільшою театральною спорудою Європи. Тут Скарбек – і будівельник, і власник, і директор аж до самої смерті.
Та найвищим проявом його відкритої душі став заклад, збудований під Миколаєвом упродовж 1843-1888 років. Ця грандіозна благодійна установа могла водночас умістити до 500 пацієнтів. Тут їх повністю утримували, давали професійну освіту. Для його утримання граф продав попереднє дітище – театр та ще значну частину маєтків. Скарбек настільки любив це місце, що заповів, аби його тут і похоронили. Усі свої маєтки та активи граф, який вдруге не одружувався і не мав нащадків, заповів на утримання закладу та пенсійний фонд для акторів театру. Згодом поблизу установи утворилося поселення, яке існує досі та називається Заклад. Зараз тут філія Обласної психіатричної лікарні та виправна колонія для неповнолітніх. А неподалік – жахливі руїни родової каплиці й усипальниці знаменитого мецената.
Олександр Граф Фредро – громадський діяч, поет і драматург, почесний громадянин Львова. Освіту здобув удома. У 16 років вступив на військову службу армії Варшавського герцогства. Згодом воював на боці Наполеона, розраховуючи таким чином відродити польську державу. Неодноразово відзначався мужністю, утік із російського полону і пішки прийшов з-під Вільно. Нагороджений Золотим хрестом за похід на Москву, кавалер ордену Почесного легіону. 1814 року після зречення Наполеона повертається в Галичину. 1818-го написав комедію «Пан Гельдхаб», котра відразу отримала успіх.
Окрім драматургії, займається родинними маєтками, значно примноживши їх. Також бере на себе громадські зобов’язання – разом із Леоном Сапігою пропагує ряд необхідних для Галичини проектів, таких як залізниця та Земський (сільськогосподарський) банк.
У 1846 році перебирається з сім’єю до Львова. Його будинок був у тому районі, де зараз проходить вулиця, названа його іменем. 1897-го неподалік колишнього маєтку Фредро встановлено пам’ятник роботи Леонарда Марконі, з приходом радянської влади перевезений у Вроцлав (зараз на цьому місці у Львові – пам’ятник Михайлові Грушевському).
Старість провів у родинних Рудках біля Львова, подалі від слави, в оточенні найближчих. Тут помер на руках у коханої Зосі й похоронений у місцевому костелі.
Софія Яблоновська померла через шість років і похована у крипті цього ж костелу поруч із чоловіком, з яким прожила майже шістдесят років.
Між ними, а точніше у їхніх серцях, – Софія з Яблоновських, у маєтку яких (що на теперішній площі Петрушевича) діяв у кінці XVIII ст. знаменитий Театр Богуславського.
1814 року на одному з шляхетських балів (ймовірно, що він відбувався у старому театрі) 35-річний Станіслав зустрічає молоду панянку неймовірної вроди. Весь шарм столичних красунь, яких він бачив упродовж кавалерування, що затягнулося, впав до ніг 15-річної Софії. Родина Яблоновських не хотіла віддавати свою спадкоємицю за Скарбека, котрий був хоч і не менш від них багатий, проте славився своїми любовними походеньками й бізнесовими авантюрами. Але юній особі лестила увага графа з віденськими манерами й відчайдушними вчинками й вона охоче приймає Скарбекові залицяння.
Остаточно переконати всіх у щирості своїх почуттів графу вдалося на одному з балів. Львівське панство в той час мало честь приймати у себе королеву Неаполя Кароліну, котра переховувалась у нашому місті через політичні переслідування. Саме Станіславу доручили відкрити вечір танцем із гостею. Зазвучала музика, всі перейшли в зал і захоплено чекали початку. Скарбек виходить на середину – і прямує не до королеви, а до своєї коханої. Присутні завмерли в очікуванні скандалу. Та мудра Кароліна побачила кохання у поглядах танцюючої пари, весело засміялась і пішла у полонез вслід за ними. Наступного дня всі тільки й говорили про вчинок Скарбека та великодушність королеви, котра таким чином поблагословила молодят.
Наскільки сорокалітній чоловік може бути добрим для молоденької дружини, настільки таким був Скарбек. Кожне бажання коханої відгадував і сповнював, а вона натомість мала толерувати його хворобливе прагнення до збільшення маєтку, потребу руху і змін. Життя зі Станіславом було настільки карколомним, що одного дня Софія могла купатися у розкоші, а вже наступного залишалася у порожньому домі. Потім все знову радикально змінювалась – і дружина отримувала сувоями дорогі тканини та кілограмами коштовну столичну біжутерію.
Та це не було життя для звиклої до розміреності, розкоші й уваги панянки. Скарбек усе ганявся за примарами нових проектів, обдаровуючи жінку в разі успіху та забираючи все у випадку невдачі – та завжди весь його час та енергію забирали справи. А красуня-дружина залишалась у Львові й провадила активне світське життя. Відсутність чоловіка далася взнаки – юна Софія закохується у молодого, але вже відомого драматурга Олександра Фредра. Це, здавалося б, тимчасове захоплення самотнього серця переросло у справжнє кохання, яке пережило довгі роки випробувань і протривало до кінця їхнього земного життя.
Фредро, як і перше захоплення Софії, був оповитий ореолом багатства та слави. Він воював на боці Наполеона, розраховуючи на перемогу та відновлення польської держави. Повернувся до Львова, вшанований нагородами та почестями. Й у такому статусі він 1817 року зустрічає Софію, якій ще не виповнилось і двадцяти. Ходять чутки, що вона за підтримки родини вже не живе зі Скарбеком. І молодий граф Фредро, йому ледь виповнилось 24 роки, втрачає голову. Переконати у своєму коханні молоде дівча для нього не проблема. Та між ними ще стоять перший чоловік і родина Яблоновських, які вже раз обпеклися із зятем.
Невідомо, хто більше перешкоджав узаконенню стосунків, та цей процес затягнувся майже на одинадцять років. Щоби відвернути увагу від пані Скарбекової, родичі Фредра навіть намагалися одружити його з російською княжною Бутурліною, та це не спрацювало. 1828 року Олександр і Софія врешті змогли побратися. На той час їм було 30 та 35 років.
До глибокої старості вони зберігали свою перед- та післяшлюбну кореспонденцію. Син Ян Александр згадує: «Дорогі мої старенькі, мабуть, мали рацію, коли наважилися на такий болісний крок; на тих листах, писаних просто від серця до серця, жодне чуже око, навіть око рідних, коханих дітей не повинно було спочити… Перед спаленням вони обоє плакали, перечитуючи ті листи».
Та все ж зберігся один лист Фредра, що його він написав своєму другові саме в період знайомства з Софією. «Ти також, напевно, відчував і переживав той вогонь, який, при всіх його прикрощах, вважаю щастям. Ти кохав і знаєш, як нас змінює пристрасть…Почуття опанувало мною так раптово… Я не знаю ліку. Книжки, вірші – усе закидаю, усього мене охопило кохання».
За другою спробою Софія таки отримала чоловіка, про якого вона могла лише мріяти. Він полишив старе життя молодого гульвіси та присвятив себе лише дружині, творчості та добробуту родини – й у всьому досягнув небувалого успіху. До кінця життя він кохав лише одну жінку, писав заради неї, оточив її красою й добром. За це вона винагородила його двома дітьми, ще двоє померли в дитячому віці. Син Ян-Олександр також став драматургом, а донька Софія, одружившись із Яном Шептицьким, стала матір’ю майбутнього Митрополита Андрея.
Софія не стала причиною ворожості для обох чоловіків. Скарбек ставив п’єси Фредра – зокрема «Шлюби панянські» були першою польською виставою на сцені його театру. Також до кінця свого життя Скарбек підтримував стосунки з родиною жінки, а свою екс-тещу продовжував називати матір’ю. Очевидно, він усе розумів і був глибоко вдячний Фредрові за те, що той зробив щасливою їхню Софію.
