Весною 1897 року Соломію Крушельницьку запросили на гастролі в Чилі. Це була перша подорож, яку здійснила Соломія Крушельницька в Південну Америку. Впродовж п’яти місяців вона з величезним успіхом виступала на сцені театру Муніципале в Сантьяго. Збереглися рецензії на вистави опер “Аїда”, “Бал-маскарад” Дж. Верді, “Фауст” Ш. Ґуно, “Манон Лєско” Дж. Пуччіні, “Жидівка” Ф. Галеві за участю С. Крушельницької, в яких музичні критики високо оцінювали прекрасний голос, статуру, артистизм, природну дикцію, чистий тембр молодої співачки.
В цій подорожі Соломію Крушельницьку супроводжувала її сестра Олена, яка залишила детальні спогади про перебування в Сантьяго, рукопис яких зберігається у фондах Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької. Пропонуємо читачам ознайомитися з цим надзвичайно цікавим матеріалом.
“Після повернення (з Одеси – Д. Б.) в Італію Соломію законтрактували на виступи в в Південу Америку, в Чіле, до Сантьяго. Це була “Grand compania de l’opera lirica italiana”. Соломія зі мною ще встигла перед Чіле поїхати до Білої, а потім до Львова, де виступила на концерті в честь Шевченка (березень 1897 року).
В Чіле ми виїхали 1 травня 1897 року. Їхали на 5 місяців з італійською трупою з Мілано через Париж до порту Кале; там – на корабель. Імпресаріо цієї трупи був італієць Лялоні (Laloni), добрий знайомий п. Креспі. Їхав із жінкою. Вони нами дуже опікувалися в дорозі. Більшість артистів були жонаті і їхали з дружинами. Корабель відплив під вечір. За кілька годин я дістала морську недугу, а потім – Соломія. Нам казали, жартуючи, що море мусить взяти всій податок.
Перша пристань була Лісабона. В часі подорожі було розмаїто: і добре, і зле, залежно від погоди. Ми сиділи переважно тепло закутані, бо вітер, і дивилися на море, що міняло свої краски, а над нам літали меви (чайки). Були також розваги: концерти. танці. Їхали цілий місяць!
Пам’ятаю: ми їхали попри Бразилію, а задержалися аж в Ріо-де-Жанейро. Потім пливли біля берегів Вогняної землі. Там виходили на берег чорні кучеряві тубільці. Люди з корабля кидали в море гроші, а вони скакали в воду і виносили гроші в зубах. Там також корабель набирав вугіль і солодку (прісну – Д. Б.) воду. Виносили там на продаж банани.
Ми плили англійським кораблем. Під час подорожі не раз настигала нас буря. Тоді ми лежали в кабіні в ліжках. Не виходили до їдальні, бо боялися морської хвороби. Їда тоді була дієтична, але за це треба було окремо платити. Ми їхали першим класом, другим класом їхали хористи, балет, третім класом їхали емігранти. По дорозі за кораблем плили риби і їм кидали відпадки з кухні. Я бачила рибу-пилу та інші риби. Як зближалися до землі – прилітали різні птиці. Так ми заїхали до пристані Вальпарайзо, звідти – залізницею до Сантьяго.
У Сантьяго привітали нас музикою. Усі посідали на кінні повозки і поїхали до готелю, де заквартирували всю трупу. Соломії та мені приділили дві кімнати та спальню і гостинну з фортепіаном і балконом. Ми були перевтомлені дорогою. Контракт запевнював нам три дні відпочинку. Але вже по двох днях просили дуже, щоби Соломія виступила як перша зі всіх сопранів. То була “Аїда”. Виступ увінчався великим успіхом. По першому акті прийшли директори тамошнього театру, висказали Соломії слова найвисшого признання та вдоволення.
Було таке. В першому акті приключилось, що Соломії під час молитви і поклону впала корона з голови. Це не вплинуло зле на успіх. Коментували, що то добрий знак, що поклонилася їх землі. Потім йшли опери з чим раз більшим успіхом Соломії. Газети поміщували портрети Соломії на перших сторінках та суперлятивні рецензії.
У Сантьяго ми ходили часто на проходи. Була там зима, а в нас літо. Зима була легка, без снігу. Місто зі старими і новими домами на переміну. Через місто з обох боків доріг були викопані рови, якими плила вода. З міста видно було гори Кордилієри. Ми часто ходили в добру погоду поза місто. З нами як провідники ходили директори театру. Говорили ми по-італійськи, вони – по-еспанськи, але розумілися. Були то люди культурні, заможні, впливові. Природа не пригадувала ні Італії, ні України. Бачили, “де росте перець” на деревах. Також росли високі агави, а на них великі червоні квіти.
В горах живуть лями. Ми привезли собі звідтам покривала на ліжка з їх хутра (скіра з шерстю) дуже легкі і теплі – “вікуни”, покриті з-під споду сукном. Такі “вікуни” дістала кожна сестра.
Жінки в місті одягалися як в Європі, але не носили капелюхів, тільки чорні гаптовані великі хустки. Великий вплив там мали священики, вони були думки, що жінкам ходити в капелюхах не годиться. Містом часто йшли церковні процесії зі статуями святих. Ми дивилися на них з нашого балкону.
На прощання дали бенефіс в честь Соломії, а від дирекції цінні подарунки (бриліанти). Нам до хати прислали паштет у формі птиці.
Харч ми діставали готовий, дуже смачний. Овочі (фрукти) спроваджували з Бразилії. Були різні, незнані у нас, наприклад, “церемонія” – у вигляді груші, а в смаку, як наші суниці.
При від’їзді директори (все тоді було 2-х директорів) відпровадили нас до порту Вальпарайзо.
Так закінчився наш побут в Чіле. Публіка по всіх виставах пращала Соломію з великим ентузіазмом та великими оваціями перед, під час і по виставах. Її щоразу закидали білими голубами, що в тому краю є виявом найбільшої похвали, честі і слави”.
Данута БІЛАВИЧ
завідувач наукового відділу Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
