Перед Першою світовою війною для популяризації лещетарства (лижного спорту) серед українців Галичини Іван Боберський ділився своїми зацікавленнями зимовими видами спорту в українських львівських часописах “Сокілські Вісти”, “Вісти з Запорожа” та “Діло”.
Так, 21 січня 1909 р. на сторінках органу українського гімнастичного товариства “Сокіл” (з 1909 р. товариство змінило назву на “Сокіл-Батько”) у Львові “Сокілські Вісти” з’явилася його публікація під назвою “Хід на лещетах”. У ній автор, покликаючись на працю М. Здарського, видану 1904 р. у Гамбурзі, описав правила їзди на лещетах. 4 лютого 1909 р. у часописі “Сокілські Вісти” Іван Боберський опублікував огляд, у якому навів перелік праць за 1904–1908 рр., які торкалися зимових видів спорту, в тому числі й лещетарства, із зазначенням кількості ілюстрацій у цих виданнях.
29 грудня 1910 р. у часописі “Вісти з Запорожа” з’явилася публікація Івана Боберського “Спорт в роцї 1910”, де було зроблено огляд різних видів спорту на теренах Австро-Угорської імперії. У ній між іншим зазначалося: “Зимові спорти розвивають ся дуже добре. Відень заложив ховзанку на штучно мороженім ледї. В штучній їздї на совгах здобув сьвітову мисть вже девятий раз Швед Сальхов, мисть в скорости на совгах здобув новий чоловік Росіянин Струннїков. Шлях для бобів (двосанках) на Семерінґу доповнено елєктричними знаками. Угри зачали їзду на двосанках в Татранській Ломници, головнім місци угорських зимових спортів”.
Іван Боберський часто виступав з доповідями про зимові види спорту, у тому числі лещетарство, перед українськими спортивними осередками, громадськими організаціями та широкими верствами українського населення Галичини. Відомо, що спортове товариство студентів вищих шкіл Львова «Україна» неодноразово організовувало з ним зустрічі для популяризації різновидів спорту у Львові та активізації спортового руху серед українців. Для прикладу, 10 грудня 1911 р. у рухівні (гімнастичному залі) «Сокола-Батька» по вул. Руській, 20 Іван Боберський мав відчит «Про зимові спорти». На захід прибуло 178 зацікавлених осіб. «Батько українського тіловиховання» торкнувся теми становлення і розвитку зимових видів спорту в країнах Європи та США. Степан Гайдучок, присутній на цьому заході, так описав виклад Івана Боберського: «Довідали ся ми, що Стирийцї в роцї 1904, зробили з’їзди на санчатах спорт. Американець Jackson Науnе навчив Европу штучної їзди на совгах, а під впливом Нанзена до двох лїт познакомлюєть ся середуща Европа з лещетами, яких від давна уживали Фіни і другі північні народи в щоденнім житю. Як впливає спорт на вдачу народа, сьвідчать Американці. Всюди ведуть боротьбу о першенство. Рухливі, товариські, меткі, енерґічні, охочі поборювати перепони, самостійні. Спорт і нашу сонливу вдачу перемінить на вдачу Американця. Увагою, що за кількадесять лїт готові ми доперва зрозуміти вагу спорту, закінчив прелєґент». Під час відчиту (виступу) професор Іван Боберський продемонстрував присутнім спортовий інвентар, який використовувався взимку. Частину доходу з цього та інших подібних заходів керівництво СТ «Україна» передавало на викуп земельних ділянок під руханково-спортову площу «Сокола-Батька» – «Український Город» (знаходився у Стрийському парку, зараз стадіон не існує), решту використало на власні потреби.
Крім Львова Іван Боберський проводив подібні заходи у інших містах Галичини. Так, у салі (приміщенні) самбірської “Бесіди” 28 січня 1912 р. він виступив із темою “Про руханку і спорт в Европі”.
З появою і популяризацією лещетарства в Галичині обговорювалося й питання відповідної термінології. Так, колишній голова товариства “Сокіл-Батько” у 1901–1908 рр. Альфред Будзиновський на сторінках часопису “Діло” у 1911 р. обстоював такі поняття: “снігар” на означення лещетаря, “сніжиці” – лещета. Натомість Іван Боберський запропонував поняття: “лещетар”, “лещета”, “лещетна прогулька” та похідні словосполучення, які прижилися серед українців і використовувалися як на західноукраїнських землях у першій половині ХХ ст. так і в діаспорі.
У 1912 р. Іван Боберський видав науково-методичну працю “Їзда на лещетах”. Для неї було підготовлено низку світлин, на яких він особисто демонстрував прийоми та техніку лещетарства. Світлина 23–27. Увазі читача представлено цю публікацію Івана Боберського.
Андрій СОВА
історик
Особлива подяка Лесі Крип’якевич (за надані світлини) та Олександру Пауку (за матеріали та поради). Стаття проілюстрована світлинами з приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів) та часопису “Вісти з Запорожа” (м. Львів).
Використані джерела та література:
- [Боберський І.]. Хід на лещетах // Сокілські Вісти. – Львів, 1909. – 21 сїчня. – Чис. 3. – С. 5–6.
- Бб [Боберський І.]. Зимові спорти // Сокілські Вісти. – Львів, 1909. – 4 лютого. – Чис. 5. – С. 3–4.
- Гайдучок С. Інтересний відчит професора Боберського // Дїло. – Львів, 1911. – 12 грудня.
- Боберський І. Їзда на лещетах // Вісти з Запорожа. Часопись руханкових, змагових, мандрівних і пожарних товариств. – Львів, 1912. – 28 лютого. – Чис. 66. Зимове число. – С. 4–7.
- Зелений А. “Україна” // Вісти з Запорожа. Часопись руханкових, змагових, мандрівних і пожарних товариств. – Львів, 1912. – 30сїчня. – Чис. – С. 4.
- Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / За наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Публікація Івана Боберського “Їзда на лещетах”
Відоймім копаницїі від санок і пришпилїм їх собі ремінцями до чобіт, а вже маємо лещети і можемо їхати по снігу як живі залубні.
Лещети, то копаниці з ясеневого дерева, о пів метра довші як ріст чоловіка, широкі на 7 до 9 сантиметрів а грубі до 3 сантиметрів, вигнуті по серединї в гору, щоби були пружисті. Пара лещетів з фабрики коштує тепер 30 К., але они подешевіють, коли галицькі майстри зачнуть їх вирабляти. Перше спроваджували їх купцї з Норвеґії і тоді були они єще дорозші тепер вирабляють їх вже нїмецькі і австрийські фабрики. Лещетів уживають мешканцї Скандинавії і Фінляндиї так, як у нас уживають люди санок, а навіть єще більше Селяни їздять там в зимі на лещетах, бо інакше не перебили би ся через снїги. Лещети роблять собі самі.
Від року 1888, коли Норвежець Фрітйоф і Нанзен переїхав на лещетах впоперек Ґренландию і написав про се книжку, зачали Нїмеччина, Австрия, Швайцария заводити у себе лещети. Нинї вже дїти по декотрих селах Стириї їдуть до школи через снїгові завії на лещетах Почтові післанцї довозять листи і часописи на лещетах. Військо запровадило у себе лещетні віддїли.
До їзди на лещетах одягаємо ноги так, щоби були в теплї. Беремо подвійні скарпитки, чи панчохи, перше бавовняні, по них вовняні. Черевики з волоками не можуть нїде давити, але не можуть бути за широкі, щоби нога спочивала безпечно і не крутила ся. Скіра мягка, напущена оливою, запятки низонькі, широкі. Штани в довгі, коло колїна свобідні, долом сходять в черевики. Кому вигіднійше в доколінних штанах з голїнниками, сей може їх натягнути. По сорочцї, яку звичайно носимо, одягаємо вовняну камізельку а по нїй куртку. Коли на дворі зимно переходить 10° R, тодї беремо дві теплі камізельки, одну з них з рукавами. На голові шапка з дашком або коминярка, або звичайний капелюх. Рукавицї пригорщеві з довгими ополами, що заходять на рукави. Материя на одяг мусить бути гладка, а густа, щоби не чіпав ся єї снїг і не протягав вітер. Коли зимно не велике і нема вітру, то шерстяк (світер) заступав дуже добре куртку, бо лишає свобідні рухи. Від їзди на лещетах робить ся тепло, тяжка одїж є длятого непотрібна, але треба стеречи ся перестуди підчас відпочинків. Жіночий одяг є найлїпший, коли буде зроблений після тих самих вказівок, що одяг для мущин.
Клякаємо на лїве колїно і припинаємо лещет до правої стопи, клякаємо на праве колїно і припинаємо лещет до лївої стопи. Ремінцї мусять бути міцні і з густими дїрками, щоби лещет допасувати до ноги. Привязь не може давити анї на пальцях ані на підбитю. Підошва і запяток мусять прилягати точно до дна. Наколи під запяток набє ся снїгу, треба єго відбити, бо нога колише ся. Їзда на лещетах має таку вартість, що можемо через глубокий снїг через завіянї снїгом поля, через доли, гори, дебрі, без дороги і без стежки дістати ся там, де хочемо. Хто немає лещетів, той западе ся в снїг і дальше не пійде. Головна вимога їзди є така, щоби їхати а не перевернути ся. Хто припняв лещети, той через постійну вправу навчить ся всїх тих способів, як він має поводити ся, щоби не перевернув ся, йшов скоро, міг обернути ся, ступав в гору, їхав в долину, закрутив лук, задержав ся там, де сам хоче.
І. Учимо ся передовсїм їхати по рівнїм. З початку ставляємо стопи так, як при звичайнім ходї, значить під кутом до себе. Але лещети заходять гузами с. є. задними кінцями один на другий і притискають себе або друляють ся. Досьвід примусить нас ставляти стопи рівнобіжно і тїсно при собі як дві сусїдні доски в підлозї.
Їдьмо! Висуваємо одну ногу вперед, угинаємо її в колінї, а через се ногу, що лишила ся в задї, простуємо і підносимо на пальцї. Цїлий тягар тїла перейшов на передну ногу. Коли через вправу наберемо досьвіду в тім ходї, то відчуємо, що через згинанє колїна даємо собі розгін. Лещет суне ся шпарко вперед. Задна нога не відбиває ся від землї як при їздї на совгах (лижвах). Розмах дістаємо пересуванєм і згинанєм ніг в колїнї. Лещети сунуть ся тїсно попри себе, так що між їх слїдами лишає ся заледви вузонький поясок снїгу або нїякий. Се є “їзда посувом”. “Посувом” можемо їхати по рівнин], в гору і в долину наколи дорога є лише легко горбовата. Тїло спочиває все більше на підошвах як на пятах.
Коли убіч є стрімка, тодї дістаємо ся на верх гори такою самою їздою як по рівнім, вначить “посувом”, але не прямою дорогою лише кривульками як гостинець, що крутить ся в гору, щоби вози легко виїхали. При їздї в гору тиснемо більше на лещети, щоби встрягали в снїг і були грановані (вихилені на грану) до убочі а не від убочі.
II. Коли по убочі не можемо йти по сувом, то місто посувати лещети, підносимо їх і ступаємо ними неначе великими чоботами, але рівнобіжно один до другого. Шлях лещетів творить лїнїю, що підносить ся скосом в гору. Ступаємо вперед і тупаємо сильно в снїг, натискаючи більше на передну часть лещетів. Сей хід зове ся “ступою”.
III. Убіч, що стоїть перед нами дуже стрімко, мусимо обійти кривулькою, але можемо на ню вийти також майже прямо, коли підемо на ню “ступою”, точно в бік. Ступаємо сильно. В снїгу роблять ся ступенї як у сходах в каменицї. Ступаємо поволи. Одна нога ступає а другу притягаємо, коли вже горішний лещет зробив безпечний ступінь. Сей хід ступою в бік називаємо коротко “ступенем”. Можемо йти ступенем точно в бік але також скосом вперед.
ІV. По середно стрімкій убочі потрафимо видістати ся прямо в гору, коли підемо звичайним кроком, значить, ставляємо стопи під кутом до себе. Робимо як найбільші кроки, вбиваємо їх до убочі. Слїди лещетів пригадують чатинну галузку. Сей крок зове ся “чатиною”.
- V. Виходячи на гору кривульками, робимо се для безпечности так, що горішний лещет їде посувом а долїшний робить кроки як при звичайнїм ході. Слїди від того руху виглядають так, що ся хода зове ся “півчатиною”.
- Підчас стояня хочемо скрутити в лїво. Підносимо лїву ногу і робимо нею малий крок в лїво, пересуваємо опісля праву ногу і так малими кроками пересунемо лещети в лїво, о скілько хочемо. Так само іде в право. В той сам спосіб обертаємо ся в зад.
Місто обертати в зад дрібними кроками можемо обернути ся точно двома замахами як руховик, що виконує “В зад зворот!” Підносимо лїву ногу сильно вперед і обертаємо її від себе, щоби положити лещет на землю передним кінцем взад але попри правий лещет. Се є перший рух. Мусимо в тій поставі утримати рівновагу. Коли чуємо що стоїмо безпечно, підносимо праву ногу, звертаємо її в лївий бік і кладемо правий лещет попри лївий. По тім другїм русї стоїмо вже лицем там, де передше були наші плечі. Того самого способу можемо ужити, коли робимо чверть обороту. Сю вправу треба навчити ся в лїіво і в право.
VII. Треба перейти на лещетах через вузкий потік, через пліт, мур, рів, дорогу, тодї кождий старає ся зробити се як найзручнїйше, а не ушкодити лещетів.
VIII. Ми вже так високо на горі, що хочемо їхати в діл. Тяжко нам розпочати їзду. Стоїмо звичайно впоперек до убочі і наколи лише трохи змінимо поставу, то падаємо. На “розлуку” з убочею мусимо скоро рішити ся. Долїшним лешетом стаємо в напрямі їзди, зачинаємо на нїм їхати а другий лещет долучаємо чим скорше і висуваємо єго вперед до викроку.
ІХ. При з’їзді з гори можемо мати перед собою свобідний простір або простір занятий деревами, скелями, пняками, зарвами. По свобіднім просторі можемо з’їжджати прямо в діл, на занятім просторі мусимо кружити щоби виминути перешкоди. При з’їзді дїлає сила тяжкости. Она жене нас в діл. Ми маємо використати її в зручний спосіб, щоби легко а безпечно з’їхати.
Коли їдемо прямо в діл, можемо тримати обі ноги разом але безпечнїйше є висунути одну ногу наперед. Стоїмо в викроцї, подаємо тягар тїла на підошви, але більше на підошву задної ноги. Лещет з задною ногою називаємо “їздний лещет”, бо він головно їде з нами і везе нас, лещет з передною ногою зовемо “підпорний лещет”, бо він скріпляє нашу поставу. Ноги в колїнах дуже легонько угнуті. Очі глядять вперед, щоби заздалегідь оцїнити на 10 метрів перед собою стан снїгу. Швидкість їзди більшає, коли спад стає більше стрімкий або снїг стає лїпший. Тоді тїло по даємо як найбільше вперед а тягар тїла переносимо більше на передну ногу. Інакше лещети втїкнуть а ми упадемо взад. Меншає скорість, то подаємо тїло взад і переносимо тягар тїла на пяти. Переїжджаємо филясті верстви, то висуваємо підпорний лещет єще більше вперед. По стрімкім спадї їдемо в присюдї. Мусимо тїло так проважувати, щоби достроїти рівновагу до заглубин поля. На місцях слабо спохолих їдемо посувом а навіть можемо підбігати чатиною, щоби набрати розгону.
X. Хочемо підчас з’їзду зменшити скорість, то робимо се “припиранєм”. Їдемо н. п. в діл так, що лїва нога є на передї. Тягар тїла є більше на правій Відхиляємо лівий лещет, щоби єго корса (ріг), була дещо перед корсою правого лещета а гуза (задний конець) відхилила ся. Лївий лещет суне ся по снїгу скосом до напряму з’їзду і так припертий зменшає швидкість розгону цілого з’їзду.
ХІ. Бажаємо підчас їзди в діл єще сильнїй ше гальмувати, то зробимо се, коли оба лещети розхилимо так, що їх корси зближать ся до себе а гузи розійдуть ся. Так повстане плуг, що поре снїг тим сильнїйше, бо і лещети є похилені гранами до землї.
ХІІ. Підчас їзди в діл зміняємо напрям, щоби виминути якусь заваду, або на те, щоби не мчати прямо в діл стрілою, лише лагідно кривульками зісанковати ся в долину. Права нога їде, лїва підпирає. Перенесїм тягар тїла з правої на лїву. Лїву угнїм, праву випростуймо і вихилїм, щоби нею припирати. Розмах їзди в полученю з припиранєм правого лещету викличе луковатий закрут: “припору” в право. По “припорі” присунемо праву ногу до лївої і їдемо не спиняючи ся, дальше в право. Закручати “припорою” треба навчити ся в лїво і в право. Ставимо на убочі ряд палиць на пять метрів від себе і виминаємо їх одну по другій “припорою”, в лїво і в право.
ХІІІ. Крім “припори” маємо єще инші способи, щоби змінити напрям з’їзду або перервати єго. “Затока-Хрістіянія”: їдемо в долину. Хочемо скрутити в лїво. Висуваємо лївий лещет дещо вперед, переносимо тягар тїла на пяти, тїло перехиляємо на лїво, оба лещети грануємо на лїво. Кадовбом виконуємо наглий зворот. Лещети зроблять коротку “затоку”, як сани, коли конї нагло звертають в лїво, і опинять ся під простим кутом до попередного напряму з’їзду. 3 початку вчимо ся “затоку” з розкраченими ногами, опісля потрафимо її виконати з тїсними лешетами і тодї виглядає найкрасше. Затоку вигіднїйше зробити на убитім або плиткім снїгу.
ХІV. На глибокім снїгу закінчити найлїпше з’їзд “залукою-Телємарк”. Їдемо в долину. Хочемо залуковати на лїво. Висуваємо праву ногу наперед, Переносимо цїлий тягар тїла на праву ногу і пригинаємо обі ноги так, неначе хотїли би ми клякнути на лїву ногу. Лїве колїно зближає ся на одну пядь до свого лещета. Лївий лешет є тїсно при правім лещеті і єго корса є рівно з правою стороною. Правий лещет грануємо в лїво. Рамена розводимо в бік, цїле тїло подаємо вперед, клїтку грудну звертаємо сильно в лїво, неначе би ми хотїли оглянути ся. Лещети їдуть в лїво великою “залукою”.
Припорою, затокою і залукою можемо змінити напрям їзди або затримати ся. Добрий лещетар лучить всї тоті роди закрутів, о скілько полонина сего вимагає. Робить припору, додає затоку, до неї залуку; може лучити затоку в лїво з залукою в право і т. п.
Вправляти треба на легко спохолій убочі опісля на щораз більше стрімких горбах. Перший день можна уживати одного кіяка або двох цїпків, щоби не за дуже падати. Опісля треба все научити ся без помочи кіяка. Доперва, коли уміємо добре їздити, і закружати, беремо де помочи цїпки. Они улекшують нам їзду по рівнім і виїзд в гору.
Паданє підчас науки не є страшне. Снїг мягкий і падає ся як в перину.
Пізнїйше колись поговорю про скок і поясню ріжницю межи альпейським а норвезьким способом їзди.
Сьвітливцї не були в станї схопити всї тоті рухи, яких я потребував. Не знають єше сили снїгового блеску і перетримують знимки.
Іван БОБЕРСЬКИЙ
Джерело: Боберський І. Їзда на лещетах // Вісти з Запорожа. Часопись руханкових, змагових, мандрівних і пожарних товариств. – Львів, 1912. – 28 лютого. – Чис. 66. Зимове число. – С. 4–7.
