27 березня 1952 року був спокійним і прохолодним днем повоєнного Мюнхена. Раптом о 18:20 в одному поліцейському відділку міста пролунав сильний вибух. Уже невдовзі про цей випадок гуділа преса.
Йозеф Кронштейн був луцьким підлітком 1930-х. Він ходив у кіно «Сонце» і «Чари», на тістечка й каву до Розаліні, а по вечорах з однодумцями засідав у закритому клубі, який мав чітку ідеологію і цілі. Успішно переживши війну у Швейцарії, в 1950-х своїм вольовим рішенням цей представник «золотої молоді» міжвоєнного Луцька опинився у центрі міжнародної політики.
Мюнхенський презент для канцлера
На головному вокзалі Мюнхена о п’ятій годині вечора було людно, доки потяг стояв і в нього заходили пасажири. Та дуже швидко їх поменшало, перон став майже безлюдним. Двоє хлопчиків побачили чоловіка в сірому пальто і капелюсі. Він їм здався дивним, бо поводився дещо нервово і не був схожим на баварця. Він підійшов до них і заговорив.
Незнайомець запропонував хлопцям три марки, щоб вони віднесли пакунок на пошту. Коли чоловік віддавав пакунок, на одному з пальців хлопці помітили деформований ніготь, який виріс зі шкіри всього на кілька міліметрів. Вони прочитали адресата: «An dem Bundeskanzler Dr. Konrad Adenauer, Bundeshaus. Bonn» (Федеральному канцлеру Конраду Аденауеру, Федеральний палац. Бонн).
Чоловік сказав, що має небагато часу, бо поспішає на потяг. Та коли хлопці пішли, він простежив за ними. Діти сприйняли все це дуже дивним і вирішили замість пошти попрямувати в поліцію. І не прогадали.
Поліцейський Карл Райхерт спустився в підвал, щоб відкрити пакунок. Він здивувався, коли побачив, що посилка – це книга, малий словник Брокгауза. Не роздумуючи, поліцейський розгорнув книгу. В той же момент пролунав сильний вибух. 500 грам вибухівки рознесли кімнату і вбили Райхерта. Двоє поліцейських були важко поранені, ще троє отримали легкі поранення.
Про випадок стало відомо широкій громадськості. Невдовзі канцлер запросив двох хлопців, які принесли бомбу в поліцію, на особистий прийом і подарував їм золоті годинники як подяку за пильність.
Чим «завинив» Аденауер
Конрад Аденауер – перший канцлер Федеративної республіки Німеччини. У той час одночасно і міністр закордонних справ і голова Християнсько-демократичного союзу. Його правління є символом цілої епохи відродження країни. Він зумів поступово звільнити Німеччину від зовнішніх впливів і укріпити незалежність. Аденауер зміг повернути державу на міжнародну політичну арену.
Один із кроків політика – виплата Німеччиною репарацій. У той час прем’єр-міністром в Ізраїлі був Давид Бен-Гуріон. Між ним і Аденауером була домовленість про виплату величезної суми Ізраїлю. Проте не всі сприйняли цю ідею добре. Зокрема деякі сили в самому Ізраїлі не вважали це доброю ідеєю. Серед противників були єврейські радикальні організації.
Замах на Аденауера збігся в часі з активною фазою німецько-ізраїльських переговорів про компенсацію. Обоє домагалися успіху на переговорах: Аденауер, оскільки вважав угоду з Ізраїлем необхідною умовою західної інтеграції; Бен-Гуріон, бо держава опинилася перед банкрутством.
Поява Кронштейнів у слідстві
Розпочалося слідство. Поліція вийшла на будинок за адресою Metzstraße, 11 в Мюнхені, де проживала група євреїв без громадянства. Після перевірки виявилося, що документи, які вони мають, були скоріше всього підробкою. Це євреї, які приїхали до Німеччини під час потрясінь Другої світової війни. Багато з них жили в таборах після 1945 року як переміщені особи: колишні примусові трудівники з усього світу, дезертири-червоноармійці, колишні військовополонені.
Група виділялася серед інших мешканців будинку тим, що проживала на одному поверсі і часто збиралася на якісь розмови. Поліцію насторожило, що ця група трималася осібно від решти мешканців будинку. Всі вони мали якісь конфлікти з владою. Головним підозрюваним був такий собі Константинеску, якого вважали за керівника групи. Цю версію й опрацьовували. У групі були також двоє братів – Авраам і Йозеф Кронштейни, які, як вважала поліція, проживали в Мюнхені та вивчали медицину. Авраам мав підтверджений термін перебування у таборі 41 місяць, за що отримав відшкодування у розмірі 6150 марок і емігрував до Ізраїлю на початку 1949 року.
Однак поліція виявила певну махінацію з документами, бо насправді в 1950 Авраам Кронштейн знову жив у Мюнхені. Вони сумнівалися у законності його компенсації.
Спочатку слідчі вийшли на такого собі Маріо Міреллі. Це він віддав бомбу хлопцям на вокзалі. Його хотіли вистежити та арештувати. Та з ходом слідства виявилося, що не існує ніякого Міреллі, це вигадане ім’я, а реальну особу треба шукати серед групи. Підозра впала на уродженця Луцька Абрама Кронштейна.
Слідчі встановили стеження за ним. Допитували свідків, а потім назбирали достатньо підстав для арешту. Екс-лучанин поводився дещо агресивно, все заперечував і відкидав. Баварським слідчим було важко витягнути з нього правдиву інформацію. Все тому, що насправді він не був ніяк пов’язаний з терактом і вважав себе ні в чому не винним. Єврей, який пережив важкі події Другої світової (про цю сторінку родини Кронштейнів ще буде окремий матеріал на сторінках «Хронік Любарта») з вини німців, мусив слухняно тепер поводитися на допиті представників німецької держави. Його роздратування було зрозумілим. Також він категорично відмовився говорити будь-що про свого брата Йозефа Кронштейна.
Ситуацію трохи ускладнювала справа з ураном, в якій був замішаний Абрам Кронштейн. Він незаконно отримував пляшки і інструкції з ураном, торієм і кадмієм – матеріалами, якими було заборонено торгувати. Слідчі встановили, що, імовірно, Абрам перевозив ці пляшки через кордони незаконно. У справі про уран було задіяно багато ланцюжків подій та країн.
Все ж після опитування додаткових свідків слідчі переключилися з Абрама на його брата Йозефа Кронштейна. А він від слідства і не ховався, ведучи веселе життя. Йозеф полюбляв вчащати до танцювальних залів Швабінга (історичний район в Мюнхені), був головою Єврейської студентської асоціації в Баварії та періодично брав участь у релігійному житті Ізраїльської єврейської громади в Мюнхені. І все ж для слідства він був фантомом, за якого важко було зачепитися, але який, як вважалося, мав би бути важливим фігурантом справи про замах на Аденауера.
Щодо Йозефа Кронштейна поліція виявила, що Швейцарія заборонила йому в’їзд. Тож він, імовірно, отримав фальшиві документи через особу, яка допомагала і Аврааму з документами. З поліції кантону Цюріха на запит мюнхенських поліцейських прийшло детальне досьє на Йозефа Кронштейна з фото та відбитками пальців.
Ключову роль у розслідуванні зіграла Ельке Ґрубер, наречена Йозефа, яка вирішила розповісти поліції все, що знала. Вона, наприклад, заявила, що востаннє бачила нареченого в лютому 1952, оскільки в березні він нібито хотів скласти деякі іспити, в тому числі з патології. Слідчі стали підозрювати, що підготовка до замаху виходила на фінішну пряму, тому Йозефу треба був час на ретельну підготовку. Провівши ще багато допитів і склавши логічну вервечку подій, саме Йозефа Кронштейна стали підозрювати як того, хто ніс книгу з бомбою.
А поки це відбулося, той уже зник з Мюнхена. Востаннє його бачили, коли він, будучи замаскованим перукою і бородою, прямував на вокзал.
У рідному місті Кронштейни були найбагатшою родиною
Луцьк – одне з найстаріших міст України, давній центр історичного регіону Волинь. Багатонаціональне за складом, як і більшість європейських міст. Історія єврейської громади починається ще за часів Київської Русі. Приблизно від початку ХІХ століття і аж до Другої світової війни євреї становили більшість населення міста.
Історія появи родини австрійських підданих Кронштейнів у Луцьку простежується щонайраніше від 1860-х років. Рахіль та її чоловік Йозеф займалися продажем деревини. Статки родини дуже швидко збільшувалися (або від початку появи у Луцьку вже були великими) і в 1880-х роках це була найбагатша єврейська родина в місті. У Рахіль та Йозефа було двоє дітей та кілька внуків. Всі вони продовжили справу батьків, займалися бізнесом і ще більше підкріплювали становище і вплив родини.
Їхній син Ілля став банкіром, був власником великої кількості землі, будинків та різних підприємств. Він був одружений із Міною Кронштейн, сестра якої в міжвоєнний час стала дружиною головного рабина Будапешта. Леон Кронштейн, племінник Іллі, володів більш ніж 50 будинками в Луцьку наприкінці 1930-х. У місцевій пресі його називали мільйонером. Його батько Марк також був значним домовласником, який мав бізнес-партнерів далеко за кордоном.
Луцьк – дуже активне і водночас затишне місто між обома світовими війнами. Воно зазнало усіх тенденцій модернізації, швидко розбудовувалося, зростала кількість населення. Місто було адміністративним центром Волинського воєводства, тож місцева влада докладала зусиль, аби Луцьк виглядав представницько.
У той час це було місто із сусідством культур. Поляки, караїми, українці, чехи, німці, євреї жили поруч без конфліктів. Відвідували ті самі кіно та ресторани, відпочивали на річці Стир. Мирне і бурхливе життя протікало під стінами старовинного замку, монастирів і церков.
У родині Іллі та Міни Кронштейнів було двоє дітей – Йозеф (народився у 1918) та Абрам (народився у 1925). Це були представники золотої молоді міжвоєнного міста, які ні в чому собі не відмовляли. Часто подорожували за кордон, не знали злиднів, мали доступ до будь-якої освіти. Наприклад, Йозеф Кронштейн у 1937 році поступив на медичний факультет університету в Відні. Він був присутній на майдані Гельденпляц під час проголошення Гітлером Аншлюсу. Наступного дня повернувся до Луцька, можливо, через страх нападу на нього як єврея. Але згодом вернуся до Відня. 8 грудня 1938 Йозеф К. емігрував через Австрію до Швейцарії, а наступного дня він записався до Бернського університету на медичний факультет. Трагічна доля євреїв Другої світової його не зачепила.
Йозеф уперше з’явився в Мюнхені в 1950 році. Ще раніше туди приїхали Абрам зі своєю матір’ю Міною. Обоє братів опинилися в центрі слідства замаху на Аденауера.
Слідство закрили, щоб не розбурхати вулик?
Опрацьовуючи політичний мотив, слідство виявило, що Йозеф Кронштейн був членом різних єврейських правих організацій. Але це був лише початок. Після нападу на канцлера була ще серія подібних замахів на інших впливових політиків. У розслідуванні цих випадків випливли замішані члени екстремістських організацій Іргун та Херут. П’ятьох людей арештували у Франції та депортували. Слідство трактувало атентат на Аденауера у контексті більш широкого терористичного руху.
Усе це було дуже невигідно виносити на публіку в Німеччині, щоб не посилилися антисемітські настрої. В Ізраїлі це грало на руку правим силам, які хотіли бойкотувати усе німецьке, бо вважали, що «всі німці – убивці».
Канцлер Аденауер прийняв не просте рішення. Він втрутився, коли було встановлено особу передбачуваного головного винуватця, і попросив, щоб цей факт не розголошувався в німецькій пресі. Аденауер, як кажуть, сказав тоді: «Для мене це вчинок божевільного. Так само, як будь-який порядний німець відмовляється ототожнюватися з божевільними вчинками садистських гестапівців, я відмовляюся обтяжувати іудаїзм дурним фанатизмом людини лише тому, що ця людина є євреєм».
Ішли роки, а слідство продовжувалося дуже в’яло. Йозеф Кронштейн і ще кілька фігурантів утекли в Ізраїль. І їх через позицію канцлера не дуже й розшукували. Минав час і справа ставала застарілою. У 1978 році генеральний прокурор Мюнхена зробив висновок: «Проведені розслідування не дають достатніх підстав для обвинувачення. Відповідно до поточного стану розслідування … немає достатньої підозри у напрямку обвинуваченого К.» Справу офіційно закрили.
Хоча загальне тло замаху на Аденауера зрозуміле, все ж неясні конкретні причини. Імовірно, вчинок мав на меті привернути увагу громадськості, стати протестом проти нових німецько-ізраїльських відносин. Племінник носія бомби Йозефа Еліас Кронштейн, з яким спілкувався автор статті, каже, що він ніколи детально не розпитував у Йозефа про його мотивацію. Він помер і похований в Ізраїлі, забравши з собою конкретні деталі справи і своє бачення вчинку.
…У 2003 році німецький журналіст Геннінґ Зітц (Henning Sietz) написав книгу Attentat auf Adenauer на основі документів, які зберігалися в Головному баварському архіві в Мюнхені і знову привернув увагу громадськості до давно забутих подій.
Для історії міжнародної політики це лише фрагмент. Для Луцька – це ще одна неймовірна сторінка зі скарбниці історії найвпливовішої родини міста Кронштейнів.
Олександр КОТИC
Джерело: Хроніки Любарта
