Як на мене, то історія має той самий ностальгійний присмак, що і дитинство. Тільки дитячі роки запам’ятовуються нам як власний пережитий досвід, а світ давнини ми пізнаємо хіба що з книжок, оповідей і пам’яток архітектури чи мистецтва. Якщо ви не хочете почуватися чужими у цьому світі, мандруйте разом з нами крізь час до таємниць старого Львова. А маршрутом нашої подорожі будуть львівська фармація і медицина минулих часів.
Насамперед спробуймо поглянути на будинки площі Ринок не з погляду їх архітектурних принад, а з’ясуємо, яке вони мали відношення до історії львівської фармації і медицини.
Почнемо нашу екскурсію з першого за нумерацією житлового будинку площі під номером 2 . Цей будинок в стилі Відродження відомий тепер як “палаццо Бандінеллі” – від імені його пізнішого власника італійця Роберто Бандінеллі, який у цьому будинку відкрив 1629 року першу постійну пошту у Львові. А ось у кінці 16 ст. цю ділянку придбав львівський аптекар Ієронім Віттенбергер, званий у Львові Ярошем Ведельським.
За найновішими європейськими медичними поглядами 16 ст., вже не вважалося, як у Середньовіччі, що причиною епідемій є “погане повітря”, а що їх розносять маленькі істоти, які, подібно до насіння, оселившись у людському організмі, пожирають його. Тому головне завдання лікарі вбачали у тому, щоб вивести ці істоти з організму. Ось чому таким модним вважали кровопускання. Але найпоширенішими були різні сечогінні та прочищуючі засоби під назвою “воміти”, або “пурганти”, звідки походить назва сучасного пургена. Саме один із таких “вомітів” винайшов Ведельський, який, за словами його сучасника, аптекаря і доктора медицини Яна Алембека, про якого мова
піде далі, був “дуже коштовним і надійним”. Торгівля ним у великих розмірах
і дала змогу пану Ярошу побудувати собі наріжну кам’яницю на Ринку.
Минуло більше століття після смерті Ведельського і зведений ним будинок у другій чверті 18 ст. переходить у власність двох львівських вірменів: Пірамовича і Моронського, останній був лікарем.
Через один номер від будинку Ведельського розташований шедевр ренесансної архітектури – Чорна кам’яниця (№4). У міських актах вона звалася
“Лоренцовичівською” від імені власника, аптекаря Яна Лоренцовича, який
у 1596 році придбав ще недобудовану кам’яницю і завершив її спорудження. Лоренцович прибув до Львова з Вільна, прийняв міське громадянство
і швидко доробився значного маєтку. Свої фахові послуги він надавав не лише львівським міщанам, але навіть родині князів Заславських. Як і інші ароматарії (так називали в той час аптекарів), він торгував нарівні з ліками медом, мигдалем та іншими ласощами, а на допомогу собі тримав “інспектора”.
Справи Лоренцовича йшли чудово до 1607 року, коли він, вже перебуваючи на посаді війта (судова посада), у зрілому віці записується на студії до Краківського університету. Виїзд на навчання підриває його матеріальний добробут, бо з Кракова тяжко було керувати аптечною справою, коли у Львові конкурентами виступали 15 лише католицьких аптекарів. Так Лоренцович заходить в борги, розтрачує довірені йому громадські та приватні гроші, а кредитори притягають його до суду. До них приєднується і зверхник аптекаря кн. Олександр Заславський, на вимогу якого на майно Лоренцовича було накладено арешт. Схоже, однак, що це був хитрий хід для порятунку маєтку заслуженого для князя фармацевта, бо досить швидко представник
кн. Заславського зрікається перед судом від претензій, хоча секвестр було
поновлено лише після смерті Лоренцовича в 1618 р.
З боргами батька розрахувався син Ян Юліан, який від 1626 року відновлює спадкову officina aromataria. Як і батько, він перебував на службі у князів Заславських. Авторитет Лоренцовича допомагав йому і у веденні громадських справ. У 1634 році саме його магістрат висилає на переговори зі збунтованими передміщанами Галицького передмістя. В ті часи Юліан займався вже виключно медициною, аптеку ж передав зятеві, доктору медицини Габерману і тільки згадував часи, “коли він аптеку тримав”.
Помер Лоренцович у 1645 році. Ще раніше, у 1637 р., пішов зі світу його зять. Його вдова, Регіна Лоренцович, вийшла заміж за доктора медицини Маріана Ніканора Анчовського. Справу аптеки Лоренцовичів тепер продовжувала родина Анчовських. Саме з часів одного з них, також доктора медицини Мартина Анчовського, походять скульптури на фасаді кам’яниці. Тут, поряд зі статуями Мадонни, ми бачимо фігуру св. Мартина, що нагадувала доктору про милосердя, яке він повинен був випромінювати подібно до святого патрона, котрий відрізає шмат свого плаща, щоб зігріти жебрака.
Про патронів лікарської справи і захисників міста під час епідемій повинні були нагадувати і дві інші статуї, які розташовані на карнизі перед пілястрами другого поверху. Одна з них зображає блаженного Яна з Дуклі. Ян з Дуклі, один із канонників тоді ще дерев’яного і маленького монастиря бернардинів, помер від чуми у Львові 1470 р. Невдовзі його могила набула чудодійної сили, виліковуючи хворих. Серед тих, хто отримав заступництво Яна з Дуклі, був і майбутній монарх Ян Казимир, в той час ще королевич, який захворів на віспу, але одужав, тоді як його брат помер. Скульптурний надгробок св. Яна з Дуклі можна побачити в церкві святого Андрія, колишньому монастирі бернардинів.
Друга скульптура зображає св. Станіслава Костку. Його ім’я пов’язане з жахливою епідемією чуми, яка накрила Львів у 1623 р., про неї ми також розповімо згодом. Того року, в одну з теплих липневих ночей на Краківському передмісті (район початку сучасної вулиці Б. Хмельницького), серед дерев’яних і мазаних хаток зі солом’яними і ґонтовими дахами без господарів, які або померли від пошесті, або полишили житло, спалахнула пожежа. Вітер роздмухував полум’я, яке швидко зжерло більше тисячі будівель і сунуло просто на місто до Краківської брами. Але в цей час над вежею брами (що було підтверджено свідками і запротокольовано єзуїтами) з’явився на хмарах святості св. Станіслав Костка разом зі святими Ігнатієм і Ксаверієм і своїм плащем затулив місто від вогню – пожежа вщухла. Надалі під час епідемій львів’яни-католики молилися св. Станіславові Костці.
Але повернімося на площу Ринок. У 1732 році в нащадків Анчовського Чорну кам’яницю придбав аптекар Франтішек Флоріан Вешньовський і таким чином аптека в цьому будинку працювала аж до його смерті у 1750 році.
В.ЧЕРНОВ, П. ҐРАНКІН
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010.
