Провідним покрівельним матеріалом у давньому Львові був ґонт. Сприяли цьому як дешевизна і доступність матеріалу, так і розвинуті традиції будівництва з дерева. Якщо ж врахувати, що добре просмолений ґонтовий дах міг слугувати протягом десятків років, то не дивно, що ґонтом крили не лише дахи міщанських кам’яниць, але й костели, церкви, оборонні споруди.
Добре висушений і просмолений ґонт був надзвичайно легкою поживою для вогню. Пожежі, під час яких вигорали цілі квартали, були частим лихом у Львові. Високі дахи (при покритті ґонтом висота даху повинна становити не менше половини ширини будинку) з матеріалу, що легко займається, сприяли розповсюдженню вогню. Для локалізації пожеж усі навколишні будівлі необхідно було “з дахів і верхів соснових оголити, і ледь тим шкідливим способом місто ґвалтовної пожежі уникло”.
Так було у середмісті, на околицях якого звичними вважалися криті соломою будинки убогих львів’ян; численні ухвали магістрату і розпорядження власників юрисдикцій про заборону покриття будинків соломою.
При постійній загрозі пожеж впровадженням вогнестійкого покриття дахів займалися міські влади.
У 1491 році магістрат укладає контракт з гончаром Миколаєм на виготовлення дахівки за ціною копа та шести грошів (66 грошей) за 1000 штук. Дахівка потрібна була для виконання покрівельних робіт даху катедри (які проходили під керівництвом теслі Миколая Кльоца), ратуші (1491 р.) та її вежі (1504 р.), а також зубців і деяких веж міського муру.
Пожежа 1527 р., що знищила готичний Львів, довела перевагу дахівки перед ґонтом. У вогні не зазнали втрат ратуша, катедра і будинок Яна Броди, який через керамічну покрівлю звався “вежею”.
Після пожежі Львів відбудовувався, прикрашався новими, ренесансними шатами. В 1539-1540 рр. дах ратуші перекривають дахівкою жовтого і зеленого кольорів, яку на замовлення магістрату виготовив стрихар Ян Аньол. Такою ж дахівкою перекрили Вірменський собор, укриваючи під нею старе покриття із кам’яних плит розміром 47×105 см. Баню собору і дах збудованої у 1570 р. дзвінниці перекрили свинцевою бляхою.
“Кірамідою” (дахівкою) було перекрито і збудовану 1559 р. Успенську церкву, попередницю сучасної.
Для захисту від снігу і дощу дахівку (якщо вона не була глазурованою) покривали смолою, використовуючи при цьому не лише живицю, але й бітум, розробки якого тривали в районі Старої Солі.
Окрім Вірменського собору, згаданим вище покриттям (свинцевою бляхою) було перекрито також церкву св. Юра, збудовану в 1572–1578 рр., дзвінницю Успенської церкви, спорудження якої фінансував Костянтин Корнякт. Під час пожежі 1616р., “коли свинцевий дах плавився, вежа краплями, здавалося, оплакувала свою згубу від пожежі”.
Свинцеве покриття мала і вірменська церква св. Хреста (вул. Замарстинівська, 9). Під час облоги Львова військами Хмельницького і Бутурліна вороги вимагали від міста на окуп 50 центнерів свинцю на кулі для піхоти, на що дістали відповідь таку : “Свинцю зовсім немає у місті, а просимо щоб ви на тому задовольнитися захотіли, який з даху церкви св. Хреста на Краківському передмісті забрали” (1655 рік).
Стійке металеве покриття із мідної бляхи катедральний костел отримав після пожежі 1605 р., яку спричинила блискавка.
До 1614 р. міддю перекривали вівтарну частину; інша довший час перебувала під ґонтовим дахом. Роботи з перекриття усього костела почалися у 1624 р. і тривали не один рік. Вже у 1639 р. єпископ суфраган Захаріаш Новошинський і проповідник Станіслав Стаміровський вироком архієпископа змушені були внести значну суму за побиття каноніка Яна Риєвського “на кошт” катедрального даху.
З мідної бляхи робили покрівлі костелів бернардинів і єзуїтів; веж, що будувалися протягом XVII ст., та нової ратушної вежі (1619), збудованої Мартином Кампіаном. Дах цієї вежі над куполом підтримували стовпчики, оббиті білою бляхою. Міддю оббивали сигнатурки (глорієти) костелів, які є свідченням майстерності львівських теслів і бляхарів.
Бляшані дахи церков і костелів, зроблені з менш коштовної білої (свинцевої або залізної) бляхи, фарбували, здебільшого, у червоний колір (як дахи каплиці Трьох святителів у 1671 р.). Контракт будівничого Бернарда Меретина з єпископом Львом Шептицьким на побудову нової церкви св. Юра з 1756 р. передбачає, що “дах на куполі має бути покритий білою гданською бляхою насковою, яку тільки грубу і велику знайти можна, а та має бути помальована кольором до міді подібним”. Бані Успенської церкви були у 1642 р. визолочені коштом молдавського господаря Василя Лупула.
Загалом, оздобленню дахів культових і громадських споруд приділяли особливу увагу. Дах костелу Кармеліток Босих (вул. Винниченка, 30; 1642–1683 рр.), окрім золоченої кулі, на сигнатурці оздоблювали три менші, також золочені, з завершенням у формі язиків полум’я. Крім того, там була “повітряниця” (флюгер) з короною і золоченим хрестом. Ринви костелу закінчувалися головами драконів, за виконання яких сніцар Міхал взяв 3 флорени. “Повітряниці” прикрашали і дах костелу боніфратрів (вул. Личаківська, 26; 1687–1689 рр.); одну з них прикрашав виконаний з латуні герб Собеських “Янина”. Судячи з зображення на гравюрі Пассаротті з початку XVII ст., флюгери у формі прапорців були на вежах Галицької і Краківської брам, а також на дзвінниці катедри. Напис на подібному флюгері, який було встановлено на вежі костелу бернардинів “Michael fecit victoriam” (Михаїл приніс перемогу) у липні 1672, у дивний спосіб ніби передповів наступні події турецької облоги (вересень 1672 р.): саме у день св. Михаїла за католицьким календарем (21.IX) турки почали переговори про зняття облоги.
Повір’я і забобони були пов’язані з флюгером на вежі біля ратуші. Виконаний у формі золоченого гербового лева, він був наче символ міста, видний здалека. Його падіння було провісником розмаїтих нещасть: після того, як 7 липня 1672 р. сильна буря скинула флюгер з ратуші, наступила турецька облога, а падіння його у 1703 р. передувало здобуттю міста шведами наступного року. Недарма у документі, схованому у золоченій кулі під флюгером у 1708 р. написано, що “левеня то, яке бачиш, це чуйний сторож міста, що день і ніч не спить, все бачить і все своїм блиском освітлює; вісник не тільки напрямків вітру, але й нещасть міста”. Цей флюгер пережив падіння ратушевої вежі у 1826 р. і був встановлений на шпилі нової вежі, пережив і її пожежу (у 1848 р.), а остаточно він був знятий з неї тільки у середині XX ст. (зберігається у Львівському історичному музеї).
Крім флюгерів дахи веж церков і костелів прикрашалися високими шпилями; вежа костелу бернардинів мала такий шпиль, оздоблений золоченою короною. Довгий шпиль був оздобою даху дзвінниці цього кляштору (1734 р.), а її форми слугували взірцем для побудованої у 1820 р. дзвінниці василіянського монастиря (1820 р.). Чотири шпилі у формі витих обелісків донині милують око на вежі Успенської церкви, яка нинішніх форм набрала у 1795 р. (збудована у 1572 р., четвертий ярус добудований у 1695 р.).
Купол церкви св. Юра згідно з первісним проектом мала завершувати статуя Богородиці. Купол іншого храму, домініканського костелу Божого Тіла, являв собою, на відміну від кам’яного купола церкви св. Юра, дерев’яну конструкцію, накриту мідною бляхою і затиньковану зсередини, завершував його світловий ліхтар з високим шпилем. Нинішнє завершення костелу, що походить з часів реставрації 1895–1914 рр., було слушно критиковане за відступлення від первісних форм.
Прикрашали розмаїтим художньо виконаним завершенням не тільки храми, але й набагато скромніші за розмірами каплиці: на усипальниці Боїмів збереглася фігура скорботного Христа. Сигнатурка з посрібленим зображенням Богородиці і мідними променями, що колись завершувала дах каплиці Домагаличів, була пізніше встановлена на катедральному соборі. Навіть скромну капличку Софії при готичному костелі домініканів, криту ґонтом, завершував вирізьблений з дерева півмісяць.
Природньо, що про дахи культових і громадських споруд збереглося набагато більше відомостей, ніж про покриття і конструкції міщанських кам’яниць. Судячи з зображень будинків на гравюрі Пасаротті, ще на початку XVII ст. переважали дахи, прокладені не вздовж, а впоперек фасаду, який завершувався високим щипцем.
Пізніше, для захисту від пожеж, починають мурувати фігурні аттики, декілька з яких збереглися до наших часів (пл. Ринок, 4 та 6; вул. Ставропігійська, 3). Під критими ґонтом (зрідка дахівкою) покрівлями влаштовували мансарди; у наріжних будинках робили алкери – прибудови з власним дахом.
Минав час, та ґонт залишався основним покрівельним матеріалом у Львові. Ще у 70-х рр. XIX століття ґонтові дахи мали костели св. Антонія і сакраменток, дзвіниця вірменського собору і прилеглий палац архієпископів, більшість кам’яниць. Та поступово ціна на ґонти у зв’язку з масовим вирубом лісів почала зростати, і вже у 1888 р. практично зрівнялася з ціною на дахівку. Останню імпортували з Чехії та Відня, бо слаборозвинута керамічна промисловість Галичини не була в стані забезпечити край якісними виробами. І хоч кошти транспортування були значними (дахівка, що коштувала у Відні 4 центи, продавалася у Львові за 85 центи), поступово дахівка витіснила ґонт з ужитку. Сприяли цьому і акції львівських влад з усунення
вогненебезпечних ґонтових дахів, і заходи крайового відділу з підтримки та розвитку місцевого виробництва дахівок (1888 рік.).
Бляху, як і дахівку імпортували із інших місць Австро-Угорщини (переважно з Сілезії). Після відкриття залізничного сполучення з Краковом, Чехією і Австрією (1861 р.) імпорт покрівельних матеріалів до Львова збільшується. Поряд з традиційними дахівками і бляхою, до Львова починають попадати нові матеріали: шиферний сланець і толь. Якщо перший з них завозили з Чехії та через високу ціну використовували для покриття нечисленних репрезентативних споруд (палац Потоцьких, 1881 рік, будинок “Сокола”, 1885 рік ), то другий вже у 60-х рр. XIX ст. виробляли у Львові, у напірні над Панєнським ставом (тепер вул. Д. Вітовського, 9). Але швидко незгода між власниками припинила це виробництво, яке відродилося тільки у 1888 році (Львівська фабрика асфальту інж. Владислава Шеліги Лішкевича).
Від середини XIX ст. традиційні форми дахів змінює ціла повінь нових типів – “французькі”, “швейцарські” тощо. Напевно жодна епоха в архітектурі не відзначалася таким розмаїттям форм дахів і посиленою увагою до форм і методів їх оздоблення, як історизм. Та ця тема вимагає окремої розмови.
Павло ҐРАНКІН
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010.
