Після майже тижневої дощової погоди, у Львові трохи потепліло. Але дуже відносно. Прогноз погоди обіцяє якийсь тиждень тепла, а далі все, осінь. Дай Бог йому помилитися, а нам ще трохи погрітися. А найкраще грітися, сидячи в затишній кав’ярні і насолоджуватися філіжанкою гарячої міцної кави. А ще в товаристві нашого партнера Кави Старого Львова слухати цікавезні кавові історії Йозефа Маєна.
Цей львівський журналіст влітку 1934 року написав цикл статей під загальною назвою “Розмови про львівські каварні”. Теж розтягуємо задоволення на кілька тижнів. Попереднього разу ми зупинилися на статті Йозеф Маєн. Каварні варшавського типу. Нині продовжуємо.
П’ять каварень розміщено довкола Гетьманських валів: De la Paix, Віденська, Imperial, Cariton i Grand. П’ять каварень, доля яких, крім цілої низки відмінностей, залежить від одного життєдайного джерела: від життя та енергії джерела торговців, що б’є ключем під центральним пам’ятником Собєскому та розливається звідти на два різні боки широким кутом валів. Ніби п’ять резервуарів, що живляться з одного джерела, разом з ним наповнюються та разом з ним і висихають. Звідси спільність їхньої долі та звідси, незалежно від класових відмінностей, їхня конкуренція.
Напевне дуже рідко і лише з потреби загляне скромний купець з «Grandu» (колишньої «Театральної») до розташованої на иншому кінці валів, елегантної «De la Paix». Крім того, не буде він тут бажаним гостем. «De la Paix» зовсім не прагне до того, щоб забрати у «Grand» його клієнтів, подібно як і «Grand» не має бажання гостити у себе публіку з «De la Paix». Розділяє їх увесь шлях валів. Та все ж, не один з клієнтів, вийшовши з «Grand» та пройшовши нелегкий шлях вздовж валів до «De la Paix», ставав тут постійним клієнтом. І навпаки – не один з тих, що раз і назавжди прагнули закинути якір свого корабля у безпечних портах «De la Paix», були вирвані силою із спокійної гавані, та змушені знову виплисти на води бурхливого океану валів, не раз раділи можливості час від часу зупинитися в «Grand», знайти хвилину відпочинку та можливість вирішити свої справи.
У такий спосіб описали ми ці дві, з огляду на розташування та рівень, найбільш крайні, конкурентні каварні Валів. У них спільна доля і спільна прихильність до клієнтів: «Віденської», «Imperial» i «Cariton», залежала виключно від ситуації біля пам’ятника Собєскому: тобто від ситуації на біржі. Усі ці каварні створюють різні рівні одного і того ж типу: каварні купців. З цієї причини ці каварні відчули на собі кризу у господарстві набагато більше, ніж инші каварні Львова. Свідчить про це факт, що загальна їхня кількість зменшилася за останні кілька років на половину. Перед кризою було їх дванадцять! Крім вже згаданих, було ще сім инших: «City», «Grand» (в «Grand Готелі»), «Esplanade», «Abbazzia», «Corso», «New York», «Royal». Через їх ліквідацію, відвідування п’яти инших каварень, а радше трьох серед них: «De la Paix», «Віденської» i «Grand» ще більш менш тримається, а дві каварні – «Imperiaі» i «Cariton» існують більше за рахунок свого нічного життя.
Крім цих п’яти каварень, про які ми згадували, варто згадати ще дві, розташовані щоправда дещо на узбіччі, ніби два порти, у двох протилежних затоках, але між собою стисло пов’язані: «Victoria» по вул. Рейтана та «Palermo» по вул. Рутковського.
З усіх львівських каварень, сьогодні лише чотири розміщені на партері: «De la Paix», «Imperial», «Victoria» i «Union». Говорю «лише», бо щойно недавно, кілька років тому, було аж 14 каварень, розташованих на партері. Тобто окрім чотирьох вже згаданих, були: «Мистецтво» (відомий колись львівський «Михайлик» по вул. Рутковського, про який в загальному описі давніх львівських каварень було забуто), «Boulevard» по вул. Городоцькій, «Monopol», «Esplanada», «City», «Corso», давній «Grand» та «Американська», давня «Центральна» на площі Бернардинській і «Splendid».
Тип каварні розміщеної на двох поверхах був особливо поширений в містах колишньої монархії: у Львові, Ґраці, Празі, там, де наприклад, з двадцяти каварень, розташованих на головних вулицях міста, лише дві або три були розміщені виключно на партері. Є це дивним ще тому, що в самому Відні існували тоді, а навіть ще сьогодні, лише декілька каварень на кілька поверхів, крім звичайно «Sacher», що мала свою головну залу також на партері. Єдиним поясненням такого феномену є те, що правдоподібно оплата оренди кількаповерхової каварні у тих містах, на відміну від Відня, Берліна чи Парижа, була значно нижчою, ніж орендна плата каварень, розташованих лише на партері.
Так це чи ні, єдиною найкращою каварнею у Львові є сьогодні «De la Paix», з вікон якої відкривається широкий вид на презентабельну вулицю нашого міста. Вона є найцікавішою, принаймні для мене. Та все ж столики біля вікон не втішаються більшою увагою, ніж инші столики у каварні. Крім того, мало хто з відвідувачів «De la Paix» має час та терпеливість зачаровуватись прекрасним видом з вікна. Приходять сюди почитати газети, попити каву або, найчастіше, у пошуках інтересу. Для такої мети потрібно передовсім бути побаченим та бачити: не лише чарівний вид, але инших людей, инших інтересантів. Потрібно сидіти лицем до середини (en face), а не загравати з профілем ззовні.
Канапи біля вікна в каварні «De la Paix», по дві навпроти себе при кожному столику, повернені відповідно до старого віденського типу, боком до залу, та напів до вулиці. Так сиділи у вікнах відомої «Cafe-Fenstergucker» по вул. Kaemtnerstrasse офіцери та інтелігенти, спостерігаючи крізь шибки вуличний рух. Тілом були всередині – духом на вулиці. Подібно сідають також при столиках в нішах віденських каварень біля вікон закохані у першій фазі свого кохання, подібно до двох обернених до себе канапок, сліпі на все, що діється всередині чи на вулиці, вдивляючись собі взаємно у вічі.
Але чи це має якесь значення, для поважних купців? І взагалі, чи це зручно: постійно дивитися у вічі? Зустрічі купців в «De la Paix» відбуваються у зовсім инших та дуже специфічних умовах. Зазвичай сидить один на дивані біля стіни, повернений обличчям до свого співбесідника, а слухач, сидячи vis-a-vis, відвертається боком, та спирається одним ліктем на поруччя крісла, иншим ліктем на стіл, сплітаючи долоні і дивлячись перед собою. Виглядає ніби живий пам’ятник скептицизмові.
На загал подібні зустрічі закінчуються для усіх позитивно: тобто не приносять жодного результату. Тому жодна зі сторін не втрачає нічого. Тому нелегко вимагати чогось більшого, окрім депресії, якою повіває з Гетьманських валів. Крім того, пам’ятаючи жидівське прислів’я «Багатий бізнесу не робить, лише людина бідна змушена це робити», а відвідувачі «De la Paix» бідними не є, то можуть дозволити собі на каву (за цінами на 20 % зниженими), на булки (без масла), які розходяться тут ліпше, ніж у будь-якій иншій львівській каварні, на більярд та на гру у карти. Лише на одне дозволити собі не можуть: заплатити 50 грош «нічного податку».
Ще задовго до того, як починає згасати світло, велика зала «De la Paix» видовжується щораз більше та потопає у мороці. Біля однієї лише бічної лямпи засидівся останній постійний клієнт, обкладений цілою скиртою газет, до останньої секунди заглиблений у текст. Минула північ. Останній офіціант, з вимушеним усміхом та незарадним рухом рук підходить до читача. Розуміються без слів. Клієнт покидає недочитану газету, бере свій плащ та парасолю, яких, про всяк випадок ніколи не залишає у гардеробі, і прямує до виходу. Лише з сусідньої кімнати, де засідає картярний клуб, чутно ще шарудіння карт. Великі чорні вікна «De la Paix», ніби сліпі, вдивляються у порожню, темну львівську «avenue». Вали сплять.
І щойно тепер розпочинається життя в сусідньому «Imperial». Однак з огляду на те, що цікавимось життям каварень лише у їх класичній формі, відвідали ми це місце в обідню пору. Велика танцювальна зала, подібно як і инші нічні «виходки» спить. З вузького передпокою на першому поверсі входимо до двох «денних» залі. Сіра, скрипуча, простора підлога прогинається під ногами. Темні, понурі шпалери: низькі та сірі від диму стелі. Цілість є вершиною розкомплексованости. Враження подекуди жахливі. Простота у меблях майже тюремна. Власник, який більше дбає про рух на танцювальному майданчику, цілу свою увагу присвятив нічному життю свого бізнесу. Тому у звичайний день у головній залі порожньо, подібно як в головній тюремній залі, з якої щойно відправлено в’язнів. Денні клієнти «Імперіалу» на таку ізоляцію не заслуговують. Тому можна їх побачити лише з балкону, коли вони, користаючи з теплої погоди, групами сидять на валах, розмовляють, часом таємничо, та все ж не конспіративно.
Лише у недільну обідню пору «Imperial» наповнюється клієнтами. Наповнюється вулиця перед будинком, широка в’їзна брама. Не звертаючи увагу на таблицю, яка забороняє затримуватись та прогулюватись у брамі, збирається там чимало підлітків та недільних bon vivant зі своїми подружками. Стоять під стінами та прогулюються туди і назад. Зі спокоєм намагаються не звертати уваги на заборону, з динаміка, розташованого у брамі, долітають слова: Любов тобі усе пробачить. Але ці слова не належать «Імперіалу», а долітають з кінотеатру, який розміщений у середині подвір’я. Товариство, яке прогулюється у брамі, не є, і ніколи не хотіло бути клієнтами «Імперіалу». Недільні його клієнти зовсім не подібні до клієнтів кінотеатру, так само, як не подібні до клієнтів жодної иншої львівської каварні.
З усіх валів, з усього Львова, а навіть з усіх Карпат сходиться та з’їжджається до «Імперіалу» у кожну неділю спеціальне товариство: директори деревообробних фірм, власники тартаків, лісні ділки, з великих і провінційних містечок, люди з глибоких лісів, відомі бізнесмени, посередники в халатах, лісничі у стрілецьких костюмах. Це біржа дерева. «Imperial» удень, а особливо в неділю, є місцем зустрічі деревообробних ділків, специфічною фаховою каварнею.
Продовжимо наступного тижня. Запасіться терпінням і дочекайтеся.
Юзеф Маєн (1896-1978), народився у Львов, отримав атестат середньої школи у Відні, де вивчав філософію та історію мистецтва. Виступав як актор у львівських театрах, заснував театр “Семафор2. У 1927-1939 роках працював у газеті львівських євреїв «Chwila», яка виходила польською мовою. Цей нарис про львівські кав’ярні був опублікований у цьому журналі з 18 червня по 9 липня 1934 року.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
