Велике релігійне свято Йордан з давніх часів на Дрогобиччині був особливим за своїми масштабами, адже об’єднував традицію освячення усіх річок, ставків, озер та особливо солоних потоків і ставків, які оточували Дрогобич, Нагуєвичі, Солець, Колпець, Уличне, Модричі та інші села Дрогобицького повіту.
Усі парафії та церковні братства вшановували Богоявлення (Епіфаніє) Господнє спільними літургіями, щедруваннями та миропомазанням засвідчуючи тим самим свою приналежність до Києвохристиянської традиції. Подаємо кілька епізодів про святкування Йордану на Дрогобиччині та зимового свята Івана Хрестителя у житті Івана Франка, який вважається одним із родоначальників етнографічної програми збору та публікації колядок та щедрівок з терен Дрогобиччини.
Свого часу один із бакалаврів дрогобицької парафіяльної школи зробив цікавий покрайній запис на аркуші давньої рукописної Мінеї з Дрогобича у якому було записано пам’ятну згадку, що у 1724 р. Йордан у Дрогобичі, як виявилося, був таким же теплим, як це часто буває і в наш час. Так, автор вказав, що «Року божого 1724 на Богоявленіє Великое дуже тепло було, же люде в одних кошулях ходили і босі, і орали по (поля)х, і пшениці і жито сіяли, яко посеред літа” [3]. Врешті в кожній родині дрогобичан здавна фіксувалася усна історична пам’ять про пережиті свята своїм предками принаймні за два минулі покоління, намагаючись найточніше відтворити традиційну форму обрядовості.
Як і кожного із нас, Йорданські свята у Івана Франка були насичені різними подіями, які, тим не менше, завжди сприяли його титанічні творчості. 20 січня, у день іменин та свята Собору Івана Хрестителя, «літопис Франка» містив різноманітні життєві історії для святкування, які дарували для нього, як сімейну радість і творчу наснагу, так і приносили жаль та душевний неспокій у зв’язку з несправедливостями епохи імперії Габсбургів.
Наприклад, 20 січня 1877 р. [4], молодий Франко у багатьох своїх листах співпереживав через арешти М. Павлика та О. Дорошенка взявши на себе інформативну функцію в редакції альманаху «Друг» у стосунках з Михайлом Драгомановим. Цього ж дня І. Франко єдиний з колег відвідав М. Павлика у в’язниці. Цікаво, що вранці цього ж дня у газеті «Слово» було опубліковано тезу, про «Борислав» І. Франка, як твір, який деморалізує взаємини між “українськими жінками і молоддю…». В цей же період розпочалося погіршення взаємин Франка із студентським товариством «Академічний гурток». В той час І. Франко, писав, що «…академічне життя упадає день від до дня і приходиться засновувати нову громаду із самих людей…» [4].
Наступного 20 січня 1878 р. Іван Франко стає підсудним у справі про «Членство у крайового товариства з соціалістичними цілями…». То ді ж у судовому протоколі було вказано, що І. Франко – греко-католик, неодружений, мав 21 рік і будучи студентом філософії Львівського університету належав до резерву цісарсько-королівського полку Гондрекур.
Натомість 20 січня 1883 р. Іван Франко святкував Йорданські свята у Львові. Цього дня він вів цікаві розмови із Йосифом Ольшевським з приводу підготовки та популяризації культового українців твору – “Захар Беркут». Наступного 20 січня 1884 р. Іван Франко завершує неопубліковану досі працю «Засади біблійної критики» та відправляє листа до архіву Римської курії, а на Йорданські свята, 20 січня 1887 р. мислитель розпочинає роботу над романом «Лель і Попель» присвяченого біограмі Ц. Журовської в образі Регіни Кисілевської [4].
Були Йорданські свята, коли І. Франко повністю присвячував себе архівним пошукам поєднуючи духовне з корисним. Так, 20 січня 1895 р. І. Франко приїздить до Крехова, де у монастирській бібліотеці, серед тисячі давніх актів, досліджує три унікальні рукописи: список «Палеї» XVI ст., список «Варлаама і Йосафата» і зшиток рукописів з полемічними творами антиунійного характеру. Цікаво, що про хід своєї археографічної мандрівки у Крехівський монастир Франко постійно інформував свого наставника М. Драгоманова[4].
На зимового Івана 1897 р. І. Франко весь поглинув у критику діяльності «Виділу крайового про еміграцію», надрукувавши у «Львівському кур’єрі» відповідну критичну статтю.
Переймаючись «урізаними» змінами до бюджету Королівства Галичини та Лодомерії та підвищенням податкових норм для сільських господарів, у Свято Івана Хрестителя 1898 р., І. Франко публікує статтю «Звірячий бюджет» та твір «Піснь руских хлопів», із сарказмом наголошуючи, що в урядників «…вітер шумно грає…» [5].
Зустрічаючи нове ХХ століття, Іван Франко, продовжував радикально реагувати у своїх критичних студіях на постійні закиди та відверті напади редакцій газет «Галичанин» та «Друг» щодо діяльності радикального руху в Галичині. З цього приводу 20 січня 1900 р. Франко публікує статтю «Хто кого взяв за лоб?» [5].
Наступного року І. Франко під час Йорданських святкувань повністю посвятив себе конференційним зустрічам. Так, 20 січня 1901 р. І. Франко виступає на спільному святочному засіданні «Академічної громади», яка зустрічала у Львові професора М. Карєєва з Петербурга [5].
На Івана Хрестителя 1904 р. світ побачив додаток Івана Франка до перекладу книги Андрю-Діксона Уайта «Розвій поглядів на лихву», яку з англійської перекладав Іван Петрушевич [5].
20 січня 1912 р. доктор Іван Франко завершує переклад своєї поезії на німецьку мову «Притча про захланність», а наступного 1913 р. у цей же день мислитель пише передмову до поеми Й.-В.Гете «Герман і Доротея».
У 1915 р., І. Франко, у свято Івана Хрестителя пише поезію «Не дивуйте, що гіркий вам поздоров шлем в своїм горі» (досі неопублікована), а також завершує написання історико-літературного дослідження «Кримський хан Газі-Гірей (1588-1607) і дещо з його віршів». Цього Йордану на творчість дослідника неабиякий вплив мали Війна, розруха та хвороба [6].
Як бачимо філософія одного свята Собору Івана Хрестителя приносила для Івана Франка приємні творчі успіхи, завжди родинну підтримку та коло друзів, і водночас вмить могла замінити радість на гнів, біль від ув’язнення, війну чи хворобу. Напевно, згадані епізоди з історії одного свята в житті та творчості І. Франка є добрим прикладом для нас живих сьогодні, які живуть в очікуванні Свят, часто не задумуючись про Час і його право миттєво щось переміняти.
Відомий дрогобицький етнограф та послідовник Івана Франка – Михайло Рабій про найдавнішу на Дрогобиччині щедрівку писав: «Найпопулярнішими у наших сторонах піснями цієї групи, були щедрівки про хрещення Ісуса Христа. З багатьох зібраних ним варіантів (Дрогобич, П’яновичі, Добрівляни, Вороблевичі і т. д.) автор опублікував найповніший тексти із села Манастирець Дережицький, дрогобицького повіту [1]:
«1. Тан на лузі-струзі ясна зоря „ світить
Приспів: На Йордан (3 рази).
2. Ясна зоря світить, три свіци впалає
3. Три свіци впалают, три дзвононьки дзвонят
4. Три дзвононьки .дзвонят, щоби ся сходили.
Приспів. 5. Щоби ся сходили, Дитя минувати.
6. Дитя минувати і їму мєдати.
7. Дали їму ім’я а ти святий Петре.
8. А Матінка Божа то си не влюбила.
9. Тоси не влюбила, то си не вхвалила.
10. 15. (як стрічки 1–6.)
6. Дали їму імя, ати святий Павло.
17. 18. (як стрічки 8–9)
19.-24. (як стрічки I–6)
25. Дали їму ім’я, ти святий Сусе.
26. А Матінка Божа, то си улюбила.
27. То си улюбила, то си ухвалила»
Серед іншого М. Рабій цікаво описав й інші знахідки давніх текстів щедрівок із сіл Сторона, Уріж, Підбуж, Нагуєвичі та Довгого [1]. Дослідник з’ясував, що за основою усі щедрівки були дуже подібні і «взаїмно доповняли…» одна одну. Прикладом є щедрівки із сіл Сторона та Довге дрогобицького повіту. Скажімо щедрівки з села Сторони містять інформацію про те, як:
1. Як сі діяло з перведіяння Приспів: Щедрий вечір,
2. О як жидове Христа мучили,
3. Христа мучили на хрест розпяли
4. На хрест розпяли, пальчик розпяли
5. З того пальця цяпнула кровця
6. З тої кровці стала росиці.
7. З тих росиців стали керниці
8. З тих керниців вилів сі Дунай
9. А в тім Дунаю купався Господь
10. Купався Господь зі святим Петром
11. Купали вни сі спереча лисі
12. А Господь каже; „Небо є більше”.
13. А Петро каже; „Земля є більша”.
14. Земля єст більша: гори долини.
15. Гори долини, ліси могили.
16. „Іди дай Петре до царства ключі.
17. Ней я випущу з пекла душі»
Подібну тематику мала й щедрівка записана дослідником у Дрогобичі у 1939 р., яка щоправда містила цікавий тест: «А в старім селі, в вельможнім дворі» [1].
Зауважимо, що навіть у часі окупації Дрогобиччини Третім Рейхом ця традиція продовжувала діяти і завершувалася спільним освяченням біля катедрального собору Пресвятої Тройці в Дрогобичі [2]. Так, до нашого часу зберігся цікавий опис Йорданських святкувань у Дрогобичі датований 25 січня 1943 р., який був опублікований на сторінках газети «Львівські вісті»:
«Непроглядні маси народу взяли в ньому участь. Традиційне свято Богоявления або Йордану обходжено цього року в Дрогобичі незвичайно величаво. Вже раннім ранком відбулися прегарні Богослужения по всіх церквах на передмістях після яких посвячено воду на річках біля тих церков. Відтак з усіх церков пішли процесії до матірної церкви Св. Трійці в місті. Тут відправили священики збірне Богослужения з усього повіту, в якому взяли участь представники Українського Окружного Комітету, відпоручники Управи міста з головою доктором Костшемським, відпоручники влади та установ. Завершенням цих прегарних Богослужень було свячення води на міській площі біля ратушової будови. В цьому торжестві взяли участь непроглядні маси народу з усього міста і довколишніх сіл. Приємно було бачити, як многотисячні маси народу йшли у зразковім порядку вісімками під Христовими прапорами, а відтак після закінчення Богослужения, розходились із своїми процесіями також у найбільшому ладі» [2].
Таким чином традиція Водохреща та усіх свят зимового циклу на Дрогобиччини продовжувала діяти принаймні до закінчення Другої світової війни в усталеному обрядовому порядку. Але із початком неоголошеної війни із УПА (після травня 1944 р.) радянська влада серйозно долучилася до спотворення і знищення різдвяних обрядів Києвохристиянської традиції в цілому.
Христос Хрещається!
Богдан ЛАЗОРАК
Вибрані джерела та література:
1. Рабій М. Колядки та щедрівки Дрогобиччини та Самбірщини // Вільне слово. – № 13. Дрогобич, 1942. – С. 2.
2. Йордан У Дрогобичі // Львівські вісті. – № 15. – Львів, 1943. – С. 4.
3. Ісаєвич Я. Дрогобич у XVII – XVIII ст.: з джерел про побут і культуру міського населення // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Збірник наукових праць. – Вип. VIII. – 2004. – С. 202, 206.
4. 1. Мороз М. Літопис життя і творчості. – Т. 1. – Львів, 2016. – С. 120-121, 139, 301, 341.
5. 2. Мороз М. Літопис життя і творчості. – Т. 2. – Львів, 2016. – С. 9-10, 414, 516, 545.
6. 3. Мороз М. Літопис життя і творчості. – Т. 3. – Львів, 2017. – С. 8, 33, 114, 282, 360.
Джерело: https://vartonews.com.ua
