…Коли у дверях з’явився Старух, Дем’янчук підбіг до нього: “І ти, мерзотнику, виступаєш проти мене…” Не закінчивши, він схопив Старуха за одяг і замахнувся ціпком. Депутатська історія 1910 року.
Це відбулося прямо в стінах сойму (регіонального парламенту) королівства Галичини та Лодомерії у Львові.
Газета Nowosci Illustrowanе (5 лютого 1910-го р.) з цього приводу відзначала:
“Депутат Тимофій Старух, у минулому вахмістр жандармерії, а нині – український [газета використала саме слово ukraiński, а не “руський” чи “русинський”, як зазвичай у ті часи – Авт.] політик, посол до австрійського парламенту й галицького сойму безсумнівно увійде до історії парламентаризму – якщо не європейського, то бодай галицького”.
Отже, 27 січня 1910-го року. О 10:30 ранку розпочалася рутинна робота сойму. Опівдні обранці народу почали виходити з зали.
Далі – переклад опису подій з газет Nowa Reforma (№43) та Kurjer Lwowski (№45) за 28 січня 1910-го р.
Цього дня 38-літній Вітольд Дем’янчук, редактор газети “Руский селянин”, прийшов до сойму й, не заходячи до ложі преси, ще в кулуарах в одного з колег запитав, чи присутній сьогодні на засіданні посол [тобто депутат – Авт.] Тимофій Старух.
Отримавши ствердну відповідь, перепитав, чи не виходив він бува із зали. “Ні” – була відповідь.
Дем’янчук був спокійним, не нервував, в руках тримав черешневий ціпок, з яким він ходив по вулиці. Зазирнув у двері, де відбувалося засідання й побачивши Старуха, зачинив їх і відійшов у бік. За кілька хвилин депутати почали виходити.
Коли у дверях з’явився Старух, Дем’янчук підбіг до нього, й голосно промовив: “І ти, мерзотнику, виступаєш проти мене…” Присутні побачили, як не закінчивши речення, редактор однією рукою схопив Старуха за одяг, а іншу – із ціпком – підняв угору…
Свідчення про подальше – дещо суперечливі.
Україномовні видання (“Діло”, “Свобода”) відзначають, що Дем’янчук вдарив Старуха ціпком по голові, а потім, коли палиця від удару відлетіла в бік, ще й заліпив сильного стусана в обличчя.
Польськомовні ж видання пишуть про те, що редактор встиг лише замахнутися на посла, однак той випередив нападника. Та як би там не було, далі події розвивалися наступним чином.
Руками, ногами й ціпком
Старух, 50-літній фізично міцний та високий чолов’яга, розвернувся й ударив кулаком Дем’янчука по обличчю. Тут наспів брат Тимофія – Антоній Старух, також депутат сойму, й ударив кілька разів Дем’янчука у плече й у потилицю. Той почав боронитися.
Однією рукою Дем’янчук усе ще притримував Тимофія за одяг, а іншою намагався вдарити то одного, то другого й устиг завдати своїм противникам кілька ударів.
За кілька секунд Тимофій Старух уже з усієї сили лупив Дем’янчука по обличчю. Не відставав і його брат. Редактор почав сходити кров’ю й час від часу покрикував від болю. Він зіщулився, прикрив голову руками й так боронився.
За якусь мить Дем’янчук уже лежав на підлозі. Це не зупинило братів й вони продовжували бити лежачого редактора. Крові на підлозі ставало дедалі більше.
Тимофій бив руками, а Антоній – ногами. У цей момент наспіли їхні колеги Леваковський, Длугош, Ловенштейн й колишній посол Сапіга, а також рядові службовці. Вони почали відтягати братів від лежачого редактора. Тимофій при цьому лаявся й щось кричав у бік Дем’янчука.
Сапіга тримав у руках якісь папери, вони розсипалися й тепер вся підлога була встелена кров’ю та закривавленими паперами…
Дем’янчук поволі приходив до тями. Він підвівся й пошкандибав у бік. А колеги братів Старухів тим часом накинулися на них з криками, мовляв, не личить так поводитися послам, адже вони могли забити редактора на смерть. Ті не здавалися й усьому звинувачували Дем’янчука.
Тут підійшов 51-літній маршалок (голова) сойму Станіслав Бадені й почав розпитувати присутніх, що тут трапилося. Тимофій Старух голосно зажадав від нього викликати поліцію й арештувати Дем’янчука за напад на депутата.
Той у цей час примостився біля дверей у буфет й тихо стогнав. Старух взяв до рук ціпок, який випав з рук Дем’янчука ще на початку бійки, зламав його об коліно й рушив до редактора. Кілька разів він зумів вдарити редактора тією палицею.
“Лайдак! Він мене називає жандармом, то нехай скуштує жандармську палицю!” – вигукував Старух, коли їх знову розбороняли. При цьому він був червоний мов буряк, розхристаний, з розкувйодженим волоссям й трусився від люті: “Дем’янчук ще мало отримав…”
Редактор тим часом якимось чином дістався стільчиків біля ложі преси. Виглядав він страшно. Голова і тіло були наче одна велика рана, лише очі виблискували життям і гнівом. “Він мені за це ще заплатить!” – крикнув він у натовп, що відводив Старуха.
Депутати знову підішли до Станіслава Бадені й сказали, щоб він викликав поліцію й вона арештувала Дем’янчука. Маршалок у відповідь сказав: “Так, цим займатимуться поліція й суд, а вам, шановні посли, раджу не пхати свого носа у це діло”. Потому Бадені рушив у свій кабінет.
Усе це тривало хвилин 15. У найбільш критичні хвилі все відбувалося так стрімко, що ніхто не міг запобігти бійці. Невдовзі Дем’янчук потихеньку оклигав й почвалав додому, а в холі лише валялися закривавлені папери й зламаний ціпок редактора.
Через що виникла бійка?
Насамперед давайте познайомимося із учасниками конфлікту.
Посол Старух завжди був активним у стінах місцевого парламенту. Чи справа стосувалася театрів, чи акушерства, чи залізниць, чи лікарень, він завжди брав слово й ділився з присутніми своєю думкою з приводу того чи іншого питання, – не без іронії зазначала тогочасна преса. Але головне в даному випадку, що він був русином (так на Галичині тих часів називали українців) і завжди боронив інтереси русинів.
Вікіпедія подає, що “Руский Селянин” – це була популярна львівська політико-освітня і господарська газета. До цього короткого делікатного опису варто додати, що це була україномовна, але відверто антиукраїнська, часто пропольська, часто москвофільська газета, але практично завжди антиукраїнська.
Словом, вона промивала мізки місцевого люду й баламутила воду на тлі міжнаціональних відносин та інтересів. Й відповідно її редактор Вітольд Дем’янчук поділяв ці погляди. Не міг не поділяти. “Руский Селянин” з номера в номер критикував проукраїнських депутатів сойму. В тому числі й Старуха.
За кілька днів до бійки Старух виступав у соймі на тему місцевого бюджету. Якраз розглядалося питання про виділення бюджетних коштів для “Руского Селянина”. Під час своєї промови Тимофій Старух тримав у руці одне з чисел газети й гостро критикував редактора Дем’янчука.
При цьому він дослівно казав: “Така собака деморалізує народ руський. Як вам не соромно, – звертався він до колег, – як ви можете вірити такій бестії у людському тілі, що була 44 рази карана за крадіж?”
Очевидно, колишній жандарм Старух (15 років стажу) мав на увазі якісь конкретні епізоди з біографії Дем’янчука, які нам не відомі. Говорячи сучасною мовою, мабуть, мав на нього якийсь компромат.
У Львові Дем’янчука і українці, і поляки називали не інакше як Хрунь [лайливе прізвисько підлої, продажної людини, запроданця – Авт.]. І от за це “хруньство” його не любили як і українці, так, мабуть, і поляки, якщо зважати на тональність публікацій y польській пресі, де описувався цей випадок. Але в існуванні газети другі були зацікавлені.
Як свідчить стенограма засідання, під час ось того виступу Старуха маршалок Бадені зробив йому зауваження, що не варто в залі критикувати осіб, які тут відсутні й не можуть відповісти. Після того виступу Старуха за кілька днів Дем’янчук прийшов до сойму, щоб боронити своє ім’я. Далі відбулися вже відомі нам події.
Слідство
Після бійки завітав до сойму комісар поліції Квятковський, але учасників конфлікту на місці вже не було. Згодом він мав розмову з братами Старухами й Дем’янчуком.
Останній заперечував, що першим схопив за одяг посла й мав намір його вдарити. За його словами, він тільки хотів з’ясувати, на якій підставі Тимофій Старух на засіданні сойму заявив, що той кільканадцять разів караний за крадіжки.
Також Квятковський опитав деяких послів та працівників апарату сойму. Він переконався, що редактор має численні травми та забиття, а брати Старухи натомість – не мали жодного ушкодження.
Газета “Діло” по тих подіях повідомляла, що Тимофій Старух відтепер приходитиме до сойму з револьвером, або ж у супроводі поліції.
Незабаром Квятковський передав справу в прокуратуру. Там нею зайнявся магістр права слідчий Залевський. За паперами Дем’янчук отримав легкі тілесні ушкодження – нічого не було зламано, не було відбитих нирок абощо.
Щоправда, на якомусь етапі потерпілий та лікар Фейєрштейн наполягали, що Дем’янчук має ушкодження лобової кістки (тріщину), й вимагали перекваліфікації отриманих травм на тяжкі, але невдовзі лікарська комісія не підтвердила серйозність травм. Усього ж на тілі Вітольда Дем’янчука було зафіксовано дев’ять різних видів травм та ушкоджень.
Досудове слідство тривало місяць. Наприкінці лютого 1910-го р. всі обставини були з’ясовані й невдовзі справу скерували до суду. Аби притягнути Тимофія Старуха до повітового суду, потрібно було мати дозвіл сойму. Суд з якоїсь причини не зажадав такого дозволу й поступово справу опустили на гальмах.
Судове рішення було, але воно лише констатувало низку фактів – за яких обставин відбулася бійка, що їй передувало, яких травм зазнав пан редактор тощо.
Крім того, справу розглянули у правовій комісії сойму, але без якихось наслідків для Тимофія Старуха. Усюди вважалося, що він, побивши пана редактора, захищав таким чином себе.
Цілком можливо, що Дем’янчук звернувся до суду із цивільним позовом про відшкодування збитків завданих його здоров’ю, але даних про це наразі немає… Навряд чи сторони розійшлися полюбовно.
Помста?
Є підстави вважати, що Дем’янчук помстився Старухові за п’ять років, коли у Львів під час Першої світової на кілька місяців прийшли російські війська – й відтак колишнього депутата запроторили у Сибір.
Це лише припущення, але фактом є те, що донос на Тимофія Старуха написав якийсь таємничий “москвофіл” [газета “Свобода” за 12 травня 1923 р.] А після того на 60-річного екс-посла ще чекала польська тюрма…
Джерело: http://www.istpravda.com.ua/
